Мішель де МОНТЕНЬ
ПРОБИ

ПРОБИ, ЇХНЯ НОВИЗНА, ЗНАЧЕННЯ І ФОРМА

1

Як облоги, якщо вони масні й плідні, заростають тисячами видів дикого й марного зілля і, щоб змусити землю служити в наших цілях, необхідно її обробити і засіяти певними насіннями: як жінки самі собою в стані продукувати лише безформні брили й кусні плоті, а для того, щоб вони могли породити здорове й міцне потомство, їм необхідно постачити сім'я з боку,— так само і з нашими умами. Якщо не зацікавити їх певним предметом, який тримав би його в узді, він починає метатися з боку на бік, то туди, то сюди, безкраїми полями уяви.

Так мовби тремтливе
Сонячне світло в воді відбивається в мідному чані,
Чи світлосяйного місяця в повні проміння яскраве
Скрізь проникає далеко, у кожен куточок, під небо
Блисне і високо вдарить по рублених сволоках стелі 1.

І нема такого безуму, такої бридні, яких би не породжував наш ум, перебуваючи в такому збудженні,

ніби в маренні хворого будуть безладно зринати
Всякі дива 2.

Душа, що не має заздалегідь визначеної мети, прирікає себе на загин, бо, як мовиться, хто скрізь, той ніде:

Той, хто всюди, Максиме, живе, ніде не живе 3.

Усамітнившись з недавнього часу в себе вдома, я пройнявся наміром не клопотатися, настільки можливо, ніякими справами і провести в самотності й сумирі той недовгий час, який мені залишається ще прожити. Мені здавалося, що для мого ума нема й не може бути більшого доброчинства, ніж дати йому змогу знічев'я вести розмову з самим собою, зосередитися й замкнутися в собі. Я сподівався, що тепер йому буде легше досягнути цього, бо з роками він зробився статечнішим, зрілішим. Але я вважаю, що

Дух блука на дозвіллі безцільно 4

і що, навпаки, мій ум, ніби кінь, що вихопився на волю, дає собі в стократ більше праці, ніж раніше, коли він робив її для інших. І справді мій ум породжує стільки безладно нагромаджених одне на одне, нічим не пов'язаних химер і фантастичних чудовиськ, що я, бажаючи розглянути на дозвіллі, наскільки вони примхливі й безглузді, я почав переносити їх на папір, сподіваючись, що з часом, можливо, він сам себе засоромиться.

(Книга І, глава 8)

2

Щодо листів я хочу сказати, що, на думку моїх друзів, у мене є кебета до цієї справи. І для поширення своїх вигадок я залюбки користувався б цією формою, якби мав потрібного співрозмовника. Я потребую такого спілкування з співрозмовником (колись я його мав!), яке підтримало б і надихало мене. Бо кидати слова на вітер, як роблять інші, я міг би хіба що вві сні, а вигадувати неіснуючих людей для того, щоб писати їм про важливі речі, мені теж було б бридко, бо я заклятий ворог усяких підробок. Якби я звертався до гарного друга, то був би уважніший і впевненіший у собі, ніж нині, коли бачу перед собою багатолику юрбу, і навряд чи я помилюся, якщо скажу, що в цьому випадку писав би вдаліше. За природою стиль у мене насмішкуватий і невимушений, але ця властива мені форма викладу не годиться для офіційних взаємин, як і взагалі моя мова, надто стисла, безладна, уривчаста. І я не вирізняюся вмінням писати церемонні послання, в яких нема іншого глузду, окрім вишуканого низання люб'язних слів. Нема у мене ні кебети, ні схильності до всіляких розлогих виявів своєї шани і готовності до послуг. Я зовсім цього не відчуваю, і мені прикро говорити більше, ніж я відчуваю. В цьому я дуже далекий від теперішньої моди, бо ніколи ще не було такого гидомирного і ницого проституювання слів, що передають пошану й повагу: «життя», «душа», «відданість», «обожнювання», «раб», «служник»,— все це до того збаналізовано, що коли люди хочуть висловити справді палке почуття і сущу повагу, їм уже бракує для цього слів.
Я смертельно ненавиджу все, що бодай трошечки відгонить лестощами, і тому, природно, маю звичку говорити сухо, коротко й прямо, а це тим, хто мене погано знає, здається пихою. З найбільшою пошаною ставлюся я до тих, кому не саджу компліментів, і якщо душа моя поривається до когось з радістю, я вже не можу змусити її виступати ступою, якої вимагає ґречність. Тим, кому я справді належу всією душею, я пропоную себе скупо і з гідністю і найменше заявляю про свою відданість тим, кому найбільше відданий. Мені здається, що вони повинні читати в моїм серці і що всякий словесний вираз моїх почуттів тільки спотворить їх.
Я не знаю нікого, чия мова було б така тупа і неоковирна, як моя, коли йдеться про всілякі вітання з приводу прибуття, прощання, подяк, привітань, пропозицій послуг та інших солодких слів, приписуваних церемонними правилами нашої ґречності.
І ні разу не щастило мені написати листа з рекомендацією когось або з проханням про ласку комусь так, щоб той, для кого вона писалася, не вважав її сухою і млявою.

