Джордж ОРВЕЛЛ
ФЕРМА «РАЙ ДЛЯ ТВАРИН»
НЕБИЛИЦЯ
З англійської переклав Юрій ШЕВЧУК

Розділ IX

Довго гоїлося Боксерове поламане копито. Відбудовувати вітряка почали відразу після святкування перемоги. Боксер і слухати не хотів про вихідний, для нього було справою честі мужньо зносити свої страждання, хоч увечері іноді нишком жалівся Конюшинці, що копито дошкуляє дедалі дужче. Конюшинка прикладала до копита відвари з трав, що їх вона для цього пережовувала; як вона, так і Бенджамін умовляли Боксера не надриватися. «Кінські легені не вічні»,— казала Конюшинка. Але де там, Боксер, знай, торочив, що живе тільки одним — побачити вітряк на добру половину збудованим, перш ніж вийде на пенсію.
Спочатку, коли творилися закони «Раю для Тварин», пенсійний вік для коней і свиней встановили дванадцять років, для корів — чотирнадцять, для собак — дев'ять, для овець — сім, для курей і гусей — п'ять. Вирішено було, що пенсії будуть щедрі. Але й досі жодна тварина не пішла на пенсію, хоч останнім часом це питання поставало все частіше. Тепер, коли вигонець за садком пустили під ячмінь, ходила чутка, нібито мають відгородити шмат великого пасовиська для випасу пенсійних тварин. Пенсія для коня, казали, становитиме п'ять фунтів вівса на день, узимку — п'ятнадцять фунтів сіна, а на свята ще й даватимуть по морквині чи й навіть по яблуку. Дванадцятиріччя Боксера припадало на кінець наступного літа.
Тим часом життя не легшало. Зима видалася такою ж лютою, як і попередня, а харчу бракувало ще більше. Знову всім скоротили раціон, окрім свиней та собак. Надто сувора рівність у пайці, пояснював Пищик, суперечить засадам тваринизму. Принаймні він переконано доводив усім, що то тільки здається, ніби їдла бракує. Атож, на деякий час необхідно переглянути раціон — Пищик завжди казав «переглянути», а не «урізати». Але й ці пайки не йдуть ні в яке порівняння з Джонсовими. Хапливо виголошуючи писклявим голоском цифри, він запевняв, що вони мають більше вівса, сіна і ріпи, ніж за Джонса. Що вони працюють менше, що питна вода краща, що вони довше живуть, що зменшилася смертність, що мають у стійлах більше соломи і менше бліх. І тварини вірили йому. Коли по правді, то Джонс і все, пов'язане з ним, майже зітерлося з їхньої пам'яті. Хоч самі знали, що тепер життя суворе й безрадісне, що часто голодують і часто мерзнуть, і що, звісно, коли не сплять, то працюють. Але колись було ще гірше, це поза сумнівом — вони охоче вірили в це. Та й колись вони були рабами, а тепер вільні. От у чому істотна різниця, не забував наголосити Пищик.
А ротів дедалі більшало. Восени майже в один день дві поросні свині привели тридцять одне порося, всі до одного плямисті. А оскільки Наполеон був на фермі єдиним кнуром, то їхнього батька неважко було вгадати. Й відразу оголосили: щойно придбають цеглу і деревину, в садку за будинком зведуть школу. А поки що Наполеон навчав поросят на кухні. Вони вправлялися в садку, їх навчали не водитися з іншим молодняком. Десь тоді вийшло розпорядження про те, що коли на стежці зустрінеться свиня та інша тварина, то тварина мусить дати свині дорогу. А також про те, що виключно всі свині, і великі і малі, мають привілей носити по неділях зелену стрічку на хвості.
Рік видався порівняно сприятливий, та грошей, однак, бракувало. Мали купити цегли, піску, вапна для школи і треба було знову відкласти гроші на устаткування для вітряка. Треба було купити гасу для ламп, свічок для будинку, цукру до Наполеонового столу (він заборонив його іншим свиням, мовляв, від нього гладшаєш). І, звичайно, поповнити реманент, купити цвяхів, мотуззя, вугілля, дроту, металобрухту та сухарів для собак. Продали копицю сіна та частину картоплі, а контракт на яйця збільшили до шестисот на тиждень. Отож кури насилу висиділи достатньо курчат, щоб загального поголів'я не зменшилось. Пайки, і так зменшені в грудні, ще поменшали в лютому, а в стійлах заборонили ліхтарі — треба ощадити на гасі. Проте свиням велося непогано, і вони, попри всі злигодні, жиріли. Якось наприкінці лютого із занедбаної ще Джонсом маленької броварні за кухнею подвір'ям рознісся приємний, терпкий і збудливий запах, якого тварини доти не чули. Хтось повідомив, що то пахне варений ячмінь. Кожен жадібно донюхувався, міркуючи, що то, певно, готують на вечерю теплу ячну кашу. Але ніякої каші на вечерю не було, а натомість наступної неділі оголосили, що й надалі весь ячмінь призначається свиням. Вигін за садком уже засіяли ячменем. А невдовзі просочилася новина, що кожна свиня має до свого щоденного раціону пинту, а Наполеон — півгалона пива; воно подавалося йому в супниці від сервізу «Королівське дербі».
