ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ
Автор-укладач КОВАЛІВ Ю. І.

1 том

Аба (араб., турецьк. ав­: грубий одяг; розумний) — аскетичний мотив у суфійській літературі.

«А-ба-ба-га-ла-ма-га» — видавництво художньої літератури для дітей, засноване поетом І. Малковичем (Київ, 1992). Назву отримало від глосолалії з оповідання «Грицева шкільна наука» І. Франка. Дебютувало виданням «Українська абетка». Має різні серії, зокрема розраховані на школярів і студентів «Перлини світової літератури», адресовані малятам книжечки «Міні-диво» («Снігова Королева» Г.-К. Андерсена, «Червона шапочка» Ш. Перро, «Їжачок та соловейко», «Вовченятко, яке запливло в море», «Вовк і сім козенят», «Улюблені вірші» разом з аудіокасетою, СD тощо), що здебільшого є редукованими текстами. Незмінно популярні видання «Дитяча Євангелія», «Козак Петро Мамарига», «Аліса в країні чудес» Льюїса Керролла (псевдонім Ч. Л. Доджсона), «Вінні-пух» А. А. Мілна, «Коза-дереза», серія книжок про Гаррі Поттера англійської письменниці Джоан Колінз Роулінг, що вважаються найвдалішими бестселерами в історії літератури для дітей, у перекладі В. Морозова. Видавництво відзначене багатьма нагородами міжнародних книжкових виставок.

Абатство (франц. groupe de l’Abbaye) — об’єднання французьких письменників (Р. Аркос, Ж. Шеннев’єр, Ж. Дюамель, М. Глез, А. Мартен, Ш. Вільдрак, Л. Дюртен), музикантів і художників, утворене у містечку Кретейль (1906—08) поблизу Парижа у приміщенні колишнього абатства. Основою об’єднання стали ідеї змальованої в романі «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле гуманістичної утопії Телеми. Життя представників А. було унормоване за зразком побуту фаланстерів або середньовічної комуни. Мало власну типографію, видало 20 книг. А. захоплювалося творчістю В. Вітмена, Е. Верхарна, Ф. Достоєвського, прагнуло реформувати французьку поезію, долало інерцію символізму, безґрунтянства, що засвідчили ліричні збірки «Легенди і битви» (1907) Ж. Дюамеля, «Трагедія просторів» (1907) Р. Аркоса, «Образи і кохання» (1908) Ш. Вільдрака. В А. панувала думка про спільну душу, притаманну людству, частиною якої наділений кожен індивід. Тому його самореалізація можлива лише в межах колективу. Така одностайність спільноти з її моральними настановами вважалася вищою за групові чи особистісні інтереси, проголошувалася справжньою реальністю, що могла б стати основою художньої творчості. А. сприймалося як творче товариство, а не літературна школа. Основні його положення були сформульовані у маніфесті «Душа людей» (1904) Ж. Ромена — автора багатотомника «Люди доброї волі» (1932—47). Звернення не лише відобразило естетичну програму об’єднання, а й передбачило творчі пошуки унанімістів (Ж. Ромен та ін.), сформулювало засновки поетично осмисленої соціальної психології, яка зароджувалася. Творчий досвід А. привертав увагу й українських поетів, передусім «неокласиків». Так, М. Драй-Хмара захоплювався вишуканим літературним смаком представників угруповання, філософськими поглядами, «цінуванням свободи над усе» (Оксана Ашер), перекладав лірику Ж. Ромена («Місто», «Самим собою буть перестаю поволі...»), а його сонет «Лебеді» та фрагменти з поеми «Поворот» згодом переклав французькою мовою колишній абатівець Ш. Вільдрак.

Аберація (лат. aberratio, від aberrare: відхилятися) — хибність світобачення, супроводжувана відхиленням від пошуковуваної істини, усталеного нормативу. У художній літературі, особливо в авангардизмі і постмодернізмі, застосовується мовна А., здебільшого спричинена впливом чужомовного середовища, механічним використанням притаманних йому лексичних, семантичних і синтаксичних конструкцій, відмінних від загальноприйнятих мовних нормативів, застосуванням прийомів авторської маски. 

