Мохаммед Ходавенд КАДЕРІ
КНИГА ПАПУГИ

ОПОВІДКА ПРО ПАПУГУ МІРЗИ ФАРРОХ-БЕКА,
ЯКУ МЕЙМУНІВ ПАПУГА РОЗПОВІДАЄ ХОДЖЕСТЕ-БАНУ ПЕРШОЇ НОЧІ

— В якомусь царстві,— почав папуга,— жив собі один купець, що називався Мірза Фаррох-бек. А дома він мав одного кмітливого й тямущого папугу. І ось сталося так, що тому купцеві потрібно було податися в мандри. Все своє майно, весь дім і все, що було в домі, навіть дружину, купець залишив на опіку папуги та подався мандрувати в своїх торгових справах по всьому царству. Тимчасом десь через місяць його жінка закохалася в сина одного могола1, зблизилася з ним і кожну ніч приводила коханця до себе в айван2, там вони лягали на ложе і бавились аж до ранку. Папуга бачив це все і чув розмови коханців, але наче осліп і оглух. Через півтора року купець повернувся додому і почав питатися папугу, що діялося дома. Птах розповів купцеві всі домашні новини, але про любовні походеньки його дружини промовчав, щоб чоловік не вигнав її з дому. Однак той купець тижнів через два таки довідався від сторонніх людей про те, що вона гуляла з моголовим сином і був дуже здивований, бо ж мудреці недарма кажуть: «Ні мускусу, ні кохання затаїти не можна». Фаррох-бек розгнівався на свою дружину і побив її.
— Це мабуть клятий папуга розповів чоловікові про мої діла, — подумала собі жінка і затаїла на нього злість.
Якось уночі, вибравши зручну хвилину, жінка спіймала папугу, вискубла з нього все пір'я, викинула птаха з будинку, а тоді підняла страшний ґвалт, кричачи служницям, що були в будинку:
— Кіт схопив папугу!
Жінка вважала, що папуга здох, розбившись на смерть. Однак у птахові залишилося трохи душі і, хоч упавши згори, він справді побився, але десь за годину оклигав. Недалеко від будинку купця було кладовище і, прийшовши до тями та зібравши рештки сили, папуга пострибав туди і сховався в якомусь склепі. Удень він сидів у своїй схованці, а вночі виходив шукати поживи. На тому кладовищі зупинялися на ніч подорожні й вечеряли3. Тож там завжди було багато недоїдків. Через деякий час пір'я папуги відросло, і він міг пурхати між могилами, покльовуючи зернята та насіння.
Зранку після того, як жінка викинула папугу з вікна, його господар Мірза Фаррох-бек піднявся з ліжка, підійшов до клітки і побачив, що птаха там немає. Він так розхвилювався і розгнівався, що зірвав свій тюрбан з голови, кинув ним об землю і навіть перестав їсти і пити з горя. Виправданням дружини він не повірив і вигнав її з дому.
Через деякий час зганьблена жінка приблукала на кладовище і сиділа там голодна цілісінький день. Коли настала ніч, папуга озвався до неї із склепу:
— Зголи своє волосся на голові і на тілі та побудь сорок днів без їжі на цьому
кладовищі, щоб я простив тобі гріх, який ти вчинила, і тоді я помирю тебе з твоїм чоловіком!
Почувши такі слова, жінка поголила собі все волосся на голові й на тілі і сорок днів та ночей сиділа, постуючи, на кладовищі.
А на сорок перший день папуга з'явився перед нею і сказав:
— Гей, жінко! Ти мені, невинному, який не вчинив тобі зла, вискубала все пір'я і важко мене скривдила. Але нічого! Ти вчинила те, що мені судилося долею.
Я на тебе не серджуся, бо я їв твій хліб-сіль, бо ти моя хазяйка і я хочу вчинити тобі добро. Ті слова, які ти тоді чула з могили, говорив я. Але ж я обіцяв, що з'єднаю тебе з чоловіком, і ти будь певна, що я ніколи не скажу про тебе поганого слова, бо не бажаю тобі зла, а тому й не розповів про твій гріх твоєму чоловікові, бо знаю і пам'ятаю, що їв твій хліб-сіль! А тепер я полечу в дім твого чоловіка і помирю вас.
Сказавши це, папуга полетів до себе додому, привітався з ходжею4 і побажав йому всяких благ та довгого життя. Купець здивувався й запитав:
— Хто ти є і хто твій хазяїн? Звідкіля ти прилетів?
— Я твій папуга,— сказав птах. — Той самий, якого кіт витягнув з твоєї клітки і сховав у клітці свого живота.
— А як же ти ожив?! —ще дужче здивувався купець.
— Ти ж через це вигнав з дому свою дружину,— зітхнув папуга,— і нещасна з відчаю пішла на кладовище і сорок днів там постилася й розпачливо ридала.
І Всевишній бог зглянувся над долею твоєї бідолашної дружини і, давши мені душу вдруге, наказав: «Лети, папуго, до чоловіка тієї бідолашної жінки, помири його з нею, а щоб він повірив тобі, сам будь доказом правдивості моїх слів!»
Зачувши це, господар папуги вискочив з будинку, осідлав коня і помчав на кладовище до своєї дружини.
— О моя кохана,— крикнув він жінці,— які муки і страждання причинив я тобі, невинній! Вибач і прости мене великодушно!
Потім він забрав дружину з кладовища, ввів її в свій дім, і з того часу вони жили в мирі і повній злагоді і були дуже задоволені і щасливі.
Закінчивши розповідати свою історію про папугу купця, Меймунів папуга сказав:
— О Ходжесте-бану, дивись, уже світає! Уставай і мерщій іди до княжича, щоб ніхто не сказав, що ти не виконуєш своїх обіцянок! Ну, а якщо б, не дай боже, про це почув твій чоловік, то я, так само, як папуга купця, завжди готовий відновити між вами мир і злагоду!
Ходжесте дуже втішилася і зраділа цим словам і хотіла була йти на побачення, але надворі вже заяснів ранок, і їй довелося відкласти побачення. А що вона цілу ніч не спала й дуже стомилася, то зразу ж лягла на своє золоте ложе і заснула.

1 Могол, або му гул,— так в Середньовічній Індії називали представників різних тюрко-монгольських народів, які прийшли в складі армій мусульманських завойовників з Туркестану.

2 Крита тераса перед будинком.

3 Подорожні, які не встигали ввійти в місто до заходу сонця, були змушені ночувати поза мурами на кладовищі.

4 Титул, який у XVII ст. в мусульманській Індії носили великі купці та представники вищого духівництва.

