Євген ДУДАР
Вибрані твори
ГУМОР САТИРА

ГУМОРЕСКИ ФЕЙЛЕТОНИ УСМІШКИ

ХЕК... СВІЖОМОРОЖЕНИЙ

Гоша з тридцятої квартири — пророк. «Основне, — каже, — мати хороший настрій. А зіпсувати його — знайдеться кому».
Піднімаюся вранці. Моя благовірна вже роги на голові накрутила. Розфуфирилася. А мені на сніданок знову хека свіжомороженого під носа суне.
— У тебе що, — питаю, — капітан далекого плавання полюбовник? Щоранку хек і хек!
— Ні, — каже вона. — У мене чоловік — водолаз. З калюж не вилазить.
Обмінялися компліментами. На грані класової боротьби.
Вона зауважила, що я неотесаний мужлан. Я сказав, що вона пронафталінена інтелігентка. Додав «пропади ти про— падом» і грюкнув дверима. Вона сказала: «Головою!» І я пішов підвищувати продуктивність праці.
Виходжу з будинку. Глядь: сидить якийсь тип на лавочці. В окулярах. Газету читає.
Мене аж пересмикнуло. Чого це він з самого ранку інтелігента з себе корчить? Пресою прикривається. Кого він підстерігає? Може, мою? Вона, коли побачить когось в окулярах, сокоче, наче качка біля качура: «Який інтелігентний, який імпозантний!» Сьогодні роги для кого крутила? Коло мене безрога ходить. Причесатися забуває. А тут на одні пазу— ряки пляшку ацетону вибухала. Балкон можна було б пофарбувати... Зараз я вам ті роги вправлю!
Сів поруч з очкариком. Ногу на ногу. Руки на грудях калачиком. Носа нахабно йому в газету:
— Ну? Що там у світі? Про Машку Рябеньку не пишуть?
Корчить із себе бозіньку:
— Вибачте, хто така Машка Рябенька?
— Моя благовірна... Може, скажеш, не чув про неї ніколи?
— Вона що, у вас футболістка чи космонавтка?
— Космонавтка... На віникові літає... Може, скажеш, твоя ангел?
Нічого не сказав. Тільки воло ворухнулося.
— Що, себе шкода? — питаю. — А хека тобі не шкода?.. Свіжо— мороженого?..
Глянув на мене підозріло. Відсунувся.
— Відпливаєш? Пливи, пливи. Капітан далекого плавання. Далеко від мене не відпливеш. Я тобі таку торпеду підсуну...
Намагається посміхатися:
— Ви, певне, на флоті служили?
— Ага... Все життя служив... Підводником... На підводі їздив. Ти давай начистоту: хека зумисне щодня підсуваєш? Щоб вона мене морила? Щоб я через рік загнувся? Зіграв у ящик... А потім з Машкою будете по курортах гасати? В грязях вилежуватися? Чи, може, ти дисертацію на мені пишеш? Я тобі замість щура піддослідного?.. А я, може, й майстер «золоті руки». Це вони сьогодні так вібрують. Після твого хека... У мене від нього алергія...
Він каже:
— Справді. Ось аж ніс почервонів... Тільки я не знаю ні вашої Машки, ні вашого хека...
Оглядаюся: Машка за мною стоїть. І парасольку ручкою до мене повертає:
— О, — зрадів я. — Ти мене чекаєш? А що в лісі здохло?
— Зараз здохне, — каже Машка. — І мене парасолькою по капелюсі.
Очкарик драпонув. Я тільки встиг крикнути:
— Терористка проклята. Хунти на тебе нема, — і заховався під лавочку...
1977

ВПІЗНАЄ ЧИ НЕ ВПІЗНАЄ?

Стою під дверима. Читаю: «Слідчий прокуратури тов. Горобець». Аж в очах зарябіло. Невже той самий Горобець, що у студентські роки жив на моєму горищі? Худе, як налигач, і синє, як баклажан. Бороду носило, щоб не видно було, яке воно засмикане. І, дивися, вицвірінькалося. Слідчий прокуратури!
Скільки тих горобців через моє горище пролетіло. Інститут свій можна було б організувати. І нікого не ображав. До всіх по-людяному ставився. Господарство своє навіть довірив. Студент із сільськогосподарської академії за садом моїм дивився. Студент із зооветеринарного інституту нутрій доглядав. Філолог і математик з педагогічного сина Ванька натаскували. Постійно жив у мене студент із медичного інституту. Всяке може статися. У Клави поганий синдром. Ночами схоплюється. І по деревах лазить. Сусід казав, що це у неї спадкове. Від мавпи.
Жив у мене студент із інституту харчової промисловості. Майстер! З цукру гнав. З картоплі гнав. З абрикосів гнав. Казав, що навіть з каменю можна гнати. Якби тільки дріжджі відповідні знайти.
Студент із інституту фізкультури жив у мене. На довгі дистанції щоранку гасав. За місто. Тренуватися. Так я йому корзину за спину приладнав. Щоб він порожняком не ганяв. Туди різний непотріб з подвір’я виносив. А назад кролям траву. Чемпіоном став. Із плавання. Стилем «кроль».
А оце якось приходить. Горобець. Таке... Нижче трави, тихше води.
— Хазяїне, візьміть на квартиру...
— Куди я тебе візьму? У хаті й так ліжок, як у госпіталі під час холери.
— А я валетом із ким-небудь спатиму...
— На кого ж ти вчишся? — питаю.
— На прокурора.
— З тебе, — кажу, — прокурор, як із козячого хвоста помело. Ти хоч скарги писати вмієш?
Тут у мене сусід — кровопивця. Цілими днями на саксофоні скиглить. А в кучі моїй порося. Тільки почує саксофон, стає на перегородку і співає. Хліба не накупишся... Нутрію якось мені підсунув. За червінець. З авітамінозом. Так я їй два місяці цибулю у хребет втирав. Щоб остаточно не полисіла. Потім синаша каже: «Тату, а вона ж інвалід. Вона рот розтулити не може. У неї верхній зуб за нижній заплівся». Так я взяв на квартиру студента із стоматологічного інституту. Такий бідовий хлопець. За кілька хвилин всі зуби їй повисмикував. «Може, — питає, — і вам який заважає? То давайте, поки інструмент під руками... »
Поселився, значить, Горобець. А через тиждень якась мад— мазель. Ледве у хвіртку просунулася.
— Хазяїне, візьміть на квартиру, не пожалієте. Я м’ясником працюю.
Хлопці як дізналися, кого я взяв, мало не цілували.
— Папашо, — кажуть, — ви нам кинули рятівне коло.
— Гаразд, — відповідаю. — Тільки не хапайтеся за нього всі одночасно...
Найміцніше схопився за неї Горобець. Шнурує поруч, як винищувач коло бомбовоза. Як супутник навколо матінки— землиці кружляє. Спочатку я думав, що його приваблює можливість надурняк поправитися. Потім зауважив, що там діло сягнуло значно глибше. Любовна петрушка закрутилася.
Дивлюся не раз отак на них, і серце пронизує холод. Пропав ти, Васю, думаю. Не дай Бог, коли-небудь вона ненароком сяде на тебе. Розплющить, як океан камбалу. Мощі твої в музеї показувати будуть. І чого воно так великих жінок до малих чоловіків тягне? Чи співчуття, може? Чи материнська турбота?..
Одружилися вони, значить. Ну, тут я й кажу:
— Забирайте, дорогі мої, манаття — і на іншу парафію. Я одружених не тримаю...
Горобець розцвірінькався:
— Ви безсовісні. У вас немає людяності...
— Досить, досить! Ти мені на совість не бий. Ви мені за кілька років стільки тієї людяності наведете, що всі студенти порозбігаються. А в мене ж хазяйство. І тільки дві руки. Ще й жінка з поганим синдромом...
Тепер ось стою під дверима з табличкою «Слідчий прокуратури тов. Горобець» і думаю: впізнає він мене чи не впізнає?
1978

НЕЗВИЧАЙНИЙ КОНФЛІКТ

Будинок, у якому я живу, при дорозі. Вікнами на вулицю.
Прибігає двірник:
— Негайно зніми штани!.. З балкона. Делегація їде. З Гондурасу...
— А що, — кажу, — можуть украсти? Чи мої штани так впливають на міжнародну політику?
— Вид псують твої штани.
— Нібито в Гондурасі, — кажу, — штанів не сушать... Та й балкон мій на шістнадцятому поверсі. Що, той гондурасець буде до моїх штанів на вертольоті підніматися? Чи в бінокль їх розглядатиме? А навіть якби розглядав. Що він на тих штанях побачить? Що це — карта секретних об’єктів?
Не зняв я тих штанів. Бо назавтра треба було мені у них на роботу йти. А в мене радикуліт. Не дай Боже щось вологе зодягнути. Зляжу. На роботу не вийду. Плану не виконаю. Хліба не напечу. Чим того Гондураса годувати будемо?
Конфлікту із Гондурасом у мене не вийшло. Почався конфлікт з райвиконкомом. Мене оштрафували. За порушення громадського порядку.
Я попросив у своєї школярки глобус. Подивився, де той триклятий Гондурас. Пропади воно пропадом! Це ж який світ йому треба було їхати, щоб у мене за нього десятку здерли!.. А країн скільки... Це якщо за кожну мене штрафуватимуть, у мене не буде що сушити... Треба щось думати.
І я придумав.
Засклив балкон.
Прийшли з райвиконкому:
— Розберіть негайно! Заборонено. Протипожежними нормами, санітарними нормами, архітектурними нормами... Потім, своїм видом ви псуєте загальний фон...
— По-перше, я підпалювати свою квартиру не збираюся. По-друге, за якими нормами отой заводський димар кадить мені прямо у вікно? По-третє, чому архітектор сам не придумав, де я маю сушити штани? А, по-четверте, моя сусідка
своїм видом ще більше псує загальний фон. Он порозвішувала. Різних фасонів і різних епох.
— Сусідка, — каже, — з боку подвір’я. На вулицю не видно.
— То з космосу видно... Он «Челенджер» літає... інопланетяни можуть побачити... Що про наш будинок подумають?
Оштрафували.
Розібрав.
Але життя є життя, і штани є штани. Знову повісив їх на балкон, і знову прибіг двірник:
— Зніми негайно! Начальник ЖЕКу розпорядився. Делегація
їде.
— Невже, — кажу, — їде Катерина Друга, що начальник ЖЕКу бігає, як Потьомкін?
— Ні, із Зімбабве...
...І чого вони так в’їлися на мої штани?..
1978

ЖИТИ — ЗНАЧИТЬ БОРОТИСЯ

Нарешті одружився і я. Відважився. Довго думав. Зважував. З газетних матеріалів вивчав доцільність такого вчинку. По синяках під очима і ґулях на лобах сусідів вивчав переваги сімейного життя. І ось переді мною сидить моя ангелиця. Лупає очима і чекає, що я скажу.
— Давай будемо боротися! — кажу я.
— Як? — дивується вона.
— Ну, одна теледама якось по телевізору казала, що кохання — це скарб, за який треба боротися.
— Ти свій скарб уже виборов, — усміхнулася дружина.
— Тоді давай боротися за здорову сім’ю! Людина мусить за щось боротися. Без цього людина — не людина.
Почали з того, що я оголосив тиждень кохання.
За програмою тижня ми мали якнайбільше одне одному дивитися в очі, обніматися і навіть... цілуватися.
Під кінець тижня наші вуста були червоні, ми — сині, а очі світилися голодом.
Кажу жінці:
— Ще день якось перемучимося, а тоді оголосимо тиждень здорової і смачної їжі...
Запаслися продуктами, літературою. Довго сперечалися, що кому робити.
Тоді жінка викинула гасло:
— Тиждень — за три дні!
Довелося підтримати.
Скориставшись моїм тимчасовим збентеженням, вона оголосила тиждень культурного відпочинку.
Щовечора ми відвідували театри і кіно. Ранками слухали музику і замість фіззарядки танцювали.
Якось у театрі я побачив у дзеркалі себе, свою не дуже свіжу сорочку. І висловив міркування, що не завадило б оголосити тиждень чистоти й охайності.
Дружина вирішила, що раніше треба оголосити тиждень нової моди. І переконувала мене, що наймодніше зараз усе старе й вим’яте. Потім ніби між іншим запитала:
— Цікаво, для кого пральні комбінати?
Я висловив припущення:
— Мабуть, для тих, хто дуже любить мильні запахи або зовсім не має нюху...
Тут між нами спалахнула суперечка. Довелося достроково оголосити тиждень культурних взаємин.
— Любий, — сказала під час цього тижня дружина. — Чи не подав би ти мені каву в ліжко?
— Мила, — відповідаю, — тиждень здорової і смачної їжі уже давно минув...
Наступного дня моя незамінима проголосила:
— Мабуть, настав час провести тиждень оновлення жіночих туалетів.
— Звичайно, — погодився я. — І проведемо його під девізом: «Старим речам — нове життя!»
Якось я повернувся з роботи. Дружини вдома не було. Речей її також. На столі лежала записка:
«Милий! Я оголосила місячник здорового глузду!»
1979

