Євген ДУДАР
Вибрані твори
ГУМОР САТИРА

ГУМОРЕСКИ ФЕЙЛЕТОНИ УСМІШКИ

І СИЛОЮ, І ПРАВДОЮ
Відкритий лист Віті Царапкіна до редакції газети «Вечірній Київ»

Розпрешановні!
Як ви думаєте? Хто для України дорожчий? Король Непалу Бірендра Бірбіркрам Шахдева, чи я, рядовий нашої держави? Який за своє життя вже «виконав і перевиконав» стільки, що всім королям світу й не снилося. І то постійно долаючи
«тимчасові труднощі». І «тимчасово» задовольняючись скромними потребами.
Чому ж ви тоді перед тим королем так розшаркуєтесь? Мовляв, надійшов лист. Від короля Непалу. На ім’я нашого найвищого... А про те, що я написав уже п’ять листів на ім’я нашого найвищого, ніхто ні гу-гу.
Раз, правда, прийшла відповідь. З житлової контори. Від техніка. «Шановний добродію Царапкін, трубу у вашій ванні поміняємо в наступній п’ятирічці...».
А я ж писав зовсім про іншу трубу. Я писав про трубу, у яку вилітає наша економіка, народне добро, наше здоров’я.
До речі, про здоров’я.
Ви у своїй газеті описуєте, скільки Західна Європа поїдає нітратів, фосфатів...
Мій друг Ваня Молдаван з’їв усього-на-всього один кавун. А викачали з нього усю таблицю Менделєєва. І тридцять ще невідомих нікому елементів.
Хочу зауважити, що кавун привезли не із Західної Європи, а з Південної України. І придбав його Ваня не на складі якогось агресивного блоку, а на лотку держагропрому. То, може, ви розтлумачите читачам, що за блок отой агропром? Чим він воює і проти кого?
Тільки ж Ваня Молдаван каже, що все одно не розтлумачите. Бо зараз бракує паперу. У нас завжди чогось бракує. Був папір — не вистачало гласності. Є гласність — нема паперу. Буде і те, й інше — не буде кому писати. Знітратимося і сфосфатимося. Згербіцидимося і запестицидимося.
Хочете перепитати, де буде медицина?
Там, де вона й зараз. На сторожі спокою його величності керівного прошарку! І разом із тим «прошарком» боротиметься проти морального захворювання населення. Радіофобією, хімієфобією. Алкоголізмом, курінням. Он Київ уже оголошували містом антиалкогольним і антикурильним... Давайте ліпше оголосимо Україну державою здорового глузду. І моральної чистоти. І громадської свідомості.
Тільки навряд чи вийде. Дуже вже багато у нас «талантів» бити в барабани і кричати «ура». І всі вони, як «невловимі месники». Тільки доходить до того, коли вже треба брати і садити, — його беруть і кладуть. На обстеження. Бо він ніби того... З вітряками в голові...
А може, треба обстежити до того? Перш ніж садити його
у керівне крісло? Перш ніж допускати його до народних надбань? Перш ніж довіряти йому наші долі?
Важко. Довготривалий період застою призвів до остеохондрозу наш суспільний хребет. Хто зігнувся — не може випростатися. Хто випростався — не може зігнутися.
Потрібна сила.
Не короля Непалу. Навіть якщо він, Бірендра Бірбіркрам Шахдева. А моя. Ваша. Усіх нас.
І правда потрібна. Одна для всіх. І для найвищого в державі. І для мене — рядового громадянина.
1987-1988

ХУНТА ДІЄ

Їхній з нашим на найвищому рівні зустрічаються. Про атомне роззброєння говорять. А хунта міжнародної реакції свою чорну справу робить.
Взяти хоча б дорогу. Від пункту «А» до пункту «Б». Ну якби від Ходачкова Великого до Ходачкова Малого. Коли дивишся на карту — магістраль. Коли котиш по цій «магістралі» — не можеш ні на що дивитися. Товче, як на муках.
Хто дорогу будував?
Читай наочну агітацію уздовж неї:
«Доженем і переженем розвинуті країни»
«Не впевнений — не переганяй!»
«Прискорення — надійний важіль економічного достатку!»
«Перевищення швидкості — причина аварій!»
Значить, будували дорогу наші.
А хто повиколупував ями на дорогах?
Правильно, їхні. Агенти хунти. Щоб ми рідну наочну агітацію рідними очима не могли бачити. Щоб нами товкло, як на муках. Щоб ми машини ламали. Пальне перевитрачали. Нерви свої псували. Матюкалися десятиповерховими лайками: «Розперетудитвоюначальникадорогукрокодилакопито!» Тобто, щоб ми морально розкладалися.
Спитаєте, при чім тут хунта?
Читайте назви населених пунктів.
Шукаєш «Оліїв» — знаходиш «Постномасловку».
Шукаєш «Барвінкове» — знаходиш «Травомогильное».
Шукаєш «Зимну Воду» — знаходиш «Холодноводковку».
Ні, російською мовою треба. Бо навіть Федя з-під Броварів «не пойме» українською. Не кажучи вже про Івана з-під Гле-
вахи. Чи про «Філіпа з Борщаговки». А латиною для кого? Для своїх. Для агентів хунти.
Але дороги — це ще півбіди. Ви подивіться, що та хунта зробила з нашою землею? З нашою економікою? З нашими душами?
Щодня в газетах повідомлення, що «порівняно з минулим роком ми стрибнули вище...»
Щодня «стрибаємо вище», а до висоти князівства Ліхтенштейн дострибнути не можемо. Хтось нас за ноги тримає?
Мій друг Ваня Молдаван каже: «А на біса нам той Ліхтенштейн? Щоб ми на таку козявку рівнялися? Там тої території, як у зайця хвоста. За день дитячим велосипедом тридцять разів обгасати можна. Вони мусять угору пнутися. А в нас широт...»
Дійсно. Широт у нас — слава Богу. Так вузьколобо господарювати можна тільки на великих широтах. Методом дикого стада. Витовк на одному місці — переповз на інше. Баран не думає, що після нього зостанеться на землі. Він шукає, де більше урвати... У Ліхтенштейні давно вилетіли б у трубу...
Чому ми досі не вилетіли?
Яке там чудо. Труби такої великої нема. Щоб усе гамузом у неї пропхати.
Боротьба за цю трубу точиться не на життя, а на смерть. Агенти хунти постійно намагаються цю трубу розширити. Народ самовідданою працею намагається її звузити. Для прикладу взяти хоча б мирно-атомне бомбардування України.
Підсунули нам Чорнобильську. З розрахунком, що та бабахне, буде постійно чмихати і наш народ труїти.
А народ героїчною працею блок — у саркофаг. І тисячі тонн цементу на нього.
Підсунули нам Рівненську. З розрахунком, що та буде осуватися в печери. А ми — тисячі тонн цементу під неї. Цементу, слава Богу, у нас не бракує. Цементових заводів — також. Гірських хребтів — також. Людських хребтів — також. До речі, людські хребти у нас найдешевші у світі...
Тоді вони, щоб зламати хребет нашої історії, підсунули нам Чигиринську.
А ми їм — громадянський ентузіазм.
Вони нам — Хмельницьку. Щоб та, як казкове чудовисько, випила Дністер. І ми задихнулися від спраги.
А ми їм — громадянську совість. Тоді вони, щоб остаточно
нас добити, — Південноукраїнську, Кримську, Запорізьку та іже з ними.
А ми їм — громадянський пафос. Пафосу у нас, слава Богу, не бракує. Демократія. Гласність. Та й усіх підряд не беруть. Лише зачинщиків. І довго не тримають. У камерах повітря тепер чистіше, ніж на свободі.
Але народи наші здатні не лише на героїзм. Народи наші здатні на самопожертву.
Агенти хунти обібрали наших дітей, знищили природу, спустошили державну казну, поруйнували пам’ятники культури. І думали, що нам уже хандрець. А народи наші щедро трусонули гаманцями і вдарили по хунті фондами. Створили фонд захисту дітей, фонд захисту природи, фонд культури... І так далі. І тому подібне. Ще й на боротьбу за мир зосталося. Бо ми не можемо дозволити, щоб миролюбний народ Гвінеї Бісау ходив без штанів. Щоб дочки островів Зеленого Мису не мали за що придбати дрантьового ліфчика.
Питається, де взялася у нас ця проклята хунта? При нашому «народному ладові»? При таких «світлих ідеалах»? При таких надійних органах?
«Внєдрілісь», як каже Вітя Царапкін. У науку — неуки. У Ради — безпорадні. Скрізь позалазили компартійні і вчорашні комсомольські архарівці. Бо дармоїдам всюди в нас дорога і пошана всюди «дуракам». І вони розплодилися. Як одноклітинні. Дармоїд плодив дармоїда. Неук — неука. Пристосуванець — пристосуванця. Утробно-шкурницька генетика. Дурний начальник шукав собі ще дурнішого заступника. Вче— ний-неук — ще тупішого учня. З позицій державної безпеки.
Тепер перебудовуємося. На всіх рівнях. В усіх галузях. В усіх прошарках. Будуємо нову державу. Хто на ділі. Хто на словах. Хто на папері...
А хунта діє...
1988

СИНГАПУРІЇ
Промова, яку я збирався виголосити на сингапурському базарі

Вельмишановні сингапурки і сингапурці!
Господарі і гості!
Патріоти і провокатори!
Перш за все, чому я тут?
Не тому, що, як пише поет Федіан Кланя:

До такого довів стану
Нас партійний самодур,
Що по масло і сметану
Я літаю в Сингапур.

Як бачите по мені, закордонного масла і сметани я не їм.
Лозунг нашого часу гласить: «Всі дороги до комунізму ведуть через капіталістичні базари!» Отож назад — та сама дорога. Словом, шукаємо. Як вийти. Що кажете? Маємо не той «Капітал»? Карл Маркс тут ні при чому. Він пожартував. А ми сприйняли всерйоз. З вами теж може статися. Хто не живе, той не помиляється. Ми ж в основному помилялися. То й не було коли жити.
Чому мене потягло на промови?
Зараз на промови тягне всіх. Всі себе відчули державними діячами.
Що таке в Україні державний діяч?
На це запитання найкраще відповів дід Матвій. Він сказав:
«Це як у нашому селі завклубу. Клубу нема, а діяч є. І гроші отримує. І в дамках ходить...»
Отож, на кожного нормально працюючого зараз по десять діячів. Сім — правих, два — лівих. І по одній деструктивній силі.
Ліві вважають, що вони все життя праві. Як у тому анекдоті: «Партія — наш рулєвой!» «Машину» вже давно розтрясло на бездоріжжі. Вже нема ні «мотора», ні «коліс», а «рулєвой» все рулює. Словом, ліві тримаються. За те, що завоювали. Для себе. За кабінети. За посади. За блага.
Як пише відомий поет Федіан Кланя:

Щоб втриматись при владі Рад,
Стає на роги апарат!

Один апаратчик поетові зауважив:
— Ви всі вважаєте, що ми нечестиві. Але хто і коли бачив у нас роги?
Поет гідно відповів:
— Ви всі вважаєте, що ви святі. Але хто і коли бачив у вас крила?
Праві вважають, що кабінети треба провітрювати. Крісла міняти. Віддати шану, потоптаним лівими, предкам. І подумати про нащадків.
Деструктивні сили служать лівим. Провокують правих і тренують біцепси. На випадок надзвичайної ситуації.
Ліві називають правих «екстремістами», «націоналістами». Звинувачують, що ті хочуть розвалити наш «общій дом». І лякають їх десантними військами. Бо справжня демократія завжди тримається на гуманних принципах і десантних військах.
Праві кричать: «Ганьба!» І полохають лівих національними прапорами.
Словом, стіна на стіну.
Мій біологічний ритм також вимагав політичної активності. І я включився. У передвиборну війну. Кинувся рятувати свідомість села. Але вилетів у трубу. Газову. Мій суперник виїхав на платформі з газовими трубами.
Взагалі, більшість отих передвиборних платформ нагадували платформи звичайного поїзда. Зчеплені однією сув’яззю. Котяться по одних рейках. І тягне їх один локомотив. І всі — в тупик. Або — під укіс. Бо так спрямована дорога.
І я з жахом подумав: «А що, коли більшість депутатів в’їде в парламент на отаких платформах з дутим газом? Не дай Боже сірничка або іскринки! Як рвоне! То всі у трубу вилетимо. І праві, і ліві, і деструктивні.
Тому я боровся. Словом правди. Але народ так вихворів від гіркої правди, що захотів солодкої брехні. Та й сили противника були явно переважаючі. У мене група підтримки — кілька політичних неофітів. У моїх супротивників — «група захвата власті», розвідка, контррозвідка, диверсійні групи. І тили. Надійні. З солідними базами, оперативними службами, бойовим забезпеченням. Словом, нижніми кінцівками він опирався на голови своїх вірнопідданих осавулів на низах, а головою впирався в ноги верховенствуючих над ним божків у столиці. І його всіма силами тримали. Щоб він не випав з отого бюрократичного хребта. Щоб не паралізувало весь бюрократичний організм.
Але я боровся. Доводив, що я не «екстреміст». Не «деструктивна сила». Що я не буду «різати жидів» і «виганяти москалів». Що я не з тих, які у свій час кричали: «Геть кацапів з українських тюрем! Українські тюрми тільки для українців!»
Що письменники не винні в тому, що нема мила, прального порошку, цукру та олії. Бо скільки я на своє худе лице того мила можу вимилити?
Що в мене у швейцарському банку нема ні шеляга. Бо наші гроші можна вкласти тільки в консервні банки.
Що я ніколи не мав дванадцяти жінок. Законних. А лише дві. А «незаконні» законом не заборонені. І їх ніхто не реєструє. Ні в мене, ні в мого суперника. Та й я, зі своєю неповторною вродою, можу служити для жінок не предметом кохання, а предметом помсти... Своїм чоловікам.
Мене допитували, скільки я заробляю? Я делікатно зауважував, що розумна людина рахує свої гроші...
Вимагали сказати, скільки я перераховую у фонд миру.
Я пояснював, що на танка чи на ракету для недорозвинених країн не витягну. Тому волію перераховувати у фонд милосердя. З цільовим призначенням. На розвиток психлі— карень. Щоб в Україні було менше дурнів...
Остаточно вибило мене з боротьби те, що в «Союзє нєру— шімом» у цей час вибрали президента. Я зрозумів, що сам президентом вже не стану. А президенту, якого обрали, надано право розганяти будь-який парламент будь-якої республіки. Отже, якщо мене й оберуть, то обов’язково «розженуть». Бо таким, як треба, я ніколи не буду. А таких, як я є, ніколи нікому не треба. Ні генералісимусам, ні генеральним секретарям, ні президентам.
Отож, милі мої сингапурки!
І шановні сингапурці!
Якщо у вас будуть якісь вибори, не висувайте мене ніяким кандидатом в ніякі депутати. Бо якщо у нашій «найгуманнішій і найсправедливішій» країні до влади йдуть по кістках, то чого можна чекати у вашому Сингапурі?
1989

