Фрідріх НІЦШЕ
ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА
Книжка для всіх і ні для кого

Частина перша

ПЕРЕДНЄ СЛОВО ЗАРАТУСТРИ

1

Коли Заратустрі минуло тридцять, покинув він свою батьківщину й озеро своєї батьківщини і подався в гори. Тут він тішився духом своїм, і самотністю своєю, і десять років це його не гнітило. Та зрештою змінилося серце його, і якось уранці прокинувся він із зорею, став перед сонцем і так звернувся до нього:
— О велике світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому сяяти?!
Десять років устаєш ти над моєю печерою. Тобі набридло б світло твоє і шлях твій, коли б не було тут мене, орла мого і моєї змії.
Проте ми щоранку чекали на тебе, вбирали щедроти твої і благословляли тебе за них.
Поглянь! Я переповнився мудрістю своєю, мов та бджола, що назбирала надто багато меду, мені потрібні руки, простягнені до мене.
Я хотів би дарувати і роздавати, поки мудрі серед людей знову зраділи б глупоті своїй, а бідні — своєму багатству.
Для цього я маю зійти вниз, як робиш щовечора ти, коли вирушаєш за море й несеш своє сяйво на той бік, о щедротне світило!
Як і ти, я маю піти на схилок, кажучи про це словами людей, тих, до кого я хочу спуститися.
То благослови ж мене, о спокійне око, що споглядає без заздрощів навіть найбільше щастя!
Благослови повен по вінця келих, щоб волога золотом потекла зіїього й понесла по всіх-усюдах відблиск твоєї радості!
Поглянь! Цей келих прагне знову спорожніти, і Заратустра хоче знову стати людиною.
Так почався схилок життя Заратустри, його кінець.

2

Заратустра зійшов самотою з гір, і ніхто не трапивсь йому назустріч. Та коли він вступив у ліси, перед ним постав несподівано старець, що покинув свою святу оселю, шукаючи в лісі коріння. І мовив старий до Заратустри:
— Знаю я цього подорожнього — кілька років тому він тут уже проходив. Заратустра було ім'я його, але він змінився.
Тоді ніс ти свій прах на гору — невже хочеш тепер понести свій вогонь у долини? Не боїшся, що палія покарають?
Так, я впізнаю Заратустру. Чистий погляд у нього, і на устах його нема осоруги. Чи не тому іде він, неначе танцює?
Заратустра змінився, дитиною став Заратустра, прокинувся Заратустра — що ж тобі треба поміж поснулих?
Мов серед моря, ти жив у самотині, і море гойдало тебе. Леле, ти хочеш ступити на суходіл? Леле, ти хочеш знову сам нести своє тіло?
Відповів Заратустра:
— Я люблю людей.
— А навіщо ж,— сказав святий,— подався в ліси і пустелю я? Хіба не тому, що занадто любив людей?
Тепер я люблю Бога — а людей не люблю. Людина для мене надто недосконала. Любов до людини вбила б мене.
Відповів Заратустра:
— Що я казав про любов! Я несу людям дарунок!
— Не давай їм нічого,— промовив святий. — Краще візьми у них дещицю і неси разом з ними — це буде їм найприємніше, якщо тільки сам ти матимеш від цього приємність!
А як хочеш їм дати, то дай не більше, ніж милостиню, та ще нехай вони самі попросять її в тебе!
— Ні,— відповів Заратустра,— милостині я не подаю. Для цього я не досить бідний.
Святий засміявся із Заратустри й сказав йому так:
— Що ж, гляди, щоб вони прийняли від тебе твої скарби. Люди не довіряють самітникам і не вірять, що ми приходимо дарувати.
Наші кроки на вулицях лунають для них надто самотньо. І коли вночі вони почують у своїх ліжках людину, що йде задовго до сходу сонця, то, мабуть, питають самі себе: куди цей злодій скрадається?
Не йди до людей, залишайся в лісі! Іди вже краще до звірів! Чому ти не хочеш бути таким, як я,— ведмедем серед ведмедів, птахом серед птахів?
— А що робить святий у лісі? — запитав Заратустра.
Відповів святий:
— Я складаю пісні і співаю їх, і коли я складаю пісні, я сміюся, і плачу, й мугичу.
Так славлю я Бога.
Співом, плачем, сміхом і мугиканням я славлю Бога, який є моїм Богом. А що несеш ти у дарунок нам?
На ці слова Заратустра вклонився святому й сказав:
— Що ж я вам дам?! Дозвольте мені швидше звідси піти, щоб я не взяв чогось у вас!
Так розійшлися вони, старий чоловік і молодший, і кожен сміявсь, як сміються діти.
Та коли Заратустра опинився на самоті, то промовив до серця свого:
— Буває ж таке! Цей старець святий ще не чув у своєму лісі, що Бог помер!

