Мішель де МОНТЕНЬ
ПРОБИ
ЯК Я ВИГЛЯДАЮ І
ЯКИЙ Я З СЕБЕ
Вельми можливо, що перевага, дарована нам природою
у вигляді краси, і повела до першої різниці між людьми і до тієї
нерівності серед них, з якої і виросло панування одних над іншими.
Одаряючи всіх за красою,
Хистом і міццю, вони поля поділили,
Бо і міць і краса над усе цінувались1.
Щодо мене, то я трохи нижче середнього зросту.
Цей гандж не лише шкодить красі людини, а й створює незручність
для всіх тих, кому судилося бути воєначальниками і взагалі посідати
високі посади, бо звага, надавана гарною вродою і тілесною величавістю
— аж ніяк не остання річ. Гай Марій2
вельми неохоче приймав до свого війська вояків зростом менше,
ніж шість футів. «Дворак»3 має всі
підстави висловлювати побажання, щоб шляхтич, якого він виховує,
був радше звичайного зросту, ніж будь-якого іншого; він має рацію
і в тому, що не хоче бачити в ньому нічого незвичайного, що давало
б привід показувати на нього пальцями. Але якщо й потрібна золота
середина, то в разі доконечності вибору між двома крайностями
я волів би — якби йшлося про вояка,— щоб він був радше вищий,
ніж нижчий середнього зросту. Люди низького зросту, мовить Арістотель,
можуть бути миловидими, проте гарними вони зроду не бувають; у
людині великого зросту ми бачимо велику душу, як у великому, рослявому
тілі — правдиву красу. Ефіопи та індуси, мовить той самий автор,
обираючи своїх царів і владик, зважали на красу і високий зріст
обраних. І вони мали слушність, бо коли армію очолює вождь могутньої
і чудової статури, його шанують ті, хто йде за ним, і бояться
вороги.
Поміж найпершими видно і зростом величного Турна,
Як він красується зброєю й всіх переріс головою4.
Наш великий божистий небесний цар, кожна думка
якого повинна ретельно, святобливо і побожно прийматися нами,
не знаважив тілесної краси: «Ти прекрасніший за синів людських»
(Псалми, 45, 3).
Також і Платон вимагає від отців своєї держави, щоб вони, окрім
поміркованості й твердості, мали гарну вроду. Дуже прикро, якщо,
бачачи вас серед ваших служників, вас запитують: «А де ж ваш пан?»,
і якщо вам дістаються лише рештки поклонів, вділених вашому голяреві
чи секретареві, як це сталося з небораком Філопеменом5.
Якось він прибув раніше тих, хто його супроводжував, у той дім,
де його чекали, і господиня, не знаючи його в лице і бачачи, до
чого він непоказний з себе, звеліла йому підсобити служницям натягати
води і розпалити вогонь, щоб прислужитися Філопеменові. Особи
з його почту, прибувши туди і заставши його за цим приємним заняттям
— він-бо послухався наказу господині — запитали його, чого це
він робить. «Я розплачуюся,— сказав він у відповідь,— за свою
потворність». Краса всіх частин тіла потрібна жінці, проте краса
постави — єдина, необхідна мужчині. Там, де малий зріст, там ні
ширина і височінь чола, ні білого очного білка і привітність погляду,
ні вишукана форма носа, ні невеличкі розміри рота і вух, ні рівні
й білі зуби, ні рясна густота каштанової бороди, ні краса її та
вусів, ні округла голова, ні свіжий колір обличчя, ні гожість
рис його, ні чисто вимите без запаху тіло, ні пропорційність частин
його не в змозі зробити мужчину гарним.
Щодо решти, то я будови міцної і, як кажуть, добре скроєний. Лице
у мене не те щоб тлусте, але повненьке; темперамент — щось середнє
між життєрадісним і меланхолійним, напівсангвінік, напівхолерик.
Всі голінки в волоссі, а груди — в щетині6,
здоров'я у мене міцне, і я незмінно відчуваю
себе бадьорим і, хоча я вже в літах, мені рідко докучають хвороби.
Такий, між іншим, я був до цих пір, бо нині, коли, перейшовши
поріг сорока, я ступив уже на стежку, що веде до старощів, я більше
не вважаю себе таким:
Все на цім світі марніє,
Занепадає на силах і звільна простує до гробу7.
Те, що чекає мене попереду, буде не більше, ніж
животіння наполовину; це буду вже не я: що не день, я все далі
й далі йду від себе й окрадаю себе самого:
Рік по рокові йде й щораз іншу бере в нас данину8.
