Мішель де МОНТЕНЬ
ПРОБИ

МОЇ ДОРОГИ Й ПОДОРОЖІ — ПАРИЖ І РИМ, НАЙУЛЮБЛЕНІШІ МІСТА

Серед людських рис широко поширена така: нам більше подобається незвичне й чуже, ніж своє, і ми божествим рух і зміни.

І денне світло обливає нас ласкавим током,
Бо повсякчас летить до нас, змінивши коней1.

Цю схильність поділяю і я. Хто дотримується протилежної крайності, а саме — вдовольнятися самим собою, понад усе цінувати те, чим володієш, і не визнавати нічого прекрасного поза тим, що бачиш власними очима, ті якщо не прозірливіші за нас, то безперечно щасливіші. Я нітрохи не заздрю їхній премудрості, але щодо сумиру їхньої душі, то тут, визнаю, мене забирають завидки.
Ця жадоба нового і невідомого немало підтримує в мені прагнення до подорожі: а втім, тут впливають на мене й інші причини. Я дуже охоче відриваюся від керування моїми господарськими справами. Звісно, є певна перевага в тому, щоб розпоряджатися, але такі-от утіхи надто одноманітні й втомливі. І крім того, з ними безперервно зв'язані численні й обтяжливі клопоти: то вас пригнічує нужденність і забитість ваших селян, то сварка поміж сусідами, то замахи з їхнього боку на ваші права.
Подорожі обтяжливі для мене лише з причини пов'язаних з ними витрат, які великі і для мене непосильні. А що я звикнув мандрувати не лише зі вигодами, але з певною розкішшю, мені доводиться скорочувати терміни своїх поїздок і робити їх не так уже й часто, вживаючи на цю мету тільки зайвину і заощадження, очікуючи і відкладаючи від'їзд, поки не накопичаться потрібні кошти. Я не хочу, щоб утіха від мандрів отруювала мені душевний сумир у себе вдома: навпаки — я турбуюся про те, щоб вони взаємно підтримували і живили один одного...
Тим, хто запитує мене, що саме мене змушує подорожувати, я звичайно відповідаю: «Я дуже добре знаю, від чого я тікаю, але не знаю, чого шукаю». Якщо мені кажуть, що й серед чужинців, можливо, так само мало справжнього здоров'я, як серед нас, і що їхні звичаї не варті більшого, ніж наші, я відповідаю: по-перше, малоймовірно, щоб існували

Такі численні злочинів личини2,

і по-друге, що змінити погане становище на становище непевне — все таки виграш, і що чужі лиха ніколи не зачіпають нас так само, як наші. Окрім цих причин, подорожі, як мені здається,— справа вельми корисна. Душа безперервно вправляється в спостереженні речей для неї нових і досі невідомих, і я не знаю,— про що вже не раз казав — нічого повчальнішого для людського життя, як ненастанно показувати йому в їхній багатоликості стільки інших людських життів і наочно знайомити його з безкінченим розмаїттям форм нашої природи. При цьому тіло не залишається ледачим, але водночас і не напружується через силу, і це легке збудження робить на нього бадьору дію. Незважаючи на мої кольки, я не злажу з коня вісім-десять годин поспіль і все ж не відчуваю надмірної змори,

Понад сили і понад старості долю3.

