Фрідріх НІЦШЕ
ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА
Книжка для всіх і ні для кого

Частина перша

СЛОВА ЗАРАТУСТРИ

ПРО ТИХ, ХТО ЗНЕВАЖАЄ ПЛОТЬ

До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово своє. Не переучуватись і переучувати мають вони, а лише розпрощатись із власною плоттю — отож, заніміти.
«Я — плоть і душа»,— так каже дитина. І чом би не брати прикладу з дітей?
Та пробуджений, навчений мовить:
— Я — тільки плоть і ніщо інше, а душа — просто слово для означення чогось у плоті.
Плоть — це великий розум, множинність з однією суттю, війна і мир, отара й пастух.
Твій невеличкий розум — теж знаряддя твоєї плоті, брате мій; це невеличке знаряддя, цю іграшку свого великого розуму ти називаєш «духом».
«Я»,— кажеш ти і дуже пишаєшся цим словом. Та ще більше за нього те, у що ти не хочеш вірити,— твоя плоть з її великим розумом; вона не каже «я», а творить його.
Що відчуває свідомість, що пізнає дух, те ніколи не має в собі завершення. Та свідомість і дух хотіли б тебе переконати, що вони — завершення всіх речей; такі вони марнославні.
Свідомість та розум — це знаряддя й іграшки; за ними стоїть ще «саме». «Саме» шукає й очима свідомості, прислухається й вухами духу.
«Саме» завжди прислухається і шукає — порівнює, підкоряє, завойовує, руйнує. «Саме» владарює і є володарем навіть над «я».
За твоїми думками і відчуттями, брате мій, стоїть могутній повелитель, незнаний мудрець — його звати «саме». У твоїй плоті живе він, він і є твоя плоть.
Розуму більше у твоїй плоті, ніж у твоїй вищій мудрості. І хто знає, нащо твоїй плоті твоя вища мудрість?
Твоє «саме» сміється з твого «я» та з його гордих вихваток. «Що мені ті вихватки й злети думки? — каже воно до себе. — Це — шлях манівцями до моєї мети. Я — це повідок для «я», від мене йдуть ідеї його».
«Саме» промовляє до «я»: «Тут відчуй біль!» І ось «я» страждає і думає, як перестати страждати,— і власне для цього воно й повинно думати.
«Саме» промовляє до «я»: «Тут відчуй радість!» І ось «я» радіє і думає, як би радіти іще частіше — і власне для цього воно і повинно думати.
До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово. Те, що вони зневажають,— предмет їхньої уваги. То що ж створило увагу й зневагу, цінність і бажання?
Творче «саме» створило собі увагу й зневагу, створило радість і горе. Творча плоть створила собі дух як опору свого бажання.
Навіть у своїй глупоті й зневазі, ви, хто зневажає плоть, ви служите власному «самому». Я кажу вам: ваше «саме» хоче вмерти і відвертається від життя.
Та вже не в змозі воно робити того, до чого найбільше прагне: творити вище за себе. Цього йому хочеться понад усе, в цьому увесь його запал.
Але воно вже спізнилося — і ось ваше «саме» хоче загинути, ви, хто зневажає плоть.
Загинути хоче ваше «саме», і тому ви почали зневажати плоть! Бо неспроможні вже творити вище за себе.
І тому ви гніваєтесь на життя і на землю. Неусвідомлена заздрість проглядає у косому погляді вашої зневаги.
Я вашим шляхом не піду, ви, хто зневажає плоть! Ви для мене — не міст для надлюдини!..
Так сказав Заратустра.

ПРО РАДОСТІ Й ПРИСТРАСТІ

Брате мій, якщо в тебе є доброчесність і це доброчесність твоя, то ні з ким не володієш ти нею спільно.
Звичайно, ти хочеш називати її на ім'я і голубити: тобі кортить посмикати її за вушко і трошки потішитись нею.
Та поглянь! Ось ти розділив її ім'я з людьми, і сам зі своєю доброчесністю став людьми й отарою!
Краще б уже ти сказав: немає ні назви, ні імені тому, що дарує душі моїй муку і насолоду й до того ж є моїм внутрішнім голодом.
Хай доброчесність твоя буде надто висока, щоб її довірити імені: якщо тобі кортить про неї сказати, то не соромсь лепетати про неї.
Отож лепечи: «Це — моє добро, його я люблю, таким воно цілком до вподоби мені, лише для себе я хочу цього добра.
Я прагну його не як закону Господнього, я прагну його не як людську настанову й потребу: воно мені не дороговказ у понадземний світ і до раю.
Лише земну доброчесність люблю я — мало в ній мудрості, а найменше розуму вселюдського.
Але ця пташка звила собі у мене гніздо — тому я люблю її і пригортаю до серця; тепер вона в мене висиджує свої золоті яєчка».
Так ти повинен лепетати й хвалити свою доброчесність.
Колись ти мав пристрасті і називав їх лихими. Але тепер маєш тільки свої чесноти — вони виросли з твоїх пристрастей.
Ти запалив ці пристрасті своєю найвищою метою — і ось вони стали твоїми чеснотами й уподобаннями.
А якби ти був з тих, що нестримні у люті, чи хтиві, чи фанатичні, чи мстиві, то:
Зрештою всі твої пристрасті обернулися б на чесноти, а всі твої дияволи — на ангелів.
Колись мав ти диких собак у своїм підземеллі, та кінець кінцем перетворились вони у пташок і милих щебетух.
З трут своїх приготував ти собі бальзам, доїв ти корову скорботи своєї — тепер ти п'єш солодке молоко з її вимені.
Й ніколи вже ніяке зло не зросте в тобі, хіба лише зло з боротьби твоїх чеснот.
Брате мій, якщо тобі пощастило, то маєш ти тільки одну чесноту й не більше — так легше йти тобі через міст.
Прекрасно мати багато чеснот, та це — важка доля; не один ішов у пустелю, і вбивав себе, бо змучився бути битвою і бойовищем чеснот.
Брате мій, чи війна і битва — це зло? Та зло таке необхідне, потрібні й заздрість, і недовіра, і наклеп поміж твоїх чеснот.
Поглянь, як кожна з твоїх чеснот до найвищого прагне: для себе хоче вона увесь твій дух, щоб він був її герольдом, вона хоче всієї твоєї снаги у гніві, ненависті й любові.
Ревнива кожна чеснота до іншої, а ревнощі — річ жахлива. Навіть чесноти можуть загинути через ревнощі.
Кого огортає полум'я ревнощів, той, немов скорпіон, зрештою повертає отруйне жало проти самого себе
Ох, брате мій, невже ти ніколи іще не бачив, як чеснота зводить сама на себе наклеп і сама себе убиває?
Людина — це те, що слід перебороти, і тому ти мусиш любити свої чесноти — бо від них ти загинеш.
Так сказав Заратустра.

