Мохаммед Ходавенд КАДЕРІ
КНИГА ПАПУГИ

ОПОВІДКА ШОСТОЇ НОЧІ

Коли падишах Сходу поспішив із столиці неба на трон Заходу, а місяць, що сяє над світом, уже вийшов на розписану золотом сторінку небес, Ходжесте встала з ліжка і попросила води. Служниці поставили перед нею воду, вона вмилася й прополоскала рота, потім розчесала гребенем волосся, причепурилася, підвела очі сурмою, поставила собі чорну мушку на обличчі, прикрасилася дорогоцінними оздобами та сережками, одягнула гаптовану золотом сукню, підійшла до папуги, сіла в позолочене крісло і попросила дозволу піти до княжича.
— Ти сяєш красою, наче сонце,— відповів їй папуга. — А княжич день і ніч хвилюється, чекаючи побачення з тобою! Тож поспіши до нього, потіш його серце, бо якщо, не дай боже, на той час повернеться з мандрів твій чоловік, тоді й ти, як оті семеро закоханих, втратиш надію, розчаруєшся і занепадеш духом...
— А що то була за історія з сімома закоханими? Як то було? — не втерпіла Ходжесте. — Розкажи-но її докладно!
— В одному місті,— поважно почав папуга,— жили собі кравець, аскет-богомолець, тесля і золотар, і всі вони дружили й приятелювали між собою.
Одного дня четверо друзів вирішили податися в мандри — піти в інше царство.
Під вечір вони опинилися у відлюдному місці, де не було жодного житла, і хоч-не-хоч друзі змушені були заночувати на узліссі просто неба. Порадившись між собою, вони вирішили, що доки троє з них будуть спати, четвертий буде вартувати. Першим захотів вартувати тесля, щоб швидше відстояти свою зміну ночі.
А щоб відігнати від себе сон і не заснути, тесля вирішив пробавити час такою працею, від якої б сон не йшов на повіки. Він узяв важкий ніж і, принісши з лісу колоду, почав вирізувати з неї фігуру молодої гарної жінки. Захопившись роботою, він зробив її такою гарною і миловидною, такою вродливою і стрункою, що й годі було знайти слів для її опису. А закінчив він свою працю рівно за одну зміну ночі, якраз за час свого вартування.
Скінчивши вартування, тесля підійшов до золотаря, розбудив його, а сам ліг спати. Побачивши фігуру, той спершу подумав: «Звідкіля прийшла сюди темної ночі така красуня, і хто її сюди привів?» Однак, підійшовши до фігури ближче й придивившись до неї, золотар зрозумів, що ту красуню вирізав з дерева тесля, аби показати друзям свій хист.
«Якщо так, — подумав він, — то й мені слід показати своє вміння!»
Тож він витягнув із свого мішка гаманець і, взявши звідтіля срібло та золото, викував з них гарні браслети для рук і для ніг, чудові прикраси для шиї, інкрустовані дорогим камінням, підвіски, намиста, кулони та сережки й одягнув їх на фігуру.
Потім, розбудивши кравця, він і собі ліг спати. Кравець, глянувши на фігуру, дуже здивувався.
— Дивно,— подумав він,— звідкіля прийшла ця вродлива жінка з такими коштовними прикрасами?
Підійшовши ближче, кравець зрозумів, що фігуру з дерева вирізав тесля, а прикраси та оздоби для неї виготовив золотар.
— Але ж вона гола-голісінька,— подумав кравець,— значить мені треба зшити для неї гарне жіноче вбрання!
Подумавши так, кравець витягнув зі свого мішка золототкану матерію і зшив для фігури дівочі шаровари та плаття. Одягнувши їх на фігуру, він підійшов до аскета-богомольця, розбудив його, а сам ліг спати.
Зробивши обмивання та вдягнувши чистий одяг, пустельник-богомолець почав бити поклони, творити намаз та читати молитви, простягаючи руки до неба.
Раптом його погляд упав на ту фігуру. Здивувавшись, він промовив:
— Звідкіля тут узялася так гарно одягнена красуня з такими коштовними прикрасами і оздобами?
Підійшовши ближче, він придивився і зрозумів, що це витвір теслі, золотаря і кравця, які показали свій хист, уміння й майстерність.
— Мені також слід показати свою побожність та благочестивість! — подумав аскет і почав палко молитися й підносити руки до неба, благаючи:
— О ти, сотворителю всього живого! О всемогутній повелителю, що викликаєш з небуття світи! Ти можеш оживити мертве й живе зробити мертвим! Я, найнікчемніший і найнижчий з твоїх рабів, молю й благаю тебе, щоб ти великодушно зволив кинути свій погляд на мене многогрішного та за мої щирі й палкі нічні молитви подарувати душу цій дерев'яній фігурі! Нехай честь і гідність твоя буде з тими, хто щиро відданий тобі!
І Всевишній бог зглянувся на його молитви та палкі благання: дав дерев'яній фігурі дух і душу. Жінка ожила й, діставши дар мови, заговорила солодкими словами, що могли спокусити і збаламутити весь світ, бо кожен, хто почув би її, вмить би ошаленів з кохання. Аскет підвівся з колін і, переконавшись, що жінка жива, щиро подякував творцеві світу тисячею тисяч похвал та подяк і поклав багато поклонів усемогутньому повелителю.