Ніяка пора року не буває мені обтяжлива: тільки палюча спека сонця в зеніті нестерпна для мене, бо парасольки, якими з часів старожитніх римлянів користуються в Італії, більше мучать руку, ніж полегшують муки голови. Хотів би я знати, з допомогою яких хитрощів у таку давню пору, коли розкіш тільки почала зароджуватися, перси вміли за бажанням здіймати свіжий вітер і створювати тінь, про що розповідає Ксенофонт. Я люблю дощ і багнюку, ніби качки. Зміна повітря і клімата на мені зовсім не відбивається: будь-яке небо для мене однаково добре. Мене тривожать лише ті зміни, що відбуваються всередині мене, та й вони у подорожах трапляються зі мною куди рідше.
Я важкий на підйом, але, вирядившись у путь, можу їхати скільки заманеться. Дрібні справи втомлюють мене стільки ж, скільки великі, і нарихтуватися в нетривалу поїздку, щоб побувати у сусіда, завдає мені не менше мороки, ніж приготуватися до справжньої мандрівки. Я звикнув робити мої денні прогони на іспанський кшталт, одним махом: це тривалі прогони, що цілком виправдують себе; якщо вдень надто жарко, я проробляю їх уночі, від заходу і до сходу сонця. Запроваджений деким звичай зупинятися в дорозі, щоб погодувати коней і пообідати в спішці й суєті, нікуди не годиться, надто коли стоять короткі дні. Моїм коням це йде лише на користь. Мене ні разу не підвела ні одна кобила, як тільки вона витримувала перший з подібних прогонів. Зате я напуваю своїх коней скрізь, де тільки змога, і стежу лише за тим, щоб між двома водопоями вони пройшли достатній відтинок шляху і випита ними вода вийшла сечею. Моя нелюбов вставати надто рано дає змогу моїм челядникам пообідати, не кваплячись, перед виїздом. Що ж до мене, то я з їдою не спішу: апетит приходить до мене під час трапези і ніяк не інакше; я дознаю голод лише за столом.
Дехто картає мене за те, що я все ще не гублю охоти до таких-от вправ, хоча жонатий і вже в літах. Вони не мають рації. Адже найкраща пора для відлучок з дому тоді тільки й настає, коли домашні можуть обійтися і без вас, оскільки в домі запроваджено твердий лад, який ні в чому не буде порушено. Куди легковажніше їхати з дому, залишаючи його на менш надійні руки, які не стануть надто трудитися, щоб клопотатися про ваші справи.
Найкорисніша і найпочесніша наука для жінки — це наука, що має назву домоведення. Мені доводилося бачити жінок скупих і жадібних, однак хазяйновитих — дуже рідко. А проте цій прикметі годиться бути у нас основній, і її слід шукати в жінці раніше інших, бачачи в ній єдине віно, і цей посаг може як зруйнувати, так і зберегти наші оселі. Хай і не силкуються мені заперечувати: у відповідності з тим, чому мене навчив досвід, я вимагаю від заміжньої жінки, окрім усіх інших чеснот, і хазяйновитості, що теж чеснота. Я влаштовую їх випробу, залишаючи на її руки, поки я у відлучці, керування всією моєю власністю. З досадою спостерігаю я в багатьох будинках, як чоловік, похмурий і зморений купою справ, повертається близько півдня до себе, тоді як жінка все ще зачісується і чепуриться на своїй половині. Поводитися так допустимо лише королеві, та й то не знаю, чи допустимо. Безглуздо й несправедливо, що лінивство наших дружин оплачується нашою працею і кривавицею і потом... Що ж до подружніх взаємин, то, хоч і вважається, що вони страждають від цих відлучок, я з цим аж ніяк не згоден. Навпаки, ця близькість такого роду, що безперервне спілкування лише охолоджує почуття і звичка їх вбиває... Ці перерви наповнюють мене оновленою любов'ю до моїх домашніх і роблять моє перебування в домі солодшим і знадливішим...
Аби покінчити з переліком моїх слабостей, признаюся, що я ніколи не зупиняюся в готелі без того, щоб не звернутися до себе з запитанням: а чи це таке місце, де я міг би хворіти й умирати за прийнятних для мене умов. Я хочу розташуватися в приміщенні, яке було б відведено мені одному, було б не галасливе, не брудне, не закурене димом і не задушливе. Піклуючись про ці подробиці навколишньої обстави, я силкуюся полегшити собі смерть чи, краще сказати, позбутися додаткових прикрощів і зосередитися в чеканні її години, а це, треба думати, ляже на мене достатнім тягарем і без усяких доважок...
Підшукуючи собі зручну оселю, я нітрохи не думаю про пишноту й розкіш умеблювання: більше того, я їх, можна сказати, ненавиджу: ні, я турбуюся лише про просту чистоту, що найчастіше зустрічається в місцях, де все безхитрісне, і які природа відзначає своєю особливою неповторною звабою:

Трапеза небагата, а гарна.
Більше смаку, ніж пишноти.
(Корнелій Непот)

І, нарешті, всілякі подорожні халепи і небезпеки стаються лише з тими, хто, спонукуваний своїми справами, вирушає в розпал зими через швейцарські гори. Що ж до мене, то я найчастіше подорожую задля своєї втіхи і непогано справляюся з обов'язками провідника. Якщо небезпечно рухатися праворуч, я беру ліворуч: якщо мені важко триматися в сідлі, я зупиняюся. І, роблячи таким чином, я, щиро кажучи, ніколи не стикаюся з чим-небудь, що здавалось би мені не таким приємним і не таким привабливим, ніж мій власний дім. Щоправда, надмірність я незмінно вважаю надмірністю і в вишуканості та достаткові навіть убачаю для себе щось незручне. Я минув щось таке, на що слід глянути? Чудово, я туди повертаюся: адже й тут проходить мій шлях. Я не проводжу для себе ніякої точно зазначеної лінії, ні прямої, ні кривої. А що, як там, куди я подався, я не відкриваю того, про що мені казали? Ну й що ж! Дуже часто трапляється, що думки інших не збігаються з моїми, і найчастіше я вважав їх хибними: але я ніколи не шкодую витраченої праці — я узнав, що того, про що мені казали, насправді там нема.
Моє тіло витривале, і мої смаки невибагливі, як ні в кого іншого на світі. Різниця в способі життя народів не викликає в мене ніяких інших почуттів, окрім вдоволення, що дає мені різноманітність. Усякий звичай має свою обгрунтованість. Чи будуть тарілки цинові, дерев'яні або череп'яні, чи мене пригощатимуть смаженим або вареним, чи буде це масло, оливкова чи горіхова олія, мені байдуже, і до того байдуже, що старіючи, я лаю цю шляхетну прикмету, і для мене було б, мабуть, корисніше, якби розбірливість і вибагливість впиняли нескромність мого апетиту, оберігаючи шлунок від переповнення. Коли я буваю поза Францією і в мене запитують, бажаючи зробити мені люб'язність, чи не хочу я, щоб мені подали французькі страви, я незмінно відмовляюсь яким-небудь жартом і вмощуюся за стіл, заставлений винятково чужоземними потравами.
Мені соромно за моїх співвітчизників, охоплених дурною звичкою лякатися всього, що їм незвично: ледве вони виберуться за царину свого села, як їм починає здаватися, що вони перенеслися в інший світ. Скрізь, хоч би куди вони потрапили, вони тримаються на свій власний лад і гребують чужоземцями. Аби вони наткнулися на француза десь в Угорщині, як ця радісна подія одразу ж відзначається бенкетом: вони з ним тут же зближуються і віднині, приліпившись один до одного, вкупі заходжуються паплюжити варварські звичаї, що спостерігаються навколо них. А чому і їм і не бути варварськими, раз вони не французькі? І це ще найкмітливіші між нами, бо вони все ж познайомилися з цими звичаями, хоча б щоб полихословити про них. Більшість же французів вирушають у поїздку, щоб вернутися з тим, з чим поїхали. Вони подорожують, прикриті і затиснуті в лещата непроникної і мовчазної обачності, оберігаючись від зарази, що носиться в незнайомому їм повітрі.
Щодо мене, то, вирушаючи в мандри, ситий по зав'язку нашим способом життя, і, звісно, не для того, щоб шукати гасконців у Сіцілії (їх досить у мене вдома), я шукаю швидше, якщо завгодно, греків або ж персів: я з ними знайомлюся, я їх вивчаю, ось до кого намагаюся я пристосуватися і притаковитися. І що найцікавіше: я, здається, ні разу не стикався зі звичаями, які хоч у чомусь поступалися б нашим. А втім, я на своєму не наполягаю, адже, можна сказати, я не губив з очей флюгера на моїй покрівлі.
А втім, випадкові компанії, що утворюються в дорозі, найчастіше спричиняють швидше незручності, ніж утіху: я ніколи до них не горнувся, і ще менше горнуся до них тепер, коли старість відокремлює мене від усіх інших і дає мені деяку пільгу щодо дотримання загальноприйнятних правил ґречності. Ви страждаєте через іншого, або через вас страждає інший, і те і те обтяжливо й морочливо, але останнє, як на мене, неприємніше. Рідкісне везіння, але й неймовірна полегкість,— мати при собі поряд людину з ясним розумом і звичаями, подібними до ваших, і охочого вашого супутника. В усіх моїх мандрах мені цього вкрай бракувало. Але такого супутника треба підіїгукувати і добирати, ще не виїжджаючи з дому. І щоразу, як мені спадає якась славна думка, а поділитися нею мені ні з ким, мене огортає жаль, що я породив її в самоті. «Якби мудрість дарувалася природою з неодмінною умовою тримати її про себе і ні з ким не ділитися нею, я б її зрікся» (Сенека). А цьому подавай ще вище: «Якби мудрагелеві судилося таке життя, що живучи серед цілковитого достатку і всолоджуючись тихомирним дозвіллям, він мав би змогу споглядати все гідне вивчення і обмірковувати про себе пізнане, але при цьому не міг би порушити своєї самотності і побачити бодай одну людину, то йому тільки й залишалось би, що розлучитися з життям» (Ціцерон). Я схвалюю думку, висловлену Архітом, що твердив, що йому було б не до вподоби навіть на небі і на великих, і божистих небесних тілах, якщо він потрапить туди без супутника.
Проте ліпше бути одному, ніж серед докучливих і дурних людей. Арістіпп любив жити, відчуваючи себе завжди і скрізь чужим.

