Євген ДУДАР
Вибрані твори
ГУМОР САТИРА

ПАМФЛЕТИ

МИ Є ТАКІ?..

Хто ми і що ми?
Ми є дуже всякі. Ми є такі, що за волю кістьми поляжемо. І ту ж волю в солодкій дрімоті проспимо.
Ми є такі. Ми будь-якого ворога у нерівній борні здолаємо. Або ж ... наречемо його «воріженьком».
І переконаємо себе, що він «згине, як роса на сонці».
А «воріженько» не роса. І він сам не гине. Він хоче, щоб загинули ми. І все для цього робить.
Ми є дуже хлібосольні. Тому й сидимо без хліба. У житниці Європи... Сіль маємо. У наших спинах стільки солі, що півсвіту просолити можемо. Комусь наробляли хліб, собі наробляли сіль...
Світ працював на себе. Аби щось мати. Ми ж все життя працювали на «визволителів». Які нашою кров’ю і нашим потом «визволяли» нашу землю один від одного. А нас «визволяли» від волі.
Світ торгував. А наша торгівля людей «отоварювала».
Тепер дивуємося, чого світ дивиться на нас, як на худобу.
Ми ж дивимося на світ, як теля на мальовані ворота. І тішимося, що ті ворота ведуть до ринку.
Так, ринок — це рятівний круг. Але не кожен має можливість його придбати. І тому різнобій. Тому паніка. Ті, що забезпечені «плавзасобами» — стали «бізнесменами». Намагаються використати кожну хвилинку і кожну шпаринку. Щоб нажитися. Ті, що не мають «рятівного круга», стають помалень— ко люмпенменами. І думають, як вижити. І панічно бояться потопу. І чекають Ноя.
Ноїв у нас вже було. Чимало. Але кожен брав у свій рятівний човен лише своєї «тварі по парі». А решта тонули.
Отже, банальна фраза: «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих» — не така вже й банальна. Треба вчитися плавати.
Он той вже вміє. Обладнав «шхуну». З візочка з-під пиріжків. Понакладав жуйки, цигарок. Написав: «Фіодор фром корпорейшен». І пливе.
Де він цього навчився? І де бере товар?
Де він цього навчився, сказати важко. Дід — ударник комуністичної праці заводу «Більшовик». Баба — востаннє Леніна бачила. В гробу. Батько — ударник комуністичної праці заводу
«Комуніст». Мама вихована на кращих традиціях піонерок «Артека». А воно — «фром корпорейшен».
Так що це? «Происки» акул імперіалізму? Чи промахи акул соціалізму?
Реальна дійсність. Звичайне життя. І трохи данина моді.
Вчора іменувався спекулянт. Сьогодні — бізнесмен. Вчора називалося «махнуть не глядя». Сьогодні — «обмінятися по бартеру». Вчора був звичайний шулер. Сьогодні — брокер.
Де отой Фіодор бере свій товар? Сказати ще важче. Мабуть, там, де інші його кладуть. Найгуманніше правило епохи розвиненого соціалізму: не проходьте мимо... того, що не так лежить.
Зараз майже кожен репетує, стогне, ниє: «Недавно було усе. А де воно поділося?!»
А де воно має взятися? З неба впасти?
Всі страйкують. Всі хочуть великої зарплати, а маленької роботи. Кожен хоче жити, як у Америці, а працювати, як у Росії.
Он Гришка. Тридцять років пропікетував п’яний у кукурудзі. А тепер пікетує під дверима районного керівника. Також вимагає соціального захисту.
«Зачем мені та незавісіма Україна, зачем мені та приватизація! Цілий день крутиш баранку. Нічого не хвата. Горучого не хвата... »
Совісті також «не хвата». Цілий день «крутить баранку» до свого двору. Там у нього що — диспетчерський пункт?
А скільки таких «віртуозів» в Україні? А скільки в них у руках «баранок»? У звичайних автомобільних, і державних керівних? Де те «горуче» набереться? Воно з неба не падає. Навіщо їм приватизація? Навіщо їм незалежність? Та вони за отакий ось злодійсько-соціалістичний лад від Зачепилівки до Кремля на черевах проповзуть. Вони зі шкіри вилізуть, аби шкурницькі інтереси відстояти.
Воно й не дивно. Стільки років вбивали людям у голови, що рай — це «соціалізм плюс електрифікація». І, як каже Вітя Царапкін, вийшло «короткое замыкание». Закоротило. Мозок на кишку. Всі думки тягне в утробу. Утробна хвороба. І на очі дає. Крім корита, нічого не бачить. І на вуха. Крім «на», нічого не чує. І пам’ять вишибає. Не тямить, якого він племені, якого роду. Якби ще не оте характерне полтавсько-черкаське м’яке «ель», то присягався б на Біблії, що він не «хохоль», а Агафія Ликова з «Таежного тупика».
Буває, що національна свідомість прокидається. Коли промиє сивухою контакти в голові. Тоді зареве відчайдушної: «Пого-сі-яга-ла го-гі-рочки». Але не вище «гогірочків». Щоб не запідозрили у націоналізмі...
З національного духу лише перегар зостався. Горілчаний. І півколіна гопака.
Гопакувати ми вміємо. Бутафорні шаровари, бутафорна шабля, бутафорне «засвистали козаченьки». Тільки шкура натуральна. Труситься при кожному слові «Україна».
«Козаченьки» від старої кози. Хребта розігнути не можуть. Тіні своєї випростаної бояться. Національна гордість — лише у шароварах...
Такі ми є.
Маємо національних рабів з королівськими апетитами. Але маємо й національних лицарів. З рабськими болячками... Ще не об’єдналися, а вже роз’єднуємося. Ще не збудували державу, а вже шматуємо її на державки. Ще не зайняли надійну позицію, а вже створюємо опозицію. Маємо достобіса крикливих і амбітних отаманів, але мало тихих і сумлінних воїнів.
Такі ми є...
Усе вляжеться. Аби тільки ми не влягалися передчасно. Тільки б раба із себе вичавити. Раба чужого пана. Раба власного черева. Раба власних амбіцій.
І щоб совість у нас не була бутафорною.
І щоб не були ми такі сердешні. Не затішилися національними прапорами. Не замилувалися національними піснями, не задрімали у національних шароварах.
Бо комори наші, душі наші вже допотрошують шулери із великих світових доріг.
А по степах наших, по селах і містах наших, по святих місцях ще стоїть сатанинський кремлівський дід з простягнутою рукою... І чигає на нашу свободу...
1992

ШАЛОМ!
Розмова Ізі Чачкеса з Шоломам-Алейхемам

Шалом Тобі, Шоломе!
Хоч Ти великий чоловік, а я — маленький чоловік, говорю з Тобою як рівний з рівним. Бо, прецінь, обидва ми однієї віри, однієї крові і одного виховання. Ти — людолюб, і я — людолюб. Ти — правдолюб і я — правдолюб. Ти маєш велике достоїнство і поважаєш достоїнство всіх добрих людей. І я достоїн своєї скромної персони. Шаную чесних людей, поважаю їхні звичаї, культуру, віру. За те перед Тобою схиляє голови увесь світ. І мене поважають: Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Гаврило з «Мозамбіку» і вся чесна компанія.
Ще одне, Шоломе, у нас спільне: і Тебе, і мене виколихала земля України. І Тебе, і мене вигріло українське небо. І Тебе, і мене вигодував український народ.
Ти ніколи не оганьбив цієї землі, не плюнув у вічі цьому народові. І я не здатний на таке плюгавство...
Вай, вай. Шоломе! А скільки є паршивців!
З цієї криниці воду п’ють і в цю ж криницю плюють.
Більше того. Своєї віри соромляться. Соромляться своєї мови. Зрікаються свого імені. Гадає, якщо він писатиме Гриньов, а не Грінман, то йому падатиме небесна манна. Гадає, якщо він забуде рідну мову, стане «русскоязычником», то перетвориться на графа Толстого або на царя Миколу. Аби так не сталося!
Ну чому, Шоломе, наш рідний ґой такий дурний, що йому завше хочеться бути кимось, а не собою? І коли, Шоломе, йому таким рідним став той «русский язык»? Чи не тоді, коли почув над головою: «Бей жидов — спасай Рассею»!?
Наш народ, Шоломе, дав людству Христа-спасителя. Але наш народ дав ще й Іуду-христопродавця.
Христос піднімає слабих, допомагає немічним, веде до світла.
Іуда — служить сильним. Продає слабих, плете інтригу, сіє пітьму. І все це за тридцять, затаврованих прокляттям срібляників.
Христос — вічна слава нашого народу.
Іуда — наша чорна ганьба.
Шоломе, Шоломе! Скільки тої ганьби маємо!
Від дуже великої, такої, як Маркс, Енгельс, Ленін, Гітлер, до дуже блошиної, такої, як жириновські, чародеєви, остро— ущенки. Невже наші очі, затьмарені іудиними срібляниками, не зможуть побачити сіяння Христового серця? Невже наші діти і онуки наші будуть нести на собі це ганебне тавро?..
І гріх! І сміх!
Уяви собі, Шоломе, іудея, який створює партію «Славянское единство». В Україні. Партію, яка має руйнувати українську державність. Ти, Шоломе, своєю геніальною головою щось тут розумієш? І навіщо іудею слов’янська партія? Щоб його із неї вигнали?
Або ж єврей, котрий живе в Україні, воює за те, щоб другою державною мовою була російська. Ні, ні. Він не мішіґіний. Він з цього має якийсь ґешефт. Але не має совісті.
Єврейські «кролики», вигодовані українською капустою, плюють на землю, де та капуста росте. І на тих, хто ту капусту вирощує. Сам розумієш, Шоломе, що тут вже попахує не кролятиною, а свинством. Міжнаціональним.
Єврей з України в московських студентських забавах, зодягнувши українські шаровари, каркає на Україну. Якби Ти, Шоломе, був українцем, що Ти сказав би?
Вибач мені, Шоломе, що при Твоєму святі згадую такі непристойні речі. Але розумна людина і в свято думає про будні. А дурна — не думає ні у будні, ні у свята.
Розмірковую, Шоломе, про все це з Тобою, з Твоїм ґеніальним розумом, з Твоєю світлою душею, бо хочу, щоб наша нація була істинно Христовою нацією. Щоб несла людям тепло єднання, довіри, мир і злагоду. Тавро Іуди і фарисеїв щоб навіки полишили наші голови і наші душі. Щоб інші народи не тішилися, коли ми полишаємо їхню оселю, а раділи, коли до неї ступаємо.
Хай допоможе нам, Шоломе, у цьому Твій добрий ґеній і Твої мудрі слова.
Шалом!

Ізя Чачкес, громадянин України 1992

ШОКОВА ТЕРАПІЯ
Звернення Гаврила з «Мозамбіка» до Степана Руданського

Пане Степане!
Без вагання кажу «пане». Бо Ви таки пан. Ви — лицар. З ніжним і добрим серцем. Зі співучою ліричною душею. З доброю і світлою усмішкою. Лицар літератури. Лицар медицини. Лицар духу.
Даруйте, що підкреслюю слово «пан». Бо в нас, на хуторі «Мозамбік», в основному звертаються: «Слиш».
Свинарка Астраущенко каже:
— Ми рождьонниє Іллічом. І слово «пан» нас уніжає...
На що дід Тимоха зауважив:
— Ти конкретизуй, яким Іллічом. Бо наш, український, Ілліч людина морально стійка. І байстрюків по селах не має...
Загалом ситуація у нас цікава. «Товариші» давно стали панами. Але, як чорт ладану, бояться слова «пан». Щоб не накликати на себе гнів пролетаріату. Навіть газету видають «Товарищ». Для маскування. І партію, чи то спілку, створили панську. А назвали селянською. Найголоватіша партія у світі. Що член — то голова. Що кандидат — то головний спеціаліст. Ну є там кілька безголових: вчорашні міністри, секретарі ЦК, начальники, начальнички.
Господи! Як вони побиваються за село! «Підняти село», «Підтягнути до міста»... І піднімають. Хто скільки донесе. І підтягують. Хто чим дотягне. І для себе. І для «того парня», який керує. І для «того парня», який торгує.
А бабу Груню лякають пришестям капіталізму. І та тремтить, як осика:
— Це ж прийдуть, заберуть найцінніше, що нажила за роки «народної влади» — тілогрійку, керогаз, калоші... І рубероїд із хати можуть здерти. І полови для кабанчика не випишуть...
Отак. Усе розраховано на полову. У голові...
Біда у нас на хуторі, пане Степане! На небо йде більше людей, ніж появляється на світ. Голова колгоспу, а по-вуличному, рабовласник, зібрав населення. Навів приклад, як треба працювати:
— Ось в Аргентині якась Альбертіна народила вже п’ятдесят шосту дитину...
Жінки загули:
— Так це ж в Аргентині. А в нас, на хуторі «Мозамбік», однієї не можна. Не те що прогодувати. Сотворити його нема кому... Не чоловіки, а... гофровані шланги. Від самогонного апарата і до туалету...
Хтось підказав, що треба запросити гуцулів. Вони майстри добрі. І з екологічно чистої зони. Бо, якщо з Донбасу, то може трапитися, що народиться з «двойным гражданством», чи «двоязыкое». А в нас, як писав пан Вітезович: «ідіоти є, нема Достоєвських». Бо в нас, як буває, що й народжується немовля, то йому не голівку підправляють, а кулачок. Заглядають, чи воно не затиснуло у ручечці долара.
Шокова терапія.
Ти ще не встиг опустити штани і показати, що болить, як тебе шокують:
— Шо даєш?
Він чиряка не бачить. Він дивиться на мої кишені. Як на Клондайк.
«Шо даєш». Те «шо даєш» уже як пошесть. І на землі, і під землею, і в повітрі, і в космосі. Не бачимо один в одному людину. Бачимо лише «шо даєш»...
Пане Степане!
Як нам зараз на хуторі «Мозамбік» бракує Вас. І як письменника, і як громадянина, і як лікаря, і як людини...
1992

