Фрідріх ГЕЛЬДЕРЛІН
(1770—1843)
Поезії
З німецької переклав Михайло Орест

БОГИ*

Етере тихий! Завжди в нещасті ти
Беріг мій дух —
і в подвиг шляхетний, в вись
Крилив єство моє ти часто,
Геліос-вождю, промінням можним.

O добрі боги! Бідний, хто вас не зна,
В грудях він диких розлад повік несе,
І світ для нього ніч, і жадна
Радість йому не цвіте, ні пісня.

Довічно юні, живите ви в серцях,
Що люблять вас, дитинно-ясні чуття
І в тузі темній і блуканні
Генію ви не дасте загинуть.

* * *

Коли я хлопцем був,
Бог рятував мене часто
Від крику і різки людей;
Я грався під захистом добрим
З квітами гаю,
I грався зо мною Легіт небес.

І як серце рослин
Радуєш ти,
Коли назустріч Тобі
Руки ніжні вони простирають,—
Так радував серце моє
Ти, Отче Геліос! І, як Eндіміон,
Я був улюбленець твій,
Люно свята!

O ви, зичливі,
Рідні богове!
Коли б ви знали,
Як любила вас душа моя!

I хоча я тоді не знав
Вас на ім'я, і ви теж
Так не звали мене, як люди
Себе називають,
Як зав'яжуть знайомість вони,—

Проте я вас краще знав,
Ніж будь-коли людей —
Я тишу збагнув Етера,
А слова людей збагнути не міг.

Мене благозвуччя плекало
Дерев лепетливих,
І вчив я науку любови
Серед квіток.

В обіймах богів я ріс.

ДО ЕТЕРА

Отче Етере! Мене не виховав краще й вірніше
Жаден з богів і людей, ніж ти; ще раніше, ніж мати
В руки мене прийняла і своїм молоком напоїла,
Ніжно обняв ти мене і першим напої небесні,
Подих священний ти влив у зав'язок грудей посталих.

Всі-бо істоти живуть не єдино з поживи земної,
Нектаром всіх ти своїм годуєш і живиш, о батьку!
І, відірвавшися пружно від вічної щерти твоєї,
Жилами всіми життя одушевливе рине повітря.
Тим і до тебе любов переймає істоти — і вгору
Рвуться до тебе вони в безнастаннім і радіснім зрості.

Первоверховний! Чи очі рослин не тебе розшукати
Хочуть, і кущ не до тебе простер несміливі обійми?
Зерно, тебе щоб найти, розбиває полон оболонки
І, щоб купатись у хвилі твоїй і тобою ожити,
Ліс обтрясає сніги, мов одежу тяжку і в'яжущу.
Риби виходять з глибин і скачуть в охоті поривній
Понад гладінню блискучою вод, бо їх тягне з колиски
Вгору, до тебе; також благородним наземним тваринам
В лет обертається крок, як скоро потужне томління,
Тайна до тебе любов їх пойме і в висоти покличе.

Кінь — він гордує землею, підноситься гнутою сталлю
Шия його, копитом він піску доторкається ледве.
Мов жартома, до стебла дотикається олень ногами —
Понад потоком, рвачким і шумливим, несуться, як легіт,
Стопи його і між зарослів, ледве видимі, мигають.

Але Етера улюбленцям, птицям щасливим — їм дано
Жити і гратись утішно в батькових вічних палатах!
Простору досить для всіх. Тропа не накреслена жадній,
Носяться вільно і легко в покоях малі і великі,
Радости повні — і туга мене пориває чудова
Вгору, до них; мов отчизни прихильної заклик солодкий
Чую з високостей я — і на Альпи піднятися прагну,
І з якнайвищих верхів орла-бистрокрила позвати:
Хай, як задавна блаженного хлопця до Зевса в обійми;
Він і мене понесе з полону в чертоги Етера!

Блудимо ми без ума; мов непевна лоза виноградна,
Як поламається прут, по якім вона в небо зростала,
Ширимось ми по землі, і шукаємо ми, і простори
Світу обходимо в марних, отче Етере, мандрівках,
Жити в твоїх-бо садах жадання нас гонить і томить.
Ми випливаємо в море, на ширші, вільніші рівнини,
Щоб насититися; хвиль невичерпних ігра омиває
Кіль наш, і серце радіє могутою бога морського.
Але не досить йому: океан нас манить, він-бо глибший,
Хвиля там носиться легша — о хто ж би спромігся, умілий,
До золотих узбереж корабель наш мандрівний помчати!

