Фрідріх НІЦШЕ
ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА
Книжка для всіх і ні для кого

Частина перша

СЛОВА ЗАРАТУСТРИ

ПРО ВІЙНУ І ВОЇНІВ

Ми пощади не ждемо ні від ворогів наших найкращих, ані від тих, кого ми всією душею любимо. Тож дозвольте сказати вам правду!
Брати мої у війні! Я люблю вас усією душею; я був і є вам рівня. А крім того, я ваш найкращий ворог. Тож дозвольте сказати вам правду!
Я знаю про ненависть і заздрощі у ваших серцях. Щоб позбутися ненависті й заздрощів, вам бракує величі. Тож будьте доволі великі, щоб не соромитися самих себе!
А якщо ви не можете стати подвижниками пізнання, то будьте принаймні його вояками. Бо вони — супутники і попередники цього подвижництва.
Я бачу багато солдатів — хотілося б мені бачити багато воїнів! В однострої одноманітно вони одягнені — хай же не буде одноманітне те, що вони під одностроями ховають!
Будьте тими, чий погляд завжди шукає ворога — свого ворога. А в декого з вас проглядає ненависть із першого погляду.
Свого ворога шукайте, свою війну ведіть, війну за свої думки! А якщо ваша думка не вистоїть, то й тоді ваша чесність повинна святкувати перемогу!
Любіть мир як засіб до нових війн. А короткий мир — ще дужче, аніж тривалий.
Я закликаю вас не до праці, а до боротьби. Я закликаю вас не до миру, а до перемоги. Хай вашою працею буде борня, а мир — вашою перемогою!

Можна мовчати й сидіти тихо тоді лише, коли є стріли і лук — інакше панують балаканина і чвари. Хай буде ваш мир перемогою!
Ви кажете, добре діло навіть війну освячує? А я вам кажу: то добра війна, коли вона будь-яке діло освячує.
Війна і мужність звершили більше великих справ, аніж любов до ближнього. Не співчуття ваше, а ваша хоробрість рятувала досі знедолених.
«Що добре?» — питаєте ви. — Добре бути хоробрим. Нехай малі дівчатка кажуть: «Бути добрим — це мило і водночас зворушливо».
Вас називають безсердечними, та серце у вас справжнє, і я люблю сором'язливу вашу сердечність. Ви соромитесь надміру своїх почуттів, інші соромляться занепаду їхнього.
Ви потворні? Що ж, брати мої! Закутайтеся у велич, цю мантію потворного!
І коли душа ваша стає великою, то вона стає зверхньою, а у величі вашій — злість. Я вас знаю.
У злості стрічається зверхній із кволим. Та вони не розуміють один одного. Я вас знаю.
Вороги ваші мають бути гідні ненависті, а не тільки варті зневаги. Своїм ворогом ви повинні пишатися — тоді успіхи вашого ворога будуть і вашими успіхами.
Непослух — це доблесть раба. Вашою доблестю хай буде послух! Саме повеління ваше хай буде послухом!
Доброму воїну «ти мусиш» звучить приємніше, аніж «я хочу». І все, що ви любите, ви повинні спочатку наказати собі.
Ваша любов до життя хай буде любов'ю до вашої найвищої надії — а цією найвищою надією хай буде найвища думка життя!
Але вашу найвищу думку нехай звелю вам я — і вона прозвучить: людина — це те, що слід подолати.
Отже, живіть своїм життям послуху і війни! Яка користь у довгім житті! Який воїн схоче, щоб його пощадили!
Я не щаджу вас, я вас люблю всією душею, брати мої у війні!

Так казав Заратустра.

