Євген ДУДАР
Вибрані твори
ГУМОР САТИРА

ГУМОРЕСКИ ФЕЙЛЕТОНИ УСМІШКИ

ЩЕДРИЙ НАПАРНИК

Микита Бекас, постійний клієнт забігайлівки «Хвилинка», вже з годину сидів за традиційним столиком і міркував над своєю долею.
«Важко, розтуди твої патинки! Працюєш, як воляка, а випити ні за що. Повитрясала відьма усі кишені. Якби не заховав карбованця, то не було б і похмелитися... Десь у людей жінки як жінки, а тут нагородив чорт. Мусиш ховатися по кутках, бо з’явиться екзекутор, почне мозолити: «Смоли б ти напився!»
Хто його зна, може, і до смоли людина звикла б, якби втягнулася... Чого на білому світі не буває!..
За сусідній столик сіли двоє клієнтів. Поставили перед собою пляшку «Звіробою».
— Гей-гей! — зітхнув важко Бекас і глянув на останні краплини в склянці. — Відьма! Відьма, а не жінка... Хіба ж я її, ідіотку, для того брав, щоб вона мене тероризувала?..
— Зайнято? — пробаритонив над головою Бекаса масивний здоровань.
— Ні, ні! Не зайнято! — поспішив Бекас. — Сідайте...
Здоровань сів так, що металеві ніжки стільця аж застогнали.
— П’єм, батя? — зміряв Бекаса чорними очима.
— Пили, та загули... — кивнув Бекас на опустілу склянку.
— А ще вип’єш?
Бекас аж сіпнувся від несподіванки. Хотів щось сказати, але з великої радості заїкнувся.
— Ясно... Гей, блондинко! — гукнув здоровань офіціантці. — Нам пляшку коньяку, дві пляшки сухого вина і чотири шашлики... Бекас почав частіше ковтати слину.
Офіціантка принесла коньяк, вино, шашлики. Здоровань налив дві склянки.
— Бери, старик. За те, щоб я сьогодні добре повеселився! — і одним духом вихилив.
Бекас жадібними пальцями вхопив склянку. За прикладом здорованя вицідив до дна.
— Коли я почну буянити, — нахилився через стіл здоровань, — ти, старий, не дивуйся. Я трохи того... — Він покрутив вказівним пальцем на скроні. — П’ятнадцять років відсидів. Мені людину вбити — раз плюнути...
Бекас подавився шматочком м’яса і гикнув.
— Ти, старик, їж. І пий. Блондиночко, ще пляшку коньяку!.. Пий і їж! Позавчора отак, як ти, сидів якийсь старий хрін, а отак, як я, — я. Так я його пляшкою з-під коньяку по макітрі — лусь, і пляшка розсипалася...
На лобі у Бекаса виступили краплини. Він відсунув шашлик.
Здоровань швиденько налив у склянки сухого вина.
— Бери пий. Додає апетиту... Так його після цього в морг, а мене в міліцію. А я їм довідку: тихопомішаний. Прошу, моє поважання...
Здоровань вихилив вино, дістав з кишені гарно оздоблену фінку, почав зсувати нею з палички шматочки м’яса, настромляти їх на вістря і класти в рот.
Бекас зблід, як небіжчик. До вина навіть не доторкнувся.
— Ти, старик, їж! Бо я не люблю таких компаньйонів...
Бекас тремтячою рукою потягнувся до шашлика.
— Я вчора отакого дурня, як ти, оцією фінкою тільки штрик...
Шашлик випав з рук Бекаса. Він почав крадькома підводитися з стільця.
— Ти куди?! — гримнув здоровань. — Думаєш, я сам все оце питиму?..
— Я-а-а... д-до т-туалету... — благально пропищав Бекас.
— Потерпи!.. Аристократ!..
Бекас безсило опустився на стілець.
Здоровань знову розлив коньяк.
— Бери! — торкнувся склянкою до склянки. — Діє скріпляюче на шлунок.
Бекас ледве чутно промимрив:
— Вже пізно...
— Слухай ти, старий! А чому ти весь час мовчиш? Ану, заспівай мені щось веселе.
Бекас зробив страдницьку міну.
— Співай! Співай! Я прискіпуватися не буду. Я знаю, що ти не кінчав консерваторії.
У кутку над столиком, де сиділи Бекас і здоровань, попливло пискливо-тремтяче:

— І-гі ні-і-іхто не узна-га-ає, д-де м-мо-гила ммоя...