ОПОВІДКА ДРУГОЇ НОЧІ, ЯКУ МЕЙМУНІВ ПАПУГА РОЗПОВІДАЄ ХОДЖЕСТЕ

Коли настав вечір і на сході зійшов місяць, служниці Ходжесте запалили свічки, а молода жінка підвелася з ложа, помилася, причепурилася, попоїла і, випивши кілька чаш вина, вбралася в золототканий дорогий одяг, прикрасилася дорогоцінними оздобами, одягла на руки й ноги браслети. Потім вона звеліла подати їй люстерко, оглянула свій вид і свій стан і, задоволена блиском своєї краси та привабливості, гарна і вродлива, закохана й усміхнена, підійшла до папуги. Кмітливий папуга привітався з Ходжесте і сказав:
— Нехай довго триває твоє життя й твоє щастя! Але знаєш, мені здається, що той княжич ще дуже юний, він швидко забуде твоє кохання і приязнь так, як свого часу один папуга забув прихильність раджі Камрупа1...
— А що то була за історія з папугою та раджею Камрупа,— поцікавилася Ходжесте,— ану розкажи-но мені все докладно!
— Гаразд, слухай! — відповів папуга. — Отже, колись давно в місті Камруп на одному високому дереві жила собі папуга, яка звила там гніздо і поклала в тому гнізді дев'ятнадцять яєчок. Через деякий час вивелися пташенята. Коли папуга залишала їх самих, вони спускалися з дерева і бавилися з малими лисеня тами. А що папуга була розумна і далекоглядна, то, довідавшись про це, вона сказала своїм пташенятам:
— Діточки мої, ми з породи птахів, а лисиця з породи чотириногих тварин, а тому вам не слід гратися з дітьми лисиці: нам, птахам, не можна дружити і приятелювати з істотами іншої породи, бо інакше з вами буде так, як із тією мавпочкою, що приятелювала з сином одного котвала2 і дуже потерпіла через це.
— А що ж то була за історія з сином котвала і мавпочкою? — запитали пташенята.
— Отож слухайте,— почала папуга,— в одному місті була собі мавпочка, яка дружила із сином котвала, і вони разом грали в шахи цілими днями. Якось син котвала запросив до себе в гості вельмож та сановників того міста. Гості прийшли в дім котвала і розсілися на застелених дорогими килимами та золототканими подушками ложах, а навпроти них котвалів син сів грати з мавпочкою в шахи.
Пустуючи, син котвала вдарив мавпочку, і та в присутності знатних гостей вдарила по голові сина котвала. Розсердившись, хлопець кинув мавпочці в голову шахматною фігуркою і то так сильно, що у неї потекла кров. Розлютившись, мавпочка подряпала голову хлопця кігтями і втекла.
З кожним днем рани на голові хлопця збільшувалися і множилися. Котвал покликав цілителів і знахарів. Вони порадилися і сказали:
— Спіймайте ту мавпочку, приведіть сюди і вбийте, а її кров'ю помажте рани на голові хлопця, і вони загояться.
— Не смійте вбивати мавпочки! — закричав котвалів син. — Адже вона мій друг і приятель!
Його послухали, але скоро біль від ран став нестерпний, і змучений хлопець погодився, щоб мавпочку вбили. Слуги котвала спіймали мавпочку, вбили і помазали її кров'ю хлопцеві рани. Незабаром вони загоїлися, і хлопець видужав.
Ось бачите, якби мавпочка не товаришувала з сином котвала, її ніколи б не вбили!
Пташенята папуги вислухали повчання матері, але й далі гралися з лисенятами. Одного разу, гуляючи, зайшли в ліс діти. Побачили вони лисенят, спіймали їх і забрали з собою до міста. Повернулася лисиця до своєї нори, а лисенят нема. Затужила вона і каже собі:
— Це через пташенят тієї папуги мої діти опинилися в полоні, бо люди з міста приходили, щоб зловити пташенят папуги, а ті, побачивши людей, полетіли і посідали собі на високе дерево, кинувши моїх дітей напризволяще. А люди побачили їх і взяли у неволю!
Щоб помститися папузі, лисиця задумала одну хитрість: побачивши мисливця з собаками, вона пробігла повз них, шкутильгаючи. «Ця лисиця скалічена,— подумав мисливець. — Я її швидко спіймаю».
І мисливець побіг за лисицею, а та, хитруючи, бігла то швидше, то повільніше і зрештою привела його під те дерево, де було гніздо папуги з пташенятами, а потім шаснула в гущавину і зникла. Мисливець глянув на дерево і побачив папугу з пташенятами. Тоді він витягнув сітку, закинув її і вмить спіймав їх усіх. Зрозумівши, що вона та її діти стали бранцями мисливця, папуга сказала:
