Ярема ПОЛОТНЮК
СВЯЩЕННА КНИГА ІСЛАМУ

Одним із найпопулярніших на світі творів, як відомо, є Коран, священна книга мусульман, котрі вважають її зібранням Божих одкровень, зісланих арабському пророкові Мохаммедові ібн Абдаллагові (бл. 570 — 632).

Саме слово «кор'ан», згідно з тлумаченням знаного мусульманського богослова Абу Ханіфи (699 — 767), який до того ж був чудовим знавцем літературної арабської мови, є віддієслівним іменником дієслова «кара'а» й має два значення: «збір, зібрання» (Божих одкровень) та «читання» у розумінні «те, що (часто) читається; те, що читається вголос», тощо. Європейська, та й взагалі світова наука більш схиляється до другого тлумачення.

Самі ж мусульмани, спираючись на текст своєї священної книги, називають її по-різному: «фуркан», тобто «розрізнитель» (добра і зла); «гуд», тобто «керівництво на праведній дорозі, ведіння праведним шляхом»; «Аз-Зікр», себто «Нагадування», «Пересторога»; «Ель-Кітаб» — «[Священне] писання»; «Ас-Сухуф» — «Благородний сувій», «Шанований Список»; «Калям Ал-лаг» — «Слово Боже»; «Кітаб Аллаг» — «Боже писання» тощо. Та все ж найпоширенішою назвою є «Коран», часом з означеним артиклем «аль» і нерідко з епітетом «преславний», «премудрий», «високошанований», «прешляхетний».

Згідно з уявленнями побожних мусульман, які базуються на тексті їхньої священної книги, на небі існує першотекст, «перво-пис», як влучно висловився перший російський перекладач Корану й поважний знавець коранічної проблематики Г. С. Саб-луков (1804—1880), існує щось на зразок автографа, «Омм аль-Кітаб» («Матір Книги»), що через посередництво «вірного духа» («ар-рух аль-амін») чи «святого духа» («ар-рух аль-кудус») був частинами переданий пророкові Мохаммедові і записаний його послідовниками.

Дещо пізніше і сам пророк, і його прихильники дійшли висновку, що текст священної книги «у серце пророка» за дорученням самого Бога передав архангел Джібріл, або Джабраїл,— як араби називають архангела Гавриїла, відомого нам з Євангелія (саме він сповістив пречисту діву Марію про народження Ісуса Христа).

Іншими словами, і мусульманські богослови, і дослідники-сходознавці сходяться на тому, що текст Корану вийшов від пророка Мохаммеда, відтак мусимо бодай у найзагальніших рисах познайомитися з біографією засновника цієї релігії та з самими історичними умовами, в яких вона зародилася.
Відомо, що до народження Мохаммеда більшість арабів, які населяли Аравійський півострів, були язичниками-ідолопоклонни-ками, чи многобожниками, хоча окремі арабські племена й визнавали християнство та іудаїзм, побутували там і впливи зороастрійської релігії й навіть маніхейства.

Біографія Мохаммеда, як і кожного засновника релігії, обросла великою кількістю легенд, «чудес» та різного роду «подробиць» і «свідчень очевидців», через які науці доволі нелегко пробитися до скупих і розрізнених фактів.

Згідно з мусульманською традицією, пророк народився 570 р. н. є., у рік, відомий в арабській напівлегендарній історії як «рік слона». Згідно зі староарабською легендою, у цей час ефіопський правитель Йємену Абрага збудував у столиці Сані велику й розкішну церкву, яка мала своїм привабливим виглядом перевершити мекканський храм Кааби (язичницький) і, таким чином, зробитися місцем паломництва всіх арабів півострова. Мекканці, що мали непогані прибутки від паломництва до храму Кааби, найняли араба-бедуїна, який з ризиком для життя подався в Сану й осквернив новозбудовану християнську святиню. Обурений Абрага вирушив у похід, щоб помститись мекканцям і знищити храм Кааби. А проте слон, який був при війську Абраги, не схотів увіходити в Мекку і навіть схилився перед нею, неначе кланяючись храмові Кааби. А невдовзі Бог наслав на військо ефіопського намісника величезних птахів, які камінням дощенту його винищили.