3

Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що лежало під лісом, то побачив на базарі багато людей — їм обіцяли показати канатоходця. І Заратустра промовив так до людей:
— Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина — це те, що треба здолати. Що ви зробили, аби її здолати?
Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете стати відпливом цієї великої повені й ладні скоріше вернутись до звіра, аніж здолати людину?
Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини — посміховищем або нестерпним соромом.
Ви пройшли шлях від хробака до людини, та багато чого у вас залишилося ще від хробака. Колись ви були мавпами, але й досі ще людина є більшою мірою мавпа, ніж декотрі з мавп.
Навіть наймудріше із вас — це всього лиш незлагода і мішанина рослини й химери. Та хіба я кажу вам ставати химерами чи рослинами?
Ось що скажу я вам про надлюдину!
Надлюдина — це суть землі. І нехай ваша воля промовить: хай надлюдина стане суттю землі!
Заклинаю вас, брати мої, лишайтеся вірні землі і не вірте тим, хто каже вам про надземні надії! То отруйники — свідомі вони того чи ні.
Вони зневажають життя, ті вмирущі й самі отруєні, від котрих стомилася земля. Тож хай вони згинуть!
Колись хула Богові була найбільшою хулою, але Бог помер, і з ним померли й богохульники. Тепер найжахливіший злочин — хулити землю, так само, як і шанувати нутро незбагненного глибше, ніж суть землі!
Колись душа дивилась на тіло зневажливо — і зневага тоді була в найбільшій повазі, вона хотіла бачити тіло худим, гидотним, голодним. Так вона думала звільнитися від тіла і від землі.
О, ця душа була сама ще худа, гидотна й голодна — і жорстокість була її насолодою!
Але й тепер ще, брати мої, скажіть мені: що сповіщає вашому тілу про вашу душу? Хіба ваша душа — не убогість, не бруд і не жалюгідне вдоволення?
Воістину, людина — брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним.
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втонути ваша велика зневага.
Що те найвище, чого ви могли б зазнати? Це — година великої зневаги. Година, коли навіть власне щастя вам стане огидним, так само, як власний розум і власна доброчесність.
Година, коли ви скажете: «Що мені власне щастя! Воно — убогість, бр^уд і жалюгідне вдоволення! Моє щастя мало б саме виправдати своє існування!
Година, коли ви скажете: «Що мені власний розум! Чи домагається він знань, як лев своєї поживи? Він — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власна доброчесність! Вона ще не спонукала мене до шаленства. Як стомивсь я від свого добра і від зла свого! Все це — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власна справедливість! Я не бачу, що я — жар і вугілля. А справедливий — це той, що весь жар і вугілля!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власне співчуття! Хіба співчуття — не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття — не розпинання».
Чи ви вже казали так? Чи ви вже волали так? Ах, якби я почув таке ваше волання!
Не гріх ваш — невибагливість ваша волає до небес, ваша неситість навіть у гріхах ваших волає до небес!
Де ж та блискавка, що лизнула б вас своїм язиком? Де те шаленство, яке вам слід прищепити?
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона — те шаленство...
Так промовляв Заратустра. Але тут з юрби хтось крикнув:
— Ми вже наслухалися про канатоходця, тепер покажіть його!
І люди всі засміялися із Заратустри. А канатоходець, гадаючи, що йдеться про нього, взявсь до роботи.

