Євген ДУДАР
Вибрані твори
ГУМОР САТИРА

ГУМОРЕСКИ ФЕЙЛЕТОНИ УСМІШКИ

ЗАПАХ ХЛІБА

Я весь кипів. У мене все в душі переверталося. Ну, думаю, прийде він! Спущу шкуру, насолю і знову зодягну. І геть. Геть, подалі від хлібного цеху, навіть від заводу. Справедливо пишуть скаржники: «Трудяща людина має їсти хліб, а не закалець із запеченими капроновими панчохами».
О! З’явився. Стоїть у дверях. Зразок непорочності.
— Що ж це, — кажу, — Леоніде Самійловичу? Що ж це у вас виходить?
Завмер. Навіть не дихає. Хоча б огризнувся. Хоча б словом озвався. Знову, думаю, візьме мене своєю безпомічністю.
— ...Що ж це ви цех завалили? — продовжую. — Що ж ви за начальник?
Мовчить, як у рот води набрав. Тільки плями червоні по лиці пішли. Соромно, значить. Чи не засуворо я з ним?
А тут ще й своє давноминуле вискочило в пам’яті. У вухах ніби різонув отой далекий голос директора школи: «Тобі, Зябличок, треба було б поставити заслужені двійки та вигнати зі школи. От побачиш, випхаємо тебе якось. А там іди на інші руки...».
— Проходьте ближче, Леоніде Самійловичу. Сідайте...
О! Йде, як кіт по стерні. Ніби підлога пече йому у п’яти. Опускається на стілець, наче гуска на гніздо. Видать, розуміє свою провину.
— Керували ви кондитерським цехом — у тортах що люди знаходили?..
Почервонів ще більше. Проковтнув гіркоту свою. А з вуст ні пари. Ніби рота йому заклеїли.
— ...Кісточки птеродактиля знаходили? Тож треба зуміти! Птеродактилі вимерли десятки мільйонів років тому, а ви їх кісточки у торт запікаєте... Після того з кондитерського цеху тільки солодкі спогади зосталися.
Опустив голову. Нерозторопний він якийсь. Вигнав би я його. Та шкода.
— ...На бубликах ви сиділи. І що? Забули, як на килимку з вами стояли за ті бублики? Забули, як нас благословляли: «Закрийте той злощасний цех, бо вже півміста без зубів ходить»...
Потер рукою спітнілий лоб. Безпомічно поворухнув губами. Це ж візьми, звільни його, то все життя буде на совісті.
— Ну що ж... Доведеться вам прощатися...
Здригнувся. Майже крізь сльози витиснув:
— Так люблю запах хліба...
Аж у мене самого кольнуло серце. Що ж то я так необережно?
— Прощатися вам доведеться з хлібним цехом. Підете начальником пиріжкового цеху...
Він випростався. Очі просяяли. Щось мовчки поворухнув губами. Як ото закоханий. І в мене з душі сповзла крига...
Тепер і на виклик керуючого трестом я з’явився з чистою совістю.
— Сідайте, — кивнув мені він.
Сів. Неспокійний щось він. Очі з кутка у куток переводить.
— Що ж ви, — мовив глухо, — Степане Васильовичу, завод завалили?
Я затиснув колінами долоні. Втупив у них погляд.
— Це вже який за рахунком, третій? І всього-на-всього за два роки. Ні. Це треба зуміти!
Я мовчки проковтнув гіркий клубок. Втягнув голову в плечі.
— Ну що ж, доведеться вам прощатися...
Вій обірвав фразу. Мені чогось згадався запах хліба. Я аж тепер відчув, як люблю запах свіжого хліба. Ковтнув слину. І одночасно підняв очі на керуючого. Наші погляди зустрілися. В його очах світилися сльози.
— Добре, — сказав, — підете на четвертий...
1972

В УСЬОМУ ВИННА ШКУРА

Чорт сидів на зборах. Розпач краяв йому серце: «За що? За яку бісову маму вони так мене бештають?»
З-за столу підвівся головуючий. Оголосив:
— А зараз приступимо до розгляду персональної справи Чорта.
У кількох кутках залу хихикнули.
Головуючий вів далі:
— Тиждень тому в нашій установі стався прикрий випадок. Кинули недопалок. Згорів цілий відділ. Ми радилися і прийшли до єдиної думки, що це робота Чорта.
«Господи, яка несправедливість, — подумав Чорт. — Я вже рік тому кинув палити».
— Але ж я не палю! — обурився Чорт.
— Хе! Він не палить! — кинув хтось із президії.
— А що, може, Ангел палить?
З місця підвелась прибиральниця:
— Це міг зробити тільки Чорт. Скільки з його кімнати я винесла порожніх пляшок, знає один Бог...
«Та вони подуріли», — подумав Чорт.
— Я два роки в рот нічого не беру. У мене нирки болять. А в кімнаті я сиджу не сам. Зі мною Ангел...
— То що, ти вважаєш, Ангел п’є?! — зацитькали Чорта з усіх боків. — Ви чуєте? Ви бачите, куди він гне? Хоче спаплюжити Ангела!
— Звичайно, пожежа — це Чортова робота, — підвівся в залі ще один співробітник. — Чорт узагалі аморальний тип. Він вчащає до жінки Ангела.
«Ні. Вони справді божевільні, — подумав Чорт. — Ангел залицяється до моєї Відьми, а з мене шерсть скубуть».
— Та ви що?! — обурився Чорт. — Та ви знаєте, що це Ангел до моєї жінки заскакує...
Зал вибухнув реготом.
З-за столу підвівся головуючий. З іронією зауважив Чортові:
— Вибачте, ви справді дивак. Тут порушено здоровий глузд. Тут нема логіки. Для вас, звичайно, ваша жінка — красуня. Але все-таки вона Відьма. Де ви бачили, щоб Ангел кинув Ангелицю і бігав до Відьми?
У залі знову захихикали.
— Воно справді дивно, — затинався Чорт. — Чорт його знає, як ту логіку зрозуміти. Але факт. Ангел таки злигався з моєю Відьмою. А здорового глузду тут справді нема...
— Ну ось бачите, — сказав лагідно головуючий до Чорта. — Самі визнаєте...
Далі Чорта не слухали. За моральну розбещеність його хотіли вигнати з колективу. Але, зваживши, що він сам визнає свої помилки, обмежилися суворою доганою з останнім попередженням.
Приплентавши додому, Чорт написав оголошення:
«Міняю добротну, нову, велику, з густою блискучою шерстю чортячу шкуру з цінними рогами на голові й хвостом із художньою китицею на кінці на будь-яку, поношену, стареньку, потріпану, облізлу ангельську шкуру. Можна без крил і без пір’я. Аби тільки був ярлик, що вона ангельська».
1972

ДІРКА В БЮДЖЕТІ

Якось, коли ми з дружиною поверталися з пляжу, вона запропонувала:
— Давай купимо човен. Це ж лише п’ять відсотків нашого річного бюджету.
Давай то й давай. Я ніколи не перечив дружині. Вона за професією економіст. Усе в сім’ї вираховує на відсотки.
Наступного дня взяв п’ять відсотків бюджету й подався в магазин «Спорттовари».
— Ви що? Звідтіля впали?— показав продавець пальцем на стелю.
Я не зрозумів його запитання.
— Ні. Я пройшов крізь оці двері, що під вивіскою «Ласкаво просимо!».
— Бачили? — підморгнув продавець до якогось покупця. — Жартівник! Човен захотів. Він думає, що човен — це гачок чи поплавець. Ще й жартує.
— Вибачте, — промимрив я. — Невже ніде нема човнів?
— Чому ж ніде? — єхидно посміхнувся продавець. — На базі є. Але потрібен дозвіл завідувача роздрібної контори Де— ришника... А доступитись до нього...
Коли я вийшов із магазину, мене наздогнав якийсь чоловічок.
— Стривайте! — сіпнув мене за рукав. — Я можу вам влаштувати доступ до Деришийка. Точніше, не я, а один знайомий.
Я собі саме так діставав човен. Тільки це обійдеться...
Я відразу згодився:
— Навіщо зайві балачки! Чоловічок відрекомендувався:
— До речі, мене звуть Петром...
Коли я виклав перед дружиною всі карти, вона клацнула арифмометром і сказала:
— Що ж, лише вісім відсотків нашого цілорічного бюджету.
Не так страшно.
Чоловічок звів мене з іншим чоловічком, якого звали Іваном.
— Човен? Можна. Через одного знайомого, — сказав Іван. — Я собі так діставав. Але...
— Що тут говорити! — розвіяв я його сумніви.
Жінка підрахувала:
— Десять відсотків бюджету. Але про що може бути мова...
Іван прийшов до мене з новим знайомим. Звали його
Василем.
— Я чув, що вам потрібен човен, — сказав Василь. — Я діставав собі через одного знайомого, то... Але...
— Ясно, — кажу.
Жінка, ніби між іншим, клацнула арифмометром і показала мені на пальцях чотири рази по п’ять. Я скривився.
З Василем ми пішли до його знайомого Пилипа. Той підозріливо зміряв мене з ніг до голови:
— Човен? Є тут у мене один приятель...
Я відчув, що в мене холонуть п’яти. Але ж машина вже крутилася. Молола відсотки за відсотками нашого сімейного бюджету і тягнула нових знайомих. За тиждень їх було вже в мене близько двадцяти. А Деришийковим дозволом ще й не пахло.
Через чотири тижні впертої біганини ми з жінкою, нарешті, сиділи у власному човні серед водного плеса.
На той час ми вже не розмовляли. Це сталося після гостренької розмови напередодні. Вона сказала:
— З таким торгашем можна зостатися без спідниці. Я відповів:
— З таким економістом можна піти з торбою.
Тепер жінка сиділа на своїй половині човна, а я — на своїй.
Повз нас на повній швидкості промчала якась моторка. З неї махнув мені капелюхом один із тих, хто допомагав пробитися до Деришийка. В другому човні побачив ще одного знайомого. В третьому — ще одного... Там — четвертого... Всі чемно вітались. Усі питали:
— Ну як? Плаваєм?
— Плаваєм, плаваєм, — не відповідав, а стогнав я. Бо коли дивився на свою черепаху, то порівняно з їхніми човнами вона — корито. А як пригадаю, скільки в те корито вкладено, то воно здавалось мені есмінцем.
— Ти ще з ними вітаєшся?— вперше за час холодної війни мовила дружина.
— Я вітаюся з відсотками свого сімейного бюджету...
Через якийсь тиждень я стояв біля прилавка в магазині
«Спорттовари». Коли, розчарований розмовою з продавцем, якийсь чоловік вийшов за двері, я наздогнав його.
— Вам, здається, потрібен човен? У мене є один знайомий, в якого... Але... Самі розумієте...
— Господи! Навіщо зайві балачки! — радісно вигукнув він.
І ми пішли. Колупати дірку в його бюджеті, а латати в моєму.
1972

УСЕ В ЦЬОМУ СВІТІ ВІДНОСНЕ

Був у мене один добрий приятель. Ще в юнацькі роки. Так він завжди говорив: «Ніколи не бери собі чогось близько до серця й не суши голову. Бо все в цьому світі відносне. Он стрибає жаба. А порівняти з комарем — вона як віл. Або ж он кукурікає півень. Для нас його спів, що скрипіння дверей. А для курки він соловей... »
Я так глибоко засвоїв цю теорію, що керувався нею чи не на кожен випадок життя.
Сиджу в школі на екзамені. Намагаюся щось добре сказати, але воно тільки доходить до горла й назад падає. А те, що випхаю з себе, неймовірно дивує екзаменаційну комісію.
— Що ж ти, Герасименко, нічого не знаєш? — не дорікає, а ніби просить класний керівник.
— Бачите, це як вам сказати, — відповідаю йому. — Ось вам здається, що ви все знаєте. А ось по відношенню до директора школи, то ви не знаєте нічого. Все це відносно...
Класний керівник почервонів. А директор школи сказав:
— Ставимо тобі трійку тільки відносно. Щоб тебе конкретно випхати зі школи...
Більше мені так не таланило.
Коли вже працював на заводі, набрав повну кишеню напівпровідників. Там їх достобіса. А на товчку розбирають умить.
Зупинили мене на прохідній. Туди — сюди. Скликали збори. Читають мораль. Соромлять. Б’ють на совість.
— Ти розумієш, що ти злодій? -питає голова місцевкому. — Розумієш, що тягнеш державне?..
— Розумію, — згоджуюся покірно. — Але це я злодій по відношенню до того, хто не бере зовсім. А по відношенню до того, хто тягне тоннами, я чистий, як сльоза, і чесний, як новонароджений.
Все одно покарали мене. Позбавили прогресивки. Ніби навмисно зменшили мої прибутки, щоб я брав далі.
І я взяв. Тепер уже цілий прилад. Бо навіть після того, як мене позбавили прогресивки, я їм не менше. А інколи ще й хочеться випити.
Засікли мене знову. Знову збори. Знову мораль. Знову удар по кишені. Тепер уже, правда, відчутніше. Оштрафували на місячний заробіток. Ще й викликав директор:
— Ви, Герасименко, крадете, виявляється? Державне майно розтягуєте?
— Та ви не сушіть собі голову, — заспокоїв я директора. — Усе в цьому світі відносне. Ось ви мене лаєте, ви мені мораль читаєте за те, що я взяв. А може так фортуна повернутися, що завтра хтось викличе вас. І лаятиме. Шию милитиме. За те, що техніка під снігом пропала. А може бути й інше. Може бути, що сьогодні ви директор, а завтра, вибачте, не директор.
— З такими, як ви, довго директором не будеш, — витер хустинкою потилицю директор. — Ось що. Йдіть. І щоб я більше не чув, що вам до рук щось липне.
Згодом я поцупив на заводі цілий агрегат. Не сам, звичайно. В супрязі з одним колегою.
І знову влипли.
Тепер на збори мене не викликав ніхто. Тепер мене викликали на слідство. А потім провели на лаву підсудних.
— Що ж ви, — бив на совість прокурор, — злодіякою стали? Державне майно розтягуєте?
— Розумієте, товаришу прокурор, — пробував пояснити я. — Розумієте, все в цьому світі відносне...
Та багато говорити мені не дали. Тепер мені дали конкретно. Мовляв, за відносне ставлення до дійсності...
1972

ЩОДЕННИК КУРОРТНИКА
Знайдено у дуплі осокора на курорті «Трускавець»

День перший. Приїхав. Зважили, потягнув дев’яносто сім. Зміряли. Витягнув сто сімдесят. Обміряли. Не обхопили. Подув. Надув півтори тисячі. Сказали: «Не в той бік дуєте. Усе в живіт. Дуйте ще раз». Подув. Ще менше. Взяв зобов’язання: до кінця сезону надути вдвічі більше.