НЕВИДИМКА

Ви мене бачите? А ви? І ви бачите? Дивно. А чого ж моя дружина мене не бачить?
Вона сказала:
— Ти для мене — плазма. Целофановий мішечок з відповідним набором костомашок. Іноземною кажучи: «Прозрач— ность!» Я тебе не бачу і бачити не хочу!..
Те, що не хоче бачити, — природно. Яка жінка хоче бачити свого чоловіка?
Але те, що не бачить...
— Раз так, — б’ю на психіку, — продам хату. За долари. Змотаюся в Монте-Карло. Промотаю гроші в рулетку. З найкращою повією світу збацаю стриптиз... Тоді ти мене побачиш... І гірко заплачеш...
— Хіба зі співчуття... Голубе голокрилий! Тебе не видно. Ти — невидимка!..
Будь на моєму місці Парахоня, за такі слова своїй «голубці» обскубав би крила. І одірвав би хвоста. Я ж знаю, що жінка створена для того, аби не давати чоловікові спокійно жити. А бита дружина — як годинник після ремонту. Хоча й ходить, але покладатися на нього не можна. В сімейних баталіях частіше першими нападають жінки. Але перемагають чоловіки. Та істина глаголить: «Якщо хоробрий війну виграє, то розумний її не почне»...
Стою перед дзеркалом. Вивчаю свого лоба.
Американці підрахували: чоловіки дивляться на себе в дзеркало без причини у десять разів частіше, ніж жінки.
Звичайно, чоловіки не скубуть брови, не підфарбовують вії, не фарбують вуста, не розгладжують зморшки, не накладають маски, не чіпляють сережки, не крутять чуприни... Отже, їхнє зазирання в дзеркало майже завжди без причини. Навіть тоді, коли чоловік розглядає у дзеркалі свою мужність, свій розум, свій талант чи свою красу. Я ж шукаю у дзеркалі те, чого не бачить моя дружина. Шукаю себе.
Думаю. Ось чого я такий? Скромний. Тихенький. Покладливий. Непробивний. Бо виховувався в атмосфері надзвичайної чуйності, в атмосфері суцільного спокою і гуманізму. Заїкнешся, що хочеш їсти. Посадять. На «казьонний» пайок. Поскаржишся, що босий, — взують. У «казьонні» черевики. То кожен волів, щоб його менше чули. І менше бачили... Але люди ніби й мене помічали. Правда, більше тоді, коли їм треба. Коли ж треба мені — я невидимка. Мчать повз мене, як наполохані зайці. Я з цього не роблю погоди. Незнайомим усміхаюся. Знайомих посилаю. Ще далі, ніж вони біжать. Але погоду робить жінка. А погода в сім’ї — це погода в державі. Я ж, виявляється, для неї — невидимка.
І тут мене осінило:
— Якщо я невидимка, то як же ти мене тоді побачила? Вилася навколо мене, як огірок навколо тички... Я вже думав, що ти з родини джгутикових...
— Голубе голокрилий! А ти для мене й був тичкою. Я вилася
по тобі вгору, до сонця... Та ось — сонце далеко. А тичка — коротенька. І дуже крихка...
Мій голос вперше за все сімейне життя став мужнім:
— Шукай дуба!
— Голубе голокрилий! Я вже знайшла. На свою голову. Ти — тичка за формою, але за змістом — дуб. Бо всі чоловіки зараз крутяться, вертяться, займаються бізнесом... А ти... невидимка...
1989

АХ, КОЛОСАЛЬНО!

«Ах, колосально! Ах, фантастично!.. »
Це з приводу того, що я місяць пожив там. За горбом.
А те, що я сімдесят років прожив тут? Не фантастично? І не колосально?
Все життя коло сала! Більше нічого нема. І ніхто не захоплюється моїм героїзмом. Моєю кмітливістю.
Країна суцільних раціоналізаторів і вигадників. Уряд вигадує, як обдурити мене. Я вигадую, як обдурити уряд.
Воно нам далося з молоком... рідної партії. Тої самої. «Двічі розстріляної», як висловився третій Ілліч. І тричі проклятої.
Сиджу з вудочкою біля ставка. Прийшли піонери з підпільного загону імені Ніни Андрєєвої:
— Дядьку, давайте укладемо бартерну угоду. Ви нас вчите вудити рибу, ми вас — танцювати ламбаду.
І вкрали мою куфайку. Потім виміняли в селі на самогон.
Я до вечора на березі танцював ламбаду. Вони у лісі співали:

Мы все добудем, поймем и откроем
Холодный полюс и свод голубой.
Когда страна быть прикажет героем,
У нас героем становится любой...

«Ах, колосально! Ах, фантастично!»...
Ніби там я освоював нову планету. Ніби щось героїчне вчинив. Там жити — раз плюнути. Там є усе. Тільки куфайки нема. І не знають, що це таке.
Я їм пояснюю: «Тілогрійка. Ватник».
Вони дивуються: «Навіщо вата, коли є вовна?»
— Нам, — кажуть, — сорок мільйонів овець треба відстріляти і закопати. Бо затоварилися вовною.
— Давайте, — кажу, — поміняємо. На наших комуністичних баранів. Керівних. І ви ніколи не будете затоварюватися. І зро
зумієте, що таке куфайка. Якщо ми вам надішлемо гуманітарну допомогу...
Люди там, правда, добрі. Всі посміхаються. Аж зло бере...
Тільки лякливі. Дуже бояться «холестерину». Не хочуть швидко старітись. Щоб шкіра не морщилася...
А ми тільки чекаємо, коли стукне шістдесят. Щоб на пенсію. Щоб спокій. Правда, кремлівські «геронтологи» придумали так, що стукає взагалі. І то або перед самою пенсією, або за рік опісля. І вже вічний спокій. І тобі, і державі. І пенсію платити не треба. І шкіра не морщиться. Бо з тих, що чудом ще дихають, її сімдесят разів здерли. Ще до пенсії... Кажуть, людина має сім шкір. То там людина має сім шкір. У нас — сімдесят сім...
Отож нічого ахкати. «Ах, колосально! Ах, фантастично!»
Там колосальний тільки страус. Яйця несе, як гарбузи. Ферму їхніх страусів і наш «соціалістичний вибір» — було б фантастично. Одним яйцем півсела нагодувати можна. А так живемо фантастикою...
1990

АЛЬТЕРНАТИВНИЙ ВАРІАНТ

Приніс свині їсти, напакував корито. Вона задоволено цямкає, а я тяжко думаю: «Що таке альтернативний варіант?»
Були в нашому колгоспі збори. Висували кандидата. У депутати. Наше начальство місцеве висувало представника обласного начальства. А ми мали підтвердити, що всі погоджуємося.
І тут мене підкусило вийти до мікрофона:
— Шановні вожді і вождики колгоспного, районного та обласного масштабів! Тепер демократія і гласність. У мене є альтернативний варіант...
Мікрофон відключився.
Усі забігали.
Голова колгоспу каже:
— Проклятий капіталістичний мікрофон. Не витримав нашої соціалістичної гласності...
І відвів мене за куліси:
— Слухай, Борихович! Ти завше вискакуєш, як Пилип з конопель. Як дам тобі «альтернативний варіант», то свиня твоя здохне з голоду...
— Я ж хотів... головлікаря... або вчителя...
— Лікар нехай лікує хворих, вчитель нехай вчить дітей... Хто на що вчився... А керувати — хай керує той...
— Хто ніколи не вчився? Хто більше нічого не вміє?..
Вічно крикливий голова затиснув кулаки. Заскреготав
зубами. І замовк.
Обізвався вічно мовчазний заступник:
— Розумієш, Борихович, треба дивитися в майбутнє. Оберемо, для прикладу, депутатом вчителя чи лікаря. Що з них візьмеш? Зошита? Таблетку?.. Та й тих нема... А голова облагро— прому дасть нам труби...
— Ніби Верховна Рада — це трубний завод. Чи він буде в інших колгоспах брати, а нам давати? Діляцтво це, шановні вождики. Діляцтво... — Тут я вже розійшовся не на жарт. — І, взагалі, чому на високих посадах досі сидять комуністи-екстремісти?
— Нема кому зняти, — спокійно пояснив парторг. — Бракує монтажників-висотників.
Тут знову втрутився голова:
— Слухай, Борихович, чого ти мені, як вітер в очі? Чого тобі треба? Дитина вчиться, свиня росте, жінка має легку роботу...
Я вдарив себе у груди:
— Правди мені треба! Правди!
Парторг заспокоїв:
— То йди до кіоску, купи собі. Навіщо за кілька копійок псувати нерви і собі, і комусь?.. Бережи нерви, чоловіче. Тобі ще треба хату будувати... Бичка годувати... Дочку видавати...
Я проковтнув язика.
Заговорив аж удома...
Стою біля свині. Вона цямкає, оком на мене косує. А я тяжко думаю: «Є таки чудеса на світі. Хоча б наша державна машина. Усі шестерні крутяться в різні боки, а машина їде... І ще й у космос літає...».
1990

У ПОРЯДКУ КОНВЕРСІЇ
Лист до Головного Конструктора

Високий конструкторе! Звертається до вас Гаврило з хутора «Мозамбік».
Не подумайте, що я втік за кордон. «Мозамбік» — це хутір. На нашій славній Україні.
Поясніть мені, де на отих космічних кораблях ви чіпляєте гумку від трусів? Весь наш район труси руками підтримує. А партійний секретар каже: «Резина йде на космічні нужди... »
«Нужди» ми розуміємо. Ми все життя працюємо на якісь «нужди». Але ж які велетенські труси треба для того космічного корабля, щоб стільки гуми вимотати?
Нам що? Ми можемо і без трусів.
Ми в космос не літаємо. І нас ніхто не бачить.
Тільки ж — не та продуктивність праці. Однією рукою працюєш, а другою за живіт тримаєшся.
Міжнародна асоціація лікарів звернула на нас увагу. Думали, якась пошесть. Та голова сільради викрутився: «Це в нас така секта. З рукою на животі моляться... Тепер — свобода совісті... »
Та й не хочеться ганьбитися. Уявіть, що хтось колись у вічній мерзлоті (а воно до того йде) віднайде арабські меблі, які показують по телевізору, італійський одяг, японську техніку, французькі моди і між цим усім — мене, Гаврила з «Мозамбіка». Представника найпередовішого суспільства. З орденом на грудях і голим, вибачте, задом...
Наш рабовласник (кличка голови колгоспу) і головний осавул (кличка партійного секретаря) кажуть: «А ти, Гавриле, більше пий. Щоб і вічна мерзлота не брала. Аби пережити оцю цивілізацію. А в наступній — усі будемо голі...».
Так пити ж нічого. Казьонки нема. Своя технологія розроблена. То нема сировини. І компонентів. Та й, правду кажучи, страшнувато. Отой полстергейт, чи як воно, і до нас дійшов. Барабашка завівся. Нікого не видно, а хтось стукає.
Тепер чудес багато. І чудотворців. Масовий гіпноз. Екстрасенси. Бісів і відьом з людей виганяють...
А чому б їх, тих екстрасенсів, не запросити, скажімо, на засідання Верховної Ради. Ой, скільки там бісів!.. А прикидаються маленькими дітьми. Повторюють тільки одне слово: «Дай! Дай! Дай!» І дорікають: «Для того, щоб ми краще жили, треба, щоб ви краще працювали». Ніби ми спимо.
Пам’ятаєте, перед тим всесоюзним референдумом. Один закликав: «Надо создать такую обстановку, чтоб народ мог сво— бодно виразиться».
Питається, чого «надо»? Давно «создали». Таку обстановку... що народ тільки те й робить, що «виражається». Вже японці від нас навчилися: «Японамать, японамать... » А Фенька вусата «виражається» «вправительствомать». Тільки не конкретизує, в яке... І, як нап’ється, співає:

Вставай, страна огромная,
Вставай на смертний бой!
С партийной силой темною,
С проклятою ордой.

