Мішель де МОНТЕНЬ
ПРОБИ
ПЕРЕМАГАЮЧИ НЕДУГУ...
Така збираниця міркувань про всяку всячину в
моїх «Пробах» пояснюється тим, що я беруся за перо лише тоді,
як починаю скучати знічев'я, і пишу тільки опинившись у себе вдома.
А проте обставини змушують мене цілі місяці відлучатися з дому,
і тому я пишу лише принагідно, з великою перервою. Одначе я ніколи
не правлю написаного і не заношу сюди пізніших думок, а лише іноді
змінюю якийсь вираз або надаю йому іншого обарвлення, а не викидаю
його геть. Я хочу, щоб за моїм писанням можна було простежити
за розвоєм моїх думок і щоб кожну з них можна було бачити так,
як вона вийшла з-під мого пера. Мені буде втішно простежити, з
чого я почав і як саме змінювався. Один служник, пишучи з мого
голосу, розраховував поживитися багатою здобиччю, укравши в мене
кілька уподобаних уривків. Але я втішаюся тим, що його зиск від
цього буде такий же малий, як і завдана мені шкода.
Те, що я постарівся на сім чи вісім років від того дня, коли вперше
взявся писати свої «Проби», теж мені пішло на користь. За цей
час я зажив щедрот, що їх принесли роки, і почав страждати від
каменів у печінці. Тривала дружба з часом не минає без якогось
гостинця такого штибу. Я хотів би, щоб з безлічі подарунків, які
роки можуть зробити тим, хто з ними зжився, вони обрали для мене
особисто якийсь прийнятніший, бо нема дару, якого б я більше боявся
з дитячих літ, ніж цей; з усіх докук старощів, щиро кажучи, цей
був для мене найстрашніший. Я не раз думав про себе, що надто
зажився і що, рушивши в таку довгу путь, маю бути готовий до якоїсь
малоприємної зустрічі. Я чудово усвідомлював це і вважав, що пора
мені вирушати, що треба різати зразу, по живому тілу, діючи, як
хірург, коли він видаляє хворому той чи інший орган. Я знав, що
того, хто не зробить цього вчасно, природа, звичайно, змусить
платити дуже велику лихву. Одначе мої сподівання не справдилися.
Мені зовсім недовго довелося готуватися. Минуло всього близько
півтора року, як я опинився в цьому незавидному становищі, і ось
я вже зумів до нього пристосуватися. Я вже примирився зі своїм
недугом і прийняв, як належне, його напади. Я знаходжу собі і
втіху і навіть якісь сподівання в цьому житті. Скільки людей звикаються
з своїми бідами, і нема такої тяжкої долі, з якою людина не змирилася
б задля того, щоб залишитися живою!
Ось послухайте, що мовить з цього приводу Меценат.
Руки хай стають недужі,
Хай і ноги вже не служать,
І хитаються всі зуби:
Я живий і жити любо.
Безглузда була спроба Тамерлана прикрити свою
несвітську жорстокість, коли він під приводом людинолюбства звелів
знищити всіх прокажених на те, щоб, за його висловом, урятувати
їх від животіння. Бо кожен з них волів би бути тричі прокаженим,
ніж померти.
Коли стоїк Антисфен важко захворів, то вигукнув: «Хто визволить
мене від цих мук?» Діоген, що прийшов його провідати, сказав,
показуючи на ножа: «Ось він може одразу ж тебе визволити». — «Але
ж я мав на увазі від болю, а не від життя»,— відповів Антисфен.
Суто душевні страждання дошкуляють мені куди менше, ніж більшості
інших людей: почасти через склад мого розуму (бо сила-силенна
людей вважає, що багато яких речей нестерпно жахливі і що їх слід
позбуватися ціною життя), почасти через замкнуту мою натуру і
мою байдужість до того, що мене безпосередньо не торкається. Цю
властивість я вважаю чи не найкращою рисою мого характеру. Але
справжні фізичні муки я переживаю дуже гостро. Це, можливо, пояснюється
тим, що колись, віддалено і невиразно передбачаючи їх, я завдяки
квітучому стану здоров'я і душевному спокою, дарованому мені милістю
неба протягом більшої частини мого життя, подумки уявляв собі
тілесні муки такі нестерпні, що, по правді кажучи, мій острах
перевищував ті страждання, що їх я згодом відчув. Ось чому в мені
все більше міцніє переконання, що більшість наших душевних сил,
принаймні при тому, як ми їх застосовуємо, скорше порушують наш
спокій, ніж сприяють йому.
