Євген ДУДАР
Вибрані твори
ГУМОР САТИРА

ГУМОРЕСКИ ФЕЙЛЕТОНИ УСМІШКИ

ЗАПРЯГАЙТЕ, ХЛОПЦІ, КОНЕЙ!

Досить. Спочили. Належалися по вишневих садочках. Начухали потилиці. Нагулялися. Наспівалися. Намітингувалися. Настрайкувалися. Треба щось робити, бо... треба щось їсти.
Звісно, у кожного свій ритм. Який йому дала природа.
У кожного своя совість. Яку йому дала мати. У кожного своя звичка. Якої він набув у процесі «трудових змагань».
Не ґанджуймо більшовиків, що навчили нас красти. Якби ми тоді не крали, то що ми сьогодні мали б?
Не винімо їх, що вони постійно брешуть. Ще коли проголосили: «Дорогу — жінці!» — і досі на дорогах, в основному, працюють жінки. Чоловіки скромно перебиваються в «тіні». У придорожніх лісосмугах «козацтво гуляє, гуляє, гуляє...»
Вибий його із цього ритму — хтозна куди забіжить. Тепер демократія. І воля. Тепер кожен робить, що хоче, а їсть, що вкраде.
Усі дивуються: чого на такій райській землі — така сатанинська круговерть? Чортячий дух ще не вичадів. Лоби надто герметичні. Півстоліття у них вбивали. Тепер треба півстоліття, щоб вивітрилось.
Чого в такого гармонійного і талановитого народу така дисгармонія? Співати нікому. Усі прагнуть диригувати. І більшість з тих прагунів не має ні слуху, ні голосу. А тих, кого Господь наділив клаптиком таланту, Сатана обділив совістю. Хочуть, аби народ співав на чужий лад. Дув у чужу дудку.
А потім: на райську землю завжди тягне всяку чужоземну нечисть. Ласий шматок. А в нечисті — і мораль нечиста: з цієї криниці воду п’є, і в цю ж криницю плює. І каламутить.
А ми — господарі? Волостелини?
Аборигенчики. Скромно по закутках — ка-хи, ка-хи. По кущиках — хи-хи, хи-хи. Там десь спересердя дульку зсучимо. У кишені. Та таку ж... обережненьку... На півпальця... Там десь
несміливо натякнемо колоніальному хамові про «історичну справедливість». А потім хребтоприклонно вибачимося за різкість. І обов’язково його мовою. Аби йому легше було «пойнять». Бо в нього, бачте, в голові одна клепка. І він іншої мови осягнути не може. А в нас — клепок багато. На кожного колоніаліста вистачить. Ми — народ талановитий. І не гордий...
Чому ми такі бідні? Бо маємо багату історію. Маємо чим тішитися. І ніколи працювати. На себе...
На когось можемо. Такий ритм.
Нас вчили працювати «з повною віддачею»: що виробляли — усе віддавали. І це навчило нас «режиму економії». Економили сили. Економили сировину. Економили розум. Економили совість.
Нас вчили працювати з ентузіазмом, але... без глузду.
На одному суботнику дерева садили. На другому — викопували. Цілий рік смітили, щоб за одну суботу прибрати.
У соціалістичному концтаборі з кожного із нас зробили тюрму. І кожен з нас — тюрма своєї волі, тюрма людських поривів, тюрма вільного духу.
З концтабору нас уже випустили. Але ми ще зосталися тюрмою самі для себе. Наша завбачлива рабська шкіра — страшніша за колючу загорожу. Утробний рабський страх — небезпечніший за кулемети на сторожових вишках. Він «розстрілює» у зародкові кожен свіжий порух і думку... А щоб заглушити докір предків, що стукає з глибин віків у наші зажирілі серця і спорожнявілі мізки, — «гуляємо, гуляємо, гуляємо»...
Тож доки, братове?!
Може, пора уже й впрягатися? Щоб постояти самим за себе. І за своїх дітей — тих, що є, і тих, що будуть.
1993

ЩІЛИНА

Федя має контакт. З космосом. У нього своя «щілина». Його навіть брали. «Туди». Показували.
Каже, живуть, що куди твою навиворіт.
У магазинах хіба що пташиного молока нема. І дихлофосу. Цукру — бери од пуза. Дріжджів навалом. А ковбас — сортів триста.
Летів «туди» тарілкою. Сидів поруч з «льотчиком». Той розповідав Феді:
— До нас далеко, що куди твою навиворіт. Горучого, брат, треба баков з п’ять. Запас возимо. На хмарі заправочну колонку не поставиш...
Зустріли «там» Федю, що куди твою навиворіт. Столи понакривали. Голова колгоспу обнімає, як рідного брата: «Ти, — каже, — будеш нашим представником. Там, у вас. Як ото представник президента. А коли хочеш, оберемо тебе тут президентом.
— Не можу, — відмовився Федя. — Президент мусить їздити по заграницях з жінкою. А моя втекла...
— Так ми ж тебе тут женимо, — сказав голова. — У нас, брате, жінок — на кожного мужика по десять. І не п’ють. І не курять. І характером лагідні. І по хазяйству знаються... Хочеш, влаштуємо конкурс красунь. Зірку вибереш...
— Зірку я вже мав, — сказав Федя. — Мені в очі світила, а гріла іншого...
— Так ми тобі дамо таку, яка не те що зогріє, а й розпече... Ось і будеш сьогодні в неї ночувати. У нас готелів нема. Ми всіх гостей по молодицях розподіляємо...
«Куди твою навиворіт, — подумав Федя. — Знав би, футбольні труси з червоними лампасами зодягнув би».
Поселили. Молодиця, що куди твою навиворіт. На Землі таких нема.
Випили. Закусили. Вона дивиться палаючими очима на Федю, що куди твою навиворіт. І пита:
— Ось чого ти зараз найбільше хочеш?
— Подивитися хвутбол...
Увімкнула телевізор такий, що куди твою навиворіт. Якась команда їхня грала з якоюсь командою неїхньою.
— О! — зрадів Федя. — У мене точнісінько такі труси є. З лампасами.
Вона зраділа, що куди твою навиворіт:
— Невже? Ану покажи.
— Дак я їх, — каже Федя, — забув удома.
Вона посмутніла, що куди твою навиворіт:
— Як жаль. Я ще ніколи не бачила футбольних трусів зблизька.
— Я тобі надішлю їх поштою, — обнадіяв Федя. — Але потім мені відішлеш. Бо це — дехвіцит...
Вона й знову пита Федю:
— Ти, мабуть, в Чорнобилі довго працював. Що такий неіні— ціативний?
— Та ні, — відповів Федя. — Це я від природи такий. І навіщо мені ініціатива, коли в мене є бригадир? І йому за це гроші платять...
На цих словах Федя й захропів...
Прокинувся вже на Землі. На своєму ж таки подвір’ї. І, на превеликий свій подив, — лише в трусах... Футбольних і з червоними лампасами...
1993

МАРАФОН

Ви не балотувалися? Дивно. Такий був марафон. Масовий.
А ще кажуть, що в нас нікому керувати.
Працювати нікому. Керувати — всі мастаки. У всіх — «школа вищого пілотажу».
По одному округові навіть асенізатор висувався. Отой, що «бочкою» їздить.
Його питають:
— А що ви будете робити в парламенті?
— Як що? — здивувався той. — Ви ж чули: парламент має бути професійним. Працюватиму за своєю професією...
Тепер тільки й чуємо: «Обрали достойних»!..
Покажіть мені, хто обирав, і я вам скажу, якого обрали достойника.
Я не балотувався. І в президенти не хочу.
Аби кожна шавка на мене тявкала? Аби на мене вішали всіх дохлих котів? Копирсалися в моїй білизні. Аби будь-який шиз щодня дофантазовував мою біографію, а будь-який дурень вчив, як керувати державою?
Ні, я не маю дачі на Канарських островах. Я навіть канарейки не маю. Я маю курку. На балконі. Купив — щоб зарізати. А вона — несеться. І вже пішов поголос, що я торгую страуся— чими яйцями. Вже тричі наскакувала податкова інспекція. І тричі брали яйця на аналіз.
Тепер уявіть, що я — «кандидат», а він, отой стукач — «виборець»... Цього уявити не можна. Це трудно й пережити. Він тобі винюхає не лише кожну кишеню. Він тобі душу винюхає. Зробить із неї помийницю. Твоє людське достоїнство перетворить на онучу. І витре об тебе свої безрозмірні, миті ще у першій п’ятирічці, ноги.
Дурень, який пливе своїм руслом, не страшний. Страшний
дурень, якого залучають у русло політики. І прищеплюють йому думку, що він має право тим руслом керувати. Подразнили його рефлекси «дешевою ковбасою», показали йому, на кого тявкнути, кого кусати. І він до сказу буде дзявкати і до сказу буде кусати.
Наш «виборець» не обирає «поважного господаря». Він обирає голодранця. А потім репетує, що голодранець, «добравшись туди», починає «тягнути рядно на себе».
А як йому не тягнути, коли він голенький?
І на кого ж йому тягнути? Ручки-то долоньками — до себе, а не до тебе, виборцю... І скільки б він тих «ряден» не тягнув, його голими руками уже не візьмеш. Бо в нього «депутатський імунітет». Він уже шепелявить від мікрофона, що мандат йому «вручив народ». І уявляє себе з німбом навколо голови... А тебе, виборцю, він уже бачив... у білих тапочках... У гробу «соціальної справедливості»...
А ти ж його туди возводив. Або тим, що голос свій за нього подав. Або тим, що продрімав, прочухав потилицю, пропо— силався «к такій матері»...
Тепер чухайся далі. І посилай ще далі. Йому тепер чхати на будь-які посилання...
Масовий марафон.
Не кожен і розумів, куди біжить. Всі бігли, і він біг. Закортіло показати свою «спортивну форму».
Мені не хотілося. Я знаю свої можливості. Ні, чого? Добігти добіг би. А там що?!
По-перше, конституція мого організму така, що я довго всидіти на одному місці не можу. Не пристосована сідниця. Не загартована — в ЦК, обкомах, райкомах, міністерствах, главках, в «присідательських» чи директорських кріслах.
По-друге, я на будь-якому засіданні дрімаю. Особливо — після ситного обіду. А тільки задрімаю — мені сняться свинячі очі. Ніби дивляться на мене з... мого обличчя. І дорікають: «Де твоя совість?»
Нехай так дрімають ті, кому свинячі очі про совість не нагадують.
1993