— Бачите, діти, ви не слухали мене, не кинули товаришувати з лисенятами, а тепер через оте товаришування ми всі потрапили в біду. Зараз я скажу вам одне слово, яке відчинить вам двері на волю. Вислухайте мене уважно і вчиніть саме так, як я вам скажу, бо тільки так можна буде визволитися. А скажу я вам ось що — ви затаїть дихання і прикиньтеся мертвими. Мисливець подумає, що ви вмерли з переляку, і викине вас із сітки. А ви тоді пурх і ховайтеся на деревах. Я, стара і розумна папуга, завжди зможу дати собі раду і зумію звільнитися, а тоді повернуся до вас, і ми знову будемо разом.
— Добре! — відповіли пташенята. Вони затаїли подих і впали неначе мертві.
Мисливець повикидав пташенят із сітки, і вони зробили так, як їх навчила мати.
В сітці залишилася тільки мати-папуга. Мисливець дуже розсердився і вже хотів схопити папугу за ноги та вдарити нею об землю, як папуга подала голос і сказала:
— За що ти так сердишся і гніваєшся на мене і навіть хочеш кинути мною об землю? А дам тобі багато грошей, на які ти житимеш усе життя, адже я лікар, знаю хвороби людей і вмію їх розпізнавати. Якби ти знав, скількох я зцілила своїми мікстурами та іншими ліками!
— Я слуга раджі Камрупа,— відповів мисливець,— і мій володар дуже хворий і немічний тілом. Багато лікарів, цілителів і знахарів нашого міста давалийому різні ліки, але вони анітрохи не допомогли.
— Якщо я дам раджі ліки,— відповіла папуга,— то по милості бога він одужає!
Почувши ці слова, мисливець витягнув папугу з сітки, посадовив в клітку і поніс до раджі.
— Ця папуга — дуже вчений і незвичайний лікар,— мовив мисливець,— вона зуміє розпізнати вашу хворобу, дасть потрібні ліки і вилікує вас.
Раджа глянув на папугу і запитав:
— Чи ти, папуго, зможеш розпізнати мою хворобу?
— Гадаю, що з підтримкою й допомогою бога,— відповіла папуга,— я зможу тебе вилікувати. Варто мені було глянути на твоє обличчя, як я вмить розпізнала всі твої хвороби. Тепер залишається тільки виготувати відповідні ліки, і твою недугу як рукою зніме.
Раджа уважно вислухав слова папуги і дав мисливцеві три тисячі гунів. Купивши птаха, раджа помістив його в клітку.
Кілька днів раджа приймав ліки, пив мікстури, які приготувала папуга, і справді: половину його болячок та хвороб наче рукою зняло. Раджа полюбив папугу, дослухався до її порад і звелів слугам робити все, як вона скаже.
«Тепер мені треба подумати й про своє визволення»,— вирішила папуга і сказала раджі:
— О володарю, від моїх ліків половини твоїх хвороб і болячок уже не стало.
Але щоб вилікувати й решту, мені треба виготувати нові ліки. Тримати мене в неволі, як тримають законопорушників і злодіїв, нерозумно. Краще випусти мене з клітки, відчини вікно, і я полечу через хащі та нетрі, степи й пустелі туди, де серед лісу росте одне дерево. Я принесу квітку, пуп'янок, корінь, листок і гілку з того дерева, кину все те у воду і варитиму його три дні, потім дам тобі випити той навар перед їжею. Випивши його, володарю, ти знову помолодієш, твоє сиве волосся знову почорніє, зміцніє ясність твоїх очей і ти побачиш зорі на небі, зробишся дужим, а твоє пожовкле обличчя стане рожевим. Твоє худе і кволе тіло зробиться міцним і пружним. Зараз ти не можеш чути, коли хтось говорить зблизька, а випивши того відвару, чутимеш розмову, яка ведеться далеко. Твій поперек зміцніє, і ти потребуватимеш на одну ніч аж десять жінок!
Вислухавши ці слова папуги, раджа так зрадів, що забув про всяку осторогу; йому навіть на думку не спало, що це хитрощі птаха, нісенітниці і брехня.
— Відчиніть клітку і хай папуга живе на волі! — звелів він слугам.
Слухаючись наказу свого володаря, слуги випустили птаха, і папуга, зрадівши, полетіла геть від палат, балконів та айванів раджі в степи та ліси, знайшла своїх пташенят, і вони зажили разом. А старий і хворий раджа лишився при своїх болячках...
Закінчивши розповідь про раджу Камрупа, Меймунів папуга сказав Ходжесте:
— Твій княжич ще молодий, і твоє кохання він може швидко забути, так само, як та папуга забула прихильність і милості раджі Камрупа. — Твоя правда! — зітхнула1 Ходжесте.
Але тут почало світати, і йти на побачення з княжичем вже було запізно. А що Ходжесте не спала всю ніч і навіть на мить не зімкнула очей, слухаючи ту історію, то вона пішла в свою спочивальню, лягла на ложі, гідному царів та найвищих можновладців, і заснула.