Я борюся з найгіршою хворобою, найнесподіванішою за своїми нападами,
найболіснішою, смертельно небезпечною і невиліковною. Я зазнав
уже п'ять чи шість довгих і болісних нападів її і повинен, одначе,
сказати, що або я помиляюся, або все ж варто жити і при її наявності
тому, хто зумів звільнитися від страху смерті і від тих погроз,
висновків і наслідків, що ними морочить нас медицина. В кожному
разі сам біль не такий гострий і нестерпний, щоб людина з витримкою
мала впасти у розпач і збезуміти. Мене принаймні мої напади переконали
в тому, що їм удається — раніше я б цьому не повірив — цілком
примирити мене зі смертю і змусити з нею звикнутися: адже що більше
вони мене мордуватимуть, то менше я боятимуся смерті. Я вже домігся
того, що тримаюся за життя лише заради самого життя, але мої напади
можуть підірвати і це бажання; якщо зрештою болі мої стануть такі
нестерпні, що будуть мені не до снаги, то Бог знає, чи не приведуть
вони мене до протилежної, не менш хибної крайності, змусивши мене
полюбити смерть і кликати її до себе!
Останнього дня ти не бійся, але й не бажай його.1
Обох цих бажань слід побоюватися, але одне з
них вволити куди легше, ніж друге.
Я завжди вважав недоречним припис, що велить суворо й непохитно
зберігати при стражданні від болю присутність духу і триматися
спокійно, зневажаючи його. Чому філософія, а вона відповідає за
дух, а не за букву своїх настанов, займається чисто зовнішніми
такими речами? Хай вона віддасть цю турботу комедіянтам і тим
учителям красномовства, для яких жести понад усе. Хай вона сміливо
дозволить тому, кому боляче, репетувати, аби лиш це не було боягузтвом
його серця, його нутра. Хай ці вимушені зойки будуть для неї чимось
на зразок зітхань, ридань, трепету, блідості, які природа унезалежнила
від нашої волі, аби лише не була захитана наша мужність, аби лиш
не було розпуки в наших речах! Хай філософія вдовольняється цим:
що з того, що ми ламаємо руки, якщо дух наш залишається незламним?
Адже філософія настановляє нас ради нас же самих, а не ради показних
цілей; вона вчить нас не здаватися, а бути. Хай вона турбується
про керівництво нашим розумом, який узялася навчити; хай під час
нападу печінки вона допоможе нашій душі зберегти свій звичний
лад, допоможе їй боротися і витерпіти біль, не падаючи ганебно
перед нею ницьма; хай турбується вона про те, щоб душа наша була
збуджена і розпалена борнею, а не безпорадно розчавлена болем,
щоб вона залишалася здатною до певної міри до спілкування з іншими.
За таких крайніх обставин як напад жорстоко ставити нам такі суворі
вимоги. При гарній грі можна робити погану міну. Якщо людині стогін
дає полегкість, хай вона стогне; якщо у неї є потреба рухатися,
хай вертиться і крутиться, як заманеться: якщо їй здається, що
біль ніби випаровується (деякі лікарі твердять, що це допомагає
вагітним жінкам при родах) разом з сильним репетом або якщо репет
якось приглушує її біль, хай репетує як на пуп: нема чого заохочувати
її до криків, але дозволити їй це треба. Епікур не лише дозволяє,
але навіть радить мудрецеві голосити під час нападу: «І кулачні
перебійці теж хекають, завдаючи ударів своїми цестами2,
бо коли скрикуєш, все тіло напинається і б'є з більшою міццю»
(Ціцерон). З нас досить клопотів про те, як би справитися з болем,
і нема чого турбуватися про ці зайві приписи. Все це я кажу для
виправдання тих, хто звичайно шаленіє під час нападів цієї хвороби;
бо щодо мене самого, то до сьогодні я переносив їх з досить великою
витримкою, і не тому, що силкуюся дотриматися зовнішньої пристойності
— адже я не надаю їй ніякої ваги і даю собі цілковиту волю; але
або мої болі не були такі нестерпні, або у мене більше внутрішньої
твердості, ніж у багатьох інших. Я дозволяю собі і стогнати й
нарікати, коли мені дошкуляють гострі, колючі болі, але не втрачаю
самовладання, як той, хто
видає прежалісливі звуки, в яких луна зітхання,
скарги, плач3.
Я випробовував себе в розпал болю і завжди переконувався,
що здатний говорити, думати і відповідати не менш розумно, ніж
в інші хвилини, хоча й не так послідовно, а з перервами, оскільки
мене мучить і все в мені перевертає біль. Коли навколишні вважають
мене геть добитим і хочуть мене щадити, я нерідко випробовую свою
витримку і починаю говорити про найдальші предмети, зовсім не
дотичні до мого стану. Раптовим зусиллям волі я виявляюся здатним
на все, але тільки дуже ненадовго.
