Євген ДУДАР
Вибрані твори
ГУМОР САТИРА

ПАМФЛЕТИ

НА СЬОМЕ НЕБО
Майже фантастична кінопритча

Трагічний голос диктора:
«Упокоївся сатирик Арнольд Шило. Перебазуватись на той світ допомогли йому підлабузники, холуї, затискувачі критики, бюрократи і горлохвати. Об’єднавшись у монолітний кулак, вони одним ударом переправили Шила туди, де чорт каже "добраніч"».

І
Мертва тиша. Ні душі живої.
Запхавши в авоську свої анкетні дані, голий, як турецький святий, розгрузлою пекельною дорогою шкандибає Шило.
Віддалік із болота висунуло зацікавлену морду чортеня.
— Ей, містер! —гукнув Шило. — А де тут Пеклопарламент?
Чортеня свиснуло, зареготало і шубовснуло в болото.
— Ну й виховання,— похитав головою Арнольд. Та не встиг ступити й двох кроків, як шматок болота заліпив йому очі.
— Кира! — почув Арнольд біля самого вуха гундосий голос. — Ти чому малютку ображаєш? Ану дай сітку і рви, щоб я духу твого не чув!
Хтось вирвав із рук Арнольда авоську, штрикнуп його рогом під ребро й плюхнувся в калюжу.
— Віддайте-е-е!-закричав розпачливо Арнольд. — Там тільки мої анкетні дані... Як мені тепер без них?..

ІІ
Будівля Пеклопарламенту зовні схожа була на грандіозну дивовижну істоту. Зіпершись на масивні колони, десятками вікон вона пильно вдивлялася в Арнольда Шила, який прямував у її пащу.
Дванадцять разів Арнольд підходив до цієї будівлі і дванадцять разів уже в самих дверях чорт перегороджував йому вилами дорогу.
Сьогодні тринадцятий. Чорта біля входу не було. Арнольд здивувався, але пригадав, що «тринадцять»— чортова дюжина. «Ясно,— подумав Шило. — Сьогодні в Люципера день прийому, і тому вхід вільний».
В довгих вузеньких коридорах панувала могильна тиша.
З дверей, на яких була табличка «Сектор прощупування», вискочив худий чорт і, насвистуючи мелодію рок-н-ролла, промчав мимо Шила.
— Алло! Пане містер!-кинув йому вслід Арнольд. — Вибачте, як пройти до Люципера?
Чорт повернув голову, злісно блимнув очима:
— Ти що, з неба звалився?!
—
Приймальна Люципера. За столом молода відьма. Роги на її голові якось кумедно позакручувані. Хвіст лежить аж на плечі. Довгими, покритими червоним лаком, пазурами вона дзьобає клавіші машинки й час від часу нахиляє горбатого носа до тексту, ніби хоче його клюнути.
Як тільки Шило переступив поріг приймальні й почвалав до дверей з написом «Люципер», відьма вишкірила пощерблені зуби і гаркнула:
— Зайнятий!
— Але ж я вже тринадцятий місяць не можу до нього добитися...
— Таких, як ви, мільйони, а він один...
У цей час двері Люципера з гуркотом відчинилися. З них, підібгавши хвоста, кулею вилетів пострижений чорт, за ним — другий, третій. З кабінету чувся грізний голос:
— Я вам покажу, як на вітер долари пускати!..

IV
Кабінет Люципера. Масивний горіховий стіл. На стіні— план Пекла. У глибокому фотелі — Люципер. Шерсть на його опуклому животі акуратно прилизана, біля пупа зроблено кокетливий завиток. До блиску начищені копита. Морда в Люципера широка, повна, ледь звисає нижня губа, і з-за неї виглядають рідкі почорнілі зуби. В зубах сигара.
Коли Шило став на порозі кабінету, Люципер, не підводячи від паперів голови, буркнув:
— Чого тобі?!
— Я з Чистилища,— почав несміливо Арнольд... — Шило — моє прізвище... На тому світі був сатириком...
Люципер підвів голову.
— Анкетні дані?
— Нема... украли їх... Тут, уже в Пеклі... Шпана...
— Заливай, заливай. Бачили таких,— хитро посміхнувся Люципер. — З Раю підісланий...
— Що ви. Я справді Арнольд Шило...
Люципер натиснув кнопку дзвінка. На порозі з’явились два дебелих чорти з вилами. Люципер кивнув на Шила:
— Прощупати!

V
Кабінет начальника сектора прощупування. Кусаючи нервово передню ратицю, від дверей до вікна міряє кроки начальник сектора — Сатанаїл.
На столі задзеленчав телефон. Сатанаїл узяв трубку:
— Що? А, давай, записую.
Сідає за стіл, бере ручку й папір. Записуючи, повторює вголос:
«Шило Арнольд Максимович. Народився в 1912 році. Дід — Федір Шило — мав домового чорта. Баба — Горпина Шило — успадкувала від своєї матері відьомське ремесло. Вміла нашіптувати й замовляти. Батько Арнольда — Максим — церкви не відвідував. Мати — Олена — з віруючими контакту не мала.
Арнольд Шило в Бога не вірував. У Раю з рідних не мав нікого (промацано аж до тринадцятого коліна), членом церковних братств не був ніхто.
Шило — сатирик. Критикував переважно попів, духівництво. Висміював Рай. З того світу вигнаний за критику начальства. Характер спокійний, витриманий».
Сатанаїл відклав ручку:
— Все? Ну, молодець! Непоганий дебют... Дивись, щоб у районі Смоляних складів нам з Раю свиню не підсунули. Бувай!

VI
Кабінет. За столом — Злий Дух.
Перед столом, на стільці — Шило. Злий Дух лагідно дивиться на Шила й ласкаво каже:
— Нам відомо, що ви хороший сатирик. Відомо також, що рід ваш споконвіку був духовно зв’язаний з нами. А в нас, у Пеклі, ніде гріха таїти, — ще є що критикувати. Є випадки хуліганства: обламують роги, обривають хвости. Тож радились ми оце й вирішили видавати всепекельну сатиричну газету «Вила». Редактором її хочемо призначити вас. Основне, агітуйте проти того світу, з якого вас зігнали. Очорнюйте його. Чим більше дьогтю виллєте, тим більше доларів відхопите.
У душі Арнольда щось тенькнуло.
— Дуже вдячний за довір’я.
— От і чудово! Завтра можете приступати до роботи. А зараз загляньте в ательє індпошиву. Там для вас ми замовили шерсть, роги, хвіст і копита...
Голос диктора:
«Перший номер газети «Вила» наробив у Пеклі великого переполоху. Чорти впізнавали себе в карикатурах і фейлетонах, кривились незадоволено й потайки перепитували: «Хто такий Шило?»
Вже після виходу другого номера в сектор прощупування Пеклопарламенту надійшли анонімки, що Шило — агент райської розвідки, що він навмисно підісланий підірвати престиж Пекла. Один анонім навіть повідомив, що бачив Арнольда в компанії якоїсь підозрілої відьми в кафе «Копита й роги».

VII
Святково прибраний зал Пеклопарламенту. На костомахах, повбиваних у стіни, сидять гордовиті сичі, зі стелі звисають летючі миші. За столом, між статечними й солідними чортами, сидить Арнольд Шило.
Виступає Люципер. Він читає доповідь. Жестикулює верхніми кінцівками, б’є ратицями об трибуну.
В залі мертва тиша.
Та ось Люципер згадав прізвище Шила, і всі чорти насторожено підвели голови.
— Він прийшов до нас із того світу, — вів далі доповідач. — Увійшов у русло нашого життя. Бореться за нашу чистоту й мораль, воює проти райської пропаганди, яка всіма засобами намагається очорнити Пекло. Він істинно наш герой...
В цей час Сатанаїл торкнув ліктем Злого Духа:
— Це я його нащупав...
Злий Дух підморгнув Сатанаїлу:
— А хто запропонував призначити редактором?..
Голос диктора:
«Пекло висіло над прірвою економічної катастрофи. Давно повиходили з ладу котли, бракувало смоли, не було палива. Майже всі цехи простоювали. Чорти ходили голодні й злі. Вони насвистували крамольні мелодії, збиралися купками і страйкували.
У газеті "Вила" з’явилася стаття Арнольда Шила. Загрозливе становище в Пеклі він пояснив як наслідок неправильного принципу керівництва Пеклопарламенту. Зокрема вказувалось на стихійність душоваріння і душопостачання. Основну біду Арнольд Шило бачив у тому, що окремі цехи Пекла належали персонально Люциперу, Сатанаїлу, Злому Духу та іншій пекельній знаті, а чорти були в них тільки найманою силою. Це породжувало й нерівність розвитку пекельної економіки.
Газету зачитували до дірок. Шило не сходив із чортячих язиків».

VIII
Кабінет Люципера. Під стіною сидять бліді й схудлі Сата— наїл та Злий Дух. Люципер нервово ходить по кабінету.
— Роззяви! Шкури дерти з вас мало... Взяли на свою голову. Замість критикувати їх, він критикує нас.
Злий Дух, вичекавши, коли Люципер заспокоївся, обережно почав:
— А я запідозрив недобре ще тоді, коли він відмовився перемінити своє прізвище на Шлоїл, більше того, навіть не захотів прийняти шерсть, копита, роги і хвіст.
«За змістом, — каже, — я ваш, а за формою хочу залишитись тим, ким народився». Бачите, він вважає, що не повинно бути якихось особливих форм, а всі форми повинні бути такими, якими їх створила природа, сильніші не повинні нав’язувати свої форми слабшим.
— Виявляється, в його роду не все вже так і гладко,— почав делікатно Сатанаїл. — Нещодавно надійшли дані, що прабабуся його діда поставила якомусь святому в церкві свічку, а дід, напившись на Трійцю, лежав з попом в одній калюжі...
— Тепер говорити пізно, — зауважив Люципер. — Треба думати, як його позбутись...
— Є вихід,— вставив Сатанаїл. — У мене в Чистилищі є своя людина. Ми часто фабрикуємо дані, передаємо йому, а він там уже підкладає куди слід. От давайте й сфабрикуємо документи, що, мовляв, Арнольд Шило — душа сумнівна. Просимо ще раз перевірити матеріали суду. Ми любимо справедливість і не хочемо, щоб людина незаслужено мучилась у Пеклі. От вони й пришлють нам депешу такого змісту: «Поверніть Арнольда Шила, який внаслідок халатного ставлення працівників Чистилища до своїх обов’язків був неправильно засланий в Пекло». Відішлемо його в Чистилище, а там хай вони собі голови морочать.
— Пропозиція слушна,— погодився Люципер. — Фабрикуйте дані.

IX
Зала суду в Чистилищі. До стелі почеплено велику вагу правосуддя. В одній тарілці ваги сидить Арнольд Шило. На другу члени суду кладуть анкетні дані.
Голова суду читає документи:
«Прадід Арнольда Шила під час громовиці тричі хрестився і казав: «Ти єдиний, Господи, всесильний».
— Батько Арнольда на Поминальну неділю дав попові медяника, дякові дванадцять варених яєць, паламареві — кільце ковбаси.
— Арнольд Шило по народженні був хрещений у православній церкві. Вісім разів сповідався і причащався».
Тарілка з анкетними даними починає переважувати тарілку, в якій сидить Шило. Голова суду оголосив вирок:
— Іменем чесного й незалежного правосуддя сатирик Арнольд Шило звільняється від пекельних мук і відправляється на вічне життя до Раю.
В залі знявся легенький вітер. Два ангели вхопили Арнольда Шила за руки й понесли на Сьоме Небо...

1965

ОПЕРАЦІЯ «СЛІПЕ ОКО»

Мета виправдовує засоби.
Зі статуту ордена єзуїтів.

ПРОЛОГ

Сіро. Ні дня, ні ночі. Ні сонця, ні місяця. З правого боку — сяючий Рай. З лівого — чорне Пекло. Між ними — сіре Чистилище. Цей клапоть Всесвіту обсаджено густим незгораючим терням. Через непомітну діру в цьому терні проходять душі померлих. Представники всього ходячого, літаючого й повзучого. Тут їм чіпляють ярлики «грішник» або «праведник». Звідсіль їх піднімають у Рай або кидають у пекельну безодню.

1. ХЕРУВИМ П’ЯТИЙ Б’Є НА СПОЛОХ

Начальник Чистилища Ной не спав уже вісімсот тринадцяту ніч. Він не палив сигар. Не відганяв сон чорною кавою. Зімкнути втомлені повіки не дозволяв йому святий обов’язок.
Ной добре пам’ятав ті часи, коли бог Ягве шепнув йому:
— Будуй ковчег, садови в нього свою сім’ю, по парі всякого повзучого гада і паняй до Арарату. Ви мені будете потрібні. А всю решту топитиму зараз...
Перед Ноєм різнокольоровими лампочками блимала карта Всесвіту. Кожна лампочка — це агент Чистилища — херувим. Ось Ной поклав перста на кнопку біля зеленої лампочки. З гучномовця, вмонтованого в пультовому столі, почувся густий бас:
— Я Херувим Восьмий. Перебуваю під ліжком пророка Давида. Все гаразд. Пророк мислить точно за програмою...
Ной натиснув на кнопку. Бас увірвався.
Молодець, подумав Ной. Знає, де лежати. За пророком Іллею стежити не треба. Він власною рукою зарізав чотириста жреців, богу не угодних. В його відданості й стійкості сумніву нема. А от Давид щось не те пописує... Гм-м-м. Техніка. Нарешті ми добилися свого. Нарешті ми можемо читати думки єства кожного ще задовго до того, поки його душа в Чистилище потрапляє.
В дверях з папером з’явився Каїн:
— Дозволь, Ною!
— Заходь, хлопче, заходь.
— Підрахунки показали, що на кожну душоодиницю ми маємо по півагента штатного, себто по півхерувима і по два агенти позаштатних.
Ной поплескав Каїна по плечу:
— Молодець! А як там ті три грішні душі, що поступили вчора?
— Одна з них, та бліденька, погодилась бути нашим позаштатним агентом. То я підкинув її в Рай до святих. А за цими двома тільки загуло...
— Добре, Каїне, ти вільний! — сказав по-батьківськи Ной і втомлено опустився у м’який фотель.
Коли за Каїном рипнули двері, Ной подумав, що з таким заступником Всесвіт можна перевернути. Пригадалось, як бог Ягве сказав:
— Вибирай хоробрих. Приведи їх до річки. Хто буде хлебтати воду язиком, як пес, того відбери.
А Каїн не тільки по-песячому воду хлебтав. Каїн братові рідному Авелю ножем межи ребра штрикнув. Недаремно Господь йому за це мандат недоторканості видав. І наказав: «Усякому, хто вб’є Каїна, відомщу всемеро».
На карті заблимала червона лампочка. Клацнула кнопка:
— Я Херувим П’ятий. Перебуваю на вавилонській торговиці. Стежу за суб’єктом, що продає маслини. Товар його має підозрілий відтінок. Що діяти далі?
— Негайно з’ясувати, що в голові в цього суб’єкта! Куди клониться його душа? Надалі суб’єкта іменувати Маслина.
— Єсть!
Ной натиснув на кнопку під столиком. За мить у кабінеті з’явилися Каїн, син Каїна Ламех, що обіймав посаду начальника оперативної групи херувимів, начальник відділу особливого допиту Хам і начальник групи нагляду за виконанням правил «Символу Віри» Іуда. Ще не встигли всі виструнчитись, як лампочка знову тривожно заблимала.
Клацнула кнопка.
— Я Херувим П’ятий. Душа суб’єкта Маслини не нашого «Символу Віри». У голові в нього думки не нашого стандарту, а свої власні.
— Чули?! — кивнув Ной у бік гучномовця. Й відразу ж наказав Херувиму П’ятому: — Не спускати ока! Шлю підмогу!

