Фрідріх НІЦШЕ
ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА
Книжка для всіх і ні для кого

Частина перша

СЛОВА ЗАРАТУСТРИ

ПРО ТРИ ПЕРЕТВОРЕННЯ ДУХУ

Назву я вам три перетворення духу: як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитиною лев.
Багато важких тягарів випадає духові — міцному, витривалому духові, сповненому святобливості; важких, щонайважчих тягарів вимагає сила його.
«Що таке тягар?» — питає витривалий дух, уклякаючи, ніби верблюд, і хоче, щоб добре його навантажили.
«Який тягар найважчий, герої? — питає витривалий дух. — Я хочу взяти його на себе і порадіти силі своїй».
Чи не означає це ось що: зазнати такого приниження, щоб примусити страждати пиху свою? Примусити зблиснути глупоту свою, щоб висміяти свою мудрість?
Чи це означає ось що: зректися своєї справи, коли вона святкує перемогу? Зійти на високі гори, щоб спокусити спокусника?
Чи це означає ось що: живитися жолудьми і травою пізнання та задля істини терпіти голод душевний?
Чи це означає ось що: бути хворим і відіслати розрадників, а подружитися з глухими, які ніколи не почують того, що ти хочеш?
Чи це означає ось що: увійти у брудну воду, якщо це вода істини, і не проганяти від себе холодних жаб і теплих ропух?
Чи це означає ось що: любити того, хто нас зневажає, і подати руку привидові, коли він хоче нас налякати?
Усі ці найважчі тягарі бере на себе витривалий дух; мов навантажений верблюд, що поспішає в пустелю, так поспішає і дух у свою пустелю.
Однак у найсамотнішій пустелі стається друге перетворення: дух обертається тут у лева, він хоче здобути собі свободу і панувати у власній пустелі.
Свого останнього владаря шукає він тут — ворогом хоче стати йому і своєму останньому Богові, змагатися хоче з великим драконом за звитягу.
Хто ж цей великий дракон, якого дух більше не хоче визнавати владарем і Богом? «Ти повинен» — так звати великого дракона. Та левів дух мовить: «Я хочу».
«Ти повинен» лежить у духа на шляху й іскриться золотом, мов лускавий звір, і на кожній лусці виблискує золотом: «Ти повинен!»
Тисячолітні цінності виблискують на цих лусках, і наймогутніший з усіх драконів каже так: «Усі цінності всіх речей виблискують на мені».
«Всі цінності вже створені, і кожна створена цінність — це я сам. Воістину, «Я хочу» не сміє більше існувати!» Так каже дракон.
Брати мої, навіщо потрібен у духові лев? Чого бракує ще запряженій тварині, зрече-ній і святобливій?
Творити нові цінності — це й левові ще не до снаги, але творити собі свободу для нового творення — на таке левова сила спроможна.
Щоб здобути свободу, а також священне «ні» навіть перед обов'язком,— для цього, брати мої, потрібен лев.

Здобути собі право на нові цінності — то найстрашніший здобуток для духу тривалого і святобливого. Воістину, це для нього — грабунок, справа грабіжного звіра.
Як святиню свою, любив він колись «Ти повинен», а тепер, щоб грабунком здобути свободу в своєї любові, він має вбачати навіть у цій святині божевілля й сваволю; для такого грабунку потрібен лев.
Та скажіть, брати мої, на що ще спроможна людина, що навіть левові не до снаги? Чому лев-грабіжник повинен ще стати дитиною?
Дитина — це невинність і забуття, новий початок, гра, колесо, що крутиться само собою, перший порух, свята згода з усім.
Так, брати мої, для гри творення потрібне святе слово згоди — своєї волі хоче тепер дух, свій світ здобуває собі світом забутий.
Три перетворення духу я вам назвав — як дух став верблюдом, левом верблюд і, нарешті, лев дитиною.
Так сказав Заратустра. Того разу він був у місті, що звалось Ряба Корова.