Історичні джерела свідчать, що похід Абраги чи його сина Йаксума (Абрага помер правдоподібно 558 р.) справді відбувся, але його метою була не боротьба за вплив на паломників, а забезпечення Йєменові безперебійної транзитної торгівлі через Хіджаз. Що ж стосується дати народження Мохам-меда, то вона фактично невідома і коливається у досить широких межах — від 570 до 580 рр.; інакше кажучи, до переселення Мохаммеда в Медіну (літо 622 р.) ми не знаємо жодної справді вірогідної дати його життя.

Перша біографія Мохаммеда була написана аж у середині VIII ст. Ібн Ісхаком (помер 767 р.) і дійшла до нас у переробці Ібн Гішама (помер 834 р.) та частково в цитатах історика ат-Табарі (помер 923 р.). Ці відомості залишаються поки що єдиним канонічним джерелом.

Тим часом дитинство та юність Мохаммеда відбиваються в численних напівфольклорних оповіданнях. Так, перед народженням пророка і в момент його появи на світ з'являються різні віщі знаки й знамення, відбуваються чудеса. Ще дитиною Мохаммед вступає у контакт із потойбічним світом і врешті одного дня до нього з'являються ангели, щоб очистити його серце.

Правда, достеменно відомо, що хлопець рано осиротів: його батько Абдаллаг помер ще до синового народження, залишивши вдові Аміні п'ять верблюдів, кілька овець та одну рабиню. Традиція каже, що коли Мохаммедові виповнилося шість років, померла мати. Сироту взяв до себе хлопчиків дідусь Абд ель-Мотталіб, а через два роки, по смерті старого, сиротою заопікувався його дядько Абу Таліб.
Якийсь час хлопчик пас дядькових кіз та овець, а коли йому сповнилося 12 років, Абу Таліб узяв його з собою в багатомісячні мандри до далекої Сірії разом із торговим караваном. Вважається, що саме тут майбутній пророк уперше зіткнувся зі світом християнських, іудейських та інших релігійних громад; саме у Сірії якийсь християнський аскет начебто впізнав у хлопчикові майбутнього пророка і провістив йому велику прийдешність.

Уппсальський професор Тор Андре встановив схожість між есхатологічними віршами Корану і гімнами сірійського християнського містика IV ст. Єфрема Сіріна, що свідчить про контакти майбутнього пророка з християнськими монахами. З іншого боку, надто велика кількість фактичних помилок у питаннях, що торкаються християнського віровчення та ритуалу, переконує нас у тому, що свої відомості про християнство та іудаїзм Мохаммед почерпнув не з книг, а з усних розмов.
Коли майбутньому пророкові виповнився 21 рік, він уже мав у Мецці репутацію «аміна» — надійної, солідної людини, і за рекомендацією свого дядька поступив на службу до багатої вдови Хадіджі, дочки Хуваліда ібн Асада, яка сама успішно вела велику караванну торгівлю.

Незабаром Мохаммед і Хадіджа припали до серця одне одному і в 595 році, за ініціативою Хадіджі, Мохаммед одружився з нею, незважаючи на бурхливі протести з боку його та її родичів. На той час Хадіджі, старшій від свого обранця на 15 років, було вже під сорок, і від двох попередніх шлюбів вона мала двох синів і доньку.

Незважаючи на таку вікову різницю, шлюб виявився вдалим: пророк прожив з Хадіджею 25 літ і вона подарувала йому шестеро дітей — двох хлопчиків, які померли ще дітьми, й четверо дочок, з яких тільки остання продовжила рід пророка.