Але в той час, як тужу я до марива дальньої далі,
Де ти чужі береги оповив голубою водою,
Сходиш ти в лепеті з крон рясноцвітих дерев овочевих
Отче Етере! і серце жадливе мені миротвориш,
І я охоче живу, як давніше, з квітками земними.

ЗАХІД СОНЦЯ

Де ти? Смеркає п'яно душа мені,
Твоїм блаженством щертна; бо щойно я
Вслухався, як злотистих звуків
Повний, юнак чарівливий, сонце,

Вечірній спів на лірі небесній грав;
Ліси й горби бриніли ще лунами,
Але пішов він до народів,
Що почитають його, побожні.

ВРАНЦІ

В траві горить роса, і рухливіше
Біжить потік, проснувшись; береза гне
Хитке чоло, ожив у листі
Поблиск і шум; і навколо сірих

Блукають хмар шарлатові пломені,
І вість несуть, і тихо здимаються;
Немов вали морські, зростають
Вище і вище вони, мінливі.

Приходь, о злотний дню! І для мене йди
Не надто бистро в неба високості!
Бо око мчить моє до тебе,
Щасний, в довірі сердечній, поки

В красі ти юній сяєш і гордим ще
І надто пишним ще ти не став мені;
Ти все спішив би, йти з тобою,
Божий мандрівче, дозволь — одначе

Ти усміх шлеш тому, хто заносливо
З тобою рівним стати схотів; тож путь
Ясни мою сьогодні, добрий,
Благословяючи смертний чин мій!

ВВЕЧОРІ

Заходь, прекрасне сонце!
Замало в них Було до тебе шани, святе!
Тебе Вони не відали, бо тихо
Ти над трудними зійшло без труду.

Для мене дружньо сходиш, заходиш ти,
Тебе, величне, я впізнаю всякчас,
Бо тихо я навчився чтити,
Як Діотіма мій дух зцілила.

Небес вістунко! Як прислухався я
До тебе, Діотімо! Як погляд мій,
Любов'ю просвітлілий, линув
Вдячно до злотного дня! Шуміли

Тоді живіше води і цвіт землі
Несвітлої любовно свій подих слав,
І радо з-понад хмар сріблястих
З благословенством Етер схилявся.

ПІСНЯ ГІПЕРІОНА ПРО ДОЛЮ

Ви ходите в світлі, вгорі,
Генії щасні, по грунту м'якім!
Повітря божественне вас,
Осяйне, торкається злегка,
Як пальці діви-мистця
Священних струн.

Без долі, немов немовля
Заснуле, дишуть жителі неба;
Цнотливо бережений,
В зав'язку скромнім
Цвіте і цвіте
Вічно їх дух,
І очі блаженні
Вдивляються в тиху
Вічну ясність.

Але не даровано нам
Будь-де, будь-коли спочити;
Підносяться сліпо і падають сліпо
Люди стражденні
З години в годину,
Як води, кидані з скелі
На скелю, падають круто
Вниз, в невідоме.

ГАЙДЕЛЬБЕРГ

Давня втіхо душі, дам я тобі ім'я
Матері і складу пісню безхитрісну,
Бо з спогляданих мною
Красне ти над усі міста.

Наче птиця лісів понад вершинами,
Лине через ріку, сріблами сяючу,
Міст могучий і легкий;
Кіньми й людом лунає він.

Мов дарунок богів, чар ціпенив мене
На мосту, як колись ним переходив я,
І, мов заклик у гори,
Даль принадна цвіла мені;

А ріка, молода, рвалась на рівняву,
Смутно-рада, немов серце, що скарб собі,
Хтівши вмерти з любови,
В часу хвилі паде само.

Ти джерела вручив їй, пробігаючій,
Тіні свіжі подав, і береги глядять їй услід, а їх милий
Образ тепло з води тремтить.

Але тяжко навис понад долиною
Замок, долі відун, гостро розколотий
Гнівом бур до основи;
Сонце вічне з висот живих

Промінь сипле проте — і відмолодливе
Світло глибоко п'є велет старіючий,
Плющ яріє, на замок
Дружній котять ліси свій шум.

З гір збігають кущі в діл яснорадісний,
Де на схилах горба любо покоїться
Вулиць плетиво чисте,
Де пливе аромат садів.

ПЕРЕПРОСИНИ

Чиста серцем! Тобі я отіняв не раз
Злотний спокій богів, і гіркоти життя,
Глибших болів і тайних
Часто був я учитель твій.

О, забудь і прости! Хмара від мирної
Люни, я відійду пріч — і засяєш ти
Знову, світло солодке,
Знов спокійне в красі своїй.