ЕЛІКСИР МОЛОДОСТІ

Приходжу до своїх ровесників. Сімдесятилітніх хлопців і дівчат. А вони заздрісно:
— Щось ти, Ільку, все молодієш. Он Варвара з тобою до школи ходила, а поглянь на неї. Зігнулася в дві погибелі. Ти ж — ніби огірочок свіженький.
— Еліксир молодості, — кажу. — У мене є онук. Чотири роки. Як ртуть. Всі на роботу йдуть. Мене з ним вдома залишають.
Для прикладу хоча б учорашній день. Тільки схопилося з ліжечка, вже кричить:
— Діду! Ставай на руки і на ноги! Будеш кінь...
Я навкарачки. Він дав мені у зуби ремінець від штанів, виліз мені на спину, шльопнув кописткою по тому місцю, де має бути хвіст:
— Вйо-о-о, коню! Брикай! Брикай! Підкидай ногами! Фицай, іржи!
Добрикався я до того, що на підлозі простягнувся. А він:
— Діду, ти вже здох?
— Здох, — кажу.
— Тоді давай будемо лупити з тебе шкіру...
Скинув з мене сорочку. Почав відтягувати шкіру. Такий масаж зробив, що досі вся спина горить. Добре, що я ницьма лежав.
Набридло йому це заняття. Каже:
— Давай у перукарню гратися.
Посадив мене на свій дитячий стільчик. Окутав рушником навколо шиї. Почав за бороду і за вуса смикати. Стриже, значить. У мене з очей вже сльози течуть, а він:
— Не плач. Ти ж мужчина. Герой...
Не встиг я витерти заплакані очі, він бовсьнув мені на голову чашку холодної води:
— Освіжимо трохи.
Поки я рушником витирав голову, він встиг притягти і включити пилосос:
— Завивку будемо робити...
Тоді надів мені на голову каструлю:
— Висушити треба...
Але раптом йому стрільнула інша думка:
— Діду, давай будемо робити весілля. Ти — барабан...
І затарабанив ложками по каструлі на моїй голові.
— Грай! Грай! — кричить. — Отак губами грай:
«Ту-ру-ру-ру! Ту-ру-ру-ру». Ніби труба...
Сиджу. Турурукаю. Він тарабанить ложками по каструлі. І наспівує:

Тиша навкруги,
Сплять гаї й луги...

— Яка там, дитино, тиша, — говорю. — Вліз би ти під оцю каструлю...
— Діду, не говори! Грай!..
Після цього вигукнув:
— Діду, цирк! Давай будемо робити цирк. Ставай на руки, підніми догори ноги і ходи...
Видно, йому не дуже сподобався мій номер. Бо як тільки я гепнувся на підлогу, переробив мене на місяцехода. Прив’язав мені до ноги шнур від пилососа, клацає вмикачем і командує:
— Старт! Лізь на софу і джуми, як машина. Отак: джу-у-у...
Я джумлю. Рачки лізу на софу, тоді на стіл.
Він кричить:
— На шафу! Діду, лізь на шафу! І джуми голосніше!
На шафу я зопалу видряпався. Але джуміти перестав. Бо бачу, що злізти мені буде набагато важче.
— Що ти бачиш, діду? — питає онук знизу.
— Кратери. Давай, — кажу, — стели біля шафи ковдру. Тоді перину. Тоді подушки. Спробуємо зробити м’яку посадку...
На щастя, прийшла на обід невістка. Від здивування рот розкрила:
— А ви чого на шафу залізли?
— Я не на шафі, — кажу. — Я на Місяці. У космос мене онук запускав. Підтягуй стола. Будемо якось приземлятися...
Отаке-о. А ви заздрите, що я моложавий. Варварою дорікаєте. Та якби Варварі таке ось випробування, вона ще на танці бігала б...
1979

ШЕДЕВР ЗА ВУАЛЛЮ

Помер художник Варфоломій Шпоник. Відомий майстер пензля. Ім’я якого не сходило з газетних шпальт. Десять років трубили усі труби про батальну картину Шпоника «Ривок уперед». І ось останній ривок самого художника. Помер. Віддав богу душу, чи кому там її тепер віддають.
Зібралася комісія вивчати спадщину.
Жінка Шпоника показала на п’ять мішків, що стояли в кутку:
— Ось тут газети й журнали. Все про нього...
На пожовклих сторінках рябіли заголовки: «Задум», «Картина, якої ніхто не бачив», «Майстер», «Є такий художник», «В гостях у піонерів», «Розповідає Варфоломій Шпоник», «Шедевр за вуаллю»...
Заголовки говорили самі за себе.
— В отому чемодані, — показала вдова, — стрічки із записами телевізійних і радіопередач про нього. А в оцьому — його розповіді про картину «Ривок уперед».
Поставили одну на магнітофон. Врівноважений, трохи глухуватий голос Шпоника повідомляв:
«...Між нами кажучи, картина "Ривок уперед" — це перша така своєрідна картина у нашому батальному живописі. Надмірна скромність не дозволяє мені розповісти, як люди чекають її, пишуть листи, розпитують, коли і де її можна буде побачити. Картинні галереї штурмують мене щодня... »
Потім довго вивчали фотографії. Художник серед трудівників села. Зустріч Варфоломія Шпоника з робітниками заводу. На відпочинку. Художник у колі сім’ї. Фото в одній газеті, надруковане під рубрикою «Художник і життя». Шпоник біля корови.
— А де ж знамените полотно? — спитав один з членів комісії. — Де ж картина «Ривок уперед»?
Вдова скрушно похитала головою:
— Нема, любі мої. Не встиг голуб мій сизокрилий написати картину... Підступна смерть обірвала його творчі задуми... — І покотилася скупа вдовина сльоза.
— Покажіть нам хоч ескізи, штрихи...
— Ескізів і штрихів також не було, любі мої...
— Але ж була стаття «Шедевр за вуаллю». Мабуть, щось було...
— Було, любі мої, було. Була вуаль. А шедевра ще не було... Нещадна смерть...
І скупа вдовина сльоза знову скотилася по сумній вдовиній щоці...
1979

УРВАЛОСЯ

Кажуть, урвалося. Садити будуть. Тих, хто «з чорного ходу», хто «з-під прилавка». Хто бере. Хто дає. І в медицині. І в магазині. І в інституті. І навіть там...
Переполох!
Приходжу до однієї. Завжди дріжджі брав.
— Ти що? — каже. — Хочеш, щоб і мене, і тебе в каталажку посадили?..
А мене не посадять. Мене посадять — як жити будуть? Я для них ніби тринадцята зарплата. «В любоє врємя года і в любую погоду». Що він там, на своїй роботі, вкраде? Протокол? Чи, може, хулігана? Отого паразита з червоним носом. Що суспільство розкладає. Загорне його в целофан. Принесе жінці на день народження. Скаже: «На. Я тобі ось подарунок приніс... »
Хто я такий? Рядовий. Невидимого фронту. У мене тільки дві руки. Але до них тягнуться інші. У мене тільки десять пальців. Але від кожного з них тягнеться ниточка. Як ото в ляльковому театрі. Я смикаю за ниточку — і лялька танцює. Смикаю за ниточку — і лялька кланяється. Спробуй посади мене. Обріж оті ниточки. Скільки ляльок голих зостанеться?..
До речі, апендикс мені різали.
Приїхала «швидка». Я стогну. Лікар мацає рукою по животі, а очима — по кімнаті. Килими на стінах вивчає. Кришталеві вази у серванті розглядає. Ніби кінчик мого апендикса аж туди, в сервант, потягнувся. Ніби його хвостик отам, у другій кімнаті, під килимом.
— Докторе, — кажу, — я все розумію. Скільки треба — стільки буде...
Що ви думаєте? Через кілька тижнів на весіллі гопака витинав. А лежав зі мною якийсь правильний і рівний... Лікар йому натякає, що здоров’я людини зараз дуже дорогоцінне. Треба боротися за нього всіма наявними засобами. Нехай, мовляв, прийде жінка...
Розумна людина одразу ж допетрала б. Що, твоя жінка — Софі Лорен, що лікар без неї не може... А він почав допитуватися лікаря, скільки тому держава платить. Підрахував, що його трудовий день коштує сім карбованців і тридцять дві копійки... Ну, той йому і відчикрижив апендикс. Рівно на сім карбованців і тридцять дві копійки... А решту студентам зоставив. І ті дорізали. Безплатно.
А тепер вибирай: даси — посадять, не даси — понесуть. Ногами наперед. У квіточках. Який варіант тобі краще підходить?
«Хто бере, хто дає... »
Я вам скажу, розумний чоловік оце придумав: хто бере і хто дає. Раніше як було? Раніше було тільки тому, хто бере. А той, що дає, міг похвалитися на радощах. Або зі злості поскаржитися. А тепер дзуськи! Тепер коло замкнулося. І його голими руками не розірвеш. Бо там напруга. Як у високовольтній.
Торкнешся тільки — шарахне так, що дві костомахи і черепок зостануться. Ось вам «хто бере і хто дає».
1979

КОГО?

Зала світла й простора. Великі кришталеві люстри, звисають зі стелі, додають їй урочистості й святковості. Товсті перські килими вкривають блискучий паркет. Повітря чисте й свіже. Ніде ні пилинки.
Це їхня зала. Вони тут господарі, вони тут боги.
У пишних багетних рамах висять вони на стінах. У розкішних парадних мундирах, наукових мантіях, звичайних світських костюмах. Кучеряві й лисі. Бородаті й вусаті. Усміхнені й серйозні.
Дивляться один на одного. Дивляться вдалину. Дивляться на двері.
У тих дверях час від часу з’являються відвідувачі.
Час від часу дні. Час від часу роки. Час від часу — десятиріччя.
Деякі з тих, що заходили, вже висять поруч з ними.
Вони звикли до відвідувачів. Радіють їм...
Та ось рипнули двері. На порозі з’явився низенький худенький чоловічок з блідим обличчям, червоним носом і грипозними очима. Хрипким голосом сказав:
— Да-а-а-а!
І пройшовся грипозним поглядом по багетних рамах.
Кучеряві й лисі, бородаті й вусаті, усміхнені й серйозні заціпеніли у тривожному чеканні.
Коли з’являється цей чоловічок, когось із стіни завжди знімає. І доля його зостається невідомою.
— Федю! Давай драбину! — гукнув чоловічок хрипким голосом за двері.
З-за дверей з драбиною з’явився Федя. З інших дверей вийшла дівчина.
— Людо! — звернувся до неї хрипкий голос. — Хто з них Сковорода?..
«Сковороду? — запитували мовчки один одного кучеряві і лисі, вусаті й бородаті, усміхнені й серйозні. — За що? Може, за те, що одежина його скидається на попівську рясу?»
— Третій зліва, — показала дівчина.
— Знять треба! — розпорядився хрипкий голос. — Раму ремонтувати будуть...
У їхніх розумних поглядах знову з’явилися іскорки життя.