Спритністю і жвавістю я ніколи не відзначався,
хоч я син батька, напрочуд жвавого, який зберіг бадьорість аж
до глибокої старості. І не було мужа його стану, який би міг зрівнятися
з ним у тілесних вправах, хоч би яких, так само, як не було мужа,
який би перевершив мене в цій справі. Виняток становить, певне,
лише вміння бігати: тут я був в числі середніх. Щодо музики, то
ні співам, до чого я був зовсім нездарний, ні грі на якомусь інструменті
мене так і не змогли навчити. В танцях, грі у м'яча, боротьбі
я ніколи не досягав нічого більшого, ніж найзвичайнісінької пересічності.
Ну а в плаванні, в джигітовці і стрибках я й зовсім нічого не
досяг. Руки мої до того незграбні, що я не в стані бодай пристойно
писати навіть для себе самого, і іноді, надряпавши абияк що-небудь,
я волію написати те саме заново, ніж розбирати і виправляти свою
базгранину. Та й читаю я вголос нітрохи не ліпше: я відчуваю,
що присипляю слухачів. Коротше, я великий грамотій! Я не вмію
правильно запечатати листа і ніколи не вмів стругати пера; не
вмів я також як належне орудувати ножем за столом, ні загнуздувати
і сідлати коня, ні носити на руці і спускати сокола, ні розмовляти
з собаками, ловчими птахами і кіньми. Моїм тілесним прикметам
відповідають навзагал і властивості душі моєї. Моїм почуттям так
само незнанна справжня жвавість, вони теж відзначаються лише силою
і стійкістю. Я витривалий і легко переношу всілякі тяготи, але
витривалий я лише тоді, коли вважаю це необхідним, і тільки до
тих пір, поки мене спонукає до цього моє власне бажання.
Працю важку забуваєш, як повний завзяття9.
Іншими словами, якщо мене не манить якась утіха
і якщо мене штовхає щось інше, а не моя власна вольна воля, я
нічого не вартий, бо я такий, що, окрім здоров'я і життя, нема
ні одної речі на світі, задля якої я став би кусати собі нігті
і яку я ладен був би купити ціною душевних мук і насильства над
собою.
Золото все, що затінений Таг у море виносить,
Не спокусить тебе стати таким співучасником добрим10.
Геть ледачий, геть вільнолюбивий і за своєю вдачею
і за переконанням, я радше віддам свою кров, ніж зайвий раз ворухну
бровою. Душа моя прагне свободи і належить лише собі і нікому
більше: вона звикла розпоряджатися собою на власний розсуд. Не
знаючи над собою до цієї години ні начальства, ні накинутого мені
пана, я безперешкодно йшов по обраному мною шляху і причому тим
кроком, який мені подобався. Це мене виніжило і зробило непридатним
до служіння іншому.
У мене не було ніякої потреби силувати мій характер — мою незграбність,
любов до гуляння й неробства — бо, опинившись від дня народження
на такому щаблі гаразду, що я вважав можливим зупинитися на ньому,
і на такому щаблі здорового глузду, що це виявилося можливим,
я нічого не шукав і нічого не набув:
Хоч не мчимо під вітрилом тугим завздогін Аквілону,
Все ж надокучливий Австер не дме все життя нам у вічі.
Силою, хистом, чеснотами, місцем, багатством, красою
Ми серед перших — останні, але між останніми — перші11.
Я потребував для цього лише одного — здатності
вдовольнятися своєю долею, тобто такого душевного стану, який,
правду сказати, річ однаково рідкісна серед людей усілякого стану,
але на практиці така, що частіше зустрічається серед бідноти,
ніж серед людей заможних. І причина цього, треба думати, полягає
в тому, що жага збагачення, так само як усі інші пристрасті, що
охоплюють людину, стає дедалі жагучіша, коли людина вже спізнала,
що таке багатство, ніж тоді, коли вона зовсім не знала його; а
крім того, чеснота поміркованості зустрічається куди рідше, ніж
чеснота терпіння. Я не потребую нічого, окрім того, щоб любісінько
тішитись благами, вкладеними мені до рук Господом Богом від несповіданих
щедрот його. Мені ніколи не траплялося нести якоїсь обтяжливої
праці. Мені майже завжди доводилося клопотатися лише власними
справами; а якщо вряди-годи і доводилося брати на себе чужі справи,
то я згоджувався на це лише з тією умовою, що вестиму їх у зручну
для мене годину і на мій власний лад. Так воно й бувало насправді,
оскільки справи ці доручали мені люди, сповнені до мене довіри,
і які знали, що я становлю собою, і не штовхали мене в спину.
Адже люди вмілі добувають якусь користь навіть з норовистого й
брикливого коня.
Навіть моє дитинство минало в умовах винятково сприятливих і вільних:
йому було зовсім незнане суворе підкорення чужій волі. Все це,
разом узяте, виховало в мене м'якість характеру і зробило мене
нестійким перед лицем прикрощів, і я незмінно буваю радий, коли
від мене приховують збитки і нелади в господарстві, здатні зачепити
мене за живе. В графу моїх видатків я заношу також і те, що через
моє недбальство було згайноване зайвого на прокорм і утримання
челяді:
Що ж бо то, справді, за дім — без речей, про
які забуває
Навіть господар, хіба що злодії про них пам'ятають?12.