2. ВІДЧАЙДУШНИЙ ВЧИНОК ХЕРУВИМА П’ЯТОГО

Херувим П’ятий був не хто інший, як праведник Ісаак. Ще немовлям батько хотів зарізати його й засмажити богу на обід. Батькову помилку син виправив, Ісаак вчинив за правилом: «Не продав ти мене, отче, то сам продамся». Він себе не різав і не смажив. Він віддався богу живцем з усіма потрохами й своїм чудовим нюхом. На рахунку Херувима П’ятого було понад триста душ. Ще задовго до винайдення портативних магнітофонів та апаратів для читання думок і почуттів цей агент своїм нюхом безпомилково встановлював, де грішник, а де праведник. Він міг цілими ночами просиджувати в громадському туалеті, щоб підслухати хоч одне богу не вгодне слово й цим Всевишньому вгодити. Він цілими тижнями тримав вухо на телефонній трубці, а потім слово за словом відтворював розмову двох абонентів. А одного разу для безпеки господа свого поправ навіть святий «Ісход» — конституцію небесну. Поправ пункт глави, що гласила: «Не свідчи ложно на ближнього твоєго». Поправ і інший пункт: «Не бажай дому ближнього твого, жінки ближнього твого... » Поправ, бо вже дуже отой «дім ближнього» очі чесному праведникові муляв.
Тож Херувим П’ятий стояв на вавилонській торговиці, за кілька метрів від суб’єкта Маслини й думав:
— Візьму я його, сучого сина, руками власними і єдиними. Тоді ні славу, ні гроші ділити не доведеться. А то ти ходи, полюй, а вони на готове...
Суб’єкт Маслина саме обтирав полою сірячини свого довгого й горбатого носа. До нього підійшла грудаста молодиця. Стала торгувати маслинами. Суб’єкт Маслина був молодий і червонопикий. Херувим П’ятий усе розрахував,усе врахував. У ту мить, коли повні груди молодиці, що випиналися з декольтованої сукні на волю, засліпили Маслині обидва ока, Херувим П’ятий вихопив револьвера:
— Р-руки вгору! Ви арештовані!
Суб’єкт Маслина не встиг відірвати свого погляду від грудей молодиці, як та вихопила мініатюрний браунінг і тицьнула йому прямо під ніс.
Ніхто на всій вавилонській торговиці не підозрював, що скромна перекупка дріжджів Нюра — позаштатний агент Чистилища.

3. МАСЛИНА РОЗКОЛЮЄТЬСЯ

У кабінеті спецдопиту, де стіни мають вуха, а меблі — очі, і ніяк не втямиш, де двері, а де шафа, за масивним столом сидів Хам. У куточку, на стільці, прибитому до підлоги, — Маслина.
Хам стукнув кулаком по столу:
— Ну, розтуди бога твого й матінку його! Ти будеш говорити?!
Маслина знітився:
— Що? Я вже все сказав. Я звичайний торговець маслинами.
— Ні! Ти скажи, чого в голові твоїй баранячій думки такі блукають?
— Які?
— Ну, не такі, як у мене, не такі, як в інших, а свої?..
Маслина переконливо:
— Бо в мене ж голова своя власна. Тому й думки в ній свої...
Хам вибухнув гнівом. Знову вдарив кулачиськом по столу:
— Мовчати! Богохульнику... А чи знаєш, що ти єдиний ідіот, єдина істота в нас інакомисляща? Чи знаєш ти, що в нас усі мислять так, як богу Ягве угодно?! І душі всі клоняться до нього?
— Не знаю,— промимрив Маслина. — Я й бога такого не знаю. Душа моя поклоняється богу Ваалу...
— Що-о-о? Ва-а-лу? Та як ти смієш, гнидо патлата, богохулити?! Та я з тебе душу витрясу! — Хам підійшов до Маслини, вхопив його за патли й почав трясти, ніби справді намагався витрясти душу. Потім наблизився до стіни. Тицьнув на виписку з небесної конституції «Ісходу»: — Читай, вилупку! Отой перший пункт читай! Це для кого написано? «Да не буде у тебе інших богів перед лицем моїм...»
Маслина почав затинатись:
— Але ж у мене й нема інших, крім Ваала.
— Ва-а-ла?! — зневажливо обірвав Хам. — А чому душа твоя поклоняється якомусь Ваалу, а не богу Ягве?
— Бо дід мій поклонявся Ваалу, батько поклонявся Ваалу, і я йому поклоняюсь... Це наші традиції...
— Ах, традиції! — передражнив Хам,— і ти їм поклоняєшся. А прочитай оцей пункт знову: «Не роби собі кумира на землі, не поклоняйся йому, бо я, бог-ревнитель, караю дітей за вину батьків. До четвертого коліна включно». Вкумекав?! Тепер я твою душу таки вимотаю й запроторю в пекельну геєну огненну.
Маслина затремтів увесь. Лице його вкрив густий піт. Очі посоловіли.
— Вмикайте оту машинерію,— кивнув на магнітофон. — Я розповім усю правду.
Хам засіяв од радості.
— Ця не працює. Тут ввімкнуті й без неї. Паняй!
— Я справді торговець маслинами. Спекулянт себто. Купую їх в одному місті, а перепродую в іншому. І до вас я приїхав з контрабандою.
— Як це так «до вас?» — здивувався Хам. — А ти чий?
— Ну, я... з Содома, з Гоморри... Чули такі міста? В джунглях вони, за Жовтим морем. Там у нас усі поклоняються Ваалу...
— Стривай, стривай! — обірвав його Хам. — З Содома, з Го— морри, кажеш? Це з тих міст, які відмовилися визнати господа Ягве всемогучим і єдиним владикою своїм? Ясно... Так ти ханаанець... — Хам натиснув на кнопку під столом. З-під землі виросли два гевали-херувими.
— У спецкамеру! До особливого розпорядження! — кинув Хам і зняв телефонну трубку.

4. ЗАДУМ НОЯ

Ной нервово ходив по кабінету. Нервово гриз нігтя великого пальця. Нервово думав: «Сучий син цей Маслина. Категорично відмовився нам служити».
Блимнула лампочка. Клацнула кнопка.
— Я Херувим Тринадцятий. Перебуваю в духовній семінарії. Добився неабияких успіхів: семінаристи стежать один за одним, один одного бояться, як чорт ладану, один одному не довіряють... Пильність і безпеку поставлено на небувалий рівень. Ніхто не скликає ніяких зборів, крім офіційних, не проводить вечорів, які не присвячені богові Ягве. Навіть про футбол дискутують найбільше в компанії трьох...
— Молодець! — сухо кинув Ной і натиснув на кнопку.
Дзенькнув телефон. Ной зняв трубку.
— Куди відправити тих сорок вісім душ, що приречені бути в Пеклі? — питав пискливий тенорок.
— Я, здається, говорив про це сто разів: усі душі, засуджені на вічну геєну огненну, відправляти спочатку в холодильник. Хай відчують різницю температур, коли не відчували різниці між гріхопадінням і праведністю.
Ной став у куток. Знову почав нервово гризти великого пальця. За сірим вікном спливала вісімсот сорокова сіра безсонна Ноєва ніч. Раптом начальник Чистилища ляснув себе долонею по лисині.
— Ура! Здається, є ідейка!..
Підійшов до пульта. Натиснув на кнопку. Гавкнули двері. Перед Ноєм постали Хам, Каїн і начальник групи нагляду Іуда.
— Сідайте! — вказав Ной на стільці. — Поговоримо.
Стільці скрипнули.
— Як Маслина? — звернувся до Хама.
— Категорично! Каже: «Хай я зварюся в пекельній смолі, а віри предків своїх не зраджу. І побратимів своїх не запродам».
— Мда-а! Видно, Ваал там твердо на ногах тримається. Нічого. Скоро ці ноги в колінах підкосяться,— сказав упевнено Ной, опустився в крісло й продовжив: — Якщо Маслина — спекулянт і контрабандист — відмовився стати нашим агентом, то сподіватись на інших не так просто. А Маслину ми все ж таки використаємо... На, Іудо,— Ной простягнув Іуді аркуш паперу,— прочитай уголос.
Іуда взяв аркуш, відкашлявся:
— «Переважна більшість жителів Содома і Гоморри ненавидить бога Ваала і прагне потрапити під десницю бога Ягве. Вони розуміють, що тільки Ягве найсправедливіший, найлю— дяніший бог. Тільки Ягве принесе їм щастя. Але вони знають жорстокість Ваала і його мстивий характер. Вони мусять мовчати. Жителі Содома й Гоморри знають і про те, що ці два міста споконвіку були невіддільні від царства Ягве. Вони знову прагнуть цього. Вони з нетерпінням чекають тої хвилини, коли господь Ягве задушить ненависного Ваала і знову візьме Содом і Гоморру під свою божу ласку».
Іуда закінчив. У кабінеті якусь мить панувала мовчанка. Потім її порушив Ной:
— Ну, второпали?
Всі мовчали.
— Даємо Маслині прочитати цього папірця вголос. І непомітно записуємо на магнітофон. Всі його обурення і спростування потім можна буде вирізати. А його сповідь змонтувати так, як нам хочеться... Спробуйте,— кивнув він Іуді,— записати набір таких його слів, з яких ми змогли б змонтувати все, що нам треба... А його. Маслину, після цього в смолу. Операцію назвемо «Сліпе око»...
Знову блимнула лампочка. Клацнула кнопка.
— Я Херувим Шостий. Сиджу під столом пророка Матфея...
— Що пише Матфей? — перепитав Ной.
— Пише, що всякий гріх — убивство, зґвалтування дитини, крадіжку — можна пробачити й простити. А ось хулу проти Духа святого не треба пробачати ніколи...
— Правильно пише,— сказав Ной і вимкнув кнопку.

5. ПАРШИВА ВІВЦЯ

У кожному стаді є паршива вівця. У стаді жителів Содома й Гоморри цією вівцею був учений-історик Гедеон. Належав до тієї категорії вчених, які славляться не так своїм розумом, як заздрістю. Від кожної удачі його колег-учених у нього з голови вискакував один волосок, а жовчний міхур збільшувався на один міліметр. Тому в сорок років він мав абсолютно лису голову й коров’ячий живіт. Крім цих двох наукових досягнень, в Гедеона більше нічого не було. Він уже п’ятнадцятий рік намагався захистити дисертацію на тему: «І царству Ваала не буде кінця». Проте навіть така ходова тема не проходила. Колеги— історики вказували Гедеону, що він дуже кострубато й невміло повисмикував цитати з творів своїх попередників і білими нитками намагався зшити для себе мантію бакалавра наук.
Тому, коли Гедеон почув по радіо «сповідь» жителя Содома й Гоморри, який «втік від тиранії Ваала під добру десницю Ягве», його осяяла думка: чому б назву дисертації «І царству Ваала не буде кінця» не замінити на «І царству Ягве не буде кінця»?
Він тут же написав таємного листа на адресу, яку пропонувало Чистилищне радіо.
Відповідь не затрималася. Саме в той час, як жителі Содома й Гоморри пережовували підлий вчинок їхнього земляка, що продав свою віру і волю, ще один їхній земляк читав закодовану телеграму працівників Чистилища:
«Візьми телицю зі стада отця твого й другу телицю семилітню, зруйнуй жертовник Ваала, який у батька твого. Зрубай священне дерево, яке при ньому».
Розшифрували цю телеграму так: «Візьми свою дисертацію, прихопиш з собою таких, як сам, зруйнуй усі культурні пам’ятники свого народу, знищ усі археологічні пам’ятники, спали всі історичні документи, які свідчать про віковічну незалежність Содома й Гоморри і всього ханаанського народу, і паняй до нас».
Гедеон задоволено потер руки. На губах його з’явилась робоча піна.

6. ПОДВИГ ХЕРУВИМА ОДИНАДЦЯТОГО І ХЕРУВИМА ДВАНАДЦЯТОГО

Херувим Одинадцятий і Херувим Дванадцятий нарешті добралися в Содом. Перед тим вони довго готувались: вивчали ханаанську мову, звичаї. Вони знали, яке відповідальне завдання покладено на них. Знали, чому саме Ной обрав їх, а не когось іншого. Херувим Дванадцятий не хто інший, як Йосиф Прекрасний. Він зажив неабиякої популярності серед жіночої половини всіх суспільств. А в градоначальника Содома й Гоморри Лота — дві дочки. Херувим Одинадцятий був неперевершеним майстром «забивати баки». Крім того, обидва агенти були досвідчені й випробувані на сотнях відповідальних операцій.
З Содома до Гоморри було недалечко. Від якогось пастуха вони дізнались, що палац Лота в Гоморрі. Агенти впіймали попутне таксі й гайнули туди. Щоб не привертати до себе уваги, дорогою співали ханаанських пісень і пересипали свою мову ханаанськими народними прислів’ями. Біля будинку Лота розрахувалися з таксистом і дали йому на чай.
— Ти бачив,— шепнув Одинадцятий Дванадцятому,— як цей бурмило вивчав нас у дзеркальце?
— Плюй на нього. Пригадай прислів’я: «На злодієві шапка горить». Давай зайдемо в під’їзд. Передамо радіограму.
Вони вскочили в парадний під’їзд будинку Лота. Тільки Херувим Одинадцятий наблизив губи до лацкана піджака, де було вмонтовано мікрофон, як над його вухом пролунало:
— Хто ви такі і що тут робите?
Одинадцятий і Дванадцятий вже, було, хотіли вихопити пістолети, та своєчасно схаменулись. Перед ними стояв черговий охоронець будинку Лота.
Охоронці завжди більші патріоти, ніж ті, кого вони охороняють. І більше турбуються про їхню безпеку, ніж ті про безпеку свого народу. Саме тому охоронець сказав:
— Якщо вам до Лота, то я зараз наведу справку.
Він зняв телефонну трубку. Дуже ввічливим голосом спитав:
— Тут до вас якісь незнайомці. Пропустити?
Лот, що не відійшов ще від учорашнього офіційного прийому з нагоди приїзду інспектора бога Ваала, не дочув, що й до чого. І повелів:
— Пропустити!
Одинадцятий і Дванадцятий не сподівались, що все обійдеться так гладко. З досвіду знали, що з «верхами» набагато легше домовлятись, ніж із «низами», але тут на такий успіх не сподівались. Тому полегшено переступили поріг кабінету Лота. Той саме сидів за горіховим столом у вісоновій білосніжній сорочці й клював сизим носом у дорогу оніксову чорнильницю.
Агенти досвідченими очима окинули кімнату. Більше тут нікого не було. Тому одразу ж приступили до діла.
— Лоте,— переконливо мовив Одинадцятий,— ми з царства бога Ягве...
Лот здригнувся.
— Ти не бійся,— втрутився Дванадцятий,— тобі ми нічого поганого не заподіємо. Ти ж чув не раз по радіо розмови Гедеона. Знаєш, в якій він у нас пошані.
Лот витер хустинкою спітнілий лоб.
— Сідайте,— мовив тремтячим голосом. — Що від мене треба?
— Ти повинен від імені всього ханаанського народу підписати оцей документ.
Лот узяв тремтячими руками з рук Одинадцятого листок паперу:
— «Ми, ханаанський народ, що володіє територією Содома й Гоморри, доручаємо нашому градоначальнику Лоту просити бога Ягве вирвати нас із-під ярма бога Ваала і взяти навічно під свою опіку. Доручаємо своєму градоначальнику Лоту прикласти за нас усіх до цього історичного документа свою десницю й печатку міст наших».
Лот важко зітхнув. Одинадцятий скористався зі слушного моменту:
— Ти, Лоте, волею бога Ягве будеш повічний незмінний градоначальник цих міст і надалі.
— Що ж,— полегшено зітхнув Лот. — Однаково, якому богу молитись, аби при тому не мерзли коліна і в животі не бурчало.
Дванадцятий налаштувався на хвилю начальника Чистилища.
— Я Херувим Дванадцятий. Все йде за планом.
Ной дав настанови:
— Дивіться, щоб документ був неодмінно підписаний. І з печаткою. Хай документ підпишуть ще кілька ханаанців. Не має значення — міністри чи шарлатани. Якщо не вдасться засліпити більшість, виривайте, що можна...
Лот чув настанови Ноя. Почав у пам’яті добирати представників громадськості. Ну, заступники обидва підпишуть. Содомський і гоморрський торгові правителі також підпишуть. Для них де ґешефт, там і бог. Від низового люду візьму рабів своїх Ієфая, Марка, Якова і Семена. Рабу все одно, якому хазяїну служити і якому богу молитись. Аби було перед ким навколішках стояти і хребта гнути...
Щоб не викликати підозри, Лот дав своїм дочкам два документи, і поїхали вони по підписи.
Поки дочки Лота гасали по Содому й Гоморрі, Лот з обома херувимами в ханаанських винах топили ханаанський народ. Вони співали пісень, пили на брудершафт, цілувались.
Надвечір втомлені дочки повернулись у батьківський дім. Обидва примірники документа рябіли підписами. Йосиф Прекрасний на радощах почав по черзі цілувати дівчат. Одинадцятий зв’язувався по радіо з Чистилищем.
Нараз крізь відчинені вікна з вулиці долетів багатоголосий гамір. Здавалось, ніби реве ціле стадо диких биків. Лот виглянув через вікно. Біля його будинку збирався великий натовп. Серед натовпу побачив обох своїх заступників, обох торгових правителів, їх вели на мотузках. Гамселили по їх спинах кулаками.
— Лота сюди! Гидоту цю продажну! — лунало знизу. — На гілляку зрадника!
Лот здригнувся. Прибіг знову його тілохранитель:
— Лоте, народ зібрався. Вимагає тебе і цих двох типів, що в тебе.
Йосиф Прекрасний витягнув свою руку з-за пазухи дочки Лота. Устромив за свою пазуху. Вмить у руці блиснув пістолет. На сходах уже тупотіли кроки.
— До криївки! — крикнув Лот і першим кинувся у чорну пащу потаємного виходу. Останнім шугнув туди Херувим Одинадцятий і міцно зачинив двері.

