Карен СВАСЯН
ЛЮДИНА-ЛАБІРИНТ

Мають рацію ті професійні філософи, котрі стенають плечима й розводять руками при словосполученні «філософія Ніцше». Він зовсім не філософ у прийнятному для них розумінні слова. А хто ж? Кажуть: він — філософ-поет, чи просто поет, чи філософствуючий есеїст, чи лірик пізнання, чи — ще що! Намагаються навіть систематизувати його праці за періодами: романтико-песимістичний (від «Народження трагедії» до «Людського, надто людського»), скептико-позитивістичний (до — почасти — «Веселої науки» і «Так казав Заратустра») й, нарешті, власне «ніцшеанський» (останні твори).

Заперечити проти цього було б нічим, і навіть навпаки, це могло б сповна відповідати суті справи, якби шуканою залишалася якраз суть справи. Філософія такого рангу й масштабу, як ніцшевська, завжди є розповіддю про подію, і якщо правила систематизації і таксономії поширюються на горизонтальну перекладину розповіді, то лише тією мірою, якою вона перетинається вертикальною перекладиною названої «події». Щоб скласти тепер уяву про подію Фрідріха Ніцше, звернімося до такого порівняння: хтось, зазирнувши у недоступну для багатьох глибину, вгледів там дещо, таке приголомшливе для свого мозку, що наслідком цього стала нова оптика, немовби новий орган сприйняття речей. «Я ніби поранений стрілою пізнання, отруєною соком кураре, бачу все»1.

Роззирнувшись потім навколо, він не міг уже застати нічого, крім цілковитих невідповідностей баченому. Якщо виключити абсолютно немислимий у даному разі конформізм удавання, а отже й усяку богемність як можливі й найвірогідніші форми реагування на дисонанс, то залишиться якраз Ніцше — «більшою мірою поле битви, аніж людина»,— за його власним визнанням. «Щоб поставитись справедливо до цього твору, треба страждати від долі музики, немов од відкритої рани»,— тобто розширити долю музики до долі культури, до планетарних доль, аби дістати пронизливий, як сирена, аварійний лейтмотив ніцшевської «події». Шановний професор Річль — університетський наставник філолога-вундеркінда — ледве чи здатний був здогадатися, якої дивовижної алхімії зазнає у цій душі фахове філологічне вміння: праця над джерелами та ерудиція! «Ми не якісь там мислячі жаби, не об'єктивуючі й реєструючі апарати з холодно розставленими нутрощами,— ми повинні безперестанку народжувати наші думки з нашого болю і по-материнськи віддавати їм усе, що в нас є: кров, серце, вогонь, веселість, пристрасть, музику, совість, долю, фатальність». І не тільки Річль; нерозуміння росли горою, лускаючись у роках розривами зв'язків чи формальною консервацією колишньої дружби; пробачити можна було геть усе, кожну витівку зухвалої дотепності за умо: ви, що його, по суті, не обходить «Гекуба», та сама «Гекуба», навколо якої і розігрується маскарад вільнодумства. Дивним чином з'ясувалося, що цій думці, зобов'язаній, як то кажуть, ех ргоГенєо займатися «Гекубою» за велінням наукового обов'язку, ні до чого іншого нема діла і в самому житті. Інтервал у двадцять п'ять сторіч сплющувався до... вчорашнього дня; перед відкритою кровоточивою раною здавалася безглуздою будь-яка «давність строків», і в світлі гасла «Вся історія, як особисто пережита, наслідок особистих страждань» — виникла ситуація небувалого ризику, розрахована не так на адекватне сприйняття та розуміння, як на пересуди й зручну підозріливість, де далеко не найгіршою з підозр могла б здатися аналогія з безсмертною вигадкою Сервантеса2.
Проблема психопатології у Ніцше, яка свого часу породила (й усе ще породжує) більше літератури безглуздо-сенсаційної, ніж розважливо-обережної, розпочинається, якщо хочете, вже в цьому пункті; немає жодної потреби зводити її до зловживання «хлоралом» чи — що гірше — до розрахованої на бюргерське тремтіння леверкюнівської містико-фізіології, аби пояснити те, що сталося; коли тут дозволено говорити про патологію, то не інакше, як з самого початку, і не інакше, як в іманентний самій думці спосіб.

У листі, надісланому Якобові Буркхардту 6 січня 1889 року з Туріна, четвертого дня після початку ейфорії, ситуація дістане надзвичайно точне пояснення, де «божевільному» — цій останній масці Ніцше, іцо вже зрослася з його обличчям,— вдасться оголосити буквальну мотивацію того, що сталося: «Дорогий пане професоре, врешті-решт, мене більшою мірою влаштовувало б бути славним базельським професором, аніж Богом; однак я не наважився зайти у своєму особистому егоїзмі аж так далеко, щоб задля нього поступитися створенням світу»; так, він радше залишився б славним базельським професором — Неrr Рrоfessor Nietzsche,— ніж став би Богом: ми повіримо йому на слово; вагомість цього слова він оплатив юдоллю всього свого життя,— але сталося так, що «професор» побачив дещо таке, чого не бачили інші професори,— скажемо по-пушкінськи: «одно виденье, непостижное уму», або скажемо ще словами тієї запаморочливо-просвітленої розмови між Заратустрою і життям: «І я сказав йому щось на вухо, прямо в переплутані, жовті, божевільні пасма волосся. — «Ти знаєш це, о, Заратустро? Цього ніхто не знає»,— якщо вписати цю подію в неповторну повноту контексту особистості самого «професора», в знайоме йому з дитячих років передчуття особливої долі, долі обранця, ще раз у знайомий йому з дитячих років вражаючий дар жити в піднесеному («хто не живе в піднесеному, немов удома,— кине він згодом,— той сприймає піднесене, як щось жахливе й фальшиве»), втретє знайому з дитячих років атмосферу мало не інстинктивно засвоюваної правдивості й чесноти (хлопчиком він почув із уст однієї з своїх тіток: «Ми, Ніцше, зневажаємо брехню»), і в багато що інше— «ніцшевське» — то божевілля, якого зазнав «останній учень філософа Діоніса» в Туріні 3 січня 1889 року, виявиться найсталішим фактом усього його життя. «Ich bin immer am Abgrunde» — завжди на краю безодні... Дон Кіхот? Як собі хочете — але заберіть звідси зворушливу sancta simplicitas, всяку кумедність і право кожної посередності на поблажливе розуміння; так, Дон Кіхот — але з неодмінним озиранням на кожен свій крок, але мудрагель і нещадний «самопізна-вач», - кат самого себе («Selbstkenner Selbsthenker» — буде сказано в «Діонісових дифірамбах»), але тільки й зайнятий очищенням авгієвих стаєнь у собі й поза собою («Моя найсильніша властивість — самоподолання»), але здатний _у будь-яку мить спантеличити свого «Сервантеса», котрий і уявити не може, куди ще поведе його героя,— залучіть сюди й те, що «вітряки» виявляються раптом зовсім не вітряками, а самим злом, яке перемелює розум і совість, і що «шаленець», котрий нападає на них, добре знав, на що він важить. «Європі доведеться відкрити ще один Сибір, аби заслати туди винуватця цієї вигадки з переоцінюванням усіх цінностей» (Лист до Г. Брандеса від 13 вересня 1888 р.)... Подія Фрідріха Ніцше: він побачив у ідеалізмі й у всякій моралі «шахрайство вищого порядку».