Абетковий вірш (англ. abecedarius, acrostic, польс. abecedariusz, рос. алфавитный стих, від лат. abecedarius) — поетична форма, рядки (слова) якої відтворюють послідовність літер в абетці; один із різновидів акровірша. На думку англійського дослідника К. Дрейджа, А. в. давніший за фігурний, перші його зразки віднаходять у Псалмах Давида (25: «До тебе підношу я, Господи, душу свою, / Боже мій, я на Тебе надіюсь [...]»; 34, коли Давид, будучи вигнанцем, удавав причинного перед Авімелехом: «Я благословлятиму Господа кожного часу, / хвала Йому завсіди в устах моїх!») давньоєврейською мовою, адекватно не відтворювані в сучасному перекладі
Св. Письма. Цей жанр у слов’янських літературах був започаткований «Молитвою абетковою» (ІХ ст.), написаною або Костянтином Просвітником, або його учнем Костянтином Преславським. У творі використано досвід античної зорової поезії з урахуванням потреб християнського віровчення:
Аз сим словом молюся Богу
Боже всея тварі зижителю
Видимая і невидимая
Господа Духа посли живящаго [...].
«Молитву абеткову» досліджували О. Бодянський, І. Срезневський, О. Соболевський. І. Франко вивчав її і перекладав, але не дотримувався, як пізніше і Р. Лубківський, алфавітних вимог жанру, чого досяг Д. Білоус:
Аз молюся словом цим до Тебе,
Боже мій, що сотворив на світі
Видимі й невидимі істоти,
Господи, пошли свого до мене
Духа, що зродив у серці Слово [...].
А. в. називали також «азбучним віршем», «азбукою-границею» адже кожен рядок починався наступною літерою абетки; під назвою «абецедарій» за доби середньовіччя його використовували в релігійній і
дидактичній поезії латиномовної Європи. Символізуючи передусім Бога, Слово, А. в. посилював мнемонічну функцію пізнання сакральних текстів, зокрема засвідчену анонімним твором «Аз єсмь всему миру свhт», вміщеним в «Букварі» (1574) Івана Федоровича (Федорова). За доби бароко А. в. набув вишуканої форми, досягнутої Іваном (Йовом) Величковським (збірка «Млеко от овцы пастыру належноє», 1691), коли вже не кожен рядок, а кожне наступне слово починалося наступною літерою абетки, крім тогочасних «прикінцевих» ъ, ы, ь, h, а також грецьких x, y, q:
Аз Благ Всhх Глубина
Дhвая Єдина
Живот Зачах Званным
Ісуса Избранным,
Котрий Людей Мною
На Обhд Поко[ю]
Райска Собираєт
Тунє Оущєдряєт.
Умне Фенhкс Христє
Отчє Царю Чистє,
Шествуй Щедротами
Матерє Молбами.
Принцип А. в. характерний і для диванів поезії Близького та Середнього Сходу, де вірші розташовано за алфавітним порядком їхніх рим. Використав форму А. в. вірменський поет VI ст. Давтак Кертог в елегії «Плач по смерті великого князя Джіваншира», вміщеній у праці історика Мовсеса Каханкатваці «Історія Агван» (Х ст.). А. в. — найпоширеніший у літературі для дітей (твори Наталки Поклад, Любо-
ві Пшеничної, Ганни Чубач та ін.), має тенденцію до формальної варіативності, як-от «Алфавіт віршами, написаний для сина» О. Олеся:
Айстра квітне у саду,
Аєр в лузі я знайду,
Бізон у двір забрався,
Баран його злякався [...].
Іноді принцип А. в. використовували для розбудови складніших композиційних структур, як, зокрема, у збірці «Предметність нізвідки» В. Лесича. Трапляються випадки, коли певна літера є основою структурування всього віршового твору (часто — в межах однієї алітерованої чи асонансованої строфи). Таких прикладів чимало у фольклорі: «Семен сказав своїм синам». Традицію А. в. використала у своїй «Абетці» (К., 2002) Варвара Гринько, побудованій за принципом асоціативного розпізнавання літер на підставі графічних символів:
Буква І,
неначе свічка,
з ясним вогником
вгорі.
А погасне —
чорний ґнотик
стане крапкою
над І.