— Браво! Ти — як Козловський... А тепер випий.
Бекас благально подивився на здорованя.
— Випий! Я повних пляшок ніколи не розбиваю!.. Це людська праця...
Бекас зблід і зсунувся на підлогу. Здоровань вхопив його за шиворот, посадив на стілець і почав цідити з пляшки на голову вино.
— Папаня! Воскресни! Ми ж іще сеанс не закінчили...
Той відкрив очі. Побачив над головою пляшку і знову сів у куток.
Здоровань узяв Бекаса за руки і ноги, закинув собі за спину:
— Здається, що вилікував, — сказав він дружині Бекаса, яка чекала його на вулиці. — Гроші ваші не пропали марно. Гарантую: носа більше сюди не покаже. Викликайте швидку допомогу...

ЗАПОБІГЛИ

М’ясокомбінат жив повнокровним життям. Його працівники били биків і розширювали виробництво, напихали ковбаси й ходили в кіно, змагалися з конторою «Маслосирпрому» за економію державних коштів і будували на ці кошти парашутну вежу. Хлопців цього підприємства найбільше хвилювали проблеми футболу, дівчат турбували найефективніші методи звуження стану.
Директор комбінату, людина, яка на роботі з людьми з’їла всі свої природні зуби, турбувався, щоб з ростом матеріального добробуту його підлеглих зростав їхній культурний рівень і кристалізувалася свідомість. Тому, прочитавши, що скрізь іде боротьба з абстракціонізмом, він викликав до себе комсорга комбінату Вітьку Мотовила. Простягнувши йому газету, директор запитав:
— А як там у нас? Нічого такого нема?..
Вітька дивився на директора, намагаючись по його очах прочитати: треба, щоб «було», чи навпаки.
— Ну, як вам сказати...
— Що «як сказати»? — насторожився директор. — Тут не казати, а діяти треба. Хай люди бачать, що й ми не спимо...
... М’ясокомбінатівський клуб не тріщав. Його вікна не бриніли від гармидеру.
Все було спокійно, все йшло так, як було заплановано. Лише Настя Напувальська, з цеху мехвудження, бурчала:
— Швидше б уже починали, а то затягнуть до ночі. Там порося задушиться од вереску...
Та на Настю ніхто не звертав уваги, бо всі знали, що для неї проблема власного поросяти набагато дорожча й актуальніша, ніж проблеми реалізму й абстракціонізму.
Виступаючих було підготовлено три: від наймолодшого покоління — Ганя Хруставка, краща напихальниця ковбас, від середнього — начальник цеху луплення шкури Іван Чавунов, від старшого — незамінний майстер обробки копит і рогів Наум Гундерман. На збори було запрошено й записано на виступ ветерана всіх громадських заходів, пенсіонера Гаврила Гаврилова.
Виступаючі ходили поза кулісами, завчали з газети прізвища абстракціоністів, щоб негайно висловити обурення, викликане їхньою творчістю.
Першим на трибуну вийшов Віктор Мотовило. Він пояснив присутнім, що таке абстракціонізм, сказав, що це «щось таке, якого ніхто не розуміє і проти якого треба боротися підвищенням продуктивності праці і своєчасною сплатою членських внесків».
— Є і в нашому здоровому колективі паршиве явище абстракціонізму, — закінчував твердо свій виступ Вітька. — Наш комсомолець Льонька Рубченко, кажуть, недавно намалював якогось святого і продав старій Степаниді...
— Це ганебно для комсомольця — дзвеніла своїм голоском Ганя Хруставка. — Я після десятого класу одразу ж прийшла на виробництво і своєчасною сплатою членських внесків буду боротися проти релігійного дурману...
Представник старшого покоління Наум Гундерман у своєму виступі докладно зупинився на якості продукції комбінату й сміливо зачепив місцевком за неправильний розподіл путівок.
Іван Чавунов навів живий випадок із життя, який зіткнув його віч-на-віч з абстракціонізмом:
— Бачив я його на виставці в області. Всі портрети як портрети, а то — дядько без голови. І підписано: «Тракторист. Ескіз». Я підійшов до директора. Кажу: «Що ви брак чіпляєте?» А він: «Це не брак, це ескіз».
Найбільше абстракціонізмові та його носієві на комбінаті — Льоньці Рубченкові — перепало від найстаршого оратора, пенсіонера Гаврилова. Почавши зі своєї громадської діяльності і закінчивши труднощами під час війни, Гаврилов нещадно довів Льонці, що той стиляга.
Зрештою, Льоньці дали можливість покаятись, але він сказав:
— Товариші! Я не винен. Я ніколи не тримав пензля, але тітка Степанида попросила, щоб її святому підправити носа, бо в неї руки тремтять.
...Наступного дня в райгазеті «Піддубенський край» було дано звіт зі зборів м’ясокомбінату. В звіті говорилося, що молодий художник Леонід Рубченко вдався до шарлатанства — до абстракціонізму...
Минуло трохи часу. Комбінат і далі плив у руслі харчопрому. Його працівники крокували в ногу з життям, бо їхній директор стежив, щоб вони не збивалися з ритму. Не було між ними тільки Льоньки Рубченка. Кажуть, що після того, як у передовій статті обласної газети поруч з місцевим поетом— формалістом і художником-абстракціоністом було згадано його прізвище, Льонька відпустив бороду, накупував фарб, розрахувався з комбінатом і перейшов на творчу роботу...
1963