Початковою інтуїцією постав феномен грецької культури: досократичної і вже сократичної — народження трагедії з духу музики, і смерть трагедії з духу розуму. Інакше: йшлося про саме життя і цілий сонм «прибріханих» [hinzugelogen] до нього дресирувальників та виправлячів. Мудрість досократичних греків полягала в тому, що, бувши ближче за всіх до оргіастичного джерела і надміру життя, а отже й до хаосу та безумства (образ Діоніса, кривавого бога екстазу, що б'є через край), вони протиставили йому, а точніше збивали з ним формотворну пластику сонячних сил, світляні стріли Аполлона, щоб у самому осередді герцю обох божеств створити собі якийсь артистичний ковчег порятунку; при цьому про перемогу чи поразку не могло бути й мови — людське існування тимчасово виправдовувалося мистецтвом як збройним нейтралітетом обох божеств, більше того, воно підтверджувало життя самим фактом його художньої інтенсифікації. У цьому розумінні феномен еллінського артистизму виявлявся не богемною забаганкою, а мало не фізіологічною потребою, якимось небувалим кунстштюком торжества над життям не на шкоду йому, а для найвищого підтвердження.
Цей трагічний світогляд уперше на грецький грунт поклав Сократ (і його драматичний alter ego, Евріпід); із Сократа розпочинається нечувана тиранія розуму й моралі, яка цитіснила життя поза свідомість і підмінила його інструкціями з експлуатації життя. Чим можна було перемогти життя, не стоячи перед ним віч-на-віч, а в обхід? Тим, що почали втокмачувати людині мораль і розумність будь-якою ціною, навіть ціною самого життя, що відтоді мало неодмінно проходити карантин моральної дезинфекції, аби не виглядати чимось беззмістовним і ні на що не здатним. Зрозуміло, при такій оптиці неможливо було обмежуватися одним Сократом; ланцюгова реакція наслідків віщувала дивовижне розширення тематичного поля. Питання упиралося в особливості «екзаменатора» і в його апетити стосовно радикалізму; зрештою, можна було б опинитися віч-на-віч з усією попередньою — «за винятком п'ятьох, шістьох моментів і мене, як сьомого» — історією.
В період «Народження трагедії» і навіть «Невчасних роздумів» такими моментами все ще здавалися Шопенгауер і Вагнер; з цими союзниками він був ладен винищувати будь-яких драконів. Тим нестерпнішим виявилося розчарування і перше випробування самотністю; реальний Вагнер невдовзі почав дисонувати з бажаним Вагнером — під личиною нового Есхіла приховувався лиш тільки затятий театрал і неповторний дизайнер пристрасті, геніальний звабник і Мінотавр юнацьких поривань; знаменитий туринський лист 1888 року («Казус Вагнер»), який ошелешить багатьох войовничістю розриву, по суті, підбиватиме підсумки дванадцятирічної антивагнеріани. Тоді, під 1876 рік, ситуація прояснювалася доволі прозаїчно і, вживаючи його пізню оцінку Д. Ст. Мілля, «образливо ясно»; молодий мрійник і романтик, що ніс у грудях «п'ятдесят світів чужих захоплень», випустив з уваги найочевидніший «п'ятдесят перший світ»; з'ясувалося, що новий Есхіл бачить у своєму безмежно відданому другові не так Зігфріда, як талановитого агітатора й пропагандиста байрейтського ґешефту; Петер Гаст наводить характерну репліку Вагнера, що датується червнем 1878 року: «Ах, знаєте, Ніцше читають лише тією мірою, якою він стоїть на нашому боці!» Досить відзначити, що вже вихід у світ другого із «Невчасних роздумів» («Про користь і шкоду історії для життя»), котре не мало до вагнерівського боку ні прямого, ні посереднього стосунку, Вагнер зустрів з підкресленим холодом, подібним до здивування господаря самостійністю служника. Книжка «Людське, надто людське», що ознаменувала сіє Гасіо розрив, цікава, між іншим, як перша переоцінка цінностей; Вагнер тут тільки привід для розриву з самим собою, з тими «п'ятдесятьма світами», котрі оптом уклепалися при першому ж зіткненні з елементарною психологією взаємин («Мені бракувало знання людей»,— скаже він згодом).

Треба було кінчати з романтикою в собі — безнадійне завдання, що зрештою самою безнадійністю своєю спровокувало таку кількість проникливої прози; доведеться — а про це вже йшлося — уявити Дон Кіхота, котрий з надзвичайною гостротою викриває всяке донкіхотство, або й зовсім руйнівне — Дон Кіхота, який, не перестаючи бути собою (бо перестати бути собою понад його силу), стає войовничим... позитивістом. Рикошет, скажемо прямо, неможливий, але так чи так безсумнівний для всього «другого періоду» ніцшевської думки — від «Людського, надто людського» до (включно) перших чотирьох книжок «Веселої науки». Ще раз: розрив з Вагнером («бо в мене не було нікого, крім Ріхарда Вагнера») відкривав перспективу цілковитої самостійності; завдання було ясним — великий похід на мораль і цінності колишньої історії; але ясним уявлялося й інше: таке завдання могло б виявитися під силу не тендітному романтикові, що захлинається від чужих захоплень, а великому злочинцеві в ранзі Цезаря чи Наполеоне. Ситуація немов буквально списана зі сторінок Достоєвського (до речі, знаного і шанованого: «єдиного психолога, в якого я міг чогось навчитися»); і цьому німецькому Розкольникову сподобилося, озираючись на Наполеоне, відгадувати ребус власного життя: «тварина тремтяча» чи «надлюдина»3.