4

Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді так він сказав:
— Людина — це линва, напнута між звіром і надлюдиною, линва над прірвою.
Небезпечно ступати на линву, небезпечно іти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися і зупинитись.
Велич людини в тому, що вона — міст, а не мета', і любити в людині можна лиш те, що вона — перехід і загибель.
Я люблю тих, котрі не вміють жити інакше, аніж приречені на загибель,— бо вони ступають по линві.
Я люблю тих, хто вміє глибоко зневажати, бо вони вміють глибоко шанувати, бо вони — стріли, що прагнуть до іншого берега.
Я люблю тих, хто не шукає спочатку за зірками підстави загинути чи стати жертвою, а жертвує себе землі, щоб земля колись належала надлюдині.
Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто хоче пізнати, щоб жила колись надлюдина. Бо так той хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини,— бо так він хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто любить свою доброчесність, бо доброчесність — це воля до загибелі і стріла, що прагне до іншого берега.
Я люблю того, хто не лишає для себе ані краплини духу, а хоче бути цілком духом своєї доброчесності,— бо так він як дух ступає мостом.
Я люблю того, хто із своєї доброчесності творить свій потяг і свою приреченість,— бо так він хоче в ім'я своєї доброчесності ще жити і більше не жити.
Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота — це більша чеснота, ніж дві, бо вона — вагоміша сув'язь, на якій тримається приреченість.
Я люблю того, у кого марнує себе душа, хто не сподівається подяки і не віддячує сам,— бо він завжди дарує і не хоче себе шкодувати.
Я люблю того, хто соромиться, коли йому випадає щасливий жереб, і питає себе: «Чи не шахрую я в грі?» Бо він хоче загинути.
Я люблю того, хто поперед своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє,— бо він хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто виправдує тих, що прийдуть, і прощає тих, що пішли,— бо він хоче загинути від тих, що є.
Я люблю того, хто карає Бога свого, позаяк його любить,— бо він має загинути від гніву Бога свого.
Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока і хто може загинути від малої пригоди,— так охоче ступає він через міст.
Я люблю того, в кого душа переповнена, аж він забуває про себе самого й про все, що в ньому є,— так усе те стає його загибеллю.
Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем,— бо голова в нього — тільки лоно серця його, а серце веде його до загину.
Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною,— вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.
Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки — надлюдина.

5

По цих словах Заратустра знов подививсь на людей і замовк. «Стоять собі,— сказав він, до серця свого,— сміються собі. Ні, не розуміють вони мене, слова мої не для їхніх вух.
Може, треба спершу повідривати їм вуха, щоб вони навчилися слухати очима? Може, треба гриміти, як литаври чи як проповідники каяття? Може, вони вірять тільки заїкам?
У них є щось таке, чим вони пишаються. Але як вони називають те, що додає їм
гордощів? Вони називають це вихованням, освітою — ось що різнить їх від козопасів.
Тим-то вони й не люблять чути щодо себе слова «зневага». Отже, я промовлятиму до їхніх гордощів.
Отже, я казатиму їм про того, кого найбільше зневажають, а це — остання людина.
І так сказав Заратустра людям:
— Настає той час, коли людина поставить собі за мету саму себе. Настає той час, коли людина посіє зерно найвищих своїх сподівань.
Ще нива її досить родюча для цього. Але нива ця колись зубожіє і виснажиться, і вже не зросте на ній жодне високе дерево.
Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе пустити стріли своєї пристрасті вище і далі за людину, а тятива її лука розучиться бриніти!
Кажу вам: треба ще мати хаос у собі, щоб спромогтись народити зірку-танцівницю. Кажу вам: ви ще маєте хаос у собі.
Лихо! Настає той час, коли людина не зможе вже народити зірки. Лихо! Настає час найбільш зневаженої людини, яка вже не зможе зневажати саму себе.
Дивіться! Я показую вам останню людину.
«Що таке любов? Що таке творіння? Що таке пристрасть? Що таке зірка?» — так запитує остання людина і кліпає очима,
Земля змаліла, і вистрибує на ній остання людина і робить усе маленьким. Рід її незнищенний, як земляні блохи; остання людина живе найдовше.
«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди і кліпають очима.
Вони покинули краї, де було важко жити, бо їм забаглося тепла. Вони ще люблять ближнього і труться біля нього, бо хочуть тепла.
Хворіти й не довіряти — це, як на них, гріх, і ходять вони обачно. Тільки дурні ще спотикаються об каміння чи об людей!
Час від часу трошки отрути — і будуть приємні сни. А насамкінець багато отрути — це для приємної смерті.
Вони ще працюють, бо праця — розвага. Одначе пильнують, щоб розвага їх не стомила.
Ніхто не стає вже ні бідним, ані багатим — і те, й те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота слухатись? І те, й те завдає надто багато клопоту.
Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні — хто має іншу думку, той сам іде у божевільню.
«Колись увесь світ був божевільний»,— кажуть найхитріші й кліпають очима.
Вони розумні і знають усе, що було колись, отож насміхатися можна без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлунку.
Вони мають свою невеличку втіху вдень і мають свою невеличку втіху вночі — та здоров'я шанують.
«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди і кліпають очима.
Тут закінчилося перше Заратустрине слово, зване ще «переднім словом», бо в цьому місці Заратустру урвав крик і радість юрби. «О Заратустро,— гукала вона,— дай нам цю останню людину, зроби нас цими останніми людьми! І ми подаруємо тобі надлюдину!»
І юрба раділа, і всі прицмокували язиками. Та Заратустрі стало сумно, і сказав він до серця свого:
— Вони не розуміють мене — моє слово не для їхніх вух.
Мабуть, надто довго я жив у горах, надто часто прислухався до струмків та дерев — тепер я звертаюся до цих людей, як до козопасів.
Непохитна душа моя і ясна, як гори на світанку. Та вони гадають, що я холодний і люблю моторошні жарти.
І ось вони дивляться на мене й сміються — а сміючись, ще й ненавидять мене. У їхньому сміхові — крига.