Абзац (нім. Absatz: пауза, уступ, від ab: від-, з- і setzen: садити, англ. indention, франц. renfoncement, польс. аkаpit, від лат. а capit: від початку) — частина тексту, композиційно найменша його одиниця, позначена відступом праворуч у початковому рядку, яка складається з одного чи кількох речень, характеризується єдністю або відносною викінченістю змісту, графічною й композиційною цілісністю. На письмі вказує на паузу, орієнтуючи реципієнта на засвоєння нової думки. Вправне використання А. сприяє чіткій, стрункій будові твору, засвідчує відповідну культуру авторського письма. Синоніми цього поняття — «надфразна єдність» (Л. Булаховський), «довгий період» (В. Виноградов), «великі синтаксичні сполуки» (І. Білодід). А. витворює єдність значення і структурну цілісність шляхом співвіднесення лексичних, морфологічних та синтаксичних засобів. Таким чином постає система контекстних «смислових скріп» (Л. Булаховський), які тематично, композиційно і ритмо-інтонаційно об’єднують частини тексту, утворюючи своєрідний фоноабзац (між суміжними А. спостерігається довша пауза, ніж усередині них). «Скріпи» наявні у відповідно розташованих реченнях, підкріплені тематичною домінантою, що розгортається у межах мікротеми, виявляють закономірності у порядку слів, позначаються на рубрикації А., на відступах анафоричного характеру тощо, на повторенні у суміжних реченнях тих самих чи тематично співвідносних слів, зумовлюють однакові граматичні форми особи, часу чи виду дієслів тощо. А., вжитий як початок певного твору, зокрема вірша, називають «акапіт», використовують у значенні абзацного прийому. Функціонуючи як елемент членування зв’язного тексту, А. межує з окремим реченням (реченнями) та розділом твору, вказуючи на особливий смисловий акцент, має композиційне навантаження:
Кров’ю пливе осінній захід сонця крізь шпиталеве вікно.
Серед тишини на границі життя і смерті — стогін, глухі зойки, в ушах шум: нужда і нудьга, як море. Хвиля за хвилею жене — не здогонить і гуде: горе, горе, горе...
Між хворими була жінка, а в головах її — таблиця, що свідчила про те, що їй недовго зосталося жити.
Інша будучність її чекала. Дивилася вона на своє життя, оглядала, наче оповідала його.
У наведеному прикладі з новели «Благословення»
М. Яцківа — чотири А., кожен з яких акумулює особливе значення.

Аболіціоністська література (лат. abolіtio: скасування) — література 30—60-х ХІХ ст. у США, пов’язана із суспільно-політичним рухом за визволення негрів від рабства напередодні і під час громадянської війни, який вплинув на публіцистичний дискурс трансценденталістів Г. Д. Торо та Р. В. Емерсона, був окреслений у памфлеті «Заклик до кольорових громадян світу» Д. Вокера, зумовив появу першого негрського періодичного видання «Фрідом Джорнал» (1827). Одним із засновників такого напряму в літературі став Р. Гілдрет — автор роману «Раб, або Нотатки Арчі Мура» (1836), видрукованого у видавництві редактора газети «Ліберейтор» В. Л. Гаррісона (2-ге, доповнене видання книги з’явилося в 1852 під назвою «Білий негр, або Нотатки втікача»). На формування А. л. вплинули відомий промовець В. Філіпс, проповідник Т. Паркер, колишній раб, пресвітеріанський священик Г. Г. Гарет, поетка М. Л. Чайлд. Особливо популярною була антирасистська збірка «Голоси свободи» (1846) Дж. Г. Вітіера, а також поетичний доробок негрських поетів Е. П. Раджерса, Дж. М. Вітфілда, Дж. Вашона, Дж. М. Сімпсона та ін. Найвизначнішим твором А. л. вважається роман «Хижа дядька Тома»  (1852) Гарієт Бічер-Стоу, в якому розкривається невільницьке становище негрів. Він спричинив перегляд багатьма південцями їх ставлення до рабовласництва. Небезпідставно А. Лінкольн назвав письменницю «маленькою жінкою, що розв’язала громадянську війну». Мотиви аболіціонізму позначилися на творчості видатних американських письменників У. К. Брайтана, Дж. Лоуелла, В. Вітмена, Г. В. Лонгфелло, зокрема актуалізувалися у його циклі «Поезії про рабство» (1842). Сформувався оригінальний жанр — оповідки рабів, що заклав основи афро-американського письменства. Антикріпосницька поезія Т. Шевченка, проза Марка Вовчка були також суголосними А. л.

Абонемент (франц. abonnement, від abonner: передплачувати) — документ, що дає право користуватися речами або послугами впродовж певного терміну. Застосовується щодо відвідування театрів (вдосконалений Ж. Віларом у Франції, 1951), концертів, особливо поширений у бібліотечній сфері.

Абонент (нім. Abonnent, від франц. abonner: передплачувати) — особа, яка користується абонементом.