А Я — ЩАСЛИВИЙ

Мене часто запитують:
— Чи ви щасливий?
— Щасливий. Хоча б тому, що в мене немає на носі бородавки. Такої, як ожина. І волохатої. Бо мені часто кортіло б її стригти. А чим частіше стрижеш, тим швидше росте.
— Ні, ти не надто щасливий, — кажуть мені. — У тебе немає автоіномарки. «Мерседес», «Пежо» чи «Хонда-сіті»...
— Я — щасливий, що в мене є наша марка. Ота, яку поляк побачивши на кордоні, вигукнув: «Цо пан сам склєпал?» Я був би ще щасливіший, якби у мене був паровоз. На гумових колесах. Або ж на гусеницях. Щоб працювати на дровах...
Спробуй заправ свою «Хонду» цією гримучою сумішшю, що я заправляю свою.
Спробуй своєю «Хондою» проїдь до моєї тещі. Там танки тонуть.
Спробуй проїдь повз Федю, який своїм «Урал-бенцом» виписує по вулиці кренделі. Він вмикає правий поворот, а їде ліворуч. У нього четверта стадія склерозу і остання стадія алкоголізму. Спробуй постав свою «Хонду» в моєму дворі. Особливо коли Дзюня Сморчок на канікулах. З твоєї «Хонди» зостануться лише «сіті». У нього алергія на все блискуче. Як у мавпи. Він пообгризав ліфт.
У твоїй «Хонді» є сигнальна пищавка? А він — глухий. І дебільний. Йому сирену до вуха прив’яжи, і він не моргне оком. Його треба поліном по голові. Але ж ти в «Хонді» поліна не возитимеш.
У дрібницях мені також таланить. Маю врівноважених сусідів. І добрих. І розумних.
Питаю:
— Ви роздягали мою жінку. Що ви шукали на її тілі? Ви ж археолог, а не лікар?
— Пам’ятки старовини.
— Чому ж ви не вивчали тещу? Вона давніша.
— Я науковець іще молодий. До таких заповідних об’єктів не маю доступу...
Я — щасливий, що мене лікував Борко Лямзик. Доктор по зубах. Унікальний. У нього неповторна метода. По здоровому зубові вгадує, де хворий. Коли обидва лежать на столі.
На той трагічний день, коли ми з Грицем пили і закусували
комерційною ковбасою, всі мої зуби уже були в доктора на столі. Тому Гриць пив і закусував, а я лише пив.
І ось... Гриця вже нема. А я — щасливий. І окрилений. Ходжу із роззявленим беззубим ротом. Славлю доктора по зубах Борку Лямзика. Доводжу переваги безкоштовного навчання і безкоштовного лікування.
1993

НЕ ТРЕБА «ЛЯ-ЛЯ»

У нас зараз дуже багато радників, порадників, консультантів. І з Близького Сходу, і з далекого Заходу... А... нахаби...
Мчимо його шикарним «Кадиллаком» по наших ще карних дорогах.
— У вас дороги будували варвари...
— Не варвари, — уточнюю, — а Варвари... Ми — гуманісти. У нас гасло: «Дорогу — жінці!» Та й у вас дороги споруджують для автомобілів, а у нас — для трудящих. Щоб постійно мали де трудитися...
Дороги наші йому не подобаються... А може, мені не подобаються ваші авто? Ну навіщо таке велике вітрове скло?! Це ж яка вірогідність потрапити у нього каменюці, залізяці, старому чоботові... Он стоїть на обочині гевал. З тичкою в руці. У нього в голові гуде, аж сюди чути. Він у дитинстві довго хворів свинкою. І тепер має свинячий характер. Ти знаєш, чого від нього можна чекати?..
Дороги наші не подобаються...
Ніяк не може второпати, чого в нас на дорогах так багато кизяків?
— Ви що, — питає, — сіяти тут збираєтеся?..
— Ні! Це ми вже збираємо... Те, що сімдесят років сіяли...
А може, це ще й не кізяки... А може, це засоби боротьби з організованою злочинністю... Он мчить стрижений «Мерсе— десом». Жух-ляп, жух-ляп... Біля поста ДАІ — стоп! «Звідкіля?»... «Бєлая Цєрков — Адесса...» — «Ах, «Бєлая Цєрков, Адесса...» А кизячок-то з-під Клехівки... Висипайся, голубчику! Приїхали... »
Дороги наші не подобаються... Він каже:
— У вас — прекрасна земля! У вас земля — о’кей! Але якби на вашу землю та нашого фармара... Бо у вас спеціалістів нема...
Це в нас нема спеціалістів!? Ти спробуй вашого «фармара» посади на наш трактор... Під капотом — півдвигуна, у бакові -
ні грама соляри... А треба закультивувати, посіяти, виорати Мані город і... Ще на «халтуру» ліванути... Зарплату ж то не платять... Та ваш фармар піде з торбою по світу. Він у трубу вилетить... А наш... ще горілку п’є... І хату будує... І в хорі співає...
На чому їде?
На матюках... У нас вся техніка працює на матюках... Це такі чарівні слова... Тобі, щоб осягнути таїну цих слів, треба поміняти генетичний код... Або хоч місце проживання... З Мельборна переселити тебе до Мотовилівки... І ти не будеш щоранку шкірити зуби у посмішці «о’кей! о’кей!» А будеш скреготати ними від злості. І казати: «Во бля!..» Якщо тобі хтось їх не повибиває. Або ж самі не повипадають від авітамінозу...
Спеціалістів у нас нема...
Он сидить край дороги. З фіолетовим носом. Гомо-Бахус... Аграрій... Кукурудзу продає... Думаєш, він її садив?..
Ах, де взяв?! Посади, то будеш знати... Або ж послухай завтра, як «спеціалісти» з телереклами його питатимуть: «А ви вживаєте бальзам Бітнера?» Він відповість: «Так. Я працюю на дачах... І бальзам Бітнера постійно при мені... Буває — пролазиш у вікно, розріжеш руку об шкло, хильнеш сто грамів бальзаму Бітнера, закусиш «Тік-таком» і «Рафаелло»!!! Освіжило подих... Поки Федя не принесе від «Форреро» ще дві калорії... А ще я вживаю бальзам «Три гички»... Він прекрасно виводить з організму бальзам Бітнера...» Спеціалістів у нас нема... Ось «спеціалістка» стреси знімає:
— Уявіть собі, що з вашої голови вилітає надувний «шарик»...
Уявили?.. Тепер подивіться у небо. Скільки «шариків» там літає?.. А в голові — вже жодного «шарика»... І ми спокійні, і покірні, як воли...
1993

ДОРВАЛИСЯ

Не давайте дітям сірники, а дурневі — свободу.
Я не про дівчат. І не про спіднички. Нехай піднімають, доки хочуть, чи опускають, доки можуть. Хоч, правду кажучи, шокує. Інколи очі рогом лізуть. Але тут, як кажуть поляки, справа панська. Не хочеш — не дивися. Ніхто тебе за носа до її спідниці не прив’язав. Тож нічого нарікати на сексуальний бум. Десятками років ми засвоювали, що «человек — это звучит гордо». А гордість не дозволяла піднімати спідницю вище намічених партією рубежів.
Тепер рубежів нема. Тепер є свобода. І ми дорвалися. Як дурень до сметани. Хто що хоче, те й робить. Що кому забреде в голову, те й меле. Щотретій — пророк, щодругий — екстрасенс. Кожен у космос має щілину. Кожен із Богом на «Ти».
Сам безнадійно хворий, а інших лікує.
Один мені каже:
— Ви дуже худий. Вам треба поправлятися, їжте пошехон— ський сир.
По-перше, не худий, а тендітний. По-друге, я не порося, що в мене на животі має бути сало. По-третє, пошехонський сир негативно впливає мені на зір. Як побачу ціну — в очах темніє. І голова крутиться.
Всі дуже вчені. Явно гонить бормотуху, явно нею торгує, а цинічно заявляє:
— До мене так притягує чоловіків тому, що в мене позитивна аура...
У неї не аура, а бермудський трикутник. Кілограмів на дев’яносто потягне. Без спідниці. В тієї «аури» така сила, що слона до себе притягне. А п’яного — і поготів...
Якісь ми ніби скажені.
Правда, нам дуже довго робили «щеплення». Аби мали гнів «осуждать международный империализм». Нам показували «врага» за рубежами, аби ми не побачили «врага» на своїй шиї.
Імперіалізму вже нема. Ті, що нам показували, кого «осуждать», обнялися з тими, на кого показували. Приватизували усе, що їм сподобалося. А нам позоставили гнів. І ми кусаємо один одного. І самі себе кусаємо. Як скорпіони.
До речі. Про приватизацію. Ваня Молдаван прийшов у відповідну інстанцію. Каже: «Хочу приватизувати ферму». Йому відповідають: «Не можна. Ферму вже приватизували. Депутати— аграрії. Можете приватизувати бугая. Де хочете, тримайте, чим хочете, годуйте. Потім м’ясо здасте колгоспу, шкіру — державі. Собі зоставите ратиці, роги і хвіст. З ратиці можна зробити попільничку, з рога дудку. А хвіст подаруєте комусь як сувенір... »
У нас при владі сидять спеціалісти. Ще сталінських п’ятирічок. Вони обкрутять трударя так, що той і від бичачого хвоста відмовиться. На користь якогось ще не визволеного народу. І буде на вершині щастя. Від того, що йому записали голий трудодень. А вуха почепили на «дошку пошани».
Вчора вони все списували на те, що «требует страна». І проти «страны» ніхто не писнув. Сьогодні, коли не лише
пищать, а й верещать — усе списують на енергоносії. Так жонглюють тими «енергоносіями», що вірус носійства перекочував навіть в інтимну сферу.
Прийшов закоханий Федя до милої Люсі і натякає, що в його серці вулкан. І погасити цей вулкан можна лише спільними зусиллями. А вона йому категорично:
— Гони валюту! Енергоносії подорожчали... Росія ціни підняла. — Ніби вона також на газі працює. Чи на бензині. Ніби для того, щоб обняти Федю, вона мусить сягнути руками поза Уралом...
Отакий рекет. Свобода свавілля. Один одному тицяємо палки в колеса, а всі разом репетуємо, що нам не дають їхати. Один одного обдираємо, як Сидорову козу, а репетуємо, що обдирають нас. Один одному б’ємо на совість, а власну совість загнали глибоко в трубу. І вважаємо, що вона, як апендикс. Рудиментарний відросток. Користі не приносить, а жити заважає.
Словом, дорвалися до свободи. І... зарвалися.
1994