День другий. Прогулювався по лісу. Видерся на бука. Вирізав на корі: «Тут відпочивав П. Ф. Куцяк». Сповзав. Ледь не сів на голову білявої молодички. Стояла під буком і дивилась, що я роблю. Сказала: «Я хочу теж». Видерся знову. Додав: «+ Елла». Якийсь піжон вишкірив зуби: «З таким животом тільки по деревах лазити». — «Цить, — кажу, — сухоребрий! Бо як упаду на тебе, то по шию зажену в землю».

День третій. Був на процедурах. Поставили під стіною й стріляють водою по животі. Санітарка, що править отим шлангом, каже: «Боже, як то ті люди хліб переводять. Об’їдається, нагулює сало, а потім збиває його водою, пускає в помийну яму».

День четвертий. Фотографувалися з Еллочкою. На пеньку трьохсотлітнього дуба. Удвох не вмістилися. Вона сіла. Я став.
Фотограф каже: «Погано. Ніби два пні. Сідайте ви на пень, а вона хай стане біля вас. Буде етюд «Біля пня».

День п’ятий. Ходили на екскурсію. На гору. Дивилися вниз. На свій санаторій.

День шостий. Ми з Еллочкою. Вона каже: «Знаєш, що мені в тобі подобається? Що ти простий слюсар-сантехнік. Що з однієї труби витягнеш, те в другу пустиш».
Я зауважив:
— Моїй жінці теж це сподобалося. Щоправда, тільки те, що я з труби беру. Вона залишила письменника-гумориста, а прийшла до мене. Казала, що я з кількох кранів більше можу видоїти за день, ніж він зі своєї гумористичної кози за місяць.

День сьомий. Сьогодні у нас читали лекцію: «Дельфін — друг людини». Я вважаю, що найкращим другом людини є те, що вона може з’їсти. А за дельфіном спробуй поганяйся по морю. Та ще й не знати, чия візьме, раз він такий розумний.

День восьмий. Проспав.

День дев’ятий. Були з Еллочкою в колибі. Це такий ресторанчик у лісі. Вона танцювала на столі, я спав під столом.

День десятий. Сиджу на лавочці. Підсів якийсь тип. Показує книжку. Питає:
— «Собор Паризької богоматері» читали?
— Ні, — кажу. — Я релігійних книжок не читаю. Я невіруючий.

День дванадцятий. Сидимо з Еллочкою в ресторані. Поруч якась пара. Офіціантка не дала здачу. Він зчинив бучу:
— Вам мало, що ціни на коньяк високі, то ви ще й здачу не даєте! Я кажу йому:
— Кинь, хлопче! Вона піднімає ціну за свій труд...
Потім шепчу Еллочці:
— А я ніколи не зчиняю бучу. Пляшка подорожчала — в мене кран чи прокладка подорожчали. А прейскурантом мене не виміряєш. Хочеш — плати, хочеш — ні. Я тобі на шию не чіпляюсь. А трубу прорвало — куди дінешся...

День тринадцятий. Поганий сон. Ніби в мене повипадали зуби. Ввечері дістав по зубах. Дверцятами від телефонної будки. Якийсь тип набирав номер. А я хотів йому підказати, що телефон заїдає. Він ногою зачинив дверцята. І мені заїло щелепу.

День чотирнадцятий. На обід дали апельсини. Кожному по одному.

День п’ятнадцятий. Знайшов секцію від батареї. На подвір’ї санаторію. Зовсім новенька. Якийсь тип у білому халаті:
— Куди ви це тягнете?
— Як це «тягнете»? — обурився я. — Я беру як сувенір.

День шістнадцятий. Обійшовся без пригод.

День сімнадцятий. Сьогодні Еллочка радісно повідомила мені сумну звістку. Я знову буду батьком. У мене відняло руки й ноги. І почало трясти.

День вісімнадцятий. У мене манія переслідування. В кожній дамі бачу переодягнену свою жінку. Лікар каже, що це від нервового струсу.

День дев’ятнадцятий. Струс і далі трясе. Починаю марніти. А що, коли вона справді поїде до жінки? Згадалася затишна домашня обстановка. Мило, як у раю. Рожеві спогади обірвала Елла:
— Я ризикувати здоров’ям не збираюся. Вибирай, що хочеш. Або тисячу відразу, або вісімнадцять років по двадцять п’ять процентів заробітку.

День двадцятий. Пішов до лісу. Ледве видерся на бука. Зрізав біля свого прізвища «Елла». Про всяк випадок затер прізвище. Зсувався. Зірвався. Впав. Вивихнув ногу.

День двадцять перший. Смалю жінці телеграму: «Знайшов те, що треба. Шли тисячу».

День двадцять третій. Отримав гроші. Елла взяла їх — і як крізь землю провалилась. Я сів на пеньку трьохсотлітнього дуба. Заплакав.

День двадцять четвертий. Шлю жінці телеграму: «Нещастя. Збройний напад. Не переживай. Живий. Забрали гроші і вивихнули ногу. Цілую діточок і тебе».

День двадцять п’ятий. Наколупав півчемодана мозаїчних плиток зі стіни санаторію. Сувеніри для дітей і жінки.

День двадцять шостий. Дав ще одну телеграму: «Зустрічайте, їду. Ваш рідний тато і вірний чоловік».
1972

ЧОМУ ТАК?

Я дійшов висновку, що всі непорозуміння з довколишнім світом у мене починаються від запитання: «Чому так?»
Це запитання спричинилось до мого нервового виснаження. Збільшився лівий шлуночок серця, а в правому передсерді перекрутився клапан.
«Чому так?» — питав я в себе. В автобусі. Після того, коли ревізор оштрафував мене як зайця. На п’ятдесят копійок. І півгодини читав мораль. Чому так? Адже в касу я опустив п’ять копійок, вона ж тільки клацнула, а квитка не дала.
«Чому так?» — запитував я в себе. Коли товариш по роботі звинуватив мене в тому, ніби я розповів усьому колективу, що в його жінки ліве вухо менше за праве. І протягом року до мене не говорив. Чому так, коли вух його жінки я в очі не бачив?
«Чому так?» — мучило мене. Коли моя рідна жінка приплела мені сусідку. А потім ще й скаржилась, що я думаю тільки про себе. Чому так? Сусідка мені потрібна, як собаці моторолер. І мені більше нічого не залишалося робити, як думати лише про рідну жінку.
«Чому так?» — мозолило мою голову й пекло моє серце. Коли мої співробітники почали закидати, що я підлабузник. Мовляв, перед шефом вигинаю хребта. Шефові заношу хвоста. І майже зі мною не віталися. Чому так? Шефа бачу раз на рік. І то через вікно, як він виходить зі своєї машини або сідає в неї.
Коли серце моє було на грані інфаркту, печінка на грані цирозу, а нерви на грані розриву, я звернувся до лікаря:
— Чому так?
— Забагато ставите перед собою запитань «чому так?» — пояснив авторитетно лікар.
Тепер я чергую біля входу. Як тільки машина шефа зупиняється, підбігаю, відчиняю йому дверцята. Низько кланяюся, хапаю його портфель. Шефові кидаю облесну репліку: «Я людина проста, до всього звик. А вам треба здоров’я берегти. Для загалу».
Тепер усі співробітники вітаються зі мною, як із самим шефом.
Удома в мене затишно, як під райським кущем. Я перестав про жінку думати, турбуватись про неї і почав учащати до сусідки... на борщ...
Товариш, дружина якого нібито з нестандартними вухами, вже до мене по-людськи заговорив. Одразу ж після того, як я оповістив увесь колектив, що його жінка має не тільки криві вуха. А коли спить, то хропе.
В автобусах чи в трамваях тепер завжди їду без квитка. Як тільки входить ревізор, я починаю волати:
— Крадії! Грабіжники! Алкоголіки! Дармоїди! Прилаштувались біля корита. А каси не працюють. Каси ковтають людську працю!..
Не витримав ще жоден ревізор. Тікає на першій зупинці.
Щоправда, тепер мене інколи називають грубіяном.
Невихованим. Але зате нерви в мене стали, як посторонки. Лівий шлуночок серця працює не гірше за правий. На місце став клапан правого передсердя. Печінка у межах норми.
1972

У ПЕРСПЕКТИВІ

— У перспективі все це піде під землю! — владно сказав директор заводу Пацьорчик і показав на бурий дим, ще валив з труб. — На території заводу повітря буде чистіше, ніж у лісі...
Я слухав, і серце моє проймалося радістю. Уявилося потопаюче в зелені заводське подвір’я. Клумби, пахучі квіти, жебонять бджілки. Повітря — пий-упивайся. Захопившись уявою, я вдихнув на повні груди і зайшовся кашлем. Вітер якраз повернув сюди хмару диму.
— ...Я вам скажу, — провадив далі директор, — що в перспективі ви нашого міста не впізнаєте. Вулиці підуть під землю.
— Себто як? — не зрозумів я.
— Весь транспорт піде під землю. В тунелі. Приїдете через п’ять років — і на вулицях не побачите жодної машини. Не буде шуму, гуркоту, отруйних газів...
Я пригадав статтю відомого медика. У вечірній газеті. Називалася стаття «Шум — ворог нашого здоров»я». Пригадав іншу статтю. Іншого медика — «Шуми руйнують ваші нерви».
А тут перед моїми очима постав рай. Тихі вулиці. Потопають у зелені. Щебечуть пташки на деревах. Вулицями спокійно походжають люди. Бігає дітвора. На душі стало тепло й весело. Забувши про присутність директора, почав мугикати пісню.
— Річечка ота, по якій зараз пливе мазут, — перервав моє мугикання директор, — буде чистенька, голубовода. Бо стоки із заводів планується в перспективі пустити під землю...
Річка — це взагалі моя слабість. Біля річки я народився, виріс. Люблю плакучі верби, різучу лепеху. Люблю круті заплави, спокійні мілини. Ряску на воді і навіть жабуриння люблю.
— Все погане, шкідливе для людського здоров’я, непотрібне піде під землю, — сказав директор...
Повернувся я в редакцію з таким настроєм, ніби місяць провів на благодатному річковому узбережжі.
Через кілька років знову завітав у ці місця.
Завод зустрів тією ж хмарою бурого диму. А директор заводу Пацьорчик не зустрів мене.
— Лежить у лікарні, — засмучено мовив його заступник. — Нервове виснаження... Шуми... Гази... Неспокій... Шкода. Добрий чоловік. І спеціаліст гарний... Не хочеться, щоб пішов під землю...
1972

ЛІСОВА КАЗКА
Для дорослих

Одного сонячного ранку в лісовому господарстві отримали чергову колоду. Колода була незвичайна. На корі висічено якісь знаки. Збоку на шнурочку теліпалася сургучева печатка.
Начальник лісгоспу Ведмідь радісно заревів:
— О, нарешті надійшла вказівка з тресту.
Сіли. Читають.
«Негайно вишліть сто колод у трест і тисячу колод у главк. Нема на чому писати».
Ведмідь скликав загальні збори. Намітили рубежі. Взяли зобов’язання. Врізали. Відправили.
Незабаром лісова пошта доставила в контору лісгоспу десять колод.
— Розгорнута інструкція, — зауважив Ведмідь. — Як інвентаризувати ліс.
Провели інвентаризацію. Послали в трест звіт із п’ятдесяти колод. Другий примірник в об’єднання. Третій у міністерство.
З міністерства не забарилися вислати брошуру зі ста п’ятдесяти колод. Як оберігати ліс від паразитів.
З главку прислали буклет із п’ятдесяти колод. Розтлумачували, як правильно розуміти брошуру з міністерства.
З тресту додали тридцять колод інструкції, як розшифрувати буклет із главку.
У лісгоспі не забарилися. Негайно ж склали на двохстах колодах звіт про те, як вони зрозуміли вказівки зверху й що думають чинити. Заодно відправили п’ять тисяч колод у трест, десять тисяч — у главк і двадцять тисяч — у міністерство. Як і вимагалось.
Незабаром у лісгосп прийшла брошура. На триста колод. У супроводі двохсотколодної пояснювальної записки з об’єднання і стоколодної інструкції з тресту.
У цих керівних матеріалах йшлося про те, як берегти ліс від буреломів.
З лісгоспу негайно ж повідомили всі три керівні установи, що вказівки отримали. Розробили й вислали звіт на п’ятдесяти колодах, яких заходів вжито для безпеки лісу.
У новій депеші, що надійшла зверху, хвалили лісове господарство за вчасне вжиття заходів з охорони лісу. І надіслали інструкцію з п’ятисот колод, як берегти ліс від пожежі.
Працівники лісгоспу, як і годиться, матеріал опрацювали. І доповіли в звіті на тисячу колод, що лісові не загрожують найстрашніші пожежі...
Якось у кабінеті Ведмедя пролунав телефонний дзвінок. Керуючий трестом почав дорікати за те, що річний звіт лісгосп надіслав на трухлявій палиці з ліщини.
А наступного дня лісова пошта доставила Ведмедеві наказ по тресту, написаний на виламаній із стільця ніжці. У ньому повідомлялося, що лісове господарство ліквідується.
— Нічого, — заспокоював Ведмідь своїх підлеглих. — Мобілізуємось, розкорчуємо пеньки та й візьмемося за землеробство.
1972