Контраст, відзначений абсолютно всіма свідками: невідповідність між образом і дійсністю. Барон фон Зейдліц: «Я не знав ні однієї — ні однієї! — аристократичнішої людини за нього. Він міг бути нещадним лише з ідеями, не з людьми — носіями ідей».
«Святим» — Il Santo — таким він здавався навіть випадковим подорожнім знайомим і простим людям: «що мене досі особливо тішило, то це те, що старі торговки не заспокоюються, доки не виберуть для мене найсолодшого зі свого винограду. Треба бути до такої міри філософом...» Немає сумнівів: важко уявити випадок, більшою мірою чужий і протипоказаний природі «левів, що сміються» (Заратустра); зрештою, що ж є ніцшевський позитивізм у всьому наборі його подальших модифікацій, як не чистісінький передсуд романтика, котрий удає із себе зіпсованого, по-хлопчачому сподіваючись зіпсуватися насправдії Паросток найласіших навичок і самоочевидностей традиційної моралі, котрий ніби зійшов зі сторінок Адальберта Штіфтера — «Боже ти мій, Ніцше,— вигукнув одного разу Ервін Роде під час спільного читання Штіфтера,— як подібні до тебе ці юнаки! Вони нічим не відрізняються від тебе; їм бракує тільки геніальності!» — «Даруйте,— відповів з усмішкою Ніцше,— цим молодцям бракує і головного болю!» — він повинен був вступити з нею в довгу й виснажливу боротьбу, щоразу перемагаючи її чудесами стилю і щоразу програючи їй «зростаючою пустелею» життя.

Треба було негайно опановувати техніку переодягання, удаваності, маски; альтернатива, що заповнила кризовий проміжок між уже написаним «Народженням трагедії» і ще не написаним «Людським, надто людським», душила болісною визначеністю: або перевернути всі карти й грати відкрито, зробити (звичайно, в рамках європейської режисури) щось подібне до окаянного жесту Розкольникова, який навколішках посеред майдану цілував землю «з насолодою і щастям»... Або...

Безглузде «або»; про те, що воно так чи так поставало перед свідомістю Ніцше, свідчать чисельні прямі й побічні натяки: «До моралі Я. — Труднощі домогтися розуміння... Кожен вчинок тлумачиться хибно. Щоб не зазнавати постійного розпинання, слід запастися масками».

Залишалося друге «або», притому що нічого суперечливішого, навіть безглуздішого неможливо було вигадати: вдавати максимум життєвості при мінімумі особистого життя, що висіло на волосині; цей напівживий і самотній страдник, який сприймав безнастанний фізичний біль як звичну норму самопочуття, простягся-таки величезним знаком запитання над усією кричущою окличністю свого вчення, вважаючи, очевидно, що йому вдасться приховати за «сімома шкурами самотності» компрометуючий його образ мученика. Найближча маска — «позитивіст» — виявилася недовготривалою: треба було, грубо кажучи, напрацювати мозолі для майбутньої великої роботи — пройти своєрідний спецкурс самоочерствіння чи відбути вояцьку повинність щодо всього романтичного надсадного і вразливого. Вже «Еккерман» (до речі, найулюбленіша книжка) повинен був дати авторові «Народження трагедії» недвозначні рекомендації стосовно цього.

«Те незвичне, що створюють видатні таланти,— сказав Гете, передбачає доволі крихку організацію, яка дає їм змогу переживати рідкісні почуття і чути небесні голоси. Така організація, вступаючи в конфлікт із світом і стихіями, виявляється легко вразливою, і той, хто, подібно до Вольтера, не поєднує в собі великої чутливості з неабиякою витривалістю, наражається на тривалу хворобливість» (20 грудня 1829 року).

Рекомендація, що попала в ціль: книжка «Людське, надто людське» вийшла із зухвалою присвятою: «Пам'яті Вольтера». «Книжка для вільних умів» — по суті, обзаведення новою і доволі транзитною компанією: замість Шопенгауера й Вагнера — Ларошфуко, Лабрюйєр, Фонтенель, Вольтер, Шамфор, випробувані плямоочищувачі щодо всілякої романтики, героїки, моральної прекраснодушності. Коли урок буде засвоєно й з'ясується, що афористична техніка учня не лише не поступається зразкам, а й явно перевершує їх, цей сорт ментальності буде відкинуто, немов вичавлену цитрину; вже з четвертої книжки «Веселої науки» — Запсіиз Лапиагіие — дедалі виразніше стане визвучуватися нова модуляція в якусь нечувану тональність (про неї Ганс фон Бюлов сказав, що нічого подібного він ще не бачив на нотному папері, що це ніби «насильство над Евтерпою); у всякому разі, ефект виведення плям і самоочищення, а отже й саморозширення і самозаглиблення, дасть змогу ще недавньому вагнеріанцеві й полум'яному шанувальникові Адальберта Штіфтера сказати про себе: «Тепер я з більшою вірогідністю найнезалежніша людина в Європі» (Лист до Ф. Овербека від 30 квітня 1884 р.) Або ще: «В мені тепер вістря всієї моральної думки й роботи в Європі». Й уже в тональності майбутнього «стилю Прадо»: «З усіх європейців, які живуть і жили — Платон, Вольтер, Гете,— я маю душу найширшого діапазону. Це залежить від обставин, пов'язаних не так зі мною, як із «сутністю речей»,— я міг би стати Буддою Європи: що, звичайно, було б антиподом індійського».

Читача, який вихований на усереднених уявленнях про масштаб індивідуального і надто переоцінює косметичну семантику скромності, ці заяви, мабуть, збентежать; але коли йдеться про оголошення війни тисячолітнім цінностям і про переоцінювання всіх цінностей, було б більше ніж дивним, якби Subjectum agens цього переоцінювання відрекомендувався скромним «філологом» чи «філософом», якимось «Ufficiale tedesco», згідно із однією з останніх турінських масок Ніцше.