(Книга І, з глави 40)

3

Всякий із нас, за словами Плінія, може правити за добре повчання самому собі, аби лиш мав він талан пильно стежити за собою. Розповідаючи про те, що сталося зі мною, я не повчаю інших, а повчаюся сам; це наука, добута для себе, а не настанова для інших.
І не слід ставити мені на карб, що я про це розповідаю, бо те, що корисне для мене, може принагідно виявитися корисним і для іншого. В кожному разі я нічого ні в кого не відбираю, а лише добуваю користь зі свого добра. А якщо я кажу дурниці, то ніхто від цього не страждає, крім хіба що мене самого: до того ж ці дурниці зі мною і закінчуються, не маючи дальшого продовження. В цьому дусі про себе писали всього лишень двоє чи троє старожитніх авторів, та й то, не знаючи про них нічого, окрім їхніх імен, не беруся утверджувати, що вони писали достоту в такому роді, як я. Відтоді ніхто не ступив їм у слід. І не дивина, бо простежувати звивисті манівці нашого духу, проникати в таємні глибини його, підмічати ті чи інші з незчисленних його найменших рухів — річ вельми нелегка, куди важча, ніж може здатися з першого погляду. Це заняття нове й незвичне, воно відвертає нас від повсякденних наших занять, від найприйнятніших справ. Ось уже кілька років, як усі мої думки спрямовані на мене самого, як я вивчаю і перевіряю тільки себе, а якщо я і вивчаю щось інше, то лише на те, щоб несподівано в якусь мить прикласти це до себе чи, точніше, вкласти в себе. І мені аж ніяк не здається хибним, якщо, подібно тому як це робиться в інших науках, незрівняно менш корисних, ніж ця, я повідомляю все добуте мною на цьому полі, хоча й не можу сказати, що був би задоволений успіхами, досягнутими до цього часу. Нема опису важчого, ніж опису самого себе, але воднораз нема опису кориснішого. Завжди треба гарненько пообчиститися, приоздобитися, причепуритися, перш ніж показатися на люди. Ось і я постійно чепурюся, бо постійно зайнятий самоописанням. Говорити про себе вважається лихою звичкою, рішуче осуджуваною через відтінок хвастощів, які звичайно здаються неминуче пов'язаними з розповідями про себе.
Але це означало б виплеснути з ночов разом з водою і дитину:

Втече від хиби — до хиб веде5.

