Мішель де МОНТЕНЬ
ПРОБИ

МОЇ УПОДОБАННЯ І ЗВИЧКИ

Свого часу мене досить привчено до свободи і готовності міняти свої звички, але, старіючи, я уліг слабкості і став засвоювати певні постійні навички (в моєму віці переучуватися вже не доводиться, треба думати лише про те, щоб зберегти себе в якійсь формі). Тепер уже звичка до деяких речей непомітним чином так владно заволоділа мною, що порушення її уявляється мені просто розбещеністю. Без обтяжливих для себе відчувань я не можу ні засинати серед білого дня, ні їсти щось поза годинами, встановленими для трапез, ні зайвий раз поснідати, ні лягати спати раніше, ніж пройде принаймні три години після вечері, ні робити дітей інакше, як тільки перед сном і тільки лежачи, ні ходити спітнілим, ні пити саму воду або ж нерозбавлене вино, ні залишатися тривалий час з непокритою головою, ні голитися після обіду. Обходитися без рукавичок мені тепер так само важко, як без сорочки, важко не помити рук після обіду і сну, важко обходитися без пологу і завісок на ліжку, як речей зовсім доконечних. Пообідати без скатертини я можу, але без чистої серветки на німецький штиб — я обходжуся дуже неохоче. Я брудню серветки куди більше, ніж німці чи італійці, і рідко користуюся ложкою і виделкою. Шкода, що у нас не прищепився звичай, початок якому поклав королівський звичай: міняти серветки разом з тарілками, з кожною стравою. Про такого суворого воїна, як Марій, відомо, що з віком він став дуже бридливий у питті і користувався лише своєю власною чашею. Я теж волію за краще особливої форми склянку і неохоче п'ю з будь-якої, так само як і з поданої будь-якою рукою. Я не визнаю метала, прозоре, ясне скло мені приємніше. Хай очі мої насолоджуються, як можуть, коли я п'ю.
Деякими рисами зніженості я зобов'язаний звичці, але постаралась тут зі свого боку і природа. Так, я не можу грунтовно поїсти двічі на день, не обтяживши шлунка, але не можу і всю денну порцію з'їдати за один присяд, інакше мене починає пучити, пересихає в роті, порушується апетит. Не можу я і проводити довгий час на нічному повітрі, бо якщо в поході — як це нерідко буває — доводиться цілу ніч ночувати просто неба, з деяких пір у мене в таких випадках годин через п'ять-шість починається розлад шлунка, сильні головні болі, а на ранок — неодмінно блювота. Коли інші йдуть снідати, я вкладаюся спати, а, виспавшись, устаю, ніби нічого й не сталося...
Діяльність і ретельність — ось якості, які найнеобхідніше виховувати у молоді. Життя наше у суцільному русі. Мені розворушитися важко, і я все роблю із запізненням: і встаю, і лягаю, і приймаю їжу. Сім годин для мене — ранній ранок, і там, де я розпоряджаюся, я не обідаю раніше одинадцяти, а вечеряю завжди після шостої. Раніше я вбачав причину лихоманок та інших недугів, що докучали мені, в осоловілому і дурманному стані, в якому був після сну, і завжди каявся, що сплю вранці допізна. Зловживання сном Платон вважає згубнішим, ніж зловживання вином. Я люблю спати на твердому ложі і один, навіть без своєї жінки, по-королівському і під щільною ковдрою. Я не дозволяю зігрівати мені постіль, але відтоді, як я став старий, мені при потребі кладуть додаткові укривала на ноги і на живіт. Великого Сціпіона докоряли за те, що він любив довго спати, але, по-моєму, лише тому, що людям було досадно — як це в ньому самому нема чого осудити. В моєму життєвому побуті найважливіше для мене, мабуть, постіль, але й тут я, як усяка інша людина, легко пристосовуюся до обставин. Багато часу присвячував я сну протягом мого життя, та й нині, в літньому віці, сплю вісім-десять годин поспіль. Одначе я з користю для себе долаю цей нахил до ліні і почуваю себе ліпше: спершу, правда, спізнаєш прикрі відчуття, але через три дні звикаєш. Я не знаю людини, яка вдовольнялася б меншим у разі необхідності, яка могла б так багато рухатися і для якої фізична праця була б не така важка. Тіло моє може витримувати і важкі зусилля, якщо вони не поривчасті і не раптові. Я уникаю надто різких тілесних вправ, що викликають піт. Мої члени втомлюються ще до того, як устигнуть розігрітися. Я можу цілий день пробути на ногах і з утіхою гуляю, але по бруківці я ще з дитячих літ волів їздити верхи: ідучи пішки, я завжди забрьохуюсь. На додачу людей невисокого зросту на вулиці постійно штуркають і штовхають, бо вони малопомітні. Відпочивати я любив лежачи або сидячи, але так, щоб ноги були вище від сидіння...
Природа наділила мене всіма п'ятьма почуттями без найменшої догани. Шлунок у мене досить добрий, голова ясна, і так буває майже завжди, навіть коли я хворий: дихаю я легко. Минуло уже шість років відтоді, як я досяг п'ятдесятилітнього віку, який багато народів не без підстави вважали межею життя, не допускаючи навіть, щоб хтось її переступав. У мене й нині буває цілком добре самопочуття: правда, воно триває недовго, але тоді мені буває настільки гарно, що я згадую про здоров'я і безтурботність моєї юності...
Лице й очі зразу видають мій вік і самопочуття. Саме в них з самого початку відбивається зміна в моєму стані, і навіть куди різкіше, ніж я відчуваю її сам. Частенько мої приятелі починають висловлювати свій жаль до мене перед тим, як я сам збагну, в чому річ. Дивлячись у дзеркало, я не турбуюся, оскільки замолоду не раз бувало так, що і вигляд мій, і колір обличчя могли викликати побоювання, але нічого кепського при цьому не стряслося. Лікарі, не знаходячи в моєму внутрішньому стані нічого, що відповідало б зовнішнім змінам, приписували їх душевному хвилюванню або якійсь потаємній пристрасті, що точила мене зсередини. Та вони помилялись. Якби тілом можна було б керувати так само, як, на мій погляд, керують своїми почуттями і думками, нам було б куди легше жити. Водночас у моїй душі не тільки не було сум'яття, але навпаки — вона була сповнена сумиру і веселощів, як це їй взагалі властиво наполовину від природи, наполовину за свідомим наміром.