1 Камруп — місто в Східній Індії.

2 Котвал — начальник охорони і поліції в містах мусульманських держав Індії.

ОПОВІДКА ТРЕТЬОЇ НОЧІ

Коли ясний день проминув і настала темна ніч, Ходжесте підвелася зі свого ложа, причепурилася, одягнула золототканий одяг і звеліла подати їжу — хліб, баклажани, круглий зелений кавун, червону свіжу редиску та інші овочі. Поївши, вона закусила соковитими фруктами, мигдалем, виноградом, фісташками та волоськими горіхами. Потім вона скуштувала інжиру та манго, кедрових горіхів та горішків з ліщини, великих чорних родзинок, солодких груш, індійського граната, зерняток дині й рожевого кавуна, солодкого варення, пахучих горішків, персиків, айви, різних солодощів, халви, зацукрованих пелюсток троянди і, нарешті, рисового киселю.
Наситившись, Ходжесте підійшла до папуги і попросила пустити її на побачення з княжичем.
— Будь ласка, йди, раз тобі так хочеться,— відповів папуга,— але гляди, щоб ти не осоромилася, як отой княжич з дружиною воїна. Бо тоді тобі доведеться червоніти перед своїм чоловіком...
— А що то була за історія з княжичем і дружиною воїна? — не втерпіла молода жінка.
— Стародавні вчені й мудреці, а також письменні люди, які читають старі книги,— почав папуга,— розповідають, що в одному місті жив собі хоробрий воїн і мав він вродливу й добропорядну дружину. Дні і ночі сидів той воїн біля своєї дружини і ні на хвилину не відходив від неї, стеріг її вдень і вночі.
— Моя дружина хоч і красуня, але чеснотливої вдачі,— міркував він собі. — Проте якщо я наймуся у військо до якогось князя, то за час моєї довгої відсутності хтось може її звабити.
Думаючи отак, воїн і гадки не мав шукати собі служби. Та коли в нього не залишилося грошей, дружина йому сказала:
— Слухай-но, чоловіче, ти сидиш отут собі зо мною в радощах та любощах і через них зовсім забув про свої обов'язки. А нам же потрібно і щось поїсти і в щось одягнутися. Нам потрібно грошей і на одяг, і на рисову юшку, і на просту тканину, і на бавовняні шаровари, і на шовк аурангзебі1, і на дамассе2, і на квітчастий шовк, і на оксамит, щоб пристойно одягнутися. А тут ще потрібно з місяця на місяць платити наймитам, слугам, носіям паланкіна, сажотрусові, підмітальникові, прачці, кравцеві, водоносові та сміттяреві. А щоб ми мали на це гроші, тобі слід поступити на службу до якогось князя, в його військо чи охорону, бо якщо ми залишимось без грошей, я не матиму спокою, буду хвилюватися і переживати...
— Серце моє не хоче, щоб я залишив тебе тут саму,— одрік воїн.
Знаєш,— посміхнулася жінка,— ти сам себе принижуєш своїми сумнівами і підозрами. Якщо жінка погана й непутяща, то чоловік однаково її не встереже. Вона ніколи не стане добропорядною. Хіба ти не чув, що сталося з одним хоробрим чоловіком?
— А що з ним сталося? — поцікавився воїн. — Розкажи-но докладно.
— От послухай,— почала жінка. — В одному місті жив собі дужий і відважний чоловік. Однією лише рукою він міг убити сотню ворогів. Ударить кулаком по гранітній брилі, й вона розлетиться на друзки. Під час битви він виступав один проти цілої лави ворожого війська, озброєного шаблями, кинджалами, стрілами та луками, і косив її як траву. І була у того героя дуже вродлива дружина, яку він ніколи не замикав дома, а, навпаки, дозволяв їй ходити куди захоче. «Чому ти не одягаєш своєї жінки в покривало і не ховаєш від людей?» — запитали його якось друзі та знайомі. «Тому,— відповів герой,— що одного разу зі мною трапилася повчальна пригода. Якось у гущавині джунглів, серед заростів я побачив слона завбільшки з гору, а на спині його був паланкін. Я спершу дуже здивувався, бо в хащах та заростях блукає багато слонів, але хто б міг поставити на спину такому слонові новенький паланкін? З переляку я виліз на високе дерево і зачаївся. Тим часом слон підійшов до дерева, хоботом зняв зі спини паланкін, поставив його на землю і пішов собі пастися. А з паланкіна вийшла гарненька жіночка. Коли я побачив її привабливе обличчя, то страх мій де й дівся, і я вже не міг усидіти на дереві. Жінка теж зустріла мене без усякого страху, стала жартувати і загравати зо мною, а я залюбки відповідав на її жарти й пустощі. Зрештою вона завела мене в затишне місце за деревами і розділила зі мною ложе. Після того жінка витягнула з кишені блискучий шнурочок і зав'язала на ньому один вузлик.
— О красуне, зірко моїх очей,— поцікавився я,— що це в тебе за шнурочок і навіщо це ти зав'язала на ньому вузлик, скажи!
— Мій чоловік,— мовила вона,— великий маг і чаклун. До того ж він дуже підозріливий і ревнивий, а тому ніколи не розлучається зо мною і не показує мене іншим. Через те він і не живе в місті, а днює й ночує в пустелях, степах, нетрях та хащах, перетворивши себе своїми чарами на слона, і возить мене на своїй спині. Зі страху перед ним ніяка жива істота не підходить до мене й близько. Але я на зло йому з упертості та ненависті, презирства до нього й відрази зближаюся з кожним чоловіком, який лише трапиться, і щоразу зав'язую вузлик. Сьогодні ти був сотий. Тут ще залишилося місця на три вузлики...
З того дня той герой не тримав уже своєї жінки дома і не ховав її від людей.
Закінчивши цю історію, дружина воїна сказала:
— Чоловіче любий, порядна жінка ніде й нізащо не стане хвойдою!
— Кохана дружино,— мовив чоловік,— все, що ти зволиш і накажеш, я виконаю!
— Даю тобі розумну пораду,— сказала дружина. — Потамуй свої ревнощі, зберися з духом і, не думаючи про мене нічого лихого, поступи на службу до якогось князя. Ось тобі букетик троянд, і знай, що доки він не засохне і не зів'яне, я тобі вірна і не вчинила ніякого гріха!
Сказавши це, жінка дала воїнові букет троянд, попрощалася з ним, і він поїхав у інше місто, де й поступив на службу до одного княжича. Коли минули осінні дні і почалася зима, після того, як пройшли дощі й випав сніг, у всіх садах троянди та інші квіти зів'яли й засохли. Одного разу княжич каже своїм придворним:
— Вже дві зими у нас стоять морози, і в жодному садку не залишилося ані троянд, ані інших квітів, звідкіля, цікаво, бере свіжі троянди в такий час той воїн?
— Ми теж це бачимо і дуже дивуємося! — відповіли ті.
Княжич не втерпів і запитав воїна, звідки в нього свіжі троянди.
— Мені дала той букет моя дружина, коли я вирушив на службу,— відповів воїн,— і сказала: «Доки цей букет свіжий, я вірна тобі, чиста перед тобою і далека від гріха. Коли б цей букет зів'яв, тоді знай, що я нечиста і вчинила гріх».
Княжич подумав: «Мабуть, його жінка чаклунка, мабуть, вона зачарувала ці троянди, щоб чоловік був спокійний, а сама, либонь, розважається з молодими красенями».
З того часу княжич щодня жартував і насміхався з воїна, та ніяк не міг його розгнівати, бо той лише думав про себе: «Моя дружина ніколи не вчинить нічого ганебного!»
У княжича було двоє кухарів, гарних собою молодиків. Покликав він до себе одного з них, дав йому багато грошей і наказав:
— Іди в місто того вояка і, спокусивши його дружину, переспи з нею!
Кухар вирушив у дорогу. Приїхавши в місто, він найняв собі гарний будинок з верхньою терасою і поселився в ньому. Потім він послав до дружини воїна спритну й хитру звідницю. Вона прийшла і сказала:
— Один багатий чоловік приїхав сюди і до безтями закохався в твою красу і вроду. Якщо ти хоч на один день даси йому радість, він щедро винагородить тебе грішми та коштовностями.
— Приведи його до мене,— відповіла та,— якщо він виявиться достойним мого кохання, я розділю з ним моє ложе.
Звідниця пішла до кухаря, переказала йому слова дружини воїна і привела його в її будинок. Та, глянувши на кухаря, шепнула йому:
— Позбудься посередниці між нами, бо навіщо, щоб вона розкривала наші справи іншим людям. Іди геть і скажи їй: «Ця жінка зовсім не гарна, і коли я глянув на неї, мене охопила огида!» А коли ти зробиш це, збери всі свої гроші й коштовності і відішли їх мені додому, потім приходь сюди сам. І ми з тобою натішимося досхочу коханням.
Кухар, шепнувши жінці: «Гаразд, я згоден», повернувся до свого будинку і вчинив усе, як вона сказала. Давши звідниці кілька рупій, він відпустив її, а все своє майно, пожитки і коней відіслав у будинок воїнової дружини. Тим часом та приготувала ложе над глибокою ямою: спершу вона застелила рядном ліжко — дерев'яну раму, що стояла над ямою,— а на рядно постелила леопардову шкуру. Коли кухар прийшов, воїнова дружина запросила:
— Сідай на цю шкуру!
Послухавши жінку, кухар сів на леопардову шкуру і в ту ж мить провалився в яму. Впавши туди, він почав кричати і кликати на допомогу.
— Не кричи! — гримнула на нього дружина воїна. — Скажи краще по правді,
хто ти, звідкіля прийшов і хто тебе прислав сюди? Розповідай все до ладу і як слід!
Не бачачи виходу, кухар розповів усю правду, не утаївши нічого,— і про букет троянд, і про насмішки і глузування княжича над воїном.
— От бачиш,— сказала жінка,— ти хотів ввести мене в гріх і в неславу, а тим
часом Всевишній бог кинув тебе в яму!
Через кілька днів княжич сказав своїм придворним мудрецям та вельможам:
— Я послав свого кухаря до жінки того воїна і досі не маю від нього жодної звістки. Ви, мудреці, порадьтесь між собою і скажіть мені, що зробити, а я вчиню згідно з вашою порадою.
— Єдиний вихід,— сказали мудреці в один голос,— послати другого кухаря, щоб він, прийшовши в те місто, де живе дружина воїна, вчинив, як і той, і дав звістку про долю першого кухаря.
Княжич погодився з порадою мудреців і послав туди ж таки другого кухаря. Той поїхав і вчинив точнісінько так, як його попередник, і так само опинився в тій же глибокій ямі. Вісім місяців чекав княжич на повернення кухаря, а тоді сказав:
— Я послав туди двох своїх кухарів, і досі ні один з них не повернувся. Поїду-но я сам у той край, де живе ця жінка.
Сказавши це, княжич вирушив в дорогу до того міста, де мешкала воїнова жінка. Приїхавши туди, княжич зупинився у великому будинку з верхньою терасою і балконами й сказав воїнові:
— Йди до себе додому!
Той прийшов додому, чим дуже втішив свою дружину. Коли він розповів їй про свою службу в княжича, дружина сказала:
— Вранці піди до княжича і скажи йому так: «Завтра в мене дома буде бенкет на вашу честь. Нехай ваша світлість з кількома своїми вельможами зроблять мені честь і відвідають мою скромну господу після другої зміни ночі!»
Коли воїн переказав княжичеві запрошення і той його прийняв, він знову повернувся додому і віддав дружині її свіжий букет троянд.
— Бачиш, досі я з божою допомогою не вчинила жодного гріха і не заплямувала твоєї честі,— мовила дружина,— тому мій букет залишився свіжим, квітучим і не засох!
— Правду кажеш! — одрік воїн.
Після цього дружина докладно розповіла чоловікові про все, що трапилось з двома кухарями і, слухаючи її, чоловік дивувався.
На другий день, коли княжич прийшов у господу вояка і сів на золотому ослоні, вкритому оксамитом, дружина воїна підійшла до ями і мовила кухарям:
— Ви обоє однакові негідники, варті один одного, а тому я вчиню з вами однаково. Зараз я поставлю в яму велику драбину, і ви по ній зможете вилізти нагору, а потім робитиме все, що я велю!
З цими словами вона поставила в яму драбину, і кухарі вилізли по ній нагору. Від великої задухи в ямі їхнє волосся на голові й на бороді, а також вуса, вії — все геть повипадало. Побачивши їх, дружина вояка сказала:
— Я сьогодні запросила в гості одного княжича і з такої нагоди напекла
й наварила багато різних страв. Вам треба буде розстелити для гостя скатертину, потім принести чаші й тарілки з їжею, а коли княжич поїсть, я вас обох відпущу і дам вам спокій. Але ви вже ніколи не чиніть такого, доки будете жити, і не спокушайте чужих жінок!
— Якщо ми залишимося живими по божій милості, доки житимемо, ніколи не будемо так чинити!
Після цього дружина вояка одягнула обох кухарів у жіночий одяг служниць, пов'язала їм голови хустинками, і в такому вигляді вони пішли в світлицю, де сидів княжич з вельможами. Глянувши на них, княжич запитав:
— Яку провину вчинили ці служниці, що їм постригли волосся на голові, брови та вії?
— Вони вчинили дуже великий гріх,— відповів воїн,— а втім, ви самі
запитайте їх про їхню провину та про обставини, при яких була вона вчинена, і нехай вони самі розкажуть докладно про все вашій світлості!
Придивившись уважно до облич обох служниць, княжич упізнав їх і все зрозумів. Ті, також упізнавши княжича, впали йому до ніг, заридали важко і сказали в один голос:
Ця жінка добропорядна і чесна! Не досипаючи ночей, вона читає ночами
священний Коран, що вчить розрізняти добро і зло, молиться ревно кожного дня та згадує похвалами преславного, всемогутнього і Всевишнього бога.
Потім озвалася дружина воїна, яка сиділа за стіною в іншій кімнаті:
— Я та жінка, „княжичу,— мовила вона,— яку ти називав чарівницею, і говорив, що в моєму букеті є якісь чари! Невже тобі невідомо, що в святому слові
преславного бога — Корані — сказано: «О раби мої! Якщо ви прагнете раю і просите милосердя, то не брешіть і не крадіть, не чаклуйте і не ворожіть, не
мучте й не пригнічуйте залежних від вас, не засмучуйте нікому серця і пам'ятайте про мене! При кожній роботі, яку вам треба виконати і яка важка для вас, просіть моєї допомоги, і всі ваші важкі справи я швидко зроблю легкими». А я весь час читаю священний Коран і знаю його зміст, а раз так, то хіба я могла чинити ганебні діла? Хіба ти, княжичу, не знав, що рабів Всевишнього бога є стільки добрих, скільки й поганих, і стільки чистих, скільки грішних? Ти їх усіх не змішуй в одну купу і не думай погано про людей. Якщо ти не чинитимеш так, як я кажу, то опинишся в полоні підлих брехунів. А тепер, коли я хоч раз зітхну з горя, ти зразу згориш і перетворишся на попіл...
Почувши ці слова, княжич злякався, здригнувся і затремтів. Йому зробилося дуже соромно, і він сказав воїнові:
— О вояче, я важко завинив перед тобою! — І він закликав воїна до себе, дав йому багато грошей та дорогоцінностей і прорік: — Доки ти живеш на світі, не йди ні до кого на службу, будь весь час дома з дружиною, удвох ви зазнаєте повного щастя.
Мовивши це, княжич подався назад до свого міста.
Коли папуга закінчив свою розповідь про воїна та його дружину, вже настав ранок. Ходжесте, яка сиділа коло нього всю ніч і слухала цю історію, пішла спати. Вона лягла на розкішне м'яке ложе і заснула.