Я вважаю, що такий засіб скорше шкідливий, ніж корисний. Але якби навіть було слушно, що розповідати людям про себе — неодмінно марнославство, то я все ж не повинен, бувши вірний своєму основному завданню, притлумлювати в собі цю злощасну властивість, раз вона вже мені притаманна, і утаювати цю хибу, яка є для мене не лише звичка, а й покликання. Хоч як би там, сказати по щирості, я мушу сказати з приводу цієї звички, що неслушно гудити вино за те, що багато хто напивається ним доп'яна. Зловживати можна лише хорошими речами. Осудливе ставлення до цього звичаю, як на мене, спрямоване проти дуже поширеної слабості. Це шори для коней, якими не затуляли собі очей ні святі, що так красномовно говорили про себе, ні філософи, ні богослови. Не роблю цього і я, хоча й не належу до числа як тих, так і тих. Хоча вони прямо в цьому і не признаються, проте ніколи не змарнують нагоди виставити себе напоказ. Про що найбільше розмірковує Сократ, як не про себе самого? До чого він постійно спрямовує мислі своїх учнів, як не до того, щоб вони говорили про себе, але не на підставі вичитаного ними з книжок, а на підставі рухів їхньої власної душі? Ми побожно сповідуємося перед Богом Господом і нашим духівником, а наші сусіди сповідуються публічно. Але мені скажуть, що ми сповідаємося тільки в гріхах: на це я відповім, що ми сповідаємося в усьому, бо наша чеснота небездоганна і потребує каяття. Жити — ось моє заняття і моє мистецтво. Той, хто хоче заборонити мені говорити про це за моїм розумінням, досвідом і звичкою, хай звелить будівничому говорити про споруди не своїми думками, а чужими, на підставі чужих знань, а не своїх власних. Якщо говорити про свої якості це зарозумілість, то чому Ціцерон не хвалить красномовства Гортензія, а Гортензій — красномовства Ціцерона? Певне, хтось скаже, що ліпше було б, якби я свідчив про себе ділами і творіннями, а не самими лише словами. Але я зображую головним чином мої роздуми — річ, вельми невловну і вона ніяк не надається для матеріального втілення. Лише на превелику силу я можу вбрати її в таку повітряну оболонку, як голос. Багато які мудріші й благочестивіші люди прожили життя, не зробивши ніяких видатних учинків. Вчинки свідчать більше про мої удачі, ніж про мене самого. Вони промовляють скорше про свою роль, ніж про мою, дозволяючи судити про останню лише гадано і вельми неточно: щоразу з якогось одного боку. А тут я виставляю цілком себе напоказ: щось ніби скелет, в якому з одного погляду можна побачити все — жили, м'язи, сухожилки, все окремо і на своїм місці. А кашель показав би лише одну частину картини, зненацька блідість або серцебиття — окрему, та й то не цілком достеменним чином. Тут я описую не свої рухи, а себе, свою сутність. Я вважаю, що слід бути обачним у міркуванні про себе і так само точним у показаннях про себе, незалежно від того, чи робляться вони вголос чи про себе. Якби мені здавалося, що я добрий і розумний або щось на цей кшталт, я сказав би про це на весь голос. Говорити про себе принизливо, гірше, ніж ти є насправді,— не скромність, а глупота. Розцінювати себе нижче того, чого ти вартий, за словами Арістотеля, це боягузтво і легкодухість. Ніяка чеснота не поліпшується від спотворення, і істина ніколи не спочиває на брехні. Говорити про себе, вихваляючи себе, краще, ніж ти є насправді, не тільки завжди — марнославство, але також нерідко і глупота. В підставі цього пороку лежить, по-моєму, надзвичайна зарозумілість і немудре себелюбство. Кращий засіб від зцілення цього пороку — робити прямо протилежне тому, що приписують ті, хто, забороняючи говорити про себе, тим самим ще суворіше забороняють думати про себе. Гординя породжується думкою, мова може брати в цьому лише незначну участь. Тим, що забороняють говорити про себе, здається, що займатися собою значить милуватися собою, що постійно стежити за собою й вивчати себе означає надавати собі надто багато ціни. Це, звичайно, буває. Але така крайність проявляється тільки у тих, хто повертається до себе, лише покінчивши з усіма своїми справами: хто вважає заняття собою справою пустою і марною: хто дотримується думки, що розвивати свій розум і вдосконалювати свій характер — все одно що будувати повітряні замки: і хто гадає, що самопізнання — справа стороння і третьорядна.
Якщо хто-небудь, озираючись на тих, хто нижче стоїть, хвалиться своєю вченістю, хай він поверне зір до минулих віків, тоді він зразу змириться, побачивши, скільки було тисяч людей, що стояли незмірно вище за нього. А якщо він прибільшеної думки про свою доблесть, хай пригадає життя обох Сціпіонів і стількох армій і стількох народів, до яких йому безконечно далеко. Ніяка особлива достойність не сповнить гордотою того, хто врахує всю безліченну безліч притаманних йому недосконалостей і слабкостей, і на додачу до всього — всю жалюгідність людського існування.
Саме тому, що Сократ зумів щиро прийняти настанову свого Бога: «Пізнай самого себе»,— і внаслідок цього самопізнання пройнявся зневагою до себе, його вшановано званням мудреця. Той, хто зуміє таким чином пізнати себе, може не боятися говорити про наслідки свого пізнання.