«ЗАЄЦЬ» НА ОРБІТІ

Про це не писали в газетах. Не говорили по радіо. Не показували по телевізору.
Під час запуску одного з космічних кораблів, коли на орбіту піднімалися космонавт Н. і космонавт З., я випадково потрапив до кабіни корабля. Побачили мене, коли вже було дано команду: «Старт». Космонавти отакенними очима дивилися на мене крізь віконечка скафандрів. А я їм винувато посміхався. Під нами ревіло полум’я. Ніби в гігантській мартенівській печі. Ракета вібрувала, як автобус по дорозі з Хмільника до Старої Синяви. Стискувало скроні, мов після доброго перепою. Але дуже скоро все це минуло і стало зовсім легко.
Космонавти поглядами привітали один одного і передали на землю:
— Все гаразд! Вийшли на орбіту!
— Вітаємо! — пролунало з Землі. — А що це за об’єкт біля вас рухається?
— Вам хіба невідомо? Ми думали, це ви його підсадили.
І звернулися до мене:
— Як тебе звати?
— Вася, — кажу. — Вася Оприщенко...
На Землі довго мовчали. Мабуть, радилися, що робити.
Тоді питають:
— Він ще живий?
— Живий. Навіть усміхається, потилицю чухає...
— Будемо повертати вас на Землю...
Знову гуркіт, як на розі вулиці Гарматної і Брест-Литовського проспекту. Спекота, вібрація — і земля.
Кинулися до корабля. Висмикнули мене. Погляди у всіх здивовані, ніби я не Вася Оприщенко, а якась космічна істота.
— Диви! Живий! — радіють. — Живий. І не ушкоджений навіть. Підводиться!..
А чого мені сидіти? В тій коробці так тісно було.
Я випростався. Випрямив хребта. Зробив кілька присідань. Дриґнув ногою, махнув рукою.
Тут наскочили на мене вчені. Схопили — і в науковий центр. Досліджують. Пульс. Тиск. Кров. Усе нормально. Просто невеличке нервове збудження. Як ото з жінкою полаєшся.
— Ви, — кажуть мені, — унікальна людина. Єдина у світі. Ще такої не було. Такі перевантаження без попередньої підготовки, без тренувань відповідних, без спецкостюма...
— Чого ж без підготовки? — кажу. — Живу я вже десять років на п’ятнадцятому поверсі будинку, що на розі вулиць Короткої і Довгої. Будинок трясе постійно. Так що будь-яка вібрація мені звична. Шуми також. Магнітні поля у мене постійно переплутані. Бо вся кімната обставлена різними електро— і радіоприладами, стіни обплетені електропроводкою. Хімічних змін повітря в коробці, чи то пак, кораблі, не було. А навіть якби були, то вони мені не страшні. Біля моїх вікон дві заводські труби димлять. Вже десять років не знаю, що таке міль, таргани чи мухи...
Тепер нас переселяють. Мабуть, у нашому будинку буде центр підготовки космонавтів...
1980

СТРУС

Ляля глибоко зітхнула:
— Толику! Я без тебе не можу.
Толик зітхнув ще глибше:
— Лялечко, я без тебе також.
І вони одружилися.
Толик заходився будувати сімейне гніздо.
Лялечка була окрасою цього гнізда. Вона, як і личить окрасі, цілими днями прикрашала себе перед дзеркалом. Приміряла ті атрибути краси, якими щодня забезпечував її Толик.
Не минув ще й медовий місяць, а в гнізді Лялі і Толика бракувало хіба що пташиного молока.
Та якось Толик глянув своїми карими очима в бездонні очі милої і жахнувся:
— Що з тобою, люба? Твої ясні очі повиті пеленою смутку?
— Знаєш, милий, мені хочеться чогось такого... Ну, чогось такого...
Толик зрозумів, що Лялі хочеться саме пташиного молока.
Наступного ж дня гайнув поміж птахи. Роздобув молока.
А очі Лялечки все одно сумні. І вуста її лепечуть:
— Знаєш, Толику, мені хочеться чогось такого... Ну, такого. Толик озирнувся навколо. Думав: чого б то Лялечці могло
хотітися? Ніби усе є. Хіба що зірку з неба? Видряпався Толик на небо. Дістав зірку. Та очі Лялечки все одно сумні. І вуста її лепечуть:
— Знаєш, любий, мені хочеться чогось такого... Ну, такого... Міркував: може, Лялечці хочеться каменя з морського дна? Пірнув у надглибини. Дістав камінь. Приволік додому.
А Ляля:
— Знаєш, Толику, мені хочеться чогось такого... Ну, такого.
— Ну, чого такого? — перепитав худий і виснажений Толик.
— Мені хочеться чогось незвичайного. Ну, якогось струсу... Толика затрусило. Уперше в житті. І так сильно, що Лялечка
не втрималася на його шиї. Злетіла.
1980

ПАРАД ПЛАНЕТ

Усе життя людини залежить від космосу. Від небесних тіл. Одного — від сонця. Іншого — від місяця. А моє — від комети. Від сусіда. Який живе у мене за стіною. Він ночами у трубу дивиться. На небо. А вдень із сусідами гиркається. За те, що спати йому не дають. Лунатик... Колись каже:
— Вам поберегтися треба. Комета до Землі летить.
— То що, — питаю, — каску на голові носити? Чи в погребі сидіти?
— Менше нервувати. Кричати менше.
— А вона так на крики реагує?
— Навпаки. Ваш організм збуджений. Більше реагує на неї. І може не витримати...
Тут зауважив, що зі мною справді щось не те коїться. Прокидаюся серед ночі, на балкон тягне. Носа в небо. І сиджу. Виглядаю, де та клята комета. Може, сусід бреше? Може, нічого він у ту трубу не бачить? Академіка із себе корчить. Ломо— носова. Келдиша. «Комета до Землі летить... » Ворожка носата. Він бачить, що там летить. Під ногами не бачить. Три з мінусом носить. Об власного Рябка шпортається. А приндиться... Збере у себе таких же, як і сам. Мудрують. Мишам, кажуть, кролячого гена пришили. Для чого, питаю. Щоби плодилися з довгими вухами і короткими хвостами? Пришийте їм краще коров’ячого. Може, доїтися будуть?..
І ще добалакалися, мовляв, у стовбурах дерев є цукор. І зараз вчені мудрують, як його звідти видобувати.
Домудруються. Що ніхто не захоче буряків вирощувати.
Одна дама з їхньої компанії ніби винайшла пасту.
Хлорофілово-каротинову. Для зайців. Лякати їх. Щоб яблуні не гризли...
Де вона зайців бачила?
Кажуть, обприскали пастою яблуні. Пустили зайця. А він не тільки кору — гілля напідстрибі пообгризав.
Почали докопуватися: у чому секрет?
Якийсь дядько підказав. Мовляв, хлорофіл є у капусті, а каротин — у моркві... А для зайців це все одно, що для людини ковбаса...
Повернувся з балкона. Ліг у ліжко. Перекидаюся з боку на бік. Намагаюся думати щось приємне. Що начальника нашого з роботи звільнили. Що сусід машину розбив. А в голові все одно комета.
Кажуть, біда не в самій кометі, а в її хвості. Вона хтозна-де у небесах, а хвоста по землі волочить. І мете. Як пилососом. І втягує... Кажуть, до революції над Парижем пролітала. То якогось панича з бричкою і кіньми в небо потягнула... Серед білого дня. Всі кричали: «Чудо! Пан по золотій дорозі до неба їде... »
Потім оголосили того панка святим.
Це ж мене буде отак тягнути, а сусіди кричатимуть: «Фай— фура і тут без фокусів не може...»
Очі не стулю. Переживаю. Ну, астероїд клятий. Пророк Магомет. Треба було мені знати про ту комету...
Зодягнув штани. Пішов до сусіда. Той сидить на балконі, у бінокль дивиться.
— Ну що там у небі нового, — питаю, — де та клята комета?
Він вибухнув:
— Що ви мені заважаєте! Не до комет зараз! Он парад планет насувається...
— Тоді, — кажу, — держіться... А на всякий випадок зодягніть парадну форму... І замовте лафет... Бо я за свої нерви не ручаюся...

РУСАЛКА

Кажуть, що сон — це відображення дійсності. Брехня. Хіба в дійсності є жінки з риб’ячими хвостами? А мені снилася. Три ночі підряд. Знизу ніби риба, а зверху — Феня з магазину «Риба-м’ясо».
Не до добра це.
Був у нас один. На весь район. Бог. Вседержитель. Пальцем кивне — покарають. Пальцем кивне — помилують. Гроза. Говорить — усе навколо вібрує. Шапки перед ним за кілометр знімали і за два кілометри після нього зодягали. І ось нібито йому також приснилася. Отака. З риб’ячим хвостом. Прокидається, а вона поруч. Тільки хвоста вже нема. Отакусінька. Не людина, а зав’язок. «Ха-ха-ха. Хі-хі-хі». Тірлі— мірлі. Залоскотала. Був чоловік — і нема чоловіка. Потонув. У власному ліжку. Волай на допомогу — все одно ніхто не почує. Жінка на курорті, діти — у баби... Мав усе, тепер нічого не має. Тільки аліменти. І жінці, і отій. З риб’ячим хвостом. Вона, кажуть, одне дитя народила, а від трьох аліменти отримує. Ось вам тірлі-мірлі. Таке мале. Пучка духу. А такій людині голову скрутила. От де сила! От вам зав’язок. Закинь кілька таких десантом — і будь-який диктаторський режим розкладуть. За одну ніч...
Значить, коли третій раз приснилася мені ота іхтіозавра, я пішов у магазин. До Фені. Став собі збоку. Чого б це воно, думаю, плелося? Жінка як жінка. Тут Феня не витримала:
— Чого ти на мене витріщився, як голодний на ковбасу?
— На рибу, — кажу. — Рибою ти мені приснилася. Від кофточки донизу ніби хвіст. Риб’ячий.
— А у вигляді пляшки я тобі не приснилася? Женитися тобі треба. То хвости не будуть снитися...
Не можна мені одружуватись. Коли був жонатий, то мені чорти снилися. Щоночі. Лягаю спати з дружиною, а сниться чорт. Ніби штовхає мене в спину. І каже: «Петю! Посунься!» Я посуваюся. І падаю. На підлогу. Носом донизу. Вже й на люди вийти не можу. «Ти що, — питають, — носом горіхи товчеш?»
Раз не витримав. Тільки-но задрімав, а вже рогата сатана перед очима. Не встигло сказати: «Петю, посунься», — як дам кулаком межи роги.
А жінка як зарепетує:
— Щоб тобі руки повикручувало! Щоб ти смоли напився! Налижеться, як худобина, ще й б’ється...
Більше не одружуюся...
Вийшов на вулицю з магазину. А тут Ваня Молдаван. Розповідаю йому свій сон.
— Погано! — каже Ваня. — Якби тобі приснилася канарка. Або хоч корова. Це добре. А риб’ячий хвіст — погано. Мені колись наснилося, ніби з Мао Цзедуном у колгоспі огірки крадемо. Так після цього у мене на пляжі штани поцупили.
Тут чуємо по тротуару: клац-клац, клац-клац. Повертаємо носи в один бік. І роти розкриваємо. Клацає дерев’яними підошвами. Прямо на нас. Донизу від талії усе рухоме і нерухоме туго обтягнуте джинсами. На плечах — тільки дві торочки, а решта — голе.
— Ось твоя риба! — каже Ваня. І розставив руки: — Тю! Тю! Тю!
Мої руки й собі розставилися.
І тут сталося таке, що й не снилося. Оте в джинсах підстрибнуло, як пружина. Дриґнуло ногою. І Ваня Молдаван розпластався на тротуарі. Дриґнуло другою. Я сів біля Вані. А оте з двома торочками на спині своїми дерев’янками далі. Як нічого не було. Тільки рукою нам помахало:
— Тю! Тю!
— Хуліганка! — крикнув їй услід Ваня. — Троглодита... — І вже тихіше обурився: — Куди та міліція дивиться?..
А я сиджу на тротуарі й розмірковую:
— Може, вона й не хуліганка. Але не мала рації... Бо колись дівчата ходили зодягнені від п’ят до голови. Ще й чадру носили. А ти, прецінь, повиставляла усе, що можна виставити. Повипинала усе, що можна випнути. Для кого це? Для тата? Чи для мами? А може, для свого чоловіка? Ні! Ти йдеш між люди. Ти йдеш повз мого друга Ваню Молдавана. Йдеш повз мене. І не просто йдеш, а вихитуєш тими джинсами. Мало перехожих з ніг не збиваєш. І моє око мимоволі за тобою косує. І мій ніс мимоволі за тобою повертається. І руки мимоволі... Так що ж це виходить? Ти сама мене агітуєш і сама мене б’єш?
Тут Ваня Молдаван мої думки перебив:
— От тобі сон. От тобі з риб’ячим хвостом. Я б їх, крокодилів, у мішки зодягав, а не в джинси...
1980

ЕМОЦІЇ

Час такий. Шалений.
Все біжить. Все кричить. Все гуде. Все пищить.
Звідсіля склерози. Звідсіля неврози.
Берегти себе треба.
Встаєш уранці. Замість сказати дружині щось погане, скажи їй «серденько». Це тобі повернеться сторицею.
Підраховано. Якщо начальник хвалить підлеглого хоча б раз на тиждень, продуктивність праці того піднімається вдвічі.
Не хвалить тебе начальник — хвали його. Він також людина. Йому також здоров’я потрібне. Знаєш, скільки інфарктів ще в нього попереду!
А взагалі, здоров’я кожного в його руках.
Тримай себе. Не виплигуй із власної шкіри, коли тобі наступили на пальці. Пальців багато, а шкіра одна. Виплигнеш із неї — назад можеш не потрапити у свою. Не встигнеш. Хтось раніше у неї вскочить. А ти — в чужу. І вже почуваєшся, як у краденому кожусі. Які тут емоції? Ти чесна людина, а тобі кажуть «злодій». А крадія і брехуна, який нап’яв твою шкіру, поважають. Величають. Садять у президії. Дають йому премію. Які в тебе емоції?
З тими емоціями ти сідаєш за кермо автобуса. Там газонув. Там пригальмував. Тому ґулю на лобі набило. Того у дверях затиснуло. Вже твої емоції передалися йому.
Виплигує він з автобуса, наплигує на даму. Вона йому:
— Бурбон!
Він їй:
— Клеопатра!
Добре, що історик зустрівся з істориком. А якби дипломат з дипломатом?
Уже емоції в міжнародному масштабі. Уже ми їм недодаємо нафти і газу, а вони нам — підтяжки. Уже в них паливна криза, а в нас спадають штани. Які тут емоції?
Або ще гірше: слюсар-сантехнік наплигує на електрика. І обидва з інструментами в руках. Емоції на душі, емоції на голові. Уже лікарні забиті. Лікарі завантажені. Вже один лікар слухає тридцять хворих, а десять лікарів слухають тріо Мареничів. У машині «швидкої допомоги». А там у когось уже ні емоцій, ні духу. Тиша навкруги.
Стримувати себе треба.
Встаєш уранці — підійди до дзеркала. Посміхнися собі. Скажи: «Який я хороший». Навіть якщо ти на чорта схожий. Навіть якщо вчора перукар обскуб тобі півголови, одідрав піввуха, а жінка виклювала півпечінки. Посміхнися собі. Посміхнися жінці. Навіть сусідові посміхнися. А тоді йди. Йди між люди.
1980