Зазначимо: всі кривотлумачення й непорозуміння, пов'язані з іменем Ніцше, кореняться саме тут; у свідомості середнього (та й не тільки середнього) європейця він усе ще буде тим моральним опудалом, від якого в самий раз убезпечити юні душі; ще б пак, коли чи не на кожній сторінці його останніх (починаючи із «Заратустри») творів можна виявити таке, від чого волосся встане дибом. Треба було — раз і назавжди — поставитися до двох з половиною тисячоліть європейської моралі як до суто особистої проблеми, тобто сприймати їх з такою пристрастю й заінтересованістю, яка могла б позмагатися з найяскравішими взірцями еротичної невиліковності (недарма на сторінках «Вранішньої зорі» фігурує небезпечний образ «Дон Жуана пізнання»), треба було в усіх відношеннях відмовитися від особистого життя і стати завсідником духовної історії, якимось обивателем платонівського «розумного місця», треба було, таким чином, перевернути норму життя, і роками навиліт жити в тому, в чому за професійною звичкою живуть ліченими годинами,— отже, ототожнити всю європейську історію з особистою біографією, щоб усе інше звершилося вже саме собою. Для цього іншого він знайшов дивовижно ясну й однозначну формулу: «Я увібрав у себе дух Європи — тепер я хочу завдати контрудару».

Марне було б перекладати філософію Ніцше на стандартний лад: реконструювати те, що в подібних випадках називається «методом»; метод Ніцше рівнозначний буквальній грецькій семантиці слова (метод є шлях), а отже й самому життю Ніцше4.

Якби все ж таки довелося — враховуючи неминучі втрати — відтворювати «об'єктивний» бік справи (витівка, майже адекватна переказові шуманівських «Фантастичних п'єс»), то загальна схема виглядала б так. Духовне повноліття людини сигналізується певним кризовим переживанням у самому епіцентрі її Я. Вона усвідомлює, що все її формування відбувалося досі начебто без її особистого відома й участі; передоручена з ранніх літ могутньому традиційному апаратові навичок, норм і цінностей (виховання, освіта, мораль, релігія, наука), вона з якоїсь миті починає відчувати цю опіку, як тягар і особисту несвободу, доки нарешті не проймається рішучою тональністю протистояння, її лейтмотив тепер — піндарівське «стань тим, чим ти є»; пробудження особистої волі (а отже, внутрішньої свободи) супроводжується в неї зростаючим умінням казати «ні» всьому загальнообов'язковому й загальнозначущому, а тому не індивідуальному (Der Neinsagen Konner Макса Шелера); по суті, йдеться про аналог коперниканської парадігми: Я, котре оберталося раніше навколо об'єктивного світу цінностей (моральних, релігійних, наукових та інших), відмовляється надалі бути периферією цього центру й хоче саме стати центром, який особисто визначає собі міру і якість власної галактики. Неймовірність феномена Ніцше в тому, що він чи не першим з європейців, так чи так одержимих цією проблемою (тип ренесансного «віртуоза», реr lа grazia di Dio homo libero у формулюванні П'єтро Аретіно; з найближчих попередників — Макс Штірнер), довів її до немислимих радикальних глибин і наслідків, до — в буквальному розумінні — божевілля, яке й стало страхітливим критерієм істини цього розуму: «лев» (із розділу про три перетворення з «Заратустрі»), який люто шматує і розтоптує всіляку загальнообов'язковість — від традиційно зрозумілого «Бога» до, скажімо, творів Герберта Спенсера,— сподіваючись досягти третього й остаточного перетворення на «дитину», просто впав у дитинство, що означало: Я не лише не створило собі нових світів, а й зірвалося з попередньої орбіти. Ще раз: ступінь занурення в проблему перевершив міру особистої витривалості; специфіка ніцшевського «контрудару» визначалася майже цілковитою іманентністю театру воєнних дій: «Хто нападає на свій час,— зронив він якось,— той може нападати лише на себе»5.

Руйнування традиційних цінностей — і тут, мабуть, перший ключ до адекватного прочитання — оберталося суцільним саморуйнуванням; експеримент, до неодмінних умов якого належав фактор самоідентифікації; кажучи грубо, він був тим, чим він був — від юнацького Сократа6 до знайомого нам «Бога», що пожертвував «професурою».
Слід ще і ще раз наголосити на цій обставині, аби раз і назавжди позбутися вульгарного псевдо-Ніцше, як інтелектуального комікса, сфабрикованого псевдо-праведниками всіх країн. Кажуть: Ніцше — це «штовхни слабкого», отже: ату його! Звучить майже як інструкція для викидайл, за винятком природного запитання, що радикально міняє суть справи: про якого це «слабкого» тут мовиться?

Ось одне — чорним по білому — з величезної кількості вирішальних місць: афоризм 225 «По той бік добра і зла»: «Виховання страждання, великого страждання — хіба ви не знайте, що лише це виховання в усьому вивищувало досі людину?.. В людині тварина й творець з'єднані воєдино: в людині є матеріал, уламок, надлишок, глина, бруд, нісенітниця, хаос; але в людині є і творець, скульптор, твердість молота, божественний глядач і сьомий день — чи розумієте ви цю суперечність? І чи розумієте ви, що ваше співчуття стосується «тварини в людині», того, що має бути сформовано, зламано, викувано, розірвано, обпалено, загартовано, очищено,— того, що страждає з необхідності й повинно страждати? А наше співчуття — хіба ви не розумієте, кого стосується наше зворотне співчуття, коли воно захищається від вашого співчуття, як від найгіршої розпещеності й слабкості?»

Будемо, принаймні, пам'ятати, що філософія Фрідріха Ніцше — це унікальний і всім життям здійснений експеримент самознищення «тварини» в людині для самостворення в ній «творця», названого «надлюдиною». Треба було виплутуватися з найтяжчої антиномії: мораль чи свобода, припустивши, що традиційна мораль, яка іззовні приписує людині цілу систему заборон і декретів, могла спиратися лише на презумпцію несвободи.
Вибір було зроблено на користь свободи — скажемо так: свободи від моралі, але й свободи для моралі, де мораль викорінювалася б уже не командними методами загальнозначущих імперативів, а як моральна фантазія вільного індивідуума. Цього останнього кроку не зробив Ніцше, але все, що він зробив, і не могло вже бути нічим іншим, як наближенням до цього кроку. «Ми повинні звільнитися від моралі...» — ось що в ньому почули, і ось що не почули — продовження— «...аби зуміти морально жити». Відкрити самого себе — і цей міф достоту розігрував структуру всякого міфа: крокувати доводилося по «трупах». «Вас назвуть винищувачами моралі, але ви лише відкривачі самих себе». Експеримент — відзначимо це ще раз — катастрофічно зірвався, але — що набагато важливіше — усе ж відбувся.