МИ МАЄМО В СЕРЦІ ТЕ, ЩО НЕ ВМИРАЄ
Звернення громадськості хутора «Мозамбік» до населення Теребовлі з нагоди 900-річчя міста

Братове і сестрове!
Феноменально! Попри «культурно-освітню» навалу татаро-монгольського іга, попри біло-червону, коричневу і червону чуму, Ви живете дев’ятсот років. І ще танцюєте; ще співаєте.
Жити Вам вічно! І танцювати. І співати.
Такої ми породи. Чим більше із нас шкуру дерли, тим частіше вона відростала. Ми вже так звикли до того шкуродертія, що коли нема кому дерти із нас, деремо один з одного. Для регенерації нації.
Така наша ментальність. Як здобуваємо, то любимося. Як здобудемо, то чубимося. Чубимося за владу. Чубимося за віру. Чубимося за церкву. Чубимося за дзвона. Вже й чубів немає, а ми все чубимося. Поки не задзвонять нам.
Послухаймо головного дзвона серця Матері-України. Він закликає нас: ЄДНАЙМОСЯ! Поки ми ще є.
Громадськість хутора «Мозамбік» звертається до громадськості Теребовлі:
Ви тут, а ми там сповідуймо біблійську мудрість: «Люби ближнього свого... » «Ближній» — це не «близьке зарубіжжя», щоб воно відкотилося далеко-далеко! А той, з ким ти дихаєш одним повітрям, ходиш по оцій святій землі. А часом і співаєш:
Учача, учача, горілка з Бучача, Килішок з Трембовля — дай, Боже, здоровля...
Ви тут, а ми там пам’ятаймо заповідь: «Хто терпен, той спасен... » Бо ми всі разом витерпіли і неволю, і сваволю, і цькування, і катування. Від усіх зайд. А витерпіти один одного ніяк не можемо. І зайди, і провокатори грають на цих наших струнах. Щоб знову маленьке нетерпіння переросло у велике терпіння.
Ви тут, а ми там — не продаваймося. Ні Москві, ні Вашингтону, ні Зімбабве, ні Гондурасу. Не торгуймо ні землею своєю, ні волею своєю, ні шкурою своєю, ні душею своєю.
Бо й у Вас, і у нас є ще пришелепкуваті. Наша свинарка Ас— траущенко вважає, коли хутір «Мозамбік» приєднають до Москви і на сільраді знову почеплять червоний прапор, бензин потече рікою. А Ваш пан Цвібак з Острівця гадає, як буде служити не Україні, а Марокко, то з неба падатимуть банани.
І у Вас, і у нас є ще вивихнуті. Одні — на ковбасі. Інші — на долярах.
І у нас, і у Вас є ще пригальмовані. «Ну зачєм те незавісіме государство?..»
Вони звикли до клітки. Як нутрії. Щоб корито зі «жратвою», корито з водою. Весь інтелект у зубах...
Історія і час поставлять на місце всі вивихи. Піднімемося над своєю індивідуальною сверблячкою. В атмосфері добра і злагоди хворі видужають, незрячі прозріють.
Але історія і час — це ми з Вами. Це — життя кожного і година кожного. Скільки кожен з нас зробить у свою годину, стільки й зостанеться в нашій історії. І добра, і зла.
Дев’ять століть по Вашій землі повзало зло. Але не вбило добра. Не отруїло Ваші душі, не зачерствило Ваші серця, не поробило Вас ні жорстокими людоїдами, ні ницими рабами.
І в цю знаменну годину, в годину весни землі української, в годину нашого воскресіння, скажімо кожен собі, як присягу, як молитву, слова Великої ЛЕСІ: «Я маю в серці те, що не вмирає!..»
А це — Велика Любов. Велике Добро. Велика Злагода.

1993

МОЗАМБІЦЬКИЙ ФЕНОМЕН
Лист Гаврила з «Мозамбіка» до Академії наук України

Високоповажні мислителі, раціоналізатори і винахідники!
У нас, на хуторі «Мозамбік», сенсація. Льоха «Альфа» заговорила голосом свинарки Астраущенко.
Уявіть собі таку картину. Над стійлом льохи «Альфи» гучномовець сповіщає радіоновини (його встановили ще тоді, коли свинарку Астраущенко тягли на героя). Фуражир Онисько несе до стійла буряки. Раптом льоха «Альфа» стає на бар’єр, піднімає праву ратицю і голосом свинарки Астра— ущенко викрикує: «Да здрастуєть комуністічеська партія со— вєцькаго саюза — авангард всєх ар’єргардов і єго ударний партизанський отряд — КПУ»!..
Фуражир Онисько впав. Буряки розсипались. Льоха «Альфа» опустила рило ближче до Ониськового вуха і таємниче спитала: «Слиш, а що таке депутат Коцюба?»...
Фуражир Онисько досі не може вийти з шоку. Боїться ступити до свинарника. На хуторі переполох. Ширяться страшні чутки. Одні кажуть, що це «на ураган». Інші — що «на потоп». Дід Тимоха припускає:
— Може, потопу й не буде, але це не к добру. Можуть даже наскочити на хутір махновці...
— Тю! — перебила його баба Улька. — Чи ти з печі звалився?! Махна ж давно нема...
— Дак нема Нестора. А той же Коцюба хіба інакший, ніж Махно. Спочатку служив червоним, тоді синім, тепер знову червоним. Вже коли свиня про нього пита, це не к добру...
Сама ж свинарка Астраущенко у ці феноменальні хвилини перебувала у Фастові. Рвала зуб мудрості.
З приводу цього Петро Зябка сказав: «По-моєму, зубів мудрості в Астраущенко ніколи не було. Просто пускає ману. Корчить із себе інтелектуала... »
Отже, коли свинарка Астраущенко з’явилася на фермі, всі подумали, що льоха знову заговорить. Але свиня лише стогнала. І ратицями трималася за голову.
— Доктора! — заволала Астраущенко своїм диким голосом. І кудись зникла...
Присутні не зрозуміли: треба доктора свині чи свинарці?
Тоді феномен повторився. Льоха «Альфа» зробила «стойку» біля бар’єра, підняла ратицю і голосом свинарки Астраущенко закувікала: «Товаріщі! Возродім найгуманніший принцип соціалізму: кожному по потребі, від кожного — по уму!..»
Саливон Робесп’єр викрикнув:
— Ура-а-а! .
Дід Тимоха зауважив:
— Невже знову будемо працювати на дурнів і дармоїдів?..
Увечері провели брифінг.
Саня Гусак категорично заявив:
— Свинарка Астраущенко — відьма! І перекидається на льоху «Альфу». Вона може й на гадюку перетворитися...
Одразу ж виникли сумніви: куди ж у цей час дівається справжня льоха «Альфа»? Припускали, що вона одночасно перетворюється на свинарку Астраущенко.
Стас Патехвон, мозамбіцький, можна сказати, бібліофіл, заперечив:
— Ви, їй-бо, як маленькі діти! Відьми, чорти. Я ось вичитав, що кожна людина, яка зараз живе, вже колись жила. Була або котом, або псом, або горобцем. А опісля також у щось перекидається: до чого більше у цьому житті має нахил. То я оце думаю, що в льоху «Альфу» свого часу перекинувся якийсь номенклатурний діяч комуністичної партії... Ото він зараз і зачув, що партію воскрешають. І заговорив...
Дід Тимоха, як завжди, вислухав усіх, тоді й каже:
— Ай, людоньки добрі. Якби ми у свинарнику поставили телевізора. Показали кілька засідань Верховної Ради, то всі свині заговорили б...
Зостаюсь з глибокою пошаною!
Гаврило.

Хутір «Мозамбік», місяця березня, року 1993-го.

ПОКИ НАС НЕ ПРИВАТИЗУВАЛА МОСКВА
Лист Гаврила з «Мозамбіка» до депутата Верховної Ради Бориса Олійника

Шановний пане Товаришу!
Дивилися. Слухали. Дякуємо!
За правду. Яку Ви сказав на черговому депутатському аукціоні. Де частина нардепів Україну продавала. А частина не давала цього робити.
Комуністичні рокери, шовіністичні «діллєри», духовно кастровані шулєри, понапинавши тоги депутатської недоторканості, які свого часу вирвали у народу, тепер той народ баламутять, жонглюють його долею і життям. Але їм би пам’ятати, що народ завжди баламутів публічно роздягав і не дуже приємними засобами торкався їхньої недоторканості.
Таке може статися і з ними.
Бо якщо, як Ви справедливо зауважив, сценарії пишуться кимсь там у Москві, то розігруються вони тут уже конкретними політичними аматорами. Які самі вже давно публічно оголили свої ниці постаті і довели, що вони служать не Україні і не інтересам її народу.
Так, абсолютно точно зауважив спікер парламенту, народ називає усю цю каламутну братію «чорною сотнею». І ще — «п’ятою колоною». І ще — охом Москви». Всі решта багаточисельні епітети — нецензурні. Тому перелічувати їх не буду. А в нас, на хуторі «Мозамбік», їх просто називають «духовно кастрованими».
Стас Патехвон категорично твердить, що це просто — агенти Москви. Петро Зябка дивується, куди ж дивиться наша служба безпеки? А дід Тимоха зауважує:
— Куди ж може дивитися наша служба їхньої безпеки?.. Як тільки російську безпеку очолив наш Галушка, в нашу безпеку почали повертатися вчорашні галушники... А чумадєєви нагло, цинічно вже заявляють з трибуни Верховної Ради, що не обов’язково дотримуватися букви Конституції, диктують, кого і звідкіля «надо убирать».
Це, шановний пане Товаришу, інформація для роздумів, як казав знаменитий Штірліц. І Вам, і всім чесним депутатам. Для яких Україна — не територія, а Батьківщина. Для яких люди — не «виборці», а народ України.
Бо ті ж шахтарі Донбасу, яких підлуваті самодіяльні політики довели до зубожіння, а тепер розмахують ними, як залякувальною тичкою, прекрасно усвідомлюють: обіцяна їм автономія неможлива. Бо в усіх країнах вугільна промисловість — на державній дотації. Отже, їх хочуть просто «автономізувати» від нашої держави.
Тепер ще деякі роздуми. Про насильницькі і ненасильницькі методи зміни державного устрою чи повалення самої держави.
Подумайте, будьте ласкаві. Коли в уряді в основному заправляють вчорашні проімперські вовки і лише кілька демократичних зайців типу Пинзеника, яким не дають підняти ні хвоста, ні вуха, а всі свої гріхи списують на них — це силові чи не силові методи?
Коли у Верховній Раді Української держави величезним кагалом депутатів ведеться боротьба проти цієї держави — це методи силові чи не силові?
Коли ті ж, як каже Стас Патехвон, «емісари Москви» відкрито закликають до розбрату між регіонами України — це методи силові чи не силові?
Коли «красные директора» і червоні голови, наживши на спині народу особисті блага, забезпечивши свої пролетарські родоводи до восьмого коліна наперед капіталістичною валютою та іноземним манаттям, залякують людей жупелом капіталізму — це методи силові чи не силові?
Коли добробут, життя людини і її доля залежать від крючкотворного підпису того директора чи голови: дасть чи не дасть, виділить чи не виділить, випише чи не випише, дозволить чи не дозволить? Коли, приватизувавши тіла і душі людей, їх лякають приватизацією — це силові методи чи не силові?
Коли зумисно саботують, руйнують, гноять, палять, крадуть, страйкують, не працюють, крутять, баламутять, а народові вішають на очі полуди, що розруха, яку сьогодні маємо, — результат проголошення Україною незалежності — це методи силові чи не силові?
Коли народові безперестанно вбивають у голови, що він сам ні на що не здатен, що він обов’язково мусить бути під «опікою», що він, взагалі, не народ, а «население» — це методи силові чи не силові?
І скажіть мені, пане Товаришу! Хто визначає ці методи?
Голова комісії Верховної Ради з питань закону і законності — Олександр Коцюба? То знову ж таки (вдамося до етимології) виникає питання: чия це коцюба і в чиїх вона руках?
Отже, шановний пане Товаришу!
Те, що сценарії наших бід пишуться поза межами нашої держави, не біда. Біда, що розігруються ці сценарії у нашій хаті, нашими ж таки холуями.
Ще про силові методи.
Як любить говорити наш шановний Президент: «Дія викликає протидію».
Громадськість хутора «Мозамбік» колективно розмірковує, що всі оці протидії мусили б викликати й дію. Силову. Рішучу. Дію Президента. На цьому етапі — єдиного гаранта нашої державності і єдиного всенародного обранця. Поки оті парламентські і позапарламентські «чорносотенці» ще остаточно не вбили в народу віру у нього.
Підкажіть йому, пане Товаришу. Ви там ближче. Та й самі, скористаємось Вашим улюбленим виразом, сказавши «а», скажіть «б». Назвавши зло — боріться з ним. Рішуче і енергійніше. І словам, і ділом. Поки Москва не приватизувала нас остаточно.
Зостаюся з повагою!
Гаврило.

Хутір «Мозамбік», вересень року 1993-го.

ЩОСЬ ІЗ ГОЛОВАМИ,
або
Ще раз про братню любов

Депутатам районної та селищної Рад, ветеранам війни, інтелігенції Біловодського району на Луганщині, які написали на мене донос.
Гражданє!
Звісно, ваш лист про мене адресується не мені. Ви взяли вище: «Українському телебаченню», «Голові Комісії ВР України т. Спису М. М.», Редакції газети "Голос України"».
Йдеться про телепередачу «Алло! Це хутір "Мозамбік"»? Йдеться про те... Але про це потім. Зараз, чому вирішив я вам відповісти.

Напередодні отримав листа. З ваших країв. Від пенсіонерів Романових. Скаржаться, що не можуть побачити передачі українського телебачення, бо їхню колективну антену «повернули на мультики». Прикро. На своїй землі, у своїй державі, у своїй хаті люди не можуть побачити свого телебачення. І, уявіть, раптом ваше «писаніє». Сорок «депутатів», «ветеранів», «інтелігентів»: «Ми дивилися вашу передачу «Всесміх». Сорок чоловік з усього району зібралися в одному куточку, щоб побачити мого носа. «Обсудить» і «соответственно отреа— гировать». Словом, «осудить». І таки побачили. Значить, «депутати» хоч свої антени час від часу повертають на Київ.

