Мішель де МОНТЕНЬ
ПРОБИ

ЯК МЕНЕ ВИХОВУВАЛИ

Знання греки і латини штука, безперечно, гарна й важлива, та воно дається надто дорогою ціною. Я розповім тут, як можна набути цю науку куди дешевше, ніж звичайно — цей спосіб був випробуваний на мені самому. Його може застосувати всякий, хто побажає.
Небіжчик мій батько, розпитавши якнайретельніше знавців і науковців, як найліпше мови вивчати, почув від них попередження про звичайні тут перепони; його застерегли, що єдина причина, чому ми не в силі осягти велич і мудрість давніх греків і римлян, це тривалість вивчення їхніх мов, тоді як їм самим вони не коштували анінайменших зусиль. Сам я не вірю, щоб це була справді єдина причина. Хай би там що, а батько зарадив собі тим, що просто з рук мамки і перш ніж мій язик почав щось лепетати, віддав мене під опіку німцеві (цей німець потім помер у Франції славетним лікарем). Мій учитель зовсім не знав нашої мови, зате чудово орудував латиною. Приїхавши на запрошення мого батька, який створив йому всі умови для мого навчання, він не відходив від мене ні на крок. Щоб полегшити його працю, йому дали ще двох підмагачів, не таких учених, як він, котрі були приставлені до мене дядьками. Всі вони розмовляли зі мною лише латиною. Що ж до інших у домі, то тут запровадили непохитне правило, що ні батько, ні матір, ні служник чи покоївка не можуть звертатися до мене з іншими словами, окрім латинських, засвоєних кожним із них, аби якось спілкуватися зі мною. Просто дивно, як їм у цьому повелося. Батько і мати опанували латину настільки, що цілком розуміли її, а при потребі могли й порозумітися нею; те саме можна сказати і про челядь, якій доводилося мати справу зі мною. Коротко кажучи, ми так полатинились, що наша латина поширилася навіть до навколишніх сіл, де й досі зберігаються вкорінені частим ужитком латинські назви деяких ремесел та відповідного знаряддя. Особисто я навіть на сьомому році стільки ж тямив французьку чи перігорську говірку, скільки, скажімо, арабську. І без усяких виграшок, без книжок, без граматики і будь-яких правил, без різок і сліз я опанував латину, таку саму бездоганно щиру, як і та, якою володів мій наставник, бо я не знав нічого іншого, щоб псувати і нівечити її. Коли траплялося для перевірки запропонувати письмовий переклад на латину, то доводилося давати мені текст не французькою мовою, як це робиться в школах, а кепською латиною, яку мені треба було віддати гарною. І Нікола Груші, автор «Де комітііс Романорум», Гійом Герант, коментатор Арістотеля, Джордж Б'юкенен, великий поет шотландський, Марк-Антуан Мюре1, котрого Франція та Італія вважають кращим промовцем нашої доби, мої колишні наставники, часто казали мені, що в дитинстві я так легко і вільно шпарив латиною, аж вони побоювалися підступитися до мене. Б'юкенен, котрого я зустрів згодом у почті покійного маршала де Бріссака, повідомив мені, що, лаштуючись писати про виховання дітей, моє виховання він узяв за взірець; він тоді виховував молодого графа де Бріссака, який згодом прославився своєю мужністю та відвагою.
Щодо грецької, якої я майже зовсім не знаю, то батько збирався навчити мене цієї мови, застосовуючи геть-то новий метод, з допомогою гри і вправ. Ми перекидалися відмінками так само, як дехто, граючися, скажімо, в дамки, вивчає математику і геометрію. Адже моєму батькові, окрім іншого, радили приохотити мене до науки і до виконання обов'язку, не ґвалтуючи моєї волі і спираючись лише на моє власне бажання. Йому радили виховувати мою душу в лагоді, даючи їй цілковиту волю, без примусу і суворості. І він дбав про це так неухильно, що, зважаючи на думку декого, ніби для ніжного мозку дитини шкідливо, як її різко будять уранці, видираючи ґвалтом і зразу з чіпких обіймів сну (в який вони поринають куди глибше, ніж ми, дорослі), мій батько звелів, щоб мене будили звуками музичного інструменту і щоб у цей час біля мене неодмінно був хтось із челядинців.