ПРО КАФЕДРИ ЧЕСНОТ

Заратустрі похвалили одного мудреця, що вмів добре говорити про сон та доброчесність; за це його вельми шанували й винагороджували, і всі юнаки сідали перед його кафедрою. До нього й подався Заратустра і разом з юнаками сів перед його кафедрою. І так казав мудрець:
— Шаноба й сором перед сном! Це передусім! І обминайте тих, хто спить погано й уночі не склеплює очей!
Навіть злодій набирається сорому перед сном: нечутно скрадається він уночі. Та втратив сором нічний сторож, безсоромно він носить свій ріжок.
Спати — не проста штука: вже навіть цілісінький день перед сном — і то морока.
Десять разів ти мусиш за день перебороти самого себе: це викличе добру втому, це — мак душі.
Десять разів ти мусиш помиритися сам із собою, бо переборення — це прикрість, і погано спить непомирений.
Десять істин ти мусиш відшукати за день, а то дошукуватимешся істини й уночі, і душа твоя залишиться голодна.
Десять разів на день ти мусиш сміятись і бути веселий, а то вночі тебе непокоїтиме шлунок, цей батько журби.
Небагато хто знає це, та слід мати усі чесноти, щоб спати добре. Чи зважуся я неправдиво свідчити? Чи зважуся на перелюб?
Чи дозволю собі я жадати служниці ближнього свого? Все це завадило б доброму сну.
І навіть маючи всі чесноти, слід уміти іще одне: вчасно відсилати до сну навіть чесноти.
Щоб ці милі жіночки не сварилися між собою! І через тебе також, нещасний!
Мир із Богом і сусідом — цього вимагає добрий сон. А ще живи в мирі з сусідським чортом! А то навідуватиметься вночі до тебе.
Шаноба до влади й послух, навіть до кривої влади! Цього вимагає добрий сон. Хіба я винен, що влада любить ходити на кривих ногах?
Як на мене, той найкращий пастух, хто жене свою вівцю на найзеленішу леваду,— це сприяє доброму сну.
Не хочу собі я ні глибокої шаноби, ні великих скарбів — від цього буває запалення селезінки. Одначе погано спиться без сякого-такого скарбу.
Невелике товариство миліше мені, ніж лихе, аби лиш воно навідувалось і йшло собі вчасно. Це сприяє доброму сну.
Вельми до вподоби мені й убогі духом — вони навіюють сон. Вони блаженні, особливо як їм віддають належне.
Так минає день у доброзвичайного. Та коли ніч настає, я, звичайно, не важуся кликати сон! Не хоче він, щоб його кликали,— його, чеснот володаря!
Ні, я пригадую, що робив і про що думав удень. Пережовуючи все, як корова, я питаю себе терпляче: де ж, власне, десять твоїх переборень?
І де твоїх десять примирень, і десять істин, і десять веселощів, що ними серце моє себе тішило?
Коли я отак розважливо всі сорок думок своїх зважую, враз нападає на мене сон — непрошений, володар чеснот.
Сон налягає мені на очі — і повіки важчають. Сон торкається уст моїх — і вони залишаються розтулені.
Воістину тихо він підступає до мене, наймиліший із злодіїв, і викрадає у мене думки — і стою тоді я дурний, мов ця кафедра.
Та не довго стою я тоді — я вже лягаю.
Так Заратустра мудреця того слухав і сміявся в душі. І сказав він до серця свого:
— Дурнем здається мені цей мудрець із його сорока думками. Та я вірю, що він розуміється добре на сні.
Щасливий і той, хто живе поблизу цього мудреця! Такий сон заразний, навіть крізь грубу стіну він заразити може.
Чари живуть навіть у цій його кафедрі. І не марно сиділи юнаки перед проповідником чеснот.
Мудрість його закликає: пильнуйте, щоб мати глибокий сон. І воістину, якби життя не мало глузду, й мені довелося вибирати безглуздя, то воно, це безглуздя, й мені здалося б найбільш вартим вибору.
Тепер мені ясно, чого люди, шукаючи колись учителів чеснот, шукали передусім. Міцного сну, шукали вони і макоцвітної доброчесності!
Для всіх оцих славетних мудреців за кафедрами мудрість була сном без сновидінь: кращої суті життя вони не відали.
Ще й сьогодні не бракує таких, як отой проповідник чеснот, і не всі вони такі щирі — та час їхній минув. І не довго ще їм стояти — вони вже лежать.
Блаженні снолюби, бо скоро вони поринуть у сон.
Так сказав Заратустра.