Коли минула ніч і настав день, товариші аскета прокинулися і, побачивши ту жінку, всі враз закохалися в неї. Кожен із чотирьох друзів був зачарований неземною красунею.
— Ця місяцелика жінка — моя,— мовив тесля,— бо то власне я вирізав її з деревини. Я її творець, і вона моя кохана!
— Ти говориш дурниці! — розгнівався кравець. — Вона моя, бо це я одягнув її в найкращі, найкоштовніші шати, прикривши її сором і наготу!
— Що за нісенітниця! — не витерпів аскет. — Та ж мої зусилля не йдуть ні в яке порівняння з вашими, бо прекрасне тіло без душі мертве, а душу, що з'явилася в дерев'яній фігурі, Всевишній бог зволив дати по своїй милості лише завдяки моїм проханням та молитвам, тому ця жінка, що своєю красою бентежить райських гурій, належить мені!
І четверо друзів почали сваритися та сперечатися між собою через ту жінку, бо всі четверо до нестями закохалися в неї, осліплені її красою, наче метелики, що летять на світло свічки.
— Вона моя кохана! — повторював тесля.
— Ні, моя! — сперечався з ним золотар.
— Вона моя душа,— доводив кравець.
— Вона моє серце,— квилив аскет.
Отак, сперечаючись і лаючись, вони разом з жінкою простували далі. Опівдні вони прийшли до якогось села і постановили:
— Підемо до старости, розповімо йому про нашу пригоду, і нехай він нас розсудить. Як він вирішить, так і буде.
Отож вони звернулися до старости і розповіли йому свою історію з дерев'яною фігурою. Староста вислухав їх і, побачивши ту жінку, раптом закричав:
— Це моя дружина! Ви четверо злодії, ви її вкрали у мене. По праву вона належить мені!
І вони всі п'ятеро, разом із старостою, подалися до котвала. Там кожен з них виклав свої права на красуню. Котвал вислухав їх і, побачивши жінку, закричав:
— Це дружина мого брата! Нещодавно його разом з дружиною вкрали розбійники... Де коштовності й гроші, які мій брат мав при собі?! Ану віддайте їх!
Ви вбили мого брата! Де ви закопали його труп?! Признавайтеся, бо інакше я відведу вас до правителя міста!
— Нам ні в чому признаватися,— заперечили ті. — Раз так, то будемо відповідати перед правителем. Ходімо до нього.
Всі шестеро прийшли до правителя міста, і кожен з них докладно розповів, які він має права на вродливицю. Правитель вислухав їх і, побачивши ту жінку з обличчям пері, мовив:
— Це моя служниця. Вона працювала в мене на кухні й не догодила моїй дружині. Тож дружина розсердилася і стьобнула її нагайкою, а вона взяла і втекла. Ви ж, задуривши їй голову, хочете її присвоїти! Але тепер, по божій милості, вона повернулася до мене...
Ті шестеро, бачачи, що правитель сам прагне забрати жінку собі, вирішили звернутися до правителя краю. І ось вони, вже семеро, прийшли до старшого правителя, і кожен з них розповів, чому красуня має належати саме йому. Вчені та мудреці, що були коло правителя, почувши все, що говорилося, здивувалися і сказали:
— Якщо між цими людьми виникла суперечка і непорозуміння і вони прийшли до старости села, до котвала, а потім до правителя міста, і ніхто з них не міг розсудити їх, то ця справа дуже незвичайна, дивна і важка.
Але між тими мудрецями знайшовся один старезний дід, що прожив на світі сто двадцять вісім років і був дуже розумний, тямущий, правдивий, порядний, доброчинний та богобоязливий.
— За містом є велике тінисте дерево з густою кроною,— мовив він,— і кожну справу, яку не міг вирішити чи розв'язати наш правитель, прийшовши туди, пояснюють дереву. І з дерева лунає голос: «Такий-то говорить правду, а такий-то бреше!» Нехай і ці семеро підуть до того дерева.
Тож усі семеро закоханих пішли до того дерева, взявши з собою місяцелику жінку-красуню, і виклали йому свою справу. Раптом у дереві утворилася велика тріщина, а всі одежі, прикраси та коштовності, що були на жінці, впали на землю. Жінка ввійшла в тріщину, і тріщина зразу ж зімкнулася, а з густої крони дерева зазвучав голос:
— Прикраси й оздоби повернулися до золотаря, одяг до — кравця, а дерево з'єдналося з деревом, і ви восьмеро йдіть собі додому!
І ті восьмеро чоловіків, пригнічені невдачею, плачучи, стогнучи і приговорюючи: «Чому ми не домовилися між собою! Хай би вона дісталася комусь із нас!», повернулися до своїх домівок.
Закінчивши свою розповідь, папуга сказав Ходжесте:
— А тепер чимдуж уставай і спіши на побачення з княжичем, бо, чого доброго, приїде твій чоловік, то тобі буде не до любовних справ!
Але тут настав ранок, і Ходжесте, яка всю ніч не зімкнула очей, пішла спати.