Цього прикладу досить, аби судити про все інше, а також аби скласти уявлення про турботливість і любов такого доброго батька, котрому годі поставити на карб, що йому не пощастило пожати плоди, на які він міг сподіватися при такому ретельному плеканні. Дві обставини спричинилися до цього. Передусім яловий і невдячний грунт. Хоч я і тішився здоров'ям нівроку і мав м'яку податливу вдачу, а проте мене було так важко зрушити, я був такий млявий і оспалий, що мене не могли вирвати з моєї ліні, навіть аби змусити трішечки погуляти. Те, що я бачив, я бачив як слід, і під цією обважнілою оболонкою віддався зухвалим мріям і понад вік зрілим думкам. Розум же в мене був повільний, він ішов не далі того, куди його довели, схоплював я теж не на льоту; дотепності в мені було мало, до того ж я хибував на цілковитий — аж не віриться — брак пам'яті. Чи ж дивина, що батькові так і не пощастило видобути з мене щось вартісне. А потім, як усі ті, хто прагне будь-що одужати і хто прислухається до різних порад, цей добряга, потерпаючи, як би не зазнати краху в такому любому для його серця ділі, здався зрештою перед повсюдною думкою, яка завжди відстає від тих, хто веде перед, як ото буває з журавлями, що тягнуться за ватагом, і скорився звичаю, не маючи більше круг себе тих, хто підказав йому перші настанови виховання, вивезені ним з Італії. Отож, він послав мене, шестилітнього, до гієнської школи, тоді закладу в повному розквіті і найкращого у Франції. Навряд чи можна було додати ще щось до тих турбот, якими він мене там оточив, обравши для мене найдостойніших вихователів, що опікувалися мною окремо, і добившись для мене низки інших, не передбачених у школах, пільг. Але так чи інакше, це була школа. Моя латина невдовзі підупала і, відвикнувши користуватися нею в розмові, я швидко втратив володіння нею. І всі мої знання, набуті завдяки новому методу навчання, стали в пригоді мені лише на те, щоб я зразу перескочив у старші класи. Але вийшовши з школи тринадцяти років і закінчивши, отож, курс наук (як це вони звуть), я, щиро кажучи, не виніс звідти нічого такого, чим міг би похвалитися.
Поривати до книг мене почало завдяки втісі, якої я зазнав від оповідок у Овідієвих «Метаморфозах». У віці семи-восьми років я зрікався усіх забавок, аби тішитися читанням їх; окрім того, що латина була для мене рідною мовою, це була найлегша з усіх відомих мені книжок і тому найдоступніша своїм змістом моєму незрілому розуму. Бо про всіляких там Ланселотів Озерних, Амадісів, Гюонів Бордоських2 та інші плюгаві книжчини, якими захоплюються замолоду, я тоді і не чував (та й нині гаразд не знаю, про що вони) — так суворо вишколили мене. Ще недбаліше ставився я до інших заданих уроків. Але тут мене врятувало те, що в мене був розумний наставник, той дивився крізь пальці на ці та інші мої грішки. Завдяки цьому я проковтнув цілу Вергілієву «Енеїду», потім Теренція. Плавта, нарешті, італійські комедії, такі цікаві для мене своїм змістом. Якби вихователь виявив тупу упертість і силоміць урвав це читання, я б виніс зі школи лише люту ненависть до книжок, як це діється майже з усіма нашими паничами. Та він тримався вельми мудро. Вдаючи, ніби нічого не знає, він ще дужче розпалював мою пристрасть поглинати книжки, дозволяючи ласувати ними лише потаєнці і м'яко змушуючи мене виконувати обов'язкові уроки. Адже головні прикмети, які, на батькову думку, повинні були мати ті, кому він доручив моє виховання, була добродушність і м'якість вдачі. Та й у моїй вдачі не було інших вад, опріч оспалості і ліні. Боятися треба було не того, що я вчиню щось погане, а того, що я битиму байдики. Ніщо не показувало, що я буду лихий, проте все — що я стану пустоцвітом. Можна було чекати, що я полюблю неробство, але не лиходійство.
Бачу, що так воно й сталося. Скарги, якими мені вуха натуркали, такі: він ледачий, байдужий до обов'язків по відношенню до друзів і родичів, а також до громадських; надто поглинутий собою. І навіть ті, хто не любить мене, все-таки не скажуть: яким таким правом він присвоїв? Яким таким правом не платить? Вони кажуть: чому не поступається? Чому не дає?