Абракадабра (лат. abracadabra: заклинання, від грец. abracos: назва божества і давньоєвр. dab~r: слово) — незрозумілий набір слів, нісенітниця. Спочатку А., пов’язана з магічною функцією мови, означала таємниче слово, що виконувало роль замовляння від лихоманки, карбувалося на амулетах у вигляді рівнобедреного трикутника:
Abracadabra
Abracadabr
Abracadab
Abracada
Abracad
Abraca
Abrac
Abra
Abr
Ab
А
А. у значенні кабалістичного слова, що вказувало на безкінечність вислову, вперше була вжита Северієм Саммонісом (ІІ ст. до н. е.). Може розглядатися як різновид візуальної поезії, наприклад у доробку М. Короля:
Абракадабра
Абракадабр
Абракадаб
Аванґард
Аванґар
Аванґа
Аванґ
Аван
Ава
Ав
А

Абревіатура (італ. abbreviatura, від лат. abbrevio: скорочую) — скорочення слова чи словосполучення, вживане в усному, часто побутовому (кіло, авто замість кілограм, автомобіль), та писемному мовленні. Найпоширенішим різновидом А. є акроніми, тобто ініціальні слова, складені з перших літер словосполучень (МУР — Мистецький український рух, НСПУ — Національна спілка письменників України тощо), з початкових букв і частини основи (ВАПЛІТЕ — Вільна академія пролетарської літератури) або з кількох усічених основ: Аспис — Асоціація письменників, Аспанфут — Асоціація панфутуристів тощо. Трапляються мішані випадки, коли скорочена основа слова поєднується з повним словом: «соцреалізм» — «соціалістичний реалізм». В українській мові з притаманною їй тенденцією до милозвучності, природної рівноваги голосних і приголосних А. видається чужорідним вербалізмом (марнослів’ям), привнесеним зі сторонньої мовної стихії; особливо вживана за комуністичного режиму: ЦК ВКП(б), ДПУ, КДБ та ін. Евфонічний україномовний простір був переобтяжений псевдословами на зразок шкраб («школьный работник») чи імені Даздравперма («Да здравствует первое мая»). Репресивну роль більшовицьких А. неодноразово за-
свідчувала художня література, зокрема в оповіданні «Анкета» Г. Косинки йшлося про так зване бе-бе («борьба с бандитизмом»). І. Качуровський кваліфікує такі А. як «совєтизми», що позначилися на письменстві. Іноді А., вживані в українській мові, зумовлені запозиченнями й з інших мов, наприклад англійської: Ді-Пі (Displaced persons) — «переміщені особи» (поняття застосовувалося після Другої світової війни на теренах Західної Німеччини на позначення колишніх в’язнів та емігрантів, серед яких були й українці). А. в українській мові зумовлені її внутрішніми семантичними ресурсами (НТШ — Наукове товариство імені Тараса Шевченка, УНР — Українська Народна Республіка тощо), але поширені з відповідним дотриманням міри. Близькими до А. можуть бути апокопа, афереза.

Абревіація (лат. abbrevіatio: скорочення) — спосіб словотворення в сучасній українській мові, який передбачає скорочення основ слів і їх складання (спецкор — спеціальний кореспондент), поєднання усіченої основи зі словом («пролетлітература» — «пролетарська література»), утворення похідного слова при усіченні твірної частини (маг — магнітофон). А. забезпечує появу абревіатур та їх різновидів — акроніма, апокопи, аферези. Нині переважає А. на неморфемній основі: неформали — представники неформальної організації, фани — фанатики тощо.

Абреже (франц. abrѕgѕ, від abrѕger: скорочувати) — виписка, витяг з твору, скорочений переказ.

Абрис (нім. Abrib: план, кресленик) — обрис предмета, нанесений за допомогою ліній. У поліграфії йдеться про контур малюнка та межі ділянок окремих кольорів, півтонів багатокольорового зображення, позначених на кальці, плюрі, будь-якому прозорому матеріалі для перенесення малюнка на літографський камінь.