«Лабіринтна людина ніколи не шукає істини, лиш тільки Аріадну,— що б не говорила нам про це вона сама». Багато сперечалися про ніцшевський стиль, афористичну манеру його письма. Пояснювали цю манеру його нездатністю систематично мислити, навіть станом його здоров'я (він, мовляв, міг працювати лише уривками, у проміжках між нападами болю). Можна надати перевагу іншому й позитивному тлумаченню, тим більше, що саме в стилі Ніцше, мабуть, криється шифр до тайники його напрочуд заплутаної долі. Подолання людини найвиразніше закарбовано в подоланні мови; випадок Ніцше — «стиль — це надлюдина»; ніщо не маскує і разом з тим не виказує цього «посмертника» (der posthume Mensch) краще, ніж химери й примхи його письма.

Насамперед, афоризм. Даймо спокій усякій систематиці; в даному разі про неї не могло бути й мови. Афоризм народжувався не з неповноцінності, а з надміру; небуденність ніцшевського досвіду, ніцшевської оптики втілювалася в цей жанр, як у єдино співмірну їй форму вираження. Що є афоризм? Скажемо так: аж ніяк не логіка, а скоріше палеонтологія думки, де за одним вищиреним «зубом» доводиться на свій страх і ризик відтворювати невідоме і, судячи з усього, досить небезпечне ціле,— «заводити знайомство з паном Мінотавром».

Можна сказати й так: деяке несподіване інсценування думки на тему схоластичних quod libet, підпорядкованих, понад логічні норми й заборони, неписаним канонам якоїсь дивоглядної хореографії; афористична думка «відноситься до систематизованої думки, як векторіальна геометрія до метричної геометрії, як кочівник до сидня, стрибок канатоходця до правил вуличного руху, хлопський дрючок до закутого в панцер лицаря, лукаве підморгування до всебічно виваженого доказу, лабіринт до стрілки з написом «вихід».
Дражливий мінімум слів при максимумі не в жарт занепокоєних «невимовностей», завжди несподівано навстіж розчахнені двері й зойк захопленої зненацька проблеми, така собі «критика чистого розуму» (й узагалі всього «чистого») засобами... поліцейського роману, коротше, завжди і всюди те саме вушко голки, що крізь нього, як сказано, легше пройти верблюдові, аніж декому із «фахівців»,— усе це, поза всяким сумнівом, створює ситуацію постійного підступу й провокацій, певне «ridendo dicere severum», де, застосовуючи формулу абата Галіані, цього випробуваного конфідента Ніцше стосовно цинічного, «можна говорити все в країні, де не можна говорити нічого, не потрапляючи до Бастилії».
Афоризм, зрозумілий так, виявляється не просто літературним жанром Ніцше, а й ніби параболою всього його життя, котре й саме — посмертно — виглядає наче якийсь незавершений фрагмент із спадщини; в усякому разі враження таке, що це життя вже у зовнішніх своїх характеристиках будувалося на взірець доброго афоризму: Ніцше-самітник-блукач-безрідний-інкогніто — що ж це, як не живий оригінал і «натура» змальованих із себе книжкових копій, отакий генерал-бас усіх нафантазованих ним творів,— по суті, музикант, котрий випадково набрів на словесність і так ніколи й не помітив цієї своєї напасті, що подарувала німецькій і світовій прозі небувалі вібрації виразності.

«Я маю навчитися грати на своєму стилі, наче на клавіатурі, але грати не завчені п'єси, а вільні фантазії, вільні максимальною мірою, а проте завжди логічні й ґрунтовні». Краще й не скажеш про афоризм; чекали довгі блукання в лабіринті тисячоліть, і спорядження мало відповідати характерові подорожі. Сама дискретність і багатоактність текстів імітувала химерну контрапунктистику лабіринту, виявляючись якимось викривленим смисловим простором з безнастанно розгалуженими коридорами й дзеркальними кімнатами; афоризм припускав миттєві перемикання і вдавання будь-якого роду, залежно від несподіваних каверз лабіринту; треба було вміти не лише зберігати мужність, а й перевтілюватися за обставинами в кого заманеться, а отже, мати цілий реквізит масок — «щоб не бути розшматованим якимось Мінотавром совісті».

Тут, либонь, і слід би шукати розгадку ніцшевської суперечливості; найнеприкритішої, найбезцеремоннішої і найзухвалішої суперечливості, яку тільки знала історія європейської духовності. Всі таксономічні визначення, весь табель про ранги філософського і загалом культурного роду списані тут у театральний реквізит масок; лабіринтна людина — суцільна ходяча провокація і самопровокація, кожний другий крок якої може бути висуванням язика кожному першому крокові; він не витримав би і миті, якби йому довелося «пожити» в якійсь одній масці; тому він міняє їх, витиснувши попередньо максимальну вигоду,— тому він може в суміжні частки миті чути небесні голоси й лаятись, як чорт, потішаючись із того, що досі викликало сльози; тим-то йому доводиться принагідно забити «Вольтером» якогось «Леопарді» й набути репутації «вольтер'янця», котрий через сторінку виявляється здатним на таку нестерпно молитовну тишу, що від «вольтер'янства» не залишається й сліду.

Коротше, тут можна зустріти найнезвичніші схрещування і комбінації — справжнє «мистецтво трансфігурації», яке в передмові до «Веселої науки» й ототожнюється власне з філософією: скажімо, Гете, заражений Гельдерліном, або Фрідріх Альберт Ланге, автор «Історії матеріалізму», що несподівано опинився в сусідстві з дивовижними розчерками чисто новалісівської фантазії.

Абсолютно унікальні несподіванки в цьому плані очікують читача у «Веселій науці», цій, мабуть, найбільш моцартівській книжці в світі, написаній «мовою весняного вітру», без усякого сумніву, і «пташиною мовою»,— книжці, яка в рідкісний спосіб поєднує в собі глибоко народну, подекуди навіть хлопську сіль з вишуканою delikatezza ледь постережних натяків і повівань, наче саме на сопілковому тлі краєвидів Клода Лорена довелося загуляти волинці брейгелівських весіль.