(Книга II, з глави 6)

4

Пані, якщо мене не врятують новизна і незвичайність моєї книги, що нерідко надають вартості речам, то я ніколи не вийду з честю з цієї безглуздої затії: але вона така своєрідна і така несхожа на загальноприйняту манеру писати, що, можливо, саме це й правитиме їй пропускним аркушем. Спершу фантазія взятися до писання спала мені в голову під впливом меланхолійного настрою, що зовсім не відповідав моїй природній вдачі; він був породжений тугою самоти, в яку я поринув кілька років тому. А що в мене не було ніякої іншої теми, я звернувся до себе і обрав предметом свого писання самого себе. Це, мабуть, єдина в своєму дусі книга з таким чудернацьким і безглуздим задумом. В ній нема нічого такого, що варте уваги, окрім цієї особливості, бо таку порожню і нікчемну тему найвибагливіший майстер не зміг би обробити так, що варто було про неї розповісти.

(Книга II, з глави 8)

5

Мої твори не тільки не усміхаються мені, але щоразу, як я торкаюся них, викликають у мене досаду:

Сором мене за писання бере, як свої твори читаю,
Надто багато я бачу такого, щоб викреслить геть6.

Перед моєю душею постійно витає ідея, якийсь млистий, як уві сні, образ форми, незмірно вищої за ту, що я її застосовую. Я не можу, одначе, уловити її і використати. Та й сама ця ідея не піднімається, власне, над пересічністю. І це дає мені змогу побачити навіч, до чого ж далекі від найвищих злетів моєї уяви і від моїх надій творіння, доконані такими великими і багатими душами давнього світу. їхні писання не лише задовольняють і заповнюють мене: вони вражають і пронизують мене захватом: я виразно відчуваю їхню красу, я бачу її, якщо не повністю, не до кінця, то в кожному разі такою мірою, що мені годі й думати досягнути чогось подібного. До чого б я не брався, мені треба попередньо принести офіру граціям, як мовить Плутарх про людину, що домагалася їхньої ласки:

як що-небудь нам любо,
як що-небудь людським почуттям так приємно,
то завдячуєм все це ми граціям7.