О, чом я не годен уподобитися тому ціцеронівському фантазерові,
який, уявляючи, що пестить розпусницю, зумів у цей час звільнитися
від каменя, що опинився в нього на простирадлі. Мої ж камені роблять
мене камінно байдужим до всякої розпусти!
У проміжках між нападами цих найгостріших болів, коли мій сечовий
канал дає мені невеличкий перепочинок, я зразу ж оклигую і прибираю
свого звичного вигляду, бо моє душевне сум'яття викликане суто
тілесним, фізичним болем. Я безперечно тому так швидко оклигую,
що довгими міркуваннями привчив себе переносити такі муки:
Вже ніякі, о діво,
Нові нещастя мене несподівані більше не стрінуть.
Все вже в своїй голові уявив я собі і продумав4.
Проте я зазнав надто раптового і приголомшливого
для новака переходу від цілком безжурного і приємного стану до
найболючішого і найстрадницького, що їх тільки міг собі уявити.
Адже окрім того, що це вельми небезпечна хвороба, її початкова
стадія проходила у мене гостріше і прикріше, ніж звичайно. Напади
повторюються у мене так часто, що цілком здоровим я себе уже ніколи
не відчуваю. В кожному разі я до цієї хвилини зберігаю таку присутність
духу, що, як мені пощастить закріпити її надовго, я почуватимусь
набагато краще, ніж тисячі інших, хто страждає від лихоманки або
від болю лиш тому, що самі собі часто намислюють хвороби.
Буває вдавана скруха, породжувана пихою. Ми признаємося, скажімо,
в незнанні багатьох речей і скромно ладні погодитися з тим, що
творіння природи мають якісь незбагненні для нас якості і властивості,
що їхніх причин і механізму нам годі відкрити; але роблячи це
чесне і сумлінне визнання, ми намагаємося домогтися того, щоб
нам повірили тоді, коли ми скажемо, що ось такі-то речі ми збагнули.
Нам не треба зовсім далеко ходити в пошуках незвичайних явищ і
див: по-моєму, серед речей, спостережуваних нами повсякденно,
є настільки незрозумілі, що вони не поступаються ніяким дивам.
Хіба не диво, що в краплі людського сім'я, з якого ми виникли,
містяться зачатки не лише нашої тілесної подоби, а й схильності
і задатків наших батька-матері? Де в цій краплі рідини вміщається
така сила-силенна явищ?
І який стрімкий і безладний перебіг розвитку цих ознак подібності,
через яку правнук скидатиметься на прадіда, небіж на дядька? В
Римі жило троє представників роду Лепідів, що народилися не один
по одному, а різного часу, у яких одне і те саме око було закрите
більмом. У Фівах існував рід, чиї представники мали родимку у
вигляді наконечника списа, якщо хто такої родимки не мав, він
вважався байстрюком. Арістотель повідомляє, що в одного народу,
де жінки були спільні, дітей розпізнавали за схожістю з батьками.
Можливо, що схильність до кам'яної хвороби дісталася мені од батька,
бо він помер у жахливих муках од великого каменя у сечовому міхурі.
Це лихо впало на нього на 67-у році життя, а до того в нього не
було ніяких ознак, ніяких передвість з боку нирок, ні з боку будь-яких
інших органів. Аж поки з ним сталося це лихо, він тішився здоров'ям
нівроку і хворів дуже рідко; та й захворівши, він промучився цілих
сім років. Я народився за двадцять п'ять з гаком літ до його захворювання,
коли він був у розквіті сил, і був третім з його дітей. Де ж чаїлася
протягом усього цього часу схильність до цієї недуги? І як могло
статися, що коли батько мій був ще такий далекий до цього лиха,
в тій нікчемній краплі рідини, з якої він мене створив, уже містилася
фатальна властивість? Як могла вона залишатися такою прихованою,
що я став відчувати її лише через сорок п'ять років, і проявилася
вона досі лише в мене, одного з усіх моїх братів і сестер, що
народилися від однієї матері? Хто візьметься розтлумачити мені
цю загадку, тому я повірю, хоч би яку кількість див він побажав
мені втокмачити, аби лиш він не запропонував мені — як це нерідко
роблять — якесь пояснення настільки вигадане і химерне, що воно
виявилось би ще дивнішим і неймовірнішим, ніж саме це явище.