ПРО БЛІДОГО ЗЛОЧИНЦЯ

Ви не хочете вбивати, ви судді й жерці, поки тварина схилить голову? Погляньте, блідий злочинець схилив голову, з його очей промовляє велика зневага.
«Моє «я» — це те, що слід перебороти; моє «я» служить мені великою зневагою до людини»,— так промовляють очі його.
Те, що він засудив себе, було його найвищою миттю: не дайте звеличеному знов повернутися у ницість свою!
Нема порятунку для того, хто так страждає через себе самого,— хіба лише смерть швидка.
Ваш смертний вирок, о судді, має бути співчуттям, а не помстою. І коли ви вбиваєте, то пильнуйте, щоб самі виправдовували життя!
Не досить помиритися з тим, кого ви вбиваєте. Ваша скруха нехай стане любов'ю до надлюдини — так ви ще виправдаєте своє життя!
«Ворог»,— повинні казати ви, а не: «Зловмисник». «Хворий»,— повинні казати ви, а не: «Мерзотник». «Дурень»,— повинні казати ви, а не: «Грішник».
І ти, судде червоний, якби ти промовив усе, що зробив уже в помислах, то всяк закричав би: «Геть цю мерзоту, цього отруйного хробака!»
Та помисли — одне, вчинок — друге, а образ учинку — третє. Колесо причинності між ними не обертається.
Образ примусив бліду цю людину збліднути. На висоті свого вчинку була, коли чинила його, та не знесла його образу, коли вона вчинила.
Завжди дивилась вона на себе як на таку, що вчинила один тільки вчинок. Божевіллям я це називаю — виняток перетворився на сутність свою.
Ключ у небі заворожує курку; удар, завданий людиною, заворожив її вбогий розум; божевіллям після вчинку я таке називаю.
О судді, слухайте! Є ще одне божевілля — буває воно перед вчинком. Ох, як на мене, ви заглянули в цю душу не досить глибоко!
Червоний суддя каже так: «Чому цей злочинець убив? Він хотів пограбувати». Та я вам кажу: його душа хотіла не пограбунку, а крові: він прагнув щастя ножа!
Одначе убогий розум його не втямив цього божевілля й умовив його. «Що важить кров! — казав він. — Хіба ти не хочеш заразом учинити бодай пограбунок? Або по-мститися?»
1 він послухався свого убогого розуму:
свинцем налягла його мова на злочинця, і він, убиваючи, пограбував. Він не хотів посоромитися свого божевілля.
І знов налягає свинець на нього — свинець провини, і знов його вбогий розум такий затятий, такий скований, такий важкий.
Якби він міг лише головою струснути, то тягар упав би додолу; але хто струсне цією головою?
Що таке ця людина? Купа хвороб, які крізь дух виповзають у світ; тут вони хочуть підстерегти свою здобич.
Що таке ця людина? Клубок диких змій, які рідко коли бувають спокійні одна біля одної,— вони розповзаються по світу в пошуках здобичі.
Погляньте на це вбоге тіло! Як страждало воно і до чого прагло — ось що намагалася збагнути ця бідна душа; вона пояснювала все радістю вбивства і жадобою до щастя ножа.
Хто тепер захворіє, на того зло нападає, яке тепер стало злом; він хоче завдати болю тому, хто болю йому завдає. Та були інші часи, було інше зло і добро.
Колись злом були сумніви й воля до «самого». Тоді хворий ставав єретиком і чаклуном: як єретик і чаклун страждав він і хотів завдати страждань іншим.
Але таке не для ваших вух: це зашкодило б вашим добрим чеснотам, кажете ви мені. Та що мені до ваших добрих чеснот!
Багато чого у ваших добрих чеснотах викликає в мені огиду і, воістину, не зло їхнє. Я б хотів, щоб на них найшло божевілля, від якого вони загинули б, як цей блідий злочинець!
Воістину, я б хотів, щоб божевілля їхнє називалося істиною, чи вірністю, чи справедливістю; та мають вони і свою чесноту: люблять довго жити, та ще й у жалюгідному самовдоволенні.
Я — поруччя понад потоком: хапайтеся за мене, хто може за мене вхопитися! Та я не милиця для вас.
Так сказав Заратустра.

Далі