ВАЖКО БУТИ ДРУГОМ ЛЮДИНИ

Рябко лежав у буді. Голову висунув надвір. Поклав на лапи. Погода — золото. Летять лапаті сніжинки. Одна з них сіла Рябкові на ніс...
Глянув на хатнє вікно. З нього б’є, як із прожектора. За вікном виграє ялинка. Рипнули двері. Вийшов господар. Рябко навіть не ворухнув хвостом, бо господар подався до хвіртки.
Чекає гостей.
О! Йдуть! Вітають. Гомонять. Декого Рябко впізнає. Отой рудий завжди лізе до Рябка цілуватися. А отой, у розстебнутому пальті, минулого року цілу ніч сидів на Рябковій буді й виводив:

Чому я не сокіл?
Чому не літаю?

Рябкові вже й самому хотілось, щоб той став соколом і полетів. Усі зайшли до хати. Рябко заплющив очі. Легка
дрімота сповила його тіло. Сниться Рябкові, що з хати вийшла господиня. Йде до Рябка, несе полумисок з м’ясом і каже: — «З Новим роком тебе, Рябко! На ось, поласуй... » Рябко тільки роззявив рота, як хтось над самим вухом запищав:

Ой чорна я си, чорна...

Рябко аж підскочив. До нього, хитаючись, ішла дебела молодиця. Щоб уникнути напасті, Рябко втягнув голову до буди.
З хати вийшов отой рудий, що завжди з Рябком цілується. Прощай, сон!
Рудий почовгав до хвіртки. Щось там довго бубонів. Потім поплентався до Рябкової буди.
— Рябко! А, Рябко! А де ти там? М-може, ти вмер?..
«Ви дасте вмерти», — подумав Рябко.
Рудий став навкарачки перед будою. Хрипким басом загавкав на Рябка. Тоді почав пхати голову в дірку.
Рябкові хотілося вкусити рудого за носа. Або хоч налякати, Але вирішив з п’яним не зв’язуватись.
Рудий витягнув шию. Сів біля буди.
— Рябко!.. А, Рябко! Давай вип’ємо. За Новий рік. За те, щоб ми були людьми...
«Ти собі будь людиною, — думав Рябко. — А я не хочу».
— Рябко! Сучий сину! — кричав рудий. — Ти що, оглух?! Я до тебе говорю? Давай вип’ємо! На!
Рябко вирішив не загострювати стосунків. Виліз із буди. Привітно помахав хвостом. Рудий підставив йому лице. Рябко поцілував у губи. Фу! Вдарило, як із тієї бочки, яку господар ховав колись за його будою.
— На! — підніс рудий до носа Рябкові пляшку. — Давай на двох...
Рябко понюхав. Відвернувся.
— Рябко, ти мені друг? — закричав рудий ображено.
Рябко похитав ствердно хвостом.
— Тоді на, пий. Ах, пардон. Ти з чарки не п’єш. На. Я тобі буду лити на м’ясо.
Рябко ковтав шматочок за шматочком. Дерло в горлі. Крутило в носі. З очей капали сльози. Але рудий кричав: «Ти мені друг?» Торкався чаркою Рябкового носа. Хлюпав із чарки на м’ясо. М’ясо давав Рябкові, а сам допивав із чарки.
Рябкові стало дуже весело. Він почав цілувати рудого куди попало. Кинувся за дамою, що горланила «Ой чорна я си,
чорна», розірвав їй спідницю. Налякав кота. Потім на когось гавкав. Когось кусав. Хтось його бив. Далі нічого не пам’ятає...
Вранці Рябко прокинувся в буді. Одне око так запухло, що не бачило сонця. Нив хребет. У голові гупало.
Погода — золото. Плавно летять сніжинки. Одна з них опустилася Рябкові на ніс. Рябко згадував учорашній вечір. Рудого. Подумав: важко бути другом людини.
1968