ВЕЧІРНЯ ФАНТАЗІЯ

Орач під дому тінню спокійно сів,
Вдоволеному ватра горить його.
Бринять гостинно мандрівцеві
В мирнім селі вечорові дзвони.

Назад у гавань нині пливе моряк,
У містах далеких ясно на ринках згас
Розлогий шум; в альтані тихій
Сяє веселістю бенкет друзів.

А я? Всі смертні з праці й платні живуть,
У труда й спочинку звичній замінності
Радіє все; чому ж в моїх лиш
Грудях жало не засне ніколи?

Весна на небі квітне вечірньому;
Троянд розквітли сонми, і злотний світ
Спокійно сяє; о візьміте,
Хмари пурпурні, мене! Хай горе

Моє й кохання в світлі розточаться! —
Але, безумством просьби настрашений,
Зникає чар, темніє, знову
Я попід небом стою самотній. —

Прийди ж, дрімото кротка! Жадає так
Багато серце. Мрійна, бентежна, все ж
Колись, о юне, ти погаснеш!
Благосна буде потому старість.

ПРОСЬБА

Надіє! Мила! Блага приноснице,
Що в дім смутного входиш без гордости,
Служити рада, благородна,
Лад що ведеш між богів і смертних,

Де ти? Я мало жив, але холодом
Мій вечір дише. Тихий вже тут я став,
Неначе тінь; уже без пісні
Серце, здригаючись, меркне в грудях.

У долині свіжій, там, де потік щодня
З гори клекоче, де пізньоцвіт, мій друг,
Цвіте для мене в день осінній,
Там, в тишині, о принадна, хочу

Тебе шукати,— як і вночі, коли
Життя незриме в лісі підноситься,
І надо мною завжди вірні
Зорі, радіючі квіти, сяють.

Етера дочко! З саду з'явись Отця,
А як не смієш ти надійти, мов гість
Землі, то серце ти стряси це
Іншим, інакше стряси це серце!

ДО ПАРОК

Одно лиш літо в дар уділіть мені,
Одну ще осінь пісні для спілої,
Щоб серце, чаром гри солодким
Сите, охочіше вмерло потім.

Душа, що право божеське їй в житті
Не сталось, в Орку також сутнітиме;
Але якщо святе, що в серці
Маю я, вірш мій мені удався,

Тоді приходь, о тише Елісію!
Я згоден буду, навіть як ліра вслід
Мені не піде; раз один я
Жив, як боги — і не треба більше.

ДУБИ

Я від садів, о синове гори, до вас прибуваю,
З мирних садів, де природа, плекаюча й плекана пильно,
Хатня й терплива, живе з людьми трудолюбними разом.
Ви ж, о величні, підноситесь, наче титанів родина,
В світі мирнішім, належні собі лиш та небу, що вашим
Батьком-живителем є, та землі, що для вас вона мати.
Жаден із вас не ходив по науку до людської школи,
І ви рветеся, один понад одним, з міцного коріння
Вгору, веселі і вільні, і ловите простір руками
Дужими, наче орлове здобичу, і в хмари піднебні
Світло і велико соняшні крони скеровані ваші.
Світом є кожен із вас, наче зорі високого неба,
Кожен, як бог, живете ви в яснім і свободнім союзі.
О, коли б рабство я зносити міг, я б не заздрив ніколи
Вам, дерева, і горнувся б охоче життю межи людом —
І, наколи б до людей не був би прикутий я серцем,
Де вкоренилась любов, як охоче я жив би під вами!

ДІОТІМА

Радосте горньої музи! Колись ти стихії змирила,—
Знову, благаю, прийди; хаос часу погамуй!
Битву шалену спиняй небесною піснею миру,
Поки роздвоєне в нас єдність ясна не пойме,
Поки людини днедавня натура — спокійна, могутня —
Радо не витоне знов з клекоту димних часів.
У серце збідніле народу вернись, красото життєносна,
Входь у гостинні доми, в храм сиротливий вернись!
Хоч Діотіма живе, як квіти ніжні зимою,
Духом могутня своїм,— сонця шукає й вона.
Сонце духу проте, найпрекрасніший світ, закотилось,
І серед ночі, в мороз, бурі гнівливі гудуть.

ТУГА МЕНОНА ЗА ДІОТІМОЮ
(Фрагмент І)

Кожного дня я виходжу і кожного дня я шукаю,
Всі я давно розпитав рідного краю стежки,
Гір холодливі вершини і затінки всі я навідав
І джерела: в висоті блудить мій дух і внизу,
Спраглий спокою. Так ранений звір утікає до лісу,
Де ополудні колись в сутіні він спочивав;
Але ніколи ліжниця зелена його не оживить,
Гостре, болюче жало гонить і гонить його.
Денного світла тепло, ні свіжість ночей не поможе,
Рани у хвилі ріки марне занурює він;
І як земля надаремне йому подає всецілюще
Зілля і жоден зефір крови не стишить його,—
Так, мої любі, й мені — я знаю — ніхто і ніколи
Не прожене від чола скорбний і темрявий сон.