6

І тоді сталось таке, що всі уста заніміли й усі погляди застигли. Бо тим часом канатоходець узявся до своєї справи — вийшов із дверцят і рушив по линві, напнутій між двома вежами, тобто над базаром і над людьми. Саме коли канатоходець здолав половину шляху, дверцята відчинилися вдруге, з них вискочив строкато, як блазень, одягнений парубійко і швидко почав наздоганяти першого.
— Хутчій, кульгавий! — лунав його страшний голос. — Хутчій, ледацюго, перекупщику, набілена пико! А то полоскочу тебе закаблуком! Що ти тут робиш, між вежами? Твоє місце у вежі, тобі треба сидіти там, а не заступати дорогу кращому від себе! — Із кожним словом він усе ближче й ближче підходив до першого, а коли опинився від нього лише за крок, то сталося щось жахливе, отоді всі уста заніміли й усі погляди застигли: він по-сатанинському
вереснув і перестрибнув через того, хто був на його шляху. А той, побачивши, що суперник перемагає, розгубивсь, похитнувся на линві, кинув жердину і навіть швидше за неї, вимахуючи руками й ногами, шугонув додолу. І базар, і люди стали схожі на море, коли налітає буря,— всі стрімголов кинулися врізнобіч, а насамперед звідти, де мало гримнутись тіло.
Та Заратустра не рушив з місця, і просто біля нього впало тіло, потрощене й понівечене, але ще не мертве. За хвилю розбитий прийшов до пам'яті й побачив Заратустру, що стояв біля нього навколішки.
— Що ти тут робиш? — промовив нарешті він. — Я давно знав, що чорт мене перечепить. Тепер він тягне мене до пекла. Хочеш стати йому на заваді?
— Заприсягаюся честю, друже,— відповів Заратустра,— немає нічого такого, про що ти кажеш,— ні чорта, ні пекла. Твоя душа помре ще скоріше, ніж тіло,— не бійся ж нічого!
Чоловік недовірливо глянув на Заратустру.
— Коли ти кажеш правду,— озвався він,— то я, втрачаючи життя, нічого не втрачаю. Я не набагато кращий за тварину, яку штурханами й голодом навчили танцювати на линві.
— Не зовсім так,— промовив Заратустра. — Ти з небезпеки зробив собі ремес
ло, а за це не можна нікого зневажати. Тепер ти гинеш від свого ремесла, і за це я хочу тебе поховати своїми руками.
На ці слова вмирущий уже нічого не відповів, тільки поворухнув рукою, ніби хотів потиснути руку Заратустрі на знак подяки.