Одруження з Хадіджею позбавило Мохаммеда потреби постійно турбуватися про хліб насущний. Тепер він міг частіше віддаватися роздумам про релігійні та філософські проблеми, які віддавна його цікавили. Зрештою, ще до його виступу з проповіддю ісламу у Мецці існував гурток богошукачів-ханіфів, які, не належачи до якоїсь певної релігії, вірили в єдиного Бога, постилися та вели аскетичний спосіб життя. До них, між іншим, належав і двоюрідний брат Хадіджі.

Коли Мохаммед досяг сорокарічного віку, релігійні роздуми й пошуки почали займати дедалі більше місця в його житті. Ми, одначе, не знаємо, як саме у нього виникло переконання, що власне його Бог обрав виразником своєї волі, назвавши пророком не тільки арабів, а й усіх народів.

Європейські вчені XIX ст. не раз зображали його як істерика чи епілептика і, спираючись на «житіє» пророка («Сіратрасуль Аллаг»), навіть «науково» доводили, що він хворів так званою «мускульною істерією» (А. Шпренгер, Р. Дозі, А. Ю. Кримський та ін.). Однак більш критичні й глибші дослідження (В. Бартольд) показали, що епілептики й істерики, як правило, не вільні від хворобливих вагань і захоплень, тимчасом як нічого подібного в житті арабського пророка і його простому, ясному, може, навіть занадто тверезому вченні ми не зустрічаємо.

Звичайно, Мохаммед був людиною своєї доби і те, що ми нині витлумачили б інакше, він, як і перші християни, пояснював виключно втручанням доброї чи лихої неземної сили. В часи сильного душевного напруження, на самоті, в нічній тиші чи під гарячим промінням сонця Мохаммед, як раніше апостол Павло, мав видіння, про які зберіг чіткі спогади.

Так, 97-а сура говорить про зіслання з неба Корану, коли ангели й дух з дозволу Бога зійшли на землю. Сури 53 і 81, навпаки, говорять про денне видіння, а з буквального змісту 53-ї сури можна зробити висновок, що пророк бачив самого Бога, який показався йому на висоті небосхилу, пізніше зійшов до «раба свого» на віддаль меншу двох луків і сам безпосередньо дав йому своє одкровення.

Як повідомляє найстарша «сіра», тобто «житіє» Мохаммеда пера Ібн Ісхака, після сорока років пророка щораз частіше охоплював екстатичний стан, який супроводжувався зоровими та звуковими галюцинаціями. Одного разу, як стверджує Ібн Ісхак, на горі Хира біля Мекки до пророка прийшов архангел Гавриїл «за наказом Бога». Це видіння справило на Мохаммеда велике враження, і він надовго впав у депресію, з якої його вивів той самий «дух», що звелів йому йти до людей зі словом Бога.

Вважається, що Мохаммед почав здійснювати свою пророчу місію в 609 чи 610 році і першим, хто повірив у нього без найменших вагань, була його вірна дружина. Пізніше в пророчу місію Мохаммеда повірив і його двоюрідний брат Алі, син Абу Таліба, потім — прийомний син Зейд ібн Харіс, із часом до них приєднався родовитий мекканський купець Абу Бекр (згодом — перший халіф, заступник пророка на землі), далі — Мохаммедові родичі: аз-Зубейр та Саад ібн Абі Ваккас (згодом відомий полководець, завойовник Ірану); за ними — купці Тальха та Абдуррахман ібн Ауф. А ще пізніше до послідовників пророка приєднався й Осман ібн Аффан із знатного роду Омейядів (майбутній третій халіф), який одружився з дочкою Мохаммеда — красунею Рукайєю.

Серед перших пророкових послідовників були, як бачимо, найрізноманітніші люди — родичі і цілком сторонні особи, багаті й бідні; траплялися, зрештою, й випадки, коли завзяті противники нового віровчення робилися з часом його ревними послідовниками, як, наприклад, Омар ібн аль-Хаттаб (бл. 581-591 — 664), згодом другий халіф.