ОПОВІДКА СЬОМОЇ НОЧІ

Коли сонце зайшло в свою оселю на заході і на небосхилі зі сходу піднялося ясне дзеркало місяця, служниці Ходжесте запалили білі камфорні свічки в кришталевих світильниках, оправлених у золото, застелили ложа дорогими килимами, витканими золотими нитками, та порозкладали подушки. Тоді Ходжесте встала з ліжка, застеленого дорогим покривалом з візерунками, пішла в кімнату з водою1, а потім подалася в лазню помитися.
Вийшовши звідти, молода жінка сіла на золототканих подушках та веліла подати дзеркало, оздоблене коштовними каменями. Причепурившись, вона підійшла до папуги і попросила дозволу піти на побачення з княжичем.
— Нехай твоя краса та чесноти і надалі прикрашають рід людський! — чемно і шанобливо відповів їй птах. — Про що ти говориш! Я сам приведу тебе на побачення з княжичем так само, як райєрайян2 Індії поєднав одного убогого жебрака, що докучав усім своїми проханнями, з дочкою раджі Бгілістану , в яку до безтями закохався той нещасний і заради якої навіть погодився пожертвувати своєю головою. Так вчиню і я!
— А що ж то була за історія? — поцікавилася Ходжесте. — Ану розкажи!
— Отож слухай,— почав папуга. — Давні мудреці переказують, що в одному з князівств Індії жив собі раджа, який мав дочку незвичайної вроди. Кожен, хто хоч раз побачив її писану красу, шаленів і закохувався в неї. І ось якийсь убогий чоловік, побачивши дочку раджі, закохався в неї так, що дні і ночі стовбичив перед брамою палацу, забувши про сон і про їжу, важко стогнав і плакав.
Сторожа та вартові проганяли його звідтіля і били. Та хоч скільки його били, але прогнати його було так само неможливо, як змести з землі всю пилюку, і він і далі стовбичив перед палацом.
— Ну подумай, — умовляли його охоронці раджі. — Що спільного в бідного з царями?
— На дорозі кохання, — відповідав нещасний, — всі рівні — що бідняк, що цар!
Після багатьох мук та поневірянь закоханому біднякові спало на думку написати раджі листа. Він вручив його скарбничому. В цьому листі писалося, що раджі слід поєднати свою дочку з ним, бідняком, щоб урятувати свою душу, бо коли йому доведеться відповідати перед престолом Всевишнього бога, він зможе твердити, що вчинив принаймні одне добре діло. А інакше він, вважай, прожив усе своє життя без ніякої користі.
Прочитавши такий зухвалий лист, раджа спершу був спалахнув, розгнівався і навіть хотів закатувати бідолашного закоханого, але при ньому був порядний та богобоязливий візир. Побачивши лють і гнів свого монарха, він низько поклонився і чемно сказав:
— Нехай довго триває щасливий вік падишаха! — А потім з якнайбільшою чемністю дуже лагідно і покірно мовив: — Справедливі володарі, праведні монархи та богобоязливі можновладці ніколи не кривдять бідних і не вбивають їх. Якщо дозволиш, я пораджу, яким робом краще позбутися того злидаря...
— Зроби так, щоб його й духу тут не було. Як саме — це твоє діло! — вигукнув раджа.
Тоді візир вийшов до нещасного закоханого і мовив:
— Гей, чоловіче, якщо ти приведеш сюди слона, навантаженого золотом та ашрафі4, і вручиш те золото мені, я скажу про це раджі і влаштую тобі весілля з його донькою!
Але бідолаха був такий убогий, що не міг принести навіть стільки золота, скільки міг би підняти комар. Отож він поринув у важкі роздуми і, впавши у відчай, почав ходити вулицями міста, від дому до дому, від дверей до дверей та просити у людей допомоги. Вислухавши його прохання, городяни дивувалися й говорили:
— Цей нещасний прагне неможливого.
Якийсь доброзичливий чоловік сказав йому:
— В цьому місті немає такої багатої, щедрої і великодушної людини, що дала б тобі слона, навантаженого золотом!
— То що ж мені робити! — в розпачі скрикнув бідак.
— Райєрайян Індії, кажуть, дуже щедрий і великодушний володар. Він вислуховує і виконує прохання кожного, хто звертається до нього, — одрік чоловік. — Піди і попроси його, бо тільки райєрайян може дати тобі слона, навантаженого золотом та ашрафі!
— Тоді ти дай мені одного слугу, щоб він пішов зі мною! — попросив закоханий.
Той чоловік дав йому двох слуг. Прийшовши до райєрайяна, закоханий бідак розповів йому свою справу і попросив допомоги. Райєрайян, вислухавши нещасного, дав йому слона, навантаженого золотом, і той, подякувавши, привів слона з золотом до палацу раджі.
Побачивши слона, навантаженого золотом, раджа дуже здивувався і мовив візиреві:
— Звідкіля той нікчемний жебрак узяв стільки золота? Слухай, придумай ще якусь хитрість, щоб його позбутися!
Візир вийшов до бідняка, забрав слона й золото і, здогадавшись, хто міг дати йому таке багатство, сказав:
— Райєрайян Індії — лютий ворог нашого раджі. Якщо ти принесеш сюди його голову, раджа обов'язково видасть за тебе свою дочку, влаштує тобі пишне весілля і зробить тебе своїм зятем!
Залишившись ні з чим удруге, нещасний злидар з тягарем та болем у серці вирушив у дорогу. Прийшовши до райєрайяна, він знову розповів йому про свою біду.
— Заспокойся й не хвилюйся,— усміхнувшись, рік той. — Усе своє багатство та майно, владу, царювання і навіть голову — все це я маю від бога. Досі мені ніхто не говорив, що все це треба буде колись повернути назад, і ось сьогодні я дізнався від тебе, що моя голова знадобилася богові! Однак, якби я відрубав собі голову і віддав її тобі, то раджа сказав би, що ти вчинив злочин, а потім би вбив тебе за це. Тому ти візьми шовковий шнурок, обв'яжи мені навколо шиї, ми підемо до раджі і ти скажеш:
— Я приніс тобі ту голову, про яку ти просив. Тож видай за мене дочку і справ весілля! А голову я вручаю тобі разом з тілом!
І бідняк, згідно з наказом райєрайяна, взяв шовковий шнурок, зав'язав навколо шиї і привів його до раджі. Коли той побачив могутнього райєрайяна таким приниженим, незважаючи на його високий сан, він здивувався і впав йому в ноги.
— В цілому світі я не знаю нікого шляхетнішого за тебе. Адже задля щастя якогось жебрака ти не пожалів віддати своєї голови! — вигукнув раджа.
Потім він устав, привів до райєрайяна дочку і промовив:
— Вона твоя рабиня, можеш віддати її, кому захочеш!
Коротше кажучи, райєрайян з'єднав шлюбом бідного з коханою і повернувся в своє царство...
Закінчивши свою розповідь, папуга сказав Ходжесте:
— Давні царі дбали за процвітання своєї країни і не допускали її зубожіння.
Під їхньою рукою і піддані й чужинці, слуги і ремісники, сусіди та друзі, кожен сам по собі і всі разом жили в добробуті та спокої, дружно і доброзичливо, і нікому в серце не западала ніяка кривда. Глянь лише, райєрайян був володарем могутнього царства Гіндустану, а на які муки, приниження та страждання він пішов, щоб з'єднати бідного з дочкою раджі, в яку той закохався. І я готовий витримати великі муки та поневіряння, щоб з'єднати тебе з коханим!
Та коли говорилися ці слова, вже з'явився проводир сонця світанок, і воно теж показалося на обрії. Ходжесте вже не могла піти на побачення, і тому після безсонної ночі молода жінка подалася спати.