Здоров'я тіла мого гризоти недужного духа не точать1.

Я переконаний, що ця сила душі неодноразово піднімала і ослабле тіло: воно у мене часто підупале, вона ж якщо й не весела, то в кожному разі сповнена ясності і супокою. Протягом чотирьох-п'яти місяців слабував я чотириденною лихоманкою, що геть спотворила мою зовнішню подобу, дух же залишався не лише спокійним, але навіть радісним. Якщо я не відчуваю ніяких болів, то кволість і млість не породжують у мене зажури. Існує безліч тілесних страждань, їх і називати страшно, але я побоююся їх менше, ніж незчисленних пристрастей і хвилювань душі, які я бачу довкола себе. Я мирюся з тим, що мені вже не бігати — з мене досить і того, що я дибаю, і не стану нарікати на природний занепад своїх тілесних сил.

Чи ж дивина — побачить зобастого в Альпах?2

Не шкодую я і про те, що проживу не таким довгим і могутнім життям, як дуб. Нема у мене причин для скарг і на свою уяву: в житті я рідко тривожився думками, здатними позбавити мене сну, хіба що вони пов'язані були з бажанням, яке змушувало мене чувати, не охмарюючи душі. Я рідко бачу сни, і переважно то бувають фантастичні образи і химери, звичайно породжувані мислями приємними і радше смішними, ніж сумними. По-моєму, слушно, що в снах добре проявляються наші нахили, але щоб поєднати водно сонні марення і витлумачити їх, треба неабияке мистецтво.

Чи ж дивина, що у снах відбувається те, що із нами
Справді стається в житті, про що ми гадаєм
І піклуємось так, що бачим і робимо і замишляєм,
Поки чуваємо3.

