Мішель де МОНТЕНЬ
ПРОБИ

ЯК Я КЕРУЮ СВОЇМ ДОМОМ

Господарювати я взявся пізненько. Ті, кого природа вважала за потрібне привести на світ переді мною, довший час звільняли мене від цього клопоту. Я вже встиг привчитися до іншої діяльності, що надавалася більше до мого душевного складу. І все ж на підставі особистого досвіду я можу заявити, що це заняття — радше докучливе, аніж важке; всякий, здатний до інших справ, легко впорається також і з цим. Якби я намагався забагатіти, такий шлях мені здався б занадто довгим; я волів би за краще служити королям, бо це ремесло зисковніше за будь-яке інше. А що єдине, чого я прагну,— це здобути славу людини, яка хоч і не зробила ніяких набутків, але воднораз і нічого не згайнувала, і що в позосталі для мене дні я не в стані доконати ні чогось дуже хорошого, ні чогось дуже лихого і пориваюся лиш до того, щоб якось їх прожити; я можу, дякувати Богові, досягнути цього без особливого напруження сил...
Моя присутність, хоч би який темний і недбалий я був, все ж немало сприяє щасливому перебігові моїх господарських справ: я займаюся ними, хоча і не без досади... Хоч як би там, поки я в стані витримати шкоду, завдану моєю відсутністю, вона, по-моєму, не варта того, щоб не скористатися можливістю відірватися на час від докучливих клопотів по господарству, де завжди знайдуться якісь негаразди. Постійно вас обсідають турботи то про один з ваших будинків, то про другий. Все, що ви бачите,— надто близько од вас: ваша зіркість у таких випадках вам лише шкодить, як, до речі, вона шкодить і в багато чому іншому. Я заплющую очі на багато речей, які можуть мене розсердити, і не хочу знати про те, що стоїть кепсько. І все ж я не в силі влаштувати свої справи таким чином, щоб не натикатися щоразу на те, що мені явно не до вподоби. Шахрайства, які од мене утаюють надто ревно, я розпізнаю краще, ніж будь-які інші, і бачу їх наскрізь. І виходить, що я сам мушу допомагати ховати їхні кінці в воду, якщо хочу, щоб вони менше мене дратували. Все це — нікчемні шпильки, іноді сущі дрібнички, але це все ж завжди шпильки. Найдрібніші й найнікчемніші перешкоди — найдошкульніші; і як дрібний шрифт більше, ніж усякий інший, ріже і стомлює очі, так і будь-яка справа: що вона незначніша, то настирливіша й клопітливіша. Безліч крихітних прикрощів дошкуляють дужче, ніж коли б на вас упала якась одна, хоч би яка велика. І що численніші й тонші ці колючки, які чигають на нас у нашому домі, то болючіші й несподіваніші їхні уколи, що застукують нас найчастіше зненацька.

Я не філософ: нещастя мене пригнічують, кожне залежно від свого тягаря, а тягар залежить як від їхньої форми, так і від їхньої сутності і часто уявляється мені більшим від дійсного; я це знаю краще за інших і тому терплячіший, ніж вони. Нарешті, якщо окремі нещастя не зачіпають мене за живе, все ж вони так чи інакше мені дошкуляють. Життя — штука крихка, і порушити його рівновагу можна за виграшки. Як тільки я піддався журбі (адже хто втратив над собою владу, тому більше себе не стримати), хоч би яка безглузда була причина, що викликала її, я заходжуюся всіляко згущувати фарби і роз'ятрювати себе, і надалі мій похмурий настрій починає живитися своїм власним коштом, аби лиш знайти собі поживу.

Крапля камінь довбе1.