І ще одне. Незадовго до «передачі з хутора "Мозамбік"» я виступав по радіо. Звертався до людей різного віку, різних мов, різних національностей. Закликав до злагоди, до терпіння, до братання. І одразу ж отримав «відгук» з вашого регіону. З Луганська. Від якоїсь «М. Д. Синельниковой». Дуже «братальний» відгук: «Мы ненавидим вас гадов и мова ваша у нас рвоту вызывает и волки в лесу вам братья...»

Уявляєте, яка радість мене охопила. Коли я після цього прочитав вашого листа. Написаного українською мовою. «Нас вразила зухвала антиросійська спрямованість і гумору Дударя, і пісень ансамблю. У день, коли передавалась прес-конференція Л. М. Кравчука, який щойно повернувся з Мінська, і де було визнано, що СНД потрібна Україні і що без Росії нам просто не вижити, організатори «Всесміху» співали пісню про те, «щоб Україна Москвою не була розп’ята... »

Ні, ні! Я не зрозумів, що ви хочете, аби Україна була розп’ята. Просто вас дуже «вразила» «антиросійська спрямованість». Хоч, правду кажучи, про Росію в пісні не йдеться. Йдеться про Москву. Як згусток імперських настроїв. Але кожна голова сприймає так, як вона «спрямована».

Якби я складав цю пісню, то написав би так: «Щоби Україна не була ніколи на хресті розп’ята»... Ніким. Ні Москвою, ні Варшавою, ні Берліном, ні своїми яничарами. Які прикриваються мандатами «народних обранців». Бо погоджуюся з вами: Україна не може чекати нічого доброго від тих «недобитків», котрі в роки минулого лихоліття воювали проти Москви в союзі з гітлерівцями. І тим більше не може чекати нічого доброго від тих «недобитків», які воювали і воюють у союзі з Москвою проти свого народу. Лакуза є лакуза. Якому колонізаторові він не служив би. Його найбільше щастя — бути ганчіркою, об яку колоніальний хам «соізволить» витерти свої чоботи.
Даруйте, я не за те, щоб рвати «віковічні російсько-українські зв’язки». Нормальні люди, як з боку України, так і з боку Росії, завжди будуть підтримувати нормальні зв’язки. І даремно бідкається О. Солженіцин, що «Украина отталкивает Россию». Україна «отталкивает» російський шовінізм, російський колоніалізм. І якщо таке було б з боку України, Росія з такою ж «ненавистью» це робила б. А може, ще й з більшою. Я проти того, щоб дружба між народами нагадувала «дружбу» коня і вершника: де один везе, а інший їде. Я проти того, щоб сусідські відносини складалися за принципом: ти мені — що я хочу, я тобі — що я можу. Я проти того, щоб сусід поводився на території іншого сусіда, як у своїй вотчині. Я за те, щоб зв’язки між російськім і українським народами були, якщо не справжні братські, то бодай справжні сусідські. А не пансько-холуйські. З будь-якого боку.
Тепер про пильність і «провокацію». Ви пишете: «Порадували "гумористи" свій народ ще й тим, що, мовляв, Берлінська стіна вже зруйнована, а Кремлівська ще стоїть. Що ж, поздоровляємо вас із вміло і талановито висловленою провокацією... » Отже, з написаного треба робити висновок: українські гумористи «на хуторі Мозамбік» збирають загони і закликають український народ йти брати московський Кремль.
Кажуть, у страху великі очі. А в раба — великий страх. Такий страх, що він дивиться на одне, а бачить зовсім інше. Одне слухає, а друге чує. Така катавасія трапилася, вибачте, і з вашими вісімдесятьма вухами. При нормальному слухові і неупередженому сприйнятті хоч одне з них мало б почути цю фразу так: «Берлінську стіну вже розібрали, а Кремлівську ще кладуть... » Тобто червона тюрма німецького народу впала. А Кремлівську тюрму народів ще намагаються відродити. І, як не парадоксально, менше намагаються відродити ті, які цю тюрму охороняли, ніж ті, які в ній сиділи.
Ще більше в цьому переконуєшся, коли читаєш: «У своїй передачі молодці "Всесміху" дозволили собі глузувати з телестудії "Останкіно" особливо за те, що іноді звідти лунають критичні зауваження про українське панство та непослідовність наших політиків, які то проклинають створену своїми руками СНД, то мудрують над тим, як би від цього прокляття відхреститися».
Це так нагадує того панського лакея, який ходив селом і розганяв людей, щоб не сміялися, коли «панський пес гавкають». Народи вчорашньої імперії протестують проти тенденційних, явно провокаційних випадів багатьох останкін— ських балакунів на адресу молодих держав. А «слимачки» з «базової» червоної мушлі «Беловодского райсовета» обурюються, що з «Останкіно» інколи лунають такі собі невинні «критичні зауваження»... А «молодці» «дозволили собі глузувати... »
Більше того. Вони вважають, що «... це добре спланована ворожа акція, мета якої — виховати, особливо у молоді, ненависть до всього російського, до нашої спільної історії, перетворити нас у безрідних Іванів».
Ну, про «спільну історію» говорити не будемо, її просто треба вчити. Тільки не за підручником «История СССР».
Про «ненависть до всього російського» також говорити не варто. Шовіністична «блювота» вашої землячки Синельникової свідчить сама за себе.
Не буду до нудоти перелічувати ваші прізвища.
Хто із вас з «родом», а хто «безрідний», розберіться самі. Не знаю також, хто з вас «депутат», хто «ветеран», хто «інтелігент». Але певен, що серед «інтелігентів» є вчитель. Хоча б один. Хотілося б попросити його, щоб він якось на уроці дітям сказав приблизно таке:
— Діти! Ви є нащадками великих лицарів. Ви є громадянами великої держави. Ви є господарями багатої землі. Ви є синами славетного і доброго народу. Тож пам’ятайте: злагода не в рабському вигинанні хребта. Злагода — у взаємоповазі, у власній гідності і поцінуванні гідності інших. Шануйтеся самі, то й вас шануватимуть люди...
Може, хоч одна дитяча голівка замислиться: «Чому в моїй хаті мене зневажають? Принижують мою мову, мою історію»? Може, не виростатимуть тоді описані вами «марки дубовские» зі своїми блюзнірськими анекдотами на зразок «Бьется в тесной печурке Лазо». І не буде безрідних шулік зі своїми сентенціями типу: «Чиє замовлення виконуєте, панове? Невже вояків УПА?» Бо топтатися по історії свого народу і опльовувати її — таке ж дикунство, як і топтатися по мертвих...
Отже, кажу вашими словами: «...Давайте не тільки на словах, а й на ділі добиватися злагоди і єдності нашого народу». Але, звісно, не однобокої «злагоди». Як ото між тюремними наглядачами й ув’язненими...

1993

СОН ПІМЕНОВОЇ КОБИЛИ

Новий феномен хутора «Мозамбік». Піменова кобила.
На перший погляд — кобила як кобила. Морда, копита, хвіст, грива. А як заіржала...
Півхутора збіглося.
— Що з нею? — питає дід Тимоха.
— До «Союза» хоче, — пояснив Саливон Робесп’єр, який розуміє кобилячу мову. — Ото після того, як у Москві зібрали збіговисько «граждан СССР», як у Криму «распространялся» мер Москви Лужков, а в нашій Верховній Раді «коммунистов Украины» миропомазував вожак російських комуністів Зюганов, наче сказилася. Приснилося їй, як на собі возила партійного секретаря колгоспу Пімена. Та й ірже, мов навіжена. Аж хвіст труситься: «Хочу Союза нерушимого»...
Зараз, дорогий читачу, трішки абстрагуємося від Піменової кобили. Зосередимося на Москві. На отому «Конгрессе на— родов» чи «граждан СССР».
Звісно, жоден народ нікого туди не делегував. Там зібралися відщепенці від народів, а прищепенці до блоку «марксистов— ленинцев». Були на цьому збіговиську і наші паршучки. Чим ще раз яскраво довели, що Україна для них — не держава, а територія. Бо вони себе вважають «гражданами СССР».
Отам, на тому збіговиську, вони вже й поставили хрест на «так называемых независимих государствах». І, приїхавши додому, як «советские патриоты», почали збирати підписи за референдум про повернення до «союза». А отже — за ліквідацію нашої незалежної держави.
Не клеїться? Депутати парламенту незалежної України — проти незалежної України?
Клеїться. Вони й пробивалися туди, у парламент, щоб ту Україну «розрушити до основанья». Бо єдине, що вони вміють конкретно, — то «розрушати».
Пригадайте. Світ дає Україні позичку. Велику. Вигідну. Пільгову. На оплату за газ. Якого у нас так бракує. Без якого стоять заводи, мерзнуть люди.
А ті «народолюбці», які іменують себе «за социальную справедливость и народовластие», які постійно галасують про «интересь трудящихся», на роги стають, аби Україна від позички відмовилася. Не клеїться?
Клеїться. Чим «трудящимся» буде гірше, тим вони будуть сердитіші. І тим відчайдушніше піднімуться на «розрушенння до основанья».
Поміркуйте. Першого Президента, який вів Україну до політичної незалежності, їли. І з’їли. Репетували, що «главное — экономика». Другий Президент взявся за економіку. За реформи. За порядок у державі. Бо треба ж рятувати народ. А лівозбочені «народолюби» вже закликають на боротьбу проти Президента та його лінії.
Не клеїться? Клеїться. Чим більше у державі буде безпорядку, тим легше буде комуністам «оболванивать массы».
Зважте. Колесо історії крутиться. Палки, які комуністи тицяють межи шпиці, ламає. І вони вирішили затіяти ще один «бой». «Решительный». Повернути колесо назад.
Божевілля? Безумство?!
«Безумству храбрых поем мы славу». А якщо до «слави» ще й додати на ковбасу? «Революционный дух» піднімається. І «храбрые советские патриоты» з сосульками під носом — одні від ветхості, другі — від «младенчества» — рвонули «в бой». За збирання підписів. Щоб повернути «Союз нерушимий». Звісно, в основному ініціативи «возвращения к единому государству» йдуть від «старшого родича». Імперський чад ще довго крутитиме голови нашим сусідам.
Якийсь російський класик сказав: «Россия ушиблена сво— ими размерами».
Але, бачимо, їй і цих «размеров» мало. Вона хоче бути ще більше «ушиблена». У боротьбу за ці «размеры» кидається все. У Чечні воюють колонами танків. У нас — п’ятими колонами.
Російські матері пробираються у Чечню. На полях боїв між полеглими шукають своїх дітей. Не приведи, Господи, українським матерям шукати своїх дітей на полях «сражений за новый Союз»! Чи на спалених бомбами землях «частей» цього «союза»!
Отже, зважте!
І ті, хто підписи збирає. І ті, хто ставить свої підписи.
Зважте й Ви, високі державні мужі. Державотворці й державохранителі вільної і незалежної України!
Демократія — дама гарна і добра. Але вона — для розумних людей, для чесних і порядних. А не для політичних бандюг. Які брехнею і підступом отуманили півсвіту, винищили мільйони людей. І тепер знову нахабно і безкарно піднімають голови.
Ще не відмиті від вчорашньої крові руки тягнуть до нашої свободи.
Ні, це не забавка, коли депутат парламенту України демонструє у залі засідань прапор вчорашньої імперії. А головуючий О. Ткаченко демонструє свою «демократію»: «Мусієнко! Ну уважте. Уважте Чорноволу. Заберіть символ...»
То може, «уважити» треба народу України? Перестати грати політичні комедії. І чесно зійти з арени?
Це не безневинна балаканина, коли «парламентарій» Му— сієнко опльовує символи держави. Скаржиться, що «тризуб приколює душу і серце». Видно, те серце з дуже патологічною любов’ю до України. До її історії. Видно, та, прояничарена душа, крім комуністичного і горілчаного перегару, нічого більше в собі не має.
Кажуть, коли черв’як виріс у хроні, то хрін для нього найсолодший у світі.
Твердять, коли людина дивиться на щось одне, а бачить щось зовсім інше, то в цієї людини є якісь відхилення.
І це не страшно. Якби черв’як сидів у хроні, а той, з відхиленнями — там, де сидять відхилені. Страшно, коли вони сидять у парламенті держави. У ролі законотворців.
Страшно, коли у «державні діячі» України хтось пролазить, як громадянин України, а вважає себе «гражданином СССР», їде в чужі держави на збіговиська цих есесерівців. А тут своє діяцтво проводить на розвал держави.
Де ж Ви, стражі закону?! Стражі честі і гідності нашої держави? Вожді і вождики? Прем’єри і вся чиновная рать?
Звичайно, простіше упіймати ще не опіреного політичного горобця, який здуру або з метою провокації викрикнув: «Смерть москалям!» І посадити його за «розпалювання національної ворожнечі». Але до чорного гайвороння, яке сприяє і чекає смерті нашої державності, яке за «Україну без українців», чомусь руки Ваші не доходять. Замало законів? Чи забагато демократії? А, може, ще щось... Може, отой імперський «дым отечества» ще не вивітрився з багатьох кабінетів. І з багатьох голів?..
Тепер повернемося до того, з чого починали. До хутора «Мозамбік». До Піменової кобили.
Вона ірже «за союз», «за референдум».
Кажуть, одна справа іржати, а інша — плуга тягати.
Комусь ті референдуми доведеться оплачувати. То ж «плуг» розрахований на інших. На «трудящихся». Авантюристи замовляють музику, а «трудящиеся» платять гроші.
Тільки ж музика ця може виявитися дуже сумною. Якщо самі трудящі, і стражі закону, і ми всі з вами не посадимо авантюристів на відповідне місце...