ХАЙ ДУМАЄ КІНЬ

Буланий схилив голову над лопухами. В лопухах лежав його господар.
Випив, думав Буланий. Тепер він сам у сідло не видряпається. Тверезого жінка завжди підсаджує.
Як же воно сталося?
Вранці, як завжди, я повіз його до чайної. Потім до того худого, що ходить із палицею.
Під яблунькою за столом сиділи худий і круглолиций.
Круглолиций сказав господареві:
— Мені треба машину дров.
Господар відповів:
— Поки я лісничий, бери хоч увесь ліс.
Втрутився худий:
— Ти, Макаре, різав би якось по-людськи. Ліс на очах гине. Про завтра треба думати.
Господар махнув рукою:
— На моє життя вистачить лісу.
Круглолиций поплескав господаря по плечу:
— Правильно, Макаре. Про себе треба думати. А про завтра хай думає кінь. Він має велику голову...
Отак завжди. «Хай думає кінь, він має велику голову». «Хай працює кінь, він має конячу силу». «Хай терпить кінь, він має товсту шкіру». Все звалюють на мене. А самі тільки дудлять...
Зашелестіли лопухи. Господар поворухнувся.
Буланий обізвався:
— Го-го-го-го.
— Ц-це ти. Буланий? — промимрив господар. — Молодець. П-правильно я роблю, що тебе на мотоцикл не міняю. Бо хто мене буде тоді додому возити? М-мото-цикл треба водити, а ти с-сам ходиш. І правила вуличного руху знаєш. Б-бо т-ти кінь. А я к-козак... О...
О-гой, коню, м-мій коню, Н-не стій наді мною...
Теж мені козак, подумав Буланий. Козацтво те в сідло не влазить... Може, й справді не стояти над ним? Таке чорті-що. Дивитись гидко. Хіба над такими «лицарями» схиляли голови мої предки після боїв? Та й чого це я про нього маю думати? Казав той круглолиций: «Треба думати про себе». Піду додому...
І Буланий пішов. Уперше в житті залишив свого господаря в лопухах.
1968

НЕНОРМАЛЬНИЙ ДЕЛЬФІН

В зоопарку з’явився новий житель. Дельфін. Для нього збудували басейн. Максимально наближений до природних умов. Дельфін вистрибував з води. Позував перед об’єктивами фотоапаратів. А потім занурювався в воду й подавав сумні звуки.
Шакали дивилися на дельфіна й гавкали:
— Дивак! У таких благах живе — і скиглить. Нам належить нити, й то ми мовчимо. А він...
Десь ополудні в басейн кидали живу рибу. Дельфін обідав. А потім занурювався в воду й жалібно нив. Вовки косували зі своєї клітки. Жадібно ковтали слину. Й вили:
— Дурень. Такі обіди, а він ще скиглить...
Мавпа зачепилася хвостом за клітку. Вп’ялася в дельфіна пильними очима. Гундосила:
— Я й то не маю таких умов. А він ще скиглить...
Якось до басейну прийшло кілька людей. Звірі впізнали в одному з них директора зоопарку. Він розкрив папку.
І доповідав найсоліднішому:
— Дельфін. Жоден дельфін у жодному зоопарку світу не має таких життєвих благ. Годуємо найкращою рибою. Створили йому мікроклімат. І чомусь невдоволений. Весь час сумує...
— Ненормальний! — сказав авторитетно найсолідніший. — Списати. Щоб не заразив весь зоопарк. А рибу віддати вовкам і шакалам.
Шакали радісно заскавуліли. Вовки завили. Мавпа тріумфально загойдалася на власному хвості.
Дельфіна списали.