ТРЕЗОР І МУРКА

Сидить Трезор біля хвіртки. Ловить носом запахи страв то з одного, то з іншого подвір’я. І думає: «Собаче життя! Женитися, чи що?»
Дивиться, попідтинню виписує кренделі Мурка. Очі на півморди. Хвіст коцюбою.
— Ей, чувишко! — гавкнув Трезор. — Далеко пашеш?
— Не будь жлобом! — нявкнула Мурка. — Я тобі не яка-небудь шавка.
— Не возбухай! — заспокоїв Трезор. — Ти що, породиста?
— Не прикидайся шлангом. Хіба не бачиш, які в мене очі? Який у мене хвіст?.. Пахан — сіамський, маман — сибірська.
— Ні фіга собі! — здивувався Трезор. — Давай поженимося.
— Дурдом «Веселка»! — нявкнула Мурка. — У тебе що — нуль по фазі? — А сама подумала: «Він такий кудлатий. Така у нього широка спина. На ній, мабуть, так м’яко і тепло спати... » І вже лагідніше спитала: — Ти відповідаєш за свій базар? Де і за які шиші жити будемо?
— Га! — хмикнув Трезор. — Диви, яка у дворі буда! А лапи у мене які! З-під землі ними випорпаю. А зуби! Будь-де ними вигризу... — І вже скромніше додав: — Та й голос — слава Богу!.. Може, ще в люди вигавкаюся...
— Обалдіти можна! — посміхнулася Мурка.
Обалділи. Поженилися.
Тепер Мурка лазить з котами по деревах. Шастає по горищах. Співають котячі любовні пісні. Лякають закоханих.
Трезор лежить у буді. Гріє кошенят, яких йому навела Мурка. І думає: «Собаче життя! Маю жінку і ніколи її не бачу. Навіть кури сміються, що живемо, як пес із котом... »

«ПОРОЗПУСКАЛИСЯ»

Приходив до нас один. Лекцію читав. Про нерви. Каже, що в одній людині — мільйони нервових клітин. На триста років вистачило б. А то й на чотириста.
І мене зірвало:
— А чим пояснити, що мені ось тільки тридцять, а з нервів самі клапті зосталися?
— Це, — каже, — люди порозпускалися. Не вміють себе в руках тримати...
Уявляєте, куди хилить? Зі своєї голови на мої руки звалює.
Він мені підраховує, скільки у мене нервових клітин. А скільки на ті клітини тисне?
Якби я жив у печері, то мені й десяти нервових клітин вистачило б. На тисячу років. А я живу у сучасному міському будинку. Збудованому за типовим проектом. Здешевленим. І в мене за правою стіною цілу ніч виє сучка. На неї скаржитися не можна. Бо вона породиста. І має медаль. А за лівою стіною цілу ніч співає сусідка. На неї також не можна скаржитися. Бо вона хвора. А я ще здоровий.
Цих двох сусідів досить, щоб і я захворів. Але в мене є ще сусід знизу. Цей талант бочки вдома клепає. І сусід зверху. Той нічого не робить. Той хропе. Аж люстра хитається... А перед вікном траса. МАЗи, КрАЗи, БелАЗи. І я разом з усіма сусідами, разом з будинком і разом з сучкою вібрую.
Скільки рук треба, щоб себе втримати? А в мене тільки дві. І ці трусяться.
Прокидаюся серед ночі — штукатурка на ноги впала. Від сусідового храпу. Думаю, візьму газету, почитаю, може, ще щось буде падати.
Нема світла. Відключили. Економлять. Знайшли резерви. На кілька годин відмикають кілька кварталів. Світло економиться, ліфт економиться. Лампочки економляться, бо й вони не вічні. А мої нерви горять і світять.
Якби хтось на заводі за зміну спалив стільки електродів, скільки я оце спалив нервів, завод вилетів би у трубу. Бо там план. І електроди гроші коштують. А мої нерви незаплановані. І безкоштовні...
Це я вже прийшов з роботи. Це, за словами отого таланта з-за трибуни, я вже відпочиваю. Який же я тоді на роботі? Стиснутий, як пружина, і натягнутий, як струна. Торкни мене — підстрибну вище заводського димаря. Ущипни мене — такий звук видам, що тобі вуха позакладає.
План як слон. А сировини тільки на Моську. Хтось десь чогось недокумекав. Наша деревина з Карпат поїхала у тайгу, а нам прислали мотузки, призначені для Камчатки.
Майстер кричить.
— Тягніть план! Недодали ще двісті табуреток...
Я кажу:
— Давайте будемо плести гамаки. Щоб мотузка не пропадала...
Майстер послав мене. Туди. Куди всіх посилають і ніхто не ходить.
Почали випускати табуретки «Вечірня симфонія». Уся з шматочків. Це за моєю пропозицією...
Майстер отримав премію. За раціоналізацію. Фабрика — за економію. Покупець — нову табуретку. А я — прокльони. Табуретка скрипить і розсипається, коли на неї сісти...
А він мені тут читає: «Бери себе в руки...»
Скільки тих рук сьогодні треба?
Якби я, допустимо, жив у печерному віці. Там яке виробництво? Хочеш їсти — спускаєш собі план: ухоркати вепра. Береш інструмент. Тобто каменюку. І йдеш той план виконувати. Якщо вепр, звичайно, не взяв зустрічного плану.
Якщо ти свій план виконав, нема чого нервувати. Якщо вепр свій — нема кому нервувати...
А тут — «порозпускалися», «бери себе в руки...»
Скільки тих рук сьогодні треба? А я ж не стоножка. І навіть не восьминіг...
1981

ЩО СОБІ ВИКУЄШ

Людина — господар своєї долі та її коваль. Так мене переконували.
Настав мій час. І я вирішив кувати свою долю. Не всю одразу. Спочатку половину. Бо знову ж таки мене переконували: «Професія людини — це її півдолі».
Викую півдолі.
Намітив кузню. Набрався ентузіазму. Ускочив.
— Ти куди? Місць нема!
Вискочив.
А час не жде. Життя стікає.
Знайшов іншу кузню. Не таку, як би хотілося. Але кувати треба.
Переступив поріг. Кую.
Без ентузіазму. Без горіння. Горно ледве тліє. Молоток сяк-так дзенькає. Зубило тупе. Точило слабке. Кую.
Щось викував.
Випхали. Без знаку якості, але доля є. Чи то пак, півдолі...
Півдолі — це ніби півкожуха. З одного боку гріє, а з іншого віє. Хіба сучасна людина не заслужила цілого кожуха?..
Мене переконали, що друга половина долі — це дружина.
Треба кувати.
Набрався ентузіазму. Нема відповідного матеріалу. Знайшов матеріал. Нема де кувати. Поки знайшов, де кувати, з-під носа вкрали матеріал.
Знайшов де кувати, знайшов матеріал. Не та марка...
А час підпирає.
Кую з чого є.
Гартую — шипить. Гну — ламається. Здається, вже була й друга половина долі в руках. І нема.
А перша півдоля також почала рипіти.
І вже бачу, що людина хазяїн своєї долі, як собака хазяїн своєї буди.
Ентузіазму нема. Любові до роботи нема...
Скандал.
Милять шию за кількість. За якість. За байдужість. За інертність.
— На долю нарікаєш? Що собі викував, те й маєш...
1981

СТРУЖКА

Інтелект людини довжиною хребта не вимірюють. Але я звернув увагу, що деякі оті «наполеончики» понад усе люблять верховодити.
Кажуть, хочеш когось розпізнати — дай йому владу. Хоча б отакусіньку. Як заячий хвіст. Хоча б над віником.
А якщо влада більша, ніж над віником? Якщо він поставлений керувати мною? Людиною? Вищою за нього на сорок п’ять сантиметрів?
Сорок п’ять разів на день викликає. Знімає стружку. Сантиметр за сантиметром. Ніби хоче мене стесати до свого рівня.
Терпіти не може дивитися на когось угору.
А якщо у нас, в управлінні, всі більші за нього? Навіть секретарка Кнопа. Уявляєте, скільки переходить у «стружку»?
— Чого ви стовбичите, як каланча?
— Я ж сиджу. Зігнувся ось у три погибелі...
— «Три погибелі»... Корчить із себе Гуллівера...
І починає перетворювати мене на ліліпута.
Методом вібрації. Він працює, як глибинний насос. Сам вібрує, і усе навколо вібрує. А туди, на-гора, тече водичка. Ка— ламутна-каламутна...
Кадри також спливають. Туди. На вічний спокій.
Півкладовища укомплектував своїми підлеглими. І ніхто його до кримінальної відповідальності не притягає...
Он Дзьобик. Погладив сусіда по спині. Тарою з-під помідорів. І вже справу завели. Бо нібито в сусіда після цього остеохондроз почався.
Від цього у когось щодня щось починається. Або інфаркт, або виразка, або нервовий розлад. І ніби так треба. Ніби він постачальником у лікарні працює...
Метає громи і блискавки:
— У вас нема продуктивності праці! Нема творчої віддачі! Нема громадянської свідомості! Елементарної совісті!..
Що у мене може бути після такого щоденного вереску? Запалення внутрішнього вуха. Тому на кожен його крик я дриґаю головою. Він думає, що я його передражнюю. І ще більше репетує. Я ще частіше дриґаю.
Тоді він грюкає кулаком об стіл.
І в мені прокидається громадянська свідомість. Народжується творча думка. Я замислююся.
— Про що ви думаєте взагалі?! — кричить він.
Зараз я думаю зокрема. Про катапульту. Якби її прилаштувати до його крісла... Тільки треба у стелі робити дірку... І в покрівлі також... Ото була б творча віддача!
Продуктивність праці в управлінні піднялася б...
1981

ДРОВА РУБАЮТЬ — ТРІСКИ ЛЕТЯТЬ

Так. Я батько Петі Мармишкіна. З восьмого «Б». Вже «А»? А-а-а. Реформа... Реорганізація...
Не встигає. А коли ж йому встигати? За два роки — три реформи. То підручники міняють. Ніби за два роки амеба перетворилася на інфузорію, а крокодил на скорпіона. Чи у парнокопитних з’явилися зябра, а в земноводних — роги. То вчителів перетасовують. То правила міняють... Мій Петя що — Ломоносов? У нього що — суперголова? Чи три голови? Як у Змія-Горинича. Одна вчить, друга спить, третя жує вареника...
Ах, двійка з фізкультури! На турніку не може підтягнутися? Через «козла» не перестрибнув?
Він через поріг переступити не може. У нього ноги позросталися. О восьмій годині ранку до школи вчовгує, о вісімнадцятій — вичовгує. Реформа. Всі хочуть його охопити. Про всяк випадок. Може, комісія якась... Щоб не прискіпались...
Математикові уроку мало. Бо «математика зараз не та, що вчора була». Фізикові уроку мало, бо «фізика — наука віку». Хімічці уроку мало, бо відкрили новий елемент і закрили два старих. Філологові уроку мало, бо з’явилися нові літературні імена. І нові помилки у старих. Історикові уроку мало, бо історія на місці не стоїть. А Петі доби мало. Він сидить на уроці, слухає про хребетних і безхребетних, а власний хребет у нього — як гумовий шланг. Перед очима в нього то жовті кола, то подушка. І він, нащадок цілого покоління атеїстів, тяжко зітхає: «Господи! Дай дотягти до канікул!.. Або хоч до вечора... »
До речі, Петі п’ять років втовкмачували, що він від мавпи. Тепер переконують, що він з космічної мамалиги. А про батька і матір ніхто й не згадає. І не питає, як він батькам допомагає.
Петі кажуть, що він господар планети. Вчать берегти її. А таку планету, як людське серце, забувають.
Петі нагадують, що він член суспільства. Вчать його виголошувати промови. Чужі думки з газет списувати і свої ними висловлювати. А про те, що він член сім’ї, ніхто й не заїкнеться. Хіба тоді, як школі потрібні цвяхи, фарба або цемент. Тоді кажуть:
— Петю, у тебе є тато! Виконроб на будівництві... — Мовляв, дави на предка. І вчися. Тут урвати, там долатати. Може, сам колись виконробом станеш. Або директором школи... Або хоч класним керівником...
Питаєте, як я удома його виховую?
Бачите, на домашньому небосхилі Петя з’являється, як планета Меркурій. Після заходу сонця. А я — як комета Галлея. Раз у певний період. І коли ми стикаємося орбітами, у нас вибух. Петя вважає, що я йому приділяю мало уваги. Я вважаю, що він проявляє мало поваги.
Крім того, у мене вдома є ще диверсант. Телевізор. Петя більше до нього тягнеться, ніж до рідного батька... Тепер багато до телевізора тягнеться. Закон фізики — пусте до пустого...
Правда, тоді, як Петя в школі, по телевізору передають фізику, хімію, географію, астрономію... Цю передачу дивиться бабуся. Вона вже тричі стала переможницею телеконкурсів «Юний хімік», «Юний географ», «Юний астроном»... І тричі помолоділа... Зі своїми ровесницями організували заочний клуб юних пенсіонерів-телелюбителів.
Чи художню літературу читає Петя?
Читає. Три сторінки за чотири місяці. Іллюша Обломов порівняно з моїм Петьком — титан праці. Правда, треба бути справедливим. В Іллюші Обломова не було магнітофона, радіо, кіно, дискотеки... Ну, і цього проклятого телевізора... І стількох вчителів... І стількох реформ...
Що кажете? Дрова рубають — тріски летять? Ну, бачите, для вас мій Петько — лише тріска. А для мене — таки дитина... І мені хотілося б, щоб він, окрім того, що буде освіченим, ще й був здоровим... І час від часу впізнавав хоча б матір і батька...
1982