1993

ЧОЛОБИТНА
Великому Гетьманові України Богданові-Зіновію Хмельницькому на його 400-річчя козаком-нетягою
Сатиричного куреня Євгеном Дударем складена і при чесній громаді в місті Чигирині проголошена

Чолом Тобі, Великий Гетьмане!
Чолом Тобі, славний лицарю, мудрий політику, вірний сину землі отчої!
Україна шанує Тебе. Народ любить Тебе і поважає... Підзалетіли ми тоді з тією Переяславською радою, як Верховна Рада з Кримською автономією. Та хіба ж знали, що союз із Московією такий «надійний», як одруження з повією? Нажили собі «родича». Досі не можемо виборсатися з його ведмежих обіймів.
Бракує нам, Гетьмане, Тебе. Бракує Твого козацтва. У нас зараз що не козак — то суцільний стогін. Або ж за всеімпер— ською ковбасою, або за інтерповійною спідницею. Або ж таке немічне, що на коня не в силі видряпатися. Або ж таке розбухле, що у сідло не влазить. Пістолі почепити ніде. Спереду заважає черево, іззаду — політична платформа.
У нас зараз що не отаман, то іншої орієнтації. Тому й тягнемо державного воза, як лебідь, щука і рак.
Уже маємо свою державу. А в тій своїй державі стільки чужого, що аж морозить. Свої, здається, лише герб, прапор, шаровари і вишиванка. І ще сивуха своя. Національна. Неповторна. І ще свої неповторні у нас яничари. «Велікорусскіє малороси». «Узкоязичнікі». Напівфабрикати: чужого громадянства.
А ще маємо своє духівництво з московитським душком. Своїх чиновничків із чужорідною начинкою. І, як кожна нормальна держава, маємо свої кордони. Ненормальні. Прозорі.
Це трохи краще, ніж нічого, але набагато гірше, ніж прозорі штани. Бо там — усе видно, а нічого не вхопиш. Тут — хапай усе і нічого не видно. Так можемо без штанів зостатися.
Та не страшно. Пережили татаро-монгольське іго, пережили трьохсотрічне «братерство», переживемо й синдром нерозлучності.
Народ наш розумний і терплячий. Розсудливий і мужній. Його не візьмеш ні біснуватими жириновськими, ні борговими ямами. Ідіотів у нас і своїх вистачає — імунітет виробився. А борги... Віддамо навіть те, чого ніколи не брали. Земля наша щедра. Люд працьовитий. Годували кілька століть, прогодуємо ще кілька років. Може, Бог дасть, пода... понаїдаються.
Феномен землі нашої, Гетьмане, у її благодаті. Що тільки на ній не росте! Що тільки по ній не повзає.
Ембріон холери у будь-якій іншій землі живе триста років.
У нашій землі бацила рабства розкошує уже чотири століття. А які національні штампи, які генетичні різновиди.
На Хортиці, де гордими мальвами розквітала вольниця, заплодоносив холуйський дурман. І розповзся по степах України. «Славних прадідів великих правнукам поганим» покрутило язики і мізки.
А дубів скільки! Не тих дубів, що є національними святинями, є національною пам’яттю народу — дуби Шевченка і Франка, Хмельницького і Кривоноса. А отого національного чортополоху — «дубів» зелених і червоних, широкопиких і вузьколобих, рядових і керівних!..
Та Україна, Гетьмане, вже встала з колін. Йдемо до волі, до чесного світового братерства. Нас намагаються збити з ніг. Копають на дорозі підступні ями. Підсилають нам сусаніних, що спрямовують нас у непрохідні болота. Нас обпльовують перед світом. Нас намагаються переконати, що ми не здатні мати свою державу. Що ми можемо жити лише у всесоюзній отарі і лише під керівництвом старшого барана. Але ми, Гетьмане, вистоїмо!
І допоможе нам у цьому вічна слава полеглих за волю героїв! І допоможе нам у цьому Шевченкова непідкупна совість. І допоможе нам у цьому Твоя, Гетьмане, висока лицарська честь. І допоможуть нам у цьому тривожні дзвони «братерської» переяславської зради!

«ВІЩЕ КОЛЄНО», АБО Ж «ДРАСЦЄ ВАМ»

«Маємо те, що маємо», — казав старий Президент. Маємо нового Президента. А той має свою адміністрацію. І главу її.
Правда, кажуть, що та глава не передбачена ні конституцією, ні виборним законом. Дивуються, чого на одну адміністрацію — дві глави? Запитують, чого це прес-конференції проводить не Президент, а призначений ним глава? Обурюються, що той глава «фігурує» у всяких почесних церемоніях. Навіть припускають (і хвилюються), що кейс Президента (отой чемоданчик для управління ядерною зброєю) вже в руках глави адміністрації. І, накінець, жартують, що у нас скоро впровадять двоглавий герб.
Але Президент є Президент. Він знає, скільки глав йому потрібно. Подобається це комусь чи не подобається.
А нам, яко зразковим громадянам молодої держави, треба ставитися до Президента з пошаною. Бо, як кажуть галичани: «Наші тато — шануймо їх. Коли хочемо людського пошанівку... »
«Наші тато», звісно, це розуміють. І добре знають, що шанування — це не обов’язкове суцільне вихваляння.
Проте глава їхньої адміністрації, видно, розуміють не все. Вони, як повідомили засоби масової інформації, звинуватили журналістів в неетичності стосовно Президента. Себто обіцянки російську мову зробити офіційною. Пан Табачник заявили, що ці питання (мовні) будуть вивчати різні спеціалісти і т. д. і т. п.
З одного боку, пан Табачник ніби й мають рацію. Вивчати треба. Але з другого — не мають рації. Бо вивчати треба не «питання», а мову. Українську. Мову Української держави. Мову корінного народу. Тоді не буде «стояти» питання другої мови. «Державної» чи «офіційної». У пошанівку будуть мови усі, які побутують в Україні, а державною, офіційною буде мова та, від імені якої пішла й держава.
«Питання» «спеціалісти» уже вивчали. Кілька століть. І все для того, аби російську мову зробити панівною. Як і російську націю.
Але в якійсь мірі «питання» треба вивчати. Ну хоча б для того, щоб з’ясувати остаточно походження цього «питання». Його коріння. Отже, вивчити коріння тих, хто піднімає питання другої мови «державної» чи «офіційної». Не в правовому. В моральному аспекті.

Хоча б отак.
Перше. Яка частина населення України бажає визнати російську мову офіційною?
А тепер. Яка частина цієї частини у своєму походженні з’явилася в Україні внаслідок колоніальної політики царської Росії?
Яка частина цієї частини у своєму походженні заселила виморені голодом українські села?
Яка частина заселила оселі вивезених до Сибіру, розісланих по концтаборах, розстріляних українців?
Яка частина прийшла в Україну в рядах дзержинців, беріївців, сусловців — політичних і фактичних бандюг?
Яка частина з’явилася в Україні у пошуках легкої наживи, безтурботного «щіхлєбанія»?
Яка частина цієї частини — українці, себто — яничари, манкурти, безбатченки, а отже, типи аморальні, суспільно хворі?
А тоді вже зробити конкретні висновки і поставити точний діагноз. Чи ці люди є настільки розумово відсталі, дебільні, що не в змозі вивчити «братню» мову? Чи вони настільки шовіністи, що цю «братню» мову хочуть задушити? Чи вони є свідомими виконавцями продовжуваного геноциду? Чи в них — ота спадкова батьківська чи дідівська зараза? В одному випадку держава повинна карати. В іншому — лікувати.
А коли «державні мужі» України самі сприяють геноцидові? Як їх назвати? Хто їх каратиме?
Мене особисто не вразила заява Президента стосовно офіційності російської мови. Хоч і не зоставила байдужим. Але сатирик завжди має знати, що від кого чекати. Мене не вражає, що глава президентської адміністрації на офіційних виступах, в офіційних українських закладах вже й впроваджує «офіційну» російську мову. Табачник — не Тютюнник (маю на увазі конкретного пана Дмитра Табачника і конкретних Тютюнників — полковника Юрка Тютюнника, письменників Григорія та Григора Тютюнників).
Мене вразили оплески у залі засідань Верховної Ради України, коли Президент сказав, що він буде добиватися офіційності російської мови. Мене вражає, що у тій же залі засідань та ж російська мова чи не частіше звучить, ніж українська. У мою невеличку голову сатирика ніяк не може пробитися тлумачення: невже державні мужі, які пірнули в глибини економіки, сягнули висот політики, не мають кебети, щоб вивчити українську мову? Таку близьку до російської і
таку споріднену з нею? Вивчити хоча б тому, що це мова тієї держави, у якій вони «державні мужі». В іншому випадку, які ж вони «мужі» і якої держави?
У моїй маленькій голові сатирика ніяк не може з’явитися відповідь на запитання: що це у моїй українській мові є таке страшно недоступне росіянину? Що він десятки років живе в Україні і ніяк не може второпати української мови? Невже оце, коли вранці передають по радіо гімнастичні вправи і командують: «Вище коліно!», він сприймав як «Віще колєно»?
Але я, як сатирик і людина, добре розумію, чого це по селах східних областей України школярики не вітаються «Доброго вам здоров’я», «Добридень», «Добривечір», «Доброго ранку», а кидають крізь губу: «Драсьцє вам!» Я розумію, чому і в учителів побутують слова «спасібо», «пужалуста».
Французи видали закон про боротьбу з англінізмами у французькій мові. Росіяни поговорюють про те, що «пора спасать русский язык от засилия иностранных слов». А наш хохол (маю на увазі не Президента чи його главу адміністрації, а хохла взагалі) готовий взагалі відмовитися від своєї мови, аби тільки вгодити «старшому братові».
Як було б добре, якби наші державні мужі прониклися розумінням своєї державотворчої сутності. Якби пан Президент, і товариші депутати Верховної Ради України, і депутати місцевих Рад, які отримують зарплату держави Україна, отримують гроші, на яких напис українською мовою, і розуміють цей напис, зрозуміли, що мова — це основний атрибут державності. На жаль, дехто з наших «державних мужів» вважає Україну філіалом московського клубу «веселых и находчивых». І все робить для того, аби вона такою була.

1994

ПЛЮНУЛИ

Московські телеостанки повідомили радість. Доблесні спецслужби Росії упіймали шпигуна. Матьорого. Такого, що куди твою навиворіт.
Здавалося б, що тут особливого? Доблесні спецслужби Росії — найдоблесніші у світі. Їм шпигуна упіймати — раз плюнути. І вони плюнули. Чи то пак — упіймали.
Особливе те, що шпигун незвичайний. Не якийсь там американський, англійський, гондураський чи папуаський. Шпигун... литовський. Якийсь Володимир Соснаускас.
Ой, і важко ж було російським (даруйте, нині вони воліють себе називати федеральними: федеральні служби, федеральні війська, федеральні танки) спецслужбам цього Соснаускаса ловити. Ще кілька років тому він «засвітився» у Псковській губернії. А тепер «погорів» у Чечні.
Відразу ж йому поставили питання руба:
— На каво работал?!
І той відразу ж розколовся:
— На украинских националистов...
Для них, мовляв, інформацію збирав.
Яку — не сказав. Чи те, скільки доблесні російські (даруйте — федеральні) танки жінок і дітей у Грозному розчавили? Чи скільки російська (даруйте — федеральна) авіація «точеч— ними» ударами мирних жителів уколошкала.
Ох, і кляті ж «украинские националисты»! Ох, і підступні ж! Це ж скільки в «братах» ходили! Тепер «компромати» збирають. А ще «славяне»...
Що ж вони тоді вдома, у своїй Україні, вичворяють?
А нахабні-і-і!
Скрізь, в усі-усюди свою українську мову понапихали. Донбас українізували остаточно. «Исконнорусскому населе— нию» Донбасу і прилиплим «русскоязычникам» слова не дають по-російськи сказати. Відразу ж ножа до горла:
— Кажи «солонина»!
А щоб там був «русскоязычный» дитячий садочок або школа. Чи в якійсь установі «на русском изьяснялись»... Навіть матюкатися примушують по-українськи: не «блядь», а «курва»...
На базарі заїкнешся «на русском» — тобі нічого не продадуть. Не дай Боже, скажеш «арбуз», а не «кавун». Тут же цим кавуном тобі й по голові. Навіть новий вид рекету з’явився. За кожне російське слово — десять зелених. Тому російської мови й на вулицях ніде не почуєш. Істинні патріоти Росії на мигах між собою розмовляють. Як глухонімі.
Довели «русскоязычное население» вже до того, що Донецька міська рада мусила заступитися. Добре, що там сидять «свои люди». «Борць за великую Россию». І за «историческую справедливость». Прийняли постанову, що російська мова має бути в Донецьку офіційною. Та ви думаєте, ці кляті «украинские националисты» дадуть цій постанові збутися?! Але є надія, що справедливість восторжествує. Бо греки хочуть, справедливо, щоб їхня мова була офіційною. Болгари — щоб їхня. Євреї — щоб їхня...
«Литовський шпигун» Соснаускас ще багато чого відкриє доблесним російським (даруйте — федеральним) спецслужбам.
Не здивуємося, коли незабаром з’ясується, що танки на Грозний посилало не «руководство России» (даруйте — федеральное руководство), а «украинские националисты». Що «Павел Грачев» — зовсім не «Грачев», а український націоналіст Павло Ворона. Що навіть сам президент Єльцин «состоит тайно» в українській націоналістичній партії любителів пива. Про генералів, які командують оцією бойнею, і говорити нічого. Дейнекін може виявитися литовським шпигуном Дейнекасом, а «морская пехота Северного флота» — не що інше, як «добровольные отряды украинских националистов из УНА — УНСО».
Лише єдиний «пес войны» — Невзоров виявиться-таки «русским». А Жириновський — «исконно русским». «Истинно русским» є й синдром «брать дворцы». Пригадайте, як доблесно брали «Зимний». І що з цього вийшло. Як «доблесно» брали «Белый дом». І що з цього вийшло. Тепер беруть «доблесно» «Дворец Дудаева». А що з цього вийде?..
Що ж до самого «шпигуна» Соснаускаса. З’ясовується, він зовсім не литовець, зовсім не шпигун і зовсім не... Соснаускас...
Начальник прес-служби Псковської контррозвідки авторитетно заявив, що Соснаускас — не шпигун, а звичайний авантюрист. Що й прізвище його не Соснаускас. Але з певних міркувань розкрити його справжнє прізвище він не може...
Проте «руководству» російськими (даруйте — федеральними) спецслужбами вигідно, щоб Соснаускас був Соснаускасом і матьорим шпигуном... І вони ще не одного такого «шпигуна» героїчно викриють, їм це зробити — раз плюнути. Тим більше, коли вони все життя вчилися плювати...
Правда, вже зараз варто було б робити корекцію на вітер.