«Абрскіл» — абхазький героїчний епос про народженого від непорочної діви богоборця Абрскіла, відповідного грузинському Амірані, адигейському Назренжаче, Прометею, носія високих моральних цінностей, добра і справедливості. За «нешанобливе» змагання з головним божеством Анцва герой абхазького епосу був прикутий разом із крилатим конем-арашем до залізного стовпа у печері, остаточно розхитати і позбутися якого йому постійно заважає пташка-трясогузка. «А.» зберігся у записах А. Йоакімова (1873), І. Лихачова (1887) та В. Гарцкії (1892), у ХХ ст. — Х. Бгажби.
Абруптивний діалог (англ. abruptive dialogue, від лат. abruptus: різкий, уривчастий і грец. dialogos: бесіда, розмова) — діалог, у якому висловлення мовця не супроводжуються семантичним уточненням, інколи вживаються з евфемізмами, як, наприклад, у кіноповісті «Україна в огні» О. Довженка (розмова закоханих Василя й Олесі при їхньому прощанні):
— А чого ти плачеш?
— Ні, я не плачу. Так мені гірко.
— Рідна моя. Чого ж ти плачеш?
— Це ж ти плачеш. Ти не забудеш мене?

Абсолют (лат. absolutus: необмежений, довершений, від absolvo: звільняю, завершую) — поняття, запроваджене давньоримськими філософами на позначення вічної, незмінної, нескінченної першооснови світу, передусім Бога, безперечної повноти всього сущого і водночас єдино реальної сутності у собі, що розрізняє себе у своїх властивостях, виявляється самою собою у всіх відношеннях. Вживають А. у значенні абсолютної істини, яка виражає, на противагу відносній, точне, вичерпне знання про об’єкт у людській свідомості, постає межею, до якої прагне наукове пізнання, хоч ніколи її не досягає. А. наявний в досконалій ідеї як у найвищому буттєвому вияві самого себе, тобто в абсолютному духові, що є предметом філософії Г.-В.-Ф. Гегеля, розкривається в іманентному саморозвитку, у вигляді низки ланок поступового руху від абстрактно-загального до конкретного, часткового, долаючи три стадії — покладальну (ідея-в-собі), протипокладальну (ідея в інобутті, в чужому), єднальну, самопізнану у формі природи, стаючи ідеєю-в-собі-і-для-себе: теза, антитеза, синтез. На відміну від європейського бачення проблеми А. в азійській інтерпретації, зокрема даосистській чи брахманістській, не завжди пов’язаний з онтологією (вченням про буття), не тотожний західному розумінню субстанції як однорідної першооснови, протиставленої множинному, має виразно трансцендентні характеристики. У художній практиці А. репрезентований естетичним ідеалом, категоріями прекрасного, величного, піднесеного, часто поєднаними з етичними настановами волі, добра, честі, совісті, категоричного імперативу тощо. Атрибут А. як гармонійного збігу протилежностей цікавив М. Кузанського, Ф.-В. Шеллінга, однак суперечність між принципом історизму, за яким дух стає абсолютним у процесі розвитку самтожного духу, тобто позачасовою повнотою буття, виявилася досить проблематичною для романтиків, які гостро переживали неможливість подолання прірви між високою мрією та реаліями. Цю проблему на межі ХІХ—ХХ ст. намагалися розв’язати англо-американські неогегельянці Дж. Стірлінг, Ф. Г. Бредлі, Б. Бозанкет, Дж. Ройс. Вони розглядали А. як єдність сутності та існування, думки та її реалізації, тому істина мала б виявити водночас ознаки внутрішньої гармонії та експансії, зростання. Тому при досягненні всеохопної гармонійно упорядкованої системи, що долала просторово-часову розмежованість речей, особистісна основа повністю поглиналася А. Ці та інші уявлення намагався спростувати прихильник персоналізму Дж. МакТаггарт, для якого система А. видавалася сполукою індивідуальних центрів свідомості, універсальною єдністю неповторних особистостей, перейнятих спільним містичним чуттям причетності до Творця світобудови. Такі тенденції були близькими й українським інтелектуалам, передусім Григорію Сковороді, П. Юркевичу, Т. Шевченку, П. Кулішу та ін. Не втратили вони своєї актуальності і в ХХ ст. Так, Є. Маланюк вважав, що поет, сягаючи рівня А., промовляє «на його власній, єдиному йому зрозумілій мові». Проте у постмодернізмі А. не має жодного значення, оскільки пов’язаний із логоцентризмом, притаманним метафізичній свідомості, яку заперечують прихильники сучасних концепцій децентрації та нелінійних структур.