НЕ ДО ЛИЦЯ

Чому я такий? Серйозний?
Що? Природа? Ні. Дійсність.
Ти до школи ходив? Ти сміявся коли-небудь? Тебе суворо попереджали: «Хто хоч пхикне — вижену з класу!»
А я пхикнув, коли вчителька показала портрет Сталіна і сказала: «Це наш батько».
Мене одразу ж перевели. В інший «клас». Де вже не було ні вчительки, ні «батька». Тримали доти, доки не прийшов мій рідний батько. І признався, що справжній батько — таки Сталін.
З того часу я почав примружуватися.
Правда, до цього спричинився ще один випадок.
Директор школи, якого у наше галицьке село прислали аж з-за Уралу, знав лише два українських слова: «горілка» і «са— лоніна». Я ж знав лише два російських: «бандит» і «освобо— дитель».
Директор читав учням лекцію. І сказав: «Враг не дремлет. Потому надо постоянно бдить».
Я подумав, що, не знаючи нашої мови, у слові «бдить» директор пропустив літеру «з». І розреготався.
Це був останній публічний прояв моєї радості. З того часу я постійно «бдил». А ти кажеш «природа».
Ну де ти бачив природу з перекошеним від злості обличчям? Мавпа у порівнянні з тобою — еталон людяності і доброти. Вовк з вишкіреною пащею порівняно з твоїм оскалом — Оскара отримати може за посмішку. Природа. Такою «природою» півсвіту перелякаєш.
Петя он приїхав до Гвінеї Бісау. До тещі. І переміг на конкурсі краси. Там найкрасивіший той, хто найстрашніший. Кореспонденти до нього:
— Яким чином виплекали таке лице?
— А мені постійно чогось не хвата... Мені постійно щось муляє.
Пройдіться вулицями наших міст. І сіл. Придивіться до перехожих. Майже кожному чогось «не хвата». Майже кожному щось «муляє».
А може, не «щось»? Може, ми самі себе муляємо? Як собака, ганяємося від люті за своїм хвостом. Як скорпіони, самі собі ті хвости відкушуємо.
А якби трішки скепсису? Трішки іронії? До самих себе.
Катастрофічно бракує часу? Ніколи «вгору глянути»?
Дивися донизу. Набери в кишеню соняшникового насіння. І часу — вічність. Плюй — не переплюєш...
Тобі чогось дуже хочеться? А його нема? Уяви собі, що в когось є. Те, чого йому дуже не хочеться. Болячка.
Біографію псують чужі жінки, а лице — чужі гроші.
Чому японці постійно посміхаються? Бо вони недобачають. Ми ж крізь землю бачимо. Чуже. Ми ж усі «ясновидці». Тому що такі лупаті? Тому що так виховані. Нас вчили не самим заробляти на їжу. А дивитися пильно, хто більше їсть. І «урав— нивать».
Хто був першим рекетиром? Ленін. «Грабь награбленное»... А звідси: «Пролетаріату сміятися не до лиця. Хай сміється загниваючий капіталізм!» І «загниваючий» досі сміється. А ми досі з перекошеними від ненависті обличчями. Ідеологічні спазми...
1994

СТАНДАРТИ

Японці переміряють жінок. Стан, стегна, груди, ноги. Готуються до випуску нових панчіх...
Уявіть собі: завтра у Козятинському районі перевіряють наших. На предмет зручності пошиття куфайки. Універсального, унікального, традиційного компоненту туалету нашої жінки.
Не можете уявити?
Наших жінок не міряють, коли вони живуть. Наших міряють, коли вони вже... Щоб зайвого сантиметра не марнувати.
Панчохи. Наші жінки носять такі панчохи, яких ніхто у світі не носить. П’ята — під коліном. Або ж верхня смужка — біля п’яти. Без рубчика. З рубчиком. Всі в рубчиках. І вздовж, і впоперек. Або зигзагом, як ото стрілка: «Не підходь! Уб’є!» Або ж спіраллю навколо ноги. «А ля кобра».
Не будеш коброю? Гюрзою станеш!
У наших жінок треба переміряти не талію, її не знайдеш. І не груди. Їх не охопиш. У наших жінок треба переміряти... Правильно. Біцепси. Усі рекорди світу переплюнуть.
Дуся з Козятина у Стамбулі на барахолці десять рекетирів поклала на лопатки. Інтерпол досі вивчає феномен її біцепсів.
Наша жінка — це суцільний феномен.
Візьміть ту ж Дусю з того ж Козятина. Півсвіту облетіла у клозеті... У літаку. Від Стамбула до Козятина через Гавайські острови.
Хтось у повітрі повідомив, що у туалет таємно вскочила терористка. З двома мішками вибухівки. І зачинилася.
По тривозі підняли всі служби. «Земля» пілотам командує: «Йдіть на контакт!»
Пілоти відповідають: «Нічого не виходить. Десятьма мовами світу зверталися. Або не розуміє, або не хоче. Кричить: «От вінта! Взорву, гади!» І весь час повторює: «Казатін. Казатін. Казатін».
Вишукували на всіх картах світу. Козятин знайшли. А «Ка— затіна» нема.
Рейс був Стамбул-Гонолулу. «Казатінської» мови ніхто не розумів. Тому і «земля», і «повітря» прийшли до висновку, що вона вимагає якогось наркотика.
Довго пояснювали Дусі, що треба приземлитися у Син— гапурі. Поки та захропла... Тут її взяли...
З Сингапура до Козятина Дуся добиралася на велосипеді. Спортивному. Виміняла за пляшку «Кордишівської»... Ще й привезла чотири мішки барахла.
Як через океан? А ви її спитайте. Вона хвалиться: «Мені море по коліна, а океан до... пупа»...
Упхай такого унікума в якісь стандарти. Вона всі параметри переламає.
Модельєри твердять, що мода — це вміння за допомогою «мистецтва одягу» робити з чорта ангела.
Не хочу запевняти, що всі наші жінки — ангели. Коли голі. Але наше «мистецтво одягу» робить з них щось таке, що й за чорта страшніше.
Японці міряють, а тоді шиють. Наші «митці» спочатку шиють. А потім «підганяють» нас. Під одяг.
У нас — свої стандарти. Якщо є дві холоші — значить, це штани. Якщо є два рукави — значить, це піджак. Є козирьок — картуз. Нема козирка — берет. Накрив роги — і вже ангел. Пурхаєш. Від щастя. Що знайшов. Від радості, що налізло на голову.
Отакі стандарти. Коли ми вже з них виростемо?
1994

Є ПРОБЛЕМА

Шукаю першу леді. Радять. Балотуватися. На пост номер один...
Не буду ж я тинятися по світу щоразу з іншою...
Та ні! З «електоратом» проблеми нема. Мені їх вистачило б на всі країни світу. Навіть резерви є. Для новоутворених держав. Але ж «електорат» специфічний...
Буду, припустимо, робити візит до Туреччини. Візьму Маню.
Вона ж одразу побіжить на базар.
Візьму до Польщі Катю — чкурне до хахаля. У неї там ціла своя резервація.
Будуть спецслужби інших держав тільки те робити, що моїх жінок розшукувати.
Потім — дипломатичний етикет. Прийнято з однією — значить, з однією.
Треба шукати солідну, вагому.
Не в тому розумінні, щоб важила багато. Терпіти не можу більших за себе. Раз трапився випадок. Нещасний. Я влип. В обійми. До однієї. Огорнула мене своїм тілом, як периною. Мало не задихнувся. Досі забути не можу.
Ваня Молдаван зауважив:
— Пам’ятай: цілувати більшу за себе жінку — все одно, що найсмачнішу страву їсти ополоником... Тобі треба підібрати таку, щоб мала розумний вираз очей і товарний вид.
— На корову подібна, чи що?
— На лань.
— Коли чоловік мого віку ганяється за «ланями», то в нього — або багато грошей, або мало розуму... За мене не проголосують ні ліві, ні праві. Ліві обирають голих пролетаріїв. І розумом, і тілом. Праві — тих, що мають у голові хоча б одну клепку.
Ваня прикинув, що варто б спробувати висватати українку з далекого зарубіжжя. Вони й мови добре знають. І довше молодими тримаються...
Уже пробував. Рік тому. Думав підженюся. Переживу кризу.
То вона мене «сюпрайзами» годувала.
Кине на тарілочку три квасолини, тицьне дві краплі соусу:
— Я тобі сюпрайз приготувала. У вас звикли їсти багато м’яса. То є шкідливо. Холєстерин. Людина хутко старіє...
А в мене у животі мотузком тягне. «Холєстерину» хочеться.
— Мені треба, — кажу, — вже трохи постаріти... За пацана приймають...
Гіршим був другий «сюпрайз». Почала демонструвати переді мною, як вона «в шістдесят літ ще робить шпагати»...
Це було трагічне видовище. Це були не «шпагати», а швартові канати. З потрійними морськими вузлами. І я, коли уявив, що вона тими «шпагатами» може прив’язати мене навічно до тих вузлів... Драпонув...
Повернувся на рідну землю. Всі здивовано: «Чого?» «Що?» «Як?».
— Так, — кажу. — Ностальгія. За картоплею. Салом... І краєвиди не ті...
Вчора зібрали тріумвірат. Я і мої найдовіреніші особи. Ваня Молдаван та Вітя Царапкін.
Розмірковували. Прикидали. І консенсусу не дійшли.
Ваня Молдаван категоричний:
— Женитися треба. І не просто женитися. А зробити хід конем. Вірніше, кобилою. Взяти за жону незаконно народжену дочку свинарки Астраущенко, напівголову партії «прогресивних дураків» Клару Витренко. Тоді другий байстрюк свинарки Астраущенко і другий напівголова партії «прогре
сивних дураків» Карл Смарченко стане твоїм шуряком. А якщо врахувати, що серед виборців дурнів також не бракує, — їхні голоси тобі забезпечені.
Вітя Царапкін категорично заперечив:
— Навіть, якщо врахувати, що політика — це повія, то тобі з цією «дзявкотою» зв’язуватися не личить... Шукай щось чистіше.
А я ж задумався: чи варто, взагалі, шукати? Чіпляти на шию ярмо? Виберуть, чи не виберуть — ярмо ж зостанеться.
І чи варто за те, щоб на кілька років зайняти будь-який «пост», назавжди втрачати свободу?
1997

«МАЛЕ, ДУРНЕ.»