ДЕФІЦИТ

Ненавиджу квакунів. Нитиків. «Того у нас нема. Сього нема..» Деякі стогнуть навіть тому, що в нас нема хмарочосів. Мовляв, панораму міста нізвідки оглянути.
Оглядачі. Любителі екзотики. Вилізь на заводський димар і оглядай. Та й чого ти у цій панорамі не бачив? У якому районі міста сміття палять? Чи де асфальт колупають?
«Нічого нема». А в квартирі у кожного, як в антикварному магазині.
Григорій Сковорода мав одні штани. І став генієм. Волосте— лином духу. А мій знайомий має тридцять штанів. І зостався рабом. Власного черева. Ще й виправдовується: «Народна мудрість каже, що своя сорочка ближче до тіла... »
Скільки у тебе того тіла? Що сорочок не настарчиш? Ти що, слон? Більше на моську скидаєшся. В один рукав зодягнути тебе можна. І той буде теліпатися.
Учора ще був щасливий, що мав куфайку. З одним ґудзиком і десятьма дірками. І сьогодні ганяється за тигровою шкурою.
Всі хочуть бути витязями.
Де тих тигрів стільки набереться? Їх же не вирощують на фермах. Як кролів. Чи овець.
Та й у природі мало зосталося. У Червону книгу записують. Щоб хоч для начальства зосталося. Воно ж у кролячому ходити не буде.
Ось наш. Невелике цабе. Старший над молодшими. А принесли йому баранячу шапку — левом заревів: «Ви на що натякаєте?!»
Кожен хоче бути тільки левом. І тигром. Як каже мій друг Вітя Царапкін: «Большое чувство мелкого достоинства».
Гроші? Хто з ними тепер рахується. Ми ж не капіталісти. Щоб труситися над кожною копійкою...
І в біга. У пошуках дефіциту.
І запопадливо:
— Що дають?
Розум дають. По сто грамів в одні руки. Чи то пак — на кожну голову. Щоб усі рівні були. Щоб ніхто не виділявся... А в навантаження — трішки міри. І совісті трішки...
Невже нікому не треба?
1982

ПОШЕСТЬ

Вірус страшний. Поміж людьми ходить. Хвороба. Невиліковна. Наївся — спати хочеш. Поспав — хочеш їсти. А решта — байдуже. Хоч світ валися. Аби на голову не падало. На твою.
Глухнуть люди. Далі своєї шкіри не чують.
Сліпнуть. Далі свого носа не бачать.
Якщо й побачать, то тільки те, скільки у кого в кишені. Що в хаті. Що в гаражі.
А скільки у кого на голові? На шиї? На спині? На серці? В печінці?
«... Своїх хвороб вистачає. І своїх клопотів...»
Колектив. Бригада. Один за всіх, всі за одного.
«Один за всіх» знає усе. І пише.
«Всі за одного» не знають нічого. Хіба те, що він не любить грати в доміно...
І ось зіграв... У ящик. Зібралися: «Ти пішов від нас... »
Куди в біса пішов? Його понесли. Він три місяці перед тим взагалі не ходив. І ніхто не знав.
Привезли туди. У вічний гуртожиток із постійною пропискою.
Ями нема. Коли жив — копали всі. Помер — не хоче ніхто. Сидять чотири богатирі. Лицарі мотузки й лопати. Пики червоні. Носи сині. В очах — ні інтелекту, ні совісті. — Дорогий ти мій!.. — побивається жінка. Зараз буде ще дорожчий. Сам же він не встане. Могилу собі не викопає.
А ось ті. З дудками. Таланти з великої дороги. Також чекають. Даси ще — ще раз дунуть. Не даси — карапет ушкварять. Або лєтку-єньку...
Вірус бушує. Людяність у людях пожирає. Заздрість будить. Сверблячку до наживи. До мавпування.
Усі аристократи! Ще вчора у кукурудзу бігав. Зорі лічив. Сьогодні, язика висолопивши, бігає, золотий унітаз шукає. Ніби він буде його на голові носити. Ніби від звичайного у нього алергія.
Аристократи! Колишній аристократ виділявся головою. Сучасний — унітазом...
Пошесть. Гірше чуми. Подобу людську у людині вбиває. Хліб святий під ногами валяється — не бачить. Товариш стогне — не чує. Храм природи руйнує. Святі традиції оскверняє...
Шкаралупою байдужості обросло серце. Душа лінивою пліснявою вкрилася. У власному жирові совість задихнулася. Тільки утроба працює. Як каменедробарка. І в голові блимає. Дві лампочки. Зелена та червона. Утробовигідне — поїхали. Невигідне — стоп!
Червона — дрімає у власному салі.
Зелена — жене, висолопивши язика. І далі своєї утроби не чує. І далі свого носа не бачить...
А далі... яма. І отакі з червоними носами... І отакі з дудками... Пошесть.

ДАВАЙТЕ ЧЕСНО

Давайте чесно. Дурні у нас є? Свої. Рідні. Доморощені.
А брехуни?
А злодюги?
А братопродавці?
То чого ж ми з вами такі делікатні?
Чому злодія несміливо називаємо несуном?
Брехуна — обіцяльником?
Ледацюгу — інертним?
Братопродавця — інтернаціоналістом?
А дурня навіть не знаємо, як назвати. Боїмося образити. Ущемити його амбіції. Наче він у нас в золотому фонді рахується. Ніби занесений у Червону книгу. Чи, як пам’ятка старовини, охороняється законом.
Коли вже й котимо його донизу, то так обережно, як порцелянову вазу. Щоб, не дай Боже, щось собі не пошкодив.
Зі щабля на щабель. Зі сходинки на сходинку. Щоб і зарплата у нього не менша була, ніж на попередній. І блага з поблажками. Ще й на обрії якась надія жевріла...
А може, принципово? Правду? Гостру. Гірку.
Запакувати. Написати: «Дурень! Не кантувати!» І опустити. Одразу ж на той щабель, що він заслужив. І дати йому тільки те, що він заробив.
Різко?
Зате чесно. І справедливо.
Дехто вважає, що гласність — це голосно викрикувати гасла.
Гласність — це правда. Така, яка вона є. Не підфарбована рум’янами і не забруднена дьогтем.
Тож давайте без дьогтю і без рум’ян. Давайте чесно і правдиво.
Речі називати своїми іменами!
1983

ЯКБИ Я БУВ КОРОВОЮ...

Якби я був коровою, то в першу чергу вчинив би злочин. Кримінальний. Забуцав би кандидата наук Тарабанюка. Від— буцав би йому голову. А рогом на спині виписав би всю його дисертацію.
Скажете, він не винен. Скажете, їх у тому інституті — як мух. Одне на одному. Одне пише, друге дописує. Себе. Їм також треба вирішувати продовольчу програму. Щось їсти. У них також плани. Заготовити собі. Заготовити кумі. Проекспе— риментувати.
То виділіть йому козу, нехай експериментує. А йому виділили три тисячі корів. І він за рік перетворив їх на команду фігуристок. Ні живота, ні вимені. Тільки шерсть. Як на мамонтові. І погляд — як у закоханих. Поцілунку просить. Із сіном. А їй замість сіна плакат перед мордою почепили. Що одна ялова корова обходиться державі у чотириста п’ятдесят карбованців. А в скільки обходиться державі одна ялова голова?
Ось у сусідів наших також експериментували. Проектанти. Десять чоловік ціле літо проект одного корівника до місцевості прив’язували. То у ставку, то по черешнях, то у ліску.
А прийшли будівельники будувати — у проекті дверей нема. Самі вікна. Викликали їхнього головного.
— Це Філя, проклятий, винен! — каже головний. — Це він за двері відповідав. А він же корови справжньої не бачив. Він думав, це така, як божа корівка. З крильцями...
— Як це не бачив? — обурився голова. — Ціле літо просидів на пасовиську під коровою. Прямо із дійки смоктав. Півстада виссав. Як відьма. Надої на двадцять п’ять процентів упали... Не бачив...
— Все одно не бачив, — каже головний. — Дійку бачив, а корови не бачив... У нього погляд спрямований у самого себе. Як у йога.
Експериментатори.
Прив’язне. Безприв’язне. Замість підстилки — сітка. Замість конюшини — гілляки. Ніби корова — папуга.
Буде вона про молоко думати? Вона думає, як ратицю не зламати. Як стойку біля дерева зробити. На задніх ногах, її ж ніхто не дресирує, як у цирку слона. А все життя — як на манежі. Тільки там нікого не доять. А її — тричі на день. І то машиною. Там недосмоктало, а там — пересмоктало. Бо оператор — не машина. В оператора є серце. А в операторші — очі голубі. А у корови після кількох таких доїнь уже нічого нема.
Була ферма — став госпіталь. Коров’ячий. У тої ратиці нема. У тієї вим’я, як зів’яла груша. А та взагалі не хоче ні телитися, ні доїтися. Цілими днями простоює перед склом пожежного
крана, як перед дзеркалом. Роги свої розглядає. А там хтось теж простоює. Молока чекає... Ех, якби я був коровою...
1983

НАУКА — ХИТРА ШТУКА

Одного ранку я зауважив, що у мене на животі росте пір’я.
— Не треба буде тримати гусей, — пожартувала дружина.
Жарти жартами. Пішов до лікаря.
— Нема чого хвилюватися! — заспокоїв той. — Якби у вас росли роги. Чи хвіст... Та й прийшли ви не за адресою. Вам слід звернутися до зоотехніка...
Зоотехнік довго дивився на мій живіт. Робив логічні висновки:
— Коли на курці пір’я не росте, значить, вона хвора. Якщо росте — значить, нормальна курка...
— Але ж я не курка...
— У тому-то й біда. Не маю права брати на себе відповідальність. Якби ти був куркою з людською хворобою — півбіди. А ти людина — з курячою... Тьфу! Яка ж це хвороба, коли пір’я росте? Нехай собі росте. Тепліше буде...
— Я в живіт не мерзну.
— Може, з часом перекинеться на поперек, спину...
Хтось підказав: «Іди до бабки!»
Пішов.
Оглянула живіт. Обмацала спину.
— На тебе випало! — каже. — Крил ще нема, але вони з’являться...
З’являться крила — буде пізно. Ангелові між людьми не так легко. А туди мені, правду кажучи, ще не дуже хочеться. Навіть у рай.
Пішов до Вані Молдавана.
— Ти, — питає категорично, — де працюєш?
— Як де? — дивуюся. — Ти хіба не знаєш? На заводі харчового білка. Уже десять років.
— Крав? — питає суворо.
— Як усі... Брав... У мене ж руки нормальні. А не як ноги у крота. Від себе...
— І курей цим білком годував?
— І курей, і свиней. Сипав, скільки влізе...
— Ото воно й вилізло... Бачиш, наука, брате, хитра штука. Вона любить міру. А потім, у житті ніщо не зникає безслідно.
Курка їла білок. Ти їв курку... А може, ти не те вкрав? Допустим, не стимулятор росту м’яса, а стимулятор росту пір’я... Тепер краще мовчи і не кукурікай. Бо ще візьмуть за шкірку... Росте пір’я — нехай Марія час від часу підскубує... І дякуй Богу, що на місці носа ще не виросло свиняче рило...
1983

«ІНТЕЛІГЕНТИ»

Інтелігенція є. Інтелігентів нема. Всі разом ніби й культурні. Кожен зокрема... Як анархіст... Ну, може, не кожен. То через одного. Через два...
Професор он. Щоранку бульдога пасе у сквері. Культуру первісних людей вивчає. По печерах лазить. А сам — гірше троглодита. Матюки на матюках. Собака червоніє, коли він говорить. Скавучить і ховається. В кущі. Лапами вуха затуляє.
Так цей інтелігент якось говорить:
— Знаєте, первісні люди користувалися двадцятьма словами.
— А ви, — кажу, — користуєтеся трьома.
Образився. Два дні мовчав. На третій як прорвало. Будинки трусилися. Листя з дерева сипалося. Собака кудись забіг, досі знайти не можуть...
Чи конструктор. Біля бочки з пивом. Щодня:
— Конструюємо, конструюємо...
Що вони там конструюють? Може, чарку? Бо приходять вже ніби після випробування. Скаржиться:
— У голові ледве тліє... Треба розрядки... — І заливає. Те, що тліє. Відром пива. Сів біля бочки. Співає. Сумно-пресумно:

Маю жінку, маю діток,
Але їх не бачу...

