Мішель де МОНТЕНЬ
ПРОБИ

КНИГИ i Я

1

Нема сумніву, що мені нерідко доводиться говорити про речі, які куди краще й поправніше викладалися знавцями цих питань. Ці проби — лише проба моїх природних здібностей і ні в якому разі не випробування моїх знань; і той, хто піймає мене на невігластві, нітрохи мене цим не образить, бо в тому, що я кажу, я не відповідаю навіть перед собою, не те що перед іншими, і якесь самовдоволення мені чуже. Хто хоче знання, хай шукає його там, де воно є, і я найменше бачу своє покликання в тому, щоб дати його. Те, що я викладаю тут, всього лишень мої фантазії, і з їхньою допомогою я намагаюся дати уявлення не про речі, а про себе самого; ці речі я, можливо, колись узнаю чи знав їх раніше, якщо випадково мені доводилося знайти роз'яснення їх, хоч я вже й забув про це.
Якщо я і можу іноді щось засвоїти, то вже геть нездатний запам'ятовувати міцно. Тому я не можу ручитися за достеменність моїх знань і в кращому разі можу лише визначити, які межі моїх знань про речі в даний момент. Не слід зважати на те, які питання я викладаю тут, а лише на те, як я їх розглядаю.
Хай судять на підставі того, що я запозичую в інших, чи зумів я вибрати те, що підвищує переконливість моїх міркувань. Адже я запозичую в інших те, що не вмію висловити так само добре, як вони або з недостатньої виразності моєї мови, або з кволості мого розуму. Я не веду ліку моїм запозиченням, а відбираю і зважую їх. Якби я хотів, щоб про цінність їх судили за їхньою кількістю, я міг би вставити їх у мої писання удвічі більше. Вони всі, за дуже невеличкими винятками, належать таким видатним і старожитнім авторам, що самі говорять за себе. Я іноді зумисне не називаю автора тих міркувань і доказів, які я переношу до мого викладу і змішую з моїми мислями, бо хочу втишити палкість поквапливих суджень щодо недавно опублікованих творів ще живих людей, написаних французькою мовою, про які кожен береться судити, уявляючи себе досить у цій справі обізнаним. Я хочу, щоб вони в моїй особі піднімали на сміх Плутарха або кпили з Сенеки. Я хочу прикрити свою кволість цими гучними іменами. Я вітав би того, хто зумів би мене викрити, тобто з однієї лише ясності судження, краси і сили виразу зумів би відрізнити мої запозичення від моїх власних думок. Бо, хоче за відсутності пам'яті я зчасто буваю нездатним розрізняти їхнє походження, я все ж дуже добре розумію, знаючи мої можливості, що ті пишні квіти, які я бачу порозкидувані в різних місцях мого викладу, аж ніяк не належать мені і незмірно переважають мої власні кебети.
Я зобов'язаний дати відповідь, чи є в моїх писаннях ті хиби, яких я не розумію чи нездатний зрозуміти, якщо мені їх покажуть. Помилки часто випадають з нашого поля зору, але якщо ми не в стані їх помітити,коли інша людина на них показує, то це свідчить про розлад нашого судження. Ми можемо, не маючи здатності судження, мати і знання і істину, але й судження з свого боку може обходитися без них; більш того: признатися в незнанні, на мій погляд, один з найкращих і найдостотніших доказів наявності розуму. У мене нема іншої злучної ланки при викладі моїх думок, окрім випадковості. Я викладаю свої мислі в міру того, як вони у мене появляються; іноді вони рояться роєм, іноді виникають чергою, одна по одній. Я хочу, щоб видно було природний і звичайний перебіг їх в усіх зигзагах. Я викладаю їх так, як вони є; тому тут нема таких питань, яких годі було б не знати чи про які годі було б говорити випадково чи приблизно.
Я, зрозуміло, хотів би мати досконале знання речей, ніж маю, але я знаю, як дорого обходиться знання, і не хочу купувати його такою ціною. Я хочу провести решту життя свого спокійно, а не в упертій праці. Я не хочу сушити собі голови ні над чим, навіть задля науки, хоч би яку вартість вона мала. Я не шукаю ніякої іншої втіхи від книжок, окрім розумної цікавості, і зайнятий вивченням лише однієї науки, науки самопізнання, яка має мене навчити добре жити і добре вмерти:

Хай до цієї мети мчить, весь у милі, мій кінь1.