По телевізору розповідали, що маленький Деу, який проживає на планеті гуманоїдів, дуже любить телевізор «Сам— сунг»...
А я люблю шпроти...
Мама каже, що це у мене від прадідуся. Він одного разу взяв Берлін. І йому за це щороку видавали банку шпротів. А одного разу замість шпротів дали сайру. Прадідусь дуже обурився. Написав до Москви. Звідти відповіли, що йому навіть сайра не належить. Бо, перш ніж взяти Берлін, він «сдал врагу Шепетовку... » Прадідусь дуже розстроївся. Захворів. І шпротів більше не їв.
А я люблю.
Телевізор я також люблю. Особливо, коли показують «дружина Президента — дітям Президента».
Добре бути дружиною Президента. Скрізь їздиш. Всі тобі дарують квіти. Скільки хочеш їси морозива.
Президентом бути погано. Бо, як каже мама: «Всяка шавка на нього гавка»...
У нас телевізор — не «Самсунг». У нас — «Рекорд». Мама каже, що його придумали для спортсменів. Бігунів. На далекі дистанції. Щоб не втрачали спортивної форми. Бігали. У пошуках майстрів. І ставили рекорди...
Я ще люблю, коли по телевізору показують всякі шоу. Я також хочу стати зіркою. Люблю гумор. Розумний. А люди чогось сміються, коли їм розповідають глупства. Вчитель мені говорить:
— Ти ще мале, дурне. Нічого не розумієш. Публіку треба брати тим, чого хоче вона.
— Я ж хочу мати своє творче лице.
— Зараз на сцені лице — не основне. Зараз на сцені основне — пуп.
— Ну це у пупмузиці... Я ж — у гуморі... Що, я вийду на сцену гола, буду розповідати гумореску і трясти... пупом?..
— З гумором ти запізнилася. Верховну Раду не переплюнеш. Там такі гумористи... Щодня конкурси влаштовують...
— Та я ж, — кажу, — працюю у жанрі художнього слова, а вони — в жанрі клоунади...
Ще я хочу бути ветераном, їх так усі хвалять. Скрізь «ветерани, ветерани». «Наші герої»...
Мама каже: «Чим далі від війни, тим більше героїв». До нашої школи приходили справжні герої. Один розповідав, як він «попав у котьол». І сидів там цілий місяць.
А другий посміхнувся: «Поки не з’їв усю кашу...» Тоді вони почали сваритися. Обзивали один одного: «Ти надутий герой!» «То ти — надутий герой!» А обидва худющі-худющі...
Потім у школі почався страйк. Учителі заборонили нам приходити на уроки. А самі ходили. І пили. Горілку. Ту, яку народознавець гонить.
Я коли побачила, що вони закусують шпротами, аж затрусилася. Народознавець питає:
— Ти чого трусишся? Від холоду?
— Ні. Від запаху.
— Чого прийшла до школи?
— Вчитися хочу.
Народознавець до математички:
— Помацай, чи її голова не болить, нормальний учень тішиться, коли нема уроків...
— Нормальний вчитель тішиться, коли учень прагне вчитися... Я ж не хочу бути тупою зіркою. Я маю нести на сцену не тіло своє, а художнє слово...
Директор сказав:
— Все! Страйк припиняється! Завтра розпочинаємо навчання...
Я прийшла додому. І в мене справді розболілася голова. Від думок. Ну чому пенсіонерам — все сьогодні, а дітям: «Ви — наше майбутнє»?.. Тоді, коли пенсіонерами станемо?
Вітя, братчик мій, радить:
— Треба добиватися права голосу. Коли діти матимуть право голосувати, то й про них будуть дбати...
Я ж, коли матиму право голосу, в першу чергу проголосую за свободу вибору вчителів. Бо наша хімічка, яку ми прозвали «ненасичений розчин», тільки псує нам настрій. Все щось «губить». Спочатку «загубила» рукавичку. Класний керівник каже: «Діти! Складемося. Купимо Світлані Іванівні рукавички, щоб у неї руки не мерзли»... Тоді у неї «вкрали» сумочку. Склалися на сумочку. Тепер загубила золоту сережку з діамантом... Всі гроші, які я збирала на шпроти, вкинула у «ненасичений розчин»... Не дай Боже, вона завтра прийде і повідомить, що у неї «вкрали» «Мерседес»... Це я вже довіку шпротів не їстиму...
1997

КАРМА

У мене заболіло горло. Пішов до отоларинголога. Він спочатку глянув у рота. Тоді якимись щипцями розтягнув ніздрі. Тоді всунув якусь залізяку у вухо. А тоді сказав:
— У вас не горло. У вас пробита карма.
Я механічно сягнув рукою під сидіння. Механічно пробубонів:
— Штани ніби цілі...
— Карма не там.
— А де?
— У тому й біда, що в різних людей вона у різному місці, її треба шукати. І лікувати. Бо вона може давати рецидиви психічних розладів, неврастенії, навіювати галюцинації... Хто ви за фахом?
— Письменник.
— А-а-а... Книжки. Гонорари. Бенефіси. Фуршети. У професійних банкірів і самодіяльних поетів... У вас буде важко карму знайти.
Я хотів уточнити. Що книжки не виходять. Гонорарів не маю. Фуршетю в основному самогонкою і салом. Але зрозумів, що тоді буде ще важче «карму знайти». І почав «ганяти бузу».
— Ну що вам сказати: не бідуємо... Слава Богу, маємо те, чого в інших нема. Тепер ось ще й карму знайшли...Що воно таке, та карма?
— Це діра в душу. Через яку в тіло людини проникає погана енергія...
Мені стало моторошно. Я відчув ту погану енергію... А лікар продовжував:
— Авто у вас якої марки?
Уявив свій «Запорожець» з поіржавілими «галіфе» та алюмінієвою каструлею на капоті. І поважно мовив:
— «Мерседес-750». Бенц. Люкс. Спец...
Доктор роззявив рота. Ніби у нього також пробило карму. Я продовжував затикати її. Вигаданою інформацією.
— У мене ще одне авто. Японський джип. «Міцубісі-Хато— яма...» З потужною радіостанцією і двома мобільними телефонами... Вілла на Канарах... Невеличка, правда. Всього-на— всього п’ятсот метрів квадратних. З маленьким океанарієм... Дві акули. Три крокодили...
В доктора запалали очі. Він скидався на запеклого риболова, якому на гачок попався чималий короп.
— Тілохранителя маєте?
— Я надаю перевагу тілохранителькам. Як Фідель Кастро... Вони вірніші... А взагалі, я дотримуюся принципу, що тілохра— нитель потрібен тому митцеві, який працює тілом. Я ж працюю розумом... Але задля престижу...
Доктор боявся упустити мене з «гачка».
— Шукати. Негайно шукати карму... і лікувати... і попереджаю: консультуватися лише в мене. Бо є всякі шарлатани. А ця хвороба не любить різних рук.
Я зрозумів, що карма у мене «особлива», «задавнена». Що шукати її «доведеться довго». А лікувати ще довше... Якийсь абстрактний відтинок часу. Поки не «відчую»... Ціна ж поставлена конкретна. За кожен сеанс пошуку і за кожен сеанс лікування. Скільки буде сеансів, залежатиме від моїх «індивідуальних особливостей». І активності «чорних сил», що намагаються мене погубити.
Я розумів, цей «карманолог», оцей душолов шукає у мені дірку, щоб через неї витягнути все, що лежить у моїй кишені.
А там ніщо не лежить. Там також — дірка. І вітер...
Але обурена душа бажає помсти. Я тобі влаштую «бенефіси, фуршети». Добре, що ти дав мені домашній телефон та адресу. Я тобі телефонуватиму, коли ти спиш найсолодшим сном. Коли тобі сняться «мерседеси» і джипи. Я кричатиму у слухавку, що в мене галюцинації, що в мою карму щось лізе. Я приходитиму до тебе серед ночі по консультації. У газеті тебе прославлю, як «віртуозного карманолога». Подякую податковій інспекції і податковій поліції, що таких спеціалістів не обкладають. Подякую рекетирам, що мають совість і повагу до медицини.
Через тиждень ти будеш труситися при згадці про мене. А через два — слово «карма» тебе доводитиме до сказу. Якщо у тебе не відкриється «діра в космос». І ти в неї не вилетиш... Якщо в мене, звичайно, вистачить ентузіазму. Та жорстокості... Я ж не «карманолог». Я не давав клятву Гіппократа. Я — сатирик. У мене ще не притуплена людська доброта. І діра у совість ще не пробита...
І я раптом нагло запитав:
— Докторе, а яка у вас освіта?
Він здивовано витріщився:
— Ну як? Вища... Медична...
— Спеціалізація? — продовжую нагло.
— Ну, отоларинголог...
— Мало, докторе. На мою карму і мої гроші — це мало... Полечу у Тибет...
Він дивився на мене розгублено. Ніби з його дверей вилітала золота птаха...
Знав би він, що я звичайний, сірий горобець...
1997

ГУМАНІТАРНА ДОПОМОГА

Клопіт маю. Дисбаланс особи. Від пояса донизу — почуваюся парубком. Від пояса доверху — дідом. Ні, душа, звичайно, молода. Але «упаковка»... Говорячи ринковою термінологією, має нетоварний вид. Не вабить. І виникає проблема. Старшої не хочу любити я. Молодші — не хочуть мене. Майже місяць співав по базарах:

Знайди мене, знайди,
Впізнай мене, впізнай.
Відкриєш назавжди
Дорогу собі в рай.

Але ніхто мене не шукав. Ніхто не знайшов. І ніхто не захотів зі мною навіть до раю. А даремно. Я можу не лише співати:

Від вечора до рання
Я твій солдат кохання...