1995

«ЧЕРНЫЕ ШЛЯПЫ» І БРУДНІ ДУШІ...

На Харківщині проходили дні української преси та книги. До речі, розумним і чесним уболівальникам за «русскоязычное население» в Україні варто задуматися, чого це в Українській державі виникає потреба захищати українське слово? Підлі й так знають, чого. І все робитимуть, аби цього слова не було.
У готелі ввімкнув телевізор. «Редакция телевизионных известий» годувала харківського обивателя новоспеченими «вутками». Тим, що «... в областном обществе "Просвіта", оплоте ярого национализма», пройшли збори. Тим, як українські «закони о гражданстве» ображають «бабушку». Старенька жінка переїхала з Білгорода до сина в Харків. І «...учит она не рус— ский, а украинский. И не из уважения к разговаривающим на нем людям, а только потому, что необходимо сдать зкзамен в средней школе. Без которого она, увы, не может получить гражданство и паспорт... »
Словом, «увы!» «Известия» «наизвещали», які ті українці жорстокі. Син пенсіонерки пішов до школи взяти довідку. Не дали. Сказали, хай прийде бабуся. Хоч побесідує. «Причем нарочито говорили по-украински... » І ось бабуся, яка після війни в «Ровно спасала людей от тифа» (бо працювала там у шпиталі МВС), не може отримати паспорт і поїхати в гості до дочки...
Подумки аналізуєш це «увы». Якщо бабуся не може кількасот метрів проїхати до школи, то як же вона поїде за кількасот кілометрів «у гості»? Як це, працюючи у Рівному, вона не засвоїла «братского украинского» «на бытовом уровне»? Хоча б кілька слів. Хоча б «из уважения к разговаривающим на нем людям». Чи за відсутності елементарної кмітливості, чи «нарочито»? Іще одне: чому «нарочито» говорити російською в Україні можна, а українською заборонено?
Я так детально зупинився на цій телемаячні, не для того, щоб смакувати фактами. Треба, щоб читач бачив, як «теле— інформатори», що випасаються на нашому городі, безпардонно плюють у цей город.
А скільки бруду виливають щодня на нас, на наші святині, на нашу державу годовані і пригріті нами ж паршуки! Скільки злоби й ненависті до всього українського у деяких, з дозволу сказати, «граждан Украины». І представників першої влади. І четвертої. І позавладних.
Подивімося, яке розмаїття газет і журналів антиукраїнського спрямування наплодили вони в Україні. Скільки сумнівного чтива понавозили. Скільки аудіо— та відеосміття. А про телеекрани вже й говорити нічого. Як у гоголівських «Вечорах...», з кожного вікна висувалося свиняче рило, так і тут то з тієї, то з іншої програми висунеться бородатенька чи пей— сатенька пичка. І що-небудь «да сьюморит» про тупуватого «хохла», чи «национальное сало...»
Кому ж це вигідно?
Якоюсь мірою відповідь почув знову ж таки з телеекрану. Інтерв’ю кореспондентові давав Едуард Ходос. Голова іудейської общини ліберального напряму. Наведу кілька уривків:
«...Надо трезво подходить и понимать, что присутствует... еврейский фашизм. Лицо у него — в черной шляпе, в сюртуке. А оружие — зто доллар».
«это оружие дало возможность сделать определенную расстановку сил в структурах власти...»
«...Ситуация на информационном поле (это момент архиважности) — захватить информационное поле. И тогда можно править ту духовную роботу, и аморальную, и без— нравственную, которая сегодня решается с помощью экрана. это, кстати, при обнищавших массах является наиболее действенным способом...»
«...эти силы далеко не представляют еврейский народ, а подставляют свой еврейский народ... Теперь на фоне экономических бед обостряется ситуация и, естественно, я вижу суровую необходимость всем осознать эту опасность нацизма. Который может, как это ни парадоксально, быть в черных шляпах, а не в черных касках... И, осознав эту опасность, проанализировать, с чьей помощью определенные структури здесь взрастили этот клан, паразитируемый на сегодняшней ситуации... »
Чому я сказав, що відповідь почув «якоюсь мірою». Бо здається мені, що суть не так в «черннх шляпах», як у брудних душах. А вони є не тільки під чорними капелюхами, а й під сірими, і під червоними.
Наприкінці сорокових років Ілля Еренбург сказав Голді Меїр:
«Ненавижу евреев, родившихся в России, разговаривающих на английском языке».
Сказати, що люблю євреїв, які народилися в Україні, живуть в Україні, розмовляють російською мовою і нищать українську, було б лицемірством. Але я так само, а може, ще й більше «люблю» українців, які живуть в Україні, а стали «русскоязычниками». Отже, суть і в тій чорній душі авантюриста, яка «стріляє» доларом, і в тій брудній душі пігмея, яка продається.
Юда за тридцять срібляників продав Христа. Наші домашні юди за тридцять срібляників продають себе, своїх дітей, онуків. І завтра ті на своїй землі виявляться чужинцями. Якщо не вимруть від духовного та фізичного каліцтва. Отака може відбутися «расстановка сил».
Та повернемося до «черных шляп», саме до них, а не до євреїв взагалі.
Хоч, правду кажучи, у нас уже виробився комплекс. Ми можемо говорити про молдаван, росіян, німців, гагаузів. Лаяти румуна, поляка, білоруса. Тільки, не дай Боже, щось погане сказати про єврея! Створюємо навколо нього «заповідну зону». І тим самим робимо і йому, і собі ведмежу послугу. Бо як би ми (чи євреї) по-страусячому не ховали голову в пісок, голий зад, вибачте, все одно видно. Чи він прикритий «черной шляпой», чи козацькою шапкою. Таке враження, ніби ми збираємося щось «перечекати». Один одного перехитрити, а тоді роз’їхатися.
Принаймні я зі своєї землі нікуди не збираюся. І не виганяю представників інших націй, які є громадянами моєї держави. Отже, нам жити разом. Нам треба навчитися бути одвертими, дивитися один одному чесно в очі. І чесно чинити стосовно один одного. Не підставляти ніжку, а підставляти плече. І говорити один одному правду. Навіть гірку, навіть неприємну. Не для того, щоб дорікати. А для того, щоб та гірка правда більше не творилася.
Мене дивує, чого деякі євреї так за «Слов’янський союз?»
Один мій приятель з Харкова видає слов’янофільського пошиву часопис. Звісно, це не з поваги до мене, як до слов’янина. І я запитав: «Юро! Тобі навіщо "Слов’янський союз"»? Аби тебе, як єврея, з нього вигнали?..»
Образився.
Я ж не маю права ображатися. Коли ось по московському телеканалу на моєму хатньому екрані з’являється отака маячня. Якась композиторка Лора Квінт розповідає, що їй привидівся «згусток енергії». З нього появився український Кобзар Тарас Шевченко, «з довгою бородою» (мабуть, фантазерка переплутала з Карлом Марксом) — і сказав: «Пришел к тебе я, Лора, с серьезной миссией. Ошибался я, когда писал: "Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями". Ты должна это исправить. Напиши песню. А дух мой я вселил у поэта Юрия энтина...»
А вранці Лорі телефонує Ентін. І читає вірш.
«...Неужель наставлю пушку
На жену свою, хахлушку?..
Буду лучше я ее любить...»
Зверніть увагу, що «дух» слов’янський Шевченка не продиктував Ентіну ні «жену-жидушку», ні «жену-кацапушку», а тільки «жену-хахлушку». Може, й тому народилося в Ентіна: «эй, славяне! эй, славяне! Москвичи и киевляне! Нам ли с вами родину делить?»... Правда, Ентін не конкретизував, яку «Родину»? Чи Україну? Чи Росію? Чи Ізраїль?..
Та дивлюся знову ж таки на своєму телеекрані, і знову ж таки з Москви «круглий стіл». Питання українсько-російського договору і Севастополя. Сидять там уже не «сочинители» ентіни і квінти, а ніби поважні мужі російської держави: бабуріни, толкачови, митрофанови та іже з ними...
І чого вони тільки не кидають у наш український город. Ну те, що «Севастополь был, есть и будет городом русским...» — не новина. Те, що «...все северное Причерноморье, аж по Молдавию, всегда было русским...» — також не новина. Те що кричали, погрожували — також не новина. Докричалися до того, що забули про «маскировку». Призналися, що суть не в Севастополі. А в тому, що «Украину и Россию разрывать нельзя! Ибо это две руки...» Не сказали, правда, чиї? І хто тими «руками» жар загрібати збирається.
Але справжньою новиною було «откровение» депута Думи Олексія Митрофанова. Він признався, що в українських урядових колах, на дуже відповідальній посаді, працює його свояк. Тому він, Митрофанов, добре знає настрої в Україні. Незалежності хоче лише «еліта», «інтелігенція». А «народ» хоче «воссоединения с Россией». Бо Україна і Росія, виявляється, «обрубки одного государства». І ось «...надо с одной сторонь — обрабатывать элиту, а с другой — настраивать против элитн народ...» І якщо «..злита не пожелает воссоединения, то народ ее сметет... »
Отже, всі оці «русскоязычные» фокуси-покуси — не такі вже й безневинні забави.
«Народ» настраивают. Народу вбивають у голову, що ніякої української еліти в Україні нема, не було і бути не може. А «еліту» «обрабатывают».
Правда, коли у наших урядових колах на високих посадах — «свояки» московських митрофанових, то «обработка» ще інтенсивніше проводиться тим, що вчителі, лікарі, науковці, працівники культури не отримують зарплату. І «еліта» вже сама стає люмпеном. І нема потреби її «сметать»...
Отже, застереження Едуарда Ходоса про ведення «аморальной, безнравственной работы» через засоби масової інформації небезпідставне. Як небезпідставне твердження про «расстановку сил в структурах власти». Бо коли в наших «структурах власти» — московські агенти, коли безпеку української незалежної держави «оберігають» українофоби типу «пирожковых», значить, на кривавій імперській кухні хазяйнують «повара», які пройшли не лише «кулинарные техникумы», а й деякі інші вишколи.
Тому мене не дивує, що єврей, який в Росії терпить від російського шовінізму, в Україні допомагає тому російському шовіністові нищити все українське. І хоч вони, «чорно-шляпочники», як каже Едуард Ходос, не представляють весь єврейський народ, українцеві від цього не легше. «Черно-шляпные» агенти отих імперських «кухарів» включаються у сатанинські походи проти української мови, української історії, української культури. Для цього мобілізуються вчорашні «массовики-затейники», недовчені окспромтеры» смердючки, новоспечені «народные» невизначеного народу, «писатели», які не написали жодного художнього твору. Печуться телепрограми, замішані на брудному суржикові. Засвічуються білягумористичні та біляестрадні «звезды». Які українця бачать тільки «у двух национальных цветах — белое и черное». «Белое сало и черная зависть». Новоспечені «юмористы» то пришелепкувато кривляються на екрані, то розповідають бородаті «всеукраинские анекдоты», об’єктом висміювання у яких часто є той же «хохол» і те ж «сало». Пройшовши через продажні «структури власти», навіть символ своєї сатанинської святості — злодія і пройду Паніковського — поставили у центрі нашої столиці.
Чому ж прислужників московських імперських баринів раптом так нахилило до гумору?
А тому, що гумор — найкоротша стежка до серця людини. Тому, що пісня і гумор — найживучіші елементи у генетичному коді нації. І ось народну пісню треба затовкти металевим бацанням об лису голову недоростка. А український гумор, який стоїть на фундаменті неповторних народних усмішок, який має свої витоки від Котляревського, Гоголя, Вишні, в царині якого працювали і працюють сотні талановитих письменників, акторів, визнаних світовою критикою, — «обанек— дотить», «охохмить», «охохлить» і взагалі витіснити з ужитку українця. Натомість вбити людям у голови, що вони, оті «хохмачі» — «самые талантливые», «самые остроумные» — сло
вом, «короли», «князья», «человеки года» і взагалі «суперчело— веки»...
В українському варіанті це звучить: «Хвали мене мій ротику, бо тя розірву». А у фашистському варіанті, визначеному Геббельсом, приблизно так: якщо брехню повторювати постійно, то люди починають вірити у неї, як у правду.
І та «правда», як бачимо, працює на філософію винятковості. А фактор винятковості ще ніде не приносив користі ні у сім’ї, ні в колективі, ні у суспільстві. У сім’ї він породжує чвари, у колективі — інтриги. У суспільстві — фашизм, однією з характерних рис якого є боротьба за нові простори. І тут єврейський фашизм, що про нього говорить Едуард Ходос поєднує свої сили з російським. Правда, єврейський поки що відвойовує інформаційні простори. Чим допомагає російському «обрабатывать» маси...
Колись один з одеських кавеенщиків мені заявив:
— Адесса никогда не заговорит на украинском!..
Я тоді пожартував, що все залежатиме від «корита». У чиїх руках воно буде.
На жаль, «корито» поки що не в наших руках. На жаль, воно поки ще в руках українофобів. Але за суспільними законами, за тверезою логікою і навіть за прогнозами того ж Едуарда Ходоса, таке становище довго тривати не може...
Моїм добрим приятелем з-поміж російських сатириків був Леонід Ленч. Єврей за походженням, рафінований російський інтелігент, чесна і талановита людина. З Леонідом Сергійовичем ми часто вояжували просторами «Союзу», бували разом і на Габровських фестивалях гумору у Болгарії.
Якось я запитав Ленча:
— Леоніде Сергійовичу! Розумію, чому ваші єдиновірці, які часто організовують вечори гумору на Центральному телебаченні, не запрошують українців, білорусів, узбеків, латишів... Але чому вони ігнорують вас?
Ленч посміхнувся:
— Женю! Євреї, як і українці, бувають різні. Є чесні, а є пройди — оті, що скрізь проходять... Мене вони не запрошують тому, що бояться конкуренції. У моїх творах — сатиричне зерно, а в їхніх — естрадна полова. Притому з антисанітарними домішками...
Часто пригадую слова Ленча, коли отою «половою» засипають наші телеекрани.
Звісно, не можна вимагати з хруща м’яса. Скільки кому вділила природа. Проте, хоч, як дехто вважає, дурість також дар Божий, але нею не можна зловживати. А ще більше не можна зловживати терпінням людей...
Я шаную як митця Михайла Жванецького. Але дивує мене, що така талановита, розумна людина, яка вміє підмітити всі тонкощі життя, не може підмітити однієї страшної вади отих «черношляпников» — прислужувати поневолювачам інших народів. Бути знаряддям, інструментом у руках колонізатора.
Я не був в Ізраїлі. Там, розповідали, є цілі райони, де євреї розмовляють лише російською мовою. Ніхто мені тільки не відповів, чи ці євреї-«русскоязычники» вимагають від уряду Ізраїлю визнати російську мову за другу державну???
Як українець, як сатирик, як громадянин своєї держави, я хотів би, щоб кожен громадянин моєї держави, якому Господь виділив хоча б крихітку талану, служив своїм мистецтвом моїй, тобто своїй державі. І своїй нації. Але ніколи, нічим ні на йоту не образив іншу націю.
Принижують інших лише нікчеми. Які самі не можуть піднятися до висоти нормальної людини.
Я хотів би, щоб усі талановиті митці моєї держави об’єднувалися не за кольором «шляп», а за професійною потребою боротися зі злом, сіяти добро, за потребою створення суспільної гармонії. Хто ж сіє вітер, рано чи пізно пожинає відомо що.