Абсолютна поезія (лат. absolutus: необмежений, довершений і грец. poi‘sis: творчість) — програма французьких поетів другої половини ХІХ ст., що відповідала критеріям «мистецтва для мистецтва», «чистого мистецтва», його іманентному єству, позначеному артистизмом, шляхетним смаком, заперечувала служіння позахудожній меті. Розвинувши ідеї суб’єктивного романтизму, прихильники А. п. протистояли домаганням тотальної ліквідації художньої дійсності, обстоювали природну автономію митця, свободу творчості, право таланта на якомога повнішу реалізацію своїх творчих можливостей, що не визнавалося раціоналістськими (класицистичними чи реалістичними) канонами. На підставі А. п. обстоювали власний статус «парнасці» та «прокляті поети», принаймні П. Верлен наголошував на «абсолюті образності, абсолюті виразності». До прихильників А. п. зараховують Т. Готьє, Ш. Бодлера, А. Рембо та ін., однак ініціатором її вважають американського письменника Е. А. По. Прикладом А. п. може бути вірш «Мій храм» В. Кобилянського:
Я з давніх літ будую храм
Над дзеркалом німого плеса.
Не долетить до мрійних брам
Кривавих драм всесвітня меса,
На срібних фресках білих рам
Не гуркотять чужі колеса.
Стоїть самотньо пишний храм
На берегах святого плеса.

Абсолютна (лат. absolutus: необмежений, довершений) теперішність — див.: Історична теперішність.

«Абсолютне відхилення» — назва міжнародної виставки сюрреалізму (1965). Це поняття вживають також, коли йдеться про відмінне семантичне значення, зафіксоване у назвах творів чи у їх структурах: збірки «Пісні без тексту» Емми Андієвської, «Без Еспанії», «Пісні про ніщо» Ю. Тарнавського, «Дівчині без країни» Б. Рубчака тощо.

Абсолютні синоніми (лат. absolutus: необмежений, довершений і грец. synЗnуmos: однойменний) — повні, рівнозначні, тотожні за вживанням, емоційно-експресивною характеристикою, частотністю слова: пейзаж — ландшафт — краєвид. Кількість їх у мові незначна. А. с. трапляються серед термінів: мово-знавство — лінгвістика; словесність — література — письменство тощо. З часом між А. с., як правило, розвивається семантична й стилістична диференціація, і один з них поступово переходить до пасивної лексики, наприклад словесність.

Абстрагування (лат. abstraho: відтягую, відвертаю) — мислене розчленування речей і явищ задля виокремлення їх необхідних, сутнісних властивостей; різновид інтелектуальної діяльності, що полягає у виробленні понять, умовиводів; здатність оперувати ними, піддаючи їх аналізу, синтезу, узагальненню. А. закладає основи теорії літератури та мистецтва, формує літературознавчий термінологічний апарат, фіксуючи істотні домінанти письменства, груп художніх творів, неперебутніх у кожному конкретному випадку (епос, лірика, драма), або компонентів художньої дійсності (сюжет, троп, стилістична фігура тощо) у певному тексті, відповідному жанрово-стильовому оточенні. Водночас А. забезпечує аналітичну свідомість потрібними методологічними настановами — філологічними, компаративістичними, структуральними, психоаналітичними тощо, спрямовує їх на вироблення наукової концепції динамічного літературного життя з його канонами і варіантами. А. стосується не лише критичної логіки, а й почуття та інтуїції, які К.-Г. Юнг вважав естетичними. Тому це поняття поширене і в артистичній практиці у вигляді інтраверсійного лібідо, що призводить до енергетичного «знецінення» об’єкта зображення, звільнення митця від його впливу. А. зумовлює автономію письменства, адже з кризою логоцентричних доктрин зник догмат про єдино можливу ситуацію творчості — суспільну. Теорії конвенціоналізму, емпіріокритицизму, психоаналізу та ін. доводили, що образ світу відносний. Це твердження позначилося на творчій практиці, в якій авангардисти й постмодерністи намагалися ліквідувати репрезентоване у класичному мистецтві довкілля, ставили під сумнів принципи арістотелівського мімезису. На їхню думку, картина є грою барв і ліній, поезія — грою звуків тощо, отже, слід позбутися референційних зобов’язань та постійно наголошувати на незалежності естетичного ефекту від речевості. Якщо такі митці уникали виконання знакових функцій, то інші, переважно модерністи, зверталися до сигніфікатів (вираження знаків), апелювали до семантично особливої дійсності, відкритої лише втаємниченим, відмінної від позитивістських моделей здорового глузду, тяжіли до реалізації через іманентні художні структури справжнього «аристократизму духу».

До змісту ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ Автор-укладач КОВАЛІВ Ю. І.