Фрідріх НІЦШЕ
ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА
Книжка для всіх і ні для кого

Частина перша

СЛОВА ЗАРАТУСТРИ

ПРО ШЛЯХ ТОГО, ХТО ТВОРИТЬ

Ти хочеш, мій брате, відійти у самотність? Ти хочеш шукати шлях до самого себе? Затримайся трохи й послухай мене.
«Хто шукає, той сам легко губиться. Всяка самотність — провина». Так каже гурт. А ти довго належав до гурту.
Голос гурту лунатиме ще й у тобі. І коли ти скажеш: «Моє сумління уже не з вами»,— то це буде нарікання і біль.
Поглянь, навіть цей біль ще породило сумління — і останній відблиск цього сумління ще лежить на твоїй журбі.
Але ти хочеш іти шляхом своєї журби, тобто шляхом до самого себе? Тоді покажи мені право своє і силу свою для цього!
Ти нова сила і нове право? Перший порух? Колесо, що котиться само собою? Ти можеш примусити і зірки обертатися навколо тебе?
О, є стільки пожадливості до вершини! Стільки потуг марнославства! Доведи мені, що ти не з пожадливих і не з марнославних!
О, є стільки високих помислів, що чинять не більше, аніж ковальський міх — надимають і збільшують порожнечу!
Ти себе називаєш вільним? Я хочу почути твою панівну думку, а не те, що ти скинув із себе ярмо.
Чи ти з тих, що мають право скидати ярмо? Бувають такі, що, звільнившись від своєї послужливості, втрачають свою останню цінність.
Вільний від чого? Що до цього Заратустрі? Нехай же твій погляд скаже мені відверто: вільний для чого?
Ти можеш дати собі своє зло і своє добро, а волю свою поставити над собою, як закон? Ти можеш сам бути своїм суддею і месником свого закону?
Жахливо опинитися наодинці з суддею і месником власного закону. Так буває із зіркою, кинутою у порожнечу і в крижаний подих самотності.
Сьогодні ти, о самотній, страждаєш іще — сьогодні ти маєш іще свою мужність і свої сподівання.
Та колись тебе стомить твоя самотність, колись твоя гордість згорбиться, а твоя мужність надломиться. Колись ти заволаєш: «Я самотній!»
Колись ти уже не побачиш своєї вершини, а ницість свою побачиш просто перед собою; навіть велич твоя лякатиме тебе, мов привид. Колись ти заволаєш: «Усе — омана!»
Є почуття, які прагнуть убити самотнього; якщо ж це їм не вдається, то вони змушені вмерти самі! Та чи стане тобі снаги стати вбивцею?
А ти знаєш уже, брате мій, слово «зневага»? І муку своєї справедливості до тих, хто тебе зневажає?
Багатьох ти примушуєш змінити про тебе думку; вони це ставлять тобі у велику провину. Ти підступив до них, але все ж таки мимо пройшов: такого вони тобі ніколи не подарують.
Ти йдеш далі за них; та що вище ти підіймаєшся, то меншим здаєшся в очах заздрості. Але найбільше ненавидять того, хто літає.
«Як вам хочеться бути справедливим до мене! — ти повинен казати. — Я обираю собі вашу несправедливість як належне».
Несправедливість і болото кидаються вслід самотньому; але ти, брате мій, як хочеш зіркою бути, мусиш світити їм, не зважаючи ні на що!
І остерігайся добрих та праведних! Вони залюбки розпинають тих, хто винаходить собі власну чесноту,— вони ненавидять самотнього.
Остерігайся також святої простоти! Для неї нечестиве усе, що не просте; любить вона і гратися із вогнем кострищ. І остерігайся також нападів своєї любові! Самотній занадто квапиться подати руку першому стрічному.
Декотрим людям не смій подавати руки, подавай їм лапу — і я хочу, щоб лапа твоя мала кігті.
Та найнебезпечнішим ворогом, який тобі може трапитись, завжди будеш ти сам; сам на себе чатуєш ти в лісах і печерах.
Самітнику, ти простуєш шляхом до самого себе! І шлях твій біжить повз тебе самого й твоїх семи демонів!
Ти будеш сам собі і єретиком, і чаклуном, і ясновидцем, і одержимим, і скептиком, і нечестивцем, і лиходієм.
Ти маєш спалити себе у власному полум'ї: як же ти оновишся, коли спершу не перетворишся в попіл!
Самітнику, ти простуєш шляхом того, хто творить,— Бога ти хочеш створити собі з семи своїх демонів!
Самітнику, ти простуєш шляхом того, хто любить,— самого себе ти любиш і тому зневажаєш себе, як зневажають лиш ті, що люблять.
Творити хоче той, хто любить, бо він зневажає! Що знає про любов той, кому не довелося зневажати саме того, що він любив!
Із любов'ю своєю і творінням своїм простуй у самотність свою, мій брате; а потім уже за тобою поплентається справедливість.
З моїми сльозами іди у свою самотність, мій брате! Я люблю того, хто у творінні хоче перевершити самого себе і так гине.