1 Аурангзебі — шовкова тканина, що виготовлялася в Індії під час панування могольського імператора Аурангзеба Аламгіра І (1658—1707).

2 Дамассе — шовкова тканина з узорами у вигляді дерев.

3 В Індії доба ділилася на вісім змін сторожі, що міняється через кожні три години. Перша зміна ночі від 6-ї до 9-ї години, отже воїн запрошує княжича на 12-у годину ночі.

ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТОЇ НОЧІ

Коли сонце перемістилося із царства Сходу в столицю Заходу і зорі висипали на гору блискучого неба, а дзеркало місяця засяяло на лазурній бані небосхилу Ходжесте підвелася з ложа, звеліла подати їй мідний глек з вузьким горлом і велику миску з водою, помила обличчя, одягнула на шию діамантові прикраси, дорогі яхонтові й смарагдові підвіски, оздоблені перлами, вдягла сукню з дорогої парчі, тканої золотом, та прикрасила своє обличчя рум'янами й білилами.
Після того вона попросила подати їй смачні страви та ніжні пахучі овочі, з'їла їх, тоді підійшла до папуги й сіла на інкрустоване перлами крісло. Папуга чемно і шанобливо привітав її, а потім сказав:
— Нехай буде благополучним і довгим твоє життя, твоє щастя і щастя всіх твоїх близьких. Нехай у твоєму серці ніколи не буде ніяких неприємностей, сумних помислів, переживань та сумнівів!
— Я не маю в своєму серці та в помислах жодних клопотів, крім одного, — як мені виконати те, що я обіцяла княжичеві! — відповіла Ходжесте.
— Я розумію, сходити на побачення до княжича — справа потрібна, але йти до нього з цими всіма коштовними прикрасами та в такому пишному одязі, на думку далекоглядних людей, нерозважливо і нерозумно, бо якщо княжич запалає жадобою до твоїх коштовних прикрас та дорогоцінних підвісок, оздоблених перлами, і захоче забрати їх собі, то ти, неначе той золотар опівночі, кричатимеш на ґвалт, проситимеш допомоги у правосуддя...
— А що то за історія? — зацікавилася Ходжесте. — Ану розкажи докладніше!
— Гаразд,— погодився папуга,— ось слухай. Давні мудреці та вельможі розповідають, що в одному місті, краю, чи державі, що називається Самарканд, жив собі один золотар, який мав знайомого теслю. Дружили вони так міцно, що їх і водою не розіллєш. Дивлячись на них, люди говорили, що вони чисто наче рідні брати.
Аж ось золотар вирішив помандрувати в інший край. Тесля йому сказав:
— Я не хочу залишатися тут без тебе,— і пішов разом з ним.
Так двоє друзів прийшли в Індію, оселилися в одному місті. Там золотар спробував узятися за своє ремесло, а тесля за своє, однак їхня робота чомусь не сподобалась городянам, і вони нічого не заробили. Гроші у них скінчились, і їм довелося голодувати. А в тому місті була величезна молитовня з золотими та срібними ідолами, оздобленими коштовними прикрасами; шиї у них були прикрашені разками смарагдового та аметистового намиста з перлами, у вухах були сережки з аметиста, на пальцях — якнайдорожчі персні, а в руках ідоли тримали тисячі чоток з корала та з перлів, які поприносили прочани.
Побачивши таке багатство, друзі вирішили вдавати з себе ідолопоклонників та дні і ночі молитися ідолам, а коли настане слушний час, винести їх з молитовні і, продавши золото та срібло, з яких вони були зроблені, а також їхні коштовні оздоби, все життя жити в розкішних палатах, їсти смачні страви, одягатися в парчу й шовк, носити дорогий одяг та купити собі чорнооких, струнких, мов кипариси, служниць, що пахнуть мускусом і жасмином.
Отак усе обміркувавши і зваживши, двоє друзів прийшли до тієї молитовні та дні і ночі вдавали з себе ревних ідолопоклонників. Усі ідолопоклонники того краю, бачачи їхню ревність, ставили їх за приклад і говорили, що їм усім слід служити ідолам так самовіддано, як ті двоє. З часом ідолопоклонники зробили двох друзів настоятелями та хранителями храму і всіх його ідолів: усе золото, срібло та інші коштовності довірили золотареві й теслі. Після цього друзі ще шість місяців вдавали ревне служіння ідолам. Нарешті одного дня вони прийшли до можновладців того міста і сказали:
— Ми весь час молимося в храмі, слугуємо ідолам, тому вони й прихильні до нас. Але вони кажуть, що мешканці міста,1 чоловіки і жінки, і ви теж не служать ідолам належним чином, а тому ідоли хочуть піти в інші краї і в інший клімат1.
Простий люд та можновладці міста вислухали друзів зі страхом і попросили:
— Якщо ідоли будуть ще раз говорити з вами, ви поясніть їм і розтлумачте,
що у нас є родини, жінки, великі та малі діти, а-для того, щоб прогодувати всіх своїх рідних та близьких, потрібні гроші, а гроші без заняття ремеслом, важкою працею чи торгівлею самі в руки не ідуть, а тому всі ми зайняті або важкою працею або ремеслом чи торгівлею і тому не можемо служити ідолам так ревно й благочестиво, як ви двоє. Але ми дуже просимо їх не йти від нас.
Золотар і тесля відповіли, що вони, звичайно, перекажуть ці слова ідолам, і якщо лиш ті погодяться, то буде дуже добре, але якщо ні, то й вони двоє мовчатимуть. Сказавши це, друзі повернулися назад у молитовню слугувати ідолам.
Однієї ночі, коли в молитовні не було нікого і храм був зовсім порожній, тесля і золотар скористалися з нагоди. Вони винесли звідти всіх золотих та срібних ідолів, всі їхні прикраси та дорогоцінності, всі коштовності, якими були оздоблені стіни і все храмове майно.
А в тих місцях була стара зруйнована фортеця. Під стіною тієї фортеці друзі викопали яму, закопали там усіх ідолів та всі коштовності, прийшли зранку до можновладців міста і сказали:
— Цієї ночі ідоли пішли в іншу країну. Якийсь час ми залишимося в тій порожній молитовні і будемо плакати за ідолами. Якщо ідоли зглянуться на наші ридання, пожаліють нас і повернуться в молитовню, буде дуже добре, але якщо ні, то що нам робити в порожньому храмі? Тоді й ми підемо собі в те місце, куди подалися ідоли.
