Фрідріх НІЦШЕ
ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА
Книжка для всіх і ні для кого

Частина перша

СЛОВА ЗАРАТУСТРИ

ПРО ЧИТАННЯ І ПИСАННЯ

З усього написаного я люблю тільки те, що пишуть своєю кров'ю. Пиши кров'ю, і ти дізнаєшся, що кров — це дух.
Не легко збагнути чужу кров — ненавиджу я читача знічев'я.
Хто знає читача, той для читача вже нічого не робить. Ще одне століття читачів — і дух сам засмердиться.
Те, що кожен має право навчитися читати, надовго псує не лише письмо, а й думку.
Колись дух був Богом, потім він став людиною, а тепер стає взагалі юрбою.
Хто пише кров'ю і закликами, той хоче, щоб його не читали, а завчали напам'ять.
У горах найкоротший шлях — від вершини до вершини, але для цього треба мати довгі ноги. Заклики повинні бути вершинами, а ті, до кого звернена мова,— великими і високими.
Повітря розріджене й чисте, небезпека — поруч, а дух сповнений радісної злості: так це добре пасує одне до одного.
Я хочу, щоб довкола мене були кобольди, бо я мужній. Мужність відганяє привидів і створює сама для себе кобольдів — мужність хоче сміятися.
Я вже не відчуваю себе з вами: та хмара, яку бачу я під собою, той морок і тягар, що з них я сміюся,— це і є ваша грозова хмара.
Коли вам хочеться піднестись, ви зводите очі вгору. А я опускаю очі додолу, бо я вже піднісся.
Хто з-поміж вас може сміятись і водночас бути піднесеним?
Хто сходить на найвищі вершини, той сміється з усіх трагедій на сцені і в житті.
Мужніми, безтурботними, насмішкуватими, дужими — такими нас хоче бачити мудрість: вона ж бо — жінка і любить завжди тільки войовника.
Ви мені кажете: «Важко нести життя». Та нащо б вам здалася ваша гордість уранці й ваша покірність увечері?
Життя нести важко, але не прикидайтесь такими розніженими! Всі ми прекрасні в'ючні осли та ослиці.
Що у нас спільного з трояндовим пуп'янком, який тремтить, бо на тілі у нього краплина роси?
Це правда, ми любимо життя, та не тому, що ми звикли жити, а тому, що звикли любити.
В любові завжди трохи є божевілля. Проте і в божевіллі завжди трохи є розуму.
І мені, прихильному до життя, здається, що метелики, мильні бульбашки й ті, з-поміж людей, хто схожий на них, найбільше знають про щастя.
Коли Заратустра бачить, як пурхають ці легенькі, вишукані, дурненькі, жваві й дрібні душі, у нього навертаються сльози і йому хочеться співати.
Я повірив би тільки в Бога, що вміє танцювати.
А коли я побачив свого демона, то збагнув, що він серйозний, ґрунтовний, глибокий, урочистий; це був дух тягаря — завдяки йому усі речі падають вниз.
Убивають не гнівом, а сміхом. Вставаймо, нумо вбивати дух тягаря!
Я навчився ходити — відтоді я пускаюся бігати. Я навчився літати — відтоді мене вже не треба спершу штовхнути, щоб я зрушив із місця.
Тепер я легкий, тепер я літаю, тепер я бачу себе під собою, тепер крізь мене танцює якийсь Бог.

Так казав Заратустра.