7. У КАБІНЕТІ НОЯ

Ной не спав вісімсот п’ятдесяту ніч. Усіх працівників Чистилища було піднято на ноги. Що сталося з Одинадцятим і Дванадцятим? Від того часу, як крикливими вигуками обірвалась радіопередача, про них ні слуху ні духу. Підсилали в Содом і Гоморру інших агентів. Ті наче в безодню канули.
Нарешті вісімсот п’ятдесят дев’ятого безсонного ранку в Ноєвому кабінеті з’явився Херувим Дванадцятий. Він був неголений, обдертий. Йому можна було б дати ім’я не Прекрасного, а Препоганого.
— Як? — запитав Ной. — Де Одинадцятий?
— Там,— простогнав Дванадцятий і показав пальцем на землю. — Вони його живцем роздерли. Пронюхали... Ми втекли потаємним ходом. А потім пригадали, що документ забули на столі. Одинадцятий повернувся, щоб його хоч знищити. Та знищили Одинадцятого.
— Чорт побери! Як же ви так проґавили?!
Херувим Дванадцятий трохи відсапався.
— Перед тим як піти в це пекло, я зняв копію з цього документа. Підписані були обидва. Один у мене. Ось... — Йосиф тремтячою рукою подав листок Ноєві.
— Молодець! — вигукнув Ной. — Молодець, чорт побери! В тобі я не сумнівався. Це ж історичний документ! Це колосально. З нинішнього дня ти, Йосифе, не тільки прекрасний, а й святий.

8. СТРАШНА ПОМСТА

В кабінеті Ноя проходила важлива нарада. Попід стінами на стільцях сиділи всі начальники відділів і служб Чистилища. Тут же сидів і Гедеон, який вже встиг завоювати таке довір’я, що обіймав пост судді Чистилища.
— Документ у наших руках,— вів далі Ной. — Але один примірник потрапив у їхні руки. Тепер вони підіймуть рейвах на весь Всесвіт. Ханаанці — це такий народ, що засліпити його нелегко. Ми могли б на підставі цього документа вступити в Содом і Гоморру. Але якщо його копія потрапила на Всесвітню раду богів, то...
Слова попросив Гедеон. Тут, у Чистилищі, він відзначався карколомними вигадками.
— Я думаю, що той документ, який потрапив їм у руки, сам по собі нічого не значить. Навіть якщо він уже потрапив на Всесвітню раду богів. Ми можемо його опротестувати, сказати, що це вигадка, шантаж.
— Але ж ти, Гедеоне, забуваєш, що цей документ бачили сотні ханаанців. Вони все витягли з тих, хто цей документ підписував. Та й рабів залишили як живих свідків. І самі — живі свідки.
Тут Гедеон на хвилину замислився.
— У нас вистачить сили, щоб усі живі свідки стали неживими. Навіть якщо документ бачили всі ханаанці. Було б тільки бажання,— він єхидно посміхнувся.
Всі зблідли. Кожному доводилось не одну душу перепустити через свої пальці, але цілий народ...
Гедеон наче читав їхні сумніви.
— Глава тринадцята «Второзаконія» гласить: «Заріж брат брата, жінку, дітей, якщо вони задумали поклонятися якомусь іншому богові, крім Ягве... »
Знову запанувала тиша. Навіть Каїн не міг наважитись схвалити задум Гедеона. Але тепер вони самі боялись його. Бо Гедеон до всього підшивав статтю «Второзаконія», яке на даному етапі богу Ягве дуже підходило.
Ной підніс руку. Це означало, що він просить уваги.
— Гедеоне! Всесвітня рада богів одразу ж зрозуміє, що ми знищили ханаанців, щоб замести сліди свого втручання в долю інших народів.
Гедеон хитро примружив очі.
— Ми, Ною, слідів замітати не будемо. Бо ми не наслідили. Ми нічого не знаємо. Содом і Гоморру спіткає стихійне лихо. Якоїсь ночі їх заллє вогненний дощ. А ми одразу ж після загибелі цих міст трубимо в усі труби: «Бог Ваал розгнівався, що ханаанці не захотіли поклонятись йому, і жорстоко знищив увесь народ. Ханаанці просились під десницю бога Ягве. Ось документ. Його доставив єдиний представник ханаанського народу вчений-історик Гедеон. Він чудом урятувався від загибелі».

ЕПІЛОГ

Лот прокинувся від штурханів у бік.
— Батьку, вставай! Дивися, Содом і Гоморра вогнем покрилися...
Чорна печера була освітлена відблиском заграви. Сюди, в гори, долинали лемент і зойки.
Лот потягнувся рукою до жбана з вином.
— Однаково,— бурмотів п’яним язиком. — Однаково ми туди не повернемось. Хай горить. Усе хай горить дотла. А ми з вами рід Лотів продовжимо...

1967

«МЫ НАШ, МЫ НОВЫЙ МИР ПОСТРОИМ...»
Крамольні роздуми періоду правління Михая Першого

Знаєте, яке найстрашніше прокляття?
«Щоб ти все життя будувався!»
Нас також закляли. Ще тоді. Коли ми заявили: «Мы наш, мы новый мир построим...» Хтось під руку сказав: «Щоб ви будували його вічно... »
І ми то будуємо, то перебудовуємо.
Вся країна — будівельний плацдарм. Весь народ — у будівельній грязюці.
«Архітектори» тільки спрямовують:
«Розум, волю і труд народу — тобі, п’ятирічко!»
Отак. Розуму вистачає тільки на п’ятирічку. На шостий рік — вже ні розуму, ні волі. На шостий рік прокричать заздравицю: «Хай живе радянський народ — вічний будівник комунізму!» І вічна пам’ять...
Не збудували комунізму спільного для всіх. То виділили по чотири сотки «неугідь». Будуйте кожен для себе. Окремо. Перед тим і фільм показали. Про рабиню Ізауру. Щоб кожен відчув себе землевласником. Щоб вивіз на оті чотири сотки дерев’яний туалет, ходив навколо нього і уявляв себе графом: «І в нас — фазенда... »
Соціалісти-утопісти. «Не втоплять» тебе сусіди, що ти діставав «наліво» дошки, то втопишся сам. У власному поті і в побутовому багні.
Теоретики прогнозують. Мовляв, не так склалося, як гадалося. Чого ж? Світову революцію зробили. Але «членороздільно». І вийшло: у них комунізм без комуністів, у нас — комуністи без комунізму.
І чим більше «без комунізму», тим агресивніші.
Вже й застереження лунають:
«Люди! Будьте пильні! Комуністи з окопів вийшли!»
Питається, куди вийшли? На велику дорогу? І чого вони в окопи ховалися? Від кого?
Ми — не болгари. Що вождів судять. І не німці. Ми — гуманісти. Ми і їхнього Хоннекера майже з лави підсудних поцупили. Як знаменитий Отто Скорцені знаменитого Беніто Муссоліні.
Інакше не можна. Світ знає, що ми будуємо. Ми самі, правда, ще не знаємо. Але щось дуже гуманне. Тому й збираємо «гуманістів». З усього світу. Може, й Хусейну дамо притулок...
А чого ж. Так склалося історично, як любить говорити наш Генеральний Президент. Ми «ветеранам» пропасти не дамо. Ні чужим, ні своїм. Ми більше думаємо про «ветеранів», ніж про майбутні покоління. І вони ще послужать.
Ось відреферендилися. Добилися «волєізліянія» народу. Тепер можна приступати знову до «кровоізліянія». Перш за все передушити «опрєдєльонние сіли», які «рвуться до влади». Силами «нєопрєдєльонними», які за владу тримаються. Посадити за кулемети старих «бойцов». Та й «іменем народу» по тому ж народу. А на випадок непередбаченого «боєць» скаже: «Я не расстреливал. Расстреливало государство... » А «государство» скаже: «Таке волєізліяніє народу. Так склалося історично... »
«Мы наш, мы новый мир построим...»
Не вистачило матеріалу.
Перегодя сімдесят років додумалися: «Давайте не «постро— им», а «перестроим».
І на перебудову матеріалу не вистачило.
Тепер вирішили: тільки обновити. Як старі штани. Латку туди, латку сюди. А якщо й латок не вистачить?..
Сепаратисти-екстремісти, правда, хотіли розтягнути «вєлі— кую стройку» по «національних квартирах». Поділити на «дрібні князівства». Але «великий князь» звернувся до народу. Згадав про «тисячолітню історію нашого государства». І народ «волєізліяв» свою волю. Як сказав всесоюзний Рафик, у кабінах для голосування спрацювало «шуфство фатріотізма і грашданского долга». Як ось в рядової голосувачки, що сповідалася перед телекамерою: «Я галасавала за союз нашого союза з обновльонною федералізацією штолі... Бо в мене растьоть ребйонок-дочь і їй надо в чом-то ходіть і чего-то кушать... »
Отаке «штолі». Отаке «шуфство фатріотізма»...
Бо де нема «союза з обновльонною федералізацією», там всі, виявляється, ходять голодні й голі.
Як би там не було, але сепаратизму дали бій. «Дрібних князівств» не буде. Хіба що такі комуністично-православні, як Придністровське, Кримське...
Диваки запитують: «Навіщо Горбачову Крим?»
А навіщо Крим був Врангелю?
Крим потрібний усім. «Во здравіє, во спасеніє». Особливо, як каже дід Тимоха, «компартєйним бєлогвардєйцам».
Перебудова забуксувала. Хтось нарікає на «лисі» колеса, хтось на бездоріжжя.
Не слухають виступів «головного архітектора». «Страна со— здавалася на протяжении более тысячи лет...» Отож протягом хоча б тисячі років її треба було б перебудовувати. Отож тому не треба ламати те, що «склалося історіческі», а обновляти...
Але... трішечки незрозуміле. Якщо «страна создавалась» понад тисячу років, то:
Коли будуть обрізати бороди компартійним боярам?
Де Ярослав Мудрий вивчав марксизм-ленінізм?
Коли народився «засновник нашої держави — великий Ілліч»?
Коли відбудеться коронація нашого Генерального Президента і возведення його в сан імператора всія Русі?
І вже зовсім незрозуміле:
Хто, для чого і куди стріляв з гармат «Аврори»?
1990

З ДУМОЮ ПРО МАЙБУТНЄ
Автобіографія Гниди Калюжного, заготовлена на прийдешнє

Я, Гнида Калюжний, за національністю інтернаціоналіст, дякуючи товаришеві Сталіну і радянській владі, народився у 1947 році в неперспективному селі неперспективного району передової області.
Предки мої нічого не мали. Нікуди не виїжджали. Ніде не сиділи. Репресовані не були. Реабілітовані — також.
Школу закінчив. Ще до першої реформи. Був головою ради загону імені Павлика Морозова. Повторити його подвиг не встиг. Тато самі померли.
Працював на відповідальній роботі. У сільраді. Відповідав на телефонні дзвінки. Одночасно займав посаду розвідника— консультанта. Розвідував по селу, хто що гонить, хто що говорить. І «консультував». Відповідні органи.
Проводив активну антирелігійну пропаганду. Спалив гніздо мракобісся — трьохпрестольну церкву Святої Трійці і попову хату.
Зараз живу в столиці. Працюю за спеціальністю. Труджуся з ентузіазмом. Во ім’я світлого завтра. Яке сьогодні затьмарене націоналістами і капіталістами.
В період тимчасової «перебудови» займав тверду позицію: «моя хата скраю».
Альтернативних думок не висловлював. Що таке плюралізм — не знаю. Гласності не чув. Демократії не бачив. Кандидатом у депутати не висувався. Членом неформальних об’єднань не був. У мітингах та маніфестаціях участі не брав. Орендою не займався. Підряд не брав. Приватизації остерігався. Продукцію кооперативів не купував. Талонами на цукор не користувався. З письменниками знайомий не був. Твори їхні не читав. Екстремізм їхній засуджував.
І, взагалі, вважаю: вони винні у тому, що в нас розпався Союз нерушимий. Що в нас так довго тривають тимчасові труднощі з милом і порошком, з цукром і горілкою, ковбасою і молоком, трусами і майками, «Білим міцним» і «Червоним сухим». Проституція і наркоманія, корупція і мафія — це плід їхньої хворої фантазії. Письменники, ці «екстремісти— панікери», роздули ординарну поломку на Чорнобильській атомній до всесвітньої катастрофи. Випадкове полисіння дітей у Чернівцях — до хімічної трагедії.
За весь період свого щасливого життя на нашій рідній сонячній землі під керівництвом нашої сонячної комуністичної партії я не замічав жодного нукліда, нітрата, фосфата та інших, вигаданих екстремістами, шкідливих елементів.
Люблю її, нашу славну землю, позаливану рукотворними морями, усипану животворною хімією, сповиту султанами заводських димів, надухм’янену машинними перегарами, опромінену мирним атомом і уквітчану тільки кумачевими знаменами. Й осяяну лише невмирущим ученням невмирущого Ілліча...
І кажу всім зайдам міжнародного імперіалізму та їх наймитам: «Руки проч від наших революційних надбань!»