Ворожка Глоба каже, ніби у космосі за нас йде шалена боротьба. Марксіяни і плутаніяни хочуть, щоб ми і далі жили гамузом. Ну, в такому суспільному гуртожитку. Комендант. Вихователі, вахтери. Спільна кухня, спільний туалет, їх підтримує рада ветеранів НКВС Проскурівського регіону. Бо в спільному туалеті легше шпіонити.
Іншопланетяни вважають, що за триста літ тюрми народи Російської імперії заслужили на власні квартири, тобто держави...
Тож у космосі зараз роботи і роботи...
У нас, правда, також її не бракує. Чули, як депутат-аграрник, тасуючи страйкуючих шахтарів, наводив за приклад наш героїзм.
«Кожен день шістсот тисяч доярок по грязюці без світла йдуть на ферми...
Кожен день 150 тисяч свинарок ногами місять «навоз»...
Кожен день доярки руками переносять 70 тисяч тонн молока... і совість їм не дозволяє страйкувати...»
Скажу скромно. Не ми одні.
Кожен день сотні тисяч службових автомобілів розвозять сотні тисяч вищих чиновників по сотнях тисяч кабінетів. Де вони невтомно приймають сотні тисяч зведень від сотень тисяч нижчих чиновників. І скрупульозно підраховують, скільки сотень тисяч доярок і свинарок щодня ходять по грязюці... І совість їм також не дозволяє страйкувати...
А мене так допекло оте підсмикування трусів, що я б уже й застрайкував. Дак візьмуть, як каже наш рабовласник, у повну економічну блокаду. Для свині не випишуть дерті, для корови — мішанки, для хати — палива... Та ще й, не дай Боже, прийдуть, знайдуть (про що йдеться, знаєте) і посадять... А в газеті напишуть, що Гаврило з «Мозамбіка» — екстреміст і деструктивна сила. І посадили його за зв’язки із західними спецслужбами... Тож, як бачите, страйкувати не дозволяє нам... совість...
Високий Конструкторе!
Я розумію, що космічні кораблі дуже потрібні. Особливо нині. Коли конверсія, роззброєння. Кількість танків у Європі
скорочують. І переплавляють. За Урал. Сухопутні війська скорочують. І сплавляють. У морську піхоту. А ворог не дрімає...
Але чи не могли б ви допомогти нам отією злополучною гумою для трусів? Ну, так ніби взяти шефство над нашими трусами. В порядку конверсії...
З оборонним привітом!
Гаврило.
Хутір «Мозамбік»,року 1990-го.

СЕКСУАЛЬНІ РОЗДУМИ

Нова диверсія проти народу, їсти не дають, а секс пропагують. У коморах — голі полиці. А на екранах телевізорів, вибачте, — голі... баби. Голографія. Технічний прогрес. Знизу — вище не можна. Зверху — нижче не можна. Посередині — муфта. Півтора дюйма. Дюймовочка. Тільки чоботи, як у гусара. Ніби в них всі дівочі тайни заховані. Решта — гласність.
Сексуальний екстремізм. З деструктивними наслідками. Руйнує мораль. Руйнує нервову систему. Півночі не спиш, думаєш про ці чоботи. Півночі смикаєшся, як заєць. Поки жінка штурханом не розбудить:
— Досить! Ти цілу ніч називаєш мене Терезою. І «стягуєш» з мене якісь чоботи...
— А як ти три ночі називала мене Будулаєм! І шукала в мене бороду. Я не казав «досить»!
І вже конфлікт. Вже драма. Вже трагедія. У власній хаті. На власному ліжку.
А що робиться на дорогах?
Ти їдеш, вона йде. Туп-туп! Туп-туп! Інтригує. Провокує. Дражнить. Виписує екстремістські кренделі напівголим, вибачте, хвостом. Об такий хвіст не тільки машину можна розбити, а й долю. А на дорогах — рух. Машина за машиною. Колона за колоною. Йдуть до ринку. Дід Тимко каже: «Щоб вони вже за чорну хмару зайшли. Все кудись ідуть. То до комунізму, то до ринку».
До речі. Про аварії на дорогах. Кажуть, що найбільше людей гине на темних, неосвітлених дорогах. Брехня. Найбільше людей загинуло на «світлій дорозі»... до комунізму.
Тепер теоретики шукають причин. Одні кажуть, світлофори не працювали. Інші — регулювальники були тупі. А практика
показала: тупик на самій дорозі. І прірва. А ззаду підганяли. І брехали: «Верной дорогой идете, товарищи!»
Ще й примушували співати: «Наш паровоз вперед летит, в коммуне остановка...»
А коли хтось сумнівався, чого той паровоз так повільно «летит» і чому та «остановка» так далеко? Дотепники пояснювали: «Тому, що вся пара — в гудок».
Дорогу до комунізму вже, слава Богу, закрили. На капітальний ремонт чи назавжди. А гудок все одно гуде.
Деструктивна дія сексу. Роздягає людей на бігу. По голодранству ми вже обігнали Ефіопію і плем’я аборигенів бу-бу на Суматрі. Найщасливіша країна світу, яка складається з найнещасніших громадян. А ми ще дивуємося, чого над нами інопланетяни літають? Чого наших людей крадуть? Де ще таких візьмеш? Невибагливих. Витривалих. Він тобі за шмат ковбаси і за пляшку будь-яку планету освоїть! Босий і голий. Тільки скажи: «Нада!»
Нас з дитинства вчили:

Нам солнца не надо — нам партия светит,
Нам хлеба не надо — работу нам дай...

Розуму нам також «не надо».
Один російський філософ каже, що вже буде краще. Бо настав «конец людей, свихнувшихся на коммунистической идеологии». Це в Росії настав кінець. А в Україні — тільки початок.
Подивіться на засідання Верховної Ради. «Блоковые лица», їх не зворушить ні сльоза згорьованої матері, ні виснажений вид голодуючого юнака. Який вирішив, що краще бути голодною людиною, ніж ситою свинею. Вони за те, щоб весь народ України оголосив голодівку. Хоча б на рік. Тоді вирішили б продовольчу проблему. Якщо зосталося б від того, що з’їсть Москва. Москва не може без українського хліба. Як український холуй не може без московського батога. Коли вже навіть Росія відділиться від Москви, то український холуй приєднає Москву до себе. Разом з усіма її дармоїдами. І разом з кремлівською стіною. Щоб мати перед ким хилитися. І мати на що молитися.
Політичний секс. У наших верхах. І всенародна порнографія внизу. Всі голі. І всі тішимося. Чудесами. «Маленькие люди в большой постели». Ваня Молдаван каже:
— А в мене постіль — маленька. А жінка, як Жаботинський. Спить сидячи. А я в неї на руках. Еротика епохи гуманізму.
Де дістати нормальне ліжко? Щоб хоч нормально виспатися. У меблевому магазині є тільки віники. У магазині «Геркулес» — тільки тапочки... Сімдесят п’ятого розміру. Можна було б спати у тапочку. Якби його дотягли до двох метрів. А так глухо. Стіна.
Дійсно, стіна. Правда, Берлінську стіну вже давно розібрали. Але Кремлівську ще кладуть...
1990

ЕКСПЕРИМЕНТ

«Красива дружина — чужа дружина». Так народна мудрість каже. А хто хоче брати собі дружину негарну? Принаймні я — ні. Бо, справді, для когось народжуються і красиві. Куди ж їм діватися? Отже, основне — правильно підійти до одруження.
Вирішив я так. Перш ніж одружуватися зі своєю Мухою, провести експеримент. Знайомити її з усіма своїми друзями, знайомими, приятелями, колегами. Словом, з усіма, з ким вона практично зможе зустрітися у перші роки нашого спільного життя. З ловеласами закінченими, початкуючими, потенційними. І з тими навіть, хто на жінок зовсім не дивиться. Бо на чиюсь, може, й не дивиться, а на мою гляне і втріс— кається.
Познайомив з Олегом Свербивусом. Цей тільки тебе побачить з новою спідницею, одразу ж очі горять. І дивиться на тебе, ніби ти його дружину в полон забрав.
Познайомив, а він — нуль уваги. Так, ніби він не Олег Свербивус, а Толик Варавка, який, крім футболу й горілки, нічого не визнає. Так, ніби моя наречена — п’ятдесятирічна вахтерша з прохідної.
— Ну як? — питаю Олега потім.
— Що як? — не зрозумівши, перепитав Олег.
— Як моя Муха?
— А-а-а! — ніби щойно з неба впав. І скривився: — Скажу тобі прямо, хоч гнівайся, хоч ні. Не Ріо. У тебе були кращі.
Проти Олегового прізвища у своєму списку я поставив нуль.
Познайомив Муху з Володькою Чухном. Той завжди у темних окулярах ходить. Щоб дівчат краще розглядати.
— Слухай, — сказав він, як Мухи вже не було, — де ти викопав цього бронтозавра? Одружишся — до хати ніхто не зайде.
Прекрасно, думаю. Проти Володьчиного прізвища також поставив нуля...
Експериментував я довго. У списку в мене було сімнадцять кандидатур. Сімнадцять потенційних руйнівників мого сімейного щастя. І навпроти кожного стояв нуль. За винятком Юрка Пуника. Цей хвалив усе, що в тебе бачив, і усіх, з ким бачив тебе. Оскільки я також ціну жінкам знаю, то одружився. Муха почувала себе на вершині щастя. А я вдвічі вище.
Повернулися ми з весільної подорожі по Бердичівському району. Вирішили запросити гостей. Правду кажучи, я потерпав, що не прийдуть. Бо половину намічалося запросити з тих, на кому я експериментував.
На диво, з’явилися всі. Пили, їли і відповідно на мою дружину метали голодні погляди.
«З чого б це? — думаю. — Що це за метаморфоза така? Горілка, мабуть, подіяла».
Після цієї гостини почали навперебій напрошуватися в гості. Аргументуючи свої бажання чудовими борщами і відбивними, які моя жінка готує. Борщі й відбивні, доречно сказати, я готую сам. І до одруження вони їх також часто їли. І часто батькували мене, що колом у горлі такі страви стоять, що собаки їх їсти не захочуть.
Більше того. Почали з’являтися неждано-негадано то щось позичити, то мене на роботу гукнути. І саме тоді, коли я вже сидів на роботі або був у відрядженні.
Володька Чухно, який говорив, що до хати ніхто не зайде, коли я одружуся з Мухою, з хати майже не вилазив. То він завжди цурався мене, інколи кидав і колючі репліки. А то — друг. Нерозлийвода. Ніби я йому рідний брат, а моя жінка рідна сестра. І на роботі почав мене хвалити. І турбуватися про мене, як мій безпосередній начальник. У відрядження посилав то до моря, то в гори. Ще й заспокоював:
— Ти не квапся. Роби спокійно. Можеш побути й кілька днів зайвих...
Одного разу, повернувшись з відрядження, я застав у себе вдома Володьку. У повітрі, як я відчув, пахне смаленим. Для мене. Моя рідна Муха мені в очі не дивиться. А Володька хоч і дивиться, то все одно нічого не видно. Бо в чорних окулярах.
— Давай поговоримо відверто, — кахикає в кулак Володька.
— Давай, — говорю тремтячим голосом.
— Я люблю Мусю...
Мене наче громом вдарило. Слова не можу з горла видавити.
— А вона тебе?
— Вона мене також...
Словом, що після цього сталося, ви знаєте. Вони пішли. Я скромно відзначив розлучення, вони — весілля.
— От чому так? — через якийсь час я спитав свого сусіда. Він усе завжди знає. — Володька ж не був одружений. Міг ще тоді відбити Муху, як я познайомив їх.
— Дивний ти, — каже сусід. — Тоді він купував би кота в мішку. А до тебе ходив, придивлявся. Твоя квартира була ніби полігоном, а він спостерігачем... Сам кажеш, борщі хвалив, відбивні...
Так-то так, думаю. Але хто їм буде ті борщі зараз варити? Хто буде відбивні смажити? Мене ж то вони із собою не взяли.
1990