Навернення неофітів до нової віри йшло дуже повільно: за перші три роки число визнавців пророка не перевищувало 40 чоловік. Нове віровчення від самого початку наразилося на відверто вороже ставлення мекканців, передусім корейшитської аристократії; вже на першу публічну проповідь Мохаммеда мекканці відповіли глузуваннями та лайкою. Щоправда, не всі мекканці ставилися аж так вороже до Мохаммеда: були й такі, що вважали його божевільним, а декотрі співчували йому і навіть пропонували свою грошову допомогу, щоб вилікувати бідолашного земляка. Та, як свідчить Ібн Ісхак, не бракувало й таких, котрі витончено знущалися з Мохаммеда: одні просили прислати ангела, який підтвердив би правдивість його пророчих слів, інші пропонували скинути на них небо великими шматками. Опір пророка, його відмова від будь-яких компромісів, викликала лють корейшитів. І все ж нова віра робила успіхи: Абу Бекр, до фанатизму відданий новоявленому пророкові, витратив майже все своє майно на викуп тих рабів, які прийняли нове віровчення. Щоб уникнути щораз більших переслідувань, 615 року понад сто найубогіших мусульман емігрувало до християнської Абіссінії. У Мецці залишилося лише півсотні Мохаммедових послідовників.

Конфлікт ще більше загострився, коли проповіді мекканського пророка почали зачіпати релігійні почуття тих сусідніх племен, по чиїх землях проходили торгові каравани мекканців. Ці сусіди зажадали від мекканців, аби ті «вплинули» на свого пророка, і він шанобливо висловився про ідолів, яким вони поклонялися, погрожуючи інакше не пропускати купецькі каравани Мекки через свої землі.

Вважаючи, що за цих обставин слід добитися передусім визнання своєї громади як окремого політичного організму, пророк зважився на компроміс: погодився з пошаною висловитися про сусідських ідолів, за що мекканці мали визнати його громаду.

Компроміс, здавалося, був успішним: уся Мекка визнала Мохаммеда за посланця Божого, сусіди корейшитів заспокоїлися. Щоправда, пророкові задля цього довелось поступитися своїм найсвятішим переконанням, ледь не відійшовши від самої основи власного віровчення. Вживши на означення ідолів слово «гараніки», яке могло означати і лебедів, і журавлів, і струнких юнаків, пророк, очевидно, вважав, що не бере аж надто великого гріха на душу, тим більше що в тій ситуації важко було вчинити інакше. Однак ані мусульмани, ані їхні вороги цим компромісом не задовольнились.
Почувши про це, Мохаммед наступного ж дня впав в екстаз і з волі самого Бога прорік рядки, якими, по суті, взяв свої слова назад, відтак лише у 53-й сурі залишився тьмяний слід від цієї прикрої історії. Зрозуміло, що перший варіант цих айятів, де згадувалися «шляхетні гараніки», до Корану не втрапив. Згодом, виправдовуючись перед мекканцями, Мохаммед пояснював, що то його попутав диявол, і категорично назвав віру в ідолів, як і надію на їх заступництво, безглуздям.

Нещодавно англійський письменник Саль-ман Рушді, індійський мусульманин з походження, знаючи цей епізод, написав роман «Сатанинські вірші» з алюзіями щодо втручання сатани в діяльність пророка (згадаймо добре всім нам відомий з Євангелія епізод спокушання сатаною Ісуса Хрис-та біля Єрусалима) — цей твір, як ми знаємо, викликав бурю гніву та обурення у мусульманському світі.

Тим часом ситуація довкола пророка та його послідовників у Мецці загострювалася. Спроба знайти притулок у Таїфі, кілометрів за сто на схід від Мекки, куди Мохаммед подався зі своїм приймаком-сином, закінчилася невдало: їх зустріли градом каміння.