1990

ДЕРЗАЙ, ІВАНЕ!
Великому «русскоязичнику» з Малої Гарбузівки Іванові Ціпов’язу (що став Цеповязовым, на чужих і своїх землях сущому

Іване!
Коли тобі скажуть щось дуже погане, не бери до серця. Може, сьогодні чогось недотягуєш. Може, й учора недопет— рував. Але в голові твоїй — великі приховані резерви. Тихі. І вони ще проб’ються крізь твердь твого могутнього лоба.
Звісно, українське «ціп» і російське «цепь» — речі різні. Ціпом молотять. «Цепью» — в’яжуть.
«Цепь» із заліза. Ціп — з дуба...
Та не ти— перший, не ти — останній. Он сусідка моя була Козинець. Від козички тобто. А стала Казінєц. Ніби сказилася. І на кожне слово реагує, як скажена. Така в неї алергія на українську мову.
І це ще нічого. Козятин знаєш? Той самий. На Вінниччині. Якийсь унтер Пришибєєв — ще царський — сказав колись «Казатін». І наші рідні пришебеєнки, вже сучасні, щоб не порушувати великодержавні традиції, в один голос: «Казатін! Казатін! Казатін!»
Різницю відчуваєш? Уже ніби не від кози, а від того, що та коза щось казала.
Дуже боїться наш національний «турок» походити від кози. Радше буде безрідним віслюком. І дітей своїх на віслюків перетворює.
Одна суперінтелігентна мамаша директорові школи писала: «Прошу ослободить мого ребьятьонка от зученія украин— ского языка ввиду болести голови».
Тебе не «ослобождали» від вивчення рідної мови, і то ти виріс «язичником». А воно бідне «ослобожденное» «ввиду бо— лести голови», тобто визнане рідною мамою безклепочником, до чого докотиться?
Кажуть, Іване, що всіх отаких, як ти, «нерусских русско— язычников» і «язычников русских», які вважають, що навіть етруски — ото русские», які з оскаженінням сприймають відродження національних культур і національних мов, називають «бацилами Суслова». Стократ шкідливими. Ви розкладали здорові національні організми. Ви не даєте їм духовно одужати.
Вітя Царапкін про вас каже:
— Що з них візьмеш? «Дуракам закон не писан. Если писан, то не читан. Если читан, то не понят. Если понят, то не так... »
А я думаю, біда не в самих «бацилах» і не в самих «дураках».
Біда ще й в отаких залізобетонних «освободителях», які ще сьогодні кажуть:
— Хохлы неблагодарные! Если бы мы вас не освободили, вы бы до сих пор носили свои шаровари, ели свои галушки й говорили на своей мове...
І ми, аби довести, що ми «хохлы благодарные», вже ходимо без штанів, галушок майже не їмо і принципово «на своей мове» не говоримо. Навіть у рідному парламенті.
Думаю, що біда в отих «вчорашніх». Які прекрасно почуваються і сьогодні. І хочуть утриматися при владі ще й завтра. Які іменують себе «слугами народу», але народ перетворили на слугу. І хочуть його утримати в покорі.
То скажи ж, Іване-«русскоязычнику», «где это видано, где это слыхано», щоб слуга керував господарем? Жив краще, ніж господар, і вирішував долю господаря?
У нас, Іване, ото видано» і в нас ото слыхано». А хто цього не бачить і хто цього не чує, то щоб йому повилазило й позакладало. Бо хто цього не бачить і цього не чує, став отаким, як ти, «язичником» і перекотиполем.
На вас оті «вчорашні» тримаються. Як диктатори на чорних гвардіях. Вами «викривають». Вами «таврують». Вами «обурюються». Вами «схвалюють». Вами «вимагають». Вами душать!..
І ви запопадливо стараєтесь. Ви настільки просяклися імперським смородом, що чисте повітря волі не дає вам дихати. Вас знову тягне в смердючі застінки тюрми народів.
Отже, дерзай, Іване! На тій території, де живеш. Чию землю топчеш і чий хліб їси. (Щоб ти ним подавився!) Души «аборигенів». Щоб не піднімали хвости і не кукурікали. Це їм не «Мозамбік» і не Уганда. Де кожна мавпа сидить на своїй пальмі і по-своєму гундикає. Щастя народів — тільки «союз нерушимый республик свободных», який «сплотила навеки великая Русь»... Кожна нація має право на самовизначення тільки у строго визначених Росією рамках. Тож нехай не плачуть, що у своїй хаті не мають «ні правди, ні сили, ні волі». Нехай подякують, що мають хоч абияку хату. Що їх ніхто не гонить. І не везе туди, де «только белые бродят медведи...».
Отож, Іване, коли тобі скажуть щось дуже неприємне, погане, не ображайся. Нащадки твої скажуть про таких, як ти, ще гірше!
Року Божого 1990-го.

ПОТАЄМНИЙ ДІАЛОГ

У стольному граді Києві, на Володимирській гірці, стоїть Великий князь Володимир. Над ним небо глибоке українське підморгує зорями. Перед ним Дніпро-Славута хлюпається у нічній тиші. А за ним...
— Здрасте, батенька. Великий князь Владимир! Мое вам почтеньице!..
— Невже «вождь мирового пролетариата»? — спитав напівдосебе князь.
— Вождь. Именно вождь, батенька.
— А хіба Вас?..
— Ленин и теперь живее всех живых, батенька. Кстати, я к вам по делу. Наступаєт так называемая приватизация. Горка— то называется Владимирская. А я ведь тоже Владимир. И тоже, кстати, великий. И дом-то у меня здесь, на вот зтой горочке, свой...
— Даруйте, але ж вас до мене підселили насильно. І отой палац для вас побудували на моїй вотчині...
— Вот у вас, батенька, й заговорило ваше непролетарское, простите, нутро. Буржуа — есть буржуа. Зря еще тогда, на заре, я вас не убрал с этой горки. А предлагал Феликс эдмундович. Да вот, дурак, послушался тещи. Наденькиной мамаши. Она, кстати, вас боготворила...
— З Вас також робили божка. Господи! Із сатани, який руйнував не лише Божі храми, а й Божий дух — робити божка... Як же це аморально...
— Мораль, батенька, как одежда. Нужна человеку для того, чтобы прикрыть наготу. А ведь и вас, батенька, можно обви— нить в аморалке. Ведь вы тоже язычников гнали в Днепр насильно. Получается, мь с вами — два сапога пара. Вь Русь насильно крестили, я ее насильно раскрещивал...
— Даруйте! Але я гнав людей до світла. А ви повертали до тьми.
— Полноте, батенька! этот проститутка Керенский тоже обвинял меня в темных делах. А я обещал пролетариату светлое будущее. И, считайте, уже видел его.
— Сова, мабуть, також вважає, що бачить найсвітлішу пору доби. Інакше вона літала б коли світить сонце.
— А вы, шутник, батенька. Кстати, не такое уж темное царство мы построили. Наш пролетариат был самый жир— ный пролетариат в мире. Потому что мы его научили: что имеешь — сожри сегодня. Завтра будет поздно. Завтра можем кспроприировать, ликвидировать, изтіять. Или заставить отдать «добровольно». Ведь истинный пролетарий не тот, кто ничего не имеет. А тот — кто не желает ничего иметь. Который безразличен ко всему, кроме своего брюха, разумеется. И мы, к нашей чести, воспитали истинного пролетария... Вот просчитались немножко. До основанья не разрушили старый мир. Феликс эдмундович дал маху. А ведь еще тогда, когда мь тащили єто проклятое бревно, я говорил ему: «Надо — до основанья! А он шепчет: «Сил не хватает. И... патронов... » Кстати, батенька, расскажу вам преинтереснейшую вещь. У Феликса эдмундовича был кот Кадет. Так он научил его жрать сырую картошку й вымяукивать главный лозунг пролетариата: «Бей буржуев!» Условный рефлекс. А вы знаєте, что русский физиолог Павлов сказал о рефлексе? «Русский человек имеет такую слабую мозговую систему, что он не способен воспринимать действительность как таковую. Для него существуют только слова. Его условные рефлексы скоординировань не с действительностью, а со словами... » Вот почему в России победила Октябрьская революция. Условный рефлекс, батенька. Он и сейчас работает на нас. Нам, батенька, еще разочек взять бы власть, мы бы уже не до основанья, а до седьмого колена тех, кто не поддается дрессировке... Дзержинцев у нас хватает. И условный рефлекс еще работает... Но довольно о политике. Давайте — о девушках. Вь не находите, что сейчас слишком много проституток развелось?
— Комуністи — дивний народ. Сімдесят п’ять років утримували всесвітній бордель, а тепер дивуються, що багато повій.
— Полноте, полноте, батенька. Не унижайте представи— тельниц древнейшей профессии. В своем, как вь говорите, семидесятипятилетнем бардаке мы вывели новый генотип проститутки — политического гермафродита. Типа вашей парламентской мелюзги, которая отстаивает двуязычие, двугражданство. Кое-кто считает их агентами Москвы. Сущая ерунда. Москва держит в Украине агентов поумнее. эти же — продукт коммунистической селекции — настолько за— программированы, настолько зазомбированы, настолько отуплены, что уже в помине не будет коммунистического движения, а они будут на него работать. Уже в помине не будет «Союза», а они будут к нему ползти на брюхе. Зло русского шовинизма для Украины не только в том, что он проводил (и, кстати, проводит) тотальную русификацию. А и в том, что он с кровью передал украинцам вот этот, обозна— ченный Павловым, рефлекс. Обогащенный компартийной селекцией, он дал потрясительный результат. Как физиоло— гический гермафродит не может определить кто он: мужчина или женщина, так политический гермафродит не может определить своей принадлежности к тому или другому народу. У него нет ни гордости, ни достоинства. У него психология червя, который сам ползет в клюв к ворону, теша себя тем, что тот подымет его в поднебесье. Но такого дурацкого червя в природе не существует. А политические гермафродите ползут. И других за собой зовут в это «светлое будущее». это, батенька, между нами мальчиками говоря...
— Так-так. Тепер я розумію, що розумний підляк у багато разів страшніший за чесного дурня...
— Морали, батенька, в политике нет. Есть только целесообразность.
— Припустимо. Ваша «целесообразность» зараз?
— Приватизировать горку. Вот эту. На которой мы стоим.
— А хіба ви ще стоїте? Хіба вас із цього палацу ще не винесли? Це ж тепер «Український дім».
— Украинский. Именно украинский. С русско-большевистским сердцем. На меня, батенька, просто накинули ящик. Но как и прежде, меня уважают, чтут и даже идут на поклон.
— Ви згадали про «русско-большевистское сердце». А я згадав повість розтерзаного чекістами росіянина Володимира Зазубріна «Щепки». Там є епізод. Головний герой, юний чекіст, вчорашній студент, щодобово розстрілює десятками «буржуазное отродье»...
— Ну да. Я же дал команду еще в восемнадцатом: «Расстре— ливать, никого не спрашивая и... не допуская волокиты».
— Так отой молодий кат, розстрілюючи свого професора, чує від нього: «Большевизм — зто временное болезненное явление, припадок бешенства, в который впало сейчас большинство русского народа... Твоя болезнь, болезнь всего русского народа, безусловно, излечима и со временем исчезнет бесследно навсегда. Навсегда, ибо в приболевшем организме вырабатывается достаточное количество антивещества...»
— Профессор, батенька, был умничка. Но не учел одного. Что всякая инфекционная болезнь имеет свойство переходить
от человека к человеку, от народа к народу. Тем более, что, как я уже подчеркивал, вместе с русификацией на Украйну переполз и тот злополучный рефлекс... Так что, батенька, вполне возможно, теперь именно на этой горке, именуемой Владимирской, будет мавзолей Владимира Ильича... И, может быть, именно с этого места расползется по всему миру новая мировая революция...
1990

ЛИСТ
запорожців, волелюбних хлопців, московським султанам, київським ханам, кримським ханикам, обласним, районним, місцевим мурзам, їхнім політичним наложницям і утробним заложникам

Правителі!
Владодержці і людоморці!
Столоначальники і престолоприслужники!
Раби і лакеї!
Сталося!
Україна проголосила незалежність. Не скрегочіть зубами. В ідеальному випадку у кожного з вас їх лише по тридцять два.
Не сичіть язиками: «Україна без союзу пропаде... » Не пропала в союзі, не пропаде вже ніколи!
Не сійте облуди в народі. Бо вже стільки її насіяли, що самі в тій облуді тонете.
Усе стає на круги своя!
Народ, який пройшов сім кругів пекла, розправляє спину.
То злазьте з тієї спини. По доброму. Не примушуйте робити інвентаризацію вашого ненажерливого стада.
Ну, не пройшов до кінця ваш «соціалістичний вибір». Не все ще вибрали. З народної комори. З народної душі.
Але таки набралися. Понатягали у нори стільки, що не одне покоління ваших людей житиме при комунізмі...
Не плачте, що народ знімає ваших ідолів. Ви на всі заставки кричали: «Мы говорим "Ленин" — подразумеваем "партия". Говорим "партия" — подразумеваем "Ленин". І нас навчили так «подразумевать». Тож партію вашу, вибачте, впіймали. На місці злочину. І осудили. І показали на двері. А той, кого «подра— зумеваєм», стоїть майже у кожному населеному пункті. Перед громадським туалетом. І рукою, як шибеницею, показує шлях до «світлого майбутнього».
Отож і йому, вибачте, треба показати на двері.
«Світлого майбутнього» зносити не можна. Кожна нормальна людина має історичну необхідність забігати туди. Хоча б раз на добу. Навіть вожді...
Тепер таке. Ви зчинили «общегосударственный» лемент про «полювання на відьом». Давайте логічно. Якщо ви такі святі, то чого вам боятися полювання на нечистивих? А якщо святецькими мантіями прикриваєте відьомські хвости, то... чого репетуєте про несправедливість? Про «демократичний терор»?
Та й ніхто вам тих хвостів не обрубує. Ще й законом вас соціально захистили. Відьми з 1918 року спецпайки отримують. Відьми з 1937 року також благами користуються. Цілі родинні кубла колишніх відьмаків за спецмагазинами закріплено. Щоб вам, не дай, Боже, не повсихали ті місця, з яких ростуть хвости. Щоб компартійно скроєні штани не теліпалися. Щоб отой вчорашній «гегемон» не мав подоби отого сучасного щукаря — вічного трударя, який своїми податками і своєю працею вас утримує. І ніхто про його соціальний захист не думає.
То, може, варто було б уже й угамуватися? Не забивати баки своєму годувальникові. Не заганяти його знову в ярмо. Не лякати, що без вашої «опіки» він не проживе. Що «незалежна Україна — це громадянська війна». Не провокуйте на цю війну. Не нацьковуйте націю проти нації. Віруючих проти віруючих. Відмийте ту кров, яка на ваших руках і на вашій совісті. Молітеся і кайтеся. Покутуйте гріхи чесною працею і життям чесним.
Бо дуже знайомий почерк отих провокацій. Особливо найпідліших: палити хліб та оскверняти пам’ять полеглих.
І дуже знайомі оті голоси з-під мавзолею. Про незаконність проголошення незалежності України. Про захист інтересів росіян. Про перегляд кордонів...
Тож велеревниві поборники законів! Огляньтеся позад себе.
Чи законно обер-повія Катерина II зруйнувала Запорізьку Січ й загарбані українські землі роздала своїм фаворитам?
Чи законно «вождь мирового пролетариата» підсилав в Україну своїх агентів антонових, перелицьовуючи їх на
овсієнків, щоб легше обдурити український народ і швидше поневолити?
Чи законно російські більшовики потопили у крові Українську Народну Республіку?
Чи законно народ України заганяли у колгоспи, морили голодом, вивозили до Сибіру?
Чи законно Україну масово заселяли «стойкими большевиками»?
Може, хтось з приводу цього проводив референдуми?
Може, питав в українського народу: хоче він цього, чи не хоче?
То чия б кричала, а чия б мовчала...
Тепер щодо захисту «русскоязычного населення».
Як ви дивитеся на те, щоб захистити «русскоязычное население» Харбіна? Приєднати Харбін до Росії?
Бо в нас, в Україні, «русскоязычники» почуваються краще, ніж будь-які «язичники». Навіть корінні. І поки що захищатися треба від них.
Щодо кордонів. Може, не варто про них згадувати? Бо як потягнемо лінію поза Кубань, на Далекий Схід, на Поволжя, окреслимо пів-Сибіру, де «компактно» проживають українці. А там дивися — і Санкт-Петербург, українськими козаками збудований. І Москву заснував отрок князів київських...
В Україні споконвіку проживає багато неукраїнського люду. І поляки, і росіяни, і євреї, і татари, і болгари, і мадяри, і ще багато «і». Люду чесного, працьовитого. Люду, що має свою гідність і поважає гідність українців. Шана цьому людові і хвала!
Але живуть в Україні ще й людці. Що називають себе просто: «адесситы», «николаевцы», «херсонцы», «донеччане», «днепропетровцы», «крымчане», «львовчане», «харьковчане» та інші «овцы» і «чане». Словом, «язычники». Це ті погани, які не сповідують жодної віри. Не мають ніякої святості. Найбільше божество, якому вони моляться, — власна утроба. На цих утроб— ників і розраховують утробники, які хочуть задушити незалежність України.
Україна ніколи не гнала зі своєї землі тих, хто прийшов до неї з миром, з добром, зі злагодою.
А тих, хто причалапкував свинячою ходою і рив свинячим рилом, достойно била по цьому рилу. Чи воно домашнього годування, чи зайшле.
Тож давайте миром. Давайте злагодою.
Давайте добром! Давайте кожен розправимо плечі своєї незалежності. І допоможемо кожному, хто прагне волі.