Я волію за краще не підраховувати того, що маю,
аби не бути достоту обізнаним з завданими мені збитками; і я прошу
тих, хто живе вкупі зі мною, щоб у тих випадках, коли вони не
відчувають до мене вдячності і ошукують мене, вони робили це,
ховаючи кінці в воду. Не маючи достатньої твердості, щоб витерплювати
докучливі різні клопоти, і не вміючи постійно напружувати волю,
щоб улаштовувати і владнувати справи так, як мені того б хотілося,
я, покладаючись у всьому на долю, зміцнив у собі, настільки це
було для мене досяжне, таке правило: «Чекати всього найгіршого
і, в разі як це гірше станеться, мужньо переносити його з сумирністю
й терплячістю». Тільки до цього я й прагну, і саме до цього схиляються
усі мої міркування.
Коли мені загрожує небезпека, я думаю не стільки про те, як уникнути
її, скільки про те, до чого, по суті, байдуже, чи вдасться мені
її уникнути. Ну а якщо вона спіткає мене, що з цього? Не маючи
змоги впливати на події, я впливаю на самого себе і покірно йду
за ними, оскільки не можу змусити їх іти за собою. Я ніколи не
був моторний у тому, щоб відводити від себе удари долі, ухилятися
від них чи змушувати її силоміць робити вгодне мені, як ніколи
не умів також улаштовувати свої справи належним чином, керуючись
голосом розважливості. Ще меншою мірою я маю витривалість, щоб
примирятися з болісними й обтяжливими турботами, які необхідні
для цього. І найболючіший для мене стан — це бути в обставинах,
які нависають наді мною і сковують мене, а також борсатися між
надією і страхом.
Довго розмірковувати над якоюсь справою, бодай найнікчемнішою
— заняття для мене геть нестерпне, і я відчуваю свій розум пригнобленим
куди дужче, коли йому доводиться витерплювати хитання і поштовхи,
зроджувані невпевненістю і сумнівами, ніж коли, вільний від хитань,
він приймає, покладаючись на щастя, те чи інше остаточне рішення,
хай би в чому воно було. Лише небагато які пристрасті порушували
мій сон, але щодо роздумів, то навіть найлегший безнадійно розладнує
його. Достоту так я не люблю пологих і ковзьких узбіч дороги,
а охочіше користуюся її наїждженою частиною, хоча вона і найбрудніша
і найв'язкіша, бо, прагнучи безпеки, я можу бути певний, що звідси
я вже нікуди не звалюся. Так само я волію явні біди, бо тут принаймні
не в'ялить невідомість — чи пройдуть вони стороною чи ні; хай
ліпше вже доля одним махом ввергне мене в страждання:
Бо найстрашніша за все невідомість13.
Коли приходить лихо, я зустрічаю його як належить
мужу, але за всіх інших обставин я поводжуся як суще дитя. Страх
перед можливим падінням завдає мені згубнішої гарячки, ніж та,
якої може завдати самий удар. Справа не варта заходу. Скупцеві
його пристрасть завдає муки, якої не знає бідняк, а ревнивцеві
його пристрасть — страждання, незнане рогоносцеві. І нерідко менше
зло втратити виноградник, ніж позиватися через нього в суді.
Найнижчий щабель — найміцніший: він — основа стійкості всіх щаблів.
Стоячи на ньому, можна ні про що не турбуватися: бувши вроблений
міцно, він править за підпору всій решті. Чи не має в собі щось
філософського такий приклад, явлений нам одним шляхтичем, свого
часу дуже відомим. Він одружився уже в літах, добре попарубкувавши.
Це був мастак побазікати і великий пересмішник. Згадуючи, якою
зручною мішенню були для нього рогоносці і як частенько він кпив
з них, цей шляхтич, щоб убезпечити себе від того самого, взяв
у дружини жінку, яку підчепив у такому місці, де кожен міг мати
її за свої гроші, і вони почали спільне життя, перекинувшись такими
привітаннями: «Добридень, хвойдо», «Добридень, рогоносцю». І ні
про що він частіше й відвертіше не гомонів із своїми гостями,
як про причину, що спонукала його одружитися з цією особою. Завдяки
цьому він приборкав пересуди насмішників, що йшли за його спиною,
і відвів від себе вістря таких докорів.
Щодо честолюбства, що є найближчим сусідою зарозумілості чи, радше,
дитям його, то для того, щоб розпалити в мені цю пристрасть, довелося
б, мабуть, самому щастю схопити мене за руку. Бо накинути заради
хисткої надії турботу на шию і піддавати себе незчисленним клопотам,
неминучим спершу для всякого, хто прагне вивишатися над іншими,—
ні, це аж ніяк не по мені:
За гроші я надію не купую14.