Якби доля
Жить за бажанням дала4,

то я б обрав для себе таке: провести її, сидячи у сідлі:

Щоб бути там, де палить сонце,
Й там, де в імлі все п дощах сльотливих5.

Я дуже добре знаю, що жадоба до мандрів свідчить про мій внутрішній неспокій і нерішучість. Нічого не вдієш, такі наші найважливіші властивості і до того ж головні. Так, признаюся, я не бачу довкола себе нічого такого — хіба що уві сні і в мріях — до чого б я міг приліпитися душею: мене цікавить тільки розмаїття і осягнення тих незчисленних форм, якщо взагалі мене може щось захопити. В подорожах саме це мене і приваблює, що я можу зупинятися скрізь, де мені заманеться, не керуючись ніякими заздалегідь визначеними цілями і так само безперешкодно відступити від тільки що ухваленої постанови...

***

Якби я боявся померти десь-інде, ніж на місці мого народження, якби я подумав, що умирати далеко від домочадців мені буде важче, я б ледве наважився виїжджати за межі Франції, я б не виїжджав без душевного здригання і за межі моєї парафії. Смерть всечасно дає мені про себе знати: вона безперервно стискає мені груди чи нирки. Але я скроєний на інший кшталт: вона для мене одна й та сама повсюди. І якби мені дали вибір, я б, треба гадати, волів померти скорше в сідлі, ніж у постелі, поза домом і далеко від домочадців. У прощанні з друзями куди більше муки, ніж потіхи. Я залюбки забуваю про цю вимогу нашої ґречності, бо з усіх обов'язків, які накладає на нас приязнь, цей єдиний для мене неприємний, і я так само охоче забув би вимовляти величаве «прощавай навік». Якщо присутність близьких людей і дає умирущому якісь вигоди, то вона ж завдає йому сотню прикрощів. Мені довелось бачити смертенних, яких безжально обпадала вся ця юрба; купа присутніх була їм не до снаги. Вважається порушенням обов'язку і свідоцтвом недостатньої любові й турботи дати вам спокійно померти: один муляє ваші очі, інший — терзає ваші вуха, третій — рот: нема такого нашого почуття, або такої частини нашого тіла, яку нам би при цьому не теребили. Ваше серце переповнює жаль до самого себе, коли ви чуєте журні зойки ваших друзів, і досада, коли вам доводиться іноді почути інші зойки, брехливі й лицемірні. Хто завжди був зніженим і чутливим, для того це ще болісніше. Такої рішучої години йому потрібна ласкава, призвичаєна до його чутливості рука, щоб почухати йому саме там, де йому свербить, або навіть зовсім його не торкатися. Якщо для того, щоб ми появилися на світ, потрібне сприяння повитухи, то для того, щоб його покинути, ми потребуємо людини ще вмілішої, ніж вона. Ось такої-то людини і до того ж доброзичливої до вас і слід, не вважаючи на видатки, наймати для таких-от послуг.