Приїхала «розрядка». З двома міліціонерами.
— Хіба такими залитими очима, — кажуть, — можна когось побачити?!
Під руку його. І в машину.
Почалося. Лаяв матір диктатора Трухільйо. Тоді почав крити Піночета, Чан Кайші.
Хтось зауважив:
— Думає, як буде матюкати імперіалістів, то його у витверезник не заберуть...
Забрали...
Хтось скаже: «Кого ти хотів побачити біля бочки з пивом? Головного диригента міланської опери? Чи директора Лувру? Придивляйся до людей у тролейбусах, у метро, на вулиці. Йди до театру...»
Придивляюся. Один інтелігент зачитався газетою. Щоб місце дамі не уступити. Інша інтелігентка плюється на весь тролейбус. Гарбузовим насінням. Все на ній імпортне. На кожній частині тіла фірма. Тільки на шкаралупках з насіння нема. І вона його потайки викидає. Під сидіння...
Театр. Храм мистецтва. Придивіться до публіки. До її одягу. Як на базарі. Хто в чому звідкись вискочив, у тому вскочив до театру. І відразу ремиґає. Наче його з хліва випустили. Ніби він цілий тиждень нічого не їв.
На сцені — Марія Стюарт. Зараз її поведуть на страту. Вона прощається з близькими. А інтелігент схоплюється і біжить. Хтось може подумати, що він біжить її рятувати. Або самому загрожує смертна кара.
Цілу першу дію його мозок пережовував... опудало дикої свині. Що у фойє театру. У куточку природи.
Цілу другу дію він напружено думав, коли вискочити? Щоб першим до гардеробу ускочити. Передовик. Звик скрізь бути першим...
А потім скаже: «Халтура...»
Слуга Мельпомени мешкає у нашому будинку. Артист опери.
Чорну панчоху на пику, став перед дзеркалом і на всі заставки:
— Чи ти молилась, Дездемоно?
Сусід йому через стіну:
— Чуй, фраєре! Набрався — лягай спати! Що ти чорта із себе корчиш? Дитина заснути не може... — І кулаком об стіну гупнув.
Той чимсь як відгупнув — у сусіда зі стіни теща впала. У багетовій рамці.
Бабуся побігла його вгамовувати.
Відчинив двері — упала. З переляку. Шок.
Сусіди наскочили на нього. Здерли панчоху.
Він благає:
— Хлопці! Не бийте тільки по пиці. Мені треба мати товарний вид. На сцену виходити...
Інтелігенти. Інтелігентність. Хіба це інтелігентність? В основному — «товарний вид»...

ПРОБЛЕМИ І ПРОБЛЕМКИ

Людина планує, а чорт руйнує. Я, в основному, тільки те й роблю, що борюся з чортами.
Цікаво, по скільки чортів закріплено за однією людиною? За мною, мабуть, півпекла.
Почалося зранку.
З водопровідного крана замість води — чортячий свист. Це чорт з міськводоканалу.
Сучасна людина не може собі дозволити йти на роботу невмитою.
І я біжу в гастроном.
— Пару пляшок мінеральної! — Тут постарався чорт від торгівлі: — Є тільки ситро...
Помився напоєм «Байкал». І картоплю зварив у «Байкалі».
Їм. Думаю. Про засуху в Африці. Про голод в Ефіопії. Світові проблеми. Глобальні.
Поголитися нічим. Бо чорт з міськенерго ніби викусив світло. Костюм також зодягнув непрасований. Тішу себе тим, що зараз чим неохайніше, тим модніше.
Вийшов на вулицю. До роботи мені кілометрів з п’ять. Але чорт з автопарку ніби проковтнув усі автобуси.
Біжу. Оглядаюся, чи не дуже привертаю увагу.
За мною теж біжить. Також оглядається. Тішу себе тим, що я худий. Мені легше. Отак, підтюпцем. І приємно. І корисно. Зараз існує глобальна проблема інфарктів, неврозів. Треба з нею боротися.
З кілометр пробіг. На другому сів. Прямо на тротуарі. Підкосилися ноги.
Підійшов ангел. З міліції.
— Що, з самого ранку уже дерболизнув? Лице обклеїв пір’ям...
— Це не пір’я. Це пух. Тополиний. Он літає. І липне. Лице солодке. У «Байкалі» мився...
— А-а-а! То ти, голубчику, аж з Байкалу?.. У машину. Там розберемося.
— Мені туди не треба. Мене чекає робота...
— У нас також робота знайдеться...
Їхати легше, ніж іти. Думаю. Про інтенсифікацію. Продуктивне використання кожної хвилини. Приховані резерви... На роботу приплівся під обід. Тут мене зустрів головний чорт.
— Де це ви досі тиняєтеся? Чому не здали проект очисних споруд? Ви не думаєте про охорону природи. Вам байдуже майбутнє планети...
Сиджу. Намагаюся думати про охорону природи. А в голову лізуть оті чорти. І я думаю, як уберегти себе. Тебе. Його. Від отих повсякденних проблемок, що, як іржа, з’їдають наше здоров’я. Псують наші плани. Пожирають наші нерви... З’їдають нас...
Без нас не потрібна буде ні природа, ні планета...
1984

ШПИЧКА

Воно лізе. А я йду. Наступлю — місця мокрого не зостанеться. Бо воно — комашка. Шестеро ніг, остіцьки тулуба і голова. Може, навіть без вух. Може, й носа нема. Може, й око тільки одне.
Цікаво, що воно про мене думає? Певне, гадає, що я бог. Надприродна сила якась. А я — Федя Шубравчик. Такий собі рядовий представник роду людського. Ступня ноги — сорок чотири. Чавк-чавк — і в комашиному світі стихійне лихо.
Добре, що я дивлюся під ноги. А он іде. Рота роззявив.
Або он той. Сповнений власної гідності. І любові власної. Задер носа. І, крім того носа, нічого не бачить.
Чи он дама, їй чхать на всяку комашку. У неї в очах — вітрина. На шляху до вітрини вона крокодила розчавить. І не зверне уваги...
Цікаво, куди воно лізе? Куди воно спішить? Може, якась старша комаха його кудись послала? А може, сам начальник комашиний. Метушиться перед сильнішими. Щоб дірку у нього не забрали.
А може біжить до сусіди-комашки утрясати конфлікти. Територіальні. Чи там сімейні.
Зупинилося. Щось думає.
Метнулося в один бік. Повернуло в другий. Знову думає.
Теж, мабуть, має свої проблеми. Свої клопоти. Може, дірку ремонтує. Паркету, звичайно, йому не треба. Ні голубого унітаза. Але щось йому голову мозолить. Не імпортні меблі, не машина, то якась шпичка. Може, йому тією шпичкою треба проколупати запасну дірку? А шпичка в їхньому комашиному світі — дефіцит. Спробуй знайди її без блату. Без могорича.
І воно метається. Бігає. Шукає. За голову свою комашину хапається. Серце ніжкою масажує. Корінь валеріани гризе...
А навіщо? Щоб не відстати від іншої комашки...
Ну, добре. Дам я тобі зараз шпичку. Скажеш: «От поталанило!»
Почекай. Піду відламаю від кущика. О, є. Зараз...
А де ж ти? Чуєш? Ти ж ось тут сиділо... Невже он той динозавр своєю клешнею на тебе наступив?.. Так і є. Ось мокре місце... І вже нема у тебе жодних проблем... Не треба тобі вже ніякої шпички...
А-а-а, ні! Ось ти. Ще метушишся...
1984

ПОДИВИЛАСЯ СВІТУ

— Досить! — заявила своєму Іванцеві. — Я також не ликом шита. Тепер ти сиди з дітьми. А я поїду, світу побачу...
Сіла в екскурсійний автобус. Поїхала до Кривчицьких печер. Це на Тернопільщині.
Біля входу в печеру молодий екскурсовод довго дивився на мене. Ніби оцінював.
— Ви, — каже, — мабуть, там не пройдете. Є дуже вузькі і низькі місця.
Я обурилася:
— З вашого боку це не зовсім гречно. А пройти я можу навіть там, де ви не пройдете.
Зайшли в підземелля.
Крок за кроком. Крок за кроком. Під гору — на долину. Праворуч — ліворуч.
— Над нами, — розповідає екскурсовод, — сімнайцять метрів гіпсових порід, трийцять метрів вапняків і сорок метрів землі...
Душа моя поповзла у п’яти.
Кажу:
— А воно не впаде?
— Та ні, — каже. — Останній обвал був в одна тисяча дев’ятсот тринадцятому році... Після революції ще не падало...
Господи, думаю, і чорти мене сюди понесли!
— А назад, — питаю, — повернутися не можна?
— Не можна. За нами йде інша група. Не розминетеся.
От біда.
— А до виходу далеко?
— Два з половиною кілометри.
— О Боже!
— Звідси ближче до чорта, ніж до Бога! — каже чоловік, що іде за мною. І питає: — А у вас діточок багато?
— Троє, — кажу майже крізь сльози...
Екскурсовод провадить далі:
— Зараз ми з вами знаходимося у гроті, що називається «Втрачена надія». Ось бачите, перед вами ніби голова жінки...
Я нічого не бачу. У мене в голові гупає. Здалини ніби чую голос свого Іванця: «Марусю, вернися! Не залишай нас сиротами!»
— Якщо мати добру фантазію, — зауважила жінка, що попереду мене, — то можна собі уявити, що біля цієї голови — одразу й ноги...
У мене ноги підкошуються. Лепечу:
— Я не маю чим дихати.
— Маєте! — каже екскурсовод. — Тут двайцять сім процентів кисню. Більше, ніж надворі.
Мені стало трішки легше. Думаю. Там надворі сонечко сяє. Хмарки по небу плавають, як човники. Сади цвітуть. Вітерець повіває. Іванцьо з кумом сидять під яблунею. Огірочками закусують. А мене в цю діру понесло... Допоможи мені, сило небесна, звідсіля вибратися. Я їм картопельки зварила б. М’ясця підсмажила б...
— Будьте обережні, — застеріг екскурсовод. — Попереду найскладніша ділянка маршруту.
Просуваюся, ніби на ватяних ногах. А то за які гріхи мені така кара? Та чи я кого пограбувала? Чи я кому шкоду зробила? Чи я когось словом образила? Хіба що Йванця часом. Та й то за діло. Чи кумі виказала, що вона загребуща. Так то ж свята правдонька...
Дзиґа, що йшла попереду мене, зникла у вузенькій щілині. А в мене аж дух перехопило. А я як туди пролізу? Та шпарина ніби блискавкою пробита. Зигзагом. І вузюсінька-вузюсінька.
Я попробувала прямо — стегна не пускають. Попробувала боком — груди і живіт.
— Де ви там? — кричить екскурсовод.
— Тут жінка застрягла! — відповідають йому.
Я ж упхнулася в ту щілину — ні сюди, ні туди.
— Допоможіть! — благаю крізь сльози.
Чоловік, що йшов позаду, спробував мене підіпхнути.
Марні старання. Ніби я туди вросла. Стирчу між скелями. Скоцюрблена.
Повернувся екскурсовод. Гукає чоловікові, що позаду мене:
— Треба по частинах!
Я ледь не втратила свідомості. «Невже вони мене демонтувати збираються!»
— Пропихайте руку між породою і тілом! — командує екскурсовод чоловікові. — І вминайте живіт, груди. А ви у цей час, — каже мені, — намагайтеся пропихати ту ділянку тіла, яку він вминає.
Почалося. Содом і Гоморра. Я спочатку обурювалася. Тоді здалася на Божу волю і чоловічі руки. Такого масажу ще світ не бачив. Здавалося, що вминання триває вічність.
Підійшла група, що за нами. Перепитують:
— Що там? Невже обвал?
Спільними зусиллями двох груп мене випхали. Я відчула, що стала легенька-легенька. Мов пір’їна. Побачила денне світло і розридалася, як мала дитина.
Приїхала додому, Іванцьо з дітьми мене біля воріт зустрічають.
— Ну що, — питає, — побачила трохи світу?..
1984