ТАКТИ І КОНТАКТИ

Коли ви останній раз посміхалися? Не пам’ятаєте? Склероз?
Ось ти. Чого сидиш такий насуплений? А взагалі, ти коли-небудь сміявся? А-а-а... Лицьовий нерв... Заклинило?..
У моєї сусідки також заклинило. Коли почула, що мені дали премію. Досі ходить у траурі.
В тебе від простуди? А може, це простуда серця? Треба робити масаж. Совісті... Як «через куди»? «Через туди»...
Жіночко, закрийте бідончик. Я нічого не заряджаю. Сьогодні зарядиш — завтра вистрелить. Я підзаряджаю. Не в бідончику. А просто в голові...
Розслабтеся. Думайте про щось приємне. Високе... Господи! Який ідіот придумав ковбасу!..
Жіночко, я вам казав, думайте про щось приємне. Я не від того такий худий. Не від любові. Я — від нервів.
Нервувати шкідливо для всіх. Розслаблятися треба. Абстрагуватися. Скрізь. І в автобусі. Тісно? Сімдесят років закликали: «Еще теснее сплотимся, товарищи!» А тепер — тісно.
На яку ви ногу сьогодні встали? Я вас питаю: на праву чи на ліву? Може, у вас обидві ліві? Я вас питаю: на ту чи не на ту?.. Ось від цього й настрій. Від ноги йде до голови. Тому й погляд у вас такий, що молоко кисне. А ви лаєте колгосп і продавців.
«Нема чого радіти?» А ви порадійте з того, що вранці
піднялися. Дехто не піднявся... Що змогли прийти сюди. Дехто вже пішов. Туди... Порадійте з того, що маєте руки, ноги, голову, дві дірки в носі, і обидві дихають.
У кого «мухи в носі»? У вашого чоловіка? Жіночко, поясніть йому, що ніс — не вулик. А взагалі, коли такий унікальний ніс, постарайтеся запустити у нього бджоли. Буде користь. Мед зцілює.
Навіщо вам доктор? Наша медицина не лікує. Наша медицина тільки бере аналізи. Та й взагалі, людина — цікава істота. Усе життя втрачає здоров’я через дурну голову, а потім намагається повернути його кількома уколами через... «верхній наружний квадрат».
Чому «не істота»? А коли ми одне для одного були людиною? У квартирі — «жилєц». У магазині — «покупатєль». В телефоні — «абонент», в автобусі — «пасажир», у лікарні — «больной», на курорті — «отдихающий». Лише в міліції — «гражданін». Але ж ми в міліції все життя просидіти не можемо.
Звідкіля візьметься людяність?
Жіночко, я знаю, що ваш сусід — «гад». А в нього сусідка — «гадюка». То організуйте мале підприємство. Збирайте зміїну отруту.
Жіночко, ви знаєте, чого вимерли динозаври? Від злості. Голова отакусінька. А черево, як цистерна, і повне жовчі.
«Культура бідна, культура бідна»... У нас культура пролетарська. Ще.
Ну, посміхніться. Хто посміхнеться від смішного, не заплаче від страшного.
Стронцій? Період розпаду сто п’ятдесят років? Заспокойтеся. Проживете сто п’ятдесят. Розпадетеся разом з ним.
Ну відкрийте бідончик. Відкрийте. Там — компот. Пийте на здоров’я. Рідина людині потрібна. Мозок людини на вісімдесят відсотків складається з рідини. Тому й говорять «висохли мізки». Пийте, пийте... Ні, тіло — тільки на сімдесят відсотків з рідини. Тіла у вас вистачає... Навіть забагато... Яка там стара. Не той старий, у кого зморшки на лиці, а той у кого зморшки на серці. Нема у вас склерозу. Всі тепер забувають...
Он Федю забули. В каналізаційній трубі. Він заліз латати. Вони за той час вирішили «по грамульці». Тоді забули й заварили. Два місяці не могли второпати: де дівся Федя? Одні кажуть — мафія прибрала, інші — інопланетяни вкрали. А одного ранку біля мосту Патона піднімається каналізаційний
люк, вилазить відтіля негр і голосом Феді гне матюки вище металевої баби...
Склероз. Мабуть, склероз совісті. Тому й така суспільна аритмія...
1990

ВЕЛИКЕ «ФЕ»

У нас тепер майже все закордонне. Лише хамство своє. І свинство. Бо вони зі знаком якості.
Я думаю, як важко собаці. Він вловлює півмільйона запахів. Я розрізняю лише два. І то в під’їзд свого будинку зайти не можу. Ні, не бомжі у нас мешкають. І не алкоголіки. У нас живуть, як каже Ваня Молдаван, «помєщікі Троєкурови». У кожного в квартирі псарня. Я — ніби «волк на псарнє». З усіх боків дзявкіт і гавкіт.
Особливо — зверху. Там поселилася якась «гуманоїдка», у якої щоночі, як каже Ваня, «їде криша». І починається процес дресирування. А в мене сиплеться штукатурка. Я сплю, як заєць. З відкритими очима.
Вона дзявкотить так, що собаки не чути.
У неї зі своїм псом — постійні конфлікти. Може, тому, що він дог, а вона подібна на ердельтер’єра. Тільки без бороди.
«Лєчь! Фу! Встать! Фу! Рядом! Фу! Казьол!..»
І все це істеричним дискантом. І все це — на повні груди. У вухах — постійно «фу». У носі — постійно «фе». Який «казьол» витримає усе це «рядом»?
На день жінки я подарував їй намордника. І поросяче рильце.
— Ви, — кажу, — поселилися в наш будинок у рік свині. Це дуже символічно...
— Спасибо! — розпливлася в усмішці. — Вы единственный жилец в этом доме, который оценил меня по достоинству...
— Я не «жилєц». Я — каторжанин...
Не подумайте, що я не люблю тварин. І вони мене люблять. Дивляться на мене таким теплим людським поглядом. А люди — дивляться звірячим. У них «їде дах». У них людське благородство є, але стосовно тварин. А стосовно людей — свиняче...
Зателефонуйте до приймальні будь-якого чиновника. Навіть отакусінького. Як комашка. Мені, мовляв, Івана Івановича.
І його сторожова дамочка:
— Ви кто такой?
«Ви кто такой»? Ви — просто Іван. «Жилєц» квартири, у якій забули поставити унітаз. Отже, ви майже не «жилєц». Але признайся в цьому сторожовій дамочці, вона тебе «відєла». В «білих тапочках».
— Я-а-а — людина...
Поклала слухавку. З «людьми» вони не розмовляють. Свинею ніби не обізвала. Ніби сама нею зосталася. Але ж ти все одно залишився «з носом». І без унітаза. Відчайдушне рішення: на прийом! На амбразуру! Поріг переступив ще людиною:
— Мені до Івана...
— В нього — люди!
Ясно. «В нього люди»... А тут щось на чотирьох причалап— кало. З рогами. З хвостом.
— То скажіть йому, що до нього на прийом проситься корова...
— Гражданін Корова! Я вам сказала чєловєчєськім язиком: він зайнятий! У нього — люди!..
У мені також прокидається звір. Він вимагає помсти. Я набираюся нахабства. І гумору:
— Передайте своєму начальникові, що він уже не зайнятий. Його увільнили... Сьогодні... На колегії...
— На якій колегії?
— На великій...
Вона знає, що таке «велика колегія», як я знаю, що таке вундобундокарабундо. Але раз колегія «велика», то, значить, її начальник — маленький. А вона сама — ще меншенька. Нуль без палички.
Відчайдушно відчиняє двері кабінету:
— До вас член «великої колегії» товариш Корова!..
Я не брикаюся. Хоча й «товариш Корова», зате «член великої колегії». Випростовую хребта. Який у приймальнях начальників завжди стає дугою. Переступаю поріг.
Господар кабінету розкинувся у фотелі. Насолоджується «відиком». Телефонна слухавка лежить на столі. Аби не тривожили.
— А де ж люди? — питаю категорично.
— Які люди?
— Ті, якими ви «зайнятий»?
— Та тут... бачте... матеріалів нема... грошей не дають... один унітаз на три квартири... тяжко зараз...
Я почуваю себе ще більшим членом ще більшої колегії. Добиваю його остаточно:
— Вже буде легше. Всіх, кому важко, — звільняють... До речі, а чому у вас не працює телефон? Вам дзвонили... з... «великої колегії»...
Він — розтоптаний. Він тремтячою рукою сягає телефонної слухавки. Кладе її на вильчата. Лепече:
— Розмовляв... Забув покласти... Бачите... голова забита... Нічого нема... Тяжко... — Але тут же спохопився. І бадьоріше: — Звичайно, не так тяжко, я вам скажу. Не так тяжко... Крутитися треба... І труби можна знайти... І унітази...
— Можна?
— Звичайно, можна. Треба крутитися...
— Покрутіться. Ось вам адреса. Поставте унітаз.
— Раз плюнути.
— «Плюньте». Це ваш останній іспит...
— Дякую, що повірили пане... товаришу... добродію Корова.
Мені дуже хотілося закричати, що я не корова. Що я -
людина. То його секретарка перетворила мене на тварину. Але я вийшов з кабінету дутим членом дутої колегії. І — коровою. Бо відчув, що набагато вигідніше бути керівною скотиною, ніж простою, маленькою, безсилою людиною. Принаймні, якщо й не вибореш якогось вагомого місця під сонцем, то хоча б — на нормальному унітазі...
1990

АВТОПОРТРЕТ З НАТУРИ
В коротких інтерв’ю

— Ти великий письменник?
— У літературі є метри, дециметри, сантиметри, міліметри. Я — міліметр. Але залізний. І вважаю, що краще бути залізним міліметром, ніж липовим метром.
— Славу любиш?
— Хто слави не любить, той не достойний її. Але славу, як і жінку, треба любити в міру своїх природних даних. Інакше вона піднесе гарбуза.
— Як працюєш?
— До полудня займаюся розумовою працею, пополудні — фізичною. На цілий день розуму не вистачає.
— Чи буває, що розчаровуєшся?
— Рідко. Я засвоїв залізне правило: «Для того, щоб не розчаровуватися, не треба перед тим дуже зачаровуватися!»
— Який маєш характер?
— Як віск. При обробці любить тепло.
— Як ставишся до природи?
— Як і всі, люблю її. І, як усі, гублю її.
— Стосунки із видавцями?
— Сатирик пише, що хоче. А видавець видає, що хоче. Бо у класовому суспільстві видавець — класовий ворог сатирика. А в безкласовому — класичний перестраховщик.
— Твої твори друкують без труднощів?
— Без труднощів, але з поправками.
— З ким у тебе бувають конфлікти через гумор?
— З дурнями.
— Твій творчий шлях?
— У мене не шлях, а стежка. Крута і слизька.
— Ти щасливий?
— Так. Бо живу за принципом французького прислів’я: «Коли нема того, що любиш, то люби те, що маєш!»
— Ти досяг піку?
— Піку надії...
— Твоє кредо?
— Сміх заради життя, а не життя заради сміху.
1990

ПСИХОЛОГІЧНА ОБРОБКА

У житті не завжди так, як ти хочеш. Прямо. Обов’язково щось навпоперек.
Я захотів одружитися. З Олею. І Оля захотіла. Зі мною. А її маман рогом вперлася:
— Тільки через мій труп!
Я делікатно натякнув. Мовляв, не забувайте, що я десантник. Спецназу. І те, що ви стосовно трупика, — моє ремесло... Полагіднішала:
— Сину, — каже, як до рідного. — Я проти тебе нічого не маю...
Я ще лагідніше:
— Я, можна сказати, маман, проти вас також...
Пішло до весілля.
Думаю. Виграний бій — ще не виграна війна. Треба забезпечувати тили. Тим більше що в Олиному селі — повно моїх супротивників. Від деяких Олиних родичів до екс-кандидатів у наречені.
Весілля має бути показовим. Не лише врочистим актом єднання наших сердець. А й актом психологічної обробки мізків моїх «вірогідних супротивників».
— Чим і коли ти приїдеш? — спитала категорично майбутня теща. — Ти ж не бізнесмен, авто не маєш.
— Бережіть серце, — заспокоюю лагідно. — Я — супермен. І буду у точно визначену годину...
В селі діє мій шпигун Федя. Озброєний мобільним телефоном. Доповідає:
— На «об’єкті» страшенна веремія. І хвилювання. Гості зібралися. Наречена готова до шлюбу, а тебе нема.
— Нехай ще трохи похвилюються... Дорожчий буду.
За двадцять хвилин до визначеного часу літак набрав висоту. Я з дружбами Іваном та Павлом — у святкових костюмах, при краватках і з парашутами. Обличчя врочисті і зосереджені, як перед найвідповідальнішим боєм.
Над селом літак зробив коло.
— Гостей бачите? — питаю дружбів. — Сіножать біля хати бачите? Бугая на сіножаті бачите? Отуди й стрибаємо... Пішли!..
На подвір’ї зчинилося таке... Федя інформує: «Хлопці! Тріумф! Теща сяє, як сонце, суперники потемніли, як ніч...»
Коли ноги наші торкнулися сіножаті, всі гості вже були тут. Радісний крик дітвори, щасливий вереск дівчат, захоплення, викрики «молодці», «браво»...
Підождіть, думаю, це лише початок.
Підбігаю до бугайця. Одним ударом кладу його на лопатки. Ребром долоні розсікаю цеглину, якою прибивали припона.
«Маси» тільки ахнули. Тесть вигукнув:
— А най його ясний шляк трафить! Ото сила! Цегла — ще австрійська... Я трактором п’ять разів по ній їздив і не роздушив...
Іван витягнув товстий шворінь, яким був прип’ятий бугай. Зігнув його, як соломинку, і відкинув убік. Павло вхопив бугайця за ноги. Відволік убік і поставив на ноги.
Ми дали показовий бій. Рукопашний. Іван з Павлом на мене нападали. Я відбивався. Були карколомні стрибки, удари ногами.
Теща знепритомніла. Чи то від страху за мене, чи від щастя. Мої імовірні суперники тишком-нишком залишали весілля. Забувши, що не відпили і не від’їли тих подарунків, які принесли...
Весілля проходило дуже спокійно. І лагідно. Тости проголошували, в основному, за мене і моїх дружбів. Музиканти заявили, що вони будуть грати безкоштовно. Ніби в рамках гуманітарної допомоги нашим молодим збройним силам. Місцевий бізнесмен Вася пожертвував десять доларів. «На запасний парашут». І закликав гостей унаслідувати його приклад. Всі пили в міру, в міру їли і в міру співали. Говорили одне до одного майже пошепки. Навіть завсідник усіх сільських трапез алкоголік Боня категорично відмовився пити... А попросив пляшку з собою...
Кажуть, такого урівноваженого весілля в селі ще ніхто ніколи не бачив...
Тепер у мене медовий тиждень. Теща щоранку подає у ліжко каву. А тесть вечорами, перед сном, розповідає, як він брав рейхстаг...
У моїх дружбів Павла та Івана — шалене кохання. З Оли— ними подругами.
Отже, назріває черговий десант...
1990

«ШЕСТВІЄ...»