7

Тим часом звечоріло, базар поринув у темряву, і люди порозходились, бо стомлюються навіть цікавість і страх. А Заратустра все ще сидів на землі біля мертвого, заглиблений у роздуми,— так забув він про час. Нарешті настала ніч, і холодний вітер повіяв на цього самотнього чоловіка. Тоді підвівся Заратустра і сказав до серця свого:
— Воістину, добрий вилов сьогодні у Заратустри! Не впіймав жодної людини, то впіймав хоч трупа.
Моторошне людське існування та ще й позбавлене глузду: блазень може стати його лихою долею.
Я хочу навчати людей сенсу їхнього буття. А він, сенс,— це надлюдина — блискавка з темної хмари, якою є людина.
Та я їм усе ще далекий, і мій розум не промовляє до їхнього розуму. Для людей я все ще середина між навіженим і трупом.
Темна ніч, темні шляхи в Заратустри. Ходімо, холодний і закляклий супутнику! Я понесу тебе туди, де поховаю своїми руками.

8

Сказавши так до серця свого, Заратустра завдав собі на спину трупа й вирушив у дорогу. Та не пройшов він і сотні кроків, як до нього хтось підкрався й зашепотів йому на вухо. О, та це ж не хто інший, як блазень із вежі!
— О Заратустро,— сказав він,— йди з цього міста геть. Надто багато людей тут тебе ненавидять. Ненавидять тебе добрі і праведні й називають своїм ворогом і ненависником; ненавидять тебе правовірні і кажуть, що ти небезпечний для громади.
Твоє щастя, що вони посміялися з тебе: бо й справді, ти говориш, як блазень. Твоє щастя, що ти пристав до отого мертвого пса; цим приниженням сьогодні ти врятував себе. Але йди з цього міста геть — або завтра я перестрибну через тебе, живий через мертвого.
Сказавши так, чоловік зник. А Заратустра попростував темними вуличками далі.
Біля міської брами трапилися йому гробарі. Вони присвітили Заратустрі смолоскипами в обличчя, впізнали його й заходилися насміхатися з нього.
— О, Заратустра несе мертвого собаку! Це добре, що Заратустра став гробарем! Бо наші руки надто чисті для цього стерва. Чи не збирається Заратустра поцупити в чорта його поживу? Та бери вже! Смачно тобі повечеряти! Коли тільки чорт не кращий злодій, аніж Заратустра! Він ще поцупить і зжере їх обох!
Отак гробарі сміялись і перемовлялися між собою.
Заратустра не озвався до них жодним словом і пішов своєю дорогою. Дві години простував він через ліси та болота, раз у раз до нього долинало голодне вовче виття, і нарешті він і сам відчув голод. Отож зупинився біля самотньої хатини, в якій світилося.
— Голод напосідає на мене, мов розбійник,— сказав Заратустра. — Він напосідає на мене в лісах, у болотах, пізно вночі.
Дивні примхи в мого голоду. Часто він з'являється аж після сніданку чи обіду, а сьогодні не давав про себе знати цілий день. Де ж він барився?
І з цими словами постукав Заратустра у двері хатини. Вийшов старий чоловік із каганцем у руках і спитав:
— Хто це прийшов до мене і потривожив поганий мій сон?
— Живий і мертвий,— відказав Заратустра. — Дайте мені поїсти й попити, бо вдень я забув про це. Хто нагодує голодного, той власну душу потішить — так каже мудрість.
Старий пішов, але одразу ж повернувся і виніс Заратустрі хліба й вина.
— Недобрий цей край для зголоднілого,— сказав він. — Тому я й живу отут. До мене, самітника, приходять тварини і люди. Та поклич же й свого супутника поїсти і випити, він утомився ще більше, ніж ти.
Відповів Заратустра:
— Мертвий мій супутник, його я навряд чи вмовлю.
— Мене це не обходить,— сердито буркнув старий. — Хто стукає в мій дім, повинен брати те, що я даю. їжте й бувайте здорові!
Потім ішов Заратустра ще дві години, поклавшись на дорогу й на світло зірок, бо звик до нічних мандрівок і любив дивитися в обличчя всьому, що спить. А коли почало світати, опинився Заратустра в глухому лісі, і далі не було дороги. Тоді поклав він покійника в дупло у себе над головою — щоб до нього не дістались вовки, а сам ліг під деревом на мох. І одразу ж заснув, зморений тілом, але незворушний душею.