Я ще можу гідно постояти на посту. І героїчно брати безіменні висоти...
Ваня Молдаван каже:
— Яка проблема?! Зараз — аби гроші. Виїдь на Кільцеву. Там стоять табунами. Питаєш: «Почому?» І — вперед...
Відрахував півпенсії. Сів у «Запорожець». Викотив на Кільцеву. Придивляюся. Тут двійко стоїть. Там — три. По одній ніде не видно. Вони, очевидно, так: одна як тілоздавач, а інша — тілохранитель.
Зробив одне коло. Пристрілявся. Пішов на друге. Бачу, стоять двоє: одна старшенька, а друга — меншенька, молодю— сінька.
Пригальмував. Набрався нахабства. Питаю:
— По скільки?
Меншенька й питає старшу:
— Мамо, по скільки?
— По п’ять гривень...
У мене в очах потемніло. Мама з дочкою... По п’ять гривень. Ніби й не бомжі... Не алкаші... Акуратно зодягнені...
— Мені б, — кажу, — одненьку... Меншеньку... Бо машина в мене невеличка...
— А у нас, — відповідає мати, — всі однакові — по дві літри... Он у корзині...
Глянув: корзина, а в ній пляшки з молоком... Ну, думаю, Ваня надув мене...
Для годиться взяв пляшку. Від’їхав. Охолоджуюся.
Раптом: «Ж-жух! Скригить!» Поруч пригальмувала іномарка. З неї випурхнули два «метелики». Обсмикнули обрубки спідничок. «Хі-хі-хі!», «ха-ха-ха!» Помахали іномарці ручками... І мене тим хіхіканням заінтригували. Я завів двигуна, рвонув уперед, пригальмував. Поруч з їхніми голими стегнами нахабно вигукнув:
— Почому?!
— По тому... — відповідає задерикувато одна. — Ти що, дєда, стукач? Чи з податкової підіслали?..
— Ви що, рибоньки... Я ж також — жива істота...
— Слухай, «жива істото», ти що, з високовольтної упав?.. Заводь свого драндулета і цугикай до баби!..
— Нема в мене баби!.. І не хочу я баби... Мене до молодих тягне... Вам не все одно? Я добре плачу...
— Ну і скільки ж ти платиш?
— Гривень двадцять дам... А якщо врахувати, що я — ветеран війни, учасник бойових дій, мені належать пільги...
Розреготалися:
— Ну ти, дідуля, даєш... Ну цирк на дроті... Пільги ще нам належать. За польові умови, за антисанітарію, за ризик, за психологічний бар’єр, що мусимо дивитися на твою порепану пику...
— Та я міг би трохи бартером: квашеними яблуками, таранькою... Та й пляшечку розіп’ємо...
— А ордени і медалі в тебе є?
— Нема. Є значок БГТО та цінні папери: приватизаційний сертифікат, облігації позики за 1947 рік і грамота за пожит— тєвий доблесний труд...
Тут одна другій і каже:
— Слухай, подруго! А чому б нам не допомогти дідулі? В порядку гуманітарної допомоги... Нехай хоч стільки радості дістане за «пожиттєвий доблесний труд»... Поїхали, дідуля! Зробимо тобі подарунок. Може, це твій «послєдній і рєші— тєльний бой»... Давай у Бишевські ліси... Там екзотика...
Їдемо. «Запорожець» цугикає. Метелики хихикають. Я по— думки аналізую ситуацію: їх двоє, а я сам-один... Якби ж іще Ваня Молдаван...
«Бишевські ліси»... Чекай, чекай! А чого вони так раптом на Бишевські ліси... Може, там, у лісі, вони мене ухоркають, а машину вкрадуть?..
Співають: «Ти признайся, чо тє нада, чо тє нада? Ти скажі, ти скажі, чо ти хош?.. »
А мені вже нічого «не нада». І я вже нічого «не хош»... Я вже «хош» їх спекатися... І драпонути...
Заглушив машину. Хитрую:
— Дівчата! Чогось двигун не заводиться... Ану, вийдіть і підіпхніть трішки...
Вискочили з ентузіазмом... Я завів двигуна й дав газу... Ну, думаю, з екстремальної сексуальної ситуації вистрибнув...
За кілька кілометрів оглядаюся, а на сидінні — їхні сумочки. Йо-мойо! Це ж точно подумають, що хотів поцупити. Доженуть якоюсь іномаркою і... ухоркають...
Розвертаюся, цугикаю назад. Сидять край дороги мої ангелиці, курять... Посміхаються:
— Ну що, звізда сексуального олімпу, здрейфив? А ми вже думали, що ти рекетом займаєшся... Поїхали до Києва, погуляв і досить.
1999

ГУЛІВЕРИ І ЛІЛІПУТИ

«Гуліверами народжуються. Всі.
Ліліпутами стають. Не всі...»
(З виступу Вані Молдавана на міжнародному симпозіумі з ліліпутознавства).

Отже, люди народжуються людьми. А стають?.. Придивіться одне до одного. Загляньте одне одному в очі. Бог дав людині лице, щоб воно виражало її душу.
Чорт спокушає людську душу, щоб лице людини уподібнювалося до його пики... Від твого лиця залежить твоє здоров’я. Посміхнися ти — посміхнуться тобі. Або ж...
Пророхкають:
— Чо шкіриш кусаки?
— Бо я знаю те, чого не знаєш ти.
— Чо-чо ти знаєш?
— Що сміх — це здоров’я... Сміх — це людина! — сказав великий письменник, — скотина не сміється...
І починають з’ясовуватися людиноскотинячі стосунки. Після яких людина робить висновок:
«Не посміхайся дурневі, бо він тебе не зрозуміє.»
«Не посміхайся начальникові, бо він зрозуміє тебе не так.»
«Не посміхайся мертвому, бо тебе не зрозуміють інші.» Хто втратив душу, тому посмішка не потрібна. Посмішка — імпульс душі. Здорова душа посилає імпульс іншій душі. Щоб її опромінити. Зогріти. Воскресити... Людство складається з тих, що народилися внаслідок любові, і з тих, що народилися внаслідок помилки.
Стоять два унікуми. Випадково народжені. Один з-під Броварів, другий — з-під Глевахи. Стоять у серці України. На Хрещатику. Галасливо демонструють перехожим свій «інтелект»:
— Я вчера биль у тібя, але тібя не бильо...
— Меня не бильо, бо я биль отсутствоваль...
Підходить до них перехожий:
— Хлопці! А може, вас і немає?..
Чотири лупавки по-телячому блимають:
— А в чом дєльо?
— В гольовє, хлопці, в гольовє...
Імпульс броню не пробив. Душі не торкнувся. А може, її там і «не бильо»?.. Може, вона при народженні зліліпутіла?..
І ходить ото тіло без душі, без розуму. Форма є, а зміст — «биль отсутствоваль»...
Люди народжуються людьми... Тому до новонароджених усі посміхаються.
Поки до тебе посміхаються, ти ще людина. Нелюд чи пустота посмішки не викликають. Посмішку може викликати хіба ще ліліпут. Що корчить із себе гулівера. Посмішку— співчуття. Але посмішка-співчуття — все одно, що музика на похороні: грає не людині, а її прахові...
Тіло людини — футляр. Душа — скрипка. Якщо у великому золотому футлярі — манюня, іграшкова скрипочка з поламаними ключами та обірваними струнами, рука скрипаля її не торкнеться.
І мелодії вона не народить...
Тіло — це шкаралупа горіха. А душа — його зерня. Якою великою і привабливою не була б шкаралупа, коли зерня гниле й плісняве — горіха нема.
Хто, дбаючи про «шкаралупу», не думає про «зерня», приречений бути викинутим на сміття.
Сміх — це дихання душі. Він не дає душі змаліти, засохнути чи запліснявіти.
Придивіться одне до одного. Загляньте одне одному в душу. Звеселіть її своєю посмішкою. І ваша душа возвеличиться. І не дасть вам зліліпутитися...
1999

ЩО З НАМИ?

Краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти. А якщо з дурним та ще й загубити?.. Я не про всіх. Але про багатьох. І скільки ми з ними вже загубили. А скільки ще загубимо. І чогось. І когось, і самі себе...
Він мені кричить: «Ти вчора лизав партії... а сьогодні — герой... »
Я ніколи нікому нічого не лизав. Ні вчора, ні позавчора. У мене дуже колючий язик.
Він репетує: «Ти дивися, що робиться... Люди в чергах лаються, поїдають одне одного... »
А коли вони в чергах співали?
Він запитує: «Що з нами зробили "Ті"?» — І тицяє пальцем у небо.
Хто «Ті»? Інопланетяни?
А може, ми самі дали із себе зробити?
«Ми червоні жовтенята...» Було? Було. Строєм і під барабан.
«Збільшовиченої ери — піонери, піонери... » Було? Було. Строєм і під звуки труби.
«И Ленин такой молодой, и юный октябрь впереди...»
Він вже давно був «позади», а нам все втокмачували в голови, що «впереди».
«Комсомольцы-добровольцы...» Було? Було. Строєм. І під «дуту музику».
«Школа комунізму», «передовий загін». І все строєм. Все стадом. Усе колективно. І все «під мудрим керівництвом»... Отже, самі могли й зоставатися дурнями. За нас думали. Нам давали «дороговкази». «Основні напрямки». Від нас тільки вимагалося «впевнено крокувати» до «сяючих горизонтів», «виконувати і перевиконувати», «героїчною працею примножувати славу вітчизни», а «керівному загонові» кричати «ура»!
З нас робили?
Ми самі робилися.
І зробилися.
У голові — вітер. В хребті — пружина. В утробі — постійна ненажерливість. З’їсти, поки є. Випити усе, що поставили. Наклюкатися. І полізти. Спочатку, як свиня. Потім поповзти, як черв’як. А наступного ранку перешерхлим язиком:
— Во дали-и-и!.. Ох, і дали... Скіки перепили...
Апогей пролетарського щастя...
Ви чекаєте від цієї голови світлої думки?
Там постійне затемнення.
Ви чекаєте від цієї істоти лицарського духу?
Від його «духу» таргани дохнуть.
Так. «Комусь» було вигідно, щоб ти пив тоді. Так. «Комусь» вигідно, щоб ти пив і тепер. За столом, «на природі», у підворітті, на «фуршеті»... Щоб ти смоктав з келишка, з пляшки, з дамської туфельки... Але хто тебе примушує жлуктати із кирзового чобота?!
Черги. Де зараз ті черги?
А як було прекрасно! Черга була і «школою колективізму», і масовим народним гулянням.
Вийдеш, станеш, відчуваєш «плече друга», відчуваєш «подих часу», знаєш, хто що їв, бачиш, хто на що здатний.
Он смикається. Терористка. Шукає «вєроятного протівніка». Їй треба з кимось полаятись. Вона — одиноченька... Напала на чоловіка, що попереду: «Чего вь стоите, как истукан?.. » Тоді
повернулася до мене: «Чего вы ерзаетесь? И не смотрите на меня так нахально... Наглец!»
— Вибачте, — кажу. — Я зовсім глухий. Але по ваших губах бачу, говорите щось приємне... Якщо можете, напишіть на листочку.
Або ж он, з борідкою. Вчений. Стоїть. Мріє. Вивести породу такого манюнього-манюнього начальничка. Щоб, як мізинчик. Щоб по уму й велич. Щоб форма відповідала змістові...
Жаль. Не встиг вивести. Вивели його.
А можна було б вивести не лише начальничка. Взагалі людину. Якщо розуму на мізинчик, совісті на мізинчик, то й зростом має бути, як мізинчик. Обділив тебе Господь інтелектом, обділив добром, значить, і зла багато не заподієш. Бо сили — також на мізинчик. І тоді кожен знав би, хто є хто. І ліліпут не корчив би із себе гулівера. А гулівера не впихали б у корсет ліліпута...
І тоді ніхто ні з кого нічого не робив би.
І тоді кожен був би сам собою...
Але ж ми... Любимо, коли з нас роблять... Ліплять. Як із пластиліну фігурки. Що кому до вподоби. Кому нас яких треба... Тішимося, що трішки більше доклеїли. Ще й цяцьку на груди почепили. Ще й талановитішим назвали... До гурту вибраних приставили.
І нам байдуже, хто «Ті», що нас ліплять.
А їм вигідно, щоб ми побільше «фуршетили» — з келишка, з пляшки, з туфельки, з чобота. Щоб ми бездумно жували жуйку і надували кульки. Щоб ми не бачили, що на вершечку владної драбини сидить «гулівер» з розумом ліліпута та інтелектом амеби. Щоб не чули, як щоденно опрацьовують нашу суспільну думку всякі радіо— і телешарлатани. Щоб не здогадувалися, що ті ж самі, що вели нас до «сяючих горизонтів», зараз ведуть нас «до ринку». І по дорозі намагаються встигнути зняти із нас останню, сьому шкуру...
Що з нами??? То що ж із нами???
2000