Після довгих нарад золотар і тесля пішли до старої фортеці, викопали з-під фортечного муру ідолів та коштовності і, пошивши собі великі торби, поклали в них своє золото та дорогоцінності, зав'язали мотузками і, завдавши собі на голову, попрямували в свій край. Прийшовши в свій клімат, свою країну, своє місто, вони закопали золотих та срібних ідолів і різні коштовності та оздоби під одним деревом і взяли з собою трохи золота та коштовностей, на які можна було прожити рік. Це золото та коштовності друзі понесли на базар і продали міняйлу, а виручені гроші розділили на дві рівні половини. Одну з них узяв тесля, другу — золотар. Потім вони почали тратити гроші на свій розсуд: купили собі очищеного та неочищеного рису, тканин та багато всякого одягу.
Мудреці недарма кажуть, що золотарі — люди заздрісні і дуже захланні. Тож наш золотар, не сказавши жодного словечка теслі, пішов з лопатою до того дерева, під яким вони закопали свій скарб, розкопав його і все, що лиш там було, забрав і приніс до себе додому. Потім він покликав будівничих, теслярів, каменярів, ковалів, робітників, носіїв та вантажників, купив багато пахучого сандалового дерева і збудував собі високі палати з великими терасами.
А ще через два місяці він прийшов до теслі і сказав:
— Гей, тесле, чому ти, не сказавши мені ні словечка, забрав собі додому золотих і срібних ідолів та їхні прикраси? Цілих двадцять років ми з тобою дружили, а тепер ти обікрав мене, присвоїв собі мою частку. Хоч би скільки років ти жив на ті гроші, але колись же ти помреш, і тоді Всевишній бог кине тебе в пекло за твої гріхи!
Почувши такі слова, тесля дуже здивувався і подумав, що золотар сам украв ці речі і тепер зводить на нього наклеп. Отож він сказав золотареві, що після цього він не хоче його знати.
— Якщо доля буде прихильна до мене і посприяє мені, якщо лиш захоче бог2,— вигукнув він,— я ще заберу свою частку!
Після цього золотар і тесля розійшлися по своїх домівках. Через деякий час, добре обдумавши всю справу, тесля вистругав з дерева фігуру, схожу на золотаря, такого ж росту, як він, одягнув на неї такий тюрбан, одяг і пояс, який носив золотар, і, зловивши в лісі двох ведмежат, годував їх біля тієї фігури. Коли ведмежата хотіли їсти, вони тикалися писками у фігуру — шукали їжу. Він повторяв це багато разів, і фігура золотаря стала їм наче рідна.
«Що ж, справи мої ідуть на добре, незабаром та частка, яку золотар підло вкрав у мене, знову буде моя!» — думав тесля.
Одного дня він влаштував у своєму домі бенкет і запросив у гості жінок, дітей, знайомих, родичів та близьких. Запросив він і жінку та дітей золотаря. Щедро почастувавши гостей різними стравами, тесля, не кажучи нікому ні слова, таємним ходом завів двох золотаревих дітей туди, де він тримав ведмежат, і заховав їх там. Вивівши звідтіля ведмежат, він закричав:
— Золотареві діти перетворилися на ведмежат!
Гості, почувши це, дуже здивувалися. Золотар також почув ці слова, прибіг у двір до теслі і, вимагаючи, щоб той повернув дітей, вирвав йому бороду. Тесля й собі вхопив золотаря за вуса і вирвав їх. Пішли вони із скаргою до правителя міста. Правитель вислухав їх, здивувався і мовив до теслі:
— Ану розкажи-но мені все по правді, як було, і не думай дурити!
Тесля чемно і з належною шаною сказав правителеві, що золотареві діти бавилися в його дворі і раптом під час гри перетворилися на ведмежат так само, як це написано в книзі історій: коли в часи Ісуса, мир йому, кілька людей вчинило страшний гріх, то вони були перетворені на свиню, собаку, ведмедя, мавпу, осла, рись, голуба, шакала та вовка.
— А сьогодні,— вів далі тесля,— золотареві діти були перетворені на ведмежат.
Почувши таке, правитель велів принести книгу історій, прочитав те місце, про яке говорив йому тесля, і прорік:
— Я зрозумів, у чому тут справа, і тобі, тесле, ось що скажу: якщо ці ведмежата дійсно золотареві діти, то при зустрічі вони обов'язково його впізнають!
— Слова твої, о шановний правителю, дуже до речі,— відповів тесля, — бо вони правильні і розумні! Я побіжу додому, приведу ведмежат. Хай зберуться люди, і ми перевіримо, чи впізнають свого батька перетворені на звірят діти. Якщо вони не впізнають золотаря, то вважайте мої слова брехнею і покарайте мене!
Всі визнали, що тесля придумав дуже мудро. Зібралися люди, до них підвели ведмежат. Але ведмежата ні на кого не звернули ніякої уваги, і лише коли побачили золотаря, вони підбігли до нього, почали лащитись. Хоч як золотар проганяв їх, вони не відходили. Тоді правитель міста і всі люди одноголосно визнали, що ведмежата справді золотареві діти і в цьому не може бути найменшого сумніву. Правитель прикликав до себе золотаря і сказав:
— Це справді твої діти! Якщо ти чимось провинився перед теслею, падай йому в ноги, цілуй їх і проси пробачення. Коли твоя вина буде прощена, то й твої діти знову набудуть людської подоби.
Почувши ці слова, золотар геть утратив всяку надію побачити своїх дітей і впав у відчай та зневіру. Проте він прийшов до теслі, припав йому до ніг і, каючись, прорік:
— Твоя частка ціла й недоторкана, і я зараз принесу її. Благаю тебе, поверни!
мені дітей!
— Бачиш,— відповів йому тесля,— ти присвоїв собі мою частку та ще й обізвав мене злодієм. Принеси сюди мою частку золота і коштовностей, і тоді твої діти дістануть людський образ!
Золотар щиро любив своїх дітей, тож він вельми зрадів цим словам, зразу ж пішов додому, приніс теслі його золото й коштовності, поклав перед ним, клявся та вибачався і присягав, що ніколи більше такого не зробить. Після цього тесля завів ведмежат у свій будинок, вивів звідтіля золотаревих дітей і поставив їх перед батьком. З того часу золотар і тесля зажили в мирі та злагоді.
Коли оповідання папуги дійшло до кінця, він сказав Ходжесте:
— Отож золотар і тесля жили в мирі цілих двадцять років, а потім золотар порушив злагоду, але тесля провчив його, і він сам засудив свою захланність та жадобу до багатств цього світу. Тому й ти, Ходжесте, не йди до княжича з дорого цінними прикрасами та коштовностями, щоб він ними не спокусився!