НА ДУШУ

То є душа чи нема душі?
Учені запевняють, що нема. А Ваня Молдаван каже, що є. Бо для чого тоді пишуть у газетах «на душу населення»? Та й факти. Мовляв, повідомляють, що на душу випущено по сім з половиною черевиків. А на ноги? Жодного. Ні, за формою вони всі ніби на ноги. На ноги людини. Снігової. Але за змістом, себто за якістю? Тільки душа може у них ходити. Бо вона землі не торкається.
Жуйки скільки виробляємо на душу? Жуй — не пережуєш! А на зуби?.. Я своїм замість жуйки рулет «Асорті» купую. Отой, по тридцять з полтиником. Що колись був ковбасою. Правда, у нього інколи потрапляють шматочки м’яса. Але не треба боятися. Воно буває і свіже.
До речі, і це дітям на користь. Кмітливість розвиває. Меншенький мій, Петюня, наукове відкриття зробив. Підрахував, якщо на сто грамів рулету припадає дев’яносто грамів хрящів,
то свині наші найміцніші у світі. Бо в них майже сама арматура. Дев’яносто процентів. Плюс кістки й ратиці. Чистого м’яса — хіба що язик...
Ваня Молдаван застеріг: «Рулет дітям давай, а сам не жуй. Після сорока протипоказано. Зуби стають «в гармошку». Плісе-гофре... »
Як же тоді оті, бідні, на м’ясокомбінатах? Що якість продукції перевіряють? Це ж які зуби треба мати! Хочеш не хочеш — жуй. Щодня...
Лікарів випускають також «на душу». З тілом справитися не можуть. Воно вже пожовкло, як вилежала груша. У нього вже очі просять милосердя. Ніс витягнувся до небес. А вони стоять і, як ото в старому анекдоті, розмірковують: «Будемо лікувати, чи хай живе?»
До речі, кожен третій лікар у світі — наш. Ваня Молдаван каже, що кожен другий хворий — також наш.
Подейкують, ніби тепер випускатимуть лікарів зі знаком якості. Тільки ще не знають, де його ставити. Чи на дипломі, чи на самому лікареві?
Воно, може, й добре. Але хто тоді піде лікуватися до того, що без знака? Він тобі замість апендикса відчикрижить щось таке, що ти умерти не вмреш і жити не будеш. І вибачиться. Якщо буде перед ким. Мовляв: «Пардон. За тіло відповідає лікар зі знаком якості. А я за душу...»
Телевізори виробляють «на душу». Правда, більше на душу корови. То показують, як вона пасеться. То — як вона доїться. То — її проблеми. То — її переживання. То — як у неї доярка закохалася, то — як вона поважає доярку. Ніби корова — королева уельська, а доярка — її прислуга. Ніби природа сотворила людину як придаток для корови, а не корову для людини.
Про корову ми знаємо все. Яке вона повинна мати стійло. Яку їжу. Яке пійло. А про доярку? Нічого. Хіба те, що вона «зобов’язується». Наче у неї немає жодних потреб. Тільки потреба зобов’язання. І жодних проблем. Тільки коров’ячі...
Подекуди з душевним питанням виникають хитання.
Взяти хліб. Коли вирощуємо — вкладаємо душу. Печемо «на душу» і вкладаємо душу. Значить, душа є. А до готового хліба ставимося бездушно. Навіть по-свинськи. Кидаємо свиням. Значить, душі нема. І, мабуть, таки нема. Бо якби була душа, то ми подумали б: «Може, свиня не хоче цього хліба, який ми їй даємо? Може, вона любить арнаутку? Українську паляницю?..»
У їдальні кажу:
— Ті ваші котлети у душу не вбгаєш!..
— А ми смажимо їх не для душі. А для шлунка.
— Для чийого? Для вовчого? Он Ваня Молдаван на ваші котлети вовків ловить. Підкидає вовкові. Той ковтнув — і подавився. Тільки йди, підбирай. І шкура ціла, і котлета... Однієї на п’ять вовків вистачає. З чого ви їх робите? І чим клеїте?..
Душа... Видно, що таки нема душі. Бо якби була, то хіба таке робилося б?
1984

«УДАЧА»

Туман над водою. Поплавка не видно.
Йде циганка.
— Гей! Рибалко! Тобі буде удача.
Мовчу. Яка там у біса удача! Дві години стовбичу — і хоча б спитало: чого стоїш?
— З води удача буде. Багатим станеш. Золоту рибку впіймаєш.
— Слухай, пророчице! Йди, поки я тебе не впіймав...
— Сердитий будеш — помреш скоро... Начальник, голову розумну маєш, а над цією калюжею стоїш. Хіба тут є риба?.. Машина твоя?
— Тещина...
— Їхати треба туди...
Язик сам вискочив:
— Куди?
— За Шибине. Озеро в лісі є. Риби — видимо-невидимо...
— Розкажи дорогу.
— Показать можу...
Змотую вудки.
— Підожди трішки, — каже. — Я зараз...
Помела спідницею пилюку.
Мете назад. Поперед себе жене виводок дітей.
Не встиг я розтулити рота, як вони з ентузіазмом окупували машину.
Вона по-хазяйськи вмостилася поруч зі мною. Скомандувала:
— Поїхали, красавець!
Зосталася позаду Дружня. Проїхали хутір Шевченків. У Бородянці, не доїжджаючи до роздоріжжя, знову скомандувала:
— Красавець, поверни праворуч. У Пилиповичі треба заїхати. Ваню взяти.
— Якого Ваню? І куди вже брати? Он п’ятеро ззаду. Інспектор зупинить...
— Інспектор — добрий чоловік... А Ваня — мій муж. Він знає, де є риба...
— Ти ж казала — у Шибиному.
— У Шибиному — дрібна. Ваня знає, де крупна риба ...
Циганчата вже знайшли мої бутерброди. Приміряють мого
картуза.
Не хочеться мені вже й тої риби. Але назвався грибом — лізь у борщ.
У Пилиповичах вийшов Ваня. Серце моє похололо. Я подумав про амортизатори «Жигуля».
— Ти, — кажу циганці, — сідай з дітьми іззаду. А Ваня хай сідає спереду.
Рушили.
— Наліво! — командував Ваня. — Повертай на Бородянку!..
— Чого на Бородянку? У Шибине ми можемо й через Бабинці.
— Не треба у Шибине. У Дружню треба...
— Ми з Дружні виїхали!
— Не нервуй, начальник! — заспокоює циганка. — Я тобі покажу ставок, де риби видимо-невидимо...
— Ти вже один показала...
Їдемо назад.
Циганчата вже спустошили від компоту мій термос... Не можуть поділити єдине яблуко.
— Віддайте найменшому! — вмішуюся сердито. Бо від гармидеру вуха пухнуть.
— Добрий ти чоловік, — каже циганка. — Нас покатав. Батька нашого привіз. Спасибі тобі! Удача тобі буде...
Я розмотав вудочки. Став на те саме місце, звідки ота чорноока сорока мене виманила. Закинув. Чекаю удачі...
1985

РЯТУЙМО ЖІНКУ!

Пишемо: «Оберігаймо красуню природу!»
Закликаємо: «Рятуймо бенгальського тигра!» Страуса нанду і якогось черв’ячка заносимо у Червону книгу. А жінку губимо. Щодня. Щогодини. Щохвилини.
Он чалапкає. Впресована у куленепробивні штани. Затягнута ремінцями. Обвішана торбами. Як гренадер на маневрах. Почепи ще бінокля й маузера — і чистісінький Попандопуло. Легко їй?
Ступає, як по мінному полю.
Ноги на шпичках. Трусяться. Лице вистраждане. Як у каторжанки. Там тисне. Тут муляє. Фарба виїдає очі. А ти до неї в цей час із компліментом:
— Ви, як лань. Трепетна. Загнана мисливцями...
І вона тобі крізь прокурені зуби:
— Іди ти!..
І називає конкретну адресу.
А ради кого вони все це на собі носять?
Ради нас.
Моя — ради тебе. Твоя — ради мене. Його — ради нас усіх.
Колись ми казали: «Чоловік керує, а жінка працює. Тому жінки такі здорові, а чоловіків так часто косять інфаркти».
Почали висувати жінку. Ніби для експерименту: що візьме її?
Керує. І не бере ніщо. Тільки горілка. Бо раз керує, значить, п’є. З ким треба. А раз п’є, значить, криє. Кого треба.
А прийде додому, також криє. Треба чи не треба. Щоб не декваліфікуватися.
Стара істина «Сила жінки — у її слабості» (бо, мовляв, якщо чоловік тішився тим, що він голова, то жінка задовольнялася тим, що вона шия: куди хотіла — ту голову повертала) перетворилася у нову: «Погибель жінки у її силі». Бо жінка вже перестала бути шиєю, але ще не стала головою.
Жінка створена для продовження роду. І сімейного затишку. Нема жінки — нема затишку. Нема затишку — нема сім’ї. Тільки мирне співіснування. І продовження роду.
Якого роду? З якими традиціями? Коника-стрибунця? І зозулі?
Ку-ку, ку-ку! Скік. Скік. А тоді хапаємося за голову:
— Господи! Звідкіля така молодь пішла?
Ніби нам Господь цієї молоді натворив.
Емансипація. Хто придумав емансипацію?
Чоловіки. Щоб жінки самі за неї боролися. Щоб жінка сама собі виборола право лупати вибійним молотком асфальт. Лагодити залізничне полотно. Тягати з базару клунки, щоб нагодувати сім’ю. Щоб чоловік мав повне моральне право потім їй сказати: «Господи! Як ти огрубіла!»
Ніби в тому, що він шукає ніжнішої, знову ж таки винен Господь Бог.
Якщо будемо так часто на Бога все звалювати і на Бога надіятися, то може настати час, що жінки на землі зовсім не зостанеться. Будуть чалапкати опудала, просякнуті тютюном і горілкою. Із ходою докерів і повадками піратів. Ти до неї:
— Ясочко!..
А вона тобі:
— Жлоб нещасний! Котись під три чорти! Бо як умажу в рило...
І не буде вже кого у Червону книгу заносити...
1986

ВСЬОГО-НА-ВСЬОГО

Є люди, які панічно бояться усього. Навіть власного голосу. Щоб, не дай Боже, не сказати щось. Таке, що не таке.
Є люди, які панічно бояться паніки. Щоб, не дай Боже, хтось не розповсюджував щось. Таке, що не таке...
Нібито воно само не розповсюджується. І таке. І не таке.
Для прикладу. Буря. Ураган. Стихійне лихо.
Хто його «розповсюджує»? Агенти міжнародного імперіалізму? Чи, може, мій друг Ваня Молдаван? Воно несеться над землею, як скажене. І не може його зупинити ні Бог, ні чорт. Безсилі перед ним підступні сили міжнародної реакції. І могутні сили країн соціалізму. Що там вже говорити про тих, що не приєднуються. Чи про тих, що тільки розвиваються. Вони і так ледве на ногах стоять.
Так ось. Прошуміло над нашим районом. Накоїло лиха. Одну ферму розметало, як сірники. Фактично пропало п’ятдесят бичків. У звіті написали, що сто п’ятдесят. У газеті — що тільки п’ять. І ті «... у грізні хвилини розбурханої стихії оптимістично дивилися смерті у вічі...»
Наш бичок не може песимістично дивитися.
Навіть здохнути він не може песимістично.
То для чого він тоді «наш»? Для чого ми щодня годуємо його «добірними кормами»? І «з небаченим трудовим натхненням» викидаємо з-під нього гній? Для чого Люся щоранку «птахом летить на ферму, щоб усю свою любов віддати неповторним тваринам...»?
Бо царина того, хто панічно боїться паніки. Що живе за принципом страуса. Відчув небезпеку — увіткнув голову в пісок. І думає, що його не видно.
А царина того, хто панічно боїться усього?
Магнітні бурі.
Загазоване повітря.
Надмірні шуми. Отруєна вода.
І... вареники. З чорницями. Радіоактивними.
Яка там радіація! Сам міністр охорони здоров’я щодня запевняє його по телевізору, що «нема». А він втупиться в дозиметр і каже: «Стрілка показує, що є... »
По-перше, де ти взяв дозиметр?
По-друге, може, він у тебе барахлить.
По-третє, ти не знаєш, скільки показувало «до того»...
А по-четверте, якщо якась злидня і є, то що, вона тебе одразу в могилу покладе?
Я підрахував. Коли щодня вбиратиму навіть по п’ять мілірентген, то за п’ятдесят років накопичу всього-на-всього дев’яносто один рентген. А я проживу ще п’ятдесят років? Жінка ніколи до цього не допустить. І діти. І теща. І сусіди. І співробітники...
Правда, нещодавно мене оглянули. Медичні світила. Якийсь новий апарат на мені випробували.
Що він тільки не показував! Скільки я вдихнув отруйних газів. Скільки ковтнув забрудненої води. Скільки я пережував хімії. І скільки на мене подіяло фізики.
— Незрозуміло, — дивувалося медичне світило. — Якщо вірити апаратові і його підрахункам, то ви мали б померти ще десять років тому... Що протистояло руйнівним силам? Що не дало їм скоїти свою брудну справу?..
Я гордо вип’яв запалі груди:
— Усьому цьому я протиставив всього-на-всього свій трудовий ентузіазм. Високу організованість. І глибоку громадянську свідомість... А резерви у мене ще ого-го!..
1986

СВЯТКОВИЙ МУРМУРАНТ

Кипіла репетиція. Здавали концерт. До жіночого свята. Колектив нашої фабрики в основному чоловічий. Але на концерті нібито мала бути висока «партійна баба».
Я вийшов на сцену. Затягнув свою коронну:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
«Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав!»