Року Божого 1991-го.

«ВЕСЕЛЫЕ РЕБЯТА»
Нота мерові Москви Гавриїлу Попову від Гаврила з хутора «Мозамбік»

Високодемократичний пане!
Русскоязычное население «Мозамбіка», в особі буфетниці Клави, вимагає приєднати «Мозамбік» до Москви.
Для ясності. «Мозамбік» — це не той Мозамбік, що у чорта на виселках. А суверенний хутір суверенної України. Клаву до «Мозамбіка» ніхто, вибачте, на мотузці не волік. І ніхто, вибачте, тут її не прив’язав. З’явилася вона у «Мозамбіку» в той час, коли з Москви виганяли дівчат найдревнішої професії. Себто — повій. А, по-вашому, проституток. Самі розумієте, що хорошу повію ніхто не вигнав би. Тим більше з Москви. Тим більше тоді, коли в Кремлі організувався показовий, вибачте, бардак. Отоді Клава приїхала до «Мозамбіка», сіла на шию фуражирові Ониську і сидить досі. Правду кажучи, жили спокійно. Онисько, як віл, працьовитий і терпеливий. А Клава, як кожна людина легкої поведінки, легко пристосувалася до нової ситуації.
Міжнаціональний конфлікт у них виник після того, як ви по телебаченню сказали, що не дасте «в обиду» жодного росіянина. І поглибився після того, як якийсь Травкін пообіцяв «русскоязычникам» Молдови: «Ребята, ми вас не бросим!...»
Клава категорично заявила Ониськові:
— Перепиши на меня дом и тачку...
Той поцікавився, чи вона з неба впала, чи на небо збирається? Вона відповіла, що нікуди не збирається. «Мозамбік» їй подобається. Але вона, як національна меншина, має право на автономію. І доб’ється, що «Мозамбік» буде мати московське підпорядкування. Словом, приєднають хутір до Москви. Разом з Ониськовою свинофермою і «...прочими, — як вона сказала, — соцкультбытовыми обтектами...»
Онисько, який півжиття провів на свинофермі, висловився не зовсім дипломатично:
— Свиня! Вчора кричала, що вона «старший брат», сьогодні репетує, що вона «національна меншина». Прийшла до моєї хати, відгодувала черево моєю працею, а тепер нахабно заявляє, що вона тут «хазяїн!»
Клава на те цинічно заявила: «Так сложилось исторически...».
Отака у вас політична ситуація. До речі, Онисько зауважив, що до Клави час від часу наїжджає якийсь, вибачте, хахаль. З Москви.
Так оце до вас, високопоставлений мере, прохання усього «нерусскоязычного» населення «Мозамбіка». Забезпечте ваших столичних хахалів столичними повіями. Щоб оті «веселые ребята» не роз’їжджали по «Мозамбіках», Придністров’ях, Дон— басах, Кримах. Не баламутили людей. Не розбивали сім’ї. І не провокували, вибачте за не зовсім дипломатичний вислів, «мордобитіє».
При цьому зостаюсь з пошаною до всіх чесних і розумних лодей.
Гаврило.
Хутір «Мозамбік». Другий місяць після гекачепістського перевороту.
1991

ДУМАЙТЕ І... ВИЗНАЧАЙТЕСЯ
Промова, яку я збирався виголосити на роковини парламенту України

До уваги, товариші! До уваги!
Шановні і нешановні парламентарії!
Крайнє ліві і крайнє праві! Доцентристи і відцентристи! Борці і приборкувачі!
Надто емоційні демократи! Остаточно закостенілі апаратники! Абсолютно байдужі дрімотники! І впевнена у своїх силах парламентська гвардія «несокрушимой и легендарной!»
Де труби? Ті, які ви обіцяли, пробиваючись до парламенту? Де газ?
Всі ви говорите про неньку Україну.
І ті, які вчора за неї сиділи. І ті, які вчора за неї садили. Гарно промовляєте. Одні так, що обиватель холоне від страху.
«Не дай, Боже, зрушать з належаного болота». Другі — так, що страх пронизує люд чесний і праведний. «Не дай, Боже, знову повернуть "к стенке"».
Отож «неньку» ви бачите по-різному.
Одні — повновладною, багатою, щасливою господинею у своїй хаті.
Інші — забутою дітьми-перевертнями, замученою .злиднями і одинокістю сільською матір’ю. Яка акуратно возить синові-міщуку все, що випорпає на своєму городі. І яку син-черств’як далі кухні не впускає.
З оцієї високої трибуни ви часто нагадуєте один одному: «Що скаже народ?»
Він каже: «Їй-бо, комедія. На перший погляд. А на другий — трагедія».
Невже справді істину глаголить істина, що народ має таких вождів, яких заслуговує?
Першообраний вождик присягався народові у вірності. А тоді подріботів у червонозоряну. На виклик господаря.
І треба тішитися. Що «там» не можуть без нашого. Що не порушують вікові традиції. Що управляли Україною завжди українцями. Єлизавета мала свого Розумовського. Горбачов — свого Івашка. Тільки ось Мазепа не захотів служити Петрові. Тому й став «зрадником українського народу».
До речі, Ваня Молдаван каже, що у нас більше зрадників, ніж самого народу.
Хто з ними тільки не боровся. І російські царі. І польські королі. І кайзерівці, і хортисти. І пілсудчики, і антонесківці. Гітлерівці, сталінці і «вірні ленінці». Словом, усі, хто ніс «щастя й волю» українському народові.
А вони живуть.
Візьмімо оцю аудиторію. Що поділилася на розумну меншість і компартійну більшість.
Знов лунають «вражеские голоса». За синьо-жовтий прапор. За тризуб. За самостійну Україну.
Істинний «захисник» українського народу, що має по три великих звізди на погонах і навіть щонайменшої в голові, застерігає:
— Таварищи! Из-под этих знамен стреляли в нашу неньку Украину и в нашу советскую власть!..
Ізя Чачкес дивиться в екран телевізора і дискутує з генералом:
— Не розумію. У чию «неньку» стріляли? І в яку «советскую власть?» Коли в ту, яку ми тепер перебудовуємо, то її треба було розстріляти ще в зародкові. Це, по-перше. А, по-друге, господин генерал, на вас — погони. Так оці погони під час революції «советская власть» вирізала з раменами. З-під цих погонів у «советскую власть» стріляли: Денікін, Юденич, Колчак, Врангель і прочая і прочая. Та й упровадили погони не князі наші славні, а «свергнутая революцией» династія Романових. І відновив ці погони не «вождь мирового пролетариата» Ленін, а сатрап Сталін. То чому ж ви під цими погонами ходите? Ще й груди гордо випинаєте... А хто ж ви тоді? Вірний ленінець? Твердий сталінець? Чи ревний служитель «единой и неделимой»?..
Предостойні і недостойні парламентарії»!
На ваших вельми поважних засіданнях часто лунають незрозумілі вирази. Для прикладу: «Трудящі».
За «вимогою трудящих» «крымские парни» в парламенті «автономізували» Крим.
За «вимогою трудящих» парламентські генерали рвуться в бій проти населення Західної України.
За «вимогою трудящих» парламентський батюшка таврує греко-католиків...
Хто ж вони, ці всесильні і всюдисущі «трудящі»? Чи не нащадки тих «трудящих», за «вимогою» яких розстрілювали, мордували, вішали, живцем хоронили? Цілі народи вивозили до Сибіру? Цілі народи розпинали на п’ятикутній звізді.
На «прохання» цих «трудящих» палили бібліотеки, підривали церкви, вішали священників. Впроваджували найга— небніші податки. Найдикіші закони. Найдурніші ритуали. Обдирали до нитки. Щоб забезпечити стопроцентну пролета— ризацію суспільства. Щоб серед об’єднаних під гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся» було найбільше наших.
Якщо ці «трудящі», що сьогодні, — нащадки тих «трудящих», що вчора, то хто ж тоді ви, преподобні парламентарії? Ті, які так охоче «відгукуєтеся» на ці «вимоги» і «прохання»? Статисти у політичній парламентській комі-трагедії? Чи її режисери?
До речі, дід Матвій, дивлячись ваші парламентські ігри, зауважив:
— Декорацію про суверенітет України вже прийняли. А ось до спільного «концертусу» не дійшли... Генерали хочуть генеральської конституції, партійні — партійної, демократи — демократичної, а паперу так багато нема...
Державні мужі і державні жони!
На ваших повсякденних засіданнях часто фігурує слово «центр». Дуже воно людей насторожує. Теща Вані Молдавана каже:
— Скидається, що більшість там не члени парламенту України, а агенти центру.
А Вітя Царапкін сказав, що один депутат нагадує йому вовка. Який пробрався у овечу кошару. І репетує про демократію. Що він тут «національна меншість». Що ніхто не має права «ущемляти» його громадянські права.
Це й спонукало чесного і чистого росіянина Вітю Царапкіна написати оте звернення:

«Граждане волки!
Украина — не «овеча кошара», а народ Украины — не стадо безвольных баранов. Если вы будете так часто скалить зубы и брать за горло, может произойти «ущемление» не только ваших волчьих прав, но и ваших волчьих хвостов!
За триста лет этого мог не понять или самый претупейший дурак, или отпетый черноротый шовинист.
Подумайте! И определитесь!..»

До уваги, товариші! До уваги!
Народ ніяк не може зрозуміти вашої перебудови. Новий уряд — зі старих членів. Які обіцяють «плаваючі» структури. Перехідні.
У нас всі структури плаваючі. А всі члени уряду — перехідні. Із кабінету в кабінет. Поки можуть ходити. Поки їх, вибачте, під музику Баха з тих кабінетів...
То керували вертикально. Тепер будуть керувати горизонтально. Лежачи, чи що? А народ все одно, даруйте, «раком». На буряках. У забої. Біля мартена. Біля верстата. Класична поза ударника комуністичної праці. Щоб не засліплювали «сяючі горизонти».
Дивитися вперед — нема потреби. Є «керівна сила». І вона в парламенті ще у переважаючій більшості. І вона ще покаже «кузькину мать». Усім правим. Усім неформалам. Усім партіям. Які не розуміють, що багатопартійність у нас можлива тільки під керівництвом партії комуністів. Навіть якщо вона називається соціалістичною партією. Теща Вані Молдавана каже:
— Як вони збираються керувати державою, коли за рік у парламенті не навчилися навіть, як правильно натискати кнопки?
А як керували досі?
До речі, це дуже просто. Ведеш народ в один бік. Він тебе зупиняє. Підказує, що не туди. Повертаєшся — ведеш у протилежний. Основне — вести. А народ завжди підкаже. У нас народ мудрий. І талановитий. Бо його завжди тримають у формі. Не дають розслабитися. Розмагнітитися. Увесь в напрузі. Увесь в думках. Увесь в пошуках. Що з’їсти? Що запалити? Чим помитися? У що взутися? Кмітливий наш народ. І терпеливий. І добрий.
Він і лається добродушно. Як ось дід Матвій:
— І чого та партєйная радянська влада так не дає себе полюбити?..
Добрий у нас народ. Весь час до любові тягнеться...

