Мішель де МОНТЕНЬ
ПРОБИ

ПРО ВМІННЯ РОЗМОВЛЯТИ

Найплідніша і найприродніша вправа нашого розуму — по-моєму, розмова. З усіх видів життєвої діяльності вона для мене найприємніша. Ось чому, аби мене змусили негайно зробити вибір, я волів би, напевне, радше втратити зір, ніж слух і дар мови. Афіняни, а слідом за ними й римляни надавали в своїх академіях високу вагу цьому мистецтву. В нашу добу італійці зберегли в ньому деякі навички на велику для себе вигоду, якщо порівняти їхню здатність судження з нашою. Навчаючись чого-небудь з книжок, посуваєшся вперед повільно, мляво, без усякого запалу; живе ж бо слово і вчить і вправляє. Якщо я веду розмову з людиною сильної душі, сміливим суперником, він нападає на мене з усіх боків, коле і справа і зліва, його уява розпалює мою. Дух змагання, прагнення до перемоги, бойовий запал поривають і підносять над самим собою. Цілковита згода — властивість для розмови вельми нудна.
Наш розум зміцнюється у спілкуванні з умами сильними й ясними, і годі уявити собі, як багато він втрачає, як баналізується в щоденному зіткненні і спілкуванні з умами ницими й ущербними. Це найзгубніша зараза. З досвіду свого знаю, чого це варте. Я люблю співбесіду й суперечку, але з небагатьма і в тісному колі. Бо виставлятися напоказ сильним світу, хизуватися своїм розумом і красномовністю я вважаю справою, негідною порядної людини.
У співбесіду й суперечку я вступаю дуже легко й охоче, тим паче що загальноприйнятні думки не знаходять у мені сприятливого грунту, куди можна було б проникнути й пустити коріння. Ніяке судження не вразить мене, ніяка думка не образить, хоч які вони були чужі. Нема примхи такої легковажної і химерної, яку б я не вважав цілком допустимим виплодом людського розуму. Ми, не визнаючи за судженням своїм права виносити присуди, повинні поблажливо ставитися до найрозмаїтіших помислів, і якщо ми з ними не згодні, будемо їх усе ж спокійно вислуховувати. Якщо одна шалька терезів геть порожня, хай на другу, схиляючи її, ляжуть бодай би сонні марення якоїсь бабці. Гадаю також цілком простимим воліти непарні числа, четвер, а не п'ятницю, намагатися бути за столом не тринадцятим, а дванадцятим або чотирнадцятим, охочіше спостерігати, як заєць біжить вздовж дороги, по якій подорожуєш, ніж як він перебігає її, і при взуванні простягати челядникові спершу праву ногу. Усе це вигадки, яким вірять навколишні, заслуговують принаймні того, щоб їх вислухати: як на мене, це все байки, але й байки це вже щось. Народні прикмети і ворожіння все ж не ніщо, а щось. Той же, хто думає інакше, намагаючись уникнути забобону, впадає в порок безглуздої впертості.
Супротивні моїм поглядам судження не ображають і не пригнічують мене, а лише збуджують і підстьобують мої розумові сили. Ми не любимо повчань і настанов; одначе треба вислуховувати їх і приймати, надто коли вони підносяться у вигляді співбесіди, а не якоїсь нотації. При найменшому запереченні ми стараємося обдумати не обгрунтованість чи необґрунтованість його, а яким чином, правдою чи неправдою, його спростувати. Замість того, щоб розкрити обійми, ми стискаємо кулаки. Я ж ладен вислухати від друзів найрізкішу відсіч: ти дурень, ти верзеш нісенітницю. Я люблю, щоб порядні люди сміливо говорили один з одним і слова у них не розбігалися з думками. Нам слід мати вуха стійкіші й витриваліші і не виніжувати їх, слухаючи самі лише поштиві слова й вирази. Я люблю товариство людей, у яких близькі взаємини базовані на почуттях сильних і мужніх, так само як любов, яка може кусатися й дряпатися до крові.
їй не вистачає запалу й великодушності, якщо вона не задерикувата, якщо вона така добропорядна і вишукана, що боїться різких штурханів і весь час силкується стримуватися.

Адже не можна сперечатися, не спростовуючи супротивника.
(Ціцерон)