НОСТАЛЬГІЯ

Я стояв у черзі. Він підійшов:
— Кого я вижу-у! Какая гадость!..
Він не вимовляє букви «р». І я для нього — завжди «гадость».
Поруч стояв сусід. Він це почув і радісно посміхнувся.
Він вимовляє букву «р». Але для нього — всі «гадость». Сусід належить до «умственных пролетариев». Його гасло: «Все — гады! Все — сволочи! Всех надо сажать!»
На його думку, найкращим «садівником» був Сталін... Але він «недосадив».
Людям завжди чогось бракує. Одному — свого щастя. Іншому — чужого горя.
Мені також бракує.
Черг. В черзі ти відчував, що живеш. Серед людей.
— Куди, бля, лізеш?! Стань у чергу, як усі нормальні люди!..
Став. Тішишся, що й тебе визнали нормальним.
«Людина людині — друг, товариш і брат!»
Відчуваю плече «друга». Спиною відчуваю черево «брата». Відчуваю носом, що «товариш» пив, чим закусував...
Цікаві зустрічі.
«Борода» до «бороди»: «Растреллі, Растреллі... »
— Врете! Никто никого не расстреливал! — це та «пресмы— кающаяся», що постійно «бдит». — Никаких расстрелов не было. Это все выдумки бендеровцев...
Пішло про «врагов народа».
«На шкірзаводі впіймали шпигуна. Мав завдання з’ясувати, що таке «кирза»? І де живе та мать, до якої всіх посилають?..»
Очевидне і неймовірне. Передача думок на відстані.
— Существує! — Це «авторитет» — Вот я на Борщагівці. Сидю і думаю: хочеться випити. Дзвонить Вася. З Подолу. Каже: «Хочеться випити!» А тут заходить сусід: «Хочеться випити!» Трикутником передаються думки... Бермудським... Індуктивно— дундуктивне мислення...
Ностальгія.
Один шкодує за кремлівськими курантами. Інший — за червоними прапорами. Мені ж катастрофічно не вистачає черг. Вони були джерелом інформації, підвищення кваліфікації, театром мініатюр, школою мужності.
В чергах мене постійно лаяли. Що я стою «как истукан»! Що я посуваюся, як «черепаха»...
Я майже ніколи не достоювався до того, за чим стояв. Тратив масу часу, ґудзики. Гідність. Але я почував себе «нормальною людиною», а інколи навіть краще — наче в’юн у болоті.
Мій знайомий, що не вимовляє букви «р», і далі, при зустрічі, вигукує: «О! Какая гадость!» Але у мене радості від цього немає. Бо наодинці нема від цього ефекту...
2000

ПРОРОКИ І УРОКИ

Якась телеентузіастка заявила, що в третьому тисячолітті «бідних і сумних стане менше, а багатих і веселих більше...»
А я — бідний і... веселий...
Ти бачив фоторобот багатого?
Макітра лиса — постійно «їде дах». Погляд, як у зайця. Одна лупавка вправо — на податкову. Друга уліво — на рекет. Вуха стручками: «Хто там позаду шелестить?..»
«Багатий і веселий»...
Я своїм «Запорожцем» вже три роки їжджу без гальм, без світла, без капота. І майже на одному колесі... Хоча б один інспектор зупинив. Хоча б для годиться: «Перевірка документів»... Або ж: «Дихни!.. » Та якби я на нього дихнув... Його рік тримали б в реанімації...
До одного вже й сам причепився. З нудьги. Підторохтів під самісінькі його коліна. У ту хвилину, коли він «багатого і веселого» зупинив. Відчиняю дверцята. Сиджу. Чекаю. Він мені нахабно «макогоном» показує, мовляв, проїжджай.
— Як це «проїжджай»? — обурився я. — А може, у мене в багажнику бомба?!
— Від’їдь отуди вперед, на кілометр, і вибухни!.. Щоб я тебе тут більше не бачив...
Йому веселіше бачити «багатого і веселого»... По десять разів на день. Як рідного. У них ринкові відносини. «Свій до свого по своє»...
Під кінець дня «багатий» вже не дуже «веселий». А завтра йому ще йти до високого чиновника.
А чиновник також думає не лише про себе. Він знає, що «багатий і веселий» вже не хоче бути «бідним і сумним». Каже:
— Треба ще... У виборчий фонд «папи»...
«Багатому і веселому» хочеться послати чиновника до певної мами. Але такої розкоші не може собі дозволити. Усвідомлює, що може зостатися не лише без «даху», а й без голови...
Голова. Чи потрібна «багатому і веселому» голова?
Дуже потрібна. У тунелях владних структур поблимує «Золотою фортуною». Може, корона «популярності і якості» засвітить?..
«Бідному і сумному» золота корона не потрібна.
«Бідний і сумний» і хворіє менше. І хвороби у нього не такі
страшні. І лікарі справляються із ними швидше. Глянув у рота, вдарив по коліну: «Дриґання є, жити будете...»
«Багатому і веселому» перемацають кожну кісточку. Кожну клітину: «Ой, запустили... Ой, запустили ж... А хворо-о-оба... Ой, мав же рацію Шопенгауер, коли казав, що «Здоровий жебрак щасливіший за хворого короля»... Ой, мав же рацію... Шокова терапія потрібна... Багаторазова... »
В результаті «багаторазової шокової терапії» «хворий король» стає «сумним». А тоді «бідним». А «здоровий жебрак» — «багатим і веселим».
...Які переважатимуть у третьому тисячолітті?
Я — веселий. Я не тому «бідний», що я веселий. Я веселий тому, що не багатий...
А скільки буде таких у третьому тисячолітті?
2000

ПОВЧАННЯ ДІТЯМ МОНОМАХА

Діти!
Вчіться. Бо дубів ріжуть.
Вчіться. Бо поява зуба мудрості у роті дурня його розумового статусу не міняє.
Вчіться. Бо хоча дурість — також дар Божий, але зловживати нею не можна.
Виростете — князями станете. Людьми начальними.
Та нема страшнішого лиха у князівства, як дурний князь. І чим вище стоїть він, тим згубніша його глупість.
Не рвіться усі до головного престолу. Засліплені жадобою влади, перетопчете один одного. А фарисеї посадять на головний престол свого «Лжедмитрія». Із його «Мнішечкою». І під їх «патронатом» обдеруть усе князівство. Вас же пустять із торбами по світу. У своїм домі чужинцями будете і злидарями.
Не прагніть пустої слави і нагород. Не вдихайте багато хвалебних випарів. Бо чим більше їх вдихнете, тим важче будете видихати. Золота фортуна посміхається не тоді, коли чіпляють золоту корону, а тоді, коли знімають сталеві наручники.
Краще мати одну маленьку зірку в голові, ніж три великі на погонах чи золоту — на грудях.
Коли станете князями, князьками, а чи людьми владними, не скупіться підтримувати культуру. Про культуру народу
не дбає лише його ворог або ж невіглас, який боїться на тлі культурної нації виглядати ще більшим невігласом.
Шануйте, плекайте мову рідну. Здорове коріння предків.
«А що росте без коріння? — запитує народна пісня. І відповідає — яничари... » Мутанти з обмеженим інтелектом і необмеженою наглістю...
Не лінуйтеся другові подати руку, а ворогові дати під зад... ній міст так, щоб він протягнув ноги або ж виніс їх швидше із землі вашої.
Із сусідами не лайтеся. Але й не дуже братайтеся. Бо, як твердять індійці, трагічно закінчується братання між тим, хто їсть, і тим, кого їдять.
Не вдавайтеся до оракулів. Ясновидців, ворожок. Хочете знати, що буде завтра, підсумуйте, що ви зробили сьогодні.
Не заздріть чиємусь багатству. У чужу кишеню заглядають лише злодії і дурні. Розумна людина рахує свої гроші...
Не обкладайте високою даниною люд свій. Податок — це хабар державним чиновникам за невиконану ними роботу. І... Ніщо так не принижує гідності великого чиновника, як маленький хабар... Подбайте. Аби ви не лише вміли, а й мали чим пошанувати один одного.
Насамкінець: дуже інтимне.
Будьте достойні жон своїх, а жони ваші хай будуть достойні вас. Щоб панували між вами віра й довіра! Ніколи не вдавайтеся до «пояса вірності». Бо «пояс вірності» приносить таку ж користь, як і бронежилет: коли доля має покарати, то кілер щілину знайде...
2001