1991

ДО БАТЬКА
І сповідь, і молитва

Отче наш праведний, Тарасе! Наша славо і совісте наша! Уже вільноукраїнствуємо. Уже гопакуємо в незалежній державі. Бо вже «...од молдаванина до фіна», слава Богу, репнуло. Правда, фінові поталанило ще «на заре». А от бідний молдаванин досі не може виборсатися з обіймів «освободителя».
Та й нам, Батьку, нелегко. На шляхах довгої і тернистої історії ми розгубили лицарів. Натомість рабів наплодили. Що звикли скнидіти в пропліснявілому імперському хліві. Що звикли відчувати на своїй шиї ярмо. Що звикли облизуватися, коли їм плюють у вічі. І цілувати руку, яка їм сучить дулю. Їх душить чисте повітря свободи. Вони знову прагнуть тухлятини московського Кремля.
Раб, Батьку, є раб. А маємо рабів усякого ґатунку. Від академіка до свинопаса. І раб з головою академіка ще рабіший раб, ніж раб з головою свинопаса. Бо раб-свинопас такого свинства не накоїть, як раб-академік.
Та позоставимо, Батьку, рабів. На осуд нащадкам їхнім.
Кинемо оком на бунтарів наших. Вони у нас, Батьку, як багатократерні вулкани. Ніколи не знаєш, у який бік вибухне. А потім булькають. Самі у собі. У тому бульканні гублять енергію та силу. І, вибулькавшись, згасають.
Отак, Батьку, гріхопадаємо потрохи. Ще й не встигнувши стати праведниками.
Вряди-годи киваємо на якийсь, нібито небесний, святий народ. А правду в очі самі собі й тому народові сказати не сміємо.
Що ти, народе, не такий уже й святий і не такий небесний.
Що ж ти виплоджуєш зі свого лона і отих поганців. Які зрікаються тебе у найскрутнішу годину. Які готові будь-якому зайді продати свою шкіру, аби не називатися твоїм іменем. Які готові вивчити і мавп’ячу мову, аби не говорити своєю. Які готові топтати твої святині, нищити твою історію, вбивати твою пам’ять, аби не нагадували їм, що ростуть із твого коріння.
Сам нарікаєш їх манкуртами, безбатченками, безрідними Іванами. І сам терпиш їх на своїй шиї. Годуєш і лелієш.
Воювати найстрашнішого ворога не страшно. Страшно визволяти раба. Отого ницого холуя, який не хоче волі. Бо завтра він стане твоїм ворогом. Найзапеклішим. І, як проклятий Каїн, вдарить у спину.
То коли ти, народе, стонадцять разів навчений отими каїнами, перестанеш бути таким довірливим і таким байдужим до своєї долі?!
Молюся, Батьку, до Тебе, Молюся до Господа всемогутнього. Молюся до усіх природних і надприродних сил:
Дайте нашому народові гордості і самоповаги!
Бо поважати інших ми вміємо. Так ревно і так запопадливо, що в тій запопадливості топимо свою честь і своє достоїнство.
Дайте кебети люду нашому відчути себе господарем у домі своєму. Бо отой вічний наймит, що причаївся у ньому, ще гірше споганить долю і навіки погубить волю!
Пошліть якогось убивчого фунгіциду на всяку погань, що обсіла нашу землю.
На шашелів чиновних і причиновних, які сидять в адміністративних норах і точать усе, що потрапляє під їхні ненажерливі зуби.
На чужинецьку саранчу, яка сидить на нашому древі, об’їдає його і його ж поганить.
На отаких «повзучих», які слюнявлять: «Пущай собі Галіція йде до Румунії чи до Польщі, а ми рачки поповзем на схід, до Росії...» В якому напрямку вони б не повзли.
Пошліть розуму дурням, які плачуть про «обірвані контакти».
Пошліть контактів пришелепкуватим, що один одному рвуть чуби. За владу, за булаву, за релігію.
Пошліть величезну ковбасу. Тому, хто постійно плаче за ковбасою. Та таку величезну, щоб почав їсти сьогодні, а закінчив аж у царстві небесному.
Пошліть царство комунізму! Тому, хто за ним плаче Але на окремо взятому острові. З колючим дротом. Щоб воно не зазнало від «дурного влияния Запада».
Пошліть цілющого прозрівального духу тим, хто його втратив!
Прозріння тим, хто ще може прозріти!
Громадського поклику тим, хто ще остаточно не оглух серцем! Бо Україна, як збезчещена москалем покритка, зі своїм дитям-народом на своїй же землі терпить голод і холод, наругу і кпини, а лицарі, яким належить її врятувати, ніяк не домовляться, кому з них пищалі нести, а кому козацтво вести.
Пошли, отче наш праведний, Тарасе, на землю нашу знедолену справжніх Лицарів! Пошли!

1991

БУДЬМО!

Добрий читачу!
Висадився я десантом на оцьому сатиричному плацдармі. І маю утримувати його доти... Поки не підійде молоде поповнення. Або ж сам Господь Бог не покличе «у відставку».
Плацдарм, як бачиш, особливий. На ньому точаться бої. Як глобального, всесвітнього масштабу, так і локальні.
Тут йде війна.
За нашу молоду державу.
За нашу багатостраждальну землю.
За нашу понівечену віру.
За нашу солов’їну мову.
За наші окрадені душі.
За наші спустошені голови.
За наші поранені серця.
І де б Ти не був, якщо єси людиною, — проникнешся цими болями.
І ким би Ти не був, якщо єси достойним і чесним сином свого народу, поважатимеш інший народ.
Чума роздорів і ненависті ще бродить по світу. Чорні сатанинські сили провокують на чвари і війни.
Об’єднаймо ж свій розум проти глупості. Чинімо те, що будує, а не те, що руйнує. Шукаймо те, що єднає, а не те, що роз’єднує. Що мирить нас, а не сварить.
На цьому плацдармі воюю супроти найстрашнішої хвороби віку — байдужості.
«Не бійтеся друзів, — писав Бруно Ясенський. — В крайньому разі вони можуть вас зрадити. Не бійтесь ворогів. В крайньому разі вони можуть вас вбити. Бійтесь байдужих. З їх мовчазної згоди творяться і зради, і вбивства».
«З їх мовчазної згоди»...
Задумайся на хвилину, читачу.
Чи не «мовчав» і Ти часом? Там, де треба було на весь світ волати? Чи, задля власного спокою, не тікав у життєві кущики? Щоб нічого «не бачити», і нічого «не чути»! Коли над іншими знущалися.
Пригадай, читачу. Чи не проходив Ти мовчки, коли хтось нівечив природу твоєї землі? Коли якийсь ворожий зайда, чи свій же таки упир, чинив наругу над святинями Твого народу? Над його історією?
Сполохані орли злітають у небо. Щоб у бойовому леті опуститися помстою на голови тих, хто руйнує, чи посягає на їхні гнізда. Сполохані жаби стрибають у болото. Щоб тихо й спокійно пересидіти небезпеку.
Задумайся, читачу. І зваж: хто Ти?..
Воюю, читачу, за чистоту побуту нашого. Не борюся лише проти пияків та дурнів. Бо п’яний — дурний тимчасово. І, коли тверезіє, — прозріває сам. А дурний — це п’яний постійно. І не прозріє ніколи.
Наш побут, добрий читачу, нас заїдає.
Не тому, що ми «голі й босі». Великий наш предок Григорій Сковорода ходив босий, опирався на ціпок, мав льняну торбину, світлу голову й талановиту, відкриту людям, душу. Нам до Сковороди, як куцому до зайця. Ми маємо забиті дурницями голови, обскубані дурнями душі, обставлений мотлохом побут і самі в усьому цьому стаємо мотлохом.
Ми «не маємо часу» одне одному посміхнутися. Сказати добре слово. Зробити добру послугу. Скріпити віру у зневіреному. Підтримати слабшого.
Ми «біжимо», «спішимо». Тому — мало грошей. Цьому — мало слави. І ніхто не скаржиться, що йому мало розуму.
Щодо тем найпікантніших, читачу, себто інтимних. То в мене до них є кілька підходів. І кожен, на мій погляд, правильний.
З одного боку — не можна дискримінувати особу. Міжнародною конвенцією визнано, що людина має усі права. Отже, вона має право «стрибати в гречку».
З другого боку — не можна діяти за принципом «вольному воля, а спасенному рай». Бо з такою «волею» ближче до пекла.
Народна мудрість твердить: «Якщо чоловік не любить чужої жінки, він не вартий мати своєї».
І народна мудрість застерігає: «Хто на чужу жінку зазіхає, той честі не має».
За першою мудрістю чоловік — ніби борець за волю. За другою ж — ніби загарбник...
Сподіваюся, читачу, й на Твою добру підтримку. На твоє правдиве слово. На Твою здорову реакцію. На Твоє розуміння...
Своєю волею Всевишній присудив мені перенести два найглибші потрясіння. Перше — найтрагічніше — коли грім Чорнобиля вдарив у серце мого народу. І друге — найрадісніше — коли мій народ встав із рабських колін.
За цими вимірами я будую своє подальше життя.
Хочу, добрий читачу, щоб і для Тебе ці виміри були в житті головними.
Піднятися з колін — ще не значить бути готовими до спринтерського бігу чи міцної ходи.
Наші коліна ще трусяться від трьохсотлітнього рабства.
Мусимо стати плече в плече. Окріпнути. Набратися сил. Підняти з колін тих, які не змогли самі піднятися.
Отже, будьмо наполегливими.
Будьмо терпеливими.
Будьмо розумними.
І взагалі БУДЬМО!
Завжди...

Вічно Твій Євген Дудар
1992

«КАКОСЬ НЕ ТАКОСЬ...»

Одній зоологічно вченій мадам, яка категорично заявила, що українська мова для науки не годиться

Браво, мадам!
Невизнані світила наукових закутків схиляють перед вами свої науково-спрямовані голови. Ви — наша Жанна д’Арк!
Дарма, що походите з хохлацького роду. Силою свого розуму і таланту рвонули далі. Аж у царство... зоології. У світ всякого повзучого, виючого, рохкаючого, гавкаючого. І нас, вчорашніх гречкосіїв, зовете за собою. І вчите. Зоологічної любові до всього, що далі від рідного. І зоологічної ненависті до всього, що далі від чужого. Ви справжня інтернаціоналістка. І справжня науковка. Про це говорить кожне слово вашої статті «Чи треба перекладати Пушкіна?»
Бач, хохли репані. Чого захотіли. Науку на свою націоналістичну мову перевести. Правильно кажете: «Нізащо!» Наука — категорія інтернаціональна. І має бути описана тільки російською мовою. Скрізь. І навіть там. За бугром.
А то хочеш для своєї дисертації «позичити» щось із чужої — шукай перекладача. Він утридорога з тебе дере і розумника з себе корчить: «Що ти за вчений, що своїх думок не маєш? Чужі крадеш?..» Фрайєр-поліглот...
І, правду кажучи, наука по-українськи не звучить. Какось — не такось. Не хвата слів. Нема точного перекладу.
Наприклад, науковий вислів: «У тебя не варит башка». Перекладають: «У тебе в голові бракує клепки».
По-перше, втрачається експресивне слово «не варит».
По-друге, не кожен знає, що таке клепка.
А, по-третє, не звучить. Так само, як не звучить українською мовою науковий вислів Козьми Пруткова: «Всякая челове— ческая голова подобна желудку: одна переваривает входящую в оную пищу, а другая от нее засоряется». Або ж науковий термін: «Розтуда твою...» І так далі. При перекладі втрачає, говорячи вашими словами, «художню цінність».
І вообще. Треба, щоб в усьому світі була тільки російська мова. Економніше. І легше. На голову.
Вітя Царапкін, правда, каже, що нема гіршої послуги для мови російського народу, як недолугі потуги боротьби за неї інтернаціональних холуїв і відщепенців інших народів.
І наводить (для чого — не второпаю) слова К. Паустовського: «По отношению каждого человека к своєму языку можно совершенно точно судить не только о его культурном уровне, но й о его гражданской ценности». Але я Віті Царапкіну не дуже вірю. Бо він друг Вані Молдавана. А той, звісно, з націоналістичними вибриками. За національністю українець. Прізвище має Молдаван. Дружина у нього гагаузка. А російського нічого.
Отож, нам з вами, мадам, ще боротися й боротися. Але ми віримо, що, маючи такий потенціальний науковий щит, як ви, поборемо.
На знак поваги до Жанни Д’Арк орлеанці назвали її Орлеанською дівою. Ми виявляємо свою повагу до вас, ваших поглядів і присвоюємо вам почесний титул шулявсько-борщагівської солом’яної діви! Хай буде так!

Альберт Собаченков, аспірант, бувший хохол, а тепер русскій

1992

ЯКИЙ САВА, ТАКА Й СЛАВА
Лист комендантові московського Кремля

Пане-товаришу!
Нас, жителів хутора «Мозамбік», дуже здивувало, що з подвір’я «старшого брата» останнім часом піднявся істеричний гавкіт. Проти незалежності України. На всі голоси. І «демократи», і партократи, і анархісти, і монархісти. Усе «великорусское держимордие» дме в одну дуду. Мовляв, здійснення Україною своєї державності не що інше, як «...оскорбление великой русской нации». Бо, виявляється, «...Крым, Одесса, Севастополь — все это часть национальной русской истории и часть ее величия...»
А якась кримська шавка ще й з-за спини гавка: «...Солдати, матросы, офицеры, адмиралы! Не присягайте Украине!.. Нет отечества великого Советского Союза, — осталась его честь — малое отечество — республика Крым. Теперь ей, только ей может присягнуть на верность каждый имеющий честь и име— ющий достоинство... »
Словом, який Сава, така й слава. Яке було «отечество», така й зосталася «честь». Солдати, матроси, офіцери, адмірали,
думаю, висновок зроблять. І достойно оцінять «достоїнства» цієї гавкотні.
Громадськість хутора «Мозамбік» турбує інше: безвідповідальні заяви ваших відповідальних осіб.
Ні-ні. Ми не втручаємося у ваші внутрішні справи. І те, чого вашого президента на зустрічах з трудящими не закидають тухлими яйцями, аналізувати не збираємося. Чи в даній ситуації «наличие» любові до президента, чи «неналичие» тухлих яєць, нас не хвилює. Нас обурює тухла, як стара монархістська торба, позиція ваших державних мужів щодо України. Та й щодо інших незалежних держав, які виборюють свою свободу. Але Україна, як видно, вашим діячам стоїть поперек горла особливо.
Всі мають претензії до України. То вона «...главный поставщик армии сахаром, не дает сахара». Ніби український народ — вічний інтендант російської армії. То Україна «...не реагирует на предложение красноярцев заключить соглашение на поставку продуктов...», і ті не беруть атомні відходи. То наш президент не такий, якого хотілося б російським «політологам». То наш парламент не ті приймає рішення. То наш уряд підриває російську економіку. Виходить, якби не Україна, то північний сусіда жив би у суцільних «песнях й плясках». Виходить, український народ має робити те, що заманеться кожному російському двірникові. Інакше «Украина отказывается», «Украина не поставляет», «Украина замышляет»... Виходить, вчорашній «старший брат» вирішив зробити непослушного вчорашнього «молодшого брата» сьогоднішнім «врагом народов» Росії. Щоб вони не лише писали транспаранти: «Ельцын! Заставь хохлов накормить Россию!» Але й сіли в танки і показали «южным сепаратистам», що таке «гордость великороссов».
Бо, виявляється, за логікою «великорусского держимордия», «возрождать свое величие» має право тільки «русская нация». Честь і гідність може мати «только истинно русский человек...» Бо тільки «истинно русский человек» може великодушно заявити: «Грешно й опасно обижать даже самую маленькую нацию... » І для підтвердження такої гуманності запропонувати переселити цю націю на полігон.
Отака, вибачте, мораль. Отака, вибачте, честь. І отаке «достоїнство».
У зв’язку з такими, як каже свинарка Астраущенко, інсинуаціями, громадськість «Мозамбіка» вважає своїм обов’язком спитати вас, пане-товаришу коменданте:
— На який час у вас зараз переведено кремлівські куранти? На валуєвсько-романовський, сталінсько-беріївський, брежнєвсько-сусловський?
«Звезды Кремля». Куди вони спрямовують свої «лучи чучхе»? На зігрівання голодних народів Росії чи на підігрівання міжнародних конфліктів у незалежних державах?
Нові господарі вашого Кремля дуже часто заявляють про те, що «Россия не позволит». А хто «позволил» Росії пхати всюди свого агресивного носа?
З цього приводу є дуже гарне прислів’я: «Не суньте носа до чужого проса... А подивіться, як із просом під власним носом!»
Адью!
Гаврило.