ПРО ДЕРЕВО НА ГОРІ

Заратустрі упало в око, що один юнак уникає його. Якось увечері йшов Заратустра самотою в горах довкола міста, що звалось Рябою Коровою, і глип — зустрів того юнака. Він сидів під деревом і втомленим поглядом дививсь на долину. Заратустра доторкнувся до дерева, під яким сидів юнак, і сказав так:
— Якби я схотів потрусити руками це дерево, то не зміг би.
Та вітер, невидимий нам, шарпає і гне його куди схоче. Найгірше нас гнуть і шарпають невидимі руки.
Підвівся юнак ошелешений і сказав:
— Я чую тут Заратустру, а щойно я думав про нього.
Відповів Заратустра:
— Тоді чого ж ти злякався? З людиною буває те саме, що й з деревом.
Що більше вона прагне угору, до світла, то дужче тягнуться її корені вниз, у землю, в морок, углибину — до зла.
— Так, до зла! — вигукнув юнак. — Як могло статися, що ти розкрив мою душу?
Усміхнувся Заратустра і мовив:
— Багато душ зовсім не можна розкрити, хіба лиш якщо спочатку їх вигадати.
— Так, до зла! — вигукнув юнак ще раз. — Правду сказав ти, Заратустро. Я вже й сам у себе не вірю відтоді, як став прагну ти вгору; ніхто вже не вірить у мене. Чому це буває?
Я надто швидко іншим стаю: мій сьогоднішній день заперечує день мій вчорашній. Ступаючи вгору, я часто перестрибую через сходинку, і цього не дарує мені жодна сходинка.
А коли я вгорі вже, то помічаю, що зовсім самотній. Ніхто не заговорить до мене, холод самоти примушує мене тремтіти. Що ж мене вабить там, угорі?
Зневага моя і бажання моє ростуть одночасно; що вище я підіймаюся, то більше зневажаю того, хто підіймається. Що його вабить там, угорі?
Як соромлюся я свого сходження і спотикання! Як я глузую зі свого сопіння! Як ненавиджу того, хто літає! Як я стомився вгорі!
І юнак замовк. А Заратустра поглянув на дерево, під яким вони стояли, і промовив так:
— Це дерево росте самотою тут, на горі;
піднялося воно високо над людиною й звіром.
І якби воно захотіло сказати щось, то не мало б нікого, хто б його зрозумів,— так високо виросло дерево.
І ось чекає воно й чекає. Але на що чекає це дерево? Надто близько стоїть воно до гніздища хмар — може, чекає на першу блискавку?
Коли Заратустра сказав це, юнак замахав руками і вигукнув:
— Так, Заратустро, істину мовиш! Праг
нучи вгору, я прагнув свого загину, і ти — та блискавка, на яку я чекав! Бачиш, чим я став, відколи ти з'явився до нас? Заздрість до тебе згубила мене!
Так промовляв юнак і плакав гірко. А Заратустра обняв його і повів із собою.
Згодом, як пройшли вони трохи удвох, Заратустра почав говорити так:
— Крається серце моє. Більше, ніж слова
твої, каже мені твій погляд про твою небезпеку.
Ти ще не вільний, ти ще шукаєш свободу. І пошуки ці позбавили тебе сну і спокою.
Ти прагнеш до вільних висот, за зорями спрагла твоя душа. Але й гірші твої поривання також прагнуть свободи.
Твої дикі собаки хочуть на волю; коли дух твій жадає відчинити усі темниці, собаки на радощах гавкають у своїм підземеллі.
Як на мене, то ти ще в'язень, що придумав собі свободу; ох, мудра стає душа у в'язнів таких, але заразом і лукава, недобра.
Очиститись мусить іще визволитель духу. Багато ще в ньому лишилося від в'язниці і бруду: зір його ще просвітліти має.
Так, я знаю твою небезпеку. Та заклинаю тебе своїми любов'ю й надією: не зрікайся своєї любові й надії!
Ти відчуваєш іще себе шляхетним, однак шляхетними відчувають себе й інші, ті, хто тебе недолюблює й дивиться вслід тобі злими очима. Знай, що шляхетний усім стоїть на заваді.
І добрим шляхетний стоїть на заваді: навіть коли вони і його називають добрим, вони цим хочуть усунути його зі шляху.
Шляхетний хоче творити нове і нову доброчесність. Добрий хоче старого і щоб старе залишалось.
Але для шляхетного небезпека не в тому, що він стане добрим, а в тому, що він стане зухвальцем, насмішником і руйнівником.
О, знав я шляхетних, що втратили свою найвищу надію. І ось вони зводять наклепи на всі високі надії.
Тепер вони зухвало живуть у скороминущих утіхах, і навіть на день не ставлять собі мети.
«Дух — це теж хіть»,— так казали вони. І тоді зламалися крила у їхнього духу — і тепер він плазує й запаскуджує все, що сам же й гризе.
Колись вони думали стати героями — тепер вони ласолюбці. Герої для них — жах і журба!
Та заклинаю тебе своєю любов'ю й надією: не викидай із душі своєї героя! Свято бережи найвищу свою надію!