ІНТЕРВ’Ю З САМИМ СОБОЮ

До мене з’явився мій двійник. Сказав:
— Мені набридло брати інтерв’ю в інших. Я хочу взяти в тебе. Тобто в самого себе. Тим більше, що сам собі ти не збрешеш.
Отже:
— Що доброго зробив ти за останній час?
— Добре зробив те, що не зробив нічого поганого.
— Чому ти так несмішно пишеш?
— Тому, що сміх — справа серйозна.
— Чому твоя сатира така беззуба?
— Тому, що, перш ніж вийти у світ, вона проходить через багато зубопротезних кабінетів.
— Як ти дивишся на сучасну критику сатири?
— Як футболіст, що грає на слизькому полі, на улюлюкання болільника.
— Кого ти найбільше в житті любиш?
— Псів. Вони вірні.
— Кого ти найбільше ненавидиш?
— Тих, кого всі люблять.
— У тебе є вороги?
— Коли в мене не буде ворогів, я перестану бути сатириком.
— Кого ти найбільше боїшся?
— Своїх друзів.
— Чого ти бажав би у найближчий час?
— Щоб мої пильні і невідступні опікуни та доброзичливці назавжди від мене відступилися.
1968

РОЗМОВА З ПРЕДКОМ

Мене давно мучило таке питання: якщо людина пішла від мавпи, то чому мавпа досі не навчилася говорити по-людському?
Колега мій Петро відповів на це просто:
— Мавпа вирішила: коли говорити неправду, то краще зовсім не говорити.
Мовляв, мавпа обурена на своїх нащадків. За їхню нещирість. Спочатку винайшли одяг. Щоб ним прикрити свої зовнішні вади і показати себе кращими, ніж вони є насправді. А
тоді придумали мову. Щоб нею прикрити огріхи внутрішні. Мовляв, мавпа вважає, що заговорили тільки ті вищеор— ганізовані істоти, які нічого не робили. Бо оскільки праця поставила мавпу на задні ноги, дала їй у передні кінцівки шматок хліба, то треба було немало молоти язиком, щоб довести його до такої досконалості, яким він у людини є сьогодні.
Я з Петром категорично не погоджувався. Тому поліз у клітку до мавпи. Щоб проекспериментувати. З метою: не вимовити жодного слова. Говорити тільки подумки. Біострумами.
Спочатку мавпа не втямила, чого я від неї хочу. Дивилася пильно мені в очі і енергійно чухала живіт. Я незворушно витримував її важкий погляд. Подумав: «Якщо у нас є щось споріднене, ми обов’язково знайдемо спільну мову».
Мавпа вишкірила зуби. Ніби посміхнулася.
Так, втішився я. Біоструми до неї доходять. Тепер основне — розмовляти з нею думками. І вона зрозуміє.
«Я твій нащадок, — подумав я, — а ти мій предок. Ми — родичі».
Мавпа енергійно стрибнула. Схопилася рукою за бантину. Почала на ній гойдатися. Здавалося, вона каже: «Ану, доведи».
Я стрибнув. Схопився за бантину. Також загойдався.
Мавпа скочила на полицю. Сіла у куточку.
Я вискочив за нею. Втиснувся поруч.
Тепер нащадок з предком сиділи в одній клітці на одній полиці. Ніс до носа.
Мавпа з недовір’ям дивилася на мене. Енергійно чухала шерсть на шиї.
Я ніби відчув запитання: «А чому на тобі так мало шерсті?»
Думками відповів: «Шия у мене, звичайно, гола. Але якби тобі її так часто милили, як мені, то в тебе навіть волосинки не зосталося б».
Мавпа постукала верхньою кінцівкою по голові. Здавалося, вона питає: «А що, не варить?»
— Як не варить? — обурився вголос я. — Це у мене не варить?!
Мавпа зістрибнула з полиці. Причаїлася у куточку. Зневажливо дивилася на мене. В її погляді я читав: «Отже, ти з тих нащадків, що вибилися в люди за допомогою язика? Геть з моєї клітки, ледащо!»
Я механічно відчинив дверці. Вистрибнув.
Наступного дня Петро розповів, що мене цілий вечір ловили в зоопарку на деревах. Поки не здогадалися пустити за мною мавпу. Вона привела мене до клітки. Звідти вже й доставили в лікарню. З гострим нервовим розладом.
1968