ПЛЯМИ НА СОНЦІ
З життя в нетиповому лісі

Загальні збори звірів у лісі одностайно ухвалили: «Господарем лісу обрати Ведмедя».
У протоколі нагадувалося, що ведмідь і молодий, і працьовитий, і чесний, і принциповий, і морально стійкий.
І ведмідь став господарем.
Вже через кілька днів у лісі можна було почути:
— Оце справжній господар. Пішки по лісу ходить. У кожну нору заглядає. З кожним звіром за лапу вітається.
Всі звірі трудилися з ентузіазмом. Старались, щоб у лісі стало ще чарівніше.
Тут п’янило від запаху квітів. В очах рябіло від ягід. Буяла зелень пишних дерев. Пташки співали веселих пісень.
Та ось головний заступник Ведмедя Вовк зібрав адміністративний апарат лісу.
— От що, братці, — гаркнув він, — чи не здається вам, що наш господар живе в надто скромному барлозі? Все ж таки господар лісу. А разом з усіма звірами. Хтось щось побачить, хтось щось почує, хтось щось не так витлумачить...
Того ж таки дня для Ведмедя викопали персональний барліг. Відгородили його від загальножитейської суєти густим колючим терням. Щоб ніхто не порушував його спокою...
Через якийсь час зібрав нараду перший заступник Вовка Тигр:
— Чи не здається вам, шановне товариство, що наш вельмишановний Вовк заслуговує кращої ями, ніж та, в якій він живе?..
Зауваження Тигра всі визнали актуальним і доречним.
Вовкові викопали іншу яму. Вистелили м’яке лігво. Від житейської суєти відгородили колючим і густим терням. Щоб ніхто не порушував його спокою.
Наступні збори зібрав Лис. Заступник Тигра. Він поставив питання руба:
— Тигрові необхідно виділити персональну ділянку й відгородити її від загальножитейської суєти. Бо все-таки Тигр не просто тигр, а заступник Вовка.
У мальовничому куточку лісових хащ Тигрові виділили ділянку. Обсадили її густим терням. Проклали туди доріжку.
Небавом заступник Лиса Бобер доповідав коротко:
— Шановний Лис далі не може жити в такій норі, як усі інші лиси...
Лисові вирили нору на мальовничому пагорбі. Підвели туди потічок. Обсадили ділянку густим глодом...
Про нову хатку на лісовому ставку Бобер подумав сам...
Після того персональні житла й персональні ділянки в лісі з’являлися, як гриби після дощу. Кожен звір відгороджувався від загальножитейської суєти...
Якось Ведмедеві доповіли, що в лісі обмаль ягід, майже нема квітів і, взагалі, сам ліс рідшає і всихає. Звірі не дбають про загальне добро. Тягнуть тільки до своєї нори.
— Звідки все це взялося? — заревів невдоволено Ведмідь. — Звідки в мешканців лісу така байдужість до спільного добра? Такі споживацькі настрої?
І повелів негайно викликати до себе найбільшого філософа лісу Осла.
Осел довго думав, принюхувався до лісового повітря, прислухався до лісового шепоту й авторитетно доповів:
— Плями на сонці. Все зло на землі від плям на сонці.
1972

АБИ ЗРОБИТИ ПРИЄМНЕ

Натура у мене така. Ось іду вулицею. А назустріч мені чоловік. Лисуватий вже. Миршавенький. Та попід руку веде справжню чічку. Королева краси, та й годі. По всьому видать, не його донька.
Інші, може, кидали б репліки. Може, хихикали б поза спиною. А мені хочеться зробити людині приємність. Підходжу.
— Ви, — кажу делікатно, — мені вибачте. Але ви — молодець. Так з вигляду, правда, порохно, підтоптаний вже, але молодець. Дівчинка — чарівниця. Юна. Як чічка коло будяка.
Він дивиться ніби й ніяково. Але в очах радість. Від мене цього не сховаєш. Очі, бачу, горять вогнем...
Людині приємно — і мені теж.
Купував у магазині тюльку. Давала здачу — три копійки передала. Інший приховав би. А я поклав на тацю. Кажу делікатно:
— Ви мені вибачте. Ви що, княгиня, що грішми розкидаєтесь? Кофтина ось поштопана. Нову треба купувати.
Мовчить. Зміряла спідлоба мене. Кинула погляд на чергу. Нічого не каже. Зарум’янилася. Губи від хвилювання тремтять.
І мені тепло на душі стало. Чи ото даму з цуциком зустрів. Ідуть. — Ви мені вибачте, — кажу, — громадяночко, за комплімент. Любо, — кажу, — на вас дивитися. Ви, як дві краплини води, одне на одного схожі...
Нічого, правда, не відповіла. Тільки гавкнула... Собачка. Але я безкорисливо. Просто хочеться зробити людині приємне...
Шиньйон якось побачив. На голові кнопки симпатичної. Маленька, думаю, хто їй комплімента скаже.
— Ви мені вибачте, — кажу культурно. — Хороший у вас, дівчино, смак. Хоч воно, — кажу, — з конячого хвоста, але так на вашій голові сидить, як рідне.
Почервоніла. Незручно. Парубок як-не-як перед нею. Стоїть мов укопана. Але я пішов. Аби не подумала, що комплімент кинув, щоб мати зачіпку для знайомства...
У гостях був. Перший раз запросили. Зі своячкою хотіли познайомити. На стіл понаставляли. Їж, пий. Господиня бігає, господар бігає. Своячка сидить, очей з мене не зводить. Напроти мене ще одна пара. Щось воркують. Треба, мислю, чимсь господарям віддячити.
— Ви мені вибачте, — кажу господині, — ви просто майстер — золоті руки. Кулінар вищого класу. Прима люкс! Хоч вечеря, правду кажучи, у вас бідненька, на якихось п’ять— шість карбованців, не більше. Але наготовлено — пальчики оближеш.
Господиня від похвали розчервонілася і вискочила на кухню. Господареві так приємно стало, що побіг до гастроному ще по пляшку. Мені тої пляшки не треба. Я просто так. Щоб приємне зробити людям...
Виходжу з гостей. Бачу, міліціонери два стоять. І якийсь піжон. Щось їм доводить.
Підходжу.
— Ви мені, — кажу, — вибачте. Може, вам треба свідка?
— Не треба, — сказав міліціонер. — Хильнув — іди своєю дорогою.
— Ви, — кажу, — не соромтеся. Я, — кажу, — знаю, як важко свідка на вулиці впіймати. А я безкорисно. Звик людям робити приємне.
Щось пошепталися.
— Сідай, — кажуть, — у машину.
Привезли. У витверезник. Сказали:
— Так за так. Ти нам хотів зробити приємне. Ми не могли зостатися в боргу... Сполоснешся. Може, передумаєш комусь приємності робити...
1973

АУТОТРЕНІНГ

Після того, як мій шеф стукнув перед моїм носом кулаком об стіл, а я грюкнув дверима його кабінету, друзі мені сказали:
— Навчись відключатися! Бо пропадеш.
— Не можу, — кажу. — Нерви.
— Не зможеш — гірше буде... Розумієш, треба. От, скажімо, лає тебе хтось. А ти думай в цей час про щось зовсім інше. Перенеси свою увагу десь далеко. В Африку... У джунглі...
І я почав займатися аутотренінгом.
Важко було спочатку.
Викликав шеф. Починає:
— Кажуть, ви не так у відрядженні поводилися...
— Я поводився «так». Це вам кажуть «не так», — зірвалося за звичкою з мого язика.
Тоді пригадав, що треба відключатися.
Він батькує мене, а я мовчу. Стою. Думаю.
— Про що ви думаєте? — питає роздратовано він.
— Про крокодилів...
Його очі лізуть на лоба.
— Думаю, — кажу, — що на півночі Гани є одне село. В річці біля нього живуть крокодили, які зовсім не кусають людей. Такі ті крокодили людяні, що навіть діти з ними граються.
Відключення зразу дало свої наслідки. Очі шефа з великих зробилися маленькі. Він лагідно запитав:
— Може, ви збираєтеся їхати працювати на північ Гани?
...Час і тренування зробили своє. Відключитися для мене стало зовсім просто.
Приходить до мене завідувач відділу. Приносить креслення.
— Ти, — каже, — отут нахомутав. Накрутив. Сам чорт не розбере.
Ця частина креслення якраз була не моя, а мого колеги. Співавтора проекту. Тому я дуже делікатно запитав:
— Хто сказав, що нахомутав я?
— Я кажу. Я — завідувач відділу.
Сиджу мовчки. Стулив повіки. Думаю.
— Про що ти думаєш? — питає роздратовано завідувач.
— Про Африку. Про індіанські племена. Кажуть, в Африці є одне плем’я, яке зовсім не вживає займенника «я». Хто тільки скаже «я», того одразу ж виганяють з племені. І він кочує.
Після цього мені довелося перекочувати в іншу установу.
Тут я від пасивного аутотренінга перейшов до активного.
Не тільки відключався, а й переключався.
Каже мені завідувач:
— Рівно о дванадцятій зайдете до мене. З’ясуємо деякі питання.
Думаю собі: рівно о дванадцятій вже буде пізно.
Треба настроїтися. На щось інше. Переключити увагу. Приємно було б зараз, золотої осені, взяти кілька шашличків. І щоб на лоні природи. І щоб не самому. Щоб з однокурсницею.
Про фізику, про лірику поговорити. Листочків назбирати. Пісень поспівати.
Переключився...
Під кінець дня розлучався з лісом, як з першим коханням.
Прийшов додому.
Жінка:
— Знову несе від тебе, як з бочки... А це на шиї чия помада?!
Я сів у куток. Почав. Переношу свою увагу на береги Африки, в джунглі... Думаю про тигрів... Про пантер чорних...
Та жінка тріснула мене по голові сковорідкою. І я остаточно відключився...
Включили мене у лікарні.
1973

ДОМАХАГОНИВСЯ

До того, як іти па роботу, я мав ще годину часу. Треба було помити патли. Виросли вони у мене такі, що старша половина людства по-старому називала мене дячком, а молодша — по-новому — хіпі.
Досі миттям моїх патлів керувала дружина. Вона ставила переді мною кілька флаконів і казала:
— Спочатку отим, потім отим, а потім сполоснеш оцим.
Тепер, коли жінка була на курорті, я розгублено дивився на
все її косметично-перукарське причандалля і думав: «З чого починати?»
Вирішив: найкраще почати з прозорої рідини.
Хлюпнув на голову півфлакона — зашипіло, зашкварчало. Наче голова загорілася. Пече. І голова, і пальці. Голову — швиденько у відро з водою. Щоб погасити. Шипить все одно.
Глянув у дзеркало — білий як русалка. А був чорний.
Кинув погляд на полицю з косметикою. Флаконів як у парфюмерному магазині: «Лондатон», «Блондоран», «Гамма», «Арома-колор», хна, басма, крем-фарба для волосся кольору махагон. «Будь що буде», — думаю. Вхопив один. Хлюпнув на голову. Позеленіла. Хлюпнув другий. Вкрився плямами. Як ото маскувальний халат: зелені, жовті і руді плями.
«Досить», — гадаю. Намахагонився. Добре, що не обгорів до лисини.
Глянув на годинника. На роботу, звичайно, запізнююся. Та й не можу з’явитися з такою головою...
Пішов до сусідки. Порадитися, як його вирівняти.
А тут сусід.
— Ти що, опудало, — каже, — думаєш, як перемалювався, то я тебе не впізнаю?
Заліпив мені у вухо і хотів вирівняти носа.
— Петре, бійся Бога, — переконував його. — Нащо мені твоя Ксенька. Я радий, що свою відправив на курорт.
Ледве переконав. Пляшкою «екстри», трьома пляшками «портвейну», п’ятьма кухлями пива.
Йдемо тротуаром, обнявшись, і співаємо: Ти навік моя кохана, Смерть одна розлучить нас...
Під’їхала машина. Розлучили. Петра посадили з одного боку, а мене з другого.
Привезли у витверезник. Петра увіпхнули у нормальне приміщення, а мене пхають у жіноче.
— Ну й наклюкалася, — зауважив старшина.
— Не «алася», а «ався», — гикнув я. — Бо я не вона, а він.
Повернувся і йду у чоловічі двері.
Старшина вхопив за плечі і повернув у жіночі.
— Що тут за гамір? — прийшов начальник витверезника.
— Та ось принцеса у чоловічий зал рветься.
— Товаришу капітан, — кажу. — Я не бажаю між дамами лежати, позаяк я мужчина.
— Ще такого чорта не бачив, — признався старшина. І пропустив мене у чоловічі двері.
Назустріч кинувся якийсь сухоребрий з орлом на грудях і змією на животі:
— Братці! Бріжітт Бардо!
— Брись, — кажу, — бо як бріжітну, то й орел злетить з грудей!
Сів я на ліжко. Замотався в ковдру. Інший підлазить. Лисина
аж блищить. На очах сльози. Шипить:

Я помню чудноє мгновеньє:
Передо мной явілась ти...