Платон іде далі. Він гадає, що наш розум повинен добувати із снів провістя прийдешнього. Піфагор радив приймати певну страву для того, щоб бачити ті чи інші сни. У мене марення легкі, вони не виводять мого тіла зі стану супокою і не змушують мене говорити вві сні. А свого часу мені доводилося бачити багато людей, які через тривожні видіння дуже неспокійно спали. Філософ Теон блукав уві сні туди і сюди, а Періклів служник ходив навіть по черепиці і гребені даху.
Сидячи за столом, я не вибираю шматків, а беру перший-ліпший, з краю, і рідко міняю свої смаки до їжі. Надмірне багатство страв і мисок на столі неприємне мені, як будь-яка зайвина. Я легко вдовольняюся малою кількістю потрав і геть-то незгоден з думкою Фаворіна, що на бенкеті треба забирати у людини страву, до якої вона прилюбилася, і підсовувати їй увесь час нові, і що жалюгідна та вечеря, де гостей не частують куприками різних птахів, бо лише дрізд вартий того, щоб його з'їли цілком. Я охоче їм солонину, але волію хліб без солі і на противагу звичаю наших місць, пекар постачає на наш стіл лише такий хліб.
Коли я був дитиною, дорослим доводилося всіляко боротися з моїм небажанням їсти саме те, що діти звичайно люблять: ласощі, варення, тістечка. Мій вихователь намагався відучити мене від цієї огиди до тонких страв, як свого роду витонченості...
Якби у мене були сини, я побажав би для них своєї власної долі. Добрий батько, якого мені Бог послав (батько не дістав од мене нічого, окрім вдячності за свою доброту, зате великої вдячності), майже з люльки відправив мене до свого власного сільця і тримав мене там, поки я потребував мамки, ба навіть довше, привчаючи мене до найубогішого й найскромнішого способу життя. Не беріть на себе самих, а тим паче не повіряйте жінкам турботи про харчування своїх дітей. Хай вони ростуть, як заманеться, скоряючись спільному для всіх природному законові, хай вони привчаються до посту й простоти, хай вони ліпше йдуть від життя суворого до легкого, ніж навпаки. Батько ставив ще й іншу мету: він хотів, щоб я узнав народ, познайомився з долею посполитого люду, що потребує нашої підмоги, і гадав, що мені краще дивитися туди, звідки до мене простягають руки, ніж туди, де мені повертають спину. З тієї самої причини він побажав, щоб мене тримали до хреста люди низького стану, аби мене покумати з ними і зблизити.
Розрахунки його справдилися. Я залюбки приятелюю з маленькими людьми, одне, що в цьому моральна заслуга, а друге, що мною багато в чому керує вроджене співчуття...
Я не вельми великий охотник до салатів і фруктів, окрім динь. Батькові моєму не смакували соуси, я ж люблю соуси геть усі. З переїду я хворий, але не можу сказати, щоб якесь м'ясиво мені шкодило. Байдуже мені також, повний місяць чи напівповний, осінь надворі чи весна. Вряди-годи у нас виникають якісь випадкові й мимовільні забаганки. Скажімо, хрін спершу смакував мені, потім ні, нині він знову смакує. Мій шлунок примхливий гастроном, виникає хіть то до того, то до того: від білого вина я перейшов до рожевого, потім знов від рожевого до білого. Я любитель риби і пісні дні обертаю в скоромні, святом для мене робляться пости. Я згоден з тими, хто вважає, що риба за м'ясо стравніша. Мало того, що я в пісні дні їм м'ясиво, я ще й чергую, потураючи своєму смаку рибні і м'ясні страви: контраст для мене завжди приємний.
З самого молоду я іноді зумисне позбавляв себе якоїсь трапези: або на те, щоб смаковитіше попоїсти наступного дня (Епікур, той постував, щоб відвадити свій смак від надміру страв, а я робив це, щоб потім досхочу розкошувати); або на те, щоб зберегти для якоїсь справи тілесну й розумову снагу, бо в мене пересичення вельми утяжливо позначається і на тому і на тому. Або задля зцілення хворого шлунка. Або через те, що я не мав ґречного товариства, оскільки я згоден з тим же таки Епікуром, що головне не те, що ти їси, а те, з ким, і схвалюю Хілона, котрий не став обіцяти, що прийде на бенкет до Періандра, поки йому не стало відомо, хто будуть інші співтрапезники. Гарна компанія для мене — найсмаковитіша страва і найгостріша приправа.