Хутір «Мозамбік». Січень 1992

ЧУДО-ЮДО
Лист до парламенту України

Високовисунені законотворці!
У нас, на хуторі «Мозамбік», знову клопіт. Передова свинарка Астраущенко закохалася у вашого депутата Чаходєєва. Вона його ласкаво називає «красный мститель». Як вам відомо з моїх попередніх описів, свинарка Астраущенко також з усього українського любить лише українських свиней. Тому депутат Чаходєєв, як вона каже, підходить їй «і по формє, і по содєржанію, і по внєшності, і по духу...» «Це те, що мені нада, — каже вона. — Я всю жізнь мріяла про такого «стойкого большевика», такого «жєлєзного рицаря...».
Дід Тимоха переконує свинарку Астраущенко:
— Та який він у біса лицар! Він, як ото в нас на хуторі Ваня— ненаю. Його підсилають задиратися... їх там ціла шайка-лєйка. «Красных дьяволят» пів-парламенту. І кричать; «Руки прочь от партийного имущества!» Чудо-юдо. Шайка-лєйка...
Я пояснив дідові, що у парламентах не «шайки-лєйки», а фракції. На що він відповів, що це фракція диверсантів. Які так хочуть незалежної України, як баба Улька хотіла більшовицької влади. Про людське око кричала «хай живе», а потайки
шептала: «Те, що гнидавим народилося, вошивим здохне... » Тільки ж баба Улька має козацькі, вольнолюбиві гени. А ці — гнидаві, рабські...
Я міг би вам про це й не писати. Але ви часто запитуєте: «Що про вас скаже народ?» Ото він і каже.
А ще народ питає, чи не пора б вам зробити у парламенті інвентаризацію депутатів? Хто кого висував? Хто і як кого обирав? Хто і скільки проспав на засіданнях? Яку роботу корисну зробив? Яку лінію гне? Бо скидається на те, що певна частина депутатів діє за принципом того «красного кавалериста», який казав: . «Все человечество подразделяется на красних й синих. Красные — свои, синие — противник...».
Інша частина депутатів сповідує «державну стратегію» власного пупа. Насиджує у парламенті собі пенсію та інші блага.
Правду кажучи, дивишся оті ваші засідання і думаєш. Ну й артисти! Галасує за «незалежну Україну». Голосує проти неї. І запевняє, що така воля народу.
Якби то наша воля! Ми взяли б протоколи отієї, вибачте, вашої балаканини. І списки ваших поіменних голосувань. Співставили б. І одразу ж було б видно: хто будує незалежну Україну, а хто займається «перестройкою» фашистського комунізму в «гуманний соціалізм». Хто хоче приватизації, хто «прихватизації». А тоді вже вирішували б, як ви кажете, «процедурні питання».
Вельми високі державні персони!
Громадськість хутора «Мозамбік» не дивує, що ФУММ — феномен українського марксиста-мутанта — не зміг би пояснити навіть сам Карл Маркс. Бо, як пише поет: «Страшні не дурні, а придурки. І — яничари, а не турки». Громадськість хутора «Мозамбік» не дивує, що вчорашні компартійні боси, в основному, прилаштувалися у системі агропромислового комплексу. На українських грунтах дуби приживаються добре. Громадськість «Мозамбіка» дивує, коли вони встигли стати мільйонерами? Вчора ж усі поголовно були люмпеном. Босотою. Кричали на всі заставки: «Пролетарі, єднайтеся!» А сьогодні об’єдналися... В «підприємці» з великої дороги...
Фуражир свиноферми Онисько наївно запитує, де зараз гроші, які награбувала комуністична партія?
Там, де зараз комуністи.
А комуністи де?
Ті, що капітально накрали, стали капіталістами.
Ті, що недотягли, передяглися у соціалістів. І кричать про наш «соціальний захист». Вішають знову соціалістичну локшину на наші незалежні вуха. Щоб знову заманути у капкан. І остаточно облопошити.
Ті, що недовчилися красти, повернулися в «школу комунізму» — у профспілки.
А той, хто був таким комуністом, як Штірліц — фашистом, сидить голим, вибачте, задом на холодній печі і чекає «мгновєній весни».
Он Фенька вусата проголосила ультиматум:
— Два роки ходжу без трусів. Прийду, ляжу перед Верховною Радою, хай подивляться на моє ізобіліє...
І ще нас дивує, що «привид комунізму», який бродив по Європі, зараз бродить по наших селах, баламутить людей. А постійно тимчасовий наш уряд цього не бачить.
До речі, дід Тимоха каже, що наш постійно тимчасовий уряд подібний на бочку із самогонною закваскою. Щось у тій бочці пихкає. Щось булькає. Само у собі бродить. А результат з’явиться лише тоді, як почнуть гнати.
Але повернуся до того, з чого починав.
Чому нас так турбує, що свинарка Астраущенко закохалася у депутата Чаходєєва. Після того, як на неї упав бюст вождя «мирового пролетариата», вона, як і деякі політики сусідніх нам держав, має «непредсказуемый характер».
Ми не знаємо, який характер має депутат Чаходєєв. Але, не дай, Боже, вони об’єднаються! І, не дай, Боже, почнуть творити дітей. Що ж то будуть за громадяни незалежної України, які з молоком матері усмокчуть ненависть до своєї Вітчизни, до свого народу, до його святинь? Громадськість хутора Мозамбік не бажала б продовження такого роду в межах своєї географічної території. І тому уклінно просить здорові сили парламенту в разі непередбачених амурно-агресивних дій з боку свинарки Астраущенко (можлива спроба викрадення нею депутата) запобігти цьому соціальному і національному лихові.
З грандіозною пошаною!
Гаврило.

Хутір «Мозамбік».
Місяця березня, року 1992-го.

«ДЄЛА, ДЄЛА...»
Лист спікеру парламенту України

Високий Голово!
Ото коли Ви перебували в Бразилії, я був у Гондурасі. Ви шукали виходу з екологічної кризи. Я шукав свиню. Породисту. Мініатюрну. Завбільшки з кицьку, а плодовиту, як колорадський жук. Вихід з кризи економічної...
Так надходить мені телеграма з «Мозамбіка». Від фуражира Ониська: «Сиди там. Проси політичного притулку. Свинарка Астраущенко сказала, що нарешті Гаврилові хандрець. Дописався. Верховна Рада завела на нього «дєло».
Скажу по-секрету, я такого кореня, що краще на рідній землі сидітиму в каталажці, ніж на чужій буду «у притулку» навіть в палацах мільйонерші.
Повернувся додому. Зібрав, як кажуть, «кружку, ложку, дві пари кальсон». Чекаю. І, звісно, всякі думки в голову лізуть. Одна тішить, що буду першим політв’язнем незалежної України. Друга смутить, що свинарка Астраущенко радітиме. Мовляв, усе життя воював за незалежність — довоювався. Вона колись призналася фуражирові Ониську: «Цель нашей соці— алістіческой боротьби состоїт в тому, щоб проти незалежників воювали незалежники... Бить їх їхніми ж руками».
Так ото сиджу, чекаю каральної руки й думаю. Дай виговорю усе. що на душі. Представників правопохоронних органів у парламенті попереджую: за вислови свинарки Астра— ущенко, діда Тимохи, фуражира Ониська, буфетниці Клавки та інших індивідів відповідальності не несу. За їхні непарла— ментські слова — також. Бо якщо депутат у вашому парламенті може всеукраїнно оцінити виступ свого колеги: «Это сон рябой кобылы», то фуражир Онисько, робоче місце якого розташоване безпосередньо біля кобилячого хвоста, має повне право заявити, що такий депутат годиться кобилі під хвіст.

Шановний пане!
Дід Тимоха поділяє Ваших депутатів на: народних, міжнародних, лженародних.
Народні — і є народні.
Міжнародні — ті, що сидять на спині українського народу, а працюють на сусіда. І твердять, що політик має бути з подвійним дном. Отже, вони за «государственное двуязычие», вони за «двойное гражданство», вони за «федеративное устройство». Словом, як каже дід Тимоха, вони хочуть Українській державі підсунути таке «устройство», щоб вона ніколи не була державою.
Лженародні. Ті, що пропихалися до парламенту «керівною і спрямовуючою» й «обиралися» народом. До речі, саме вони дуже часто кричать про «незаконний розпуск Комуністичної партії України». А дід Тимоха ніяк не второпає: що це за партія, коли вона була в Україні і хто керував нею? Він так і каже: «На території України "свірєпствовала" одна компартія — Комуністична партія Радянського Союзу». Про що й свідчать партквитки. Отже, оті «обранці народу» й досі є агентами тієї партії. І тому вони «ріжуть» усе, що стосується справжньої незалежності, а на словах стоять за «повне народовладдя». Як отой новоявлений вождь соціалізму. Що подібний на юного Володю Ульянова. Що організовує «ветеранів війни» на боротьбу з ветеранами УПА. Отих самих «ветеранів», що воювали з УПА. Бо саме ці «ветерани» дуже бояться, аби не вилізло шило з мішка. Аби народ не дізнався правду. Бо якщо ті, кому начеплено ярлики «бандити», насправді герої, борці за народну волю, то тоді ж ті, хто проти них воювали, — бандити справжні. А «керівна і спрямовуюча», яка посилала їх на ці «подвиги», — бандитська партія. Отже, відроджувати її ідеї — відроджувати політичний бандитизм. Отож, усі «уболівання» за «повне народовладдя», за «соціальний захист» — нове політичне шарлатанство.
Може, дід Тимоха висловлюється надто різко. Але він, як і Ваші парламентарії, має право на свою думку. Звісно, Вашому парламенту посадити діда Тимоху чи мене — раз плюнути. Видасте закон «Про Гаврила з "Мозамбіка" і його деструктивні дії», оголосите мене поза законом. Тим більше, що в мене нема не лише депутатського імунітету, а й громадянського. Але я поділив би ще Ваших депутатів на постільно діючих і постійно діючих. Постільно діючі — постійно сплять. І прокидаються лише тоді, коли треба «підставити ногу» колегам з протилежного блоку. Постійно діючі — стоять. Біля мікрофонів. Постійно. І радять. Як будувати державу. Як запліднювати кролів. Як впроваджувати свою валюту. Як виводити плями з штанів. Як позбутися інфляції, як вчити дітей і ще багато «як»... Вони універсали, їм аби перед носом
мікрофон... Але тільки ситуація в суспільстві набуває критичного характеру — і постійно діючі, і постільно діючі «скидають із себе відповідальність за можливі наслідки...».

Пане Голово!
Не думаю, що Ви образитеся на мене за таке звертання. Хоч один Ваш депутат признався: «Когда обращаются "пане", я чувствую себя холопом». Воно що у кого в генах, так він себе й «чувствує». Гірше, коли такі парламентські «холопи» знову хочуть зробити «холопом» український народ. Бо вже й святу церкву впрягли у «революционную тачанку», їхні «преосвященства» почепили на шиї московські хомути і тягнуть в Україну «Анку-пулеметчицу». Тільки в рясі. Навіть свинарка Астраущенко, яка донедавна зрубувала на цвинтарі хрести, своєю «истощенной грудью» стала на захист посланців московської церкви. При тому так оббріхувала прихильників незалежного українського духівництва, що єдина представниця «русскоязычного населения» «Мозамбіка» буфетниця Клавка сказала: «Бешеная дура!» Правильно сказано — «Рожденные ползать, летать не могут...»
Свинарці Астраушенко ми вже не дивуємося. Вона настільки просякнута перегаром ленінізму, що недавно заявила: — Пам’ятник Володимиру Іллічу навпроти Бессарабського ринку в Києві свідєтєльствує, що комуністіческая партія уже була вплотную підійшла до ринку. Але екстремісти її заборонили і тому у нас досі нема «світлого будущего»...

Високоповажний пане!
Часто під час засідань, коли деякі «оборонці народу» розхитують і так нестійкий ще український човен, Ви зауважуєте їм: «Це вже дуже видно!»
Нам також це вже дуже видно. І ми хотіли б спитати, чи оцей закон щодо диверсій проти нашої держави, який нещодавно прийняла Верховна Рада, поширюється і на депутатів, чи в них... «імунітет»?
Як я вже казав, у мене імунітету нема. То Ваші «діловоди» можуть так розкрутити моє «дєло». І вийде, що «відповідальність за наслідки в економіці і політиці», яку скинуть з себе і Верховна Рада, і уряд, почеплять мені, Гаврилові з Мозамбіка. І будуть наді мною ламати списи.
Зостаюсь з повагою до Вас особисто та до Ваших істинно народних депутатів!
Гаврило.

Хутір «Мозамбік». Липень 1992

«МОВО РІДНА. СЛОВО РІДНЕ...»
Другий лист Гаврила з «Мозамбіка» спікеру парламенту України

Високий пане!
Громадськість хутора «Мозамбік» дякує Вам! За оте звернення до народів України й Росії. Під час телемосту «Плющ — Хазбулатов». За Ваші теплі слова. Особливо за те, що виголосили Ви їх рідною мовою.
До фуражира Ониська зателефонував родич. З Далекого Сходу. Плакав на радощах. Каже: «Нарешті і ми відчули себе людьми. Синами й дочками матері-України, а не сиротами... »
А дідові Тимосі надійшов лист із Санкт-Петербурга. Від його давньої знайомої:
«Слушала и все понимала... Из русских украинского язика может не понять или самый претупейший дурак, или черноротый отпетый шовинист...». Отже, «из русских» — зрозуміло. А якщо з українців? І якщо цей українець — ще й член українського парламенту? І якщо він не лише «не поніма»? Ай у парламенті незалежної держави принципово не говорить державною мовою? І якщо він не лише не говорить державною, а нахабно вимагає, щоб державною визнати ту, якою говорить він? То чи він настільки «претупейший», чи настільки «черноротый»?
Десь «там», «у світах», громадянства тобі не дадуть, поки їхньої мови державної не вивчиш. А в нас, у парламенті, у серці держави, — стільки «цвіту» з «сатанинського світу». З чорною «аурою». З чорними помислами. З чорними ділами. Супроти незалежності України. Супроти її відродження. Супроти самих державних атрибутів.
До речі, їхня ревна прихильниця свинарка Астраущенко каже:
— Цим депутатам нада видать автомати. І послать їх в запад— ную. Восстановльовать совєтскую власть і пам’ятнікі вождю пролєтаріата...
Дивують «аграрії».
Досі міські обивателі вважали, що українською мовою говорить «село». І раптом у парламенті «село» заговорило мовою обивателя. Це збило з пантелику навіть діда Тимоху. Він ніяк не може второпати: чи це обивателі рядяться під «село»? Чи «село» обросло обивательщиною?
Саливон Робесп’єр робить висновок категоричний:
— Один чорт! Вони жлуктають коньяк, а нам і самогонку нема з чого зварити... Нада їх уже розганять...
Високоповажний пане Голово!
Ми розуміємо, що вирватися з-під колоніального хомута не так легко. Тим більше, коли той хомут притримують. І підсадні «качки» його імперського держимордія. І доморощені лакеї чужого зайди.
Будувати незалежну державу у хаосі суцільної залежності не так просто. Тим більше, коли на кожний квадратний кілометр території маємо по десять дурнів. І кожен третій із них уявляє себе вождем.
Тим більше, коли «славне історичне минуле» зоставило нам ціле покоління «героїв»: манкуртів, братопродавців, катюг, бандюг, злодюг, низькопробних повій звичайних і суперповій політичних...
Тим більше, коли в людині десятками років вбивали людину...
Тим більше, коли комуністичні «хірурги» замінили багатьом розумові звивини на ковбасно-сосисочні...
Тим більше, коли на долю нашого народу випало стільки колонізаторів, стільки навал. Стільки бід: чума, холєра, сарана, Чорнобиль...
І тим більше громадськість хутора «Мозамбік» вважає, що слово українське в Українській державі має бути в пошані... І особливо в парламенті. І кожен чиновник або чиновничок, з імунітетом чи без такого, з міністерським портфелем чи без портфеля мусив би вважати за честь говорити цією мовою. А коли у когось (родом чи то з Кобеляк, чи з Ізяслава, з Макіївки чи з Донецька) ну зовсім-таки не «получаєцца», то, як каже дід Тимоха, хай би приніс довідку, що він «претупейший»... Аби не думали, що він — «отпетый черноротый шовинист». А то «получаєцца» чортіщо! У парламенті незалежної української держави — вороги цієї держави...
Зостаюся з глибокою пошаною.
Гаврило.