Так казав Заратустра.

ПРО СТАРИХ І МОЛОДИХ ЖІНОК

— Чому так боязко скрадаєшся ти у сутінках, Заратустро? І що ховаєш ти так обережно під своїм плащем?
Чи не скарб, тобі подарований? А може, дитя, тобі народжене? Чи вже й сам ступив на шляхи злодійські, ти, приятелю злих?
— Воістину, брате мій! — сказав Заратустра. — Це скарб, мені подарований, — невеличка істина, яку я несу з собою.
Та вона неспокійна, ніби мале дитя, і якби я не затуляв їй рота, то кричала б вона на весь голос.
Коли я сьогодні йшов сам-один своєю дорогою, в час, коли сонце сідає, зустрілась мені стара жінка, і так вона мовила до душі моєї:
— Багато про що казав Заратустра й нам, жінкам, та ніколи він не казав нам про жінку.
Але я заперечив:
— Про жінку слід говорити лише з чоловіком.
— Побалакай і зі мною про жінку, — сказала вона. — Я досить стара, щоб одразу ж про все забути.
І я зважив на прохання старої і мовив до неї так:
— Усе в жінці — загадка, і все в жінці має одну розгадку: — вона зветься вагітність.
Чоловік для жінки — лиш засіб: метою завжди є дитина. Та що таке жінка для чоловіка?
Дві речі хоче мати справжній чоловік: небезпеку і гру. Тому й хоче він жінку, як небезпечну іграшку.
Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна; все інше — глупство.
Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку — і в найсолодшій жінці є гіркота.
Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але чоловік дитинніший, аніж жінка.
У справжньому чоловікові приховане дитя — воно хоче бавитись. Гей, жінки, знайдіть дитя у чоловікові!
Нехай жінка буде іграшкою чистою й гарною, мов самоцвіт, осяяною чеснотами світу, що його ще немає.
Нехай світить у вашій любові промінь зірки! Нехай надією вашою буде: «Яком мені народити надлюдину!»
Нехай у вашій любові буде сміливість! Коханням своїм виступіть проти того, хто вам навіює страх.
Нехай у вашій любові буде ваша честь! Жінка взагалі мало розуміється в честі. Та нехай вашою честю буде любити міцніше, ніж люблять вас, і ніколи не бути другим.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона любить, бо вона усе віддає в офіру й решта речей втрачають для неї цінність.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона ненавидить, бо чоловік на дні душі тільки злий, і жінка там — погана.
«Кого ненавидить жінка найбільше?» — так спитало залізо в магніта. «Я ненавиджу тебе найбільше, бо ти притягуєш, але тобі бракує сили притягти до себе».
Щастя чоловіче називається: «Я хочу». Щастя жіноче називається: «Він хоче».
«Ти диви, аж тепер світ довершеним став!» — так думає кожна жінка, коли скоряється з усієї любові.
І коритись повинна жінка, й знайти глибину для своєї поверхні. Поверхня — то вдача жінки, ворухка, бурхлива плівка на мілкій воді.
А чоловікова вдача глибока, потік її у підземних печерах вирує,— жінка відчуває силу потоку, але не розуміє її.
Тоді озвалась до мене стара:
— Багато приємного сказав Заратустра, а особливо для тих, хто досить іще молодий.
Аж дивно: Заратустра мало знає жінок, та судить про них усе ж таки правильно! Чи не тому, що для жінки немає нічого неможливого?
А тепер як подяку прийми одну невеличку істину! Я ж бо вже досить стара, щоб сказати її!
Загорни її і затули їй рота — а то на весь голос кричатиме, ця невеличка істина.
— Дай мені, жінко, свою невеличку істину! — я попросив.
І стара промовила так:
— Ти йдеш до жінок? Не забудь канчука!