По-моєму, куди здоровіше їсти менше, але смачніше, і підживлюватися частіше. Одначе я хочу вгонобити при цьому і апетит свій і голод: що то за втіха наминати піснину три-чотири рази на день силоміць, за лікарським приписом.
Хто ручиться, що апетит, як оце в мене вранці, повернеться до мене і на вечерю? Нам, старим, ніяк не можна марнувати часу, коли нам раптом захтілося попоїсти. Полишмо упорядникам календарів та лікарям поради і прогнози. Найцінніший плід здоров'я — змога дістати втіху: користаймо ж першою-ліпшою втіхою. Я уперто уникаю дотримуватися одних і тих самих правил постів. Якщо ви бажаєте, щоб звичка до тої чи іншої їжі пішла вам на користь, не слід зловживати нею. А то ваша чутливість, сприйнятливість слабшає, і десь за півроку ви так собі розвередите шлунок, що іншої їди він уже не перетравить без шкоди для себе.
Взимку ступні і литки у мене вбрані, як і влітку: я завжди ношу звичайнісінькі шовкові панчохи. Щоб не простудитися, я мусив тепліше закривати голову, а також і живіт через свої кольки. Болячки мої швидко призвичаїлися до цього, і всі ці перестороги перестали допомагати. За головний убір я почав носити ковпак на теплій підшивці, а зверху ще й капелюх. Ватяна куцина править мені тепер лише для постави: для тепла я повинен підбивати її заячою шкуркою або шулячим пухом і пір'ям, а на голові постійно носити ярмулку. Робіть так само й далі, і ви далеко зайдете. Я цього не зроблю і навіть зрікся б і того, з чого почав, аби ж то вистачило духу зважитися. Ну, а якщо з вами щось станеться? Ці перестороги вам здадуться ні на що — ви призвичаїлися до них, треба вигадати нові. Так занапащають себе ті, хто дотримується силоміць накинутого собі ж способу життя і маловірно тримається за нього: їм треба верстати цю путь далі й далі, аж кінця-краю не видно.
Спрага на мене нападає рідко — і коли я здоровий, і коли я хворий: у мене просто пересихає в роті, але пити при цьому не хочеться. Звичайно я п'ю лише за їдою і не на початку її. Як на людину мало чим одмінну від інших я п'ю не так уже й мало. Влітку і за доброю трапезою я тримаюся в межах, запроваджених для себе Августом, котрий пив усього тричі на день. Але не бажаючи порушувати правило Демокріта, а той не радив робити що-небудь чотири рази, бо це число нещасливе, я залежно од потреби п'ю до п'яти разів і вихиляю лише три келишки, оскільки люблю пити з невеличких скляночок і при цьому до дна, хоча багато хто уникає цього, як чогось не вельми пристойного. Вино я розбавляю наполовину, іноді на третину водою. У мене вдома, за давнім приписом нашого лікаря моєму батькові і самому собі, вино моє розбавляють за дві-три години перед тим, як подати на стіл.
Я боюся спертого повітря, а дим для мене — просто смерть (перше, що я упорядкував у себе вдома, це коминки і вбиральні у старих будівлях, що поступово підупадають і отруюють геть повітря), а до тягот війни слід віднести й густу куряву, крізь яку ми цілі дні сунемо у задушливій спеці. Дихаю я загалом вільно, легко, і застуди у мене переважно минають без ускладнень у легенях і без кашлю.
Крайнощі літньої погоди мені дошкульніші, ніж зимової. Окрім спеки, од якої врятуватися важче, ніж од холоду, окрім можливих сонячних ударів, дошкульне мені і яскраве світло, яке мої очі зле переносять: я, скажімо, не міг би обідати, сидячи напроти палахкотючого вогнища. Коли я ще багато читав, то закривав сторінки скалками шибки, щоб білота паперу не так різала мені очі, і діставав од цього полегкість. Ще й досі я не вживаю окулярів, і зір у мене нині не гірший, ніж колись і ніж у будь-якої здорової людини. Щоправда, на схилку дня читати мені стає важче, та, втім, читання завжди стомлювало мені очі, надто уночі. Це, звісно, крок назад, одначе ледь помітний. Потім я відступлю ще на один крок, другий, потім на третій, з третього на четвертий — так поступово зовсім осліпну, коли стареча кволість мого зору зробиться для мене відчутною'. Так спритно розпускають парки пряжу нашого життя. Я досі не можу переконати себе, що стаю тугенький на вухо, і ви побачите, що навіть наполовину втративши слух, я буду певний, що це співрозмовники не досить голосно говорять. Щоб душа наша відчула, як вона виходить з тіла, їй треба дати дуже різкий поштовх.