Якщо я при читанні натикаюся на якісь труднощі, я не б'юся над їхнім розв'язанням, а спробувавши раз-другий з ними впоратися, обходжу їх.
Якби я заглибився б у них, то втратив би тільки час і сам утонув би в них, бо голова моя влаштована так, що я звичайно усвоюю з першого ж читання, і те, чого я не сприйняв зразу, я починаю ще гірше розуміти, коли вперто б'юся над цим. Я все роблю весело, упертість же і надто велика напруга діють гнітюче на мій розум, стомлюють і охмарюють його. При вчитуванні я починаю гірше бачити і увага моя розсіюється. Мені доводиться відводити очі від тексту і знов раптово зиркати на нього: достоту так само, як для того, щоб судити про красу пурпурового кольору, нам рекомендують кілька разів ковзнути по ньому очима, враз відвертаючись і знову позираючи.
Якщо книжка мене дратує, я беру іншу і поринаю в читання лише в ті години, коли мене починає охоплювати туга знічев'я.
Я рідко беруся за нових авторів, бо старожитні здаються мені змістовніші і тонші, одначе не беруся при цьому за грецьких авторів, бо моє знання їхньої мови не перевищує знань дитини або учня.

(Книга II, з глави 10)

2

Спілкування з книжками має ту перевагу, що за нього промовляє постійність і легкість, з якою можна його підтримувати. Книжки супроводжують мене протягом усього мого життєвого шляху, і я спілкуюся з ними завжди і скрізь. Вони втішають мене в мої старечі роки і в моєму самотньому існуванні. Вони знімають з мене тягар докучливого неробства і в будь-яку годину дають мені змогу позбуватися неприємного товариства. Вони пом'якшують напади фізичного болю, якщо він не досягає крайньої межі і не підкоряє собі всю решту.
Щоб струснути з себе набридливі і нестерпні думки, мені досить узятися за читання; воно легко заполоняє мою увагу і проганяє їх геть. До того ж книжки незмінно скоряються мені і не обурюються тим, що я вдаюся до них лише тоді, коли не можу знайти інших розваг — істотніших, живіших і природніших; вони завжди зустрічають мене з тією самою привітністю.
Заведено казати, що хто веде під вуздечку свого коня, тому йти пішки — сама втіха, і наш Іаков, неаполітанський і сіцілійський король,— гарний, молодий і здоровий,— що змушував носити себе на паланкіні, в якому він лежав на жалюгідній перині, убраний у сірий сукняний плащ і такий самий капелюх, тоді як за ним ішов пишний королівський почет, що складався з шляхтичів і двораків, з кінними ношами і верховими кіньми всіляких порід, становив собою приклад половинчатого і нестійкого самоприниження: нема чого жаліти хворого, коли в нього напохваті цілющі ліки. Перевірка слушності цього напрочуд мудрого вислову — ось, власне, і вся користь, яку я добуваю з книжок. Я й справді звертаюся до них майже так часто, як і ті, хто їх зовсім не знає. Я насолоджуюся книжками, як скнари своїми скарбами, певний, що зможу навтішатися ними, коли побажаю; моя душа насичується і вдовольняється таким правом на володіння. Я ніколи не вирушаю в дорогу, не захопивши з собою книжок,— ні мирного часу, ні на війні. І все ж минає по кілька днів чи місяців, перш ніж я зазирну в них. «Ось візьмуся зараз,— кажу я собі,— або завтра, або коли я того побажаю». А проте час біжить і мигтить, і я не помічаю його. Бо нема слів, щоб сказати, наскільки я відпочиваю і заспокоююся при думці про те, що вони завжди поряд зі мною, щоб дати мені втіху, коли настане моя година, і чітко знаючи, наскільки вони допомагають мені жити. Вони — найкраще спорядження, яким тільки я міг би розжитися для мого земного походу, і я геть жалію людей, наділених здатністю мислити і які не запаслися ним. І розвагам будь-якого іншого штибу, хоч би які немудрі вони були, я віддаюся тим охочіш, що мої книжки нікуди від мене не втечуть.
Коли я вдома, я куди частіше звертаюся до моєї книгозбірні, в якій я, до того ж, віддаю розпорядження по господарству. Тут я біля самого в'їзду до мого замку і бачу внизу під собою садок, пташник, подвір'я і більшу частину мого будинку. Тут я гортаю коли одну книжку, коли іншу, без усякої послідовності і певних намірів, урозлад як прийдеться; то я віддаюся роздумам, то заношу на папір або диктую, проходжуючись туди-сюди, мої фантазії на зразок оцих.