Допомога прийшла звідтіля, звідкіля її зовсім не ждали — від арабських пдемен хазрадж і аус, які проживали в околицях Ясріба (класичної Ятриппи). Прибувши на паломництво до Мекки, дванадцять представників ясрібських племен познайомилися там з пророком та з основами його вчення і, без зайвих вагань, присягли йому на вірність, діставши за це титул «ансар», тобто помічник. Пізніше до Мекки прибуло 70 ясрібських послідовників Мохаммеда, які не лише присягнули йому на вірність, а й поклялися захищати його хоч би й ціною власного життя.

Зрозуміло, отже, що як тільки над пророком нависла загроза фізичної розправи, він потайки переїхав із Мекки до Ясріба, який відтоді почав називатися Медінат ен-небі, тобто «Місто пророка», або скорочено — просто Медіна (Місто). Сталося це 4 вересня 622 року. Через 16 років від цієї події почнуть відраховувати мусульманську еру, яка, згідно з арабським літочисленням, розпочалася 16 липня 622 року.

Помиривши племена аус і хазрадж, які до того боролися між собою за вплив в оазі та місті, Мохаммед фактично зробився повноправним володарем Медіни. А невдовзі почалось розмежування послідовників пророка мусульман з «людьми Писання» — спершу з іудеями, згодом з християнами.

Життя пророка з переїздом до Медіни докорінно змінилося: гнаний і переслідуваний проповідник нового віровчення перетворився тепер на «посланця Божого», який диктує людям Господні закони. Мохаммед у Медіні — не лише релігійний наставник і вождь, а й світський володар: поряд з його будинком тут зводяться ще два будинки для його двох дружин, яких він узяв майже зразу по смерті Хадіджі. Згодом їхнє число сягне чотирнадцяти, хоча для решти правовірних він обмежить цю кількість лише чотирма жінками. Тут, у Медіні, відбулася й зміна кибли — напрямку, у який мусульмани мали повертати обличчя під час молитви: якщо раніше вони поверталися до Єрусалима, то після конфлікту з іудеями й остаточного розриву з ними напрямком кибли зробився мекканський храм Кааби. 624 року біля криниць при Бадрі відбулася перша воєнна сутичка мусульман з мекканцями, яка закінчилася блискучою перемогою послідовників пророка. Та на цьому боротьба не завершилася: з перемінним успіхом вона тривала до 630 року, коли Мохаммед із десятитисячним військом узяв Мекку, а невдовзі й більша частина Аравійського півострова змушена була покоритися пророкові.

Навесні 632 року Мохаммед здійснив свій останній «прощальний» хадж (паломництво) з Медіни до Мекки. Влітку того ж року він раптово занедужав і 8 червня помер. Могилу для пророка викопали тієї самої ночі й на тому якраз місці, де він помер. Згодом біля нього поховали двох халіфів — Абу Бекра та Омара. Над скромною могилою пророка збудували пишну гробницю, яка з часом зробилася другою після Кааби святинею мусульманського світу.

Пророк помер, не назвавши духовного спадкоємця, а тому мусульманам самим довелось вибирати керівника своєї громади. Завдяки енергійним заходам Омара першим заступником посланця Божого (по-арабськи заступник — «халіфа») було обрано Абу Бекра, який помер 634 року, заповівши свою владу Омарові. Крім титула халіфа, Омар першим прийняв ще й титул «повелителя правовірних», який згодом зробився най-вживанішим. Майже тридцятирічне правління перших чотирьох «праведних» халіфів було досить складним історичним періодом, заповненим спершу боротьбою проти арабських племен, що відпали від ісламу по смерті пророка, а згодом — арабськими завоюваннями, що почалися ще за Мохаммедового життя.