Ці краплі, падаючи ненастанно, точать мене.
Повсякденні прикрощі ніколи не бувають дрібні. Вони безконечні, і з ними не впоратися, надто якщо їхнє джерело — ваші домашні незлагоди, незмінно все ті ж, від яких сховатися годі.
Коли я розглядаю стан моїх справ здалеку і в цілому, то вважаю — можливо, через мою не надто тверду пам'ять — що досі вони процвітали всупереч моїм розрахункам і сподіванням. А втім, я бачу в таких випадках, як здається, більше того, що існує насправді: їхня успішність вводить мене в оману. Але коли я поглинутий своїми клопотами, коли пантрую в своєму господарстві кожну дрібничку,

Перебираю в душі своїй всякі думки і турботи2,

тисяча речей викликає в мені невдоволення і тривогу. Відсторонитися від них дуже легко, але взятися за них, не спізнаючи досади, дуже важко. Суще лихо перебувати там, де все, що ви бачите, мимохіть поглинає ваші думки і вас торкається. І мені уявляється, що в чужому домі я спізнаю більше радощів і втіх, ніж у себе, і смакую їх безпосередніше. І коли Діогена запитали, яке вино на його думку найліпше, він відповів зовсім у моєму дусі: «Чуже».
Коником мого батька було розбудовувати замок Монтень, де він народився, і в усьому перебігові моїх господарських справ я люблю йти за його прикладом і, наскільки можу, привчу до того самого моїх спадкоємців. І я зробив би для цього куди більше, якби мав таку змогу. Я пишаюся, що його воля і досі виявляє через мене вплив і неухильно виконується. Хай же не дасть Господь, щоб у Монтені, поки замок у моїх руках, я з недбальства змарнував хоч що-небудь з того, чим міг би повернути подобу життя такому чудовому батькові. I якщо я взяв на себе працю добудувати якийсь кавалок старого муру чи впорядкувати частину кепсько опорядженого фасаду, то це було зроблено мною радше з пошани до його задумів, ніж заради власної втіхи. Я докоряю собі за бездіяльність, за те, що не здійснив більшого, не завершив чудових його починань у домі, і я тим більше картаю себе в тому, що, десь найпевніш, я останній з мого роду володію ним і мав би закінчити почате. А щодо моїх особистих нахилів, то ні втіха будуватися, яка вважається також принадною, ні полювання, ні плекання садків, ні вся решта насолод самотнього життя не мають для мене звабливої сили. За це я злий на себе, як і за ті з моїх поглядів, які заважають мені жити. Я клопочуся не стільки про те, щоб вони були у мене видатними і заснованими на глибокій ученості, скільки прагну, щоб вони були необтяжливі і зручні в житті: якщо вони корисні й приємні, то відтак досить достеменні й розважливі.
Хто у відповідь на мої жалі про цілковиту мою нездатність займатися господарськими справами нашіптує мені у вуха, що річ не в цьому, а в моїй зневазі до них, і що я і понині не знаю сільськогосподарського реманенту, терміну польових робіт, їхньої послідовності, не знаю, як роблять мої вина, як прищеплюють дерева, не знаю назв і зовнішнього вигляду зілля і злаків, не маю уявлення про готування страв, які споживаю, про назви і ціну тканин, з яких мені шиють одяг, лише тому, що в мене на серці якась вища наука,— ті просто мене убивають. Ні, це дурість моя, точніше тупість, а не щось гідне прославлення. І я радше волів би бачити себе порядним конюхом, ніж знавцем логіки:

Чом би не взятись тобі за те, що корисне,
Плести корзини з лози й зеленого комишу?3

Ми забиваємо собі памороки абстракціями і міркуваннями про всезагальні причини й наслідки, що чудово обходяться і без нас, і полишаємо на боці наші справи і самого Мішеля, який нам усе-таки ближче, ніж будь-хто інший. Тепер я найчастіше сиджу безвиїзно у себе вдома, і я був би задоволений, якби мені тут подобалося більше, ніж будь-де інде.

Ось куди я йду, щоб зустріти старість;
Війни бачив я, находивсь, наплававсь —
Час одпочити4.