— Згинь! — кажу. — Негайно з моїх очей пропади. Бо ще одне «мгновеньє» і тобі вже більше ніхто ніколи «не явіться».
Десь опівночі я попросив чергового:
— Слухай, браток. Пострижи, дам п’ятірку.
— Завтра, — каже, — прийде перукар, і тобі це обійдеться в тридцять копійок.
— О ні, — мало не заплакав я, — як побуду ще отак до ранку, то завтра вже мені нічого не треба буде.

ЯКБИ НЕ РОЗТУЛИВ РОТА...
Майже байка

Бобра викликали на лісовий килим.
Лев сказав:
— Слово для інформації має Ведмідь.
— Боброві було доручено відповідальну ділянку господарства — будівництво, — інформував Ведмідь. — Проте Бобер досі лапою об лапу не вдарив. А проминуло вже два місяці.
Лев докірливо подивився в очі Бобру:
— І не соромно?
Бобер опустив очі долу. Розтули рота, скажи всю правду — виженуть.
Бобер скромно мовчав.
Громада вирішила: «Враховуючи правильне розуміння Бобром критики, обмежитися зауваженням...»
За кілька місяців Бобра знову викликали на лісовий килим. Інформував знову Ведмідь:
— Бобер досі не зробив відповідних висновків. Будівництво у лісі не просунулося ні на крок...
Боброві довго милили шию. Били на совість. Наприкінці оголосили догану.
Бобер думав: відкрию рот — виженуть.
Мовчки почухав потилицю і на задніх лапах покинув лісовий килим...
Насувались морози.
Лев стукнув лапою по пеньку:
— Скільки це буде тягнутися? Зима на носі! Молодий, енергійний, а роботи ні на йоту...
Розтулю рот, подумав Бобер, виженуть. Краще помовчу.
Лев удруге стукнув лапою по пеньку:
— Розжирів, розлінився!..
Тут Бобер не витримав. Пан чи пропав, думає. Розтулив рота:
— Колеги...
Усі глянули на Бобра, і очі їх зробилися круглі від здивування. У роті в Бобра не було жодного зуба...
— Як це зрозуміти? — по хвилі мовчанки спитав Лев. — Де?..
— Вигризав матеріали у Головліспостачбуді...

ТАКИ ДОВЕЛИ

Хряк лежав посеред двору в калюжі. Згори парило сонце. Знизу остуджувало болото. Благодать!
Щось поруч зачалапкало. Розплющив око: качка. Пройшла, перевалюючись з лапи на лапу.
«Теж мені персона, — подумав Хряк. — Господар на неї й дивитись не хоче. А воно хизується... Ліньки вставати. Витовк би в болоті. Мене все ж таки господар поважає. І персональна куча. І підстилка завжди чиста. Завжди повне корито».
З хліва почулось:
— Му-у-у-у!
Хряк самовдоволено покрутив хвостиком.
...Навіть корова, й та не в такій повазі. По три рази на день її доять, а пастися сама мусить.
На городі закричали:
— А киш! А киш, кляті! Щоб вам уже печінки дерло!..
«...Господар кишкає курей, — констатував Хряк. — Ох і не любить він отієї курячої шпани. Мало їм двору. Норовлять через загорожу вилізти. Порпаються. Чогось шукають. Кудкудакають. І вже у них грудяччям кидають, псом полохають. Ніщо не допомагає. Ще, чого доброго, озлоблять господаря... »
Відлежав бік. Звівся на передні ратиці. Став над калюжею. І лупнув од здивування очима: з калюжі на нього дивилось відгодоване рило.
Хряк обережно спитав:
— Рох? Рох?
Рило так само запитало:
— Рох? Рох?
Потряс вухом.
Рило теж потрясло вухом.
«Ясно, — подумав Хряк. — Це моє рило. Он яке стало! Солідне. Уже не той сухоребрий підсвинок, яким мене купив господар. Відгодував. Даремно я на нього сердився тоді, як він мене кастрував. Добре зробив. Щоб зайві думки в голову не лізли. Щоб міцно спалось».
Хряк знову плюхнувся у калюжу. Затягнув на честь господаря:
— Куві-і-і-і! Куві-і-і-і!
І незчувся, як підійшов сам господар.
— Ану вставай, лежню! — сказав так, що в Хряка похолонуло в ратицях. — Годі хліб переводити!
Хряк розплющив очі. Побачив у руках господаря ніж.
Кавкнуло всередині. Зірвався, кинувся до кучі. А серце його роздирав біль і розпач: «Таки довели. Таки довели господаря кляті кури... »
1973

НА МІЙ ВІК ВИСТАЧИТЬ
З життя черв’яка

Черв’як висунув голівку з яблука. Надворі парило.
«Мабуть, знову на дощ, — подумав черв’як. І міркував: — Коли нема дощу — краще. Можна більше з’їсти».
Під яблуньку сіли двоє. Він і Вона.
Вона сказала:
— Як гарно!
Він відповів:
— А скільки тієї краси понищено.
Черв’як оглянувся навколо. Йому подобалося усе: і яблуко, у якому він сидів, і дірка. Є де сидіти, є що їсти. Краса. А що ж понищено? Де?
Вона погодилася:
— Не без того. Людина живе, значить, мусить щось нищити.
Він гаряче доводив:
— Мусить. Але мусить і відтворювати, відновлювати. Природа не бездонна бочка.
Вона заспокоїла:
— На наш вік вистачить.
— На наш. А на вік нашого Третього?
Черв’як здивовано оглянувся. Ніякого третього він не бачив. І знову подумав: розумніша Вона, видно, за нього. Чого це панікувати? Ось для прикладу я. Маю яблуко. На мій вік його вистачить...
Раптом він з острахом втягнув голову в дірку. Рука того, що сидів під яблунькою, простяглася вгору. Яблуко тільки хруснуло.
— Червиве, — сказав Він.
Лезо ножа розсікло яблуко навпіл. І черв’як упав у розпечену сонцем пилюку.

СЛОН І МУХИ

Вчені мухи зібралися на симпозіум. Тема симпозіуму: «До питання про походження приказки «Не робіть з Мухи Слона».
Муха-доповідач з усією категоричністю заявила:
— Приказка «Не робіть з Мухи Слона» в корені своєму не відповідає правді! Виходить, що первинним був Слон, а Муха вторинною. Коли все навпаки. І приказка, відповідно, має звучати «Не робіть із Слона Муху».
— Слон, — заявила Муха-співдоповідач, — істота, не варта жодної уваги! По-перше, він не може літати. По-друге, не вміє джуміти...
Наступна Муха-оратор також поганила Слона:
— Це істота неповоротка. Не пристосована зовсім до життя...
— Колеги! — виступила найсерйозніша учена Муха. — Що ми, справді, робимо із Слона Муху. Що ми роздуваємо: Слон та Слон! Я не бачу ніякого Слона. І вважаю, що ніякого Слона в природі ніколи не було і нема!..
Учасники симпозіуму радісно заджуміли.
І справді. Слона вони не бачили. Бо симпозіум проходив на його спині.
1973

ПРОБУДЖЕННЯ

Спочатку Мазанець відчув невгамовну спрагу. Потім стало гаряче, ніби його смажили на сковороді.
Розплющив очі і з переляку знову заплющив. Він лежить на розпеченій сонцем кам’яній плиті, а навколо, витріщивши очі, сидить з десятеро кудлатих істот — чи то мавп, чи то дикунів.
Істоти щось між собою загомоніли. Тоді котрась залоскотала Мазанця у п’яту. Мазанець дриґнув ногою.
— Ах, чорти б тебе взяли! — зойкнула істота і відскочила.
— Він живий, — сказала інша істота людською мовою.
— Диви! Без шкури, а живий! — здивувалися в гурті.
«Як це без шкіри?» — жахнувся Мазанець і розтулив повіки.
Шкіра на ньому була. Тільки гола.
У голові заворушилося: «Де я? Що зі мною? Чому я голий?»
— Майже зовсім подібний до людини, — зауважила котрась істота. — Руки, ноги... Тільки дуже товстий... Ніби надутий...
Мазанець з острахом поглянув навколо. Істоти також трохи подобали на людей. Але більше на мавп. Тільки не мали хвостів. І були дуже худенькі. Здавалося, в кудлатій шкурі лишень скелети. Навколо — кам’яна пустеля. Ні деревини, ні кущика, ні травинки. І ні хмаринки в небі.
«Якесь дикунське стадо, — подумав Мазанець. — На якомусь гірському плато... Але як я сюди потрапив?»
У грудях пекло.
— Води! — простогнав Мазанець.
— Щось просить, — загомоніли істоти. — Іване, підійди ближче.
— А коли воно знову хвицне?
— Дайте води, — попросив Мазанець голосніше.
— Що тобі дати? — перепитало те, кого назвали Іваном.
— Води!-посміливішав Мазанець.
— Куди веди? — перепитала істота. — Може, він проситься в печеру?
Мазанця підхопили на руки. Понесли в печеру. Посеред печери горіло вогнище. У стінах були видовбані лежанки. На одну з них поклали Мазанця.
— Пити, — знову пробелькотав Мазанець.
— Альбіно, подай кухля!
Та, котру назвали Альбіною, простягнула Мазанцеві видовбаного з каменя кухля.
Мазанець припав спраглими вустами і закашлявся. У горлі пекло вогнем.
— Самогон?— здивувався Мазанець. — З чого женете?
— З каменя, — відповів дикун. — З отого білого...
— Диви, знає, що таке самогон, — зраділи істоти. Мазанець посміливішав:
— Дайте води запити. Істоти здивувалися:
— Що таке «води»?
«Прикидаються, чи що?» — подумав Мазанець.
— То дайте хоча б огірка.
— Що таке «огірка»? — здивувалися знову.
Мазанець подумав: «Мабуть, у цих широтах огірки не ростуть».
— То дайте хоч чимось закусити.
Істота-жінка простягла Мазанцеві кам’яну мисочку з якимсь корінням.
Мазанець знову потягнувся до кухля з питвом. Хильнув. Сповз з лежанки. Однією рукою прикрив свою невинність, а другою поплескав істоту Івана по кудлатому плечі:
— Ви мені хоча б штани віддали.
— Що таке «штани»?— запитала істота Іван.
Мазанцеві дуже захотілося вилаятися. Але вирішив, що йому, докторові наук, це не до лиця навіть між дикунами.
— Дайте мені хоча б якусь шкуру, — наполягав Мазанець. — Не буду я отак між дамами ходити.
Дикуни з жахом відскочили від Мазанця.
— Не знімай із нас шкури! — впала на коліна перед Мазанцем одна дикунка.
— Та не вашу шкуру. Дайте мені шкуру з якогось звіра чи тварини.
— Що таке «звіра чи тварини»?
«Дикуни дикунами, — подумав Мазанець — Що з них візьмеш?» — І в розпачі сів на долівку.
— Слухайте, — спитав, — а де ви мене взяли?
— Он там. В отій горі! — пожвавішав дикун, якого звали Жорж. — Ми лупали скелю. Шукали коріння для їжі. І в тій скелі знайшли щось таке дивне, блискуче. А коли його розбили, всередині спав ти...
— Ходімо до тієї скелі, — сказав Мазанець.
Прийшли.
Мазанець глянув і побілів. Перед ним був розбитий незвичайний холодильник, який він сам сконструював. І в трьохтисячному році доктор біологічних наук Мазанець попросив, щоб його заморозили на кілька тисячоліть. Аби своїми очами побачити, як житимуть нащадки...
1974