Та хоч і терпіла живність нужду, їй незмірно легше було зносити від усвідомлення, що ти тепер живеш куди гідніше, ніж колись. Побільшало співів, промов і процесій. Наполеон звелів раз на тиждень проводити Стихійну демонстрацію, що мала метою відзначити битви й звитяги «Раю для Тварин». У визначений час тварини кидали роботу й марширували військовими шерегами по фермових теренах; на чолі свині, а за ними — коні, корови, вівці і останніми — птиця. Пси сунули обабіч процесії, а попереду всіх ступав Наполеонів чорний півень. Боксер і Конюшинка завжди несли зелений прапор з ратицею та рогом і гаслом «Хай живе Товариш Наполеон!» Декламувалися вірші на честь Наполеона, Пищик повідомляв усі подробиці нечуваного зростання виробництва продуктів, а потім стріляли з рушниці. Вівці були найревнішими учасниками Стихійних демонстрацій, бо якщо хтось ремствував (як дехто іноді робив, коли поблизу не було свиней чи собак), що марнується час чи нудно стояти і мерзнути, то вівці глушили все потужним меканням: «Чотири ноги добре, а дві — погано». А взагалі, тварини любили такі торжества, їх тішило зайве нагадування, що вони самі собі господарі, що трудяться для свого блага. Отож пісні, процесії, Пищикові цифри, виляски рушниці, кукурікання півня, тріпотіння прапора хоч ненадовго відганяли думки про порожні шлунки.
У квітні ферму проголосили республікою, і одразу виникла потреба в президенті. Кандидат був лише один — Наполеон, і його обрали одноголосно. Того ж дня повідомили, що знайдено нові свідчення Сніжкової змови з Джон-сом. Виявлялося, Сніжок не лише намагався сприяти поразці в Битві під Корівником, як спочатку гадалося, але й відкрито бився на боці Джонса. Не хто інший, як він, очолював людські сили й кидався в атаку з кличем «Хай живе людство!» А Сніжкове поранення, що про нього ще дехто пам'ятав,— від Наполеонових зубів.
Серед літа на фермі несподівано з'явився ворон Мойсей, що про нього вже й забули. Він анітрохи не змінився, не працював, як і раніше, правив своєї про ту ж Солодкоцукряну Гору. Було вилетить на пеньок, затріпоче крильми і годинами теревенить до кожного, аби хто слухав. «Там угорі, товариші,— і врочисто піднімав до неба великого дзьоба,— там угорі, якраз на тому боці он тієї темної хмари, що ви бачите, височіє Солодкоцукряна Гора, щаслива країна, де ми, бідолашні тварини, назавжди спочинемо від праці!» Він навіть стверджував, що побував там під час одного свого вищого польоту і бачив вічні поля конюшини, лляні висівки й цукор-рафінад, що ростуть прямо на живоплоті. І дехто повірив йому. їхнє життя голодне й злиденне, міркували вони, тож хіба не по правді було б, якби десь існував кращий світ? Що нелегко було з'ясувати, то це ставлення до Мойсея свиней. Вони зневажливо заявили, що його розповіді про Солодкоцукряну Гору — бридня, проте не проганяли його з ферми; хоч і не працював, але щодня він мав від них півсклянки пива.
Копито загоїлося, і Боксер запрацював як ніколи доти. А втім, усі тварини працювали того року, як каторжні. Окрім звичної роботи на фермі та будівництва вітряка, була ще школа для поросят; її почали зводити в березні. Часом нестерпно ставало після тривалого недоїдання, але Боксер не ремствував. Ніщо — ні в словах, ні в роботі — не свідчило, що він ослаб. Лише виглядом трохи змінився; шерсть уже не лисніла, а великі стегна немов усохлися. Дехто казав: «На весняній травичці Боксер оклигає». Та прийшла весна, а Боксер не вилюднював. Іноді, коли він щосили налягав на величезний валун, що його тягнув на верх каменоломні, здавалося, лише воля тримає його на ногах. У такі хвилини видно було, як губи його шепотіли: «Я працюватиму ще завзятіше». Бо сили сказати це вголос уже бракувало. І знову Конюшинка й Бенджамін благали його берегтися, але Боксер наче й не чув. Наближалися його дванадцяті роковини. Та його обходило лише одне: як би до пенсії вивезти чимбільше каменю.