Мій крок прудкий і твердий, і я навіть не знаю, чий рух мені важче стримати — тіла чи мислі. Для того, щоб я до кінця з увагою вислухав промову проповідника, він має бути дуже близьким моїм другом. Під час урочистих церемоній, коли кожний уважний і зосереджений, коли, як я помічав, навіть очі дам утуплені в одну цятку, я не можу справитися з собою і стримати рухів свого тіла: навіть коли я сиджу, я непосидючий. Служниця філософа Хрісіппа казала про свого пана, що в нього лише ноги хміліють (бо він мав звичку ворушити ними, хоч би в якому стані він бував, і вона казала це, саме коли вино, що розгарячило Хрісіппових співтрапезників, на нього самого зовсім не діяло). Так і про мене в дитинстві казали, що в ногах у мене шаленство або що вони налиті ртуттю, і донині, хоч би куди я поставив чи поклав ноги, вони у мене в безперервному русі.
їм я з великою хіттю, що й непристойно, і шкідливо для здоров'я, і забирає частку втіхи: квапливість при їді у мене така, що я нерідко прикушую собі язика й іноді навіть пальці. Діоген, здибавши якось дитину, яка так їла, дав за це ляпаса її вихованцеві. В Римі були люди, що навчали пристойно жувати, як учать пристойно ходити. Ця моя звичка заважає мені брати участь у розмові, а вона чи не найприємніша насолода трапези, якщо, звісно, речі ведуться недовгі і про матерії приємні.
Наші утіхи частенько відчувають одна до одної заздрість і ворожнечу: між ними відбуваються сутички і розбрат. Варрон вважав, що для гарного бенкету треба товариство людей гарної вроди, здатних цікаво порозмовляти, не мовчазних, але й не базік язикатих, добре зготовлену страву, красиву обставу оселі, погідний час. Хороша трапеза — свято, що вимагає вмілої підготовки і завдає чималої насолоди: і великі полководці, і великі філософи не вважали нижче своєї гідності брати участь в учтах і вміти їх уряджати.
Мені, відданому земному життю, ворожа нелюдська мудрість, що намагається змусити нас зневажати і ненавидіти турботу про своє тіло.
Я гадаю, що нехтувати всіма природними насолодами так само неслушно, як і занадто палко віддаватися ним. Ксеркс, якому доступні були всі життєві втіхи, але який обіцяв нагороду тому, хто вигадає для нього інші, небувалі, був просто самовдоволеним дженджиком. Але такий самий самовдоволений нездара той, хто зрікається радощів, дарованих йому природою. Не треба ні гнатися за ними, ні тікати від них, а треба їх приймати. Я ж приймаю їх захопленіше, радісніше, ніж багато інших, залюбки віддаючись своїм природним нахилам. Нема чого нам прибільшувати їхню суєтність, вона й так весь час відчувається і дається взнаки. Ми можемо дякувати своєму духові, болісному, тоскному духові, що викликає огиду і до них і до самого себе: він поводиться і з собою і з усім, що йому дається раніше чи пізніше за примхами своєї невситимої, невпевненої, вічно хиткої істоти.

До вина ж не торкнеться нізащо, Поки вже геть не прокисне.4

Я, хто похваляється тим, що так ретельно, з таким захватом тішу себе всіма принадами життя, навіть я, придивляючись пильніше, бачу, що вони всього-на-всього повів вітру. Але й ми самі — всього-на-всього вітер. А вітер, мудріший, ніж ми, любить шуміти, хвилюватися і вдовольнятися тими проявами, що йому притаманні, не пориваючись до стійкості і міцності, які йому чужі.

(Книга III, глава 13)

1 Овідій. Скорботні пісні, III, 3, 25.

2 Ювенал, XIII, 162.

3 Аттіка, цитата з Ціцеронового трактату «Про ворожбу».

4 Горацій. Послання. І, 1, 51. Переклад Андрія Содомори.

До змісту Мішель де МОНТЕНЬ ПРОБИ