НЕАНДЕРТАЛЕЦЬ

Мені вдалося впіймати живого неандертальця. У глухих Карпатах.
Видряпуюсь поміж густими заростями вгору. Раптом чую — щось хропе. Дивлюсь — не то вепр, не то ведмідь. Простягнувся під буком. Я до нього — лишенько моє. Подоба людини. Тільки патлате й волохате.
Ясно. Дикун.
Витяг я з мішка альпіністську мотузку. Обмотав нею дикуна і прив’язав до бука.
Сиджу. Думаю. Що робити далі? Таке двометрове й десятипудове чудовисько я не дотягну на собі. Кликати когось на допомогу — даремно. І можна втратити те, що всьому вченому світові навіть не снилося. Потім, навіщо я маю ділити славу? Відкриття моє, а хтось буде пожинати лаври.
Я вже бачив заголовки газет світу: «Альпініст Буця упіймав первісну людину!», «Неандерталець та Буця», «Живий предок і щасливий нащадок... »
Предок щось промимрив і повернувся до мене спиною.
Узяв я фотоапарат. Клацнув спочатку його спину. Тоді потилицю. Потім спереду зайшов. У таких випадках треба кожну деталь у всіх ракурсах. Документ. Доказ. Науковці — народ прискіпливий. Не так легко повірять.
Дикун нюхом відчув техніку. Продер очі. Й на мене витріщився. Ніби не він первісна людина, а я.
— Ну, ну, — кажу. — Ти на мене так не дивися. Бо я можу образитися.
Він заплющив очі. Струсонув головою. Знову відкрив очі.
— Ти мені, — кажу, — вибач, що я тебе зв’язав і прив’язав. Але ж ти — дикун. Голова твоя не варить. Ноги на плечі — і пішов. А науці знову тоді ходити манівцями по твоїх слідах. А може, ще й мене верхньою кінцівкою по щелепі хряпнеш... Мені ж з тобою поговорити треба. Культурно...
Він очима водив по верхів’ях дерев. Ніби з ними прощався.
— Мене не бійся, — пояснюю. — Я не кат. Я не варвар. Не людожер. Я — цивілізована людина. З двадцятого сторіччя. Твій нащадок. А зв’язав тебе для того, щоб нам вигідніше було поговорити...
Здається, мої слова до нього зовсім не доходили. Але, на диво, він лежав спокійно, сумирно, ніби чекав саме такої долі.
— Дивна ти, — кажу, — людина. Хоча б трохи сіпався, рвався.
Очі його дивилися крізь мене.
Не розуміє, з гіркотою подумав я. Треба якось інакше.
Тицьнув йому пальцем у груди:
— Значить, ти — це ти, а я — це я. Уторопав?
Неандерталець мовчав.
Ні, мислю. Треба переходити на загальноістотну мову.
Дістав рюкзак. Витяг звідтіля консерву. Пляшку.
В неандертальця ворухнулося воло. Він розкрив рота. Ніби чекав чарку.
Я хлюпнув йому з пляшки. Поклав шматочок м’яса. Дав хліба.
Він пережував. Проковтнув. Кивнув: мовляв, розв’яжи.
Я теж випив для сміливості. Розв’язав.
— Ну, розповідай, — кажу, — як ти дожив отак до нашого часу?
Мовчить. Тільки кінцівки розправляє. Ніби масаж робить.
Дав я йому ще.
Випив. Крекнув. Занюхав шкуринкою хліба. Точнісінько так, як сучасна людина.
Я поклав йому руку на плече. Погладив по патлатій голові:
— Молодець! Ще по краплі — й будемо як рідні.
Випили.
Мені нічого, а він розклеївся зовсім. Заревів своєї якоїсь дикунської пісні. Став танцювати навколо бука.
— А тепер, — присадив я його, — досить. Давай буду тебе вчити. Буду тебе окультурювати. Цивілізувати.
Дістав із рюкзака книжку.
— О ні! Тільки не це! — крикнув раптом сучасною мовою неандерталець.
Я витріщився.
Він затрусився, як у лихоманці.
— Спочатку ти навчиш мене читати, — мовив затинаючись, — а потім докорятимеш за те, що я не так читаю або не так розумію...
— Звідкіля ти узяв це? І звідки ти знаєш сучасну мову?
— Знаю. Предок мій був з цивілізованих. Бувай...
І чкурнув так, що за ним аж зашуміло...
1975

«МАТИЛЬДА»

Це було під час тижня «Культуру — в маси». Я виступав з оперним співаком Іваном Кряквою. В критому ринку. Дирекція звільнила нам шматок стола у центрі торгового залу. Іван видряпався туди. Затягнув: «На Арбате я свой, на Крещатике свой... »
Гамір у залі поволі вщух. До нас почали підходити.
Старенька жінка кінчиком хустини витерла сльозу:
— Боженьку, такий молодий, а вже каліка...
Друга жінка поклала до Іванових ніг яблуко. За якусь хвилину там лежали горіхи, морква, шматок сала, кілька картоплин.
Дядько, що продавав м’ясо, зауважив:
— А здоровий бугай. Міг би й працювати...
В цей час до мене підійшов якийсь тип. Шепнув:
— Сєрий, твоя ідея? Молодця! Тягніть резину... І зник у натовпі.
Іван вже закінчив першу пісню. Виконував арію: «Кто может сравниться с Матильдой моей?.. »
До столика пробився чорновусий чоловік. У картузі, як решето. Сіпнув Івана за штанину:
— Слиш, Матильда. А «Суліко» можеш?..
— Не заважай йому, — шепчу. Повернув носа до мене:
— А ти хто? Єго прораб?.. Смотрі, такой худой, а начальник. Іван якраз закінчив. Зліз із стелажа.
Тепер видряпався я.
Стою. Думаю. Чим той базарний гармидер розсмішити? Раптом з другого кінця дикий вереск:
— Украли! Украли!
На базарі здійнялася буря. Бачу, здалеку тицяють у мене руками. Кричать:
— Це вони! Отой довгоносий і Матильда. Одна шайка. Натовп посунув на нас. Я зістрибнув на підлогу. Та було
пізно. Нас схопили. Скрутили руки. Обдаровували стусанами. Кричали.
— Бач, Матильдами прикидаються.
Директор ринку викликав підмогу. Нас врятували. Через тиждень я прийшов на ринок за покупками. До кого не підходжу — насторожуються. Кишені руками прикривають. Потім чую, якась жінка, киваючи на мене, шепче сусідці:
— Це з тієї шайки, «Матильда».
1975

КЛІТКА

Ранок дрімав у сизій млі. На пшеничному морі — повний штиль.
Небо поскидало із себе всі нічні хмаринки. Голубилося. Очікувало сонця.
Я стояв при битій дорозі. Виглядав попутної машини. Треба було їхати до рідного села. Сто п’ятдесят кілометрів — дорога неблизька. Можна б автобусом. Та він серед поля не зупиняється. А їхати до найближчої автостанції — згаяти час.
Промчала одна машина. Друга. Нуль уваги.
Над’їхала якась машина з кліткою для звіра. Махнув рукою. Зупинилася.
— Слухай, товаришу, далеко їдеш?
— Далеко, — відповідає. — У Карпати по ведмедя. А ти що хотів?
— Під’їхати з тобою. До села Плугів. Що за Тернополем. Терміново треба.
— Куди ж я тебе посаджу? У кабіні сидять двоє.
— А туди! — киваю на клітку.
— Ти що! Там і сісти ніде.
— Я посередині. З клітки ж не випаду... Ну, зрозумій... Треба...
Він підняв защіпку. Відчинив двері до клітки.
— Добре. Залазь... Але підожди. Давай хоч сіна постелимо. Дорога ж неблизька...
Перескочили канаву. Взяли по оберемку сіна. Вийшло непогане гніздо.
— Зачиню тебе на защіпку. Щоб не випав, — пояснив водій.
Спочатку я їхав сидячи. Тоді подумав, чому б не лягти і не поспати?
Розбудили мене якісь голоси. Підвів голову. Машина стояла навпроти кафе у невеличкому містечку. Біля клітки на тротуарі зібрався натовп.
— Диви! Диви! Підняв голову! — гукнув парубійко.
Я витяг із сіна свій капелюх. Накрив ним лисину.
— Інтелігент якийсь, — міркував чоловік у брилі. — У капелюсі... І черевце вже встиг виплекати... Цікаво, за що його?
— Певно, когось убив, — промовив інший. — Інакше чого б у залізній клітці...
«Щоб тебе пропасниця била, — думаю. — За своє життя я і мухи не скривдив».
Маленька дівчинка спитала маму:
— Мамо, мамо! А що, дядя кусається, що його у клітку закрили?
— Ні, доцю! Дядьо — бандит. Він зарізав тьотю.
Мене зморозило. Мені хотілося встати і закричати щось дуже погане. Але я тільки перевернувся зі спини на живіт. І застогнав.
— О, бач! Стогне. Звірюка! Видать, совість мучить, — вигукнула інша молодиця.
— Шофер, за що його?
— За любов, — пожартував водій і клацнув дверцятами.
За містечком я сів. Не встиг розправити плечі, машина загальмувала.
Автоінспектор.
Глянув на документи, на водія.
— А це що за звір? — вказав жезлом на мене.
Водій якусь мить думав, очевидно, що б його збрехати. Тоді зі співчуттям сказав:
— Розумієте... того... скажений... Помішаний... Буйно...
Для повної характеристики мені ще цього бракувало. Але треба виручати водія. Та й самому ще півдороги їхати.
Я став навкарачки і загавкав на автоінспектора.
— Ти б замок навісний на дверцята почепив, — зауважив інспектор водієві. — Що та защіпка...
— Під’їду до найближчого села, то почеплю, — погодився водій.
Біля крайньої хати найближчого села машина таки зупинилася. Водій пішов по воду.
До клітки наблизилася жінка. Підозріло оглянулася. Дістала з корзини пиріжок. Поклала біля мене. І, не оглядаючись, по— швидкувала.
«Світ не без добрих людей», — подумав я, розжовуючи пиріжок.
— Заправляєшся? — спитав водій.
— Як бачиш... А ти молодець. Автоінспектора об’єгорив.
— Ти своєчасно підгавкнув. Він мені потім шепнув: «Мабуть, начальничком якимось був».
У моє рідне село в’їхали під полудень. На автобусній зупинці, де загальмували, було чимало земляків. Поки шофер відчинив клітку, а я обтрушувався від сіна, всі загадково переглядалися, перешіптувалися.
Я чемно підняв капелюха і гайнув у найближчу вуличку. До рідної хати.
Увечері зібралися родичі. Кожен з них, ще не переступивши порога, тривожно запитував:
— Що з Іваном? Кажуть його привезла клітка.
Наступного дня посунули знайомі, товариші, сусіди. На
третій день поз’їжджалися родичі з навколишніх сіл. Я всоте пояснював, що і до чого. Вони кивали головами. Але в очах я читав вогники недовір’я. А виходячи за поріг, вони перешіптувалися:
— Тут щось не те...
Наступного дня, лиш я прокинувся, до ліжка підійшла мати. Тривожно глянула в мої очі. Схвильовано спитала:
— Синочку, признайся. Що сталося?
Я задумався. Як багато важить те, на чому ти до рідного села приїдеш!
1976

ФУНЯ

Мій друг привіз яйце. З Африки. І подарував мені. Я поклав те яйце в один із закапелків свого письмового столу. І забув.
Якось сиджу за столом. Чую щось: пі-пі-пі.
Думав, миші. Але ж кіт у квартирі. І собаченя.
Висунув шухляду. Очі на лоб. Від яйця тільки шкаралупки, а на тих шкаралупках ящірка сидить. І очима кліпає.
Засунув шухляду. Що воно за бестія?
Зателефонував товаришеві:
— Слухай, що ти за яйце мені привіз?
— А біс його знає. Йшов берегом. У піску валялося. Згадав, що ти в дитинстві любив пташині гнізда видирати. А що?
— Що? Тут така пташка з нього вилупилась! Яйце лежало в шухляді стола, а стіл стояв упритул до батареї...
Прийшла з роботи дружина. Сіли, міркуємо.
— Викидати шкода, — каже дружина. — Все-таки народилося в нашій хаті.
Назвали Фунею. Насипали йому в ящичок піску. Налили в мисочку води. Поставили у ванну кімнату. Зачинили, щоб кіт не схопив чи собача не перелякало. І пішли на роботу.
Повернулися, а воно в мисочці хлюпається.
— Воно, мабуть, крокодил, — висловлює припущення дружина. — Бо рильчатко таке кирпатеньке. І воду любить.
Налили йому води у ночви, пустили туди. Ніби там народилося.
За деякий час виросло з макогін. Вже само з ночов видряпується. І в ночви залазить, їсть сосиски, свіже м’ясо. Мороженого м’яса не хоче. Відвертає морду.
Проминуло ще трохи часу, і воно відкусило котові хвоста. Кіт до нашого приходу сидів на шафі, а собача на письмовому столі.
— Годі! — кажу дружині. — Забери цього чорта і дівай куди хочеш. Бо скоро він уночі почне мене жувати.
— Добре, — погодилася дружина. — Щось придумаємо.
Приходжу з роботи — крокодил у ванній. На дверях — розпорядок дня і меню для нього.
— Від сьогодні, — категорично заявила дружина, — ванна для нього.
— А купатися де будемо?
— Для нас вистачить корита. Колись люди взагалі ванни не знали. Кілька років переб’ємося.
Я стояв зовсім спантеличений:
— Слухай, для чого це? Давай випустимо цю тварюку.
Дружина подивилася на мене так, що мені зробилося моторошно.
— Твій батько порося з кучі випускав?
— При чому тут порося?
— А при тому. Я сьогодні була в зоопарку. Питала, скільки вони заплатили б за крокодила. Ми за кілька років відгодуємо його. Будь-який зоопарк у нас його забере...
Далі слів дружини не було чути. Собача заскавучало і кинулося геть. Кіт занявчав і видерся на шафу. Крокодил вистрибнув з ванни і гасав по квартирі...
Проминуло з півроку. Ми з дружиною ставали схожими на скелети. А наш африканський родич повнішав і гладшав. Щодня ми приносили йому з базару м’ясо. Самі гризли кістки.
Хоч на дверях ванни я почепив залізні штаби, але заснути не міг. Тільки дружина торкне мене ногою, кричу «ай!». Тільки я її торкнуся, репетує «рятуйте!». Кішка давно втекла з дому. А собача не знати де й поділося. Може, це чортовиння його й проковтнуло.
Одного разу приходимо з роботи, крокодила у ванні нема. Двері відчинені. Шукаємо, обережно заглядаємо під ліжка. А він на балконі розлігся, на сонечку. Почув, що ми у квартирі, кинувся до нас. Жінка не встигла відскочити. Він її за ногу. Добре, що у мене в руках був швабродержак.
Наступного дня зв’язався з міськими гицлями: «Хлопці! Заберіть!»
— Сто доларів. І довідку з ветполіклініки, що він не скажений. І з житлової контори, що дозволяється відлов...
Я схопився за серце. Вони сказали: «Хош — подумай». І пішли.
Крокодил зостався.

