Фрідріх НІЦШЕ
ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА
Книжка для всіх і ні для кого

Частина перша

СЛОВА ЗАРАТУСТРИ

ПРО ДИТИНУ І ШЛЮБ

Я маю до тебе одне запитання, брате мій: як високо я кидаю це запитання у твою душу, щоб знати її глибину.
Ти молодий і мрієш про шлюб і дитину. Але я питаю тебе: чи та ти людина, яка має право хотіти дитину?
Чи ти — переможець, чи подолав самого себе, чи володар над почуттями, чи господар своїх чеснот? Так я питаю тебе.
Може, в бажанні твоєму звір промовляє й природна потреба? А може, самотність? А може, невдоволення самим собою?
Я хочу, щоб дитини прагнула твоя звитяга й твоя свобода. Живі пам'ятники повинен ти спорудити своїй звитязі й своєму визволенню.
Самого себе ти повинен розбудувати. Та спершу ти маєш спорудити самого себе, випростаного тілом і душею.
Не тільки у ширину ти повинен рід свій продовжувати, а й у висоту! Хай тобі в цьому допоможе сад шлюбу!
Вищу плоть ти повинен створити, перший порух, колесо, що обертається само собою,— того, хто творить, ти повинен створити.
Шлюб — так називаю я волю двох єдність створити більшу за тих, що її створили. Шлюбом я називаю глибоку шану одне до одного, як до однодумця єдиної волі.
Нехай це буде суттю і правдою твого шлюбу. Але як мені те назвати, що називає шлюбом ота зайвина — кого надто багато?
О, ця убогість душі у парі! О, цей душевний бруд у парі! О, це жалюгідне самовдоволення в парі!
Все це вони називають шлюбом і кажуть, нібито шлюби їхні укладено на небесах.
А я не хочу небес зайвини цієї! Ні, не до вподоби мені й оті обплутані небесними тенетами звірі!
Хай далеко від мене лишається й Бог, який пришкандибує благословити те, що єднає докупи не він!
Але не насміхайтеся з шлюбів таких! Хіба є діти, які не плачуть через своїх батьків?
Гідним здавався мені цей чоловік і зрілим для суті землі, та коли я побачив його жону, земля здалася мені оселею для божевільних.
Так, я хотів, щоб земля здригалася в корчах, коли святий поєднується з гускою.
Один вирушив, як герой, шукати істину і зрештою взяв у здобич невеличку прикрашену лжу. Він називає це шлюбом своїм.
Інший був обережний у спілкуванні і, вибираючи, перебирав. Але одного разу назавжди зіпсував своє товариство — він називає це шлюбом своїм.
Ще інший шукав служницю із чеснотами ангела. Але одного разу став служницею жінки й тепер мучиться, щоб стати самому ангелом.
Обачними здаються мені тепер усі покупці, і в кожного око лукаве. Та й найлукавіший з них жінку купує собі в мішку.
Багато трапляється скороминущих глупств — ви називаєте це коханням. І шлюб ваш, одне це тривале глупство, кладе край багатьом скороминущим глупствам.
Ваша любов до жінки й любов жінки до чоловіка — о, якби це було співчуття до стражденних і потаємних богів! Та майже завжди два звіра вгадують один одного.
Але навіть ваша найкраща любов — всього лиш подоба і болісний шал. Любов — це смолоскип, що має світити вам на вищих дорогах.
Колись доведеться вам полюбити щось вище за вас самих! Тож учіться любити! Тим-то ви й маєте випити гіркий келих своєї любові.
Гіркота є в келиху навіть найкращої любові: так вона збуджує прагнення до надлюдини, так вона збуджує спрагу в тобі — у тому, хто творить!
Спрагу тому, хто творить, стрілу й прагнення надлюдині,— скажи, брате мій, чи така твоя воля до шлюбу?
Священна для мене воля така і шлюб такий.

Так казав Заратустра.