1 Арабські, а згодом і інші мусульманські географи, як і давні греки, ділили відому їм частину землі на сім поясів, або кліматів, які рахувалися від екватора до Північного полюса. За уявленнями середньовічних мусульман вважалося, що заселені землі містяться між десятим і п'ятдесятим градусом північної довготи, а найдовший день у кожному кліматі на півгодини довший, ніж в попередньому. Піти в інший клімат означає піти далеко на північ чи на південь.

2 Застережлива формула, яку мусульманин повинен говорити, кажучи про майбутнє. В Корані (розділ 68, вірші 17 — 33) розповідається про те, як бог покарав людей, які без застереження сказали, що вранці на другий день зберуть урожай винограду.

ОПОВІДКА П'ЯТОЇ НОЧІ

Коли минув день і настала ніч, Ходжесте встала зі свого ложа, звеліла принести найрізноманітніших страв, напоїв та різних плодів, підживилася ними, нарум'янила та набілила обличчя, причепурилася, одягнула сукню із золототканої парчі й підійшла до папуги просити дозволу піти на побачення з княжичем.
— Будь весела, нічого поганого не думай і не обтяжуй серце сумнівами, — мовив папуга,— бо я дбатиму про тебе і допоможу з'єднатися з княжичем. Але й ти, Ходжесте, тримай в своєму серці кохання, вірність, приязнь, дружбу та пристрасть до княжича і будь, як той охоронець царя Табаристану1, який плекав до нього відданість і вірність, за що згодом був щедро винагороджений.
— А що це була за історія з царем Табаристану? — не витримала Ходжесте. — Ану розкажи!
— Мудреці та шляхетні люди, що жили в давнину,— почав папуга, — розповідають, що колись цар Табаристану влаштував бенкет у саду, прекрасному неначе рай, і на тому бенкеті подавали рідкісні страви, вишукані закуски, дорогі вина й напої та смачні печені. Шляхетні вельможі, князі, візири, мудреці та вчені, що гостювали в падишаха, їли й пили досхочу. Аж ось підійшов до саду якийсь чоловік, і охоронці царського палацу запитали його:
— Хто ти, чоловіче, такий і звідкіля прийшов?
— Я мисливець і ловець тигрів,— відповів чужинець,— крім того, я вправний лучник і стріляю так, що мої стріли пробивають гранітний камінь. До того ж я ще вмію лікувати різні хвороби. Перед цим я був на службі у князя Ходжента , але той не зумів належним чином оцінити ні мене, ні мого вміння, тому я залишив службу в нього і прийшов до царя Табаристану.
Почувши такі слова, цар звелів охоронцям пустити того чоловіка до себе і прийняв його на службу, доручивши йому охорону царських покоїв. З того часу новий охоронець вартував біля царських палат, стоячи на одній нозі.
Одного разу вночі цареві не спалося, він почав ходити по верхній галереї палацу, дивлячись у всі боки та заглядаючи вниз. Раптом він побачив чоловіка, що стояв на одній нозі.
— Гей! — гукнув на нього цар. — Хто ти і навіщо тут стоїш серед ночі?
— Я сторож і охоронець царських палат,— одрік той. — Ось уже кілька днів як я вартую вночі і стою на одній нозі та чекаю щасливої нагоди, бо дуже хочу побачити самого падишаха. Сьогодні вночі завдяки моїй щасливій долі мені нарешті пощастило, і я можу бачити красу падишаха, чому я надзвичайно радий.
У цю мить зі степу та пустелі до них долинув голос: «Я іду! Яка людина зможе спинити мене?»
Почувши цей голос, цар здивувався і запитав вартового:
— Чи ти чув цей голос, охоронцю?
— Ось уже кілька днів, як я чую цей голос,— відповів охоронець,— але я стою на варті, а тому не можу піти й довідатися, що то за голос. Якщо цар зволить мені наказати, то я піду і довідаюся, чий це голос, і все докладно доповім його величності!
— Якщо так,— мовив цар,— то йди довідайся, що то за голос, і докладно доповіси.
Охоронець відразу ж пішов, а цар, закутавши своє тіло і обличчя, пішов за ним назирці. Ідучи слід у слід за охоронцем, цар побачив, що на дорозі стоїть вродлива жінка і вигукує: «Я іду! Яка людина зможе спинити мене?»
— Красуне,— запитав її охоронець,— хто ти така і чому говориш такі дивні слова?
— Я є прообраз віку й життя царя,— відповіла та жінка,— а тепер вони
підходять до кінця, і я йду по нього!
— О життя царя! — вигукнув охоронець. — Як же тебе утримати і повернути назад?
— Знаєш, вояче,— мовила жінка,— якщо ти власноручно вб'єш свого сина, то я повернуся назад, а цар ще трохи поживе на цьому світі.
— Моє життя і життя мого сина належить цареві, — сказав вартовий, — і я готовий віддати його хоч зараз. Почекай, привиде, потерп трохи, я сходжу додому, візьму свого сина, приведу його сюди і вб'ю!
Сказавши це, охоронець пішов додому, розбудив сина і розповів йому докладно, що сталося з ним на дорозі. Син охоронця був відданий і вірний падишахові, тож він мовив:
— Наш цар справедливий і чесний; він піклується про підданих та охороняє чужинців; він порядний, доброчинний і шляхетної вдачі. Коли царює такий, як він, країна розквітає, мешканці її живуть у достатку. Наш шкільний учитель, нехай на нього зійде щедрість аллаха, говорив нам: «Якщо для відвернення загибелі справедливого царя гине невинна людина, гріха ні на кому не буде, бо тисячі його підданих перебуватимуть у спокої і гаразді. Але якщо, не дай боже, справедливий володар загине, то це страшне лихо, бо інший, що прийде йому на зміну, може виявитися тираном та гнобителем, і тоді тисячі й тисячі людей зазнають гніту та несправедливості, а країна буде спустошена». Раз так, то це єдиний мудрий вихід, тому бери мене і вбивай!
Так охоронець привів сина до примарної жінки, зв'язав йому руки і ноги шнуром, узяв гострий ніж і вже хотів був перерізати сину горло, як в останню мить та примара схопила його за руки й закричала:
— Не вбивай сина! Аллах, нехай славиться ім'я його, змилосердився над тобою за твою шляхетність, великодушність та самопожертву і наказав мені йти геть і повернутися до царя аж через шістдесят років.
Почувши таке, охоронець утішився. Цар, здалека дивлячись на те, що відбувається на дорозі, й бачачи шляхетність, відданість і вірність свого охоронця, зрадів душею. Коли охоронець попрямував до палацу, цар випередив його і повернувся на верхню галерею. Той прийшов і сказав:
— Нехай довго тривають велич та щастя царя і всіх рідних та близьких його!
— Ну, а що то був за голос? — запитав цар.
— Та то одна жінка полаялася із своїм чоловіком,— пояснив охоронець.
Вона вибігла з дому, стала посеред дороги й почала вигукувати оті слова. Я підійшов до неї, заговорив м'якими й прихильними словами і помирив її з чоловіком, і та жінка обіцяла, що ще шістдесят років не вибігатиме вночі з дому й не порушуватиме спокою.
Цар гідно оцінив мудрість та кмітливість охоронця. Він похвалив його і прорік:
— Я весь час ішов назирці за тобою, чув твою розмову з тією жінкою і з твоїм сином, бачив вашу вірність та відданість і гідно оцінив її. Досі ти жив у бідності, нужді та в турботах за хліб насущний. Відтепер, якщо дозволить мені Всевишній бог і буде на те його воля, ти житимеш у гараздах та спокої, і я зроблю тебе багатим та щасливим!
Сказавши це, цар пішов спати. А коли заяснів ранок, володар звелів зібратися всім урядовцям, вельможам, князям, міністрам та мудрецям, і в їхній присутності призначив вартового довіреною особою та охоронцем усіх своїх скарбів і вручив йому ключі до всіх замків своєї скарбниці.
Коли папуга закінчив історію про царя Табаристану, настав ранок, зійшло ясне сонце, і Ходжесте вже не могла піти на побачення і була змушена відкласти свої відвідини княжича. І оскільки молода жінка не спала всю ніч, вона лягла на ложе і заснула.

1Край у Північному Ірані

2 Місто в Середній Азії, в наші дні Ленінабад в Таджицькій РСР

Далі

«Всесвіт» 1987