БІЛЯ КЛІТКИ

Дружина привела Пшоняка в зоопарк, поставила перед кліткою лева і сказала:
— Дивись! Бачиш? Отаким треба бути!
Пшоняк стояв біля дружини, як хворобливий підліток біля могутньої, дебелої мами.
— Це раз плюнути! — махнув рукою. — Зодягни шкуру, почепи хвоста і моргай оком.
— Не у хвості справа! — сердилася дружина. — Гордим треба бути. Могутнім, сильним. Сповненим почуття власної гідності. А не бігать з чемоданчиком від квартири до квартири, схиляти голову: «Двері оббити не бажаєте? Може, глазок поставити?..»
Пшоняк проковтнув гіркий клубок. Тоді розправив свої, як у горобця коліно, плечі. Гордо підняв голову.
На ту голову лягла увінчана золотими перснями рука дружини.
— Гі-гі-гі! Лоскотно... — знітився Пшоняк.
— Тьху ти, господи! — вилаялася дружина. — Ну ж ти й вилупок — лоскоти у лисині! Ще світ не бачив!..
— Не все одно, чи у п’ятах, чи в лисині, — зауважив Пшо— няк. — Мусить людина десь мати лоскоти...
Дружина Пшоняка не слухала. Очі її були прикуті до клітки. Вона пожирала очима лева.
Лев спокійно лежав посеред клітки. Гордо крутив пишно— гривою головою. Мружив очі. Шерсть на ньому вилискувала, як на голові дружини Пшоняка буклі шиньйону.
У куточку клітки, в непримітному місці, лежала левиця. Худа, виснажена, з облізлою шерстю.
Дружина торкнула Пшоняка.
— Подивись! — кивнула на лева. — Бачиш, яким має бути мужчина?!
Пшоняк байдуже зиркнув на лева. Цвіркнув крізь зуби. Тоді перевів погляд на левицю:
— Коли я буду таким кудлатим піжоном, ти матимеш вигляд отієї миршавої левиці...
Вислизнув з-під ліктя жінки, повернувся і подався до клітки мавпи.

ВИМІНЯЛИ

Наше купе було укомплектоване. Зверху два студенти. Знизу — я і дама.
Тільки поїзд рушив, відчинилися двері.
— Молодий чоловіче! — сяйнула вставними зубами пишно— тіла дама. — Ви не могли б помінятися на верхнє місце? Я не для себе. Там жінка з дитиною.
Я зібрав своє манаття. Подався на місце жінки з дитиною. По дорозі міркував. Є все-таки совісні люди. Не про себе піклується. Прийшла за когось просити.
Жінка з дитиною перейшла на моє місце. Я видряпався на її полицю. Громадянка, що виконувала роль прохача, спокійно сопіла на нижньому місці.
На другому нижньому місці спокійно похропував її чоловік.
Я дістав з портфеля шворку. Обв’язався нею. Кінець зачепив за гачок на стінці вагона. Про всяк випадок. Я інколи падаю з ліжка.
Не встиг зручно вмоститися, відчинилися двері. Жінка з сусіднього купе:
— Молодий чоловіче, ви не могли б помінятися зі мною купе? Там самі чоловіки...
Я відв’язався.
Почовгав у сусіднє купе. Видряпався на верхню полицю.
У купе було дуже накурено, сиділи чотири розчервонілі мужчини, на столику стояло кілька пляшок.
Тільки почав дрімати, мого коліна торкнулася рука:
— Слухай, козаче! Перейди в сусіднє купе. Ми хочемо однією компанією...
Перейшов. Почав прив’язуватися. Знову гостя. Прицілилася до кожного пасажира. Зупинилася на мені:
— Молодий-симпатичний! — Це мене так назвала. — Ви не могли б помінятися зі мною на купе?
Я знову відв’язався. Перебазувався на місце дами. Це було крайнє, біля туалету, купе. На нижньому місці могутньо хропів товстий чоловік. Аж вібрували двері. Під купе нестримно калатали колеса вагона. Пасажири раз по раз грюкали дверима туалету.
Мені не до сну. Я вийшов у коридор. Стою. Дивлюся на нічні пейзажі.
На полустанку провідник впустив до вагона бабусю. В неї, очевидно, не було ні квитка, ні місця. Бо вона довго розв’язувала вузлик хустини і шелестіла карбованцями. Тоді провідник невпевнено натякнув:
— Ось попросіть цього симпатичного-молодого, — це він знову на мене, — щоб поступився вам своїм місцем. Він все одно не спить. Природою милується...
Я поступився. Виніс свої речі в коридор. Бабусині поскладав на полицю. І допоміг провідникові висадити на своє місце бабусю...
Стою. Дивлюся у ніч за вікном. Колеса викалатують дорожню мелодію. Підходить провідник. Таким лагідним голосом:
— Слухай, дружище! До тебе проханнячко. Там з’явився ревізор. Він уже в сусідньому вагоні. Заскоч на хвилинку в туалет. І побудь там, поки я тебе гукну...
1977

ВОСКРЕСІННЯ

Коли він переступив через поріг, сонце якраз показало з-за обрію свою червону лисину.
Золотаве проміння розсипалося по розквітлих яблунях і тенькнуло по струнах серця.
— Яка краса!— вихопилося з його плескатих грудей.
Давно він не бачив тієї краси.
Підійшов до яблуні, яку десять років тому садив. Роз— кронилася, виросла.
Взяв у руки квітучу гілку. Нахилив до себе. Копошиться у квіточці комашка. Виграють барвами пелюстки.
— Усе створене для людини! — сказав тоном філософа. І скупа чоловіча сльоза радості, мов росинка, покотилася по щоці.
Пройшовся подвір’ям.
Усе нове. І стовпця отого ніби не було. І ворота не такі, як раніше...
Біля тину пишно розцвіли нарциси. Присів, нахилився. Понюхав:
— Божественний запах!..
Як давно він не чув цих запахів. Підбіг Рябко.
— Постарів ти, Рябко, подався...
Рябко сторожко наблизився. Підозріливо обнюхав хазяїна. Тоді на всяк випадок відійшов подалі. Бо вперше за десять років від хазяїна не чути було спиртного...

ХВІСТ

Я дивився на сусідського кота Антихриста і думав: «Коли б у мого шефа був хвіст, між нами ніколи не виникали б конфлікти... »
Між Антихристом і пуделем Бунцьом конфлікт, правда, виник. Але тільки через те, що Бунцьо по-собачому простий і наївний. Хоч він собака службовий і трохи вчений.
Сусід кинув Бунцьові кісточку. Він ліг собі зручно і почав гризти. Антихристові, видно, кістка сподобалася. Йому завжди подобається те, що перепадає іншим. Сповнений власної гідності, гордості, що походить з левиного роду і живе з господарем під однією стріхою, він, тримаючи хвоста коцюбою, підійшов до Бунця. І простягнув лапу. Мовляв, давай костомаху.
Завжди лагідний і спокійний, Бунцьо вийшов із себе. Гаркнув. Мовляв, май совість. Кістку я заробив чесною службою. Курей чужих з городу повиганяв. Та й не голодний ти. Свою пайку отримуєш. У тарілці он молоко зосталося.
Про всяк випадок Бунцьо взяв костомаху в зуби і подався в кущі.
Антихристові це не сподобалося. Він вигнув хвоста дугою, сердито провів Бунця поглядом. Тоді, ніби знічев’я, поважно перетнув подвір’я, плигнув на тин, вмостився там і ніби задрімав. Але тільки Бунцьо, догризши свою костомаху, вибіг з кущів і побіг до тину, Антихрист з диким пхиканням стрибнув йому на спину.
Переляканий Бунцьо жалібно заскавучав. Кинувся у відчинені сінешні двері.
Там його підстерігала друга біда. Тікаючи від переслідувача, він зачепив табуретку, на якій стояв тазик з посудом. Тарілки і чашки з дзенькотом розсипалися по підлозі. Господиня схопила віник і почала Бунця молотити. Той з жалібним скавучанням вискочив на подвір’я, забіг у кукурудзу.
Антихрист від задоволення зробив хвоста пужалном і покірно замуркотів біля хазяйчиної ноги.
Я дивився на його хвіст і думав. Давши собаці вірний, послужливий характер, а котові — підступний і мстивий, природа правильно вчинила, що почепила їм хвости. І бідний Бунцьо постраждав тільки тому, що, захопившись кісткою, не звернув уваги на хвіст Антихриста.
...Людині природа хвоста не дала.

КАПТАР

Ми впіймали його в горах Дагестану. Від голови до п’ят покритого бурою шерстю. Очі косі. Патли аж до спини.
— Оце, — каже професор Курнаківський, — чистий зразок троглодитових.
До того ми знали, що великий натураліст Карл Лінней ще у вісімнадцятому сторіччі поділив ранній рід людський на «розумних» і людей «троглодитових». Троглодитові канули у безвість, а розумні, як ось ми з вами, вижили і, слава Богу, підкорили всю земну маківку. Та, як з’ясувалося пізніше, то тут, то там з’являються окремі представники троглодитових. Вони виходять з лісу і лякають сьогоднішніх розумних людей своєю троглодитівською подобою.
У Чечено-Інгушетії їх називають алмасти, у Дагестані — каптарами.
— Беріть цього джентльмена, — сказав мені професор Курнаківський, — і постарайтеся встановити з ним контакт. Майбутнє науки про троглодитових у ваших руках. Ваше — також.
Правду кажучи, спочатку я трохи побоювався цієї істоти. Ніс плескатий. Рот від вуха до вуха. Все тіло волохате. Біцепси — наче він усе життя піднімав гирі. А погляд як у чорта.
Тижнів зо два ми годинами просиджували один проти одного. З різних боків загорожі. І не могли дивитися один одному в очі, як ото давні знайомі, що дуже посварилися.
Далі було два роки каторги. Пекла. Мій підопічний зовсім облисів. Зате навчився трохи читати й писати. І трохи розуміти людську мову.
Пора, думаю, виводити його в місто. Показати, чого досягли нащадки людини «розумної». Показати цивілізацію.
Зодягнув його у свої штани. На лисину почепив капелюха.
Вийшли на вулицю.
Якраз біля будинку жіноча бригада на чолі з чоловіком відбійними молотками лупала асфальт. Молотки торохтять, мов кулемети, брили асфальту відскакують, як листочки, жінки піднімають їх, наче пір’їнки, і складають збоку. Сила.
Мій троглодит зупинився. Очі з косих зробилися круглі. Погляду не може відірвати від пневматичного молотка.
— Бачиш, — кажу, — праця вивела розумну людину в люди. А твої предки вимерли тому, що не працювали.
Йдемо далі. Розглядається сюди-туди. Крутить головою. По складах читає написи на табличках: «По газонах не ходити». «Квіти не рвати». «Не смітити». «По деревах не лазити».
У парку, біля автомата з газованою водою, зупинився. Якийсь п’янюга, що ледве тримається на ногах, підставляє склянку, б’є по автомату кулаком, і той наливає йому воду.
— Техніка, — пояснюю здивованому троглодиту. — І твої предки могли б до такого дійти, якби були розумні...
Недалечко, в альтанці, зібралося чоловік десять. Грають у козла. Двоє зчепилися. Старий сивий кричить молодому бородатому:
— Дурень! Розумієш, ти — ідіот, дурень!
— Сам ти дурень!— відкрикує молодий бородатий.
Троглодит дряпає олівцем у блокноті:
— Що таке «дурень»?
— Бачиш, — пояснюю йому, — для людини основне — розум. Це такі звивини в голові, якими людина думає. Чим більше у голові звивин, тим більше людина думає. А чим більше думає, тим більше звивин. Оце вони роблять усе, щоб було більше звивин.
Видно, троглодит не дуже зрозумів мої пояснення. Бо довго дивився, як старий козляр молодому козляреві тицяв під ніс дулі.
Біля однієї лавочки мій каптар зупинився. На лавці сидів патлатий парубійко у витертих, засмальцьованих джинсах, бренькав на гітарі і, кривляючись, завивав.
Кілька патлатих і так само засмальцованих йому підвивали.
— Стиляги, — пояснив йому. — А ота штука з дротами — музичний інструмент. Гра на такому інструменті — це вже інтелект, розумовий розвиток людини розумної.
Коли ми виходили з парку, троглодит надряпав мені на аркушику з блокнота:
«Коли ти покажеш мені цивілізацію?»
1977

ГРИШКА

До вечора ми сиділи за бочкою. У підсобці гастроному. Повантажили Мані тару, і вона нас вгощала.
Як зачинили гастроном, ми подалися у парк.
Сиділи до півночі. Тоді Михайло і Степан пішли. Бо їх жінки пиляють. А я зостався. Поспівав ще. У парку безлюдно. Ніхто не
заважає. Парк у нашому селі кращий, ніж у місті. Міліції нема. Роби, що хочеш.
Пройдуся, думаю.
Чую, за спиною хтось ніби крадеться.
Оглянувся. На чотирьох. І очима світить.
Голова в мене варить: «Михайло, мабуть. Але де він шкуру взяв? Степан — ні. Бо Степан малий».
Диви, як звір. І хвоста почепив.
Я зробив з пальців роги на голові і сказав:
— У-у-у! Бе-е-е!
Воно зупинилося. І знову очима світить.
— Ну й накандьорився ти, браток, — кажу. — З очей іскри сипляться.
Слова відповісти не може. Загарчав тільки.
— Мені, — кажу, — цей стан знайомий. Побачимо, як буде гаркати твоя мадмазель. Як у неї очі засвітяться.
Згадав про свою Мелашку. Вона як б’є мене, то закриває очі. Або соромно, або боїться відповідати. Спитає міліція: «Хто бив?» Скаже: «Я не бачила». Б’ється, сатана. Здорово б’ється. І каратою, і самбою мене кладе...
Колись кажу їй:
— Совісті у тебе нема. Щодня тобі по троячці приношу. Ти мусила б молитися на мене, як на Бога.
А вона мене ребром долоні по шиї:
— А я — атеїстка...
Значить, повернувся я, йду. А позаду знову кроки.
«Хто б це міг бути? — думаю. — Може, моя Мелашка замаскувалася? Вислідити мене хоче. Чи я до баб не ходжу».
Раптом у мене в голові прояснилося. «Гришка, башибузник. Налякати мене хоче. А я, дурень, про Мелашку глупе подумав... Це ж у Гришки шкура є...»
Обійшов я лавочку. Присів за нею.
Гришка також зупинився.
У, халамидник. Лампочки в очі поставив. А гарчить, як справжня тварюка.
У парку темно. Тільки його лампочки світяться.
Зараз я тобі, Гришенько, влаштую кордебалет. Цікаво, як ти того хвоста почепив? На півкілометра стирчить...
Гришка підійшов до мене кроків за два. Блимає лампочками і гарчить.
Я як стрибну з-за лавки, як ухоплю його за хвоста, як зареву:
— Ау-у-у-у!
Він як з переляку заревів, як рвонув, аж кущі затріщали...
Мені дух забило. І руки обімліли. Хвіст то ж справжній, живий...
Сьогодні я дізнався, що й тигр був справжній. У село зоопарк привозили. Так він із клітки виліз. Кажуть, сам з переляку знову забився у клітку. І від людей голову ховав.
1977