Моя книгозбірня на четвертому поверсі вежі. На другому — капличка, на третьому — кімната з суміжною з нею комірчиною, в якій я часто усамітнююся прилягти посеред дня. Нагорі — простора шатня. Приміщення, в якому я тримаю книжки, було в минулому найзанедбанішим у всьому домі. Тепер я проводжу в ньому більшу частину днів у році і більшу частину годин протягом дня. Вночі, одначе, я тут ніколи не буваю. Поряд з бібліотекою є досить пристойна і добре влаштована вбиральня, яку в зимовий час можна опалювати. І якби я не боявся клопотів ще більше, ніж витрат, я міг би легко додати обабіч на одному рівні з бібліотекою по кружганку завдовжки сто і завширшки дванадцять кроків, бо стіни для них, зведені до мене з іншою метою, піднімаються до потрібної мені висоти. Кожному самітникові треба мати місце, де він міг би проходжуватися.
Якщо я даю своїм думкам спочинок, вони зразу ж поринають у сон. Мій розум ціпеніє, якщо мої ноги його не збадьорюють. Хто пізнає не лише по книжках, ті завжди такі. Моя книгозбірня розміщена в круглій кімнаті, і вільного простору в ній рівно стільки, скільки вимагається для столу й крісла; біля її вигнутих дугою стін порозставлювані п'ятиярусні книжкові полиці, і хоч би куди я глянув, звідусіль дивляться на мене мої книжки. В ній три вікна, з яких розгортаються чудові й далекі краєвиди, і вона має шістнадцять кроків у діаметрі. Взимку я відвідую її не так регулярно, бо мій дім, як підказує назва, стоїть на белебні, і в ньому не знайти іншої кімнати, такої відкритої вітрам, як ця; але мені подобається в ній і те, що вона не вельми зручна і стоїть на відшибі, оскільки перше деяким чином гартує мене, а друге дає мені змогу втекти від домашньої суєти і збіговиська.
Це — моє пристановище. Я намагаюся забезпечити за собою неподільне володіння ним і відгородити його від будь-яких замахів з боку тих, хто може претендувати на нього в силу шлюбних, сімейних та громадських взаємин. Скрізь, окрім як у ньому, влада моя власне номінальна і небагато чого варта. Жалюгідний, по-моєму, той, хто не має в себе удома місця, де б він був і справді у себе, де міг би віддатися турботам винятково про себе або сховатися від чужих поглядів! За марнославство треба розплачуватися немалими жертвами, бо тих. хто одержимий цією пристрастю, вона змушує бути завжди на видноті, ніби вони — статуя на базарному майдані: «Велика доля — велике рабство» (Сенека). Навіть усамітнення не приносить їм самотності. В цьому суворому способі життя, якому віддаються наші ченці, нема, на мій погляд, нічого тоскнішого, ніж лад, що став, як видно, правилом у деяких орденах,— я маю на увазі постійне співжиття всіх в одному місці і присутність багатьох за будь-якої дії кожного з них. І я вважаю за краще бути завжди на самоті, ніж не мати змоги іноді залишитися наодинці з самим собою.
Хто заявляє, що бачити в музах лише забавку і вдаватися до них заради втіхи означає принижувати їхню гідність, той, на відміну од мене, мабуть, не знає справжньої вартості втіхи, гри і забавки. Я мало не сказав, що мати якісь інші цілі при звертанні до муз смішно. Я живу з дня на день і, кажучи по щирості, живу лише для себе: мої наміри далі цього не йдуть. Замолоду я вчився, щоб хвалитися своєю вченістю, потім — короткий час — щоб набратися розважливості: тепер — щоб тішити себе бодай чимось, й ніколи — задля прямої користі. Порожній і руїнницький потяг до домашнього начиння цього роду — я кажу про книжки — скерований не лише на задоволення потреби в знаннях, але на три чверті й на те, щоб причепуритися і приоздобитися в очах оточення — такий потяг давно вже я покинув.
Книжки (для тих, хто вміє їх вибирати) мають багато приємних ознак; але нема добра без лиха; цій утісі так само не властива чистота і щирість, як і всій решті; у книжок є свої хиби, і при тім дуже істотні; читаючи, ми вправляємо душу, але тіло, яке я теж не повинен полишати своїми турботами, цей час бездіє, розслабляється і в'яне, підупадає. Я не знаю надмірностей, які були б для мене згубніші і які на схилі літ мені слід уникати з більшою старанністю.

(Книга III, з глави 3)

1 Проперцій. Книга четверта. 1, 70.

До змісту Мішель де МОНТЕНЬ ПРОБИ