Вони ні в чому не товаришать мені: все у мене неоковирно й кострубато, всьому бракує вишуканості й краси. Я не вмію надавати речам вартості вище тієї, яку вони мають насправді: моя обробка не йде на користь моєму матеріалові. Ось чому він має бути у мене кращої якості, він має справляти враження і блищати сам по собі. І якщо я беруся за сюжет простіший і цікавіший, то роблю це заради себе, бо мені зовсім не до шмиги манірне і тоскне мудрування, якому віддається весь світ. Я роблю цеє, щоб дати втіху самому собі, а не моєму стилю, який волів би за краще сюжети високіші й суворіші, якщо тільки заслуговує назви стилю безладна й розхристана мова, чи, вірніше сказати, нехитре просторіччя і виклад, що не визнає ні належної дефінації, ні поправного членування, ні заключення, плутане й незграбне, на зразок промов Амафанія і Рабірія. Я не вмію ні догоджати, ні веселити, ні розпалювати уяви. Краща у світі оповідка стає під моїм пером сухою, вичавленою і безнадійно тьмяніє. Я вмію говорити лише про те, що продумано мною заздалегідь, і я начисто позбавлений того хисту, який помічаю у багатьох моїх субратів по ремеслу і який полягає в умінні заводити балачку з першим-ліпшим чи розважати без утоми слух можновладця, базікаючи про всяку всячину, і при цьому не відчувати браку в темах для просторікування,— оскільки люди такого розбору хапаються за першу, що навинулася їм,— пристосовуючи ці теми до настроїв і рівня тих, з ким доводиться мати справу. Державці не люблять поважних розмов, а я не люблю байок. Я не вмію наводити докази, що спали на думку найперші і найдоступніші, звичайно вони бувають найпереконливішими, хоч би про який предмет я висловлювався, я найохочіше згадую найскладніше з усього, що я знаю про нього...
А втім, мова моя не вирізняється ні простотою, ні плинністю, вона кострубата й недбала, у неї є свої свавільні примхи, які не в ладу з правилами: але хоч би яка вона була, вона все ж подобається мені, якщо і не за переконанням мого розуму, то за душевним нахилом. Одначе я добре відчуваю, що іноді заходжу, либонь, задалеко і, бажаючи уникнути ходульності і неприродності, впадаю в іншу крайність:

Темним роблюся, прагнучи бути коротким8.

Платон мовить, що багатослівність чи лаконічність не є властивості, що підвищують чи знижують достойності мови, Зазначу, що всякий раз, коли я пробував триматися чужого мені стилю, а саме рівного, одноманітного і впорядкованого, я завжди зазнавав поразки. І додам, що хоча каденції і цезури Салюстія мені більше до мислі, я все ж вважаю Цезаря і більшим і менш доступним для наслідування. І якщо мої нахили надять мене скорше до відтворення стилю Сенеки, то це не заважає мені куди вище цінувати стиль Плутарха. Як у вчинках, так і в мові я йду, не мудруючи, за своїми природними спонуками, звідки й стається, можливо, що я мовлю краще, ніж пишу. Діяльність і рух запалюють слова, надто у тих, хто піддається раптовим поривам, що притаманно мені, і з легкістю запалюється: поза, лице, голос, одяг і настрій духу можуть надати ваги тим речам, які самі по собі позбавлені її,— і навіть порожньому базіканню...
Моя французька мова сильно попсована й у вимові і в усьому іншому говіркою того краю, де я виріс: я не знаю в нашій стороні жодної людини, яка не відчувала б сама своєї покрученої мови і ображала б і далі нею чисто французькі вуха. І це не від того, що я такий уже сильний у своєму перігорському наріччі, бо я обізнаний з ним не більше, ніж з німецькою мовою, про що анітрохи не тужу. Це наріччя, як і інші, поширені довкола в тому чи іншому краю,— як, наприклад, пуатуське, сентонжське, ангулемське, лімузінське, овернське,— тягуче, мляве, плутане; а втім, вище за нас, ближче до гір, існує ще гасконська мова, яка, на мій погляд, виразна, точна, коротка, воістину прекрасна: ця мова дійсно мужня і військова більшою мірою, ніж якась інша з доступних моїй тямі, мова настільки ж складна, могутня і точна, наскільки вишукана, тонка й багата власне французька.
Щодо латини, яка в дитинстві була для мене рідною мовою, то я, одвикнувши вживати її в розмові, утратив плинність, з якою колись говорив нею: більше того, я відвик і писати латиною, але ж колись я володів нею так досконало, що мене прозвали «учитель Жан». Ось як мало я вартий з цього боку.