Хутір «Мозамбік».
Року 1992-го, місяця січня.

ВІРНИЙ «РУСЛАН»
Відкритий лист з прологом та епілогом Пролог

Нещодавно бачив фільм. Про табірних псів. «Вірний "Руслан"». Коротко сюжет. У радянському концтаборі пси пильнують ув’язнених. Надресировані так, що коли людина виходить з маршової колони, накидаються і загризають.
Табори розпустили. Псів відпустили. І вони розбіглися. А коли прибув поїзд з «молодыми строителями коммунизма», пси збіглися, зустріли їх на пероні. І «повели» колону в «табір».
Трагедія розігралася біля ринку. Молодь ринула за покупками, а пси накинулися на неї.
З усієї собачої зграї лише один — «Руслан» — починав задумуватися над своїми вчинками і сумніватися. Але рефлекси брали гору.
Фільм глибоко символічний. Дивився і думав. Навіть надресировані тюремною системою тварини мають здатність прозрівати. А надресировані цією ж системою люди засліплені остаточно... Керуються тільки рефлексами...

Лист

Знайомцю!
Твої телефонні погрози примусили мене розмовляти з тобою публічно. Я не з лякливих. Інакше мені слід було б закинути перо сатирика. Мова йде про цінності вищі чи найвищі — державність України. На яку йде шалений наступ. Як з боку імперських російських пришибєєвих, так і з боку своїх духовних кастратів. Одні сунуть відкрито. Без честі й совісті (бо ж якої честі можна чекати від колоніального хама?). Другі звиваються, мов смердюче гаддя, без будь-якої гідності і гордості (бо якої гідності можна чекати від безхребетного запроданця, лакузи і раба?).
Рабів у нас вистачає. Сімдесятирічне соціалістичне болото було неперевершеним інкубатором для вилуплення цього гадючого поріддя. І тепер це поріддя знову намагається повернути нас у те болото.
Звісно, молодій кроні нашого державного древа важко. Її обсіла тьма-тьмуща політичної та обивательської саранчі. І гострить зуби або вже й поїдає нашу свободу. Саранча маскується під тло, під середовище. То зодягає на свій комунофашистський хребет гуманістичні крила. З до нудоти знайомими і фальшивими лозунгами «соціальної справедливості». То рядить своє, відгодоване в обкомах чи райкомах, черево у лапсердак «селянської спілки». То прикриває свої вилощені по директорських кабінетах сідниці лозунгами «партії труда». То вербує скалічені афганом душі у нову ленінську гвардію. Щоб у чорну годину дати їм у руки ножі й послати заганяти народ у чужинецьку неволю.
І все це супроводжується шаленими пропагандистськими побрехеньками. Про «розгул демократів». Про «нашествие оуновцев и бендеровцев». Про «поход Западной Украинь против Восточной». Про «насильственную украинизацию». Про «стремление правительства ценой обнищания народа строить независимость». Про «невозможность Украинь прожить без России». Про те, що всі біди в Україні від її стремління до незалежності. Словом, єдиний, хто хоче ощасливити український народ, це блок комуністів і прикоритників. Розраховують на те, що народ остаточно пропив пам’ять. Що замість мозкових звивин у нього в головах сосисочно-ковбасні. І він не пам’ятає, хто його сімдесят років «вів» і хто довів...
Оце і є шматочком мого сатиричного поля. Вороги мого народу і моєї незалежної Української держави — мої вороги. Не чекаю з їхнього боку похвали за те, що викриваю їх чорні душі. Звик до брутальних нападок, прямих погроз.
Твої ж погрози — особливі.
По-перше, дзвонив не анонім, а конкретна особа. Особа знана давно. Ще по навчанню в університеті. Де ми в коридорах виспівували «засвистали козаченьки».
Потім доля нас розсвистала. І ми свистали кожен у свою дудку — я в журналістську, ти — в кадебістську.
Вибач, не звинувачую. І там мусили бути порядні і розумні люди. Порядні хоча б у рамках можливостей, викроєних з дикої тоталітарної системи. Принаймні за такого я тебе вважав. Аж... до проголошення незалежності України.
Після цього знаменитого акту ти, історик за освітою, корінний степовик, онук (як сам сказав) «розстріляного більшовиками діда» раптом чогось занервував.
Розумію, людина, яку все життя дражнили синьо-жовтими прапорами і тризубом, як бугая червоним кольором, одразу ж до цих символів не звикне. Людина, яку все життя чи доля, чи служба, чи особисті пориви примушували боротися з Петлюрою, Мазепою, Бандерою як ворогами українського народу, а найбільшим національним героєм України вважала Льову Задова, вище Задова у національній свідомості підніметься не скоро. Людина, яка причетна до «посадок» інакомислячих хоча б у тій мірі, що працювала в органах, які садили, може й не буде дуже тішитися, що ті «інакомислячі» є сьогодні в державних структурах. Але...
Якщо ця людина не є чужинецьким рабом, не є слугою чи прислужником будь-якої масті колонізаторів, якщо вона чесна стосовно своїх предків, своєї землі, свого народу, скаже собі: «Я хоч чимось мушу допомогти народові, Україні. Мушу компенсувати те, чого не зміг чи не схотів зробити раніше...».
По-друге, розмова з тобою сфокусувала багато питань. І дала можливість зробити висновок: діє добре відладжена підривна система, спрямована на знищення української державності, на позбавлення українського народу незалежності.
Якось наш Президент сказав, що не може зрозуміти тих ватажків, які піднімають народ на боротьбу за те, щоб він повернувся в неволю.
А що тут розуміти? Скажи, кому ти служиш, і я скажу, хто ти.
Звичайна п’ята колона російського імперіалізму. Хто ти, знайомцю, у тій колоні, не знаю? «Боевое охранение»? «Розвідка»? «Контррозвідка»? Але те, що у ній крокуєш, сумніву нема.
Подзвонивши мені, ти сказав, мовляв, ми обміркували і прийшли до висновку, що ти не те пишеш. Прийде час, що ти за все це відповіси. І побачимо, якої ти заспіваєш потім.
На мої запитання, хто це «ми», ти так і не відповів. Штаб підпільної організації чекістів? Політбюро соцпартії? Підпільний ЦК компартії? Керівництво «селянської спілки»? Партії «труда»? «Соціального захисту»? Чи усі разом узяті? А може якась чорна посестра сумнозвісної зграї головорізів з кадебістської «Альфи» — «Бета», «Омега» чи як там ще? Словом, диверсійна ватага, яка має завдання остаточно розвалити економіку України. Довести народ до зубожіння. Викликати масовий вибух невдоволення. І, зваливши все це на «демократів», «націоналістів», «самостійників», дискредитувати саму ідею незалежності України. Поставити під сумнів саму фізіологічну потребу волі для українця. Заколотити громадянську бойню. «Освежить красные знамена революции кровью врагов ленинизма». «Попросити» від імені «угнетенного русскоязычного
населения» або ж від імені «трудового народа Украины» «братскую Россию» ввести «на допомогу» свої війська. І таким чином повернути імперії «исконно русские земли юга». Чи спробувати знову зігнати народи у спільний концтабір типу «необтятной родины». Формули дуже знайомі. Але тільки люди без розуму, без совісті, без відповідальності, люди, засліплені імперськими поривами або задундучені рабською покорою, а простіше нелюди можуть сподіватися, що їм це зараз удасться.
Але припустимо (сохрани і не приведи, Господи!) народ, мріючи про ковбаси, продрімає свою волю, свою державу, свою людську гідність. Піддасться на дуже відомі заклики демагогів і авантюристів, що «краще жити ситим у неволі, ніж на волі вмирати з голоду». (Нібито свою хату хтось будує для того, щоб у ній гірше жити, ніж у приймах, чи для того, щоб в ній умерти з голоду. Але ж коли людина будує хату, то мусить трохи затягнути пояса). Припустимо, брехнею, підступністю, провокаціями, залякуванням вам удасться добитися свого.
А чи надовго???
І що тоді? Чим ви будете годувати народ? Палочками на трудодні? Лозунгами про «сяючі горизонти»? Чи, може, повернете ті кошти, які попереганяли у зарубіжні банки на своїх дітей та внуків? Розподілите чесно між тими, кого обібрали? Кого будете розкуркулювати? Самі себе?
Та ні. Ви прагнете повернути режим. Тоталітарний.
А тоді вже й ніхто не писне, що він голодний чи голий. Страйкувати чи пікетувати не буде поготів...
Тільки ж чи вийде по-вашому?
То, може, краще, як кажуть росіяни, «уймитесь»! Бо, мабуть, у кожного з вас є діти, внуки, а може й правнуки. Дивіться частіше їм в очі, а не на чортячу борідку «вождя мирового пролетариата» чи на козину борідку «залізного Фелікса». То, може, полагіднішають і ваші очі. Пом’якшає серце, оживе, закопчена пекельним ісчадієм, душа.

Епілог

Радянський концтабір розпався. «Вірні "Руслани"» порозбігалися хто куди. Одні ходять манівцями. Інші — пристосувалися до нової служби. Але у їхніх серцях ще виє скажена тоска за перебрязкотом тюремних кайданів, табірними перекличками і табірними режимами. Їхні зазомбовані тоталітарною системою мізки мріють, як зігнати знову усі народи за одну загорожу. І знову, як колись «повести» однією колоною... До «світлого майбутнього»...
Рефлекси...

1992

НЕ ХМУРТЕСЯ
Звернення Вані Молдавана до народу України

Народе мій!
Многоликий у своїй національній розмаїтості!
Монолітний у своїй єдності!
Схиляю перед тобою свого довгого носа і стаю на коліно.
За те, що ти встав з колін.
Слава Богу, «світле майбутнє» позаду. Слава Богу, ти вже не працюєш на «благо отєчєства», а на своє благо. Слава Богу, «отєчєство» вже околіло. Зосталися тільки собачаки, які ще виють по тому «отєчєству». І на нас погавкують. Але чим ближче до Божої благодаті, тим чорти скаженішають у хаті. Перебісяться.
Святі отці і парафіяни!
Православні і лівославні!
А ви бачили живого чорта? У церкві?
Я бачив. У подобі старшої сестриці Гафії.
Як він молився! Як бив поклони! Як виціловував святі ікони! А вийшов з храму, зустрів парафіянку, що вийшла з іншого храму, — очі вогнем, на голові повилазили роги, пазуряками уп’явся в її волосся. І гамселить. За свою парафію...
Зведіть взори до небес святих. Скільки церков там бачите? А священиків скільки?
Молимося Богові, а не священику. І він для нас єдиний на небесі — Всевишній.
І на землі для нас єдиний Бог — Україна.
Тож самі єдині будьмо. Душею. Серцем. І помислами своїми.
Бо всякій нечисті хочеться, щоб ми чубилися. Щоб ми сварилися. Бо де нема злагоди — нема єдності. А єдності нашої дуже бояться оті собачаки, які хотіли б нас бачити вічними рабами.
Тож хто де хоче, молімося. Але любімося. І, як кажуть галичани: маймося, тримаймося, шануймося і не з’їдаймося! Бо нас ще буде кому їсти!
Народе ковбасолюбивий!
Немає дешевої ковбаси. Свині свинячою дорогою йдуть за кордони рідної землі. А нам зостається лише свинство. І чуже, і своє.
Співробітниця Гаврила з «Мозамбіка», свинарка Астраущен— ко, з цього приводу каже:
— Нехай ідуть. Ліш би не було гражданськой войни. А то, як ми їм не дамо, вони могут на нас пойті...
Що ж до іншого м’яса, то ми, в основному, розводили голубів. Домінуюча порода — «голуб миру». Правда, його живого ще ніхто не бачив. Лише на картинках. А з голубів, як казав дід Тимоха, користають відразу три господарі: яструб має м’ясо, вітер — пір’я, а господар — лайно...
З цього продукту, як відомо, ковбасу не зробиш.
Але ковбаса дешева у нас буде. Та ж свинарка Астраущенко обіцяє:
— В ознаменованіє международного дня трудящихся я могу дать від льохи Альфи по 25 поросят. Тільки, щоб колгосп купив породистого брокера. А то по телевізору патякають: «продається брокерское место», а брокера не продають. Мест у нас своїх вистачає. Півсвинарника.
Чарка у нас є.
Поки на нашій суверенній землі ростиме хоч один буряк, чарка у нас буде.
Правда, дещо наростають національні амбіції. Дехто з вузькопатріотичних міркувань не хоче пити «Русскую» і «Московскую».
Штани.
Нема. Але те, на чому носити, є, і, слава Богу, не схудло. А як почне марніти, то й штани знайдуться. Ті, якими запаслися у попередні роки.
Коли ми були у вічній мерзлоті, носили штани ватяні.
Коли нас перегнали у печеру розгорнутого соціалізму, ходили зовсім без штанів. І босі. Тому й світ називає нас «комуністичною босотою».
Вожді дбали, щоб у нас на кожну душу було достатньо чавуну. І сталі. І свинцю. Тому майже всі ходили в сталевих наручниках, їли з чавунних банячків. А коли діставали свою порцію свинцю, лягали під чавунні плити. Там штанів не треба...
Потім, коли нам дозволили поголовно красти, з’явилося усе.
Потім усе розікрали. І дивуємося, де воно поділося?
Що ж буде далі? Далі буде гірше. Приватизація.
Як повідомив Гаврило з «Мозамбіка», на їхньому хуторі приватизації найбільше боїться Гришка Кіт.
— Як же мені тепер прожить? — бідкається він. — Я ж звик усе життя красти. У государства... Що ж тепер, сам у себе крастиму?
Гаврило його заспокоїв:
— Зате у Сибір тебе не затурять. Ні в Магадан. Бо тепер це вже за кордоном...
Але штани у нас також будуть. У нас на військових складах стільки штанів... Розпочнемо конверсію.
Тільки усіх разом зодягати небезпечно. Московські квакуни піднімуть рейвах, що хохли збираються воювати Росію...
Буде у нас все.
Щоб ми лише не порізали корів на «барабани революції». А мануфактуру не витратили на лозунги і плакати...
Над нашою хатою ще хмарно. Але вже з проясненням.
У нашій хаті ще багато нечисті.
Але хата — своя. Ні від кого не залежна. Ні від «старшого брата», ні від заморського свата.
Отож — до праці!
Всі. Навіть ті, які були великими членами. І членами політбюро. І членами з такого-то року. І ті, що несли з вождем «бревно». І ті, що те «бревно» у тайзі різали. І ті, що востаннє «вождя бачили». Бо ваш «человек» пройшовся по нашій землі «как хозяин» і зоставив руїну.
І до злагоди.
Не шукаймо крайнього.
Крайніх давно шльопнули.
Не шукаймо винних.
Винних давно визначили.
Винен «піонер».
У чорному ящику з погорілого корабля соціалізму знайшли записку: «Пионер! Ты за все в ответе!»
Тож не хмуртеся одні на одних.
Розумні — проявіть свою політичну мудрість.
Дурні — своєї «політичної мудрості» не проявляйте.
До праці!
До злагоди!
Піднімемо із руїн неньку Україну!

Ваш Ваня Молдаван. Року 1992-го.

Далі

До змісту Євген ДУДАР ВИБРАНІ ТВОРИ