Той, хто заперечує мені, пробуджує у мене не гнів, а увагу: мене вабить співбесідник, який протирічить мені і тим самим учить мене. Загальною справою і його і моєю має бути істина. Що зможе він відповісти, якщо лють уже потьмарила його розум, а роздратування витіснило тяму? Було б корисно битися в наших суперечках об заклад, щоб за помилки ми розплачувалися чимось речовим, вели їм облік і щоб служник міг сказати нам: торік ви втратили сотню екю на тому, що двадцять разів виявили невігластво і впертість. Хто б не підніс мені істину, я радісно вітаю її, охоче здаюся їй, простягаю їй свою пониклу зброю, навіть здалеку бачачи її наближення...
Я справді більше шукаю товариства тих, хто мене повчає, ніж тих, хто мене побоюється. Мати справу з людьми, які захоплюються вами і в усьому вам поступаються, втіха вельми прісна і навіть шкідлива для нас. Антисфен наставляв своїх дітей ніколи не висловлювати ані найменшої вдячності тому, хто їх хвалить. Я куди більше пишаюся перемогою, яку отримаю над самим собою, коли в розпалі суперечки змушую себе схилятися перед доказами супротивника, ніж радію, долаючи супротивника через його слабкість. Одне слово, я ладен приймати й відбивати всі удари, які завдають мені за правилами герцю, навіть найневміліші, але не переношу неправильних. Сутність справи мене обходить мало, висловлювані думки байдужі, і я більш чи менш байдужий до наслідку суперечки. Я ладен бодай цілий день спокійно вести суперечку, якщо в ній дотримується лад. Я вимагаю не стільки сили і тонкості аргументів, скільки ладу, того ладу, якого завжди дотримують у своїх словесних чварах пастухи чи прикажчики, але ніколи не дотримуємо ми. Якщо цей нелад і виникає, то тому, що спір переходить у пересварку, а це трапляється і у нас. Проте запал і роздратування не відвертають їх від сутності суперечки: мова мовиться про одне й те саме. Якщо вони перебивають одне одного, не вислуховують до кінця, то принаймні весь час розуміють, про що йдеться. По-моєму, будь-яка відповідь гарна, якщо вона до речі. Але коли суперечка перетворюється в безладну сварку, я відходжу від суті справи і захоплююся формою, злюся, дратуюся і починаю проявляти в суперечці впертість, несумлінність, пиху, а потім мені доводиться за все це червоніти. Годі вести чесну й щиру суперечку з дурнем. Вплив такого несамовитого радника, як роздратування, згубний не лише для нашого розуму, а й для сумління. Лайка під час суперечки повинна заборонятися і каратися, як інші словесні злочини. Якої тільки шкоди не спричиняє і не нагромаджує вона, незмінно породжувана злісним роздратуванням.
Вороже почуття викликають у нас спершу докази супротивника, а потім і самі люди. Ми вчимося в суперечці лише заперечувати, а що кожен тільки заперечує і вислуховує заперечення, це приводить до того, що втрачається, знищується істина. Ось чому Платон у своїй державі позбавляв права на суперечку людей з умом ущербним і нерозвинутим.
Навіщо вирушати на пошуки істини зі супутником, що не вміє іти так рівно і прудко, як треба? Предмету не завдається ніякої шкоди, якщо від нього відступають, щоб знайти правильний засіб міркувати про нього. Я маю на увазі не прийоми схоластичних силогізмів, а природний спосіб здорової людської тями. До чого це все може привести? Один із суперечників поривається на захід, другий — на схід, обидва втрачають з уваги найголовніше, никаючи в нетрях неістотних частковостей. Після години бурхливого обговорення, вони вже самі не знають, чого шукають: один поринув на дно, другий занадто високо заліз, третій метнувся вбік. Той чіпляється за одне якесь слово чи порівняння; цей настільки захопився своєю власною промовою, що не чує співбесідника і віддається лише своєму перебігові думок, не зважаючи на ваш. А третій, усвідомлюючи свою недолугість, всього боїться, все відкидає, з порога плутає слова і мислі або ж у розпалі суперечки раптом роздратовано умовкає, напускаючи на себе гордовиту зневагу від досади за своє невігластво чи з дурної фальшивої скромності ухиляючись від заперечень. Одному важливо лише завдавати ударів, байдуже, що при цьому він відкриває свої слабкі місця. Другий рахує кожне своє слово, і воно заступає йому докази. Один діє лише міццю свого голосу і легень. Другий робить висновки, що суперечать його ж власним засновкам. Цей забиває вам вуха пустослів'ям всіляких передмов і відбігів убік. Той озброєний лише лайливими словами і шукає будь-якого дріб'язкового приводу, щоб розсваритися і тим самим ухилитися від співбесіди з людиною, з якою йому годі змагатися умом. І нарешті ще один найменше стурбований розумністю доказів, зате він забиває вас у кут діалектикою своїх силогізмів і доймає формулами свого ораторського мистецтва.
Але що як я вважаю речі не тим, чим вони є насправді? Це цілком можливо.
І тому я ладен осудити своє нетерпіння і зразу ж сказати, що воно хибує однаково і в слушному, і в неслушному, бо невміння терпимо ставитися до невластивих тобі самому повадок це завжди прояв роздратування. І крім того, сказати щиро, нема глупоти більшої, набридливішої і дикішої, ніж обурюватися і ображатися глупотою, що панує навколо. Бо ця глупота обертається проти нас же таки. І в такого собі старосвітського філософа ніколи б не бракувало приводів проливати сльози, аби він приглядався до самого себе. Місон, один з семи мудреців, у багато чому схожий з Тімоном і Демокрітом, на запитання, над чим він сміється, відповів: «Та саме над тим, що висміюю в собі».
Скільки дурниць я кажу і роблю щодня, навіть на мій власний погляд, а ще більше цих дурниць виходить у мене на думку інших! Якщо через це я сам собі губи кусаю, що ж роблять інші? Одне слово, треба жити серед живих людей і не турбуватися про те, а паче всього не втручатися в те, як вода тече під мостом. І правда, чому без усякого роздратування ми бачимо людину кривобоку, клишоногу — і страшенно лютуємо, зустрівшись із людиною, у якої ум набакир? Джерело цієї зловредної гнівливості — не стільки провинність, скільки сам суддя. Завжди пам'ятаймо вислів Платона: «Якщо що-небудь по-моєму не здорово, то чи не тому, що це я не здоровий? Чи не сам я в цьому винний? Не можна ж мій докір обернути проти мене самого?» Слова — божественно мудрі, вони бичують найпоширенішу з людських облуд.

(Книга III, з глави 8)

До змісту Мішель де МОНТЕНЬ ПРОБИ