Як тільки-но почали перебудову, вертеп дозволили. Партія і уряд. Ну, ще та партія і той уряд.
Ваня Молдаван від несподіванки два дні заїкався.
Вітя Царапкін тільки прицмокнув: «Во дають!»
Ізя Чачкес каже: «Поки не заборонили, давайте зробимо!»
Розподілили ролі. Тобто, хто ірод, хто воїн, хто пастушок, хто смерть... Я погодився бути чортом. Менше клопоту з одягом. У який магазин зайдеш — або нічого нема, або усе ніби на чорта шите.
Припасовуємо обладунки. Коляду повторюємо: «Христос родився, в Бозі воплотився...».
— Таке було життя, — зауважив Ваня Молдаван. — Тільки народився — Ірод ганяється, убити хоче. Виріс — Іуда продав за тридцять срібняків. Понтій Пілат на хресті розіп’яв...
— Зараз не краще, — додав Ізя Чачкес. — На кожного ще ненародженого Ісуса вже чекає по тридцять Іуд і стільки ж Пілатів...
Зодяглися. Вийшли на вулицю. Воїн підняв хоругву. Йдемо.
Як град з ясного неба — омонівці. Бияки напоготові.
— Шествіє запрєщено!
— Це не «шествіє», — пояснює Ваня Молдаван. — Це вертеп.
— Що-що-що? — примружився другий.
— Вер-теп!
— Що-що-що? — примружився третій.
— Вертеп!
Четвертий передав по рації: «Шествие неформалов. Име— нуют себя неизвестной абревиатурой. Знамя не сине-желтое, но й не красное. На нем написано «Христос рождается!». Слушаюсь!.. — І спитав суворо Ірода, тобто Ваню Молдавана: — Ты старшой? Из Хельсинского союза єсть?
— Ні, — запевнив Ваня. — Ми всі з Радянського Союзу... Свої...
— Не свої вони! — зарепетував раптом істерично якийсь реліктовий, що стояв збоку. — Деструктивні сили. Хочуть «роз— шатать соціалістіческоє общество»!
Ізя Чачкес, що передягнений у Смерть, підійшов до нього:
— Слухай, конструкторе! Ти не засидівся на цьому світі?
— Не применять насилие! — крикнув омонівець. І потягнув Ізю бияком по балахону.
Ізя сів. Крізь зуби висловив філософську думку:
— Цікаво, що з цього приводу сказав би Мошвишвілі Одинадцятий, король Лісото.
Омонівець передав по рації:
— Кажется, здесь иностранцы... — І спитав Ізю: — Кто ты?
— Смерть, — каже Ізя.
— На-цио-наль-ность?!
— Я — інтернаціоналістка... Чо дивишся? Ось ти — унтернаціо— наліст, а я — інтер... І на тебе прийде мій час...
Тут втрутився інтелігент у цивільному:
— За погрози міліції вам можуть дати на повну котушку.
— Тепер демократія, — кажу. — І теоретично всім можуть дати. Але практично — на всіх не вистачить котушок. Криза...
Інтелігент у цивільному здивувався:
— О, пацан! А ти професійний чорт.
— Я — не пацан. Це я просто такий мініатюрний... І не професійний. Я — любитель. А професіонали — он вони, з бияками...
Інтелігент у цивільному суворо сказав:
— Слухай, братія! Розформовуйте своє неформальне об’єднання! І розбігайтеся по домашніх норах.
— Та як ви смієте! — обурився Ваня Молдаван. — Партія і уряд дозволили...
— Вам дозволили, а нам наказали... Дозволили — сидіть у хаті зачиніться, накрийтеся одіялом і... колядуйте... А шествіє запрещено...
1991

СУПЕР

Я вирішив категорично: якщо народ України проголосує за незалежність — негайно одружуся. Триста років неволі зробили мої гени рабами. На волі не виживу.
Отож. Знову неволя.
З практики відомо, коли хочеш втратити спокій, візьми собі молоду дружину. Або придбай старий автомобіль. Мене доля ощасливила і тим, і іншим. Тепер постійний конфлікт. Дружина хоче їхати. Автомобіль — не може. Я, замість лежати в обіймах коханої, пролежую під автомобілем. Вона час від часу бачить лише мої ноги. Від ступні до кісточки. Я час від часу бачу лише її ноги. Від ступні до коліна. І чую зворушливий голос:
— Доки?!
Поки Україна не сягне рівня Буркіна Фасо. Або хоч Гвінеї— Бісау. Поки не будемо жити хоча б так, як сімдесят чотири роки тому жили папуаси.
Жінка від чоловіка відрізняється тим, що спочатку кричить, а тоді слухає. Чоловік спочатку слухає, а тоді... робить своє.
Отож вона кричить. Я роблю своє. Слухаю. Аналізую.
Чи правильно зробив, що одружився?
Елізабет Тейлор у шістдесят років вийшла заміж усьоме. За сорокарічного. Пригасаючим зорям потрібні джерела енергії. Джерелам енергії потрібні статки.
Ясір Арафат завжди хвалився: «Я жонатий на революції. І тільки раз». На 62 році одружився вдруге. Взяв 28-річну красуню.
Я на революції жонатий не був. Я був одружений з Тосіком.
Жінка, як літак. Коли падаєш, то разом з нею. І цей «літак» тобі підсуває доля. Який обережний ти б не був перед «посадкою», як уважно не розглядав би «шасі», хвіст і «крила», сідаєш і летиш. Бо це твій рейс. Доля видала тобі на нього квиток. І як ти не побивайся, нічого не зміниш. Як казав один розумний чоловік: «Ну, проб’єш головою стіну. Але що будеш робити у сусідній камері?..».
Коли я готувався до свого першого сімейного польоту, мене застерігали:
— Чи знаєш ти, що коли чоловік твого віку одружується з молодюсінькою, він бере дружину для сусіда?
Я тоді хвацько відповів:
— Знаю. Але чорногорське прислів’я каже: «Краще молоде курча їсти удвох, ніж стару курку гризти самому».
На жаль, доля розпорядилася так, що мені не довелося ні їсти, ні гризти. Я тільки облизувався. Для Тосіка я був стовпом. До якого вона прив’язалася, щоб інші знали, де її шукати.
Цього разу долю я перехитрив. Мені вдалося катапультуватися. А Тосік літає досі. З якимось дублером. У мене таке враження, що його зачали в пробірці, а виховувався він у пансіонаті для горил. У нього ніби нема ні лоба, ні очей, ні лиця. Є тільки ніс. Але Тосік ним зачарована. Вона стверджує, що мужчина красивий не тоді, коли в нього усього по трішки гарного, а коли щось одне вагоме.
Після вдалого катапультування я думав, що вже ніколи не наважуся літати. Тим більше в мене останнім часом алергія на косметику. Чхаю за п’ятдесят метрів.
Але занесло мене на конкурс красунь.
Циб-циб, циб-циб, циб-циб. «Віце-міс», «супермодель». А потім обов’язково лише в купальниках...
Це якби я вийшов на сцену роздягнений, всі призи були б мої. Всі спонсориці падали б переді мною...
Як мало людині треба для щастя! Побачити іншу людину голою.
Звідкіля у нас так багато красунь? Бо є стимул. Помахай перед моїм носом норковою шубою, я тобі за тиждень Апол— лоном стану. Я буду щодня гумовим макогоном чухати спину. Ноги парити. І маску з яєць на пику класти... Щоб не морщитися. Щоб посмішка у мене була, як блискавка. Щоб у кожного члена журі в очах потемніло. І голова пішла обертом.
Мій друг Вітя Царапкін, син брокера з 1917 року, зауважив:
— Добре, якби на членах журі, як і на красунях, були номерки. Та ще й напис: «Донжуан з 1930 року», «Баболюб з 1940-го» або й просто: «Суперловелас». Тоді знав би, кому посміхатися...
Я менше дивився на красунь, а більше спостерігав за членами журі. Господи праведний! Який контраст! Облисілі на чужих подушках. Розповнілі у чужих перинах. Сидять цінителі краси і юності. Суперексперти. Донжуани — естети. Всі знають, якою має бути красуня. Так ніби вони все життя зустрічалися лише з красунями. Сидять і пожирають очима те, чого вже не можуть взяти зубом.
Один так широко роззявив рот, що вставна щелепа випала. Другий, який у солодкій дрімоті ловив кайф, подумав, що загубила щось красуня. Підняв щелепу і з реверансом старої шкапи простягнув дівчині на сцену. Та, як побачила зуби, втратила свідомість. Із зали на сцену вискочили дванадцять лікарів... А якби стара баба впала? Хоч один з них згадав би про клятву Гіппократа?..
На цьому конкурсі я пригледів і свою красуню. І повторив подвиг Ясіра Арафата.
Тепер не маю ні особистої волі. Ні спокою. Ні жінки.
Вона тепер — супермодель.
А я — супер... телепень...
1991

«ПОЛЕ ЧУДЕС»

У вас є оті? З вусиками? Таргани? Ну, прусаки?
Феноменально! У хаті ні шкоринки, а вони бігають. Газети їдять. В основному «русскоязычные». В основному там, де йдеться про «правопреемницу». Або, як каже Вітя Царапкін, «правопреступницу» і «словоблудницу».
Де ті прусаки беруться? Може, від Чорнобиля? Якщо внаслідок радіації виплодився СНД, то прусаки — тим паче. Воно ж дрібнюсіньке.
У телефонну слухавку залазить.
Телефоную до Вані Молдавана. Не встиг сказати «алло», воно шкряб-шкряб.
— Ну чого вуса розвісило? Щоб тобі вуха повідпадали!
А воно:
— Чего вы ругаетесь? Хулиган!..
Ти ба. Інтелігент. З пістолетом за пазухою. Заліз у слухавку мого телефону і дивується, чого я «ругаюсь». Ну, дають! Наче той славнозвісний партизан. П’ять років, як війна закінчилася, а він все виходив з лісу і поїзди під укіс пускав... Вже незалежна Україна, а вони мене, незалежника, підслуховують, як ворога народу.
Ваня Молдаван заспокоїв:
— Не хвилюйся, їм ще списків нових ворогів не підготували. То вони користуються старими...
До речі. Свого часу я й відсидів, як незалежник. Прийшли троє. Інтелігентів. Кажуть: «Нам поступила інформація, що ти незалежник».
Я пояснив, що це у мене спадкове. Від діда-прадіда. Ми всі працьовиті. Всі незалежники, бо ніколи не залежуємося...
Вже там із мене зробили жовтоблакитника. Товкли доти, доки лице не стало жовтим, а під очима — синьо. І в роті зосталося тільки три зуби. Нижні. Передні. І мене щоразу звинувачували, що я «посредством чрезмерного раскрытия рта устраиваю буржуазно-националистические демонстрации». Поки я одного зуба не вирвав...
Звідкіля беруться прусаки? Може, з космосу? Вуса мають, як космічні антени. Рухають ними. Особливо, коли дивляться телевізор. Феноменально! Тільки вмикаю телевізор, тільки чується голос отого крикуна: «Все раздєвают, а фірма «Аліса» одєваєт!», вони збігаються, сідають на килимку рядочком і рухають вусами. Ще дуже люблять оте: «МММ — зто самые низкие цены!..» Словом, «поле чудес». Так і хочеться завити: «Давайте удивляться, удивляться!.. »
У нас знову почалося не з того боку. Знову через хвіст. Не з товарів, а з агітації. По-моєму, до ринку йдемо тією ж дорогою, що йшли до комунізму. І з тими спецами. Вони вже збудували для себе комунізм. Тепер створюють для того комунізму ринок. Він за мою працю вибудував собі палац у Сочі. А мене закликає: «Продається дача на Гаваях! Мільйон доларів!»
Я не можу купити сарай. У Глевасі. Я до мільйона й рахувати не вмію. В наших школах вчили тільки до тисячі. Долар я бачив лише на малюнку. У «Перці». З ідейно-спрямовуючим підписом: «Жовтий диявол».
Яка дача! Я на свої п’ять соток болота виволік залізну халабуду з «чорного ворона». І почуваюся щасливим, що він мене нікуди не везе.
Приватизація. Це що, «командно-трудовий колектив» приватизує тюрму, а я знову буду в ній сидіти? Тільки вже за валюту? А якщо я вкраду «дерев’яними»? Або купонами?
Ось вам і «поле чудес».
Прусаки дуже неспокійні, коли по телевізору показують, як до нас надходить гуманітарна допомога. Тільки на екрані з’являються ящики з продуктами та іншим добром, бігають по кімнаті, метушаться, рухають вусами. Ніби шукають: де воно?
Комаха комахою. Ніякої кебети. Та вибіжи на вулицю. Забіжи у кіоск будь-якого доморощеного «бізнесмена». І побачиш — де воно. А ти нишпориш у моїх паперах. У телефонній слухавці шкрябаєш...
Вчених у нас достобіса. Атомну бомбу винайшли. Придумали маргарин, який на сковороді вибухає. А на прусаків — нічого.
1991