КРОКУЄМО В НОГУ

Держава сильна тоді, коли низи підтримують верхи. А коли низи найнизіші підтримують вершечки верхів — держава моноліт. Бо це — єдність верховіть крони з вусиками найглибших корінців.
Тому ми, оті «вусики», на хуторі «Мозамбік» створили орден «Великого Козла».
Шевальє назбирали дванадцять. Один «дворянин» — по чужих дворах лазить. Є «шляхтич»— на залізничному шляху промишляє. Він же — «банкір». Відмиває брудні гроші. Все, що за день в електричках нажебрає, увечері в шинку «відмиває».
Три знамениті в наших околицях «металурги». Промишляють на збиранні металобрухту. Визначний «аграрій» — спеціаліст по чужих городах. Шевальє «Курка» — майстер по курниках. Решта — шевальє широкого профілю. Беруть, де не так лежить і що під руку потрапить...
Важче з «кавалерственними дамами». Буфетниця Клавка категорично відмовилася: «Я — не послєдняя».
Отже, «кавалерственна дама» в нас лише одна — блукаюча Сондра. У неї кавалерів було більше, ніж на городі картоплі. Якщо врахувати, що города вона майже не садила, а «кавалери» сиділи всі, то Сондра — дама першої репутації в усій окрузі.
Неув’язка у нас вийшла з Великим Пріором. Тільки-но ми його обрали, одразу ж від нас його забрали. У Глеваху.
Нема в нашому ордені поки що й силовиків. Хотіли заохотити дільничного. Він також «кровєй голубих» — бо ніс вже починає світитися. Вперся, наче бугай: «Ви що, блін, чухані аристократи! Мене начальство візьме за якір!.. »
Тут вже «аграрій» обурився:
— Чудик! Твоє начальство само — в ордені «СС».
— Слухай, «ДД» — доблесний дебіл. Ти знаєш різницю між «СС» і вермахтом?.. То слухай. Німецьке «вер» — означає «хто». «Махт» — «робить». Отже, я — ніби вермахт... Той, хто робить. А «СС» — той, хто гробить...
Маємо деякі труднощі з атрибутикою. Тому «уніформа» у нас, як у партизанському загоні: хто що реквізував, те й носить. Отже, «мантіями» ми з «верхами» позмагатися не можемо. Зате ордени — справжні. «Кавалерственній дамі» почепили орден «Мати-Героїня». «Дворянин» поцупив його у Півнях на дачі. Шевальє «банкір» носить — «Вєсьолиє ребята» — «Орден Трудового Червоного Прапора». Хтось в електричці кинув йому в картуза замість копійок. Правда, шевальє «Курка» замість ордена носить на шиї плескату пляшку з-під горілки «Мрія»...
Не зовсім відпрацювали ще й ритуал посвячення. Сєня Баран проголосив себе — шевальє «барон». Всі чекали, що він дасть відповідний гуманітарний внесок. А він, паршивець, потай намагався винести. Те, що ми не допили. Звісно, заговорила «голуба кров» усіх шевальє і «кавалерственної дами». Барану обламали роги і нам’яли боки. Перевели його із «майстрів» у «підмайстри». Тепер він буде пити лише те, що всі
шевальє не допили. Якщо коли-небудь такого дочекається... На часі наш орден і зареєструвати. Шукаємо офіс. Для «Великого ложа».
Дільничний нам підказує:
— Прикріпіться до Глевахи... То я буду мати спокій. Та й «гу— манітарка» час від часу перепаде...
Наш орден «Великого Козла» не має нічого спільного з масонським сатанинським козлом. Ми — не «франкомасони», не «жидомасони». Ми «хохломасони». «Козел» — наша найін— телектуальніша забава. «Еліта» нашого хутора готова об’єднатися із вседержавною «елітою». І навіть з головною ложею в Англії. Во ім’я справжнього людського братства. Для збереження і відродження високого лицарського духу.
Тож «аристократи» усіх країв, єднаймося!
2003

ЧОМУ Я НЕ СТАВ ГЕНІЄМ ?

Коли мені стукнула «кругла дата», я почав прикидати: у скільки обходяться похорони? Не гучні — з оркестрами, салютами, феєрверками, фуршетами... Я за життя шумів не переношу... А «там» — карнавали мені не потрібні...
Ваня Молдаван заспокоїв:
— Чого переживати? Ти — відомий сатирик... Держава із задоволенням тебе похоронить... Сербський сатирик Вітезо— вич зазначав, що «Сатирик — це державний зубний біль. І лікують його видаленням...» Та й колеги по перу скинуться. По кілька гривень. На сякий-такий фуршет. З нагоди «передчасної втрати...». Конкурента... А олігархи, може, й пам’ятничок зварганять...
Від душі відлягло... Полізло в голову. Почав аналізувати своє життя
От чому я не став генієм?
Тому, що я — непосидющий. Геніями стають переважно лежні. Дрімотники... Вайлуйчики... Ті, що не люблять рухатися... Тіло спить — мозок працює: як ще поспати?.. Геніальні думки з’являються у напівдрімоті... При активній свідомості розум працює на тіло: як ще його нагодувати?..
Ньютон. Спав під яблунею. Яблуко на голову — бац! Почухався. Друге — бац! Відсунувся. Виматерився (англійською, звичайно)... Тоді яблуко із самого вершечка — прабац! По
самому лобі... У перенісся... В очах — свічки. У голові — геніальні іскри... І вже — закон земного тяжіння: чим вище висить, тим болючіше б’є...
Мендєєлєв... Свою таблицю хімічних елементів побачив у сні... Добре, що довго не спав... Бо сьогодні, окрім стронцію, ми мали б хтозна-яку холеру...
Бетховен... Свою «Місячну сонату» почув у сні... Місячної ночі...
Я за своє життя майже не спав. Тільки задрімну — сняться дівчата. І будять...
Чому я не став вождем?
Вождем і дурень може стати. Якщо на нього поставлять.
А ще мені дуже не подобається бути тимчасовим. Навіть «всенародно обраним». Навіть на два терміни. Навіть, не приведи Господи, на три...
Я за свій вік пережив: Пілсудського, Сталіна, Гітлера, іще раз Сталіна, Булганіна, Хрущова, Брежнєва, Андропова, Кириленка, Горбачова, Кравчука... І цього, Бог дасть, переживу...
Якщо грубо рахувати, то кожен із цих вождів — це лише одна дванадцята частина Дударя. Поки що. Якщо міряти на прожитий вік. А коли виміряти добродійністю — то, може, й нуль. Або ж якесь реальне страшне число з великим мінусом.
Між вождями і мною — велика прірва. Вони викликають у людей сльози і розпач. Я викликаю усмішки й надію, їм шлють прокляття. Мені бажають доброго здоров’я... Їх прагнуть швидше позбутися. Мене — частіше бачити. Вожді — серйозно народу брешуть. Я, жартома, говорю правду... То хто більше потрібний людям???
Чому я не став «Героєм України» ?
До того йшло. Хтось подав документи на «Олімп», щоб мене чимсь нагородити... До ювілею...
Я перепудився. Не приведи Господи, дадуть «Героя»... Як тоді дивитися в очі Юхимові Зв’ягільському, Софії Ротару?.. «Героям України», які все життя тільки те й робили, що боролися за її незалежність...
І я... документи «відкликав».
На «Олімпі «зрозуміли, що пішов в опозицію. Деструктивну. Через десяті язики попередили: «Нехай сюди більше й не ти— кається»...
Ніби туди можна «поткнутися.. » Ніби там постійно — «день відкритих дверей «...І «господар» з роспростертими обіймами і келихом шампанського чекає тебе на порозі...
Та я раз помилково «потикнувся»... Шукав «Будинок з химерами»... Мене обмацали, обслухали, обтрусили, повідрізали металеві ґудзики, прорентгенили, чи не проковтнув вибухівку, тоді категорично спитали:
— Що ви хочете?!.
— Розумієте, я вивчаю життя привидів... І мені сказали, що на цій вулиці є будинок з химерами...
— Чоловіче! — каже якийсь старший. — Не шукай кия на свою задницю!.. Тут — не «поле чудес», а — адміністрація Президента... »
— Йо-мойо! — зрадів я. — Так це ж якраз і до діла... Мені до нього треба... Він мене знає... Хочу подякувати. За те, що кожного разу вітає мене з Новим роком, з Днем незалежності... Зі святом жінки... А це ось до ювілею — вітальну телеграму вдарив. Відзначив, що я своєю творчістю зробив «гідний внесок у духовне культурне відродження нашої держави»... Між іншим, сказав, що я — талановитий...
Отой старший шепче молодшому:
— Виставте цього «таланта», поки нас з вами не виставили!..
Я тепер на вулицю Банкову більше не «потикаюся»... До Спілки письменників заходжу із «чорного ходу»...
Ага!.. Ще — чого я не став «Народним»?..
В одній дуже культурній установі мені кажуть: «Оскільки ти — більше на сцені, ніж за письмовим столом, акторська майстерність у тебе висока, манера виконання — своєрідна, то висуваємо на звання «Народного»...
Та через певний час: «Нічого не можемо вдіяти! Ми висунули, а «там» засунули... Високий адміністратор сказав: «Навіщо йому «народного», коли він вже має «заслуженого»?.. І дав зрозуміти, що я — просто не з того народу...
Це мене найбільше обурило.
Але Ваня Молдаван заспокоїв:
— Не хвилюйся. Я виїжджаю у Республіку Джибуті... Не виключено, що там балотуватимуся у Президенти... Генієм тебе не зроблю. Але одразу ж дам тобі «Двічі Героя», зроблю тебе «Людиною року» і возведу у «шевальє»...
— А як же їхній народ сприйме мене за свого? Я ж — блідолиций...
— Тут основне — не народ, а той, хто тим народом править... — Посміхнувся Ваня. — Я переконаю їх, що ти — білий
негр... І все своє життя віддав боротьбі за волю і щастя народу Джибуті...
Отже — вище носа... "Wenseremos!".. Якщо... не вс...мось...
2003