Філософу, вихованому в суворих традиціях теоретико-пізнавальної дисципліни, і в найгіршому сні не приснилося б, що можна послуговуватись для пізнання — блазенством і кривлянням, а отже, блазнюючи і кривляючись — пізнавати, до того ж пізнавати саме ту мікрофізику проблем, котра, як з'ясувалося, і не могла бути пізнана інакше. Треба уявити не більше не менше, як моцартівського пестуна, пташиного кавалера Папагено (в інсценівках «Веселої науки» він частий витівник), інтерв'юйованого щодо «морального»... Незвична вже сама увертюра до книжки: «Жарт, хитрощі та помста» — майстерний зінгшпіль на 63 крихітних акти, справжній шедевр дидактичних примх удаваних «мораліте», що занурює саму мораль у свистючу уленшпігелівську стихію німецької мови і демоне трус скандальне — цього разу — народження пародії з духу музики.

Характерна і більш ніж психологічна паралель: Моцарт, який пише Папагено вже на смертнім одрі і навіть наспівує його в маренні; послухаймо ж тепер, як народжувався цей Папагено: «Безнастанний біль; багатогодинні напади млості, подібні до морської хвороби; напівпараліч, під час якого в мене віднімається язик, приступи в супроводі блювання (останнього разу воно тривало три дні й три ночі, я жадав смерті)». (Лист до О. Ейзера в січні 1880 р.) Це вже щось цілком залаштункове й не інсценоване — так окупна веселість: певний вид пекельної розплати за «штучний рай» надлюдяності — розплати, яка, зрештою, щораз обертається на несподівану провокацію до нової книжки: «кажучи словами притчі, я посилаю глек з варенням, аби позбутися кислої історії...»

Лабіринтна людина завжди шукає Аріадну. Філософія Ніцше, самозведена до первісних даностей, є по суті концентрований пошук стилю — мови, яка б відповідала онтології особистих перетворень і переодягань; там, де першою і останньою даністю виступає глибоке анонімне страждання, страждання, що обернулося на лабіринт,— єдиною й майже інстинктивною ставкою на якусь компенсацію залишається великий стиль, або ритуал самоуподібнення до «індіанця», котрий, хоч би як жорстоко його мордували, винагороджує себе стосовно ката злобою свого язика». Як Уайешесшп лабіринту, стиль і є Аріадна — найзагадковіший і найінтимніший символ ніцшевської міфології («Хто, крім мене, знає, що таке Аріадна!..») і, додамо ми, найсуперечливіший, найненадійніший, абсурдно-звабливий символ («Мій старий учитель Річль стверджував навіть, що свої філологічні дослідження я конципую як паризький romancier — абсурдно-звабливо».

Ситуація дійсно відтворює класичні інтриги жанру новелістики: подумаймо про те, що найневиннішим і найнешкідливішим персонажем цього лабіринту довелося стати... Мінотаврові, який узагалі відіграє тут роль уявного опудала, призначеного відвернути увагу героя від реальної загрози. Куди заманює Аріадна свого Тезея («рогоносця», змушеного ділити її з самим Діонісом)? Якщо вона й виводить його з одного лабіринту, то не інакше, як заводячи до іншого, заплутанішого лабіринту. «Тезей стає абсурдним,— сказала Аріадна. — Тезей стає доброчесним». «Аріадно,— сказав Діоніс. — Ти лабіринт. Тезей заблукав у Тобі, в нього вже нема ніякої нитки; яка йому тепер користь з того, щоб не бути зжертим Мінотавром? Те, що зжирає його, гірше за Мінотавоа». — «Ти лестиш мені,— відповіла Аріадна,— але якщо я кохаю, я не хочу співчувати; мені остогидло моє співчуття: в мені погибель усіх героїв. Це і є моє останнє кохання до Тезея: я знищую його».

Стилістичний плюралізм Ніцше, з допомогою якого він сподівався, що почуватиме себе в лабіринті «рогатих проблем», як удома, й убезпечить Я від настирних дотиків, виявляється справжнім маскарадом стилів, або личин (у власному значенні, «персон»), які поступово витісняли саме Я і загрожували зривом режисури. «Завдання: бачити речі, якими вони є! Засіб: дивитися на них сотнею очей, з багатьох облич»; багатоликість, яка імітувала лабіринт, сподіваючись подолати його таким чином, насправді лише подвоювала лабіринт, подвійно заплутуючи Я — проблематично й стилістично; з якоїсь миті (мається на увазі так званий «третій» Ніцше) стиль починає набувати самостійності й автономності, так що вкрай заблуканого в ньому Тезея пожирає вже не Мінотавр, а сама Аріадна. «Ой, друже, часом мене охоплює передчуття, що я живу дуже небезпечним життям, бо я належу до машин, які можуть розлетітися на шматки». (Лист до П. Гаста від 14 серпня 1881 р.)

Машина — машина стилю, що, раз заведений, діє цілком машинально, в усякому разі виявляє небезпечну тенденцію випередження свідомості й навіть нехтування свідомості. Ситуація вельми типова для «пізнього» Ніцше: дивлячись на світ з багатьох облич, не бачити власного лиця. Коли він, скажімо, ганить християнський «монотонотеїзм» і вправляється в кегельбанно-атеїстичній дотепності, забиваючи на смерть порожніх бовванів, коли він провіщає «смерть Бога» і «сходження нігілізму», лише грубий і вкрай немузикальний слух не розчує тут поліфонії смислового бумеранга, чогось подібного до семантики з подвійним дном, де саме заперечення спокушує до нового і небувалого прийняття; однієї ненароком кинутої репліки, як-от: «Що заперечував Христос? — Усе, що сьогодні називається християнським»,— виявиться цілком достатньо, аби розгадати тональність ситуації8.

Небезпека коріниться в іншому: в тому, що можна було б назвати несамовитістю стилю, коли машина, набираючи швидкість, стає некерованою. У «Фрагментах до Діонісових дифірамбів» цей стан закарбований в унікальному образі: «Один вовк навіть виступив свідком на мою користь і сказав: «Ти виєш краще за нас, вовків».