(Книга II, з глави 17)

6

Мені скажуть, мабуть, що намір обрати себе предметом свого опису вибачливо людям непересічним і славетним, які завдяки своїй славі можуть викликати в інших бажання познайомитися з ними ближче. Звісно, я це чудово знаю і не збираюся цього заперечувати. Знаю також, що не кожен ремісник удостоїть підвести очі від своєї роботи, щоб глянути на людину, виліплену зі звичайного тіста, хоча, щоб подивитися на в'їзд до міста особи великої і видатної, всі вони, як один, покидають свої рундучки і робітні. Лише тим, у кому є щось гідне наслідування і чиє життя і погляди можуть правити за взірець, подобає виставити себе напоказ. Цезар і Ксенофонт мали досить міцненьку підставу, що давала їм право зацікавлювати інших розповіддю про себе: це була велич доконаного ними. Так само кожному було б цікаво прочитати щоденники великого Олександра, записки Августа, Катона, Сулли, Брута та інших, що розповідали б про їхні діяння, якби такі записки залишилися після них. Образи таких людей люблять і життя їхні вивчають, навіть коли подоби їхні вже відлиті з міді чи висічені з каменю.
Ця осторога цілком слушна, але мене вона, власне, ледве торкається.

Лише друзям я зрідка читаю, та й то хіба змусять,
Звісно не будь-де почну й не для всіх, як, буває, читають
Посеред Форуму, в гущі людей; залюбки й у купальні
Дехто читає9.

Я не висікаю тут фігури, щоб спорудити ЇЇ на міському перехресті, в церкві або в якомусь іншому громадському місці:

Не стараюсь заповнить бриднею сторінку,
Говорю лише у колі тісному10.

Ні, ця фігура призначається для скромного куточка книгозбірні і для того, щоб розважити сусіда, родича або друга, якому буде приємно знову побачити мої риси і впізнати мене в цьому зображенні. Інші наважуються говорити про себе, бо вважають цей предмет гідним уваги і вдячним: я ж навпаки роблю це лише тому, що, вважаючи його нікчемним і невдячним, можу не боятися докорів за самовихваляння.
Я залюбки обговорюю справи, вчинені іншими: щодо моїх, то я вважаю їх не вартими обговорення, бо вони не заслуговують його. Я не знаходжу в собі стільки похвальних якостей, що міг би говорити про них без краски сорому на лиці. Якою втіхою було б для мене послухати когось, хто розповів би мені про норови, вроду, душевний склад, найзвикліші речі і повороти долі моїх предків! З якою увагою я ловив би кожне його слово! І справді, тільки безнадійно лиха людина може ставитися з презирством до портретів своїх друзів і попередників, до крою їхнього вбрання, до їхньої зброї. Що до мене, то я збережу папери, печатку, часослів і своєрідну шпагу, яка свого часу слугувала їм. Я не прибрав зі свого кабінету й довгого ціпка, якого не випускав з рук мій батько. «Батькова одежа й каблучка тим дорожчі дітям, чим дужче вони любили свого батька» (Августин. Про вертоград Божий).
Якщо мої нащадки не виявлять щодо мене охоти до чогось подібного, у мене знайдеться, чим відплатити їм за це; адже хоч би як мало вони рахувалися зі мною, я на той час рахуватимуся з ними ще менше. Всі мої взаємини з суспільством зводяться в даному випадку до того, що я запозичую у нього найзручніше і найкраще знаряддя відтворення моїх думок: для відшкодування я збережу, можливо, колись брусок масла на розкладці від танення на осонні.

Щоб і тога була у тунців, і плащі у оливок11
І часто будуть служить зручним покровом макрелям12.