Я чіпляюсь за те, що явно бачу і чим володію,
і ніколи не віддаляюсь від моєї пристані,
Хай же із весел твоїх одне за пісок зачіпає15.
І до того ж, мало кому вдається досягти чого-небудь,
не ризикуючи попередньо своїм кровним добром: і я вважаю, що коли
його достатньо, щоб підтримати своє існування за тих самих умов,
за яких ти народився і виріс, то цілковите безумство втрачати
те, що маєш, у хисткому розрахунку на можливість набути більше.
Людині, якій доля відмовила в місці, на яке вона могла б поставити
ногу й забезпечити собі спокійне і безтурботне життя, такій людині
простимо ризикувати тим, чим вона володіє, оскільки так чи інакше,
а біда все одно змусить її вирушити в гонитву за щастям.
В біді нам слід усім ризикувати16.
І я радше ладен виправдати молодшого сина, що
кидає на вітер свою законну пайку, ніж старшого, котрий, будучи
блюстителем честі свого роду, сам доводить себе до руїни.
Керуючись порадами моїх добрих друзів старосвітських, я знайшов
найпряміший і найлегший шлях, щоб позбутися подібних бажань і
залишитися незворушно спокійним,—
Хто б гордував олімпійським вінком, коли б трапилась
певна
Змога й надія без пороху взяти цей дар і без поту?17.
маючи достатньо тверезе уявлення про свої сили,
розуміючи, що на більші справи їх не стане, і зберігаючи в пам'яті
слова покійного канцлера Олів'є, той казав, що «французи подібні
до мавп, які деруться по деревах, перескакуючи з гілки на гілку,
і втихомирюються лише тоді, коли діставши аж до верхів'я, світять
звідти своїми озаддями».
Сором собі завдавать тягар непосильний на плечі
І відступать, як вага ноги в колінах зігне18.
Навіть ті риси мого характеру, які взагалі годі
назвати поганими, в наш вік по-моєму ні до чого. Притаманні мені
поступливість і потульність назвуть, звісно, слабістю і легкодухістю:
чесність і совістливість вважатимуть безглуздою церемонністю і
забобоном; щирість і вільнолюбство затаврують нестерпними, нерозумними,
зухвалими. Але немає лиха без добра! Непогано народитися в спідлений
вік, бо проти інших ви без великих затрат зможете зійти за втілення
чесноти.
Порівнюючи себе з людьми моєї доби, я ладен знаходити в себе щось
значне й рідкісне, так само як здаюсь собі пігмеєм і нікчемою,
порівнюючи себе з людьми минулих віків, коли було річчю найзвичайнісінькою
— якщо до цього не прилучалися інші похвальніші прикмети — бачити
людей здатних потамувати жагу помсти, поблажливих до тих, хто
завдав їм образи, непохитних у дотриманні даного ними слова, не
дворушних, не податливих, тих, хто не пристосовує своїх поглядів
до волі іншого і до мінливих обставин. Я скорше волію, щоб усі
мої справи пішли прахом, ніж поступлюся переконаннями задля свого
успіху, бо цю новомодну чесноту прикидання і лицемірства я ненавиджу
найлютішою ненавистю, і з усіх можливих хиб не знаю іншої, яка
б з такою очевидністю викривала б підлість і ницість у людських
серцях. Це норови раба і боягуза — ховатися і критися під личиною,
не наважуючись показатися перед ними таким, який ти насправді.
Цим шляхом наші сучасники привчають себе до віроломства. Змушені
дати брехливі обіцянки-цяцянки, вони не відчувають ані найменших
докорів сумління, нехтуючи їхнім виконанням. Шляхетне серце не
повинно таїти свої спонуки. Воно хоче, щоб його бачили аж до глибин:
у ньому все добре або принаймні все людяне.
Я зі свого боку волію бути радше докучним і нескромним, ніж підлабузником
і облудником. Ладен визнати, що коли тримаєшся з такою щирістю
і прямотою, незважаючи на особи, як це притаманно мені, то тут,
можливо, долучається також дещиця гордості і впертості, і мені
здається, що я поводжуся з більшою невимушеністю саме там, де
це найменше треба, і що пута, накладені на мене необхідністю бути
ґречним, гарячать мою кров. А втім, можливо і те, що я по своїй
простоті, іду в таких випадках за своєю природою. Дозволяючи собі
в спілкуванні з вельможами таку саму вільність у мові і жестах,
як ніби я мав справу з моїми домашніми, я добре розумію, до чого
це схоже на нескромність і зухвалість. Але окрім того, що я створений
таким, я не володію досить гнучким розумом, аби крутити при поставленому
мені прямо запитанні і ухилятися від нього з допомогою якогось
спритного ходу чи спотворювати істину, як і не маю також і достатньої
пам'яті, щоб утримати в голові, яким чином ця істина була мною
спотворена, або впевненості, щоб уперто правити своєї; коротко,
я хоробрий від слабкості. Ось чому я наважуюсь уже краще бути
безпосереднім і вважаю за необхідне незмінно казати те, що думаю,
і я чиню так як у силу мого душевного складу, так і на підставі
здорового глузду, надаючи долі робити зі мною те, що заманеться.