«Виття» має означати тут буквально — нісенітність: напади спорадичного потьмарення, що віщують остаточний провал. Коли Ніцше ганить історичне християнство, коли в спазматичному пароксизмі пристрасті він силкується приміряти навіть маску Антихриста, смислова деформація текстів не виглядає ще такою незворотньою, аби неможливо було розраховувати на дешифрування; скажімо так: незважаючи на руйнівні мовні ерозії, смислова тканина написаного виявляє все ще елементи еластичності, які нейтралізують дію написаного герметичною протидією «всього того, що не може бути написано»9.
Інша річ, коли, захоплений нападками, він справді переступає межу: прикрі й шалені сторінки, де біснуватий принц Фогельфрай «виє» на найрідніше і найпотаємніше в собі, скажімо, на Павла, котрий виявляється тут «апостолом помсти» й «нахабним рабином», хоч у Павла за дев'ятнадцять сторіч до Ніцше визначено (й подолано) чи не все ніцшеанство в найризикованіших пунктах вільнодумства й бунту — разом з буквальним відтворенням гасла: «Alles ist erlaubt», «все дозволено»10.

Сподівана рівновага двох божеств — нічного Діоніса й післяполудневого Аполлона — непоправно порушена тут на користь ночі; завдання — понад усі гіперболічні модуляції і вже в усіх значеннях — вичерпувалося своєрідним примиренням Гете й Гельдерліна, бо від якої ще відкритої рани (крім музики) міг цей «невчасник» страждати глибше, ніж від незбагненної глухоти Гете (найлюбішого), і чим могло б потамувати-ся це дивовижне честолюбство, як не розвитком у собі Гете (який — це буде сказано ним з усією ясністю — «не розумів греків», додамо: гельдерлінових греків) до захвату від автора «Мнемосини»; підсумок виявлявся зворотним: сподіваний синтез обох божеств транспарував псевдоестетичним підступом сумнівної «надлюдини» — «білявої бестії», «безсмертно здорового» — e tutto-festo — Чезаре Борджа.

У метаморфозах Аріадни — стиль, як провідна нитка в лабіринті проблем, і стиль, як лабіринт,— кульмінаційним постає третє перетворення або потроєння лабіринту. Поглинувши Тезея і сама ставши лабіринтом, вона вперше відчула пожадну тугу за... лабіринтом; якщо дозволено відтворювати біографію Ніцще як своєрідний біоміф (у річищі унікальної спроби Ернста Бертрама, але в іншому композиційному ряді), то ця символіка буде основоположною для всього його життя. Ранній Ніцше — герой у лабіринті з провідною ниткою стилю, і пізній Ніцше — герой, зраджений стилем, і вже суцільний лабіринт стилю без героя: воістину, «ще кілька кроків... і приходиш до факіра, що тижнями спить у домовині».

Стиль без героя — ми знаємо — машина, готова розлетітися на шматки; «я не розумію,— зазначається в одному з останніх листів,— навіщо мені було так прискорювати трагічну катастрофу мого життя, яка розпочалася з Ессе Ноmо». (Лист до П. Гаста від 16 грудня 1888 р.) Цей подив розсіюється однією поправкою; йдеться не про Я, а про залишену без контролю, напризволяще, досконалу мову («До мене не знали, що можна зробити з німецької мови, що можна зробити з мови взагалі»), таку досконалу, що начебто вже й не потребує автора, лиш тільки «стенографа»...

Ось якою постає онтологія цієї мови в уривку із спадщини, котрий називається «Досконала книжка» (наводиться в уривках); «Досконала книжка. Мати на увазі: 1. Форма, стиль. — Ідеальний монолог... Ніякого Я... Наче бесіда духів; виклик, бравада, закликання мертвих... Уникати., всіх слів, які б могли викликати думку про якесь самоінсценування... 2. Колекція виразних слів. Перевагу надавати словам військовим. Ерзац-слова для філософських термінів: по змозі німецькі й викарбувані у формулу... 3. Побудувати весь твір з розрахунком на катастрофу».

В дифірамбі «Плач Аріадни» відбилася остання трагічна трансфігурація стилю (читаймо: життя) Ніцше: функція лабіринту переходить від Аріадни до самого Діоніса («Ich bin deinLabirinth»), дивного Бога, який вимагає від свого єдиного учня вже не книжок, а якихось обрядових порухів думки,— уже не колекції виразних слів, а тільки танцю. Цьому атеїстові довелося-таки заректися: «Я повірив би лише у того Бога, котрий міг би танцювати»; але, мабуть, танок, запропонований Богом-танцмайсте-ром, виявився уже понад силу надірваній у всіх — земних і небесних — значеннях «надлюдині»: «Ви не навчилися ще в мене, як танцювати насмішку», та ще й «на висоті 6 000 футів над рівнем людини».

Фінал — ритуальне принесення себе в жертву Богові, що танцює,— розігрався уже в суворій відповідності до поетики катастрофи. Потроєний лабіринт відлунював жорстокою перевтомою і нападами прострації. Немає дивовижнішого видовища за останню метаморфозу лабіринтноі людини, яка перестала раптом шукати Аріадну й прагне... майже яснополянської простоти й щирості. «Формула мого щастя,— він повторив це двічі: в «Сутінках ідолів» і в «Антихристі»,— Так, Ні, пряма лінія, ціль...»
І ще один випад — проти зрадливого стилю: якби ми не знали, що це каже про себе Фрідріх Ніцше, нам, з усією достовірністю, здалося б, що говорить про нього... Лев Толстой: «Я тільки базіка: а що в словах! Що в мені!» І вже наче для подолання марнослів'я — діловий жаргон візіонера: «Клянуся Вам, що через два роки земля корчитиметься в конвульсіях». (Лист до Г. Бранлеса від 20 листопада 1888 р.) «Я досить сильний для того, щоб розколоти історію людства на два шматки». (Лист до А. Стріндберга від 8 грудня 1888 р.)11

Останній симптом: раптове демаскування Я, перевтомленого масками, яке нарешті зажадало прямої власної мови,— нестерпне Гогііззіто самозванств, справжнє насильство над Евтерпою: я учень філософа Діоніса; я північний вітер для достиглих плодів; я завжди понад випадком; я такий розумний; я пишу такі гарні книжки; я вперше відкрив трагічне; я ходжу серед людей, як серед уламків майбутнього; у мене вперше в руках масштаб для істин; я вперше можу вирішувати; лише з мене починаються знову надії; я знаю свою долю; моя істина жахлива; я перший відкрив істину; я той, кому приносять клятви; я всесвітньо-історичне чудовисько; я анти-осел; я доля; я не людина, я динаміт — і вже майже машинально модулюючи в тональність «параліча» і «комбінованого психозу» — серед індусів я був Буддою, в Греції Діонісом; також і поетом Шекспіра — лордом Беконом; я був наприкінці ще й Вольте-ром і Наполеоном, можливо, й Ріхардом Вагнером... я до того ж висів на хресті; я Прадо; я також отець Прадо; я наважуся сказати, що я також Лессепс... і Шамбіж; я кожне ім'я в історії12.