ПРО ВІЛЬНУ СМЕРТЬ

Багато хто вмирає надто пізно, а дехто — надто рано. Ще незвично звучить повчання: «Вмирай своєчасно!»
«Вмирай своєчасно!» — так Заратустра повчає.
Певна річ, як умре своєчасно той, хто ніколи не жив своєчасно? Йому краще було б ніколи на світ не з'являтись! Так раджу я зайвим.
Але навіть зайві пишаються власною смертю, і навіть найпорожніший горіх хоче, щоб його розгризли.
Поважно ставляться всі до смерті, але смерть — ще не свято. Люди ще не навчилися святкувати найсвітліші свята.
Довершену смерть я показую вам; жалом і обітницею вона для живих стає.
Власною смертю вмирає довершений — у сяйві звитяги, оточений тими, хто сподівається і дає обітницю.
Отак слід учитися умирати, і святу не місце там, де такий умирущий не освятив клятви живих.
Така смерть — найкраща, а на другому місці — смерть і марнування душі великої у боротьбі.
Та й борцеві, і переможцеві однаково ненависна ваша ошкірена смерть, що підкрадається, наче злодій, і все одно приходить володарем.
Я свою смерть хвалю перед вами — вільну смерть, яка приходить до мене тому, що я хочу.
А коли я захочу? Хто має мету й спадкоємця, той хоче смерті своєчасно для мети й спадкоємця.
З глибокої шани до мети й спадкоємця він не почепить сухих вінків у храмі життя.
Воістину, не хочу я бути схожим на тих, що мотузки сукають,— вони тягнуть пасма свої в довжину, а самі водночас завжди задкують.
Дехто стає надто старий навіть для власних істин і перемог; беззубий рот уже не має права на будь-яку істину.
І кожен, хто хоче слави, мусить завчасу попрощатися із шанобою і навчитись важкого мистецтва піти своєчасно.
Не дозволяй себе їсти, коли ти найбільше смакуєш,— це знає той, хто хоче, щоб його довго любили.
Є, звісно, яблука кислі, яким судилось чекати до дня останнього осені,— вони стають стиглі, жовті і зморщені водночас.
В одних старіє спочатку серце, в інших — дух. Дехто буває старий уже в юності; але пізня юність триває довго.
Декому життя не вдається — отруйний хробак гризе його серце. Тож хай він подбає, щоб смерть удалась йому краще.
Декотрі так і не стають солодкими, а загниваються вже серед літа. Що їх тримає на гіллі, то це легкодухість.
Ті, котрих надто багато, зайві, живуть і надміру довго висять на своїх гілках. Нехай же зірветься буря і пострушує з дерева все гниле і червиве!
Хай же приходять ті, що проповідують смерть швидку! Вони стали б справжньою бурею на дерева життя! Та я чую лише, як проповідують смерть повільну і терпіння до всього земного.
О, ви проповідуєте терпіння до всього земного? Але це земне надто терпляче до вас, ви, лихослови!
Воістину, надто рано помер іудей, шанований тими, що проповідують смерть повільну, і відтоді багато хто вважає лихою долею те, що помер він надто рано.
Він, той іудей Ісус, знав лише сльози й скорботу іудея, а також зневагу добрих та праведних; і тоді охопила його туга за смертю.
Якби ж він залишився був у пустелі, віддалік від добрих та праведних! Може, навчився б жити, навчився б любити землю — а заразом і сміятись!
Вірте мені, брати мої! Він помер надто рано; він сам зрікся б учення свого, якби дійшов мого віку! Йому не бракувало шляхетності, щоб зректися!
Та він іще не дозрів. Незріло любить юнак, незріло й ненавидить він людину і землю. Ще скута й важка у нього душа і крила духу його.
Та в чоловікові більше дитини, аніж у юнака, і менше скорботи,— краще він розуміє смерть і життя.
Вільний для смерті і вільний у смерті, він каже священне «ні», коли вже не залишається часу промовити «так»,— смерть і життя він розуміє так.
Друзі мої, нехай ваша смерть не стане лихослів'ям людині й землі — це я благаю у меду вашої душі.
У вашій смерті ще має горіти ваш дух і доброчесність ваша, як вечірня заграва над видноколом,— а то зі смертю вам не поталанить.
Тож сам я хочу померти, щоб ви, друзі, заради мене дужче любили землю; і в землю я хочу знов обернутись, щоб спочинок знайти у тій, що мене народила.
Воістину, мав мету Заратустра, він кинув м'яча свого — тепер ви, друзі,— спадкоємці моєї мети, золотого м'яча я кидаю вам.
Наймиліше мені дивитися, друзі, на вас, коли ви кидаєте свого золотого м'яча! Тож я на землі ще трохи побуду — даруйте мені за це!

Так казав Заратустра.