На той час Корану як такого ще не існувало. За життя Мохаммеда його послідовники, щоправда, записували одкровення свого пророка на пальмових листках, на кістках тварин тощо, більшість, однак, за арабською доісламською традицією, завчала ці одкровення напам'ять. Через рік після смерті пророка мусульманське військо зіткнулося при Акрабі з військом лжепророка Маслами і в запеклій битві завдало йому поразки. При цьому, однак, загинуло чимало знатних мусульман, які знали напам'ять одкровення пророка. Слід було негайно записати всі ті одкровення, які ще збереглися «в серцях правовірних», тобто ті, що їх іще пам'ятали люди, які особисто знали пророка.

Халіф Абу Бекр (572 — 634) відразу ж після битви при Акрабі доручив цю роботу двадцятидвохрічному Зейдові ібн Сабітові, який був секретарем пророка в останні роки його життя. Зейд виконав своє завдання: записав одкровення пророка на окремих аркушах пергаменту великим, гарним, чітким почерком без діакритичних крапок та значків. Ця редакція Корану ще не була офіційною: вона призначалася швидше для приватного користування вождів мусульманської громади і ще не поширювалася в копіях. Коли перша версія Зейда ібн Сабіта була вже готова, з'ясувалося, що чимало людей, які близько знали пророка, мають великі фрагменти його одкровень, не включені до зведеної редакції. Існування інших версій канонічної книги було неабиякою небезпекою: щоб уникнути розколів і чвар у мусульманській громаді, керівництво прийняло по-своєму мудре рішення — всі фрагменти, які не ввійшли до єдиного канонічного кодексу, зібрати і знищити.

Після завершення роботи над так званою Османівською редакцією Корану, за наказом халіфа Османа, було виготовлено чотири списки священної книги: оригінал мав залишитись у Медіні, а копії надсилалися у Дамаск, Басру та Куфу. Тексти всіх списків були ідентичні, а проте й надалі залишалися різночитання, зумовлені перш за все специфікою тогочасного арабського письма.

Існує навіть легенда, за якою четвертий праведний халіф Алі ібн Абі Таліб, проходячи повз групу персів, що недавно прийняли іслам, почув, як вони прочитали: «Бог прокляне пророка і невірних»,— замість: «Бог і пророк проклянуть невірних». Фатальне непорозуміння виникло лише тому, що перси, не знаючи до пуття арабської граматики, неправильно вимовили одну коротку голосну, не позначену на письмі. Арабське письмо, отже, слід було вдосконалювати: після винайдення діакритичних значків, якими у тексті Корану позначаються короткі голосні, можливість різночитань, здається, була зведена до мінімуму, хоча, як показує практика, прийти до єдиного розуміння священної книги мусульманам так і не вдалося. З іншого боку, авторитет священної книги захистив Коран від пізніших втручань у текст, завдяки чому він залишився практично незмінним.

Навіть поверхово познайомившись з історією виникнення Корану, легко помітити, з якими труднощами зіткнувся Зейд ібн Сабіт при редагуванні священної книги: адже в основу редакції не можна було покласти ані хронологічний, ані предметно-тематичний принцип, оскільки матеріал був нічим іншим, як хаотичним нагромадженням текстів, що нерідко повторювались на різний лад. Чимало фрагментів містили натяки на відомі лише самому пророкові події, через що з'єднати їх у єдине ціле було непросто.

Не маючи змоги організувати текст за тематичним чи хронологічним принципом, Зейд розташував матеріал у порядку зменшення обсягу окремих сур. Виняток було зроблено лише для першої сури,— хоч і невеликої за обсягом, проте найголовнішої для мусульман, а також для двох останніх — сто тринадцятої й сто чотирнадцятої, які, на думку побожних мусульман, охороняють людей від підступів диявола та підпорядкованих йому темних сил.

Зазначимо, що подібний порядок розташування розділів не був для арабів чимось новим: так само вони розташовували й вірші в численних поетичних збірках.