1997

УКРАЇНЦІ МОЇ, УКРАЇНЦІ...

Боже! Боже! Боже! Які ми демократи! Які ми гуманісти! Які ми людолюби! Які філантропи?..
Це ж який інший народ зміг би, тікаючи з палаючої тюрми, винести на своїй покатованій спині тих, хто його в цю тюрму заганяв, тих, хто його у цій тюрмі неволив, тих хто його у цій тюрмі катував? Лише ми, українці, здатні на таку супер— філантропію.
І ми не лише винесли. Ми занесли усіх цих шубравців до своєї хати, впустили їх у найкращі світлиці, виділили їм найкращі місця. Годуємо, поїмо, розважаємо, пошановуємо їхні «подвиги», глаголимо з ними лише на «общепонятном», бо, не дай Боже, не так «поймут». І в головах наших, демокра
тичних, лише одна думка, і в душах наших, гуманних, лише один трепет хоча б не образити.
Ну плюне нам по-хамськи у вічі — обітремося. Чей же не вдарив.
Ну вліпить знічев’я по шиї, — почухаємося. Чей же не вбив.
Ну придушать одного-двох у куточку — поспівчуваємо. Чей же не всіх.
Ну виповзуть кривавими колонами на вулиці, слинявими пиками на екрани телевізорів, брудними опусами на шпальти бульварних листків. Обплюють нашу історію, наші святині, нас із вами. Знову поспівчуваємо: чей же хворі. Та й не будемо ми їх розстрілювати, як вони нас. Не дикуни ж ми, щоб зуба за зуба, око за око. У центрі Європи живемо. Християнську мудрість сповідуємо: «Коли хтось у тебе каменем, ти в нього — хлібом.» І уступаємося помаленьку зі світлиці у сіни. Щоб п’яним шубравцям очі не муляти, своєю мовою їх не дражнити.
Сидимо у сінях. Тішимося, що на волі. Що маємо власну хату. Що жили у тій хаті наші славні предки, а ми їх достойні нащадки. І тримаємо напоготові відра з водою. Бо із світлиці пахне смаленим. П’яні шубравці із вогнем граються. На всі заставки репетують, що з нами їм наша хата не подобається. Що ми «бандіти» і нас «нада под суд». Що ми, вічно катовані і визискувані ними, ще маємо перед ними за щось там вибачатися.
Та будь-який інший народ показав би цим поганцям на двері. І виставив би далеко-далеко.
Але ми — не такі. Ми, якщо треба, то і сіни їм уступимо. Самі ж переберемося у сарайчик або ж під повітку. Усе ж таки на своєму рідному подвір’ї, під рідним небом. Бо ми демократи, ми гуманісти. Ми суперфілантропи...
Боже! Боже! Боже!
Прости мені, мати-Україно! Я гордий з того, що є маленьким сином твого великого народу. Але інколи мені так важко! Інколи мені так хочеться стати великим сином маленького чеченського народу!
Прости мені, Господи! Я тішуся, що Ти сотворив мене християнином. Але інколи мені так хочеться стати мусульманином. Ні, ні! Не для того, щоб шаронівсько-бушівські політичні путани ліпили мені ярлик «терориста». І не для того,
щоб «око за око і зуба за зуба». А для того, щоб гідно і достойно дати по зубах будь-якому зайді, що у моїй хаті своїм хамством нахабно і безкарно витоптує мою душу.

Квітень 1997

ЯКБИ МИ ВЧИЛИСЬ ТАК, ЯК ТРЕБА.
Звернення громадськості хутора «Мозамбік» до розумної громадськості України

Розумні краяни!
Звертаємося до розумних, бо з практики на хуторі «Мозамбік» знаємо, що «баран, навіть круторогий, — все одно баран».
Як Ви зрозуміли, громадськість хутора «Мозамбік» живе, в основному, народною творчістю.
Що народ витворить — те й вип’є.
Словом, вживаємо лише свою. Підтримуємо вітчизняного виробника. І спортивну форму. «Заочна шахова олімпіада». Змагаємося з верхами. Хто кого?
У верхах — всі «гросмейстери».
У низах — суцільний «мат».
А ситуація — патова.
Народне прислів’я гласить: «Глупота стає попереду. Щоб її всі бачили. Розум стає позаду. Щоб бачити всіх».
Чого ж тоді майже в усіх газетах на фото попереду завжди керівні особи? І чи завжди можна вірити народним прислів’ям? Один з найкерівніших, що мітить у спасителі України, хвалиться: «У мене ще є клепка у голові».
«Клепка» — ще не «бочка». «Бочка» — це коли є всі «клепки», і всі нормальні.
Паливна криза. Десь не було якоїсь «клепки». І потекла «бочка». А тут, «...як грім з ясного неба — жнива... » Хто ж сподівався, що в цьому році знову будуть жнива...
Дехто дивується, що при всіх системах «вони» пробиваються у «верхи». І постійно «на плаву».
Закон фізики. Пустопорожнє завжди плаває зверху.
Та опустимося до низів.
Народне прислів’я каже: «Селянин ріже курку тоді, коли він хворий, або ж... хвора курка».
Із Західної Європи до нас ідуть мільйони курячих ніжок. Про що це свідчить?
Про те, що наші селяни і наші кури абсолютно здорові.
А «там» — епідемія. Пошесть...
... Поїмо їхні «ніжки», то й своїх курей почнемо різати.
Якось виходить так, що ми й хвороби своєї не маємо. Все чиюсь підхоплюємо. То сибірку, то європейку.
Мавпуємо.
До речі, сенсацію чули? Американський вчений навчив мавпу говорити.
А деякі наші вчені самі не можуть навчитися. Рідної мови. Звісно, мавпі легше. Вона не має «старшого брата», її не обсіли «мавпи-русскоязычники». На її психіку не тиснуть мав— пи-шовіністи. На її долі не грають мавпи-сіоністи. Вона не має комплексу меншовартості. І мавпа має почуття власної гідності — що від неї пішли нормальні люди.
Потім, мавпа вивчила не українську, а англійську, це набагато легше. Наші мавпи також англійську вивчають запросто. А своєю два слова зліпити не можуть.
Ми постійно живемо чужим розумом. Щоб чужинці постійно жили нашим хлібом.
Росія нас вчила соціалізму. Америка нас вчить капіталізму. Нібито ми такі недоумкуваті.
А давайте критично. Чи не маємо свого розуму? Та ще якого!
Про те, скільки геніїв, талантів чи просто винахідників дав світові наш народ, говорити не будемо. Будемо про те, хто нас вчить. І як ми засвоюємо.
Якщо ми вже щось взяли, то навіки.
Приклад із соціалізмом. Маркс признався, що своєю теорією пожартував. І сам від неї відмовився. Росія, яка нам цю теорію почепила на шию, також від неї відмовилася. А наші марксомани так запопадливо вивернули хребта уліво, що жодна медицина світу не може поставити його на місце.
Приклад із капіталізмом. Були «совками». Профанами. Живого долара не бачили. Золото називали «жовтим дияволом». І ось лише той «диявол» нам підморгнув, рвонули так, що куди там американцям.
Їхній Клінтон. Двічі президент Америки — позичає гроші, щоб сяку-таку хату купити. Наш Лазаренко. Ще й кандидатом у президенти не був. А закупив пів-Голлівуду. Став «звіздою» Америки. Весь капіталістичний світ дивується: де вчорашній пролетарій взяв стільки мільйонів?! То кому у кого треба вчитися?
Правда, у нас дехто запевняє, що Лазаренка «взули». Підсунули йому кількадесят мільйонів, літак — лети у Голлівуд. Лише тут президентові не заважай.
«Покажіть мені того «шевця», і я сам попрошуся, аби мене «взули», — каже Петя Зябка. — І не треба до Голлівуду. Я пересиджу на хуторі «Мозамбік». Всю президентську кампанію. Можу й зачинитися в погребі. Аби світ бачив, як наша держава відчайдушно бореться з корупціонерами... »
Наша біда — це наше постійне самобичування.
«Верхи» батькують «низи», що ті нічого не хочуть.
«Низи» батькують «верхи», що ті нічого не можуть.
А «можуть», «не можуть» — питання відносні. Для одного «не можуть». Для іншого — «можуть».
Для крикунів з опозиційної політичної печі наш владний Олімп «нічого не може». І «не діє». «За час владарювання перетворив Україну на масові народні гуляння. По базарах. І суцільні шоу. Під патронатом найвищого патрона... »
Для отих, що «під патронатом», «Олімп» — «діючий». І вони масово шоуменять і шаманять «за діючого»!..
А «народні маси» масово переконані, що «дєло — табак» і довів до цього «головний табачник України».
Але «маси» ніяк не можуть зрозуміти, що винні вони самі. Бо дуже люблять «локшину». На вухах. І вітер. У голові. Особливо «Вихри враждебные...» Особливо, коли ті «вихри» вдувають їм у голови зачумлені вітрогони.
У наших «мас» особлива любов до ідіотів. І їхніх лозунгів. Пригадуєте: «Все вирощене — зберегти!»
І ніхто не питав: «Якщо не берегти, то навіщо вирощувати»?
Ніхто не питав, що це за абракадабра — «социализм с че— ловеческим лицом»?
Ніхто не питає, що таке «прогресивний соціалізм»?
Ніхто не питає, чому так, що в усьому світі перед законом «недоторкані» лише божевільні. А в нас і... депутати?
Ніхто не питає, навіщо нам стільки чиновників? Свого часу на Австралійському континенті був екологічний вибух кроликів. Сприятливі природні умови. Мали на чому пастися.
У нас екологічний вибух чиновництва. По стільки чиновників на душу населення, що вже не вистачає душ. І більшість з них дальтоніки. Бачать лише «зелені».
Отже, розумні краяни!
У кого ще зосталася душа. І голова. І в голові. І власна гідність. І достойність.
Не питаймо: «Чого я, а не він?», коли треба ставати на прю.
Не питаймо: «Чого він, а не я?», коли треба за когось підняти руку!
Якби ми вчилися так, як треба, то... не жили б за принципом «маємо те, що маємо». А мали б те, чого хочемо... І те, чого заслуговуємо як великий і розумний народ.

1997

РЕФЛЕКСИ
Старушенції Шапокляк, яка сидить у тупику «Коммунистический» і чекає бронепоїзда, що «... стоит на запасном пути».