ПРО НОВИХ ІДОЛІВ

Десь іще є народи й гурти, та не у нас, брати мої,— у нас держава.
Держава? Що це таке? Ну гаразд! Наставляйте ж вуха свої, бо тепер я скажу вам слово своє про смерть народів.
Державою називають найхолоднішу з усіх холодних потвор. Холодно бреше вона, і брехня ця виповзає із вуст її:
— Я, держава,— це народ.
Брехня це! Творці — ось хто створив народи і наділив їх вірою і любов'ю: так вони життю слугували.
То руйнівники наставляють для багатьох пасіки, називаючи їх державою,— вони почепили на них меча і нав'язали їм сотні бажань.
Де ще існує народ, там не розуміє він і ненавидить державу як око лихе і зневажання прав та звичаїв.
Ось вам моє знамення: кожен народ говорить своєю мовою про добро і зло — мови цієї сусід не тямить. Він мову свою знайшов собі у звичаях і правах.
Одначе держава бреше всіма мовами про добро і зло — і що не слово, то брехня, і що не майно, то крадене.
Все в ній — обман, краденими зубами кусає вона, ця єхидна. Навіть нутро її — це обман.
Словоблудство в добрі і злі — ось вам знамення моє на ознаку держави. Воістину, воління до смерті знаменує ознака ця! Воістину, вона підморгує тим, хто проповідує смерть!
Забагато людей народжується — для зайвих, придумана держава!
Дивіться, як вона вабить до себе оту зайвину! Як вона душить її, жує й пережовує!
«Нема на землі нічого за мене більшого — я перст вказівний господній»,— так потвора гарчить. І не лише довговухі та короткозорі вклякають навколішки!
О, навіть вам, душі великі, вона нашіптує свої похмурі брехні! О, вона вгадує щедрі серця, що охоче марнують себе!
Так, навіть вас держава розгадує, ви, переможці старого Бога! Стомилися ви у борні, і ось ваша втома служить новому ідолові!
Героями й чесними хотів би він себе оточити, новий ідол! Охоче ніжиться він у сонячнім сяйві сумління — холодна потвора!
Все ладен він дати вам, новий ідол, якщо ви прийдете до нього з поклоном; так він купує собі блиск ваших чеснот і погляд ваших гордих очей.
Привабити хоче він вами оту зайвину! Так, і винайдено було тоді пекельний виплід, кінь смерті, що брязкає збруєю божественної пошани!
Так було винайдено вимирання для багатьох, вимирання, що славить само себе як життя,— воістину, щира послуга всім тим, хто проповідує смерть!
Державою я називаю те, де всі п'ють отруту, добрі й лихі, державою, де всі гублять самі себе, добрі й лихі, державою, де повільне самогубство усіх зветься «життям».
Погляньте ж на зайвих оцих! Вони крадуть твори винахідників і скарби мудрих,— освітою називають вони крадіжку свою,— і все обертається в них на хворобу і неміч!
Погляньте ж на зайвих оцих! Завжди вони хворіють, вони вибльовують свою жовч і називають це газетою. Вони ковтають один одного, та не можуть перетравити.
Погляньте ж на зайвих оцих! Багатства збивають вони і з ними стають дедалі злиденнішими. Влади хочуть вони, ці неспроможні, і передусім важеля влади — багато грошей!
Погляньте, як лізуть вони, ці мавпи прудкі! Вони деруться один по одному, а зариваються в нечисть — все глибше й глибше.
Всі вони хочуть допастись до трону — вони схибилися на цьому, так ніби на троні щастя сидить! Нерідко на троні нечисть сидить, а часто й сам трон стоїть у нечисті.
Як на мене, усі вони божевільні, мавпи, що кудись деруться, надто гарячі голови. Як на мене, смородом несе від їхнього ідола, холодної потвори; смородом несе від усіх цих прислужників ідола.
Брати мої, чи хочеться вам задихнутись у чаду їхніх пащ і в їхній зажерливості? Краще вже бийте вікна й стрибайте на свіже повітря!
Уникайте ж поганого запаху! Відступіться від ідолопоклонства зайвих!
Уникайте ж поганого запаху! Відійдіть від диму жертвоприношення людей!
І досі ще для великих душ земля стоїть вільна. Багато ще для самітників і для тих, хто удвох усамітнені, вільного місця, де повівають пахощі тихих морів.
Ще доступне вільне життя для великих душ. Воістину, хто мало має, той менш одержимий, хвала невеликій бідності!
Тільки там, де закінчується держава, починається людина, яка не зайва,— там починається пісня потрібних і мудрість єдина і незамінна.
Там, де закінчується держава,— дивіться туди, брати мої! Хіба ви не бачите веселки й мостів, що ведуть до надлюдини?

Так казав Заратустра.