1 Так мусульмани називають убиральню.

2 Дослівно «правитель над правителями».

3 Територія в Північно-Західній Індії, населена племенем бгіль.

4 Ашрафі — середньовічна перська золота монета.

ОПОВІДКА ВОСЬМОЇ НОЧІ
ПРО ТЕ, ЯК ЖІНКА КУПЦЯ ПІДСТУПОМ ТА ХИТРІСТЮ
ПРИСОРОМИЛА СВОГО ЧОЛОВІКА, А САМА ВРЯТУВАЛАСЯ ВІД КАРИ ТА НЕСЛАВИ

Коли цар каравану небес, я маю на увазі сонце, відійшов у свої палати, а місяць, що сховав денне світло, розіслав по небосхилу каравани сяючих зірок, освітивши ними землю, Ходжесте прокинулася. Схвильована і стривожена, вона підійшла до папуги і попросила дозволу піти на побачення з княжичем. Досвідчений і мудрий птах, угледівши на її обличчі сліди жури та туги, запитав:
— О моя пані! Заради тебе я ладен занапастити свою душу. Чому це ти так сильно побиваєшся й сумуєш, випустивши з рук полу терпіння?
Всі люди труднощі свої перемагають, Бо їх важкі діла коли легкі бувають?
Подивися на мудрість творця, міцно візьми в руки мотузку долі, щоб усі твої клопоти невдовзі скінчилися!
— Вірний і щирий друже,— мовила на ті слова Ходжесте,— кожної ночі я приходжу до тебе, ділюся з тобою своїм горем та чекаю на твій дозвіл, але коли вже настане той щасливий час, коли ти вдовольниш моє прохання, і я піду на побачення з коханим? Звичайно, якщо ти мені сьогодні не дозволиш піти, то
я й надалі триматиму полу терпіння.
— О пані,— відповів папуга,— справді, ти щовечора приходиш до мене і цілу ніч слухаєш мої оповідання, але я хочу, щоб цієї ночі ти нарешті сходила на побачення. Ось послухай одну коротеньку історію на той випадок, якщо дорогою тебе перестріне твій чоловік. Я не хочу, щоб ти осоромилася перед ним. Навпаки, хочу, щоб ти врятувала свою честь і гідність, як ота жінка купця, що пустила в хід усю свою хитрість і прозорливість.
— А як це було? — запитала Ходжесте.
— Розповідають, що в одному місті жив багатий і заможний купець,— почав папуга,— і мав він дружину-красуню, з якою дні і ночі грав у нарди1 кохання.
Одного дня довелося купцеві вирушити в подорож у торгових справах. Після від'їзду чоловіка його дружина, розірвавши завісу цноти й благовірності, одягнула на обличчя запону безчестя й безсоромності і щоночі прикрашала собою веселі гульбища, зогріваючи в своїх обіймах кожного і всякого, хто лише хотів цього.
Через деякий час, коли її чоловік повернувся в місто, скинувши одежі турбот, перш ніж увійти в рідний дім, він захотів провести ніч з якоюсь білотілою2 жінкою. Тому увечері, прийшовши в будинок побачень, він пообіцяв звідниці великі гроші, якщо вона приведе сюди якусь білотілу красуню. Звідниця відразу ж кинулася в будинок купця, ввійшла на жіночу половину і почала спокушати його дружину солодкими та улесливими словами:
— Сьогодні в наше місто приїхав з далеких країв багатий і гарний купець.
Щоб забути труднощі, нудьгу й одноманітність далеких мандрів та зазнати втіх і насолод життя, він прагне обіймів такої вродливої молодиці, як ти. Отож якщо маєш охоту і бажання, ходи зо мною і розваж його серце.
Дружина купця, вислухавши улесливу мову звідниці, погодилася, і вони чимдуж поспішили до будинку побачень. Уздрівши перед собою свого чоловіка, жінка перелякалась і подумала: «Леле, що мені робити?! Як зберегти свою честь і приховати свій гріх?!» Та вона зразу ж придумала вихід — закричала, заголосила:
— Люди добрі! Що ж це на світі робиться! Допоможіть мені і розсудіть нас, а ні, то я подамся до судді: вимагатиму, щоб нас розлучили!
Люди, почувши її лемент, збіглися і почали питати, що сталося.
— Мій чоловік віддавна залишає мене саму,— пояснила жінка,— а сам вирушає в мандри, щоб торгувати. А сьогодні, повернувшися з подорожі живий і здоровий, він не прийшов у свій дім до такої порядної й цнотливої жінки, як я, бо захотів побавитися з іншою. Почувши це, я прибігла сюди, і тепер правосуддя у ваших руках!
Люди, докоряючи купцеві, соромлячи та повчаючи його, помирили їх, і вже ніхто не дошукувався, чому, власне, та жінка прийшла туди.
Ось бачиш, як жінка купця своїм язиком, хитрощами та підступом зберегла свою честь і гідність, повела чоловіка додому, і довго ще жила з ним радісно і щасливо...
Коли папуга закінчив свою розповідь, він вигукнув:
— Ой, уже скоро світанок! Уставай мерщій і спіши туди, куди надумала!
Але цієї миті заспівав півень ранку, а місяць та його військо, заховавши своє обличчя, розтанули в небі. Що було робити молодій жінці? Вона тільки гірко зітхнула. І ця ніч теж минула для неї без радості єднання.