СПАГЕТІ
Промова, яку я збирався виголосити в Італійському парламенті

Сеньйори!
Я — за роззброєння. Загальне. За контакти. Між народами. За торгівлю. Між різними системами. Якщо одверто, то я не проти, щоб ми свій газ і свою нафту міняли на вашу жуйку. Але я категорично проти ваших макаронів. Отих, як батоги. Спагеті.
Борони Боже! Не подумайте, що маю намір принизити вашу національну кухню. Просто, як ви знаєте, у нас зараз перебудова. Час напружений. А спагеті ваші розмагнічують. Здійснюють, так би мовити, економічну диверсію.
Для прикладу. Мій друг Ваня Молдаван постановив собі: попрацювати на перебудову...
Вибачте, це ви на поміщиків і капіталістів працюєте. Все життя. А ми все життя — на революцію, на індустріалізацію, на колективізацію, на п’ятирічку, на соціалізм, на комунізм... Тепер — на перебудову.
Так ото вирішив Ваня прискоритися. Дати дві норми. І перевиконати. В скорочені строки.
Набрався трудового ентузіазму. А тут жінка йому під ніс — ваші спагеті. Що явно придумані для ваших безробітних. Які
мають море часу. І можуть дві макаронини жувати й цілий день.
Для нас же краще підходять «ріжки». Або вермішель. Щоб можна було ковтати не жуючи. Тому я — за «ріжки». І за вермішель. І вдома, і в громадському харчуванні.
Що таке громадське харчування? Це, коли я плачу, а харчується вся кулінарсько-кухарська громада...
Тож для нас основне — час. Перебудуватися. Поки не зупинили.
Ми знаємо, що ваші мільйонери за нашу перебудову. Але наші проти. Тому суцільна оренда.
Мій друг Вітя Царапкін каже: «Найкраще, якби ми здалися в оренду повністю. Японії. На п’ятирічку!»
Дві вигоди. Вони нас підтягують. Ми їх відтягуємо.
Уявляєте, на якому місці опинилися б японці за п’ять років? Нижче недорозвинених.
До вас в оренду не можна. У вас — мафія. Не дай, Боже, з’єднаються дві мафії. Ваша сицилійська і наша кремлівська...
Сеньйори!
Ви ніколи не підраховували, на скільки вистачило б вашого, вибачте, Апеннінського чобота, тобто вашої Італії, якби ви всі тільки крали?
Та в нас, слава Богу, ще є і є. А навіть якщо вже розкрадемо все, якщо, спираючись на наш технічний прогрес і на нашу передову науку, перетворимо землю на пустелю, то й тоді не пропадемо. Будемо розводити верблюдів. Буде м’ясо. І шубат. Верблюже молоко. Продукт незвичайної біологічної цінності. Особливо для головного мозку...
Це — наші внутрішні резерви. Це — нез’ясований феномен живучості і стійкості нашого народу.
А ваша сміхотворна антанта хотіла нас в отакусінький період задушити.
Наша рідна антанта душила нас сімдесят років. І все це лише, як сон. Як марево. Прокинулися — нема нічого. І нікого. Вже ніби й ніхто не душив. Вже всі, немов янголи. Один одному посміхаємося. Один одному «відвішуємо» компліменти. І всі разом киваємо туди, позад себе. Мовляв, біда спільна. У застійні роки рвонули так безоглядно вперед, що тепер не знаємо, де зад. Мали при уряді дубів, тому й стільки липи.
Також феномен. Суто наш. Соцреалістичний.
Сеньйори!
Ви ніколи не задумувалися над тим, доки вам вірили б, якби ви всі постійно брехали? Один одному. Самі собі. Всі разом — комусь.
А нам ще вірять. І ми віримо. Один одному. Самі собі. І тим, що приймають постанови. Хоч за кількістю постанов ми на першому місці у світі. А за їх виконанням — на останньому.
Це також феномен. Суто наш. Національний.
Сеньйори!
Як сказав колись один розумний чоловік, ми не можемо ждати милості від природи за те, що ми їй заподіяли. А бюрократія не може ждати милості від народу. За те, що вона заподіяла йому. Отож, національне свято французів «Взяття Бастилії» — не останнє на нашому континенті. Буде і на нашій вулиці свято. Тільки, будь ласка, сеньйори, не надсилайте нам свої макарони!
1991

ПАРАДОКСИ

У господарстві з відгодівлі племінних бугаїв заборонена будь-яка хімія. Турбота про потомство. Коров’яче.
А чим годують мене?
Ну, гаразд. Я не племінний. Але ж потомство...
Хто думає про потомство моє? Який академік?
Він бугаєві дає все екологічно чисте. Сам їсть — що завгодно. Від бугая — народжується елітний бичок. Від академіка — елітний дебіл. Парадокс?
Парадоксів у нашому житті багато. Саме життя — парадокс. Мене постійно труять, убивають шумами, газами, нуклідами. А я живу. І ще час від часу посміхаюся. До дівчат.
Потім підраховують, що у нас більше вмирає, ніж народжується. Мовляв, на Гаїті жінки народжують по двадцятеро дітей. А в нас, якщо народить двоє, то вже героїня.
Ви створіть мені умови племінного бугая. Про моїх дітей подбайте. Хоча б так, як про елітне стадо. Я заткну за пояс і Гаїті, і Гонулулу, і Уганду разом узяті. Моя Дульцінея родитиме не по троє, а по шестеро одразу. І всі будуть, як горішки. І не буде жодного парадоксу.
А то знову ж таки парадокс на парадоксі. Господь сотворив людське стадо, а сатана поділив його на партії. Вони чубляться між собою, а людина страждає. Всі морять моє тіло. І воюють
за мою душу, їм і душа моя не потрібна, їм потрібен мій голос. Тому-то ніхто не дбає про дітей. Бо вони безголосі. Галабалакають про «ветеранов». Бо ті ще можуть галасувати.
«Гуманісти»-комуністи сімдесят років витрушували людські комори. А тепер обіцяють «споживчий кошик». Заманюють душі кошиком, аби собі повернути корито. Керівне.
Сімдесят років об’їдали народ. Тепер пащекують, що «народ треба годувати». Ви злізьте зі спини цього народу, відпустіть його горло — він сам себе нагодує. Та й що ви покладете у той «кошик»? «Капітал» Маркса, борідку Володимира Ілліча чи ордени Леоніда Ілліча? А може, лозунг про «мировое равен— ство»?
Рівним я вже був. Елітні називали себе «слугами народу», харчувалися зі спецгосподарств, а я проходив «как хозяин необтятной родины своей». І годував не лише ненаситних «слуг народу», а й ненаситних їх «гостей». Тепер вони мені дорікають, що в нас падає дітонароджуваність. А там родять по двадцятеро...
У нас навіть ті, що народжуються, — хирлявенькі.
Генетика. Упродовж десятиліть вчені працювали над тим, щоб вивести новий генотип. «Красного человечка». Хай дурненьке, хай підленьке, хай немічне. Аби червоне і з великими зубами. Щоб могло поїдати всіх нечервоних. І за рахунок цього й росло.
Мене запевняють, що на здоров’я наших дітей впливають чужі вітри. Несуть біду. Холеру — з Туреччини, чуму — з Індії.
Ніби у нас своєї чуми бракує. Ще з 1917 року...
Але ми великі романтики. І маленькі реалісти. Вміємо умирати за державу. А жити у ній не вміємо. Ми можемо героїчно співати, як йдемо на бій за Україну. А як треба «іти на бій» — тікаємо у кущі. І звідти питаємо: «Чому я, а не він?»
І нас на цьому підловлюють. Всякі кузьки. В людській подобі. І нам залазять під шкіру. У душу. І смокчуть нашу кров. Отруюють нашу віру. І тішаться. Що з наших вуст вже пливе не героїчна пісня. А плач раба. Який утратив ковбасу.
Парадокси. Ті, що вчора стріляли у тих, які боролися за вільну Україну, сьогодні, у вільній Україні, — герої. А ті, в кого стріляли, чекають реабілітації. Від кого? Від свого ката?
Кажуть, на тому світі людина має таку подобу, яку заслужила на цьому. Тут всі ніби й люди. Зовні. А там розділяються за внутрішнім змістом. Людина — до людини, свиня — до свині, собака — до собаки, а гнида — до гниди.
На кого будуть подібні наші нащадки?
А на кого подібний я? У мене від мого пращура лише ноги зосталися. Ніс — ні. Ніс — не нашого родоводу. Ніс виріс. У процесі постійного принюхування. До ситуації. Аби вижити. І в процесі постійного рознюхування. Що, де, коли можна роздобути. Аби прожити. Виробництво наших товарів розраховане на життя в печері. Взаємини також. Рівень знань — також.
Звертаюся до лікаря:
— Справи погані. Не встигну будь-що кинути в рот — очі злипаються.
— Ніякої патології нема. Ви поїли, шкіра на животі розтягується, тому й на очах стягується...
«Ніякої патології»... Лише парадокси...
1991

ЯК МЕНЕ «ОРГАНІЗОВУВАЛИ».

Нова мітла по-новому мете. Новий Президент — нові укази. Я не проти того, щоб боротися з організованою злочинністю. Я проти того, щоб боролися зі мною. Організовано. Злочинно.
Так, я злодій. Давно. Відтоді як став громадянином Радянського Союзу. Я крав усе. Постійно. Крав у жінки. Крав у себе. Краду у свого суспільства. Краду у своєї совісті. Краду, краду, краду. Якщо я не вкраду — у мене алергія. Нервовий розлад. І пониження життєвого тонусу.
Коли я одружувався, майбутня теща спитала майбутню дружину:
— Що він може вкрасти?
Та відповіла:
— Газети.
— Газети нехай занесе до громадського туалету. Мені такого зятя не треба.
Тоді я кинув журналістику і став зятем.
Укази. Президент. А ким ти вчора був? Може, ти також крав? Сьогодні — ти фраєр. Укази видаєш. Мені ті укази вже вухами лізуть.
Йду. Трішки хитаюся. Трішки мурликаю. Приємну мелодію.
Неприємний голос:
— Громадянине, документи!
Я — один, їх четверо. Я з пляшкою. У целофановому мішечку.
Вони з пістолетами. На гладеньких животиках.
— Указ про боротьбу... чув?
— Вибачте, я трішки глухуватий. І деяких слів не розумію.
Береться рукою за гумову палицю:
— Зараз я дістану тлумачний словник...
Анексували пляшку, повитрясали кишені, заручившись вагомим аргументом: «Щоб іншу не купив»... Ще раз указом налякали...
ОМОН карасів охороняє. Щоб я не ловив. На вудочку.
Вискочили з-за кущів. У повній бойовій екіпіровці.
Ти Указ Президента про боротьбу з організованою злочинністю читав? Про розкрадання державного майна?
— Те «майно» он догори пузом плаває. Здихає. «Державний муж» гноївку випустив. Його беріть... А ви мене за злочинця маєте. Організованого.
— Це що?
— Черв’яки.
— Вони з неба впали?
— Ні. Я їх накопав...
— Бачиш, сам признався, що готувався до злочину... Організувався...
Ліквідували карасів. Ліквідували «знаряддя злочину» і кажуть:
— Або гони двадцять доларів штрафу (і язик за зубами), або посадимо.
У мене язик із-за зубів вискочив:
— Хлопці! Я карасями не торгую. Ні за валюту, ні за купони. Я ними годую тещу. Аби лагіднішою була...
Врахувавши мою «гуманну натуру» і глибоке покаяння, штраф зменшили...
Тепер я на карасів дивитися не можу. А коли зачую по радіо про новий указ Президента, мене тіпає. Я думаю: «Господи! А що ж вони вже виробляють з тими, які ловлять не карасів, а золоту рибку? У каламутній воді?»
1991