ПРО ЩЕДРУ ДОБРОЧЕСНІСТЬ

1

Коли Заратустра попрощався з містом, яке припало йому до серця й ім'я якому було Ряба Корова, то разом з ним рушило багато тих, що називали себе його учнями і супроводжували його. Так дійшли вони до роздоріжжя; тут Заратустра сказав їм, що далі хоче піти сам, бо любить ходити сам. На прощання учні подали йому патерицю, на золотому руків'ї якої була обкручена навколо сонця змія. Заратустра зрадів патериці і сперся на неї; потім він мовив до учнів своїх так:

— Скажіть мені все ж таки: як набуло золото найвищої цінності? Воно незвичайне і непотрібне, блискуче і лагідне в блиску, тому завжди дарує себе.
Тільки як ознака найвищої доброчесності набуло золото найвищої цінності. Золотом світиться погляд у того, хто дарує. Золотий блиск укладає мир між сонцем і місяцем.
Незвичайна найвища доброчесність і непотрібна, блискуча вона і лагідна в блиску своїм; доброчесність, яка дарує,— ось доброчесність найвища.
Воістину, учні мої, я вгадую вас, ви, як і я, прагнете до щедрої доброчесності. Що спільного у вас із кішками та вовками?
Це — ваша спрага: самим стати жертвами і дарами, і тому ви прагнете нагромадити всі багатства у душах своїх.
Невситимо тягнеться ваша душа до скарбів і коштовностей, бо невситима ваша доброчесність у бажанні дарувати.
Ви притягуєте всі речі до себе і вбираєте в себе, щоб витікали вони з вашого джерела дарами вашої любові.
Воістину, така щедра любов має пограбувати всі цінності; але я таке себелюбство називаю здоровим і священним.
Є себелюбство й інше, убоге, голодне, завжди ладне украсти; та це себелюбство хворих, хворе себелюбство.
Злодійським оком позирає воно на все блискуче; голодною пожадливістю міряє воно того, хто має змогу вволю їсти; і завжди плазує воно круг столу щедрих.
Хвороба і приховане звиродніння промовляє з цієї пожадливості; про хворобливу плоть промовляє злодійська пожадливість цього себелюбства.
Скажіть мені, брати мої: що ми вважаємо поганим і що найгіршим? Чи не звиродніння, не втрату людської подоби? Там, де бракує щедрої душі, ми завжди вгадуємо звиродніння.
Вгору веде нас наша дорога — до вищого роду і до найвищого. Та жахом віє на нас від звироднілого почуття, що промовляє: «Усе для мене».
Вгору злітає наше почуття; воно — ознака нашої плоті, ознака піднесення. Ознаками таких піднесень є імена чеснот.
Так проходить крізь історію плоть — у ствердженні і в борні. А дух — що він для плоті? Провісник її борні й перемог, товариш і відлуння.
Ознаками є всі імена добра і зла — вони не промовляють, вони тільки ваблять. Нерозумний той, хто хоче їх пізнати.
Пильнуйте, брати мої, кожної години, коли дух ваш схоче заговорити ознаками,— то буде початок вашої доброчесності.
Тоді ваша плоть піднесеться й воскресне; своєю радістю розкує вона дух, і він стане творцем і суддею, тим, хто любить і цілюще впливає на речі усі.
Коли ваше серце б'ється широко і наповнено, як могутній потік, благословення і небезпека для мешканців берегів — ось де початок вашої доброчесності.
Коли ви піднеслися над хвалою і осудом і ваша воля як воля того, хто любить, хоче панувати над усіма речами, то це — початок вашої доброчесності.
Коли ви відмовляєтесь від розніженості і м'якого ложа, а розпещені не годні відвабити вас від обраного, то це — початок вашої доброчесності.
Коли ви волієте одної волі і необхідністю називаєте переміну усіх потреб, то це початок вашої доброчесності.
Воістину, вона — нове добро і зло! Воістину, це — нове глибоке дзюрчання й голос нового джерела!
Вона, ця нова доброчесність,— влада; вона — панівна думка, а навколо неї мудра душа — золоте сонце, а навколо нього — змія пізнання.