ПРО МУХ НА ТОРГОВИЩІ

Втікай, друже мій, у свою самотність! Я бачу, тебе приголомшив галас великих мужів і покололи жала малих.
Гідно уміють гори і ліс помовчати разом з тобою. Знову стань схожим на своє улюблене дерево з розлогою кроною — наслухаючи, тихо схилилось воно над морем.
Де закінчується самотність, там починається торговище, а де починається торговище, там починається й галас великих лицедіїв, і дзижчання отруйних мух.
У світі найкращі речі ще нічого не варті, якщо про них ніхто не оповіщає; великими мужами називає народ оповісників.
Мало тямить народ у великому, себто у творчому. Але він розуміє всіх оповісників та лицедіїв у великих ділах.
Довкруг винахідників нових цінностей крутиться світ — непомірно для ока крутиться він. Та довкруг лицедіїв крутиться народ і слава: так влаштовано світ.
Лицедій має дух, та не досить сумління духу. Він завжди вірить у те, чим найдужче примушує вірити,— в себе самого.
Назавтра у нього вже нова віра, а позавтра — іще новіша. Почуття в нього нестримні, як і народ, а настрої нетривкі. Повалити — це називається в нього «довести». Допровадити до божевілля — це називається в нього «переконати». А кров для нього — найкраща підстава.
Правду, досяжну лише для тонкого слуху, він називає облудою і нічим. Воістину, він вірує тільки у тих богів, котрі здіймають на світі найбільше галасу!
На торговищі повно врочистих блазнів — і народ славить своїх великих мужів! Для нього вони — володарі на годину.
Але година їх квапить — і вони кваплять тебе, і вимагають від тебе сказати «так» чи «ні». Горе тобі, коли схочеш поставити свій стілець між «за» і «проти».
Цим безумовним і наполегливим ти, прибічнику істини, не заздри! Ніколи ще істина не спиралася на плече безумовного.
Від цих нетерплячих відійди у безпечне місце — тільки на торговищі нападають із запитаннями «Так?» чи «Ні?»
Повільно течуть усі глибокі джерела — довго доводиться їм чекати, поки дізнаються, що саме запало у їхню глибінь.
Збоку від торговища і слави спиняється все велике — збоку від торговища і слави одвіку селилися винахідники нових цінностей.
Втікай, друже мій, у свою самотність — я бачу тебе покусаним отруйними мухами. Втікай туди, де віє суворий, потужний вітер!
Втікай у свою самотність! Ти жив близько від мізерних та жалюгідних. Втікай від їхньої невидимої помсти! Щодо тебе вони — тільки помста.
Не здіймай більш на них руки! Незліченні вони, і не твоє це покликання бути віялом од мух.
Цих мізерних і жалюгідних — тьма-тьмуща, і багатьом гордим будовам дощові краплі та бур'яни принесли уже погибель.
Ти не камінь, та незліченні краплі вже видовбали в тобі порожнину. Потріскаєшся ти й розломишся від незліченних крапель.
Замученим отруйними мухами бачу тебе я, до крові закусаним бачу я все твоє тіло, але твої гордощі навіть не хочуть розгніватись.
Крові твоєї хочуть вони з невинним виглядом, крові прагнуть їхні безкровні душі — і тому кусають вони з невинним виглядом.
Але ти глибокий, надто глибоко ти страждаєш навіть від невеликих ран, і не встигнув ти ще одужати, як по твоїй руці вже повзе такий самий отруйний хробак.
Ти здаєшся мені надто гордим, щоб цих ласунів убивати. Та стережися, щоб терпіти всю їхню отруйну кривду не стало твоїм покликанням!
Дзижчать вони навколо тебе і з похвалою своєю: похвала їхня — це докучливість. Вони хочуть допастися ближче до шкіри твоєї і крові.
Вони улещують тебе, як Бога чи диявола, вони скиглять перед тобою, як перед Богом чи перед дияволом. Що з того! Облесники вони і скиглії, більш нічого.
Часто бувають вони й прихильні до тебе. Та це — всього лиш одвічні хитрощі боягузів. Так, боягузи хитрі!
Багато вони міркують про тебе своєю убогою душею — ти завжди викликаєш у них підозру! Все, про що багато міркують, починає викликати підозру.
Вони карають тебе за всі чесноти твої. Дарують вони тобі, по суті, лише твої помилки.
Бо ти лагідний і справедливо судиш; ти кажеш: «Не винні вони в мізернім своїм існуванні». Та їхня убога душа переконана: винне кожне велике існування.
Навіть коли ти до них поблажливий, вони почувають себе зневаженими тобою і повертають тобі твою добродійність прихованим лиходійством.
Твоя гордість безмовна завжди їм не до смаку; вони гучно радіють, коли твоя скромність дозволяє тобі деколи бути суєтним.
Те, що ми виявляємо в людині, ми в ній і розпалюємо. Остерігайтеся ж мізерних!
Перед тобою вони відчувають себе мізерними, і їхня ницість тліє і спалахує проти тебе незримою помстою.
Хіба ти не зауважував, як замовкали вони, коли ти до них підходив, і як покидала їх сила, мов дим — погасле багаття?
Так, друже мій, ти для ближніх своїх — докір сумління, бо вони не варті тебе. Тож вони тебе ненавидять і охоче смоктали б кровицю твою.
Ближні твої завжди будуть отруйними мухами; велике в тобі змушує їх ставати дедалі отруйнішими і все більше схожими на мух.
Втікай, друже мій, у свою самотність і туди, де віє суворий, потужний вітер. Не твоє це покликання бути віялом од мух.

Так казав Заратустра.

Далі