Мішель де МОНТЕНЬ
ПРОБИ

МІЙ БАТЬКО

...Щодо мене, то ця вада гидка не так моєму розуму, як моїй вдачі і моїм уподобанням. По-перше, я легко пристаю на авторитетну думку авторів старожитних, а по-друге, я справді вважаю: пияцтво це безтямна й ница вада, хоча не така лиха й шкідлива, як інші вади, на які слабує людська громада. Звичайно, такої втіхи, щоб за неї не довелося розплачуватися, нема, а проте я думаю, що ця вада обважнює наше сумління менше, ніж інші, не кажучи вже про те, що вона не вимагає якихось хитромудрощів і її задовольнити легше, а це теж не останнє діло.
Один достойний і вже літній муж казав мені, що пиття у нього серед тих трьох головних радостей, які залишилися в житті. Проте він пив кепсько: тут треба уникати вишуканості і виявляти в доборі вин меншу розбірливість. Якщо хочете, щоб вино вам смакувало, ви повинні йти на те, щоб воно іноді здавалося вам несмачним. Хто бажає бути добрим пияком, повинен зректися тонкого смаку. Німці, так ті п'ють однаково охоче будь-яке вино. Вони воліють за краще жлуктати, ніж смакувати. Це річ досяжніша. Втіха німців у тому, щоб вина було досхочу, щоб воно було доступне. Щодо французької звички пити, за обідом і за вечерею, помірковано і з побоюванням за здоров'я, то така звичка позбавляє нас багатьох милостей Бахуса. Тут потрібна більша витривалість, слід присвячувати цьому більше часу. Греки та римляни вділяли цьому ділу цілі ночі, а часто ще й дні. І справді треба, щоб звична порція вина була й щедріша і постійніша. Я знав одного вельможу, вершителя життя і любимчика успіху, так він випивав за трапезою сім кварт вина і відтак робився ще проникливішим і мудрішим при розв'язанні важливих справ. Втіха, яку ми хочемо зазнати в житті, повинна займати в ньому більше часу. Треба поводитися так, як розсильні з крамниці або робітники; не можна минати жодної нагоди випити і слід завжди пам'ятати про це бажання. Здається, що ми з кожним днем обмежуємо наше повсякденне споживання вина і що раніше в наших господах, як я спостерігав у дитинстві, різні частування і підживи були куди частіші й звичніші, ніж оце нині. Чи означає це, що ми в дечому вдосконалюємося? Аж ніяк! Це означає лишень, що ми куди більшою мірою, ніж батьки, вкинулися в любострастя. Адже віддатися і любострастю, і скляному богу з однаковою силою годі. Довгий піст, по-перше, ослаблює шлунок, а по-друге, робить нас джиґунами, ласішими до любовного жирування.
Які чеснотливі були колись люди, я чув чимало розповідей з уст мого батька. Чеснота, за його словами, звичаям тодішнього жіноцтва відповідала якнайбільше. Батько мій говорив мало і вельми влучно, присмачуючи свою мову деякими виразами не з старожитніх, а нових авторів, надто з іспанських; з іспанських книжок настільним у нього був твір, званий в іспанців «Марком Аврелієм»1. Поводився він з приємною гідністю, напрочуд скромно й сором'язливо, одягався вельми ретельно і коли ходив, і коли їздив верхи. Він завжди дотримувався даного ним слова, і в питаннях сумління і віри радше схильний був до маловірства, ніж до іншої крайності. Він був низькорослий, але сповнений снаги, мав гарну поставу і був напрочуд зграбний. Лице в нього було приємне, смагляве. У всіляких тілесних вправах виявляв спритність і вмілість. Я ще бачив киї, обважені свинцем, якими, як мені казали, він розвивав силу рук, готуючись гуляти у краклі або фехтувати, і черевики зі свинцевими набійками, в яких легше було бігати й стрибати. З раннього дитинства в моїй пам'яті з ним пов'язані маленькі дива. Коли йому минуло вже шістдесят, я не раз бачив, як він, сміючись з нашої незграбності, стрибав у кожусі на коня, як перескакував через стіл і як, піднімаючись сходами до себе, перемахував через три-чотири приступки. Він запевняв, що в усьому нашому краї годі знайти бодай одну шляхтянку, яка б мала лиху славу, і розповідав про те, як йому доводилося ночувати з шляхетними доннами, і вони поводилися бездоганно. Він присягався, що залишався непорочним аж до одруження. Багато років він провів в Італії, беручи участь в італійських походах, про які залишив нам власноручний діарій з описом усього, що було, цей опис він вів для свого особистого і публічного користування.
Тим-то й одружився він пізненько, після повернення з Італії 1528 року, коли йому було тридцять три роки.
Та вернімося до урваної нитки викладу.
Надокуки старощів, які потребують підпори і якогось відсвіження, цілком слушно могли б пробудити в мені хіть навчитися пити, бо це одна з останніх утіх, позосталих по тому, як роки забрали одну по одній усі інші. Випиваки, знавці цього діла, кажуть, що природне тепло насамперед виникає в ногах: воно зрідні дитинству. Ногами воно піднімається вгору, в середню ділянку і, вкорінюючись тут надовго, викликає, як на мене, єдине суще фізичне раювання (інші втіхи бліді проти нього). Нарешті, уподіб випарам, що піднімаються й осідають, воно доходить до нашої горлянки і тут робить останню зупинку.
І все ж мені в голові не вкладається, як можна розтягти насолоду від пиття, коли пити вже більше не хочеться, і як можна навіяти собі штучне і протиприродне бажання пити надміру. Мій шлунок був би нездатний на це: він може вмістити лише те, що йому необхідно. Я звик пити лише після їди, і тому я під кінець завжди п'ю найбільшу кварту. Анахарсіс2 дивувався, що греки наприкінці трапези пили з більших коряків, ніж на початку її. Як на мене, це робилося з тієї ж причини, за якою так чинять німці, ті наостанку починають змагатися, хто кого переп'є. Платон забороняв дітям пити вино до вісімнадцяти і забороняв напиватися раніше, ніж у сорок літ; тим же, кому стукнуло сорок, він рекомендує втішатися вином досхочу і щедро поклонятися Діонісу, цьому доброму богу, що повертає людям веселощі і старцям юність, що приборкує і втишує жагу, подібно тому, як вогонь топить залізо. Ба, в своїх «Законах» він вважає такі учти корисними (аби лише застільний голова стримував інших), адже сп'яніння — це гарне й достеменне випробування вдачі людської; воно може збадьорити літніх людей так, що ті пустяться танцювати або заведуть пісню, чого б вони не наважилися зробити по тверезому. Вино здатне загартувати душу й тіло. Одначе Платон схвалює такі обмеження, почасти запозичені ним у карфагенян: слід утримуватися від вина у військових походах; кожному урядовцю і кожному судді треба утримуватися від вина при виконанні своїх обов'язків і розв'язанні державних справ; пити не слід ні в денні години, відведені для інших занять, ні тієї ночі, коли бажають зачати дитину.

(Книга II, з глави 2)

1 Повна назва «Золота книга Марка Аврелія» іспанського письменника Антоніо де Гевари.
2 Анахарсіс — скіфський мудрець, що одвідав Афіни у часи Солона.

До змісту Мішель де МОНТЕНЬ ПРОБИ