2

Тут Заратустра замовк на хвилю і з любов'ю поглянув на учнів своїх. Потім так він продовжив мову свою — і голос його змінився:
— Залишайтеся, брати мої, відданими землі усією владою своєї доброчесності! Хай ваша щедра любов і ваше пізнання служать суті землі! До цього я вас закликаю.
Не дозволяйте своїй доброчесності відлітати від земного й битися крилами об вічні мури! О, як багато доброчесності завжди відлітало!
Повертайте, як я, відлетілу доброчесність знову на землю — так, знову до плоті й життя, щоб вона наділила землю своєю суттю, суттю людини!
Сотні разів відлітали вже й хибили і дух, і доброчесність. Ох, у нашому тілі ще й досі живе усе це засліплення і омана — плоттю й бажанням стали вони там.
Сотні разів спокушались уже й на манівці збивались і дух, і доброчесність. Так, спробою була людина. Ох, багато неуцтва й хиб стало нашою плоттю!
Не тільки розум тисячоліть — і безум тисячоліть проривається з нас. Небезпечно бути спадкоємцем.
Ми ще змагаємося крок за кроком з велетом випадком, і над людством усім досі тяжіла ще нерозважливість.
Нехай прислужиться дух ваш і доброчесність ваша, брати мої, суті землі — і знову означте цінність усіх речей! Через те ви повинні боротися! Через те ви повинні творити!
Пізнаючи, плоть очищується; у спробі пізнати вона підноситься; для того, хто пізнає, священні всі порухи; душа в піднесеного радіє.
Лікарю, зціли себе сам, і тоді ти поможеш своєму хворому. Коли він побачить своїми очима того, хто сам себе зцілює, для нього це буде найкращою допомогою.
Є тисячі стежок, на які ще ніхто не ступав, тисячі здорових способів життя і прихованих островів життя. Ще й досі не вичерпана і не розкрита людина і земля людини.
Пильнуйте і дослухайтеся, ви, самотні! Із майбуття віють вітри таємничими змахами крил, і до тонкого слуху долітають добрі вісті.
Ви, що сьогодні самотні, ви, усамітнені, колись вам доведеться стати одним народом: із вас, що обрали самі себе, має вирости обраний народ, а з нього — надлюдина.
Воістину, цілющою нивою має ще стати земля! І вже повивають її нові пахощі, що несуть зцілення — і нові сподівання!

3

Сказавши слова ці, Заратустра замовк, як той, хто ще не сказав свого останнього слова; довго він зважував нерішуче свою патерицю. Потім він так продовжив мову свою — і голос його змінився:
— Тепер, учні мої, я піду сам! Ви також ідіть, і також самі! Так хочу я.
Воістину, раджу я вам: ідіть від мене і захищайтеся від Заратустри! А ще краще — соромтесь його! Може, він вас ошукав.
Людина пізнання повинна не тільки любити своїх ворогів, але й уміти ненавидіти друзів своїх.
Погано віддячує учителеві своєму той, хто назавжди лишається тільки учнем. І чом би вам не поскубати вінок мій?
Ви мене шануєте, та що буде, коли одного разу надломиться ваша пошана? Остерігайтеся, щоб вас не розчавив ідол!
Ви кажете, що віруєте у Заратустру? Та що важить Заратустра! Ви — ті, що віруєте в мене? Та що важать усі віруючі!
Ви ще не шукали себе, а вже знайшли мене. Так чинять усі віруючі, тому так мало важить будь-яка віра.
Тепер я наказую вам згубити мене і знайти себе, і аж тоді, як усі ви мене зречетесь, я знову прийду до вас.
Воістину, брати мої, іншими очима тоді я шукатиму загублених своїх, іншою любов'ю я вас тоді любитиму.
І колись ви ще маєте стати моїми друзями й дітьми одного сподівання — тоді я захочу втрете побути з вами, щоб святкувати разом великий полудень.
І це той великий полудень, коли людина стоїть на середині свого шляху від звіра до надлюдини і святкує свою дорогу до надвечір'я як найвище своє сподівання, бо це дорога до нового світанку.
І той, хто простує до схилку, благословить тоді сам себе, бо він був сполучною ланкою, і сонце його пізнання стоятиме в зеніті його полудня.
«Померли усі боги; тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина»,— така має бути у час великого полудня наша остання воля!

Так казав Заратустра.

З німецької переклав Анатолій ОНИШКО

Онишко Анатолій Васильович (нар. 1940 р.) — перекладач із німецької та англійської мов, живе й працює у м. Калуші на Івано-Франківщині. У «Всесвіті» (1983, № 6) друкував поему С. Т. Колріджа «Поема про Старого Мореплавця».

Карен СВАСЯН
ЛЮДИНА-ЛАБІРИНТ

«Всесвіт» 1990 р.