ПРО ТИХ, ХТО ВІРИТЬ У ПОТОЙБІЧНИЙ СВІТ

Сягнув одного разу і Заратустра бентежною думкою по той бік людини — як і кожен, хто вірить у потойбічний світ. Творінням Бога стражденного і замученого видався мені тоді тут світ.
Сновидінням видався мені тоді тут світ і поетичним творінням Бога — барвистим серпанком перед очима невдоволеного Всевишнього.
Добро і зло, радість і страждання, я і ти — все видалося мені барвистим серпанком перед очима творця. Погляд свій від себе відвернути схотів творець — і тоді сотворив він світ.
П'янка це радість для страдника — відвернути погляд він страждань своїх і забутися. Як п'янку радість і самозабуття я сприймав колись світ.
Це світ, вічно недосконалий, відображення вічного протиріччя і недосконале відображення, п'янка радість для його недосконалого творця; таким я сприймав колись світ.
Отак і я сягнув колись бентежною думкою по той бік людини, як і кожен, хто вірить у потойбічний світ. Та чи справді по той бік людини?
Ох, брати мої, цей Бог, якого я сотворив, був людським витвором і людським глупством, як і всі боги!
Людиною він був, до того ж лише злиденною часткою людини й мого «я»: з мого власного праху та полум'я прийшов він, цей привид. Воістину, не з того світу прийшов він до мене!
Що ж сталося, брати мої? Я переборов себе, стражденного, відніс власний прах на гору, яскравіше полум'я знайшов у собі. І погляньте! Тоді відсахнувся привид від мене!
Вірити в такі привиди тепер було б для мене, того, хто одужав, стражданням і мукою — тепер це було б для мене стражданням і приниженням. Так я кажу тим, хто вірить у потойбічний світ.
Страждання і неспроможність — ось що сотворило всі потойбічні світи, а також ота куца безумність щастя, що її зазнає лише найстражденніший.
Втома, що хоче одним стрибком, стрибком смерті досягти кінця, злиденна втома невідання, що навіть не хоче вже нічого хотіти,— це вона сотворила всіх богів і всі потойбічні світи.
Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в тілі,— ось що обмацувало пальцями ошуканого духа останні мури.
Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в землі,— ось що чуло, як промовляла сама до себе утроба буття.
І тоді захотіло воно пробитися головою крізь останні мури, не лише головою — і добутися «того світу».
Але «той світ» добре схований від людини, той знелюднений, нелюдський світ — власне, небесне ніщо, і утроба буття не промовляє до людини інакше, ніж сама людина.
Воістину, важко довести будь-яке буття, важко змусити його промовляти. Скажіть мені, брати мої, чи не найпереконливіше доведені найдивовижніші речі?
Так, це Я і суперечність та складність цього Я промовляють якнайщиріше про своє буття — це творче, вимогливе, поцінувальне Я, що є мірою і цінністю речей.
І це якнайщиріше буття, це Я промовляє про тіло і прагне тіла, навіть як творить натхненно, і мріє, і б'ється потрощеними крильми.
Все щиріше навчається воно промовляти, це Я — і що більше навчається, то більше знаходить слів і шаноби для тіла й землі.
Нових гордощів навчило мене моє Я, їх я навчаю людей: не ховати більше голови у пісок небесних речей, а нести її вільно, земну голову, що творить суть землі!
Нової волі я навчаю людей — воліти цього шляху, якого сліпо трималась людина, і хвалити його, і не збочувати вже із нього, як то роблять хворі та умирущі!
Хворі та умирущі, ті, що зневажали тіло і землю й винайшли небо та спасенні краплі крові,— але навіть солодкі й похмурі ці трунки брали вони у тіла й землі!
Своєї убогості прагли вони уникнути, а зірки були їм надто далеко. Тоді зітхали вони: «О, якби ж існували-таки путі небесні, щоб прослизнути в інше буття і щастя!» І тоді придумали вони свої хитрощі і кривавий напій!
Вони, ті невдячні, мріяли зректися своїх тіл і цієї землі. Та кому завдячують вони судомами й блаженством свого зречення? Тілові своєму і цій землі.
Поблажливий Заратустра до хворих. Воістину, не гнівається він на їхні втіхи всілякі і на їхню невдячність. Хай же вони одужають і стануть тими, що все переборюють, хай створять собі досконаліше тіло!
Не гнівається Заратустра й на того, хто одужує, коли той ніжно споглядає оману свою й опівночі скрадається до могили Бога свого; але сльози його для мене усе ще лишаються.
Завжди багато хворого люду було серед тих, що творять оману та умлівають за Богом своїм; люто ненавидять вони того, хто пізнає, і ту наймолодшу з чеснот, яка називається щирістю.
Погляди їхні звернені завжди назад, у темні часи — тоді, звісно, омана і віра були зовсім інші; несамовитість розуму була богоподібністю, а сумнів — гріхом.
Надто добре я знаю цих богоподібних — вони хочуть, щоб у них вірували, а сумнів щоб вважався гріхом. Надто добре я знаю також, у що вони самі вірують найбільше.
Воістину, не в потойбічні світи і не в спасенні краплі крові, а в плоть найбільше вони вірують, і їхня власна плоть — річ для них безсумнівна.
Але плоть для них — річ хвороблива, і вони залюбки вилізли б із шкури. Тим-то вони прислухаються до проповідників смерті й самі проповідують потойбічні світи.
Краще слухайтесь, брати мої, голосу здорової плоті — цей голос щиріший і чистіший.
Щиріше й чистіше промовляє здорова плоть, довершена й вільно випростана: вона промовляє про суть землі.

Так сказав Заратустра.

Далі