Бабань, а поїзда не буде. Поїзд тю-тю. На звалище історії.
Зосталася тільки дудка. І контужені «кочегарь революции». Які в цю дудку дують. І уявляють, що їдуть.
А ви, бабань, слухаєте той свист і тішитеся: «Наш паровоз опять вперед летит... »
Умовний рефлекс, бабань. Позбутися його нелегко. На нього й розраховують свистуни. Ви їм не потрібні. Їм потрібен отой ваш рефлекс «разрушения». І ваші голоси. На виборах. А потім, бабань, вони вас бачили... У білих тапочках...
Тож давайте пригальмуємо рефлекси. І поговоримо тверезо.
Вам наша держава не подобається. І не треба. Любіть собі своє «отечество». Воно вам, звісно, миліше. В нього ви увійшли піонеркою. А в нашу державу — пенсіонеркою. Полярність настроїв. Тоді: «Будь готов! — Всегда готов!» Тепер вже, вибачте, «процес пашол». І той процес більше діє на психіку, ніж економічні негаразди.
До речі, а ви знаєте, що оте «будь готов» ваш бородатенький Ілліч поцупив у скаутів. А їх повистрілював. Щоб не претендували на спадщину.
Ловкий був чувачок. Уявляєте, якби зараз такий з’явився у нашій державі. І почав шльопати тих, хто був піонерами, комсомольцями, комуністами. Чи дефілювали б ви під кривавими штандартами вулицями наших міст? Чи піпікнули б хоча про «союз нерушимый»?
Слава Богу, деспоти, як і генії, народжуються не так часто.
Щодо самого ходіння. Оті ваші вожаки часто репетують про «криміногенну ситуацію», про «обніщаніє народа»...
Є, за висловом верховнорадівського «попа Гапона», «і тоє, і другоє».
«Тоє» не може не бути. Бо міліція, замість боротися зі злочинцями, мусить охороняти злочинців, які човгають у ваших колонах. Щоб ті, кому вони поламали долі, не поламали їм кості.
А «другоє» випливає з «тоє».
Якщо гроші йдуть на міліцію, то вони не можуть йти на вчителя, чи лікаря.
Якби, бабань, котромусь вашому «попу Гапону» сказали категорично: «Вчора ваших маніфестувало п’ять тисяч, їх охороняли дві тисячі міліціонерів, отже, ви повинні: а) заплатити їм за роботу; б) компенсувати населенню міста за незручності, які ви створили; в) компенсувати моральні збитки за аморальні лозунги і заклики... Гадаю, петь-пєтушок ваш, чи «піп Гапон», чи отой бикоподібний «пдетставитель союза дабочих» і не сунули б носа до парламентської трибуни, щоб закликати до «акций протеста»...
А так вас на вулиці виганяють і вами вас же й обдирають. І все це «во имя торжества идей марксизма-ленинизма». І во ім’я керівного корита. Ідеї, бабань, як поцілунки по телефону. «Цмок» чути, а тепла нема. Лише «розстройство». Але коли вісімдесят років «розстройства» людину нічого не навчили, то навряд чи вона здатна вже сприйняти реальну дійсність. Знову ж таки, бабань, рефлекси.
Тепер, бабань, про ваших політичних ідолів і наш «политический бандитизм».
Звісно, ламати «памятники» — справа марудна. Правда, не варто плутати дар Божий з яєшнею. Мистецькі шедеври з ідеологічним сміттям. Мистецькі шедеври — церкви, пам’ятники видатним діячам, ваші політичні «архітектори» підривали, руйнували. А на їхні місця ставили образи своїх нечестивих. А свята земля, як відомо, погані довго не тримає. Ось і весь конфлікт, бабань. Ось і весь «политический бандитизм». Який, до речі, ваші політичні бандити, як камбала, бачать лише з одного боку.
Щодо «союза нерушимого». Ну є туга. Як кажуть, «чим горнець накипів... »
Та уявімо, бабань, таку картину.
Пливе у розбурханому океані життя корабель «Союз нерушимий». І раптом — тоне. У «чорний ящик» заглядати не
будемо: чи винні «агенти міжнародного імперіалізму», чи команда корабля, а чи сама його конструкція.
Люд, що плив на кораблі, звісно — у рятівні шлюпки. На весла. Шукає найближчого материка. А в одній шлюпці зібралися диваки, які крутяться на місці загибелі корабля і репетують: «Мы хотим обратно в "Союз"». Є у них здоровий глузд? Нема. Є рефлекси. І ще, може, політичний шок.
У такій ситуації ваш бородатенький сказав би: «Верной дорогой идете, товарищи!» А світові пояснив би: «Революция требует жертв»
Звісно, звіра, якого вигодували людською кров’ю, від кровожерності не відівчиш. Рефлекси. І вічний порив «разрушать», «уничтожать» — сатанинські рефлекси ваших політичних свистунів.
Але... Припустимо, бабань, вашим удасться ще раз «разрушить все до основанья». Кілька мільйонів поставити «к стенке», як «врагов народа». Кілька мільйонів виморити голодом. Знову зруйнувати всі церкви, які за пару років набудували. Пустити «в расход» священиків. Пересадити всіх «спекулянтов», які торгують цигарками. Розкуркулити всіх, хто має корову, свиню чи кобилу. Відправити до «білих ведмедів» усіх «саботажників» і «вредителей», які збиратимуть колоски. І навіть удасться поїсти усе, що награбуєте в процесі окспроприации». І навіть удасться знову одурманити світ ідеями «всеобщего равенства». Й напозичати по світу грошей. І навіть знову удасться збудувати новий «Союз нерушимый». А що «за тем»? «За тем», бабань, він знову піде на дно.
Бо...
«Насильно мил не будешь».
«Брехнею світ пройдеш, але назад не вернешся».
Бо пролита людська кров тяжким прокляттям падає на дітей і внуків тих, хто її проливає. Бо все, що народжується руйнацією — руйнацією закінчується.
То чи варто вам, бабань, такій симпатичній старушенції, слухати отих приморожених «кочегаров революции», з вітренками в голові і смарченками під носом, і виглядати кривавого «бронепоезда»?

1997

МИ МАЄМО ЩО ПОКАЗАТИ!..
Лист Гаврила з хутора «Мозамбік» до ведучого телепрограми «Табу»

Шановний пане!
Дивився вашу передачу. Про стриптиз. Оту, де, вибачте, гола дівка і голий фацет із Москви показують українському народові свої мощі. Обурювався. Невже в Україні мало голих, що імпортуємо з-за кордону? Роздягніть барменшу Клавку з хутора «Мозамбік». Покажіть по телевізору. Та ж Москва впаде на коліна. «Дєдушка» в мавзолеї підніметься... І побіжить за нею... Там такий стриптиз... Не кожен телевізор охопить...
Ніяк не можемо позбутися комплексу меншовартості. Будь-чиє, аби не своє. Он, кажуть, наш уряд збирається закупити в Шотландії сперму елітних баранів. А навіщо? У нашій Верховній Раді стільки суперелітних... Мислителів. Невже не можуть щось придумати? Аби не транжирити гроші?
Стриптиз — це непогано. Ось виходить на сцену співачка. Два слова, одна собача нота, десять костюмів і голий пуп. І якби не той пуп, то й не запам’ятав би співачку. Правда, є у стриптизі й негативні тенденції. Уявіть, виходить на сцену гола курка. Без пір’я. Синя. І розпачливим голосом виводить пісню непорочної курки:
Я ніким ще не топтана, Жодним півнем іще не догнана, Але вдень і серед ночі Хочу, хочу, хочу, хочу...
Який півень захоче її доганяти?
Що зараз показують по телевізору? Суцільні, вибачте, шоу. Шоу у ліжку, шоу в автомобілі, шоу під тином, шоу дами з собачкою, шоу мужика з мужиком... І результат. На хутір «Мозамбік» до діда Тимохи прибивається ліліпутаночка. Ота-кусінька. Два вершка від горшка.
— Діду, — каже, — давайте влаштуємо секс-шоу...
Дід брикається:
— Що ти, дитино! Я старий сивий чоловік...
— Нічого. Японці кажуть, що старий сивий чоловік, як вулкан. У нього на вершині сніг, а всередині — вогонь.
— Так-то воно так. Але вони не сказали, що той вогонь уже не має сили піднятися до верхнього кратера. І пихкає, в основному, через нижній...
Все одно поклала діда на лопатки.
Лазила по ньому, доки той не заснув. Тоді зібрала ордени і медалі, завойовані дідом у боротьбі з фашистською чумою. Спалила дідові штани, щоб той не догнав її. І драпонула. Тепер дід запевняє, що гіршої чуми, ніж секс, на світі нема. І співчуває Клінтону.
Клінтону співчувати не треба. Не вмієш — не берися. Або ж принаймні вибирай Моніку зі своєї партії. Як свого часу було у нас. Партійні чиновники мали своїх комсомолок. Комсомольські — піонерок. А моніки з 1917 року слідкували, аби цей процес не вибивався з русла комуністичної моралі. Отже, йшли єдиною секс-бандою. До речі, так вони й тепер ходять. Лише в «маршах протесту». Носять на палицях портрети своїх ідейних «сожителей» і кричать: «Верните нам вчерашний день»...
Дід Тимоха каже:
— У природі зворотного процесу не буває. Те, що вже почервоніло, знову зеленим не стане. Його або треба зривати, або ж само на пні зогниє... Але добре, що вони вже хоч не плодяться...
Бідкаємося, що в нас падає народжуваність. Де ж воно візьметься? Соловей, щоб продовжити свій рід, мітить свою територію піснями. Аби солов’їха знала, де його шукати. Вєнька «Сєрий» на хуторі «Мозамбік» свою територію мітить матюками. І сопухом браги. Те місце, де він з’являється, ворони облітають. Собаки за кілометр обходять. Лише блукаюча «Сандра» може на той клич прихилитати. Теоретично припустимо, що вона потрапила до нього в обійми. Практично, вона у ворота не може потрапити. Теоретично припустимо, що й він... потрапив. Практично цього вже десять років не спостерігалося. Але... припустимо. І що ви думаєте: два барани народять лань? Теоретично — можливо, що осла. А практично — суперелітного барана. Якого потім такі ж, як і вони, барани, оберуть депутатом якоїсь ради. І він буде постійно організовувати «движение за возрождение»...
Потім дивуємося, чого в нас так багато стихійних лих? Чого Карпати осуваються? Чого повені насуваються? Та колись у Карпатах ви пасли отари овець. А тепер випасаються стада елітарних баранів. І вони зоставляють голу землю...
Дітонародження падає. Хто буде народжувати дітей? Баба Груня, та й та боїться.
Якось питає:
— Чи правда, що Ленін хворів сифілісом?
— А вам, — кажу, — чого переживати! Ви що, з ним спали?
— Ні. Але я була в його партії...
— Це могло дати лише на голову...
Пане ведучий! Згадав про «вождя» і подумав, що «вождь» і «ведучий» майже одне поняття. Різниця в тому, що вожді накладають табу. А ведучі знімають. Але знімати табу ще не означає, що на телеекрані треба знімати штани. І показувати голі, вибачте, с... стратегічні об’єкти. А якщо вже й показувати, то будьмо патріотами, показуймо виключно свої. Ми, дякуючи природі, ще маємо що показати!

1998

ЯК БРАТАТИСЯ, ТО БРАТАТИСЯ...
З приводу ще однієї телепередачі «Табу»

І знову ми всім хутором «Мозамбік» дивилися «Табу». Оте, де на одному стільці сидів молодий «пан». А на другому — бородатенький «товариш». Дискутували. Куди Україні йти?
«Товариш», яко лівак, казав, що треба «возрождать Союз». Бо «руховские наперсточники от политики» його розвалили.
«Пан», яко нормальна людина, казав, що це глупство. Не треба ні відроджувати «мертвого», ні народжувати нового.
Молодь, яка підтримувала «пана», стояла за те, що Україна має бути незалежною, самостійною.
Пенсіонат, що горлопанив за «товариша», репетував, що «надо немедленно соединяться с Россией... »
До речі, Ваня «Ненаю», який, в основному, прописаний у Глевасі, упізнав серед них кількох своїх. І радісно вигукував: «О! Це наш електорат!»..
Отже, з приводу цієї передачі у нас на хуторі відбулася палка дискусія.
Отой бородатенький і його підтримувачі в передачі «аргументували», чому треба об’єднуватися з «братским русским народом». У Росії, мовляв, багато українців. Тому єднатися треба зі своїми, а не «з проклятими імперіалістами». Бо якщо Польща «завтра захоче Галіцію», то вони будуть нас бомбити «точечными ударами»...
Політичний експерт хутора «Мозамбік» Ізя Чачкес з приводу цього «аргументу» висловив деякі припущення.
У Росії, в основному, живуть ті українці, яких вивозили до Сибіру, саджали по тюрмах, концтаборах.
В Україні про «воссоединение», в основному, кричать ті, які вивозили і садили.
Якщо їх об’єднати, може відбутися великий мордобій. Не— прогнозований.
Щодо «точечных ударов». То ними попахує не так від «імперіалістичного заходу», як від «братерського» Сходу. Чого захоче завтра Польща — ще не знаємо. А «старший брат» вже сьогодні: «Севастополь будет принадлежать России. это можно сделать силой. Кстати, в России есть достаточно сил для того, чтобы, как говорится, свой суверенитет...»
Це приміряється «наперсточник» від російської політики Лужков. А ось військовий «наперсточник» Казанцев, погрожуючи зрівняти Чечню із землею за два тижні, чеченські «бандформирования» вже явно порівнює із «западноукраин— скими»...
Біда і Західної України і борців за незалежність тоді була в тому, що вся Україна входила до складу Союзу. Червоний терор проти населення західних областей вважався «внутренним делом советского государства». У спецшколах поблизу Москви та Воронежа те «государство» готувало «спецотряды». Під виглядом бандерівців закидало їх у Західну Україну. Ті, під виглядом бандерівців, тероризували населення. А тоді «госу— дарство» кидало дивізії НКВС на «борьбу с бандеровским террором» і на «зачистку от бандформирований».
Біда Чечні сьогодні, що вона у складі Федерації. І «точечные» бомбові удари «по террористам» — «внутреннее дело России»...
Отже, союзна петля на шиї України потрібна для того, аби її безкарно додушити. Як душать зараз Чечню. І вся ота «братская любовь», «зкономические выгоды», «родственные связи», «общие славянские корни», «общее пространство» — шулерські фокуси «наперсточников» від імперії. Основне: «Тільки дайте себе в руки взяти»... Щоб їм руки розв’язати.
Бородатенький лівацький «наперсточник» у тій же передачі також «аргументував» свої пориви до «Союзу» тим, що Росія добра, взяла на себе світові борги України... Гуманно погодилася на так званий нульовий варіант...
Ну, з приводу «боргів» у нас заварилось таке.
Перш за все, хто перед ким має борги? І з якого «нуля» треба починати? Якщо з того «нуля», коли зароджувалося «московское государство», то Росія Україні не сплатить боргів довіку. Якщо з того «нуля», що народився у «буремному сімнадцятому», то Росія принаймні сто років мусила б платити Україні за знищення української духовності; за пограбовані у нас культурні та історичні цінності; за пограбовану нашу землю; за понівечену нашу долю; за десятки мільйонів винищених червоним терором українців; за «вестарбайтерів», які досі заселяють половину Далекого Сходу і всю «Сибір неіс— ходиму», і т. д., і т. д.
Це дуже куценький і дуже маленький рахуночок. Бо якщо «по большому счету», то можна такого нарахувати, що жоден комп’ютер у свою пам’ять не вмістить. Звісно, «комп’ютери» бородатеньких «носителей красного знамени» та ідей «обте— динения» зі своєю куценькою пам’яттю цього охопити не можуть.
І ще про один «нуль» «бородатеньких» лівачків. Щодо червоного терору. Мовляв, «в истории любого государства были кровавые периоды»... «Катились волны казней»...
А в нашому «самом гуманном государстве» «казни кати— лись» суцільною «волною». Сімдесят років. І ніхто за це не відповідає. Ось німці. Посадили за ґрати великих державних чиновників лише за те, що з їхньої вини біля Берлінської стіни загинуло майже тисяча людей. У нас «волны» червоного терору знищили десятки мільйонів. А ті, хто плив «под красным знаменем» на цих «волнах», сьогодні сидять у студії і репетують: «Союз! Союз!» І бородатенький глашатай зазиває до союзу. Хоч сам заявляє: «Я не хочу, чтобы мы сегодня возвращались назад и снова проделывали этот мучительный, этот кровавый путь»...
То він хоче чи не хоче?! «Союза» хоче, а «пути» — не хоче. А який же «Союз» без «пути»? Безпутний?.. Яка ж ідеологія комуністів без «грабь награбленное»? І «диктатури пролетариата»?
І що означає «давайте начнем точку отсчета от сегодняшнего дня»? За Криловим: «Забудем прошлое, уставим общий лад»? Але ж вовк є вовк. Він траву їсти не буде. І «стадо» колись таки «тронет»... Звісно, всі ці міркування звучали в дискусіях політологів, економістів, соціологів хутора «Мозамбік». Проте Петя Зябка виклав альтернативну позицію:
«Я за те, щоб Україна увійшла в братній союз із Росією. Бо там дійсно живе дуже багато наших. Але тільки після того:
— як українська мова в Росії буде проголошена другою державною;
— як у великій Росії з’явиться стільки українських шкіл, скільки в маленькій Україні російських;
— як у Росії з’явиться стільки україномовних видань, як в Україні російських;
— як на російському телебаченні звучатиме українська мова стільки, скільки звучить на українському російська;
— як у російській армії і на флоті команди лунатимуть українською;
— як у російських вузах викладатимуть і українською;
— як українські морські сили матимуть свою морську базу на Далекому Сході, захищаючи населення «исконно» українських земель «Зеленого Клину».
Ну, й основне. Про нашу «славянскую православную духов— ность». Про яку так турбувався «глубоковерующий» бородатенький лівак.
Якщо всі православні парафії Росії, Білорусі та України будуть підпорядковані Українській православній церкві Київського Патріархату. Оскільки Святий Володимир хрестив Русь у Києві. Християнство на всі східнослов’янські землі пішло з Києва... Словом, як брататися, то брататися!»