Це — справжнє заговорювання лабіринту, несамовитий шедевр чисто егографічного екзорцизму, що підсвідомо вимережує стіни лабіринту (вже усипальні) магічними висловами «Книги мертвих»,— остання каверза самосвідомості, відданої на заклання темпу: «Моє гасло: в мене нема часу для себе — вперед!» Тут тільки й заблимав вихід із лабіринту, і виходом цим виявилася... Голгофа. «Другові Георгу! Після того, як ти відкрив мене, невелике було мистецтво знайти мене: труднощі тепер полягають у тому, щоб втратити мене. Підпис: Розп'ятий». (Лист до Г. Брандеса від 4 січня 1889 р.) Або ще: «Моєму маестро П'єтро. Заспівай мені нову пісню: світ прояснів і небеса радіють». Підпис: Розп'ятий (Лист до П. Гаста від 4 січня 1889 р.)
Не обманюймось: Розп'ятий могло б означати тут — розп'ятий розбійник («Прадо»): по суті, музикант, котрий, вдаючи із себе розбійника, поважив на все абсолютне, крім власного абсолютного слуху, й зумів, усупереч собі, розчути Голос, до якого лишалися щасливо глухими сторіччя традиційної моралі й професорської філософії.

1 Тут і далі цитати з Ніцше подаються в перекладі автора статті.

2 Характерний запис, який відноситься до осені 1872 року: «Дон Кіхот» — одна з найшкідливіших книжок».

3 Вражаюча паралель, якій судилося дійти до самого кінця, до моменту турінської катастрофи, де божевілля напало на «вбивцю Бога», з Розкольниковим сном наяву. Вийшовши з дому, він побачив стару виснажену клячу, зашмагану мало не до смерті фурманом. Захлинаючись од сліз, він кинувся їй на допомогу, обійняв за шию і впав... «Він бачить, як її шмагають по очах, по самих очахі Він плаче... З криком пробивається крізь натовп до коня, обхоплює його мертву, закривавлену морду і цілує його в очі, в губи» («Злочин і кара»).

4 «Я завжди писав свої книжки всім тілом і життям; мені невідомо, що таке суто духовні проблеми».
Рудольф Штейнер у статті «Особистість Фрідріха Ніцше і психопатологія» пояснює цю специфіку роздвоєнням самосвідомості: «Він майже ніколи не досягає своїми судженнями справжнього супротивника. Спочатку він у найдивовижніший спосіб вигадує собі бажаний об'єкт для нападу, а потім бореться з химерою, далекою від дійсності. Це можна зрозуміти, лише взявши до уваги, що він, по суті, ніколи не бореться з якимось зовнішнім ворогом, а тільки з самим собою».

6 Замітка 1875 року: «Сократ, я повинен у цьому дізнатися, такий близький мені, що я майже завжди Порюся, з ним».

7 Риса, чітко виявлена свого часу Андрієм Белим: «Він неодноразово береться заперечувати Дарвінові, однак послуговується Дарвіном: але послуговується, наче випадково підібраною по дорозі хворостиною, аби завдати удару схоластикові, що потрапив під ноги, відкинути, витерши при цьому руки... Все для нього, де треба,— засіб, щоб збити з ніг. Тут улаштувати католицтву засідку із Боклів, Міллів, Дарвінів; там пустити під ноги поважним ученим єзуїта». А. Бєлий. Арабески. М, 1911, с. 66.

8 Аксіома, обов'язкова для всіх читачів Ніцше: «Найпереконливішим у мові є не саме слово, а тон, сила, модуляція, темп, з якими вимовляється низка слів,— коротше, музика за словами, пристрасть за цією музикою, особистість за цією пристрастю: тобто все те, що не може бути написано».

9 Така глибока ексагеза Христіана Моргенштерна, в якій Апііспгізі Ніцше був прочитаний як Ante — Christ — ante Christum natum.

10 Пор.: «Усе мені дозволено, але не все корисно; все мені дозволено, але ніщо не повинно володіти мною» (І Кор. 6, 12, див. також 10, 23). Ось випадкова добірка паралелей — надто ніцшеанських, щоб їх завважив автор «Антихриста»: «Тому станемо святкувати не зі старою закваскою, не із закваскою пороку й лукавства, а з опрісноками чистоти й істини» (І Кор. 5, 8). «Співатиму духом, співатиму й розумом» (І Кор. 14, 15). «Браття! Не будьте діти розумом: на лихе будьте немовлятами, а за розумом будьте повнолітніми» (І Кор. 14, 20). «...із зброєю правди в правій і лівій руці» (2 Кор. 6, 7) «До свободи покликані ви, браття!» (Гал. 5,13).

11 Очевидно, Стріндберг був єдиним, хто повною мірою встигав за темпом цієї катастрофи: його відповіддю на неї стали поштові листівки, котрі він розсилав «по всіх світах»: «Carthago est delenda, читайте Ніцше».

12 Прадо й Шамбіж — злочинці, герої сенсаційних процесів 1888 року, що викликали великий інтерес у Ніцше. Лессепс, будівельник Суецького каналу, причетний до гучного скандалу.

Свасян Карен Арайович (нар. 1948 р.) — доктор філософських наук, провідний науковий співробітник Інституту філософії й права АН Вірменської РСР, автор книжок «Естетична сутність інтуїтивної філософії А. Бергсона» (1978), «Проблема символу в сучасній філософії» (1980), «філософський світогляд Гете» (1983), «Феноменологічне пізнання» (1987), «Філософія символічних форм Е. Кассірера» (1988).

До Фрідріх НІЦШЕ ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА

«Всесвіт» 1990 р.