Якось пізнім літнім вечором ферму сполошила чутка, що з Боксером щось коїться. Він сам-один подався приволокти до вітряка ходку каменю, що, напевно, так і було. А невдовзі примчали двоє голубів і сповістили: «Боксер упав! Лежить на боці і не підводиться!».
Хто міг, кинувся до вітряка на пагорбі. Там між дишел лежав Боксер, витягнутий, неспроможний навіть підвести голови. Очі його потьмяніли, а боки вкривав піт. Цівочка крові тяглася з рота. Конюшинка впала коло нього на коліна.
— Боксере! — згукнула вона. — Що з тобою?
— Щось у легенях,— мовив той спроквола. — Пусте. Доведеться вам кінчати вітряк без мене. Каменю навезено чимало. Все одно мені лишилося працювати тільки місяць. Щиро кажучи, я чекав пенсії. А коли Бенджамін зістариться, і йому, певно, дадуть пенсію; удвох воно буде веселіше.
— Тобі потрібна негайна допомога,— сказала Конюшинка. — Збігайте-но хтось та повідомте Пищику, що сталося.
Всі одразу помчали до Пищика, лишилися тільки Конюшинка й Бенджамін, який приліг біля Боксера й довгим хвостом мовчки відганяв мух. Через чверть години з'явився Пищик, співчутливий і турботливий. Він повідомив, що товариш Наполеон з незмірною скорботою довідався про недугу найсумліннішого працівника ферми і оце робить усе, щоб покласти Боксера в уїллінгдонський шпиталь. Тварини дещо занепокоїлись на таку звістку. Бо ще ніхто, окрім хіба Моллі та Сніжка, не потикалися з ферми, і їх жахала думка, що їхній хворий товариш втрапить до людських рук. Проте Пищик заспокоїв їх, що ветеринар в Уїллінгдоні гарний фахівець і легко вилікує Боксерову недугу. Не те що на фермі. А десь за півгодини, коли Боксерові трохи покращало, йому допомогли звестися на ноги, і він якось дошкандибав до стійла; там Конюшинка й Бенджа-мін вже, приготували йому м'яку солом'яну підстилку.
Два дні Боксер лишався у стійлі. Свині прислали велику пляшку з ліками рожевого кольору, що їх знайшли в аптечці у ванній, і Конюшинка поїла ними Боксера двічі на день після їжі. Ввечері вона лежала в стійлі і розмовляла з ним, тоді як Бенджамін відганяв мух. Боксер вдавав, що не особливо переживає. Якщо він швидко одужає, то може сподіватися, що проживе ще років зо три: він чекає тих погідних днів, коли зможе пастися в закутку великого пасовиська. А тоді матиме час і для навчання та інтелектуального розвитку. Він признався, що решту життя хоче присвятити двадцяти двом літерам, що їх досі не вдалося осягнути.
Але Бенджамін та Конюшинка могли провідувати Боксера лише після роботи. А фургон приїхав по нього десь опівдні. Всі якраз прополювали ріпу під наглядом свині, коли з подивом побачили, як від хлівів до них щодуху мчить Бенджамін і щось горлає. Вони вперше бачили Бенджаміна таким збудженим, як і те, що Бенджамін мчить щодуху.
— Мерщій! Мерщій! — гукав він. — Мерщій сюди! Вони забирають Боксера!
Незважаючи на свиню, тварини кинули роботу й помчали до хлівів. Таки справді, в дворі стояв великий критий фургон, в нього були впряжені двоє коней. З одного боку на фургоні виднів напис, а візникував хитруватий чоловік з насунутим на очі капелюхом. Боксерове ж стійло було порожнє.
Тварини з'юрмилися навколо фургона.
— До побачення, Боксере! — гукали вони. — До побачення!
— Дурні! Дурні! — заволав Бенджамін, стрибаючи навколо них і б'ючи копитцями землю. — Дурні! Та ви погляньте, що написано на фургоні!
Тварини притихли. Мюріел по літерах почала читати напис, але Бенджамін відштовхнув її і сам прочитав у мертвій тиші:
— «Елфред Сіммондз, коновал і клеєвар, Уїллінгдон. Гендляр шкурами, костяним борошном і щенятами». Невже не розумієте, що це значить? Вони ж забирають Боксера на шкуродерню.