— Стривай! — зупинив мене представник парткому. — Щось надто песимістично. І не дуже сучасно. Оці слова «Боже», «небо». Треба замінити. Хоча б отак:

Дивлюсь я у космос та й думку гадаю:
«Чому я не льотчик, чому не літаю?
Чому генконструктор мені крил не дав?
Я б під час відпустки хоч трохи літав!»

— З пісні слів не викидають! — зауважив я.
— То викинемо пісню! — сказав спокійно він. — Тобі що: проспівав і змився. А мені будуть милити шию... На вечірній репетиції буде присутній секретар парткому. Заспівай якусь іншу... На вечірній репетиції я заспівав:

Удовицю я любив, подарунки їй носив...

Бачу, секретар ніби кислицю жує. Кривиться. Тоді зупинив мене:
— Не варто так гостро. Нас не так можуть зрозуміти. «Подарунки носив... » Скажуть, що ми кидаємо тінь на наших світлих жінок. Нібито вони за любов беруть хабарі... На генеральну репетицію приготуйте щось інше. Буде сам директор фабрики...
Інше, то й інше. На генеральній репетиції я заспівав:

Ой у полі три криниченьки,
Любив козак три дівчиноньки:
Чорнявую та білявую,
Третю руду препоганую...

— Ні! — перебив директор. — Вони не дадуть мені спокійно до пенсії дожити... Навіщо оте «руду препоганую»? У нас всі жінки красиві. І взагалі, любити треба не за зовнішність... Та й хто знає, у який колір пофарбує волосся наша гостя?.. Придумайте щось інше...
І я придумав. На концерті співав мурмурантом. Кілька відомих мелодій. Це було неповторне попурі, виконане моїм довгим носом і бажанням сподобатися високій гості. І все
даремно. Як мені потім переповіли, під час мого виступу вона сказала директору фабрики:
— А цього німого для чого на сцену виставили?.. І що ви цим хотіли сказати?..
1987

ДУРНОМУ ЛЕГШЕ

Чули? Нове досягнення цивілізації. У школах Бурундії почали вивчати історію свого народу...
Диваки. У передовому світі свою вже давно позабували. А вони тільки вчать. І навіщо? Практика показала, що дурному набагато легше. Не знаю, як у Бурундії, а у Броварах так. За принципом поплавка: чим легше, тим вище. І чим вище — тим дальше від свого коріння.
Що там уже говорити про історію. Мову одбирає. Рідну. Бо вона нагадує, що твоє коріння у землі. Твоїй. Пращурів твоїх.
Ніби із землі коли-небудь виростало щось ненормальне. Ніби мати рідну землю — це ганьба. А найбільша честь бути лопухом. Який липне до конячого хвоста прибульця. І кочує по всьому світу.
Он у Франції лопухів не було, їх занесли на конячих хвостах. Солдати російської армії. Може, там є і наші. Броварські.
Феня з магазину «Риба-м’ясо» каже: «У мене свої мозги. І мені всьо равно, яка історія і який язик. Аби м’ясо було... »
Якщо Фенині «мозги» тільки у голові Фені, то ще півбіди.
А коли вони в голові історика, міністра, мовознавця? І навіть такого собі найменшенького голови найменшенької сільради. На території якої ще не згорів пам’ятник архітектури. То це вже біда. Бо він обов’язково згорить.
Навіть якщо це найунікальніший пам’ятник у світі. Бо кожен дурень вважає, що найунікальніший у світі — він. І на одній території два унікуми існувати не можуть. Дурень любить, коли скрізь рівно. І пусто.
Око вищестоящого не має за що зачепитися — раз.
На пустирі ти могутніший — два.
А «три» його вже не цікавить. Він уміє рахувати тільки до двох. «Ать-два! Ать-два!» Бо він з династії фельдфебелів...
Народ за те, щоб і в нас рідну мову вивчали.
А Феня з Броварів каже:
— Кому ето надо? Щоб рибйонку голову забивать? Щоб він шизом ставав? Дебілом? Вона і так в нього забита. Шейками. Брейками. Роками. Коками. Металом. Коноплями. Маком... І Бровари — не Бурундія. Там ще, може, без штанів ходять. А в нас уже, слава Богу, джинси. З Техасу...
Так, дурному набагато легше.
1987

ТО, МОЖЕ, СПРОБУЄМО?

Як ви ставитеся до страйків? Пікетувань?.. У нас. Кому — є. Нема перед ким. Конкретно... Всі відповідають за все. І ніхто ні за що...
Свого часу я написав плакат: «Геть із нашого села меліораторів!». І став перед бульдозером. А бульдозерист питає:
— Ви що, дядьку, звідтіля? З «недорозвинених» країн?
— Ні. Я з колгоспу «Вперед».
— То відійдіть назад... Бо в мене горить норма...
— Краще у тебе згорів би бульдозер... Нівечиш землю з такою ненавистю, ніби вона твій класовий ворог...
— Кожен Іван має свій план...
— Ще якби кожен Іван мав свою голову на плечах... І свою земну кулю... А то вона, на жаль, на всіх одна...
— Тоді ви не за адресою стали.
— А де ж мені стати?
— Станьте біля міліції. То швидше сядете...
— Не ті часи! Зараз повернулося іншою фазою...
Тут підходить Антошка. «Філософ». На свободі:
— Не дуже тіштеся. Фази мають властивість мінятися... Тюрми також час від часу треба провітрювати. Пару із суспільного котла також час від часу треба випускати... Дали свободу, гласність, аби почути, хто про що галабалакає... А потім — за шкірку. І в каталажку...
Він мене лякає каталажкою... Я в своєму колгоспі тридцять років прокандичив, як у зоні суворого режиму... Виспатися ніколи. За мною закріпили: три трактори, два комбайни, сім начіпних агрегатів (поламаних) і сімдесят двох дармоїдів (справних). Інтенсивна технологія. Один із сошкою, сімдесят сім — із ложками. Коли їсти — всі викидають ініціативи знизу. Коли працювати — всі чекають вказівки згори.
Коли щось відповідальне вирішувати — всі ліліпути. Коли щось ділити — всі гуллівери. І кожен репетує про громадянський обов’язок, про інтереси держави, народу. І кожен дивиться на мене... А думає про себе...
Премію — собі. Мені — вимпел. «Передовик виробництва»... Собі — новенький французький автомобіль «Пежо». Мені — «Жо-пе». «Жопорожець». Старенький. Без вікон, без дверей, на одному дірявому колесі. В рахунок зарплати... Для підтримки вітчизняного виробника... А на додаток — брошуру: «Комплексне вирощування свиней»... Ті свині мені вже вухами лізуть. І те свинство. Комплексне. І та атмосфера свинячої гуманності: хто сильніший — ближче до корита...
А сильніших — ого-го скільки: начальники і начальнички, замначальники і приначальники, надначальники і підна— чальники, інспектори й інструктори, уповноважені та умов— новажені, спеціалісти по мухах, спеціалісти по мишах, спеціалісти по павуках, спеціалісти по будяках, спеціалісти по спеціалістах... І більшість вузьколобого профілю, і більшість — з отакенними запитами... А потім списуємо на гризунів. І кажемо, що не було поліття... Поліття також одночасно на все не буває. Коли є на дармоїдів, то нема на врожай...
Перед ким страйкувати? Пікетувати?
Я візьму червоний плакат, стану перед головою сільради. А він скаже:
— Стань перед бугаєм. Він моментально твої питання вирішить. Хіба встигнеш «увімкнути» третю космічну швидкість... Або ж стань перед своєю Мариною. Вона — депутат...
А вона — такий же депутат, як і він — голова. Обирали для того, аби було кому піднімати руку. Хто «за», хто «проти»? Всі — «за». «Проти» — нікого нема. Проти — тільки дуля в кишені. На більше нема сміливості... Та й здоров’я вже немає... Розтринькали за сімдесят років пошуку іржавого цвяха, кирзового чобота, вилинялої куфайки, масла від власної корови... Це ж треба було так догосподарюватися, щоб я молоком заливав місто, а масло їздив діставати за тридев’ять земель. І то по блату. І то — не більше, як по двісті грамів на душу... А коли й того не було, то одразу ж в газеті з’являлася стаття, що масло дуже шкідливе для людського організму. Бо воно «склєрогенне», «канцерогенне»... І ніколи не писали, що брехогенне. Все було скрито...
Тепер усе прозоро. Аж в очах темніє.
Як хочеш, бреши. Скільки хочеш, кради. Що хочеш — приватизуй...
Голова наш приватизував цілий колгосп. Мені в оренду здав бугая. Тепер він отримує дивіденди, бугай отримує задоволення, а я плачу податки. На роги, на ратиці, на хвіст, на те, чим бугай працює.
Перед ким страйкувати? Пікетувати?..
А може, і не треба страйків, пікетів? Може, варто брати до рук віника, швабру, голоблю?..
1987

АНАЛОГА НЕМА

Десятки років били у барабани: «Мы родились, чтоб сказку сделать былью...» І зробили. Нема нашій «были» аналога в світі. Живемо як у казці: «По бороді текло, в роті не було...»
Чу-де-са!
Почалися вони, як каже Вітя Царапкін, ще «на заре нашей юности.» Переплутали. Замість відлучити від держави диявола — відлучили церкву. Тепер дивуємося, де в нас набралося стільки чортівщини?
Замість того, щоб позбутися наймита — ліквідували господаря. Тепер кричимо про кричущу безгосподарність. Замість того, щоб перекрити дорогу дурням — перекрили кисень ученим. Тепер плачемо, що немає чим дихати.
Всі галабалакаємо про безвідходне виробництво, і всі виробляємо відходи. Те, що «виручаємо» від виробництва і продажу алкоголю, витрачаємо на вчорашніх алкоголіків — на утримання Товариства тверезості.
Чудотворці!
Оремо постановами, сіємо липою і чекаємо, що виросте пшениця. Беремо у природи золото, переплавляємо його на медалі й чіпляємо на груди тих, хто нищить природу. Ще й хизуємось: «Лише у нас за працю дають нагороди!»
А скрізь — зарплату. Нормальну. За яку можна самому прожити, дружину з дітьми прогодувати, по світу потинятися, ще й коханці допомогти.
Я ж три місяці стягувався на одні штани. Стягнувся. Натягнув. Прийшов на відповідальну нараду. Сів. А вставав уже зі стільцем. Штани «дали тріщину». Легка промисловість з важкими наслідками.
А чого тоді чекати від важкої промисловості? Легковажності? Стук-грюк! Тяп-ляп! Ура-уря! У нас найбільша у світі домна! У нас найдовший у світі поїзд! У нас найбільший у світі літак! Навіть лопухи в нас найбільші... До півтора метра сягають. А в багатьох міністерствах і відомствах — ще більші. До двох метрів дотягують. І тверді. Як броня. Не піддаються жодній обробці. Сімдесят років науки — і анітелень!..
Чудеса!
То були найдемократичніші часи у світі. Тепер вчимося демократії. А якої демократії? Всі рівноправні, але не всі рівносильні.
Вибори. Кандидати. Боротьба.
Ви собі поборіться, а ми собі оберемо. Кого треба. Плюралізм. Від слова «плювати». Той, хто вище, на того, хто нижче. Тільки по одному піднялися до рівня світових стандартів. По гумових палицях. Правда, ще не знаємо, як ними бити так, щоб не дуже сліди залишалися.
Немає аналога і нашій боротьбі за самоочищення.
Я не про мило. Я про очищення моральне.
Для того, щоб позбутися алкоголізму, — повирізали виноградники.
Для того, щоб позбутися суспільного діабету, — перекрили цукор.
Для того, щоб позбутися наркоманії, — повирізали мак.
А що будемо вирізати, щоб позбутися проституції?..
Переломний період. Скільки їх вже було, «переломних». Попереламували все. І хребти. І долі. І душі. Вже нема чого ламати. Хіба що хребет власній безхребетності. І хребет рідному бюрократизмові. Якому по живучості і по гадючості нема аналога в світі.
1987-1988

Далі

До змісту Євген ДУДАР ВИБРАНІ ТВОРИ