9

Довго спав Заратустра, і не тільки ранкова зоря, а й полудневе сонце зазирнуло йому в обличчя. Та нарешті очі його розплющились. Здивовано глянув Заратустра на ліс і на тишу, здивовано глянув у себе самого. Потім квапно підвівся, як мореплавець, що раптом побачив землю, й зрадів, бо йому відкрилася нова істина. І Заратустра так сказав до серця свого:
— Світло зійшло на мене — мені потрібні супутники. Не мертві супутники й трупи, яких мусиш носити повсюди з собою, а живі.
Так, мені потрібні живі супутники, що підуть за мною своєю охотою — підуть туди, куди я схочу.
Світло зійшло на мене — не до людей промовлятиме Заратустра, а до супутників! Заратустра не повинен бути пастухом і собакою в отари!
Звабити багатьох з отари — ось для чого прийшов я. Гнів я викличу в людей і в отари — грабіжником хоче бути Заратустра для пастухів.
Пастухи, кажу я, та вони називають себе добродійниками і праведниками. Пастухи, кажу я, та вони називають себе правовірними.
Погляньте ж на цих добродійників і праведників! Кого ненавидять вони найлютіше? Того, хто розбиває їхні скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця, що, власне, є творцем.
Погляньте на прихильників усіх вір! Кого ненавидять вони найлютіше? Того, хто розбиває їхні скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця, що, власне, є творцем.
Супутників шукає творець, а не покійників, а також не отар і не віруючих. Співтворців шукає творець, тих, що вписують нові цінності на нові скрижалі.
Супутників шукає творець і женців-побратимів, бо все в нього визріло для жнив. Та йому бракує сотні серпів — тому він зриває колосся і гнівається.
Супутників шукає творець і тих, що вміють гострити свої серпи. їх назвуть руйнівниками й ненависниками добра і зла. Та вони пожнивують і справлять свято.
Товаришів шукає Заратустра у творенні, в жнивах, у святі. Що б він творив з отарами, пастухами і трупами?!
І ти, мій перший супутнику, зоставайся з миром! Добре поховав я тебе в дуплі, добре сховав твій прах від' вовків.
Та я розлучаюся з тобою, бо час настав. Від світанку до світанку осяяла мене нова істина.
Не пастухом я маю бути, не гробарем. Ніколи вже не заведу я мови з людьми, востаннє звертаюся до покійника.
Творцям, женцям і тим, що справляють свято, я хочу товаришити — веселку я хочу їм показати і сходинки всі до надлюдини.
Самітникам я заспіваю пісню свою і тим, хто усамітнився вдвох; і в кого є вуха почути нечуване, тому я хочу обтяжити серце щастям своїм.
Я прагну до своєї мети, простую своєю ходою; через нерішучих і недбайливих я перескочу. Хай стане моя хода їхнім загином!

10

Так сказав Заратустра до серця свого, як сонце підбилося вже до полудня; і звів запитально він очі вгору, бо почув над собою різкий покрик птаха. І диво! В повітрі широкими колами кружляв орел, а з ним — змія, але не як здобич, а як подруга, бо обкрутилася кільцями навкруг його шиї.
— Ці двоє — мої! — сказав Заратустра і зрадів усім серцем.
— Найбільш горда істота під сонцем і найрозумніша істота під сонцем — вони здійнялися в небо; щоб побачити все, як є.
Вони хочуть довідатись, чи живий іще Заратустра. Воістину, чи живий іще я?
Серед людей на мене чигала ще більша небезпека, аніж серед звірів; небезпечними шляхами іде Заратустра. Нехай же ведуть мене звірі мої!
Промовивши так, пригадав Заратустра слова святого у лісі; зітхнув він і сказав до серця свого:
— Хотів би я стати мудрішим! Я взагалі хотів би бути таким самим мудрим, як моя змія!
Та прошу я неможливого, тож попрошу гордість свою завжди простувати у парі з моєю мудрістю!
І як мене покине колись моя мудрість — ах, як любить вона відлітати! — то нехай тоді гордість моя відлетить разом із глупотою моєю!

Так почався схилок життя Заратустри його кінець.

Далі