І якщо навіть трапиться, що ні одна душа так і не прочитає моїх писань, чи я згайнував даремно час, уживши так багато дозвілля на такі корисні й приємні міркування? Поки я знімав з себе зліпок, мені довелося не раз і не два помацати себе в пошуках правильних співвідношень, внаслідок чого і сам взірець набув більшої чіткості і деяким чином удосконалився. Малюючи свій портрет для інших, я воднораз малював себе і в своїй уяві, і при тому барвами точнішими, ніж ті, які я застосовував для того ж раніше. Мою книгу такою ж мірою створив я, як і вона створила мене. Ця книга — невіддільна од свого автора, книга, що складала моє головне заняття, невіддільну частку мого життя, а не заняття, що мало якусь особливу сторонню мету, як буває звичайно з іншими книгами. Чи я втратив дарма час, з такою наполегливістю і ретельністю усвідомлюючи те, що я таке? Адже ті, хто лише зрідка і випадково озирають себе подумки, не записуючи своїх спостережень, ті не досліджують себе так докладно і не проникають у себе так глибоко, як той, хто робить це предметом свого постійного вивчення, своєю життєвою справою, своїм ремеслом, як той, хто ставить перед собою завдання накреслити вичерпний свій опис і віддається його виконанню з усією щирістю, з усім жаром своєї душі: адже найсолодші втіхи, якщо переживаєш їх лише на самоті з собою, відлітають, не залишаючи ніякого сліду і тікаючи від погляду не тільки всього народу, але й твого оточення.
Скільки разів відвертала мене ця робота від докучливих роздумів, а докучними треба вважати всі ті роздуми, які безплідні! Природа наділила нас дорогоцінною здатністю розмовляти з самим собою, і вона часто запрошує нас скористатися цим, щоб показати нам, що хоча ми чимось і завдячуємо оточенню, все ж куди більше завдячуємо самим собі. Для того, щоб привчити мою уяву до якогось ладу й плану навіть тоді, коли вона віддається фантазіям, і убезпечити її від безладних блукань і марнування сил, нема кращого способу, як закріпити на папері і зареєструвати всі навіть найнікчемніші думки, що виникають в умі. Я дослухаюся до своїх мріянь тому, що мені доводиться заносити їх до мого протоколу. Скільки разів, бувши засмучений чиїмось учинком, ганити який уголос було б і неґречно і нерозумно, я полегшив свою душу на цих сторінках не без таємної думки про повчальність усього цього для інших.
Що ж у тім, що я став трохи уважніше продивлятися книжки, вишукуючи, чи не можна поцупити щось таке, чим я міг би підперти й приоздобити мою власну? Я нічого не вивчив задля написання моєї книги, але, написавши її, я все ж дещо вивчив, якщо можна назвати хоч скількись там схожим на вивчення вискубування і висмикування якихось клаптиків, то з одного боку, то з другого, у різних авторів — звісно, не для того, щоб створити собі якісь погляди, але для того, щоб допомогти тим, які я вже виробив раніше, щоб підтримати і підкріпити їх.

(Книга II, з глави 18)

1 Вергілій. Енеїда. Книга восьма, 21—25. Переклад Михайла Білика.

2 Горацій. Про поетичне мистецтво. До Пісонів, 7—8. Переклад Андрія Содомори.

3 Марціал, VII, 73.

4 Лукан, IV, 704.

5 Горацій. Про поетичне мистецтво, 21. Переклад Андрія Содомори.

6 Овідій. З Понту, 1, 5, 15.

7 Невідомо, звідки Монтень узяв цю цитату.

8 Горацій. Про поетичне мистецтво, 25. Переклад Андрія Содомори.

9 Горацій. Сатири. Книга перша, 4, 72. Переклад Андрія Содомори.

10 Персій, V, 19.

11 Марціал, XIII, 1. 1.

12 Кутулл, ХСІV, 8.

До змісту Мішель де МОНТЕНЬ ПРОБИ