Хай пробачать лікарі мою зухвалість, але з тієї самої фатальної
краплі зародилися і перейняті мною ненависть і зневага до їхньої
науки; антипатія, яку я відчуваю до їхнього вміння, безперечно,
спадкова. Мій батько прожив 74 роки, мій дід — 69, а мій прадід
близько 80 літ, не вдаючись ні до яких медичних засобів. Повинен
пояснити: все те, що не вживається в повсякденному житті, ними
вважалося ліками. Медицина складається з прикладів і з досвіду,
але таким самим чином склалася і моя думка про неї. Хіба це не
цілком достеменний і вельми переконливий досвід? Я не певен, чи
зуміють вони нашкребти в своїх аналах трьох таких самих людей,
як мій батько, дід і прадід, що народилися, виросли і померли
в одній і тій самій родині, під одним і тим самим дахом, які прожили
б стільки ж років, скоряючись їхнім правилам. Вони повинні визнати,
що в цьому питанні якщо не наукові міркування, то удача — на моєму
боці, а для лікарів удача важливіша наукових міркувань. Хай не
покликаються вони для доказу своєї правоти на мене, який я нині;
хай не погрожують мені, адже я в пазурах хвороби; це був би найчистісінький
обман. Безперечно, що наведені мною приклади з історії моєї родини
промовисто свідчать на мою користь, і лікарі спиняються перед
ними розгублені. В людських справах така постійність рідкісна.
Прадід мій народився 1402 року, отож цей досвід триває в нашій
сім'ї ось уже майже двісті років (не вистачає лише вісімнадцяти).
Нема тому нічого дивного, що він починає нас зраджувати. Хай не
посилаються на болі, що тримають мене зараз за горло: хіба мало
тих сорока семи років, протягом яких я не знав хвороб? Якщо навіть
я стою вже однією ногою в могилі, все ж путь моя була довгенька.
Мої предки не любили медицину за якимсь незбагненним і несвідомим
потягом. Уже сам вигляд ліків викликав у мого батька огиду. Мій
дядько по батькові, духівник, пан де Гожак, з дитинства вирізнявся
хоровитістю, але примудрився все ж при своєму кволому здоров'ї
прожити 67 літ; і ось, коли якось він занедужав на важку і тривалу
лихоманку, лікарі звеліли оголосити йому, що як він не вдасться
до лікарської допомоги (вони називають допомогою те, що часто
виявляється завадою), то неминуче помре. Хоч який був наляканий
цей славний чоловік оголошеним йому суворим присудом, але відповів:
«Отже, я можу вважати себе мертвим». Одначе, з Божої ласки передбачення
лікарів виявилося неправильним, що з'ясувалося вельми скоро.
З братів мого батька — а їх було троє — тільки наймолодший, пан
де Бюссаге, а він був набагато молодший за інших, визнавав лікарське
уміння — адже він був радником парламенту. Проте наслідок цього
визнання був вельми невтішний, бо, дарма що був на взір найміцнішим
статурою з братів, він помер куди раніше за них, за винятком лише
одного брата, пана де Сен-Мішеля.
Можливо, що ця вроджена огида до медицини дісталася мені від них,
але коли б це була єдина причина мого негативного ставлення до
неї, я спробував би її перебороти. Бо всі такі от схильності,
що виникають без участі розуму, виявляються хибними; це своєрідна
хвороба, з якою слід боротися. Не виключено, що у мене була така
схильність, але я ще поглибив її і зміцнив своїми роздумами, які
й привели мене до цієї думки про неї. Бо я не виношу, коли відмовляються
заживати ліків лише на тій підставі, що смак їхній неприємний:
це не в моєму дусі, бо я вважаю, що задля здоров'я варто витерпіти
всякі надрізи і припалювання, хоч би які болісні.
Разом з Епікуром я вважаю, що треба уникати насолод, які спричиняють
ще більші страждання і приймати з готовністю страждання, які несуть
з собою куди більші насолоди.
Здоров'я — це коштовність, і причому єдина, ради якої справді
варто не лише шкодувати часу, сили, праці і всіляких благ, а й
пожертвувати ради нього часткою самого життя, оскільки життя без
нього стає нестерпним і принизливим. Без здоров'я меркнуть і гинуть
радість, мудрість, знання і чесноти; досить протипоставити всім
найпереконливішим настановам, якими філософи намагаються запевнити
нас у протилежному, скажімо, образ Платона: даймо, що він вражений
падучою чи апоплексією, і порадимо йому закликати в даному разі
на допомогу свої шляхетні і високі душевні прикмети. Всякий шлях,
що веде до здоров'я, я не наважився б назвати ні занадто важким,
ні надто коштовним. Але в мене є деякі інші міркування, що спонукають
мене ставитися вельми недовірливо до краму, який нам хоче накинути
медицина.
(Книга II, з глави 37)
1 Марціал. X, 47, 13.
2 Ц e с т — обкладений залізом
або свинцем ремінь, яким кулачні перебійці обмотували собі руки.
3 Аттій. Філоктет.
4 Вергілій. Енеїда, пісня
6, 103. Переклад Михайла Білика.
До змісту Мішель де МОНТЕНЬ
ПРОБИ
Просвіта