Арістіпп казав, що головний пожиток, добутий ним з філософії,
це те, що завдяки їй він навчився говорити вільно і відверто з
усяким.
Дивовижні і безцінні послуги надає нам пам'ять, і без неї наш
розум майже безсилий. Я проте позбавлений її начисто. Якщо мені
хочуть щось викласти, необхідно, щоб це робили частинами, бо відповісти
на мову, в якій є багато різних розділів,— це мені не до снаги,
і я не зумів би виконати ні одного доручення, не маючи записної
дощечки. І якщо мені треба виголосити якусь значну і довгу промову,
я змушений вдаватися до убогої і жалюгідної необхідності виучувати
напам'ять, слово по слову, все, що я маю сказати: інакше я не
зможу триматися належним чином і не матиму потрібної впевненості
в собі, спізнаючи весь час страх, як би моя квола пам'ять не підвела
мене. Але цей спосіб для мене аж ніяк не легший: три вірші я товчу
три години, а потім коли маєш справу з шедевром, то властива авторові
свобода, з якою можеш робити перестановки, заміняти ті чи інші
слова, вносити нове у зміст, призводить до того, що такі твори
гірше вкладаються в пам'яті. І що більшою недовірою я до неї проймаюся,
то більше вона мене зраджує: вона служить мені куди краще, коли
я про неї зовсім не думаю. Треба, щоб я усовіщав її без натиску,
бо коли я на неї напосідаю, вона починає здавати, а якщо уже вона
почала спотикатися, то що більше я спонукаю її, то дужче вона
кульгає і спотикається; вона служить мені не тоді, коли потрібна
мені.
Все, що я помічаю в собі щодо пам'яті, я помічаю і щодо багато
чого іншого: я не виношу підлеглості, зобов'язань і насильства
над собою. Те, що я роблю легко й природно, того мені більше не
зробити, почни я спонукати себе до цього наполеглими й владними
спонуками. Те саме я можу сказати і про моє тіло, члени якого,
якщо вони мають бодай найменшу волю і змогу розпоряджатися собою,
виходять іноді з-під мого послуху, коли я заздалегідь приписую
їм обслужити мене за певних обставин і певного часу. Це наперед
відданий їм наказ, твердий і владний, викликає у них огиду: вони
стискаються зі страху чи невдоволення і коцюрбнуть.
Якось, бувши в такому місці, де вважалося варварською непоштивістю
не відповідати згодом всякому, хто запрошує вас випити, я спробував
— хоча й мені й було дано волю чинити на свій розсуд — поводитися
на догоду присутнім при цьому, як на тамтешні звичаї, дамам, як
належить доброму горілчаному братові, але тут зі мною сталося
щось вельми втішне: погроза і готування до того, щоб пити понад
звичну і понад мою природну міру, заткнули мені горлянку, і до
того наглухо, що я так і не зміг проковтнути ні краплини, позбавивши
себе навіть того, що звик випивати за обідом: я відчував себе
п'яним і пересиченим тією випивкою, якою була повна моя уява.
Це явище найчіткіше спостерігається у людей, наділених буйною
і непогамовною уявою, але воно все ж природне, і нема ні однієї
людини, яка так чи інакше не улягала б йому. Один чудовий лучник
був засуджений до смерті, його обіцяли помилувати, якщо він зробить
якийсь особливо влучний постріл і тим самим підтвердить своє чудове
мистецтво. Він не побажав, проте, піддатися цій випробі, побоюючись,
що від надмірної напруги волі рука його здригнеться і замість
урятувати себе, він утратить славу, завойовану влучною стрільбою.
Людина, яка часто прогулюється в одному й тому самому місці, заглибившись
у свої думки, неодмінно покриє однакову відстань достоту однією
й тією самою кількістю кроків щоразу того ж розміру; але якби
вона стала відраховувати і відміряти свої кроки, виявилось би,
що вона, докладаючи всіх своїх зусиль, ніколи не проробить того,
що їй вдалося проробляти природно і за виграшки.
Моя книгозбірня, котра серед сільських книгозбірень може вважатися
однією з найкращих, розташована в далекому кінці мого будинку.
Коли мені спадає на думку навести в ній якусь довідку або зробити
виписку, то, побоюючись, як би, переходячи подвір'я, я не забув
того, за чим я подався, мені доводиться повідомити про свої наміри
комусь із домашніх. Якщо я наважуся, виступаючи з промовою, ухилитися
бодай на крихту від моєї провідної нитки, я неодмінно втрачу її:
ось чому в своїх промовах я геть сухий, стриманий і короткий.