Так казав Заратустра.

ПРО ЗМІЇНИЙ УКУС

Якось Заратустра заснув під смоквою, а що була спека, то він поклав руку на обличчя своє. Але підповзла змія і вкусила його у шию, аж Заратустра скрикнув від болю. Коли він забрав руку з обличчя й подививсь на змію, вона впізнала Заратустрині очі, присоромлено відвернулась і хотіла втекти.
— Постривай,— сказав Заратустра,— я тобі ще не подякував! Ти вчасно мене розбудила, далека ще в мене дорога.
— Коротка вже в тебе дорога,— сумно змія озвалася. — Моя отрута вбиває.
Заратустра всміхнувся.
— Коли ж це дракон умирав від зміїної отрути? — спитав він. — Та забери свою отруту назад! Ти не така багата, щоб дарувати її мені.
Тоді змія знову припала до його шиї і зализала рану.
Коли Заратустра якось розповів про це учням своїм, вони запитали:
— У чому, о Заратустро, мораль твоєї історії?
Заратустра так відповів на це:
— Руйнівником моралі називають мене добрі і праведні; моя історія суперечить моралі.
Та якщо ви маєте ворога, не платіть йому за зло добром, бо це його присоромить. Натомість покажіть, що він учинив вам якесь добро.
І ліпше гнівайтесь, а не соромте! А коли вас проклинають, мені не подобається, що ви хочете благословляти у відповідь. Краще трохи прокляніть і собі!
А коли вам заподіють велику несправедливість, заподійте негайно п'ять невеликих у відповідь! Гидко дивитися, коли когось одного пригнічує несправедливість.
Ви це вже знаєте? Несправедливість, розділена з іншими,— половина справедливості. І той хай на себе несправедливість бере, хто здатний нести її!
Вчинити маленьку помсту — людяніше, ніж обійтися без помсти. І коли кара для порушника — ні честь, ні справедливість, то й ваші покари мені не до душі.
Шляхетніше визнати себе несправедливим, аніж наполягати на праві, особливо як право за тобою. Тільки для цього слід бути досить заможним.
Я не люблю холодної вашої справедливості; у погляді ваших суддів для мене завжди проглядає кат і його холодне лезо.
Скажіть, де справедливість, ця із видющими очима?
То знайдіть же мені любов, що зносить не тільки всю кару, а й усю провину!
То знайдіть же мені справедливість, що виправдує кожного, крім того, хто судить!
Хочете почути ще одне? У того, хто прагне бути до кінця справедливим, навіть лжа стає любов'ю до людини.
Та як можу я бути до кінця справедливий! Як можу я віддавати кожному його! З мене доволі й цього: кожному я даю моє.
І останнє, брати мої: остерігайтесь чинити несправедливість самітникам! Хіба може самітник забути?! Хіба може він відплатити?!
Самітник нагадує глибоке джерело. Легко кинути камінь у нього, та коли камінь упаде на саме дно, скажіть: кому схочеться його діставати звідти?
Остерігайтесь образити самітника! Та коли вже ви це вчинили, то й убийте його!

Так казав Заратустра.

Далі