ДЕЛІКАТНЕ ПИТАННЯ

Я зайшов до просторого кабінету начальника Служби національної безпеки. Незалежної України. І гордо сказав:
— Слава Україні!
Він знітився і тихо відповів:
— Навіки слава!
Я делікатно зауважив:
— Прошу вибачити, але треба відповідати: «Героям слава!» А «Навіки слава» відповідається тоді, коли вітаються: «Слава Ісусу Христу!»
— Дякую! — сказав чемно начальник. І запросив: — Сідайте!
— Дякую! Я вже відсидів, — ще чемніше відповів я.
— Що привело вас до нашого офісу?
— Делікатне питання... Хочу служити незалежній Україні. Вірою і правдою. Як служив усе життя.
— А де, вибачте, конкретніше, служили?
— Очолював надрайонову Службу безпеки УПА...
Начальник застиг.
Думаю, мабуть, не так мене зрозумів. Певне, гадає, що я член забороненої партії комуністів... Або служив в НКВС...
Починаю переконувати:
— Ні, ні! Комуністом я ніколи не був. Ні, вибачте, стукачем. Я все життя був українським націоналістом. Не таким, як нас малювали: «буржуазним», «українсько-німецьким». Бо дід мій мав лише сухоребру кобилу. І та з надірваним хвостом... І я ніколи не був ворогом інших націй. Бо наше гасло звучить: «Воля народам! Воля людині!» Хто б ця людина не була...
Сидить незворушно. Здається, навіть думати перестав.
— Ви, мабуть, не так мене зрозуміли. Я не був у Службі безпеки жодної окупаційної армії. Не служив жодній колоніальній системі. Я боровся проти окупантів рідної землі. За волю українського народу. За свою соборну самостійну державу... Ту саму, яку зараз «ненькою» називають навіть депутати Верховної Ради...
Начальника ніби немає. Ніби в його кріслі сидить виліплена з воску фігура. Навіть очима не кліпає.
— Може, ви думаєте, що я убивав невинних людей? Борони, Боже! Я не вбив навіть того, який розстріляв половину мого села. За те, що мене переховували...
Начальник поворухнувся. Почав чухати потилицю.
Значить, українець, думаю. Хоч прізвище російське.
Тоді несміливо спитав:
— Зброю маєте?
— На жаль, ні. Ваші її забрали. Ще тоді, коли садили... Я маю досвід. Досвід боротьби з іншими. Давайте об’єднаємо його. Проти всяких ворогів нашої рідної незалежної самостійної України.
Він далі чухав потилицю. І вичухав невпевнену фразу:
— Прийдіть через кілька днів... Я пораджуся з керівництвом...
Виходив я з просторого кабінету. І думав: «Приходити мені
«через кілька днів» чи не приходити? Дадуть мені якусь посаду чи... знову посадять?..
1992

ВИБИВАЄМОСЯ В ЛЮДИ

Опупіти можна. Наш комбінат виходить на світовий ринок. Це з його продукцією. Столярку будемо поставляти. Аж на Тайвань. І цеглу.
Наш директор думає, якщо у китайців маленькі очі, то вони нічого не бачать?
Наші вікна і наші двері можна продавати тільки з двопудовими гирями. Щоб вирівнювало. Наші двері треба зачиняти сокирою, а відчиняти ломом. На наших дверях вже впіймалися тринадцять квартирних грабіжників. Міліція нам грамоту видала. За боротьбу зі злочинністю.
Нашу цеглу на Тайвань? Там нею що, клумби обсипатимуть? І як її туди довезуть? Її ж транспортувати треба на пухових перинах. У підвішеному стані. Щоб, не дай Боже, одна одної не торкалася. Вона ж від вітру розсипається. Сторож Петя кинув за собакою. А вітер був із собачого боку. То до собаки навіть крупинка не долетіла. Зате Петю обдало хмарою червоної пилюки. Мало не задихнувся. Після цього цеглу назвали «Собача радість»...
І ми зі своєю «собачою радістю» — на Тайвань...
Ні. Я не проти. Долари потрібні. І комерція потрібна. Щоб не протягнути ноги, треба взяти себе в руки. Але наші руки звикли робити щось таке, що жодна голова у світі не може зрозуміти, яке?
Вони взагалі не можуть нас зрозуміти. Задають найдурніші запитання:
— Чого у вас, коли людина потрапляє в міліцію, її стрижуть?
— Як чого? Роги шукають...
Один бородатий пророк з телеостанків відкрив Америку: «Украине до Европы еще очень далеко...»
А кому «очень» близько? Телеостанкам? Щодня плачуть: «Утечка мозгов! Утечка мозгов!» Сторож Петя здивувався: «Невже у Москві ще є мозги?» Та й, може, течуть тому, що вони дуже «жиденькие»?
Україні далеко до Європи. Україні до Європи бігти не треба.
В Україні — центр Європи. Україну лише визволила від Європи «Азія». Не та, що за Уралом. А та, що в Москві. І навчила нас виробляти «продукцію», щоб жоден «шпигун міжнародного імперіалізму» не зумів розгадати, що ми виробляємо. І навчила нас робити двері, які треба зачиняти сокирою, відчиняти ломом. І навчила нас матюкатися. На рівні світових стандартів. Що тюк, то матюк.
Зі справжньою Азією в України також спільного багато. Ну хоча б мова. В Індії — Делі. І в Броварах — «де лі ти був?» У Бомбеї під час розкопок знайшли предмети раннього палеоліту. Пляшка бурячихи, закоркована кукурудзяним качаном, вирощеним на Полтавщині...
Кому куди ближче?
Всім близько. І всім далеко.
Найближче усім туди. До Бозі.
Он якийсь нігерієць п’ять років тому заліз на дерево. І не злазить. Там у себе, в Нігерії. Чекає кінця світу. А обидві його жінки щороку народжують. Хлопчиків. Подібних до нього.
Уявіть собі, що я заліз на дуба. І моя законна... полізла до мене. За півгодини під дубом буде всенародне віче. З усіх партій і рухів. Усі дають інструкції... Радять... Консультують. Через дві години приїде міліція... Через три — пожежна... Щоб нас зняти... А через чотири — швидка допомога...
А ввечері ще й телеостанки передадуть: «Ввиду того, что правительство Украины не подписало останкинское соглашение, народ Украины опять превращается в обезьян... »
То треба нам із нашою «собачою радістю», вибачте, цеглою, подаватися на Тайвань, чи не треба? Треба... Нехай світ побачить, що й ми вже з дерев позлазили... Бо телеостанки йому такої «лапші» на вуха навішають...
1992

У СВІТІ ТВАРИН

З нагоди сорок шостої річниці визволення Верхньої Вольти я вийшов на балкон і дав залп. З рушниці. Дуплетом.
Борщимуха вийшов на свій балкон. І виголосив вульгарну політичну промову. Спрямовану проти мене. Тоді почав лаяти незалежність і демократію взагалі. А тоді перейшов на високі державні персони конкретно.
— Борщимуха, за чим ти плачеш? — спитав я. — Ти ж прожив життя, як собака: половину проспав, половину прогавкав...
— Я ж плачу не за тим, що було. А за тим, що обіцяли, — буркнув Борщимуха. Тоді спитав: — Чуй, а війни не буде?
— Не буде. Росія пообіцяла захищати Україну. На випадок нападу...
— Во дають! — розреготався Борщимуха. — Нова хохма?
— Стара...
— Чуй, — спитав Борщимуха. — Як воно сталося? Таке було страшно сильне государство, а розлетілося?
— Росія. Захотіла незалежності. Від інших республік. Які постійно її гнобили. Які постійно принижували росіян. Каже: «Йдіть собі. Не хочу більше з вами спільно. Не хочу на вас працювати». А вони просяться: «Ну як же ми самі проживемо? Не покидай нас!..» І Прибалтика, і Кавказ, і Молдова, і Середня Азія... А Україна просто в сльозах потопає. Як же без «старшого брата?» Всі стають на коліна, всі благають, щоб повернутися під «статус» Росії. А вона: «Нет! Хочу независимости!.. Русский народ — тоже народ. Имеет право на собственное государ— ство... »
— Ти ба, яка вперта... Мені то, скажу тобі, — признався Бор— щимуха, — один чорт: що «зависимость», що «независимость». Але я дуже любив дивитися «У світі тварин...»
— Подивися на себе в дзеркало...
— Мені подобаються мавпи.
— Дивися на Соню. З третього поверху...
— Ось ти мені поясни, — каже Борщимуха, — що означають оті три звізди? Що в неї на штанях? Іззаду?
— Не знаю. Колись, як автомобіль пробіжить сто тисяч кілометрів — на капоті малювали зірочку... Може, й тут щось з пробігом зв’язане...
— Та-а-к, — міркував Борщимуха. — Це ж які мощності треба мати... Бач, а в черзі ніколи не стоїть...
— Навіщо їй стояти. За нею — черга... Та й за чим стояти?
— Ну звичайно. Ікра ж дорога.
— Ти що, окунь? Без ікри не можеш?
— Але ж я і не товстолобик. Щоб на бур’янах жити... Знизу пролунав залп. Дуплетом. Борщимуха крикнув униз:
— Яка там... простипома гепає?
Вася Карпуха з другого поверху вигукнув:
— Салютаріо, камерадо! — і дав ще один залп. Він обожнює Фіделя Кастро. — Віва Куба!..
— Хай живе вольнолюбивий народ Республіки Джібуті! — пролунала пискливо-істерична здравиця з балкона пенсіонерки Козаренко...
Хтось зверху у відчинену кватирку крикнув:
— Слава вільному Бахрейну!..
Борщимуха наморщив носа:
— Слухай, Бахрейн — хто?
— Не «хто», а «що». Держава. Арабська. Незалежна. Має свою армію — п’ятдесят чотири танки, дванадцять літаків...
У цей час зі свого балкона нагнувся Вітя Царапкін. І проголосив:
— Слава незалежній Україні!..
— Націоналіст! — заревли з усіх балконів...
Я дав ще один залп. Дуплетом. З нагоди річниці незалежності Верхньої Вольти...
1992

РЕВОЛЮЦІЙНА ДРАМА.