ОСЕЛЕДЦІ

Напередодні Нового року я повертався з Владивостока додому. Товариш попросив:
— Ти все одно летиш через Москву. Візьми оту банку оселедців і передай моєму дяді. У нього і Новий рік зустрінеш, щоб не сидіти в аеропорту.
Дав оселедці. Назвав адресу.
Прилетів. Знайшов відповідний будинок, квартиру. Натиснув кнопку дзвінка. Хтось підійшов до дверей. Дивиться у вічко. Мовчить.
Дзвоню знову.
Тихо. Потім глухо:
— Хто?
— Відчиніть, — поспішив я. — Вам передали оселедці з Владивостока.
— В нас у Владивостоці знайомих нема!
— Як це нема? Ваше прізвище Нахімовський?
— Нахімовський. Ну й що?
— Оселедці передав вам Саша з Владивостока. Цілу банку.
— Нема у мене жодного Саші у Владивостоці.
— Відчиніть. Заберіть оселедці. Не буду я з ними носитися.
— Не відчиню...
— Ні, то й ні! — розсердився я. — Тоді я пішов.
— Ей! Куди ви? Оселедці покладіть на сходах.
— Щоб хтось украв?
— А ви он там, під стіною, поставте. Щоб я у віконечко бачив.
Поставив банку. Сів на неї.
— Чого ви сіли на банку?
— Бо я втомився. Трішки посиджу і піду.
— У вас ніж є?
— Навіщо?
— Щоб відкрити банку. Може, там не оселедці.
Дістав ножа. Відкрив.
— Оселедці. Ось, — підняв одного за хвоста до віконечка. — Бачите?
— Бачу. А скільки їх там?
— Не знаю. Не рахував.
— Перерахуйте.
Розстелив газету. Почав викладати оселедці.
— Тридцять шість.
— Ви не заховали жодного?
— Заховав одного... За пазуху... — сердито сказав я.
— Покладіть у банку, банку поставте під двері, а самі йдіть.
— Тут он кіт ходить. Може з’їсти.
— Кота візьміть з собою.
— Куди я його повезу? До Києва?
— Можете випустити на вокзалі. То Соньки з третьої квартири кіт.
Тут у мені прокинулося зухвальство.
— Киць! Киць! — покликав я кота. І саме у тому місці, де мені з-за дверей наказували поставити банку, поклав котові оселедця.
— Що ви робите? — застогнало за дверима. — Ви не смієте! Це мої оселедці.
Я поклав котові ще одного оселедця. За дверима сердито захрипіло. Клацнув замок. Я з рештою оселедців пустився по сходах вниз.
— Куди ви? — обурився голос вже десь у коридорі. — Поставте оселедці. То мені Саша передав. Я його дядя...
— Привіт тьоті! — нахабно крикнув я... — Новорічний...
Опинившись біля дверей третьої квартири, натиснув
дзвінок. Вийшла симпатична молодиця.
— Вас звуть Соня?
— Так. Заходьте...
Уже в квартирі я пояснив, що лечу з Владивостока. Один чоловік, який побажав не називати його прізвища, передав їй оселедці і попросив привітати з Новим роком. Вибачився, що відкрита банка. Але він перевіряв, чи не зіпсовані...

КОЗА-ДЕРЕЗА

Жили собі дід та баба. І була у них Коза-Дереза. Відвели вони для неї у дворі красиве місце. Збудували для Кози-Дерези хатку.
От одного разу дід і каже найстаршому синові:
— Ми з бабою їдемо в гості. А ти приглянь за Козою-Дере— зою. Щоб вона наїджена була, напоєна. По двору нагулялася.
Поїхали дід з бабою.
Найстарший син приніс Козі-Дерезі і їсти, і пити. Потім відпустив її на подвір’я, щоб вона погуляла. Приходять дід із бабою увечері. Дід і питає:

— Кізонько, моя мила,
Чи ти їла, чи ти пила?

А Коза-Дереза:
— Ні, дідусю. Нема у мене що їсти й що пити. Треба тобі сина пожурити... Он у кози Маньки, що в сусідньому дворі, зовсім не те...
Дід розсердився і вигнав сина із дому. Знову йдуть дід із бабою в гості. Каже дід середульшому синові:
— Випусти козу пасти у двір. Ще й заготуй у хлівчику для неї їсти й пити...
Так і зробив син. Випустив Козу-Дерезу у двір пастися. А у хлівці заготовив для неї і травички, і капусти, і навіть кілька батонів поклав.
Повернулися дід із бабою. Дід і питає козу:

— Кізонько, моя мила,
Чи ти їла, чи ти пила?..

А Коза-Дереза:
— Ні, дідусю! Нема у мене що їсти, нема що пити... А у Кози Маньки, що у сусідньому дворі, все є...
Вигнав дід і середульшого сина.
Та знову в гості зібрався з бабою. Найменшому синові каже:
— Поведеш козу пасти до лісу. Дивись, щоб вона добре наїлася і напилася. І в хлівчику у неї щоб було чисто й тепло...
Вчинив син так, як батько велів. Старався Козі-Дерезі догодити.
Прийшов дід та й знову Козу-Дерезу питає:

— Кізонько моя мила,
Чи ти їла, чи ти пила?

А Коза-Дереза:
— Ні, дідусю. Нема у мене, що їсти, нема, що пити. А у кози Маньки...
Ще більше дід розсердився. Вигнав і наймолодшого сина.
Перевдягнувся. Сам Козу-Дерезу пасти погнав. Сам її напував. Сам для неї усе до хлівця зносив. А під вечір знову перевдягнувся. І козу питає:

— Кізонько моя мила,
Чи ти їла, чи ти пила?

А Коза-Дереза:
— Ні, дідусю. Нема у мене що їсти, нема, що пити... Он у сусідньому дворі живе коза Манька...
Дід не витерпів. Узяв березового віника. Та козу уздовж хребта трісь, трісь:
— Геть! Мало тобі у мене, біжи до сусіда!..
І вигнав Козу-Дерезу із двору.
Прийшла Коза-Дереза під сусідні ворота:
— М-е-е, пусти мене! Я у твого поганого сусіда жила, мене там голодом морили. Пити не давали. Гуляти не пускали...
Глянув сусід на Козу-Дерезу. Шерсть на ній блискуча. Від жиру у неї боки розпирає. І сказав:
— Йди світ за очі. Нехай тебе вовки деруть. Нехай тебе гієни з’їдають! Брехнею світ пройдеш, але назад не вернешся...
1977

ЧОМУ КУРИ КУДКУДАКАЮТЬ?

Не за далекими морями, не за високими горами, а на подвір’ї Івана Нетудихати це діялося. Мав господар у своєму хазяйстві десять курочок та одного півника. Курочки були, як на підбір, гарненькі і чубатенькі. Не породи нью-гемпшир, але вагою природа їх не обділила.
Півень ходив красенем поміж своїм жіноцтвом. Дбав про кожну однаково й уваги приділяв усім порівну. Бувало, знайде гребенястий черв’яка, засокоче ніжно. Покличе одну свою подругу. Знайде комашку — покличе другу. Нікого не ображав, нікого не виділяв.
Господиня також до всіх ставилася однаково. Було, вийде на подвір’я, посипле пшениці і так ніжно-ніжно усіх кличе:
— Тютіньки! Тютіньки! Тютіньки!
Чубарочки жили в мирі і злагоді. Між собою не чубилися. Одна другу поважали. Знесе котрась, бува, яєчко, тихенько з гнізда зіскочить, піде переклюне дещо, і до подруг під лопухи. Про се про те погомоніти. Своїми курячими враженнями поділитися.
Але одного разу, як це буває не тільки у казці, а й у житті, в одну чубарочку вселився злий дух. Як тільки вона має знести яєчко, злий дух ганяє її по всьому двору. У цей час вона кохкає, заглядає у кожну шпаринку. Журиться, як кажуть хазяйки в Україні. Між іншим, — від отого її журіння й виникло прислів’я: «Носиться, як курка з яйцем».
Ніхто з подруг чубарочки не звертав на ті витівки уваги. Навпаки, любовно про неї говорили «дивачка», «комедіантка», або ж «фокусниця».
Злий дух, як відомо з інших казок, коли вже улізе комусь у душу, то так просто її не покине. Отож він вчинив ще один переворот у курячій душі. Як тільки чубарочка знесе яєчко, зіскакує з гнізда і:
— Куд-ку, куд-ку, куд-ку, кудкудак! Куд-ку, куд-ку, кудкудак!
Словом, знесе одне яєчко, а крику того, ніби вона знесла
десять.
Почула це кудкудакання господиня. Прийшла до гнізда, а там яєчко. Свіже ще. Тепле.
— Ох, молодчина моя чубарочка! — похвалила господиня. І всипала героїні додаткову порцію пшениці.
Таке матеріальне заохочення сподобалося чубарочці. І злий дух, що поселився в її курячій душі, зовсім знахабнів. Тепер вона стала кудкудакати навіть тоді, коли яйце зносила котрась з її подруг.
Господиня підходила до гнізда, знаходила тепле яєчко і знову хвалила:
— Ох, молодчина моя чубарочка!
І знову видавала їй додаткову порцію пшениці.
Так тяглося не день, не два і не один рік. А, як у кожній казці, дуже довго. Дійшло вже навіть до того, що півень на інших курочок дивився з погордою. А чубарочці-Кудкудаці, як її подруги назвали, хвоста заносив.
Кинув усі дев’ять інших чубарок, а з Кудкудакою тільки водився.
За підрахунками господині виходило, що Кудкудака несе принаймні по три яєчка в день. Але навіть у найбільш продуктивні дні більше, ніж курей, яєчок на гнізді ніколи не було. І почалося оте найстрашніше у курячому житті: їх почали різати.
Коли головами наклали вже дві чубарки, інші задумалися. Інстинкт самозахисту підказав їм, що треба кудкудакати. І вони закудкудакали.
Тепер подвір’я Івана Нетудихати сповнене кудкудаканням. Правда, господиня з подивом і розчаруванням зауважила, що яєчок не збільшилося. І каже:
— Казна-що з курми робиться!..
1977