Зойк жаху вихопився у тварин. Чоловік на козлах раптом шмагонув коней, і фургон рвонув з подвір'я. Всі кинулися навздогін з розпачливими криками. Конюшинка вирвалася вперед, але й фургон помчав дужче. Конюшинка силкувалася побігти ще швидше на своїх товстих ногах, але спромоглася лише на легенький галоп.
— Боксере! — гукала вона. — Боксере! Боксере!
І тоді, немов почувши той ґвалт, у задньому віконці фургона з'явилася Боксерова морда з білою смужкою на носі.
— Боксере! — несамовито горлала Конюшинка. — Боксере, тікай! Мерщій тікай! Вони везуть тебе на погибель!
Тварини підхопили її крик:
— Тікай, Боксере, тікай!
Але фургон помчав швидше, віддаляючись від них. Хтозна, чи почув Боксер Конюшинку. Але за хвилину його голова зникла у віконці і у фургоні почулося гупання копит: то Боксер намагався вирватися на волю. Колись від кількох ударів Боксерових копит фургон розлетівся б на друзки. Та ба! Сили полишали його, і невдовзі удари копит ослабли, а тоді й зовсім стихли. Тварини розпачливо благали коней, які мчали фургон, зупинитися.
— Друзі! Друзі! — волали вони. — Не везіть на погибель свого брата!
Але дурнуватим створінням годі було зрозуміти, що й до чого; вони тільки притиснули вуха й побігли ще швидше. Боксер більше не виглядав у віконце. Надто пізно хтось кинувся наперед, щоб зачинити браму з п'яти перекладин. Бо фургон вже вихопився за неї і швидко віддалявся. Боксера більше ніхто не бачив.
Через три дні стало відомо, що він помер у уїллінгдонському шпиталі, незважаючи на всю допомогу, яку лише можна було йому надати. Пищик прийшов оголосити цю новину всім. Він казав, що був з Боксером до останньої хвилини.
— Видовище було вкрай зворушливе! — Пищик підняв ратицю і втер сльозу. — Я стояв біля його ліжка до кінця. Останнє, що він сказав, напруживши сили, це те, що єдине, за чим він жалкує, що не побачить готового вітряка. «Уперед, товариші! — шепотів він. — Уперед в ім'я Повстання. Хай живе «Рай для Тварин»! Хай живе товариш Наполеон! Наполеон завжди правий!». Отакі були його останні слова, товариші.
Тут Пищик несподівано вмовк і підозріло заозирався на всі боки.
Він прочув, повів він далі, що коли Боксера забирали, ширилися безглузді й злісні чутки. Бо дехто помітив на фургоні, яким відвозили Боксера, слово «Коновал». І поквапливо виснував, що Боксера відправляють до шкуродерні. Тяжко повірити, зітхнув Пищик, щоб хтось із тварин докотився до такого. Певно ж, обурено вигукував він, махаючи хвостиком і підстрибуючи, вони не думають, щоб на таке був здатний їхній улюблений вождь товариш Наполеон? Все ж пояснюється вкрай просто: фургон раніше належав живодерові, але потім його придбав ветеринар і не встиг зафарбувати старої назви. Тому й виникло непорозуміння.
Тварини відчули неабияке полегшення. А коли Пищик яскраво змалював останні хвилини Боксера, ту виняткову увагу до нього, ті ліки, за які платив Наполеон, хоч вони неймовірно дорогі, останні сумніви розвіялися. Скорботу за померлим тамувала думка, що він, принаймні, відійшов щасливим.
На ранковому мітингу наступної неділі з'явився сам Наполеон і виголосив про Боксера коротку промову. Не було як, казав він, привезти останки їхнього оплакуваного товариша і поховати на фермі, але він звелів із лавра в садку ферми зробити великий вінок й покласти Боксерові на могилу. За кілька днів свині планували бучну учту, щоб пом'янути Боксера. Завершив Наполеон промову двома улюбленими гаслами небіжчика: «Я працюватиму ще завзятіше» і «Товариш Наполеон завжди правий». Гасла ці варто б засвоїти кожній тварині, підкреслив він.
У день поминальної учти з Уїллінгдона приїхала підвода бакалійника й привезла великий дерев'яний ящик. Тієї ночі розлягався оглушливий спів, а потім — щось схоже на несамовиту сварку, яка близько одинадцятої завершилася дзенькотом розбитого скла. Наступного дня до обіду будинок наче вимер, і пішла поголоска, що свині десь роздобули грошей на ще один ящик віскі.

Далі