Так казав Заратустра.

ПРО ТИХ, ХТО ПРОПОВІДУЄ СМЕРТЬ

Є ті, хто проповідує смерть, а на землі багато таких, кому слід проповідувати огиду до життя.
Багато на землі зайвих; ті, яких понад міру, зіпсували життя. Якби можна було «вічним життям» зманити їх із цього життя!
«Жовті» або «чорні» — так називають тих, хто проповідує смерть. Та хочу я показати їх вам ще в інших барвах.
Ось ті жахливі, що носять у собі хижого звіра й не мають іншого вибору, крім насолод або самознищення. Та й насолоди їхні — теж самознищення.
Вони ще не стали навіть людьми, ці жахливі,— нехай же проповідують огиду до життя й гинуть самі!
Ось вони, сухотні душею — ледь з'явившись на світ, починають уже вмирати і прагнуть навчитися стомлюватись і зрікатись.
Воліли б вони бути мертвими, і їхню волю ми повинні схвалити! Остерігаймося ж воскресити оцих мерців і пошкодити ці живі трупи!
Як побачать вони недужого, чи старого, а чи покійника, то скажуть одразу: «Життя заперечене!»
Але насправді заперечені тільки вони самі й їхні очі, що бачать лише один бік існування.
Загорнені у безпросвітню тугу й пильні лише до дрібних випадковостей, що приносять смерть,— так чекають вони зціпивши зуби.
Або взяти таке: вони хапають солодощі й притім насміхаються із власної дитинності — вчепилися за свою соломинку життя й насміхаються, що ще тримаються за соломинку.
Мудрість їхня проголошує: «Дурень той, хто залишається жити, і ми такі самі дурні! Це і є найдурніше в житті!»
«Життя — це тільки страждання»,— так кажуть інші й не брешуть. То подбайте ж, щоб ви скінчились! Подбайте ж, аби скінчилось життя, що є тільки стражданням!
І нехай ось чого вчить доброчесність ваша: ти повинен сам себе вбити! Ти повинен украсти себе у себе!
«Пристрасть — це гріх,— так кажуть ті, що проповідують смерть. — Дайте іти нам збоку і не народжувати дітей!»
«Важко народжувати дітей,— кажуть другі. — Та й нащо їх народжувати? Народжуються тільки нещасні!» Ці теж проповідують смерть.
«Треба мати співчуття,— так кажуть треті. — Забирайте усе, що маю! Забирайте мене самого! Тим менше триматиме мене життя!»
Якби вони мали натуру співчутливу, то своєму ближньому відбили б охоту жити. Бути злими — ось що було б їхньою справжньою добротою.
Та вони хочуть звільнитися від життя — їм діла нема до того, що ланцюгами своїми й дарами вони ще міцніше сковують інших!
І навіть ви, для кого життя — це праця тяжка й неспокій,— хіба ви не досить життям стомились? Хіба ви не визріли вже для того, щоб проповідувати смерть?
Ви всі, хто шукає праці тяжкої й усього швидкого, нового і невідомого,— вам погано ведеться, ваша сумлінність — це втеча й бажання забути самих себе.
Якби ви в життя більше вірили, то менше кидалися б у миттєвість. Та для чекання у вас мало місця — і навіть для того, щоб ледарювати!
Скрізь голос лунає тих, хто смерть проповідує,— і земля повниться тими, кому слід проповідувати смерть.
Або «вічне життя» — мені байдуже, аби лиш вони відбули туди якнайшвидше!

Так казав Заратустра.

Далі