Як відомо, для збереження чистоти канонічного тексту Біблії, побожні іудеї створили своєрідну «масору», тобто традицію передачі тексту. Подібну традицію створили й мусульмани. У більшості рукописів і друкованих видань текст Корану поданий з усіма діакритичними крапками та значками, які практично допускають лише один варіант прочитання тексту. Крім того, весь текст Корану розділено на 30 рівних за обсягом частин, або «джузів», до того ж у кожному рукописному списку чи друкованому виданні, як правило, вказується ще половина тексту та його четвертини. За різними підрахунками, текст Корану налічує 114 розділів, до яких входять 6204 (або 6236) айяти, що, в свою чергу, складаються із 77 934 слів.

Всі сури Корану поділяються мусульманськими богословами на мекканські й мединські — залежно від місця їх проголошення. Поділ цей, щоправда, науково не обгрунтований, бо Зейд ібн Сабіт «монтував» сури з айятів, проголошених у різних місцях — і в Мецці, і в Медіні, що визнається тепер і найортодоксальнішими мусульманськими богословами. Читаючи Коран в оригіналі, неважко здогадатися, що при «монтуванні» таких сур Зейд ібн Сабіт керувався головним чином римою окремих айятів.

Європейські дослідники проробили велетенську працю, намагаючись з'ясувати історично правильну хронологію коранічних сур. Це завдання було тим складнішим, що в Корані обмаль натяків, бодай туманних, на ті чи ті конкретні події. Натомість у Корані не бракує загальних настанов, правил і заборон культового, етичного, юридичного й навіть господарського характеру. Зрозуміло, що про абсолютне однозначне розуміння тексту священної книги у майже мільярдному мусульманському світі не може бути й мови, відтак щоб розуміння Корану не виходило за межі правовірного богослов'я і не викликало єретичних думок, в ісламі відносно рано з'явилася наука тлумачення Корану — «ельм ат-тафсір», засновником якої вважається двоюрідний брат пророка — Абдаллаг ібн Аббас (помер 687 року).
Для немусульман Коран є своєрідним історичним джерелом певного часу, чудовою пам'яткою арабської класичної літератури й не менш чудовою пам'яткою арабської мови першої половини VII ст., яка дійшла до нас майже без змін.

Перші відомості про іслам потрапили на Русь ще до XI ст.; андалуський араб Абу Хаміда Мохаммед аль-Гарнаті (1080 — 1169), перебуваючи в Києві, навчав мусульманських молитов тюркських воїнів київського князя.

У християнських країнах Західної Європи ні про Коран, ні про іслам не мали уяви майже до XII ст. Перший у Європі переклад Корану латинською мовою, до речі, дуже недосконалий, з'явився в Толедо у першій половині XII ст. з ініціативи аббата Клюнійського монастиря (Франція). Згодом цей «переклад» чи, радше, переказ, перевидали 1543 та 1550 р. у Швейцарії.

Першим справді науковим перекладом Корану, зробленим європейцями, слід вважати латинський переклад Л. Мараччі, здійснений з благословіння самого папи й виданий у Венеції 1547 року під назвою «Refutatio Alcorani», тобто «Спростування Корану». Поряд із перекладом тут друкувався й оригінал, а до кожного неясного слова давалися ще й тлумачення найвідоміших мусульманських коментаторів.

У XVII — XIX ст. з'явилися переклади Корану цілою низкою європейських мов — італійською, голландською, французькою, німецькою, англійською, російською, польською й навіть штучною мовою волоп'юк.

Перший повний польський переклад Корану безпосередньо з оригіналу зробив імам польських татар Ян Мурза Тарак Бучацький. Цей переклад із чудовим як на той час коментарем Владислава Костюшка було видано у Варшаві 1858 року. Перший російський переклад Корану побачив світ у Казані двадцятьма роками пізніше. Його автором був професор Казанської духовної академії, знаний російський сходознавець Г. С. Саблуков (1804—1880). Паралельно з перекладом Саблукова ще один переклад Корану безпосередньо з оригіналу зробив у Росії генерал Д. Н. Богуславський (1826 — 1893). А проте цей переклад, літературні достоїнства якого високо цінував академік І. Ю. Крачковський, на жаль, так і не був опублікований.