АНАЛОГІЇ

Ваня Молдаван забив мені у голову цвях:
— Держава — це машина, яка служить людині. Ти сам собі цю машину вибираєш. Сам купуєш. Сам обслуговуєш і сам їдеш. Хазяїн — ти. Машина — твій раб.
Я втратив сон. Чманію від щастя. Це якщо «машина» — моя, то всі оті «гвинтики», «шрубчики» — також мої... Очманіти можна. Всі державні чиновники — мої раби...
Порівнюю державну машину зі своїм «Запорожцем».
Кузов — це ніби територія. Багажник — державні комори. Чи банки... У багажнику лежать старі рибацькі штани Вані Мол— давана. І — кирзові чоботи. Спадщина кирзової епохи.
З іншого боку кузова — мотор. Це ніби уряд... Верховна Рада... Адміністрація Президента... Якщо у чужих машинах мотор спереду і він машину «тягне», то у «Запорожці» навпаки. Мотор машину «пхає»... Але... частіше пхаю я. Бо мотор «ба— рахлить»... Я пхаю, «матюкаю» і сам себе питаю: «Доки?!»
У моторі є карбюратор. Це ніби в державній машині податкова служба. Теоретично — економний. Практично — рекет.
Радіатор. Наче прокуратура. Покликаний охолоджувати. А чогось підігріває... Акумулятор. Ніби міністерство праці і соцзабезпечення. Мало б підживлювати. Насправді ж постійно не вистачає напруги...
Ну а кермо — є кермо. Що у моєму «Запорожці», що у машині державній. Функції одні — спрямовувати. І курс більше залежить не від керма, а від того, хто керує. І в якому стані... Але ж мені здається, що у моїй державній машині — дистанційне управління. Хтось нею керує на відстані... І вона весь час їздить «по колу». Як іграшковий трамвай...
Нарахував я у «державній машині» стільки «вузлів» та «механізмів», що у «Запорожці» не вистачило аналогів. Якщо б кожного державного чиновника прирівнювати лише до шруба, гайки або ж шплінта, то «тачка», на якій би ви хотіли їх усіх перевезти, буде подібна... Ви авіаносець коли-небудь бачили?.. Уявіть собі, що вся його верхня палуба завантажена
шестидесятитонними вагонами-пульманами... Але кожен оцей «шруб», «гайка» чи «шплінт» вимагає персональної «тачки»!.. Не «Запорожця»... Навіть схрещеного з «ДЕУ»... Кожна адмін— затичка, навіть та, що душею і серцем категорично повернута на схід, тілом тягнеться до «тачки» західної... А всі оці мої «слуги», мої «раби», ще й хочуть їсти... І апетити в них такі, що навіть якби я «Запорожця» обміняв на рівноважний йому шмат золота, їх не прогодую.
Вони ж мене ще постійно переконують, що для того, аби задовольняти усі мої потреби, їх чисельність треба збільшувати.
Скажіть, скільки кінських сил треба, щоб возити мою шіст— десятикілограмову постать? Вірно, вистачає однієї кобилячої... У моєму «Запорожці» — сорок п’ять. А мене переконують, що для моїх потреб необхідно доукомплектувати ще: паровим двигуном, двома реактивними, трьома електричними, десятьма комп’ютерними блоками управління, п’ятим колесом і вітряком зверху... Бо все це за «світовими стандартами» має випадати на одну «душу населення». І все це має робитися за рахунок тієї душі. І моя «душа» мусить всі вузли, всі гайки і навіть шплінти «змазувати», «відчищати», «заправляти»...
Мені стало лячно! Майнула думка: відмовитися від всього цього багатства і втекти у джунглі тропічної Австралії. Жити дикуном. Як отой «послєдній герой». Але ж я ще герой не «послєдній». Я ще хочу також мати свою державу. Почуватися у ній господарем... Хоча б таким, як у салоні свого «Запорожця»...
Отже, треба бути рішучим. Якщо держава — машина моя, на моєму утриманні, то я маю право її удосконалювати.
Заходжу у найменшу «державну дірку». До найдрібнішого державного «шрубчика». Якщо виміряти його деталями мого «Запорожця», то він навіть не «шрубчик». Він — затичка. Гумова. Від дірки на чохлі запасного колеса. Я не раз задумувався, хто і для чого цю дірку придумав? Очевидно, не було куди увіткнути зайву затичку... Сидить оця «затичка» за комп’ютером. Ганяє «мотоцикліста» за якимсь «злочинцем». На мене — нуль уваги.
«Певне, когось розшукують», — припустив я. І кинув погляд на прилизану голову «затички». Мої думки ніби вдарилися об клепки порожньої бочки. Зрозумів, що чиновна «затичка» грається у комп’ютерну гру «Лови злодія». Прикинув, скільки у «державній машині» може бути комп’ютерів.
Владно кажу:
— У мене до вас — державна справа...
Затичка ліниво повернула носа до мене:
— Чєво?
Бачу явно, що ця «деталь» — не з моєї державної машини.
— Очевидно, ви — новий легіонер із російського «Корпусу миру»... — Допомагаєте нам розбудовувати державу?
— Чєво? Чєво?
— Не думаю, що у вас — дефіцит інтелекту... Працюєте в установі моєї держави.
— Слишь, хохол! Здесь нє твоя дєржава, а русскоє арендноє предпріятіє...
Стою, наче обпльований. Не можу второпати: чи це лише оту «державну дірку» здали в оренду? А чи, може, усю «державну машину»?..
Разом зі мною — її власником?
2003

ЗАДОВБАЛИ

Ви радіо слухаєте?
До сніданку, до обіду, до вечері.
Ти ложку до рота, а тобі у вуха якась козяча колоратура трагічно виспівує:
Шлунок стурбований і переповнений,
Дує, газує, болить.
Вам допоможе і біль переможе
Природний, безпечний ПЕКТИН.
Вже допоміг. Коли «дує» і «газує» — апетит пропадає.
Береш пляшку, наливаєш чарку. «Для апетиту».
З радіо, як Пилип з конопель: «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це чи ні?.. »
Анонімне лікування алкоголізму...
Святу поезію Симоненка паршивець використав, щоб не дати людині чарку до рота донести.
Чухаєш потилицю — пити чи не пити?
Тут «На хвилі здоров’я» добродій Здоровенький: «Джерелом появи лупи є грибок «підіоспорум овале», що живе на шкірі голови кожної людини...».
Йо-мойо! Ні їсти, ні пити, ні чухати... Уявив, що живе в моєму організмі від голови до п’ят — мороз по шкірі.
Тут якийсь крикун утробним баритоном:
«Твої батьки живуть погано? У них — мізерна пенсія? Нема за що купити шматок хліба?... Передплати їм журнал «Пенсія»...
Це замість хліба. А замість масла — передплати їм журнал «Президент».
Для літніх людей найстрашніше — обжерство. Літнім корисно постійно постити. Щадящий режим. Тіло не перевантажене. І душа ближче до раю...
Опустив вуха.
Та раптом: «Вогняний дракон» збуджує чоловічу потенцію...».
Вуха почали підніматися.
«...Щоб мужчина довше був мужчиною, треба вжити одну таблетку за годину до планованого акту. Тоді приплив крові до відповідного органа збуджує його фантазію...».
«Фантазія» у мене і без таблеток збуджена.
Думаю. Може замість того, щоб витрачатися на «буркотіння в животі», лікування лупи, остеохондрозу, склерозу, купити отого «дракона». І випекти ним усе...
Лиш треба все прорахувати. Щоб не вийшло, як у Феді.
Він пив. Чорно. Жінці набридло. Поставила на столі пляшку. І чарку. До пляшки підключила електропровід із фазою плюс. До чарки — із фазою мінус. «Ясновидиця» порадила. Мовляв, візьметься за чарку, ним трусоне, — і він більше ніколи в чарку не гляне.
Федя приплівся серед ночі, Побачив пляшку, ухопив її і... з горла... Це ж як треба було хотіти, щоб ту пляшку донести до рота і не відірвати, поки вся горілка не витекла... То тією однією фазою Феді повибивало всі болячки — зоставило лише одну — потяг до випивки... Але тепер він споживає лише з пляшки, підключеної до однієї фази... І пояснює: «Пити не хочеться. Хочеться, блін, постійно доказувати, що у мене є сила волі...».
Цікаво, що мені після цього «дракона» захочеться постійно доказувати? Та й чи варто вживати? Ну ковтну я його. Але... ринкові умови... «Планований акт» навряд чи мені вдасться? Аби не перетворився цей акт стосовно мене на акт самогубства, а стосовно партнерші — на теракт.
Колись послухався Ваню Молдавана.
— У тебе, — каже, — такі колосальні природні дані. Чому б тобі не поїхати за кордон? Не заробити грошей?.. Там стільки самотніх молодиць... Сумують... Тужать...
Поїхав. Дав оголошення: «Професійний гуморист задовольняє веселі потреби сумних молодиць». І дописав: «З національним ухилом».
Я мав на увазі, що читаю молодицям гуморески. А вони подумали щось інше. І оте «з національним ухилом» мене погубило.
Все йшло, здається, нормально. Я смішив — вони сміялися. А одного разу (а я працював надомником) мене викликала якась екстремістка. Видно, що емігрантка з колишнього «Союзу», бо дуже нахабна. Нутром відчув, що тут щось не те. В будинку вона сама. І напівгола.
— Как это с национальным ухилом? — питає.
— Українською мовою, — пояснюю.
— А при чем здесь мова?
— Я мовчки смішити не вмію... Я — не клоун.
— Слушай, чувак! Ты давай мне секс!
— Мадам, — кажу, — у мене не секс. У мене — гумор. Я лише смішу... Веселю тобто...
Вона викликала якогось гевала. Мене звинуватили у ксенофобії, антисемітизмі, зоологічному націоналізмі.
Повернувся я з-за кордону ще худішим, ніж був. І ще біднішим...
Радіошнурок істерично пропагує «Вогняного дракона». Запевняє, що він «апробований на всіх вікових категоріях». І з його допомогою я відчую себе «неперевершеним жокеєм».
Інтригує. Правду кажучи, верхи я вже давно не їздив. Але перш ніж стати «жокеєм», слід знайти хоча б якусь «шкапу». Потім її осідлати... А що, коли вона виявиться норовистою? Чи спроможуся її приборкати?
«Жокейський» досвід спонукає до аналітичного мислення. У молоді роки ти готовий вискочити на все, що ірже, стрибає і крутить хвостом. У зрілості — сідаєш на ту коняку, яка добре біжить і пристойно виглядає. У перезрілі роки думаєш: «Чи піднімуся у те сідло? Чи втримаюся у ньому? І взагалі, чи потрібні мені ці «скачки»?
Сумніви дописує ще одна реклама: «Нова акція! Якщо тобі є вже вісімнадцять, відкоркуй пляшку пива «Оболонь»! Під її покришечкою — твоє майбутнє!».
Звісно, з червоним носом, синіми вухами... І ти ніколи в житті не відчуєш себе «неперевершеним жокеєм»...

2003

Далі

До змісту Євген ДУДАР ВИБРАНІ ТВОРИ