МАГІЧНЕ СЛОВО

Славний лицар Іван Премудрий закохався у Парасковію Прекрасну. І поїхав за тридев’ять земель у Районне царство на побачення з нею.
Парасковія Прекрасна жила серед розлогих полів, зелених лісів, бистроплинних річок.
Зіскочивши зі свого швидкохідного коня, що мав ім’я «Ява», і скинувши шолом, Іванко сказав:
— Яка краса!
— Якщо тобі подобається, — посміхнулася щасливо Парасковія, — то можеш жити у моєму царстві.
Шість днів і шість ночей гуляли на весіллі Іванка Премудрого і Парасковії Прекрасної. Ріками лилися казкові напої «Екстра» і «Чернігівська», «Портвейн» і «Російська», «Сибірська» і «Українська з перцем», «Пшенична» і бурякова. На сьомий день Іванко Премудрий і каже:
— Пора мені за якесь діло братися...
А у цьому царстві було господарство «Вперед». Керував тим господарством Пилип Предивний, який дивився завжди назад.
Прийшов Іванко Премудрий до Пилипа Предивного:
— Хочу працювати у твоєму господарстві.
— Що ти вмієш? — спитав Пилип Предивний.
— Усе вмію. Ти хіба не бачиш, що я Премудрий?
— Добре. Тоді будеш робити усе, що скажуть.
Було то якраз весною ранньою. Вже сніг з полів зійшов. Прийшов Іван Премудрий до Пилипа Предивного:
— Сіяти хочу. Вже он земля просить.
— Не можна! — відповідає Пилип Предивний. — Не було ще магічного слова... Звідти... — показав пальцем на стелю.
Іван Премудрий подивився на стелю, але нічого не зрозумів.
— Якого слова? Я їду сіяти. Земля просить.
— Не будь такий премудрий! — зупинив Івана Пилип Предивний. — Пам’ятай: як не зародить посіяне, голова з пліч! Краще почекати магічного слова...
Не послухав Іван Премудрий. Посіяв. Забуяла зеленню нива. Зародила щедро й багато. Люди дякували Іванові. Співали на його честь пісень...
Одного разу Іван Премудрий прогулювався з Парасковією Прекрасною по лісу. Побачив, що Кощій Безсмертний дерева валить.
— Що ти чиниш, сило нечиста? — гукнув сміливо Іван. — Ану, припини зараз же! Не дозволю ліс нищити!..
— Якщо ти мені не дозволиш, — посміхнувся Кощій Безсмертний, — тобі голова з пліч злетить. Слово мені магічне поступило. Звідти, — показав пальцем на небо. — Лісу нарубати...
Глянув Іван Премудрий на небо. Нічого там не побачив. І прогнав Кощія Безсмертного з лісу. Там, де дерева уже зрубані були, нові посадив. Забуяли вони кучерявою зеленню. Защебетали у тій зелені пташки. І дякували Іванові Премудрому люди. Бо безліч ягід і грибів тоді зародило...
Іде якось Іван Премудрий берегом річки і очам своїм не вірить. Трактори орють заплаву до самого русла.
— Зупиніться! — вигукнув сердито Іван. — Не можна цього робити! Річку замулить.
— А ти не нам говори. Ось на вогненному коні їде Пилип Предивний. Йому й кажи.
— Знову цей Премудрий, туди його і розтуди його! — вилаявся Пилип Предивний. — Хочеш, щоб голова з пліч злетіла? Слово мені магічне поступило. Звідти. Посівні площі розширити...
І махнув убік рукою...
Іван глянув, куди махав Пилип Предивний, але нічого не зрозумів.
— Їдь звідси! — сказав суворо Пилипові Предивному. — Бо зараз поміряємося силами... А ви не смієте зорати й метра... — і загородив своїми могутніми грудьми дорогу тракторові...
Одного ранку, тільки сонце піднялося над горизонтом, звістка сумна полетіла:
— Івана Премудрого магічний голос туди зазиває!!!
— Голову з пліч знімуть! — нахвалявся Пилип Предивний. — Туди дарма не зазивають. Не слухався мене, сам винен. Магічне слово не можна ігнорувати... Хто ігнорує магічне слово, того кара велика чекає...
Одягнув Іван Премудрий чисту сорочку, картуза нового надів. Поїхав.
Парасковія Прекрасна плаче ревними сльозами. Люди сумують. Чекають Івана або хоч звісточки про нього.
Коли сонце перекотилося за другу половину дня, загуркотів кінь вогненний. Привіз той кінь Івана Премудрого і гінця «звідти».
Зібрали людей на раду велику. Ті стоять, затаївши дихання, чекають найстрашнішого: Іванові Премудрому привселюдно голову зніматимуть.
— Люди добрі! — сказав гінець «звідти». — Ваш трудовий наставник Пилип Предивний захворів на дивну хворобу. — Усі глянули на Предивного і стенули плечима. Предивний стояв червоний, як помідор. — Називається та хвороба — запопадливість. Так ота хвороба заважає людині правильно розуміти накази, розпорядження і навіть поради. Будь-яке слово зверху на хворого цією бідою діє як магічна сила... Тож не можна такій людині доручати землю, природу і життя наше...
— Геть Пилипа Предивного! — закричали люди. — Хочемо Івана Премудрого!
І вийшов Іван Премудрий до людей. Вклонився до пояса. Сказав:
— Спасибі, люди добрі! Будемо спільно дбати про добро наше, про землю рідну. Порад розумних будемо слухати, але й свій розум мати...
1977

ЧЕРВОНА ШАПОЧКА
Стара казка на новий лад

В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню — розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка. Подарунок від бабусі на п’ятнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою. Одного разу мама каже Червоній Шапочці:
— Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона вже. Нездужає. Як у справжній казці, бабуся жила за лісом.
— Тільки спіши, — каже мати, — поки сонечко високо.
Червона Шапочка пішла.
Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З’їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує:
Ах, та красная рябина
Среди осенней желтизны.
Я на тебя смотрю, любимый,
Теперь уже со стороны...

Як тут з кущів виходить Вовк! Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться.
— А-а-а! — гаркнув. — Червона Шапочка! Попалася! Зараз я тебе з’їм!
Червона Шапочка озирнулася. Цвиркнула через густо напомаджену губу.
— Пішов геть! Шкет нещасний! Ще не таких бачила.
Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів.
Схопила Червона Шапочка Вовка за вуха, сіла на нього верхи і гукнула:
— Поїхали!
— Куди? — перелякався Вовк.
— Куди-небудь! — пришпорила боки Вовка дерев’яними підошвами своїх стукалок. І той рвонув.
Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під’їхала до бабусиної хати. Зайшла у світлицю:
— Чао предкам!
— Дитино рідна! — сплеснула в долоні бабуся. — А ти де в таку рань тут узялася?
— Ша! — приклала пальця до вуст Червона Шапочка. — Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала.
— Господь з тобою, дитино! А ти хіба не з дому?..
— Дай щось пошамати! — сказала Червона Шапочка, викаб— лучуючись перед дзеркалом.
— Нема, дитино, — каже бабуся. — Бо я хворіла.
— Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе зараз.
Бабуся витріщилася на внучку.
— Гроші давай! — хрипко пояснила Червона Шапочка.
Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв’язала.
Подала Червоній Шапочці свою пенсію.
— На. Нема більше.
— Тоді я тебе з’їм! — налякала Червона Шапочка.
Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець. Дивиться, біля хати лежить загнаний вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі:
— Не маю, внученько! Їй-богу, більше не маю!..
Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає:
— Хто тут бабусю ображає?
Червона Шапочка криво осміхнулася:
— А ти у родинні справи не вмішуйся! Браконьєр нещасний. Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив вовка, обікрав бубушенцію і приставав до мене. Тоді закукурікаєш...
Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жилки в нього затрусилися. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білочубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу.
Що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. Бо свідків не було. Тільки десь під полудень з хати вийшла Червона Шапочка. З набитим вузликом на спині. І зникла в лісі.
Де вона блукає, досі ніхто не знає.
Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму. Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає
1977

ТЕЛЕСИК

Жили собі дід та баба. І був у них синочок Івасик, якого вони ласкаво називали Телесиком.
Було, сяде баба біля колиски. І так ніжно-ніжно виводить:

— Люлі, люлі, Телесику,
Наварила кулешику...

Колихала, колихала, аж поки не виколихала. Підріс Телесик. Став красенем таким. Як погляне своїм поглядом голубооким — зів’ялі трави оживають. От і каже одного разу Телесик дідові:
— Купіть мені, тату, моторного човна «Прогрес». Буду по морю плавати, рибку ловити і вас годувати.
Зраділи дід і баба:
— Який у нас син добрий та чуйний.
Купив дід човна. Спустили його на воду. Сів Телесик. Поплив. Наловить рибки. Підпливе до берега. Віддасть батькові й матері. А тоді знову пливе.
Якось мати каже:
— Гляди ж, синку, будь обережний. Коли я кликатиму, то підпливай до мого берега. Та дивись, не слухай чужого голосу. Бо запливеш світ за очі і пропадеш...
От плаває Телесик по морю, милується його красою. Пісень радісних співає. Аж гульк, з води русалка висунулася. Та така красива. Вії віниками, вуста дугою лука. А волосся, як лляне прядиво Житомирського льонокомбінату. І сказала медовим голосом:
— Телесику-милесику, який ти парубок гарний!..
Телесик не звик до чужих похвал. Зарум’янився.
Уперше в житті почув якесь невідоме лоскотання в грудях.
— Телесику-милесику, — знову завела русалка. — Пливи, пливи за мною. До мого берега. У мене і сонечко краще сяє. І вітерець лагідніше повіває. Житимеш-поживатимеш, горя не знатимеш...
— Не хочу! — каже Телесик. — У мене он там свій берег. А на тому березі матінка і батечко чекають.
Хтива русалка бачить, що ніщо у неї не виходить. Вдалася до нових хитрощів:
— Батечко і матінка, Телесику, не вічні. А хто ж тоді достойно твою красу оцінить? Хто віддасть належне твоїй поставі і вроді? А ти такий красивий, такий неповторний, Те— лесику-милесику...
Телесика ще ніхто так не звав. Йому солодко було на серці від русалчиних слів. І він непомітно плив за русалкою. Все далі й далі від свого берега.
Мати стояла на березі, кликала:

— Телесику! Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!..

Але Івасик не чув маминих слів. А чув тільки русалку. Плив далі й далі.
Аж ось з’явився незнайомий берег.
Тільки Телесик ступив на нього, як хтозна-звідки взялися дикі чудовиська. Схопили Телесика, скрутили йому руки. Те— лесик гукнув з розпачем:
— Русалко! Де ти! Рятуй мене!..
Але русалка тільки дико зареготала і булькнула в воду.
Посадовили чудовиська Телесика у самохід, повезли в гори. Там затягли в печеру і довго морили голодом. Тоді поклали перед ним папір, ручку. Кажуть:
— Пиши, що ти зрікаєшся батька й матері! Ми тебе з печери випустимо і їсти дамо...
Подумав Телесик: все одно батько й мати далеко. А їсти хочеться... Підписав...
Вийшов Телесик з печери. Сонце нестерпно пече його голову. Вітер чужий, колючий закидає піском йому в очі. Усе чуже, усе холодне. Так захотілося Телесикові почути голос рідної матері.
Побачив він, у небі гуси летять. Просить:
— Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята,
Та понесіть до матусі.
Бо в матусі — їсти й пити,
Та ще й вільно походити!..

А гуси кажуть:
— Нехай тебе чорти візьмуть!

ЛІТАЮЧИЙ КИЛИМ

Жили собі чоловік та жінка. І була в них дочка Люля. І красива, і на слово дотепна, а щастя не мала. Заміж ніхто не бере, та й годі.
Батько з матір’ю у розпачі. Для Люлі усе купляють. В усе наймодніше її зодягають. А парубки вернуть носа од неї.
Якось проходив селом мандрівний чоловік. Завітав до батьків Люлі. Поділилися вони із ним своїм горем. А він і каже:
— Треба вам роздобути літаючий килим. Кожному, у кого є дочка, щастя у хату приносить... За тридев’ять земель є місто.
У тому місті стоїть палац. У тому палаці безліч усякої всячини продається...
— І там килими можна купити? — зрадів батько.
— Ні. Килимів там немає. У тому палаці треба пройти у треті двері зліва. У правому кутку стоїть дівчина. Чорнява. З двома золотими зубами. Один зверху, другий — знизу. Треба цій дівчині обережно у ліву руку покласти червінець і сказати чарівні слова: «Я від Ферапонта». І вона поведе далі.
Зібрався батько Люлі за тридев’ять земель. Узяв з собою грошей чимало, ласощів усяких: і домашньої ковбаси, і шинки, і кров’янки, і запіканки, кілька сулій вишнівки, слив’янки. Повантажив усе у швидкохідну «Ладу». Поїхав.
Приїхав у місто. Віднайшов палац. Знайшов дівчину. Дав червінця, сказав чарівні слова. А вона й каже:
— Підніметесь на третій поверх. Тільки, коли будете йти, не оглядайтеся. Будуть двері прямо, то ви не заходьте. Будуть двері праворуч — також не заходьте. Будуть двері ліворуч. В оті двері заходьте. Там сидить дядько. Зовсім лисий. І дуже сердитий. Скажете чарівні слова: «Я від Фені» і покладете в його ліву руку новенького четвертака. Він відразу подобрішає. І спитає:
«Що вам нада?» Ви скажете: «Мені до Палпалича...»
Зробив батько Люлі усе, що йому сказала дівчина. Сердитий дядько подобрішав і сказав:
— Пройдете отим довгим-довгим коридором. Там буде безліч дверей. Зупинитесь перед тринадцятими зліва. Натиснете мізинцем лівої руки па червону ягідку коло дверей. Двері перед вами відчиняться. Зайдете у кімнату, що має три дзеркала. Біля лівого дзеркала — ще три ягідки. Натиснете мізинцем правої руки на зелену. Кімнатка загуркоче, заскрегоче і опустить вас у підземелля, в підземне царство. Там сидітиме сивий чоловік у чорних окулярах. Скажете йому чарівні слова: «Я від Федотича» і покладете йому у ліву руку півсотенну.
Зробив так батько Люлі. Палпалич кинув недбало банкнот в кишеню, як кидають папірець в урну. Невдоволено спитав:
— Жертвоприношення якесь?..
— Так, так! — поспішив батько Люлі. — Кабанця задушив...
— Що треба?
— Літаючий килим, — сказав несміливо батько Люлі.
— Важко, — скривився Палпалич, — важко, але для вас... Почекайте тут.
Палпалич зник за таємними дверима. Довго його не було. Тоді вийшов. Таємно повідомив:
— На тринадцятому кілометрі Житомирського шосе є дуб. Тринадцятого дня, о дванадцятій годині ночі під’їдете до цього дуба. Покладете скатерть-самобранку. Розкладете на ній жертвоприношення і чекайте.
Так і вчинив батько Люлі.
Розклав на скатерть жертвоприношення: і ковбасу, і кров’янку, поставив і вишнівку, і слив’янку. Чекає.
Раптом загуділо, загарчало, засвітило, підкотило.
Скільки їх було, батько Люлі не рахував. Усілися навколо скатертини, випили й ум’яли все за якісь хвилини. Тоді кажуть:
— Давай гроші і бери он килим.
Батько Люлі очам своїм не повірив. Дав гроші. Взяв килим, а серце на радощах ледь з грудей не вискочить.
А тут знову як зареве, як заскрегоче, як заблимає, як замиготить. І наче громом з неба:
— Сидіти усім на місцях!..
Сиділи. Спочатку з годину тут. Тоді з місяць у якомусь підземному царстві. А потім посадили усіх врочисто на літаючий килим. Поніс їх килим за моря широкі, за гори високі, де люди тепла не знають і звірі страшні блукають...
А Люля і досі заміж не вийшла.
1977

Далі

До змісту Євген ДУДАР ВИБРАНІ ТВОРИ