І навіть людей, що перебувають у мене на службі, мені доводиться
називати або за їхньою посадою, або за місцем, звідки вони родом,
бо мені надзвичайно важко запам'ятати їхні імена: я радше скажу,
що в такому-то імені три склади, що воно немилозвучне, що воно
починається або закінчується якоюсь літерою. І якщо мені судилося
довго пожити на світі, то я аж ніяк не певний, що не забуду свого
імені, як це сталося з іншими. Мессала Корвін на цілих два роки
цілком утратив пам'ять; те саме розповідають і про Георгія Трапезундського.
І я нерідко загадуюсь над тим, яке ж було життя цих людей, а також
чи мав би я принаймні щось для підтримання сякого-такого існування,
якби теж утратив пам'ять: і вникаючи глибше в це питання, я починаю
побоюватися, що ця хиба, дійшовши до крайніх своїх меж, може зробити
всіляку душевну діяльність неможливою: «Пам'ять обіймає не лише
філософію, а й усю науку і застосування їх до життя» (Ціцерон).
Я весь у дірках і всюди протікаю19.
Мені траплялося не раз і не два забувати пароль,
за три години до того даний мною самим або одержаний від когось
іншого; траплялося забувати і про те, куди сховав я свого гаманця,
хай би там що казав з цього приводу Ціцерон. Я допомагаю собі
губити те, за що тримаюся особливо чіпко. Пам'ять це склад і вмістилище
знань, і оскільки вона у мене слаба, я не маю ніякого права нарікати
на те, що нічогісінько, можна сказати, не знаю. Загалом кажучи,
я знаю назви всіх наук і чим вони займаються, але далі цього нічого
не знаю. Я гортаю книжки, але зовсім не вивчаю їх: коли що й залишається
в моїй голові, то я більше вже не пам'ятаю, що це чуже: єдина
користь, добута моїм розумом з таких занять, це думки і міркування,
які він при цьому вбирає в себе. Що ж до автора, місця, слів і
всього іншого, то все це я зразу ж забуваю.
Я досяг такої досконалості в мистецтві забувати все на світі,
що навіть власні писання і твори забуваю не гірше, ніж усю решту:
мені постійно цитують мене самого, і я цього не помічаю. Хто побажав
би узнати, звідки взято вірші і приклади, які я нагромадив тут
цілими купами, той збив би мене геть з панте-лику, бо я не зміг
би відповісти йому. А проте я збирав даток лише біля дверей добре
відомих і славетних, не вдовольняючись тим, щоб він був щедрий,
але й прагнучи того, щоб він ішов від руки нескудної і поштивої,
бо мудрість тут до пари авторитетності. Чи дивина, що моя книга
поділяє долю всіх інших книжок, які я прочитав, і що в моїй пам'яті
з однаковою легкістю згладжується як те, що я написав, так і те,
що я прочитав, як те, що я дав, так і те, що я одержав.
Крім того, що в мене нікудишня пам'ять, мені притаманна ще низка
інших хиб, які немало сприяють моєму невігластву. Розум мій неповороткий
і млявий: найменша хмаринка знижує його проникливість, отож, наприклад,
не було випадку, щоб я запропонував йому якусь загадку, хоч би
яка нескладна вона була, і він розгадав би її: найменша дрібниця,
якщо вона хоч трошки химерна, пантеличить. В іграх, що вимагають
тямовитості, як скажімо шахи, карти, дамки і тому подібне, я здатний
засвоїти лише найосновніше. Я сприймаю повільно і нечітко, але
якщо мені все ж удалося щось уловити, я утримую сприйняте у всій
його повноті, досягнувши його всебічно, точно й глибоко, поки
воно утримується в мені. Зір у мене гострий, чіткий і без хиб,
але при роботі він легко втомлюється і починає здавати. З цієї
причини я не можу підтримувати тривале спілкування з книжками
і змушений вдаватися до сторонньої допомоги. Пліній Молодший міг
би повідати тим, хто не знайомий з цим на досвіді, наскільки істотна
ця перешкода для всякого, хто віддається подібним заняттям.
Не існує на світі душі, хай би якою вбогою і ницою вона була,
в якій не помічався б проблиск якоїсь особливої здібності: і нема
настільки глибоко схованої здібності, щоб вона так чи інакше не
проявила себе. Таким чином виходить, що душа, сліпа і сонна в
усьому іншому, стає живою, прозірливою і високою в якомусь частковому
своєму вияві — за роз'ясненням цього треба звернутися до наших
учителів. Та істинно прекрасні душі всеосяжні, відкриті і готові
до пізнання всього, хай би там чого, і якщо вони іноді не досить
освічені, то для них у кожному разі не закрито можливості стати
освіченими. Все це я кажу на докір моїй власній душі, бо — чи
то з своєї немічності, чи то з недбальства (а ставитися недбало
до того, що у нас під ногами, що в наших руках, що має безпосередню
дотичність до нашого повсякденного звичаю,— це те, що я завжди
осуджував у собі),— але вона така, що не знайти іншої такої ж
нездарної і такої ж темної у речах найбуденніших і найзвичніших,
не знати яких просто сором. Я хочу навести кілька прикладів на
підтвердження сказаного.