Не знаю, чи судилося це мені. Я був би задоволений, якби покійний батько замість якоїсь частки спадщини залишив мені по собі таку ж палку любов до свого господарства, яку на старості він відчував до нього сам. Він був по-справжньому щасливий, бо узгоджував свої бажання з дарованими йому долею можливостями і умів радіти тому, що мав. Хай би скільки філософія, що займається суспільними питаннями, винуватила моє заняття в ницості і яловості, може статися, і мені воно колись так само полюбиться, як батькові. Я дотримуюся тієї думки, що найдостойніша діяльність — це служити громаді і приносити користь багатьом. «Плоди хисту, доблесті і всякого іншого обдарування здаються нам найсолодшими, коли ми ділимося ними з кимось іншим» (Ціцерон), Щодо мене, то я відступаю від цього, почасти свідомо (добре розуміючи, яку велику ношу накладає така діяльність, я так само добре розумію, які жалюгідні сили я міг би до неї докласти; адже навіть Платон, найбільший знавець усього, пов'язаного з політичним ладом,— і він від неї ухилився), частково з боягузтва. Я вдовольняюсь тим, що насолоджуюсь довколишнім світом, не обтяжуючи себе клопотом про нього; я живу життям, яке всього-на-всього лише простиме і не є тягарем ні мені, ні іншим.
Ніхто з більшою охотою не уліг би волі якоїсь сторонньої людини і не вручив би себе її опіці, ніж це зробив би я, коли б мав таку людину. І одне з моїх теперішніх прагнень полягає в тому, щоб відшукати собі зятя, який умів би плекати мої старі роки і заколисувати їх і якому я передав би повну владу над моїм майном, щоб він ним керував, і ним користувався, і робив те, що роблю я, і добував з нього, помимо моєї участі, прибутки, які я добуваю, за умови, що він докладе до всього цього душу воістину вдячну і приязну. Але про що розводитися? Ми живемо у світі, де чесність навіть у власних дітках — річ нечувана. Служник, що відає в подорожах моєю скарбницею, розпоряджається нею на свій розсуд і безконтрольно: він міг би шахраювати, і звітуючи переді мною; і якщо це не сам сатана, моя необмежена довіра зобов'язує його до сумлінності. «Багато хто, боячись бути ошуканим, штовхнули інших на ошуканство і, підозрюючи іншого, надали йому право на шахрайство» (Сенека). Властива мені впевненість у моїх людях грунтується на тому, що я їх не знаю. Я ні в кому не підозрюю пороків, поки не побачу їх власними очима, і більше покладаюся на людей молодих, бо вважаю, що їх ще не встигли розбестити лихі приклади. Мені приємніше двічі на місяць почути про те, що мною витрачено чотири сотні екю, ніж щовечора тішити свій слух докучливими повідомленнями про якісь три, п'ять чи сім екю. При всьому цьому я втратив від крадіжок такого роду не більше, ніж усякий інший. Щоправда, я сам сприяю своєму невіданню: я свідомо підтримую в собі неспокій і невідомість щодо моїх грошей, і дещо я навіть задоволений, що у мене є простір для сумнівів. Слід залишати трохи місця і нечесності і нетямі вашого челядника. Якщо нам взагалі вистачає на задоволення наших потреб, то не заважаймо йому підбирати ці розкидані після жнив колоски, цю зайвину від щедрот вашої фортуни. Зрештою я не стільки розраховую на відданість моїх людей, скільки не зважаю на завдану ними шкоду. О гидомирне й безглузде заняття — без кінця клопотатися своїми грішми, знаходячи утіху в їхньому перебиранні, зважуванні і перерахуванні! Ось, воістину, шлях, яким у нас тихою сапою вповзає ненатлість.
Протягом вісімнадцяти років я керую своїм майном і за весь цей час не зміг змусити себе ознайомитися ні з паперами на володіння ним, ні з найважливішими з моїх справ, знати які і потурбуватися про які мені вкрай необхідно. І причина цього не в філософській зневазі до благ земних і минущих; я аж ніяк не вирізняюся настільки вишуканим смаком і ціную їх, принаймні, за їхньою дійсною вартістю; ні, причина тут у лінощах і недбальстві, непрощенних і дитинних. Чого я тільки не зробив, аби лиш ухилитися від читання якогось контракту, аби лиш не порпатися в пилявих документах, я, невільник свого ремесла, або, ще гірше цього, в чужих документах, чим займається стільки людей, дістаючи за це винагороду. Єдине, що я вважаю справді вартісним,— це турботи і праця, і я прагну лише одного: остаточно зледащіти і пройнятися до всього байдужістю.
Я гадаю, що мені було б куди приємніше жити на утриманні когось іншого, якби це не накладало на мене зобов'язань і ярма рабства. А втім, розглядаючи це питання докладніше і враховуючи мої нахили, і той жереб, що судився мені, а також прикрощі, завдавані мені моїми ділами, челяддю і домочадцями, я, далебі, не знаю, що принизливіше, болючіше і нестерпніше,— все це разом узяте чи підневільне становище при людині, яка була б вище мене народженням і розпоряджалася мною, не вельми силуючи мою волю. «Рабство — це підкорення душі кволої і ницої, нездатної керувати собою» (Ціцерон). Кратес вчинив куди рішучіше: щоб позбутися гидомирних господарських дрібничок і клопотів, він обрав для себе притулком бідність. На це я зроду б не пішов (я ненавиджу бідність не менше, ніж фізичну муку), проте змінити мій нинішній спосіб життя на скромніший і вільніший — цього я палко прагну.
Перебуваючи у від'їзді, я відмітаю від себе всі думки про мій дім; і аби трапилося за моєї відсутності рухнути одній з моїх вежок, я б це пережив незрівнянно легше, ніж, сидячи вдома, падіння якоїсь черепиці. Поза домом моя душа швидко й легко розпростується, та коли я вдома, вона у мене у постійній тривозі, як у якого-небудь селянина-виноградаря. Перехняблений у мого коня повід або кепсько закріплений стременний ремінь, кінчик якого б'є мене по нозі, на цілий день псує мені настрій. Перед лицем прикрощів я умію зміцнювати мою душу, але з очима це в мене не виходить.