1 Гра, схожа на триктрак, поширена на Близькому та Середньому Сході.

2 Біла шкіра серед мусульманок Індії вважалася однією з ознак жіночої краси.

ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТОЇ НОЧІ ПРО ТЕ, ЯК ОДНА СІЛЬСЬКА МОЛОДИЦЯ,
ЩО ЗАКОХАЛАСЯ В ЮНАКА, ПРИСОРОМИЛА СВОГО СВЕКРА

Коли сонце сховалося за обрієм, а на небі зійшов місяць, з'явилися зорі й планети, Ходжесте, навіть не одягнувшись, плачучи, підійшла до папуги і сказала:
— Мій щирий друже і розраднику! Сьогодні я дуже хочу зустрітися з коханим, бо мені вже несила стримувати свій потяг до нього. Якщо ти можеш виправдати мене, то дай мені дозвіл піти на побачення, а якщо ні, то я й далі терпітиму, хоча відомо, що закоханий не має терпіння...
— Ох, моя господине,— одрік папуга,— щоночі ти приходиш до мене
просити дозволу піти на побачення і порадитися зі мною, і, як бачиш, мої поради тобі не шкодять. Але ж добрі поради не шкодять нікому. Не зашкодили вони й одній сільській молодиці.
— А що ж там було з тією молодицею? — запитала Ходжесте. — Яка її спіткала пригода?
— Одного дня та молодиця,— почав папуга,— сиділа собі на плоскому даху будинку, і її побачив один юнак та й закохався в неї. Вона відразу здогадалася, Що він палає до неї коханням, покликала його і шепнула:
— Опівночі приходь сюди під оте дерево, що росте в нас на подвір'ї, чекай мене там.
Після двох змін ночі юнак пробрався у двір і сів під деревом. Уночі молодиця тихо встала з ліжка, вийшла до юнака і вони там-таки під деревом розділили ложе, зазнавши великої втіхи.
Випадково її свекор також устав по природній потребі і вийшов у двір. Дивиться, а його невістка спить в обіймах чужого чоловіка. Він зняв з її ноги браслет із дзвіночками, узяв його з собою і думає: «Завтра я її вб'ю». Але молодиця помітила це. Що ж їй робити? Випровадила вона того юнака, прийшла до чоловіка, розбудила його і каже:
— В хаті задушно! Ходімо спати надвір під дерево!
Коли чоловік заснув, вона знову розбудила його і сказала:
— Тільки що приходив сюди твій батько. Він зняв з моєї ноги браслет і чомусь забрав його.
Вранці батько розповідає синові: так і так, уночі бачив я твою дружину під деревом з чужим чоловіком. І на доказ показує браслет. А син йому: — Ви, тату, верзете казна-що. Насправді діло було так: — ми з жінкою пішли спати під дерево, бо в хаті була задуха, а ви прийшли, зняли з жінчиної ноги браслет з дзвіночками і забрали його з собою. Жінка зразу ж розбудила мене і все розповіла!
Таким чином свекор пошився в дурні, а молодиця вийшла сухою з води і дуже раділа, що послухалася власної мудрої поради.
Коли папуга закінчив своє оповідання, він сказав Ходжесте:
— А тепер уставай і спіши до свого коханого!
Ходжесте встала, щоб іти, але цієї миті заспівав півень, і йти на побачення вже було запізно.