На Україні у XIX ст. були добре освічені люди, які знали арабську мову, проте перший український переклад Корану здійснив Олександр Абраньчак-Лисенецький лишень у 1913 році. Як і переклад Д. Н. Богуславського, цей рукопис теж залишився неопублікованим.

Найвідомішим у нас перекладом вважається переклад І. Ю. Крачковського (1883—1951), виданий 1963 року в Москві по смерті автора. На превеликий жаль, академік І. Ю. Крачковський, чудовий арабіст і знавець коранічної проблематики, прекрасний стиліст і майстер російського слова, не встиг завершити своєї праці, через що в багатьох місцях його переклад більше скидається на підрядник, не сягаючи рівня давнього перекладу Г. С. Саблукова.

Знаменитий український сходознавець, академік А. Ю. Кримський опублікував 1905 року у Москві «Сурьі старейшего периода (перевод с обьяснениями)»; розвиваючи цю традицію, як і традицію інших українських арабістів (уже згаданого О. Абраньчака-Лисенецького, Т. Г. Кезми, А. П. Ковалівського, В. М. Бейліса, Ю. М. Кочубея, В. С, Рибалкіна), ми підготували розширений переклад найстарших і, як нам здається, найпоетичніших сур Корану, проголошених пророком у перший, мекканський період його життя.

Згідно зі схемою, запропонованою німецьким сходознавцем, арабістом і знавцем ісламської проблематики Теодором Нельдеке (1836 — 1930) і в загальних рисах прийнятою сучасною наукою, сури мекканського періоду були проголошені пророком у такій послідовності: 96, 74, 111, 106, 108, 104, 107, 102, 105, 92, 90, 94, 93, 97, 86, 91, 80, 68, 87, 95, 103, 85, 73, 101, 99, 82, 81, 53, 84, 100, 79, 77, 78, 88, 89, 75, 83, 69, 51, 52, 56, 70, 55, 112, 109, 113, 114, 1. Саме ці 48 найдавніших сур Корану ми й пропонуємо нині читачеві.

Проте, на відміну від А. Ю. Кримського чи англійського перекладача Корану Н. Давуда, ми намагалися не втручатись у текст священної книги й не переставляти сури у хронологічному порядку. За основу оригіналу ми взяли текст офіційного каїрського критичного видання, неодноразово перевиданого й однаково авторитетного як серед мусульманських богословів, так і серед сходознавців.

Звичайно, Коран — це не лише пам'ятка культури, а й канонічна книга однієї з найбільших релігій світу, у багатьох країнах проголошеної державною. І хоча мусульманське духовенство, яке колись в очах європейців було символом реакції й відсталості, впроваджує сьогодні у традиційних мусульманських університетах найсучасніші технічні дисципліни, фінансує різноманітні археологічні й археографічні дослідження, заохочує створення критичного тексту священної книги з урахуванням найновіших досягнень сучасної арабістики й текстології, мусимо все ж пам'ятати, що іслам є не лише релігією, а й способом життя, що й сьогодні він здатен приймати не лише ліберальні і толерантні форми, а й, навпаки, може ставати ідеологічною зброєю вельми войовничих екстремістських угруповань. І все ж будемо вірити, що світ поліпшується і що наше знайомство з Кораном сприятиме рухові двох віддалених й історично відчужених світів назустріч один одному.

1 Крайні шиїти до загальновідомого тексту Корану ще додають останню, 115-у суру «Ан-Нурейн», тобто «Два світила», яка має 42 айяти і яку, на їхню думку, з тексту Корану навмисне вилучили політичні противники халіфа Алі ібн Абі Таліба. Як довели дослідники, ця сура є пізнішою підробкою, й авторитетні шиїтські богослови її не визнають.

Полотнюк Ярема Євгенович (нар. 1935 р.) — сходознавець, науковий співробітник Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові. Автор ряду перекладів з фарсі та арабської.

КОРАН