Буду радий, якщо і надалі мені робитимуть лише такі, породжені особливою вимогливістю, докори. Та деякі несправедливо вимагають від мене, аби я робив те, чого робити не зобов'язаний, і причому куди наполегливіше, ніж вимагають від себе того, що вони зобов'язані робити. Гудячи мене, вони заздалегідь відмовляються належно оцінити будь-який мій добрий вчинок, а мені віддати подяку, яка була б лише справедливою даниною. Прошу ще при цьому врахувати, що всяка хороша справа, зроблена мною, повинна цінуватися тим більше, що сам я менш за когось користувався чужим добродійництвом. Я можу тим вільніше розпоряджатися своїм майном, чим більше воно моє. І якби я любив розписувати все, що роблю, мені було б легко відмести від себе ці докори. А декому з цих панів я зумів би за виграшки довести, що вони не стільки роздратовані тим, що я роблю не досить багато, скільки тим, що міг би зробити для них куди більше.
У той же час душа моя сама по собі зовсім не була позбавлена сильних потягів, а також чіткого і ясного погляду на оточення, яке вона досить добре розуміла і поцінувала в самотності, ні з ким не спілкуючись. І між іншим, я справді думаю, що вона нездатна була б схилитися перед силою і примусом.
Чи слід мені згадати ще про одну здібність, яку я виявив у дитинстві? Маю на увазі виразність мого обличчя, рухливість і гнучкість у голосі і рухах тіла, вміння зживатися з тією роллю, яку я виконував. Бо ще з раннього віку, «мені дванадцятий пішов в ту пору рік»3, я справлявся з ролями героїв у латинських трагедіях Б'юкенена, Геранта і Мюре, які чудово ставилися в нашій гієнській школі. Наш ректор, Андреа де Гувеа, як і в усьому, що стосувалося його обов'язків, був, безперечно, найвидатнішим серед ректорів наших шкіл. Так ось, на цих виставах мене вважали першим актором. Це таке заняття, яке б я нізащо не гудив би, якби воно дістало поширення серед дітей знатних домів. Згодом мені доводилося бачити і наших принців, які віддавалися йому, нагадуючи цим декого з старожитніх, з честю для себе і успіхом.
У Давній Греції вважалося цілком пристойним, коли муж високого коліна робив з цього своє ремесло: «Він поділився своїм задумом з актором трагіком Арістоном; останній був родовитий, причому, багатий, і лицедійство, яке у греків не вважається ганебним, нітрохи не принижувало його» (Тіт Лівій, XXIV).
Я завжди ганив нетерпимість тих, хто повставав проти цих розваг, а також несправедливість тих, хто не допускає хороших лицедіїв до наших славетних міст, позбавляючи тим самим народ цієї громадської утіхи. Зате мудрі державці докладають усіляких зусиль, щоби збирати і об'єднувати городян як для того, щоб спільно виконувати обов'язки, накладені на нас святобливістю, так і для справ і всіляких забавок: приязнь і єдність від цього тільки міцнішають. І потім, чи можна було б запропонувати їм невинніші розваги, ніж ті, що відбуваються на людях і перед очима влади? І, по-моєму, було б правильно, якби влада і державець частували вряди-годи своїм коштом міську комуну такими видовищами, виявляючи тим самим свою ласку і ніби батьківське піклування, і якби в містах з численною людністю було б відведено відповідні місця для таких вистав, які відвертали б городян від лихих і негласних справ.
Вертаючись до нашої матерії, ще раз скажу, що найголовніше — прищепити смак і любов до науки; інакше ми виховаємо просто віслюків, навантажених книжною премудрістю. Підохочуючи їх ударами різок, їх навантажують саквами з різними знаннями, але для того, щоб вони були сущим добром, не досить їх носити на собі, треба ними проникнутися.

(Книга 1, з глави 26)

1 Груші, Герант, Б'юкенен, Мюре — вчителі Монтеня в гієнському колежі в Бордо і в Бордоському університеті.
2 Ланселот Озерний, Амадіс, Гюон Бордоський — герої лицарських романів.
3 Вергілій. Еклоги, VIII.

До змісту Мішель де МОНТЕНЬ ПРОБИ