Я аж ніяк не доріс до тієї гордовитої і зневажливої твердості, яка, сама в собі черпаючи сили, обходиться без чиєїсь допомоги і яку ніщо не може похитнути: я стою щаблем нижче. Я спробую втекти, наче кролик, і ухилитися від цієї публічної сцени — не з несвідомого остраху перед нею, а цілком свідомо. Я зовсім не маю наміру робити з цього акту випробування чи показ моєї стійкості. Навіщо? Адже, перейшовши цей поріг, я втрачу і права на добру славу і всяку зацікавленість у ній. Я задовольнюся смертю зосередженою, самотньою, супокійною, повністю моєю, і тільки моєю, відповідною способу життя, самотньому і відрубному, що його я дотримуюся. Всупереч забобонам римлянів, які вважали нещасним того, хто умирав, не виголошуючи промови, і у кого Не було близьких, які б затулили йому очі, у мене вистачить чим наповнити мій час, втішаючи себе, і без того, щоб займатися втіхою інших, годі думок у моїй голові і без того, щоб обставини навіювали мені нові, годі тем для розмови з собою і без того, щоб позичати їх зокола. Суспільству тут не вготовано ніякої ролі: в цьому акті лише одна дійова особа. Давайте жити і сміятися перед своїми, умирати і хмуритися перед сторонніми. Завжди можна знайти за плату когось, хто поправить вам голову або розітре вам ноги, але хто воднораз не стане вас турбувати всупереч вашим бажанням і з байдуже-спокійним лицем дасть вам розмовляти з самим собою і нарікати на свій власний копил.

***

Я ніколи не забуваю про те, що скільки б я не обрушувався на Францію, Париж мені, як і раніше, любий: я віддав йому своє серце ще в дні мого дитинства. І з ним сталося те, що завжди відбувається з чудовими речами: що більше прекрасних міст я з тієї пори бачив, то більше красоти цього міста панують наді мною і заволодівають моєю любов'ю. Я люблю його самого по собі, і більше в його природному вигляді, ніж приоздобленого чужоземною пишнотою. Я люблю його з усією ніжністю, навіть його бородавки і родимі плями. Адже я француз лише завдяки цьому великому місту: великому — численністю своїх мешканців, великому — своїм на рідкість удалим розташуванням, а понад усе великому і незрівнянному своїми численними і найрозмаїтішими достойностями: це слава Франції, одна з найшляхетніших оздоб світу. Хай відверне від нього Господь наші чвари! Цілісний і єдиний, він огороджений як на мене від усяких інших напастей. Я переконаний, що із усіх наших партій найгіршою виявиться саме та, яка вкине його в наші чвари. І ніякий супостат, як на мене, йому не небезпечний, окрім нього самого. І я боюся за нього стільки ж, скільки за всяку іншу частину нашої держави. Поки він стоїть, у мене є сховище, де б я міг визівнути останній свій дух, притулок, здатний винагородити мене з лихвою за втрату будь-якого іншого.