Почуття, о боги, почуття!

Коли я вдома, я відповідаю за все, що в мене не ладиться. Лише небагато які дідичі (я мовлю про людей середньої руки на зразок мене, і якщо ці деякі справді існують, вони куди щасливіші решти) можуть дозволити собі відпочинок хоч би на одну єдину секунду, щоб їх не обтяжувала добра частка тягаря обов'язків, покладеного на них. Це дещо зменшує мою гостинність (якщо мені іноді і трапляється утримати в себе когось трохи довше, то, на відміну від набридливо люб'язних хазяїв, я завдячую цим радше моєму столу, ніж ґречності), позбавляючи водночас і великої частини тієї втіхи, що її я мав би зазнавати в їхньому колі. Найдурніше становище, в якому може опинитися шляхтич у своєму домі,— це коли він явно дає зрозуміти, що гість порушує запроваджений у нього лад, коли шепоче на вухо одному з челядників, погрожує очима другому; все має йти плавко й непомітно, так, щоб здавалось, ніби все стоїть, як завжди. І я вважаю за огидне коли до гостей сікаються з розмовами про прийом, який їм улаштовують, незалежно від того, перепрошують вони при цьому чи хваляться. Я кохаюся в ладу й охайності

щоб ти, наче в дзеркалі, в кухлі, тарілці
Бачив себе5

понад надмірний достаток; а у себе я турбуюся про найнеобхідніше, нехтуючи пишнотою. Якщо вам доведеться бачити, як у когось служники метаються туди-сюди або хтось із них виверне таріль, це викликає у вас посмішку; і ви мирно дрімаєте, поки ваш гостинний хазяїн радиться зі своїм маршалком щодо частування, яким він вас пригостить наступного дня.

(Книга III, з глави 9)

1 Лукрецій, 1, 313. Переклад Миколи Зерова.

2 Вергілій, Енеїда. Книга, V, 720. Переклад Михайла Білика.

3 Вергілій. Еклоги, II, 71 — 72.

4 Горацій. Оди. Книга II, 6, 6. Переклад Андрія Содомори.

5 Горацій. Послання. Книга 1, 5, 23. Переклад Андрія Содомори.

До змісту Мішель де МОНТЕНЬ ПРОБИ