ОПОВІДКА ДЕСЯТОЇ НОЧІ ПРО ДОЧКУ КУПЦЯ ТА ПРО ШАКАЛА

Коли зайшло сонце і настала ніч, Ходжесте, палаючи вогнем кохання, підійшла до папуги і мовила:
— Я покладаюся на твій розум, вірю тобі і щоночі приходжу до тебе й прошу
дозволу піти на побачення. Якщо ти не поможеш мені тепер, то коли поможеш?
У моєму серці звили собі гніздо туга і сум!
— Ой Ходжесте! — озвався папуга.— Я також сумую через тебе, бо ж, доки маю душу, ніколи не буду до тебе байдужий! Кожної ночі я кажу тобі: «Йди до свого коханого!», але ти затримуєшся і слухаєш мої розповіді... На той випадок, якби, не дай боже, твоя таємниця викрилася людям, я навчу тебе, як приховати від чоловіка свою біду та неславу, так само, як навчив дочку купця один шакал і дав їй добру пораду.
— Ану розкажи, що то за оповідання про дочку купця і про шакала? — попросила молода жінка.
— В одному місті,— почав папуга,— жив собі емір, що мав сина негарного на вид, поганої вдачі й трохи дурнуватого. Коли хлопець виріс, батько одружив його з дочкою купця, вродливою дівчиною, що дуже любила музику. Однієї ночі емірова невістка сиділа на даху палацу, а на вулиці якийсь юнак дуже гарно співав пісню. Почувши його голос, молода жінка закохалася в нього. Вона вийшла на вулицю, підійшла до юнака і сказала:
— Юначе, я вийшла заміж за бридкого й пришелепуватого чоловіка, а тепер каюсь. Якщо хочеш, візьми мене з собою!
Юнак відразу погодився, і вони двоє вирушили в дорогу. Дійшовши до якогось озерця, вони лягли собі під деревом і заснули. Незабаром юнак прокинувся, побачив, що молода жінка міцно спить, зняв з неї всі прикраси та оздоби і втік.
Коли жінка прокинулася і побачила, що її прикраси зникли, а юнака біля неї немає, вона зразу здогадалася, що він ошукав її: обікрав і втік.
Коли сонце піднялося на сході, жінка все ще стояла розгублена на березі озерця. Раптом вона побачила шакала, що біг із кісткою в зубах. І тут шакал угледів на березі озерця живу рибину. Випустивши з рота кістку, він кинувся до рибини, але та раптом підскочила і плюхнула у воду.
Шакал кинувся назад шукати свою кістку, але не знайшов, бо її вже схопив якийсь пес і втік. Жінка, дивлячись на все це, засміялася.
— Жінко,— здивувався шакал, — хто ти і чому тут стоїш сама?
Дочка купця розповіла шакалові про свою пригоду і біду.
— Тепер єдиний вихід для тебе,— порадив шакал,— щоб ти вдала з себе божевільну і, як це роблять божевільні, то сміючись, то плачучи, пішла додому.
Всі тебе жалітимуть, і ніхто не осудить.
І жінка вчинила так, як їй порадив шакал, і завдяки цій хитрості, коли вона повернулася додому, ніхто їй не сказав жодного поганого слова...
— Всі вже сплять,— мовив папуга до Ходжесте, закінчивши свою розповідь.— Вставай і йди до свого коханого, та нічого не бійся. Якщо попадеш у халепу, я навчу тебе, як вирятуватися.
Ходжесте вже була зібралася йти, але раптом заспівав півень, почало світати, і побачення довелося відкласти до наступної ночі.

Далі

«Всесвіт» 1987