Я народився і виріс у селі, серед ратайських робіт різного роду.
У мене на руках справи і хазяйство, які я веду з того дня, коли
ті, хто володів до мене всім цим, що тепер моя власність, поступилися
мені своїм місцем. І все ж я не вмію рахувати ні в умі, ні на
папері, не знаю більшості наших монет, і мені не до снаги відрізнити
один злак від іншого ні в полі, ні в засіках, якщо різниця між
ними не така вже разюча: це саме я повинен сказати про капусту
і салат на моїм городі. Я не розуміюся на назвах найнеобхідніших
у сільському господарстві знарядь, і мені незнані основи основ
землеробства, відомі навіть дітям. Ще менше я тямлю в мистецтві
механіки, в торгівлі, в різних товарах, у властивостях і сортах
розмаїтих плодів, вин, м'яса, в муштруванні ловчих птахів, у лікуванні
коней і собак. І щоб остаточно ославити себе, признаюся, що не
далі як місяць тому мене спіймали в незнанні, навіщо потрібні
дріжджі при хлібопеченні і що означає, коли кажуть, що вину треба
перебродити. У давніх Афінах вважали, що хто вміло укладає і зв'язує
в'язанки хмизу, тому притаманні математичні здібності: про мене
звичайно винесли б міркування прямо протилежне цьому. Була б у
мене повна кухня припасів, я все одно голодував би.
З тих рис моїх, в яких я сповідався, неважко уявити собі й інші,
такі ж невигідні для мене. Але хоч би яким я був у власному зображенні,
якщо це зображення відповідає дійсності, я можу вважати мою мету
досягнутою. І якщо я не перепрошую, наважившись викласти письмово
речі такі жалюгідні і такі легковажні, то єдина причина, що утримує
мене від цього кроку — жалюгідність предмета, яким я займаюся.
Хай мене ганять, якщо хочуть, за цей мій задум, але не за те,
як його виконано. Хай би там що, я і без вказівок збоку чітко
бачу незначність і малоцінність всього, що сказав із цього приводу,
так само як і безглуздість моїх намірів, і це доводить, що мій
розум, чиїми пробами і є це писання, ще не остаточно знесилений.
Не хочу замовчати тут і гидку пляму, що спотворює мене і в якій
негарно признатися, щоб чули всі, а саме про нерішучість, що є
моєю хибою, вкрай обтяжливою в наших мирських справах. Мені важко
прийняти рішення тієї чи іншої речі, якщо вона, на мій погляд,
сумнівна:
Чи так, чи ні — не хоче відповісти серце20.
Я вмію відстоювати певні погляди, але вибирати
їх — до цього я непридатний. Адже у справах людських, до чого
б не схилялись, ми знайдемо багато доказів на користь усякої думки.
Та й філософ Хрісіпп казав, що він не хотів нічого переймати у
Зенона і Клеанфа, своїх навчителів, окрім найзагальніших їх положень:
що ж до підстав і доказів, то він і сам міг би знайти їх у потрібній
кількості. Тому, хай би в який бік я повернув свій погляд, я завжди
знаходжу досить причин і вельми переконливих підстав, щоб туди
й рушити. Таким чином я перебуваю в сумнівах і збережу за собою
волю вибору, поки необхідність наважитися не починає наглити мене:
тоді, правду кажучи, я найчастіше віддаюся, як кажуть, на волю
течії і вручаю себе на ласку фортуни: найменша схильність і обставини
підхоплюють і несуть мене:
Коли душа вагається, то й крапля Схилити може
в той чи інший бік21.
Вагання мого розуму в більшості випадків настільки
врівноважують одне одного, що я волів би вирішити справу, кинувши
жереб чи кості, і я відзначаю собі, на виправдання нашої людської
слабості, залишені нам самою священною історією приклади того
ж звичаю віддавати на волю долі і випадковості визначення нашого
вибору в тому, що сумнівно:
І випав жереб Матфею (Діяння Апостолів, 1,26).
Розум людський — меч двосічний і небезпечний.
Гляньте-но самі, з скількома кінцями ця палиця навіть у руках
у Сократа, її найближчого і найвірнішого друга! Отож я придатний
лише на те, щоб іти за іншими, і легко даю юрбі потягти мене за
собою. Моя довіра до своїх сил зовсім не така тверда, щоб я міг
наважитися брати на себе командування і керівництво, і мені більше
до смаку, щоб стежка для мене була протоптана іншими. Якщо треба
йти на ризик, зробивши гаданий вибір, я волію йти за тим, хто
впевненіший у своїх міркуваннях, ніж я, і чиїм судженням я вірю
більше, ніж своїм власним, підстави і коріння яких я вважаю вельми
хиткими.