Чого ти в мене вдивляєшся? Ніби по мені видно. Ну було. Сидів. Чи я один? «Хто не сидів, той буде. Хто сидів — не забуде».
Коли сів? Ти що, облік ведеш? Коли сів, коли впав, коли ліг, коли встав... Пацаном сів. Після війни. Боже! Як я плакав. Начальник колонії заспокоював: «Не переживай. Ми тебе в обиду не дамо. Ми тебе до пенсії дотримаємо. А може, й до похоронного маршу... »
За що сів? За вождів... І за велосипед...
Я в клубі трохи підскакував. Декламував. У пірамідах «зображував фігури».
А Вака Шворінь каже: «Це якби ти зобразив на сцені Леніна, райком велосипеда дав би».
Ну той велосипед і заїхав мені в голову.
Почав умовляти Надьку. Завклубшу: «Давай зробимо «революцію». На жовтневі свята. Я буду Леніним, Вака — матросом, а ти — Крупською. Райком дасть усім по велосипеду... »
Готувалися в суворій таємниці. Щоб не з’явилися конкуренти. Велосипедів у райкомі не так багато.
Настав найвідповідальніший вечір.
Директор школи прочитав доповідь: «Путьом велікого Октября». Оскільки уповноважений з району був Короткіх, то доповідь «з поваги до великого російського народу» прозвучала російською. Потім вимпелами нагородили передовиків. Протарабанили по сцені піонери. І Надька оголосила, що за кілька хвилин буде поставлено «революційну драму...»
Затягли завісу. Викотили на сцену залізну бочку. Поставили «на попа» — броньовик. Я ще раз глянув на себе у дзеркало. Батькове солдатське галіфе сягало мені по пахви. Мамині чоботи — поза коліна. Дідова стара «камізелька» прикривала латки на ще трохи білій сорочці. Зроблена з дідового тютюнового капшука, лисина була такою брунатною, наче в негра. А клоччяна борідка, приклеєна до моєї бороди, ніби довершувала знаменитий образ вождя. Але в дзеркалі я майже себе не бачив. Я бачив велосипед.
Вискочив на бочку. Вака-матрос з дерев’яним карабіном став коло бочки. А Надька Крупська підняла червоне знамено.
Завіса відкрилася. У залі дуже незрозуміле пожвавлення. Я, намагаючись найбільше бути подібним до вождя, вигукнув:
— Пголєтагії всєх стган, соїдіняйтєсь!
Вака крикнув: «Ура!» Надька замахала знаменом.
Директор школи крадькома підвівся і шмигонув до виходу. За ним навгинці і вчителі.
Я старався:
— Товагіщі! Октябгская геволюція...
Уповноважений з району, що сидів у першому ряду, схвильовано завовтузився.
Я вже уявляв, як він тисне мені руку і вручає велосипед. Та з-за куліс долетіла дуже сердита фраза, що закінчувалася словом «...мать!» Звідти вийшов голова сільради. І демонстративно затягнув завісу: «Революція окончена!..»
Почалися репресії.
Надьку з клубу вигнали. Вака-матрос відбувся легким переляком. А мене, як «закапьорщика» і головну дійову особу, взяли.
Перше запитання слідчого:
— Кто давал задание извращать образ вождя революции?
Не хотілося продавать Ваку. І я кажу: «Сам придумав... »
— До таво органами правопорядка задерживался?
Я візьми й признайся:
— Було. Минулого року. Приїхав до області. Блукаю вулицями. Думаю: «Наймуся на роботу. Зароблю грошей. Куплю велосипед». Зупинив якогось дядька: «Ви не підкажете, де можна знайти роботу?» Глянув на мене. Подивився навколо. Дістав з кишені три карбованці. «На, — каже, — ось на газоні стоїть відро, лежить віник. Черпай з фонтана воду і помий пам’ятник Сталіну... »
Я з ентузіазмом взявся за роботу. Пам’ятник невеликий. Вусате погруддя на гранітному циліндрі. Це, думаю собі, за день я міг би й п’ятдесят таких вождів перемити. Хлюпнув одне відро на голову. Друге. Віником туди-сюди, сюди-туди. Очі вождя примружено на мене дивляться. Вуса задоволено посміхаються. Щасливий і радісний, мугикаю собі під ніс: «Ми смєло в бой пойдьом за власть Совєтов...» Уявляю, як додому повернуся на велосипеді. Аж тут підходять якась молодиця і міліціонер:
— Ось, — показує на мене молодиця. — Мій інвентар украв і оскорбляє вождя...
В міліції мене тримали три доби. Я вимив їм увесь двір. Кажуть: «Ми тобі дали роботу за спеціальністю...»
— Ах, — зрадів слідчий. — Так ты, гаденыш, по вождям спе— циализируешься?!
Сплів мені лапті. «За извращенный образ вождя мирового пролетариата В. И. Ленина и за попытку оскорбить памятник вождя и учителя товарища Сталина... »
З того часу я дивитися не можу на велосипед. І майже щоночі мені сняться вожді...
А що тепер? Тепер — вже згори. Юність — там. Молодість — там. Здоров’я — там. Надія — там. Тепер життя у мене вже, як у гарбуза: живіт росте, а хвостик всихає.
Я так звик спати на нарах, що у звичайному ліжку задрімати не можу. Замість матраца підкладаю двері. Все одно серед ночі прокидаюся. Сняться вожді... І очі слідчого. Мені здається, я й тепер їх зустрічаю. Не лише в снах. Мені здається, я їх бачу серед отих «ветеранов». Що приходять на поклін «к вождю мирового пролетариата... »
1992

ЧОГО ЧЕКАЄМО?

Уже. Вирвалися. З печери.
Уже дорвалися. До свободи. До демократії. До...
Господи! Що тільки не звалилося на наші голови! Такі простоволосі. Такі твердочолі. Такі вузькоспрямовані. На казочки.
Про «всеобщее равенство»...
Про «Іванушку-дурачка», якому все вдається лише тому, що він дурачок «пролетарского происхождения»...
Про «скатерть-самобранку», на якій усе з’являється лише тому, що вона червоного кольору...
Про літаючу піч, на якій можна преспокійно спати, а «блины» самі стрибатимуть у рота. Лише під голову треба покласти «Капітал» Карла Маркса, а портрети «акул импе— риализма» — під... хвіст.
Про те, що «по щучьему веленью» будеш мати все «по своему хотенью». Якщо будеш горою стояти «за власть советов»...
І раптом — реальна дійсність.
Суспільний шок.
Ті, які їхали на «паровозе», що «вперед летит», і годували людей казочками, ніяк не можуть змиритися, що вже не їдуть. Ті, які пхали того «паровоза» і вірили в казочки, ніяк не можуть повірити, що вже не треба пхати.
Завіса, що затуляла широкий світ, впала. Уже проколупали діру в Європу.
Протяги! Від Курил до Ла-Маншу. І все на наші голови...
Треба думати. А в голові — одна звивина. І та від самогонного апарата. Як її не напружуй — лише булькання.
Який орган у нас найбільш авторитетний?
Той, до якого ми один одного щодня посилаємо.
Вищестоящий.
І ми чекаємо від нього чуда. А чудеса бувають лише у казках.
Пам’ятаєте: «Економіка повинна бути економною»?
Основна цифра — нуль. Постав паличку, а тоді нуль до нуля, — і вже «ізобіліє»...
Так і вийшли на «нульовий варіант».
Тепер переходимо у світ макроекономіки.
Боже! З нашими мікромізками!.. З нашою мікросовістю і макрозаздрістю...
Знаєте, що найбільше дратує голландців?
Телереклами, високі ціни і високі податки.
Нас ніщо не дратує. У нас індивідуальні подразники.
«Феня Людовіка Шістнадцятого купила. Гарнітур. Меблевий. За що?»
«За що? За гроші. Накради і купи Сімнадцятого. Невже ти красти розучилася? Ах, не встигла. Дивно. Скрізь встигала, а тут не встигла... Феня «Людовіка» купила. Все одно «Людовік» буде стояти у целофановому мішку, а Феня спатиме на поролоновому матраці... Та й, думаєш, Феня знає, як на того «Людо— віка» лягати? Та й чи витримає їхній «Людовік» нашу Феню?»
Або ж побачив у сусіда автомобіль. Трохи красивіший, ніж наша «Волинянка». І вже «кипит наш разум возмущенный». Вже «на смертний бой идти готов»... Вже рука тягнеться до «оружия пролетариата». Вже готов «бить буржуев» і «грабить награбленное»...
А «буржуй» лише вчора вилупився з пролетарського яйця. Лише вчора вискочив із куфайки і кирзових чобіт. Він ще й краватку зав’язувати не навчився. У білій сорочці почувається, як голий на параді.
Це ж шию треба мити. Бо скільки не «дезодорань» — сорочка чорніє. Його голова ще зациклена на пролетарських лозунгах. Але черево вже налаштоване на капіталізм. Чув, що аристократи на Гаваях устрицями об’їдаються. Вирішив Гаваї відтворити на Борщагівці. Знайшов ділового грека. Із Кіпру. І той на іменини припер йому ящик устриць. Із Канарських островів.
Але соціалістичні шлунки гостей не сприйняли кляту капіталістичну смакоту. Всі, хто ласував цими устрицями, три дні бігали, куди встигали, і лаяли ділового грека дуже діловою, конкретною мовою...
Грек із Кіпру виявився циганом з Пирогова. А «устриць» наловив у болоті на Круглику...
«Магнатові» з Борщагівки сказав:
— Чуй, фраєре! З тебе такий бізнесмен, як із мене — діловий грек. Ти рекетнув бакси у когось. Я рекетнув у тебе. І давай — ша! Бо, як мене посадять — ти весь мій виводок годувати будеш... А їх у мене, як мурах у муравлинні. Дрібнюнькі, як пшоно, а ненажерливі, як колорадські жуки. Вони тобі вуха пообгризають. Ти тюльки не будеш мати за що купити. Не те що устриць...
«Як прийшло, так і пішло», — махнув рукою «магнат» з Борщагівки.
«Як прийшло, так і піде», — посміхнувся «діловий грек» з Пирогова.
І лицарі з великої дороги розійшлися, як «джентльмени удачі».
У печері ми не жили. Босими ногами долали «намічені рубежі». Зашореними очима виглядали «сяючі горизонти».
Тепер на свободі. І свободи стільки, що аж страшно. Вуха ловлять світові протяги. Ніздрі вдихають чисте повітря. Очі вдивляються у синь світлого неба. Та ноги наші ще мерзнуть у печерному мулі. І ми чомусь не дуже спішимо їх звідтіля витягувати.
Чекаємо, поки оті «магнати» з Борщагівки і «греки» з Пирогова остаточно проциндрять наше добро? Чи нових казочок на старий лад чекаємо?
1992

ВОЗНЕСІМОСЯ!
Звернення Гаврила з хутора «Мозамбік» до читачів газети «Свобода», що у м. Тернополі

Пані і панове!
Добродійки і добродії!
Товаришки і товариші!
Вищедостойні і нижчедостойні!
Громадськість хутора «Мозамбік», що неподалік славного града Києва, вітає Вас!
Дивилися ми по телевізору, як Ви гарно колядували, щедрували, віншували, посівали. І тішилися. Ще не вмерли наші традиції. Дякуємо Вам.
Бо в нас, на хуторі, трохи інакше. Йде дід Тимоха, зустрічає свинарку Астраущенко, каже: — Христос рождається!
А вона здивовано:
— Нєужелі? Пойду сообщу, куда нада...
Як бачите. Іуди не перевелися...
Долетіла на наш хутір і тривожна звістка від Вас. Нібито Ваші вчорашні герої барикад перетворюються на «героїв» кабінетних інтриг. Ті, що вчора боролися за свободу, сьогодні дають свободу не здоровому глуздові, а емоціям та амбіціям. Нібито декого охоплює контрольно-ревізорський синдром. Отаманська сверблячка. Дід Тимоха з цього приводу зауважив: «Треба займатися порнографією. Пороти. Різками. Отаман чи не отаман. Переганяти розум. З точки «с» до точки «г». Як робили запорожці. Бо свободу набагато важче втримати, ніж здобути... »
Хвилює нашу громадськість ще й те, що деякі Ваші «святі отці» моляться Богові, а служать чорту. На рясі хрест, а під рясою — хвіст. Не шукають злагоди і єднання. Шукають кістки у молоці. А рогаті тільки того й чекають. Учора комуністи репетували про «полювання на відьом». Сьогодні самі полюють. На дурнів. І ловлять. І формують з них нову ленінську гвардію. І готують новий хрестовий похід. Проти свого народу. Щоб повернути Україну в стару московську кошару...
Добрий читачу!
Ти, мабуть, звернув увагу, що слово людина і слово любов починаються з однакової букви.
Слово нелюб і слово ненависть — також з однакової.
Отже, людині притаманна любов до людей, нелюду — ненависть.
Зміряй свої почуття: ти частіше любиш чи ненавидиш?
Прислухайся до самого себе: ти частіше стогнеш, чи посміхаєшся? Якщо постійно стогнати — можна й захворіти.
Так, у нас чимало негараздів. Чимало плутанини. Чимало безладу.
А чому? Може, й тому, що кожна баба зі своєї печі повчає, як керувати державою. А свою хату підмести лінується.
Може, й тому, що з-за кожного куща визирає «патріот». І чекає, аби хтось йому ту державу збудував.
Ми лише спинаємося на ноги. Лише приміряємось до світових стандартів. І, судячи з широких талій молодиць нашого хутора, ще не скоро у ті стандарти впишемося.
Коли тобі дуже погано, бо твоє широке єство не може упхатися у вузькі штани, подумай: може, комусь ще гірше. Може, в когось штани ще вужчі, а єство — ще ширше.
Коли ти схильний часто розстроюватися, навчися — перед тим не настроюватися. Тішся з того, що тобі посилає природа, а не шукай чогось надприродного. Не розлучайся з двома категоріями: міра і віра.
Не засуджуй тих, що плачуть за вчорашнім днем. Коли черв’як виріс у хроні, йому здається, що хрін найсолодший у світі. Нас десятками років фаршували ідіотизмом. І мусимо його видихати.
Не дивуйся, що деякі «діячі» хочуть розтягнути Україну на зони. Вони ж у зоні народилися, у зоні виросли. Вони марять зонами. Хоча б економічними.
Свинарка Астраущенко каже:
— Вобще надо зробить одну зону. Загородить колючим дротом, поставить часових з пулємйотами. Щоб опять всі були вмєстє. Єдіной сємйой щасливой жили — совєтським народом. А не разними націоналістами-екстремістами... А в центрі зони, в знак благодарності, поставити пам’ятник великому Іллічу. Та такий високий, щоб сягав вище небес. Щоб усі знали, що вище Ілліча нема нічого на світі...
Простимо, читачу, свинарці Астраущенко. Ти знаєш із попередніх моїх листів, що на неї упав бюст вождя світового пролетаріату. І ушкодив голову.
На нас з тобою, читачу, слава Богу, ніщо не падало.
То ж не падаймо і ми так низько.
Вознесімося духом. Піднімімося вище своїх проблемок і клопотиків. Подбаймо про свою землю. Про свою Україну.
Зостаюсь з глибокою пошаною
Ваш Гаврило.

Хутір «Мозамбік». Року 1993-го. Місяця січня

Далі

До змісту Євген ДУДАР ВИБРАНІ ТВОРИ