1998

НАША МЕНТАЛЬНІСТЬ

Чуєш, брате мій, як перельотне, зальотне, огнізджене на нашій землі чорне птаство картавить над нашою долею? То ми сякі, то ми такі, а то ми зовсім нікудишні. Ні не здатні свою державу мати. Ні не можемо самі собою керувати.

Завжди щось комусь винні, завжди у «вічному боргу» перед «визволителями». Перед кимось маємо просити прощення. Перед кимось за щось маємо каятися.

А хто буде каятися перед нами!? За те, що вся Україна упродовж століть для українців була Бабиним Яром? За те, що винищили удвічі більше нашого народу, ніж маємо зараз? За те, що висмоктали з нашого люду і кров, і піт. Здерли із нього сім шкур, понівечили душу, витоптали його святині. Хто!? Де ви, правдолюбці?..

Та й покажіть мені народ без гріхів чи без достоїнств. Святими стають лише тоді, коли вже не можуть грішити.

Наш народ «грішив», в основному, перед «визволителями». Втомлювався постійно дякувати. За те нас нарекли «лінивими», «тугодумами».

Розповідають казочки. Що навіть землю нашу святу народ дістав від Бога завдяки своєму лінивству. Бо прийшов останнім. А Всевишній до того все пороздавав проворнішим. Отже, шкода йому стало українця. Виділив для нього зі своїх запасів. Тому й земля наша — райська. А ми на ній — щось таке. Ні пришити, ні прилатати. Тому й усім нас «шкода». І всі бажають нам «допомогти». У нашій хаті порядкувати...

Отакий імідж латають нам усякі паршивці. Отаку ментальність. І ми вже й самі починаємо себе ґанджувати та самобичувати. Сидить паршивець на нашій шиї, живе за нашу кривавицю і варнякає, що ми поволі рухаємося. Вони, звісно, рухливіші. У них — мораль сперматозоїда. Швидше встигнути. І запліднити собою. Тому й до Бога швидше встигли. Землю відхопили. Тепер уже створюють міфи, що ми на своїй землі випадкові. Аби потім довести, що не випадкові тут вони. Ми — погані, значить, усе, що вони чинять у нашій хаті, — хороше. І все виправдане.

Наша ментальність. Люде мій славний! Як тебе затуркали! Як тебе забили! Як тебе задебілили!

А що, коли б ми хоч на коротюсінький часовий відтинок стали такими, якими усяка шушваль нас вимальовує? «Ліниві»? Добре — ми ліниві. То ж ви, «працьовиті», злізьте із нашої «лінивої» спини. І йдіте. Своїми клишоногими. Далеко-далеко. Звідки прийшли. Хто — за Червоне море, хто — за Уральські гори. А хто — в ажтуди. «Мой адрес — не дом и не улица». У вічний міраж. Або ж, коли живете на нашій землі, — працюйте на нас. А ми будемо їхати на вас... Не подобається? Правда?

Хамові ніколи не подобається, коли в людині людська гідність прокидається. Хам любить хребет зігнутий. По ньому легше вилізти на голову. А випрямлений хребет він вже називає «националистическим», «антисемитским», «антирусским» і ще казна-яким «анти»... Лише не антихамським... І вже спрацьовує хамська логіка. Не ти герой, мій побратиме, що піднявся з рабських колін. А він, хам, який знову хоче тебе на коліна поставити.

І ти, мій добрий і гостинний народе, просякнутий надувічливістю і надделікатністю, починаєш доводити хамові. Де, мовляв, логіка? Серед «найкровожаднішого народу — антисеміта» у найзлачніших куточках його землі упродовж століть проживало й проживає стільки євреїв? І хамська логіка відповість. Що це не завдяки гостинності і доброті українців. А завдяки «самопожертві євреїв»... Де ж, мовляв, логіка? На землі народу, який «зоологически ненавидит русских», живе стільки росіян? І той триклятий «хохол-руссконенавистник» уже й сам став «русско-язычником». Аби його краще розуміли. І хамська логіка по-хамськи зауважить: «это не благодаря гостеприимству и доброте украинцев. это благодаря вечному самопожертвованию русских делать других счастливее...»

Де, мовляв, логіка? У новоутвореній своїй державі ми в першу чергу відкрили школи єврейські, польські, чеські, угорські, румунські. Не закрили жодної з насаджених нам російських. І не відкрили жодної української там, де конче їх треба відкрити. Для своїх «незрячих гречкосіїв»?..

А хамська логіка репетує про «насильственную украинизацию» і «ущемление национальных прав русских...» Де, мовляв, логіка? У столиці незалежної України не побачиш в продажу української книжки, ні українського часопису? І хамська логіка «ухмыльнется»: «Нет спроса...». Де, мовляв, логіка? У самостійній Українській державі упосліджені ті, хто страждав за цю державу по Соловках і Сибірах. Хто гнив по криївках і тюрмах. А ті, бандюги, що за одне слово про самостійність стріляли нам у потилицю, хто садив нас у неволю і мордував нас по катівнях, — ходять у героях, отримують престижні пенсії. Та ще й на нас покрикують, що ми «бандиты»?
І хамська логіка просичить «о кровожадности бендеровцев и оуновцев»...

Отакі ми, брате мій українцю, «жорстокі». Отакі «невдячні». Отака наша «человеконенавистническая» ментальність. Отакі ми «лінивці і тугодуми»...

А те, що Українська Києво-Могилянська академія просвіщала «немытую Россию»?.. А те, що доньки київських князів вчили грамоти неосвічених монархів Європи?.. А те, що американці за ескізами українського вченого полетіли на Місяць?.. А те, що наш селянин навчив Канаду сіяти й орати?.. А те, що «русскую славу» здобували українські матроси Кішки? А те, що в «непобедимой и легендарной» кращими вояками були українці?.. А те, що ми — найспівучіший народ у світі? Бо навіть той, хто вже дар рідної мови втратив, не втратив пісні...

А те, що ми найгумористичніший народ у світі? Бо хто інший дозволив би насміхатися над собою, ще й самому із себе кепкувати?..

І навіть те, що українці — найтерпеливіший народ у світі? Бо який ще інший народ зміг би стерпіти у своїй хаті отаке хамство?

...На скрижалі якої ментальності будемо записувати?!

Наша ментальність. Кажуть, що у нас по три отамани на одну булаву. Може. Але це не від ментальності. Це від гіркої дійсності. Воїни гинуть, отамани зостаються.

А до Господа Усевишнього на розбір земельних ділянок ми прийшли останніми не тому, що «ліниві». А тому, що скромніші за інших. І це наша ментальність. І Бог за неї нас винагородив райською землею. І щедрістю. Із цієї землі ми віками годували усіх зайд та завойовників. То невже себе не прогодуємо? Невже не збережемо дар Божий? Невже себе не збережемо?..

Серпень 1998

НЕМА ЧОГО ЧЕКАТИ
Пам’ятка для склеротиків

Зустріч кожного Нового року залежить від того, як ти зустрів минулий. Позаминулий. Позапозаминулий. І найпозаминуліший. І скільки років ти, взагалі, зустрів.
Якщо ти зустрічаєш сімнадцятий. Поруч з тобою сидить квіточка або пуп’янок. І ти маєш надію, що у твоїх обіймах той пуп’янок розквітне. Це один настрій.
Якщо ж ти зустрічаєш сімдесятий? А поруч з тобою сидить засохлий будяк? І ти боїшся навіть підсунутися до нього. Не лише тому, що коле він. А й тому, що в тебе у попереку коле. Це настрій зовсім інший...
І, звісно, «винен президент», «винна незалежність». «Винні демократи», «руховцы»... «бендеровцы».
І, звісно, «...не до Нового року зараз»...
І, звісно, «... нема чому радіти і нема чого чекати...»
Свята істина. Коли людині немає чого чекати, вона ніби й не живе.
Ось на сьомому році радянської влади жив! І було «чого чекати». Прийдуть. Скажуть: «Контра — падла!..» І було «чого радіти» — шльопнуть. Ще й заспівають: «Весь мир насилья мы разрушим... »

1929 рік. Також жив. І також було «чого чекати». Прийдуть. «Розкуркулять». І було «чого радіти». Під пісеньку «Мы желез— ным конем...» повезуть. На Соловки...

1933 рік. Ще жив. І було «чого чекати». Прийдуть, винесуть, покладуть на підводу. І було «чого радіти» — ще живого викинуть між мертвих. А радіо заспіває: «Легко на сердце от песни веселой... »

1937 рік. Ніби жив. І було «чого чекати». Прийдуть. Назвуть «врагом народа». І було «чого радіти». Шльопнуть. І радіо заспіває: «Я другой страны такой не знаю, где так вольно дышит человек... »

1941 рік. Вижив. І було «чого чекати». Прийде коричнева чума. Скаже: «Большевістскій подсобнік». І було «чого радіти» — почеплять на смереку. І, як справжні гуманісти, заспівають: «О таненбаум, о таненбаум... »

1944 рік. Дожив. І було «чого чекати». Прийдуть «визволителі». Червоні. І було «чого радіти». Процідять: «Фашистский пособник»... Шльопнуть. І заспівають: «...Прицелом точным врага в упор... »

1946 рік. Ледве клигав. Але було «чого чекати». Прийдуть, витягнуть хворого з ліжка. Скажуть: «Саботажник». Та й було «чого радіти». Повезуть. До «білих ведмедів». З піснею: «Родина, милая родина... »

1947 рік. Хотів вижити. А було «чого чекати». Упіймають з трьома колосками. І було «чого радіти». Всучать десять років. А радіо горлатиме: «Утро красит нежным светом стены древнего Кремля»...

1953 рік. Помер «батько Сталін». Думав — заживе. Та було «чого чекати». Постукають. Скажуть: «На тебе стукнули. Коли всі плакали, ти сміявся». І було «чого радіти». Сплетуть «лапті». І радіо співатиме: «О Сталине мудром, родном и любимом, прекрасную песню слагает народ...»

1963 рік. Ожив. Та ще було «чого чекати». Викличуть. Запитають: «Свободу» ночами слухаєш?!» Було й «чому радіти» — позбавлять свободи... І вже сам заспіваєш: «Прощай, девчонка, пройдут дожди, чувак вернется, ть только жди... »

1973 рік. Аби жити, треба пити. Але було «чого чекати». Прийдуть, потрусять, знайдуть те, чим гнав, і те, що вигнав. Та й вже було «чому радіти»: за десять літрів — п’ять років. А радіо тішилося: «эх, по рюмочке, еще по рюмочке за наше счастье, за страну... »

1983 рік. «Хочешь жить — умей вертеться». Вертівся. Та було «чого чекати». Наскочать. Обшукають. Знайдуть сяке-таке барахло. Ліквідують. Та й було «чого радіти». «Спекулятивный элемент» ізолюють «от общества»... А «общество» співатиме: «Над страной весенний ветер веет... »

І лише у 1991 році заплакав. Гіркими сльозами. Бо не чекав, що розвалиться таке «дорогое отечество». Що ті «бендеровцы», «руховцы», «демократа» «создадут свою независимую Украину». А його позбавлять щастя кожного року «чогось чекати» і «чомусь радіти»...

1998

Далі

До змісту Євген ДУДАР ВИБРАНІ ТВОРИ