***

І в інших місцях я бачив руїни будов, і статуї, і землю, і небо, і скрізь і всюди — людей. Все це так, але, тим не менше, хоч як би часто я одвідував гробницю колись могутнього і великого Рима, я незмінно у захопленні від нього і благоговію перед ним. Не забувати мертвих похвально. А з цими мертвими я знайомий з дитинства, виріс пліч о пліч з ними: я познайомився з історією Рима набагато раніше, ніж з історією мого роду. Я знав Капітолій і його план раніше, ніж узнав Лувр, і Тібр раніше, ніж Сену. У мене в голові було більше даних про спосіб життя і багатства Лукулла, Метелла і Сціпіона, ніж про когось із моїх краян. Це небіжчики. Але небіжчик і мій батько, і достоту такий самий, як ці. За вісімнадцять років він віддалився від мене і від життя на достоту таку саму відстань, як вони за шістнадцять століть. А проте, шануючи його пам'ять і постійно згадуючи про нього, я користуюся й надалі його дружбою і товариством, і у мене з ним на рідкість близькі взаємини і виняткове однодумство.
Я сотні разів затівав палкі суперечки, захищаючи Помпея і заступаючись за Брута. Наше знайомство не припинилося і досі: адже навіть події сучасності ми уявляємо собі не інакше, як з допомогою нашої уяви. Вважаючи, що моєму вікові я геть непотрібний, я подумки переношуся в далеке минуле, і я настільки ним скорений і полонений, що мене захоплює і гаряче цікавить геть усе, що. стосується до стародавнього міста Рима — вільного, справедливого і квітучого (бо я не люблю ні його дитинства, ні його старості). Ось чому, хоч як би часто мені не доводилося дивитися на місця, де були прокладені його вулиці і де стояли його будинки, і на ці руїни, що йдуть так глибоко в землю, ніби вони простираються до антиподів, я незмінно зазнаю все те саме хвилювання. І чи це навіяно нам самою природою, чи, може, примхою нашої уяви, то тільки вигляд майданів, на яких збиралися і де мешкали ті, чиї славетні ймення зберігаються в моїй пам'яті, хвилюють нас куди більше, ніж коли б нам розповідали про їхні діяння або ми самі читали їхні власні творіння. «Настільки сильне враження справляють на нас самі місця. А в цьому місті таких куточків незліченна безліч: адже хоч би куди ми подалися, ми всюди ступаємо слідами, залишеними історією» (Ціцерон). Мені подобається вдивлятися в їхні обличчя, вивчати їхню манеру триматися, їхній одяг. Я знову і знову тверджу про себе їхні великі імена, -і вони безперервно віддаються в моїх вухах. «Я благоговію перед ними і встаю, коли називають їхні імена» (Сенека). І якщо щось бодай якоюсь часточкою своєю величне й чудове, я захоплююся в ньому всім, навіть тим, що не становить собою нічого видатного. З якою насолодою спостерігав би я цих людей за розмовою, за трапезою, на прогулянці! Було б чорною невдячністю ставитися зневажливо до останків і тіней стількох доблесних і достойних мужів, які жили і вмирали, можна сказати, у мене на очах і які всім своїм життям могли б дати нам стільки корисного й повчального, якби ми вміли йти за їхнім прикладом.
І потім той Рим, який ми тепер бачимо, заслуговує нашої любові також і тому, що він протягом такого тривалого часу і стількома узами зв'язаний з нашою державою. Це єдине місто, загальне для всіх і всесвітнє. Верховний владика, що править ним, однаково шанований скрізь: це місто — столиця всіх християнських народів: іспанець і француз — усякий в ньому в себе удома. Щоб бути підданим його державця, досить бути християнином, незалежно від того, звідки ти родом і де твоя держава. На нашій тлінній землі нема такого іншого місця, якому небо дарувало б з такою постійністю свою прихильність. Навіть руїни цього міста величаві й овіяні славою.

Своїми руїнами він ще цінніший (Сідоній Аполлінарій).

Навіть у гробниці він зберігає відмінні риси і подобу доби імперії.

(Книга III, з глави 9)

1 Петроній. Сатирикон.

2 Вергілій. Георгіки, І, 506.

3 Вергілій. Енеїда. Книга шоста, 114—115. Переклад Михайла Білика.

4 Вергілій. Енеїда. Книга четверта, 340. Переклад Михайла Білика.

5 Горацій. Оди, III. З, 54. Переклад Андрія Содомори.

До змісту Мішель де МОНТЕНЬ ПРОБИ