ХЛІБ І ВИНО
(Фрагмент І)

Місто спочило; освітлена вулиця тихне поволі,
І з смолоскипом вози пророкотіли по ній.
Люди по радощах дня додому ідуть відпочити;
Сповнена дум голова зважує втрату і зиск
В тиші кімнати; без утворів рук трудолюбних, без квітів
І з виноградових грон ринок, спустілий, спочив.
Тільки з садів доносяться струн перебори: то, мабуть,
Люблячий грає або хтось самітний, що своїх
Друзів далеких згадав і юности час; та фонтани
Посеред клумб запашних, свіжі, шумлять і шумлять.
Тихо в повітрі смерковім лунають задумливі дзвони:
Сторож, пильнуючи час, місту годину вістить.
Раптом проноситься подув, гілля сколихнулось... Дивися:
Тінявий образ землі, місяць таємно зійшов
На небеса. Замріяна ніч величаво надходить
З чистими сонмами зір, чадам далека земним,
І, здивована гостя, прекрасна чужинка між людом,
Над верховинами гір сумно сіяє вона.

УСОПШІ

День проминущии один я прожив і зростав між своїми,
Як же багато із них спить і відходить у даль!
Але, поснулі, чуваєте в серці моїм ви, і в рідній
Вам спочиває душі образ тікаючий ваш.
І ще живіше ви там живете, де божественна радість
Духа старіючих всіх, мертвих усіх молодить.

* Переклади М. Ореста взято з кн. «Антології німецької поезії», Аугсбург, 1954. Правопис перекладача збережено.

Михайло Орест (Зеров Михайло Костянтинович) — нар. 1901 року в м. Зінькові на Полтавщині. Після війни емігрував до Німеччини, де й помер 1963 року. Поет, перекладач творів С. Георге, Р. М. Рільке, Г. Гофмансталя, «Антології німецької поезії» (1954), «Антології французької поезії» (1954) тощо.

Фрідріх ГЕЛЬДЕРЛІН

З німецької переклав Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ (Мюнхен)

ЕЛЕГІЙНІ ДИСТИХИ

Самому собі

Вчися мистецтву в життя і вчися життю у мистецтва.
Правильно бачиш одне — в другім не схибиш також.
* * *
Маєш ти розум і серце, тож виявляй їх по черзі,
Разом як виявиш їх — осуд впаде на обох 1.
* * *
Глибоко в серці ненавиджу я і попів і тиранів;
Гірший, одначе, талант, що до їх валки пристав...
* * *
Друзі! Все бавитесь ви... Пощо? Мене це тривожить:
Весело так лише тим, у кого на серці відчай.

Добра віра 2

Ти все хвора лежиш.
Гарне Життя. А я
Змучив серце слізьми.
Дніє вже страх мені...
Та повірить не можу,
Що помреш — поки любиш ти.

До молодих поетів

Любі браття!
Наш хист по-молодечому
Перебродить, дозріть щоб до сумирної
Ліпоти. Лише будьте
Ви побожні, як елліни.

Тож любіте богів, смертних шануючи,
Геть холодність і хміль. Вчіть, не описуйте.
Сприкривсь майстер? — поради
У природи шукайте ви.

До наших поетів

Чув берег Гангу, як тріюмфуючий
І вседолаючий Бахус, бог радости,
Ішов од Інду, щоб народи
Вином священним од сну будити.

І ви, поети, зженіть дрімоту з них,
Що сплять і досі; дайте життя й закон,
Бо вам, як Бахусу, герої,
На перемогу дається право.

Колись і нині

Радів я ранку за юних днів моїх,
Надвечір — плакав. Тепер, як старший став,
День стріну сумнівом. Зате
Мені кінець дня — святий і ясний.

1 Написано після отримання менторського листа від Ф. Шіллера (прим. перекладача).

2 «Добра віра» і «До молодих поетів» писані четвертою асклепіадовою строфою, «До наших поетів» та «Колись і нині» — алкеєвою.

Мартін ГАЙДЕГГЕР
ГЕЛЬДЕРЛІН І СУТНІСТЬ ПОЕЗІЇ

Ганс-Георг ГАДАМЕР
ГЕЛЬДЕРЛІН І МАЙБУТНЄ

"Всесвіт" 1993