І все ж я не дуже люблю міняти раз прийняті рішення, оскільки
в супротивних рішеннях я знаходжу подібні ж слабкі місця.
Ця звичка з усім згоджуватися здається мені нерозумною і небезпечною.
Звичайно можна почути, що, одаряючи нас своїми благами, природа
найсправедливіше вчинила при розподілі між нами розуму, бо нема
нікого, хто б не вдовольнявся часткою, що дісталася йому. Та чи
розумно це? Хто побажав би заглянути далі відведеного йому, тому
б довелося переступити межі можливостей свого зору. Я вважаю ці
погляди правильними і здоровими, але хто ж не вважає такими і
свої власні? Один з найкращих доказів цього — невисока ціна, яку
я складаю собі. Адже якби мої погляди не були досить тверді, їх
могло б ввести в оману те почуття любові і прихильності, яке я
спізнаю до себе, почуття і справді виняткове, бо я звертаю його
майже цілком на себе і не розтрачую на стороні. Все, що інші ділять
між цілою купою друзів і знайомих і віддають турботам про свою
славу і своє возвеличення, я повертаю лише на те, щоб забезпечити
спокій моєму духу і мені, і якщо дещо від мене все ж перепадає
стороннім, то це відбувається зовсім не за велінням мого розуму.
Моя наука — жить і добре матись22.
Отож, щодо моїх думок про себе, то вони з безконечною
рішучістю і такою ж безконечною впертістю обвинувачують мене в
невігластві. Це і справді один з предметів, на якому я вправляю
мій розум, і частіше, охочіше, ніж на чимось іншому. Люди звичайно
розглядають один одного, я ж спрямовую мій погляд всередину себе:
я його занурюю туди, там я всіляко тішу його. Всякий вдивляється
в те, що перед ним: я ж вдивляюся в себе. Я маю справу лише з
самим собою: я безперервно споглядаю себе, перевіряю, випробовую,
Ніхто не пробує заглибитися в себе23,
а я — кручуся всередині себе самого.
Цією здатністю докопуватися до істини — хай би якою малою мірою
такої здатності я володів — так само як вільнолюбивим небажанням
відмовлятися від своїх переконань на догоду іншим людям, я зобов'язаний
головним чином самому собі, бо найстійкіші і найзагальніші мої
погляди народилися, так би мовити, разом зі мною: вони у мене
природні, вони цілком мої. Я привів їх на світ сирими і немудрими,
і те, що я породив, було сміливим і сильним, але дещо смутним
і недосконалим: відтак я обгрунтував і зміцнив свої погляди, спираючись
на тих, хто користувався моєю пошаною, а також на бездоганні взірці,
полишені нам старожитніми, з якими я зійшовся в думках. Ось вони
і переконали мене в моїй слушності, і завдяки їм я дотримуюся
моїх поглядів свідоміше і з більшою твердістю.
Якщо всякий чекає хвали за бистрість і жвавість свого розуму,
то в своєму я найвище ціную його тверезість, якщо вже варто відзначати
людські якості та здібності, то я найвище ставлю впорядкованість,
узгодженість і врівноваженість моїх думок і звичаїв.
(Книга II, з глави 17)
1 Лукрецій. Про природу
речей, V.
2 Гай Марій Старший — римський
полководець і вождь народної партії.
3 Мається на увазі твір італійця
Кастільйона «Дворак» про те, які прикмети повинна мати культурна
людина.
4 Вергілій. Енеїда, VII, 783.
Переклад Михайла Білика.
5 Філопемен Мегалопольський
— ахейський політичний діяч.
6 Марціал. Епіграми. Книга
II, 36.
7 Лукрецій. Про природу речей,
II. 1131. Переклад Миколи Зерова.
8 Горацій. Послання. До Флора,
55. Переклад Андрія Содомори.
9 Горацій. Сатири II, 2,12.
10 Ювенал, III, 54. Переклад
Миколи Зерова.
11 Горацій. Послання, II,
2, 201. Переклад Андрія Содомори.
12 Горацій. Послання, І, 6,
45. Переклад Андрія Содомори.
13 Сенека. Агамемнон, 480.
14 Теренцій. Брати, 220.
15 Проперцій, III, 3, 23.
16 Сенека. Агамемнон, 154.
17 Горацій. Послання. І, 1,
51. Переклад Андрія Содомори.
18 Проперцій, III, 9, 5.
19 Теренцій. Євнух, 105.
20 Петрарка, сонет СХVІ.
21 Теренцій. Дівчина з Андроса,
266.
22 Лукрецій. Про природу речей,
V, 980.
23 Персій, IV, 23.
До змісту Мішель де МОНТЕНЬ
ПРОБИ
Просвіта