ТРІУМФ ПРАВЕДНИКА ІВАНА

Рай є рай. Раз ти сюди потрапив — живи вічно і втішайся вічно. А як чесному праведникові втішатись? Цигарок він не палить. Горілки не п’є. За жіночими принадами по райських кущах не звивається. Тож надумали чесні праведники конкурс влаштувати. На оратора кращого.
— Хай, — крикнули одноголосно, — за голову журі буде велемудрий Соломон. Хай визначить він розумом світлим, хто з нас глаголом своїм довше публіку під гіпнозом тримати може...
Першим за трибуну вийшов доісторичний праведник Кунгу-Мунгу. Він стрибав, вигинався, показував публіці язика, махав кулаками, пищав.
Його освистали.
Опісля виходили ще з десять ораторів. Публіка з нетерпінням чекала праведника Ціцерона.
Коли той вийшов за трибуну, публіка заревла: «Слава Ціцерону!» Коли він промовив перше слово, всі перестали дихати. І не дихали до кінця промови. А коли Ціцерон закінчив, його довго гойдали на руках і кричали: «Браво!»
Та вийшов за трибуну праведник Іван. Прогримів своїм гро— могласним басом. Махнув перед собою десницею. І не було праведника, щоб від подиву не роззявив рота. Від Іванових слів на безтрав’ї почала рости трава. Сухі дерева розпускалися, зеленіли, цвіли й зразу ж плодоносили. Вода в райських ріках перетворювалася на молоко.
— Яку школу ораторства закінчив ти, чесний праведнику? — спитав Івана велемудрий Соломон. — Що глагол Ціцерона перед твоїм зблід, як перед сонцем місяць?
— Ніяку, велемудрий Соломоне, — скромно відповів праведник Іван. — Я в молоді роки раз переміг у змаганні. А потім усе життя ділився досвідом...
1969

РУШІЙНА СИЛА

Гого сидів у куточку пещери. Дивився, як члени його роду догризають кістки вепра, і думав: «Треба женитися. Треба свій рід заводити. Піду пошукаю собі жінку».
Вислизнув непомітно й подався в гори.
Підійшов до якоїсь печери. Звідти висунулась патлата голова.
— Ти хто? — спитав Гого.
— Бубу. Глава роду, що живе в цій печері.
— А дочка в тебе є?
— Є. Хіхі.
— Візьми мене за зятя. Хочу женитися.
— А ти хто?
— Я Гого з Кривої печери. Віддай за мене Хіхі.
— Робоча сила мені потрібна. Та хто тебе знає. Може, ти не Гого.
— Гого! — упевнено сказав Гого.
— Принеси довідку, що ти Гого. Пішов Гого до старійшини племені.
— Дай мені довідку, що я Гого.
— Сьогодні не дам, — каже старійшина. — Нема на чому писати. Камінь закінчився. І сокира затупилася. Приходь через кілька днів зі своїм матеріалом.
Через два дні Гого припер до старійшини кам’яну брилу і крем’яну сокиру.
— На. Пиши.
— Ні!— заперечив старійшина. — Принеси довідку від надпечерного старійшини, хто твій батько.
Гайнув Гого. Притергелив кам’яну брилу.
— На. Отут написано, що мій батько — рудобородий Хохо.
— Хохо то Хохо, — примружив око старійшина. — Але тут не написано, з якої він печери.
Гого взяв брилу на спину. Пішов. З’явився наступного дня.
— На. Тут написано, що мій батько живе у Кривій печері.
Походив старійшина навколо довідки, почухав бороду.
— Не вийде. Треба написати, хто був його батько.
Гого ледве завдав собі довідку на спину. Поплівся.
Через якийсь час повернувся.
— На-а-а. Тут написано, що батько мого батька був Хаха.
Окинув оком довідку старійшина. Скривився.
— Підпис нерозбірливий.
Знову пішов Гого. Прийшов, ледве переставляючи ноги. Довідка зсунулася з його безсилої спини. Гепнулася старійшині під ноги.
— На. Тут уже все є...
Викарбував старійшина довідку для Гого. Завдав йому на спину. Той почовгав.
Причовгав до Сірої печери, де жив Бубу зі своєю дочкою Хіхі. Скинув до ніг майбутнього тестя документ і сам упав біля нього.
— Ось, — сказав стомлено. — Ось довідка...
Бубу відступив на крок від Гого.
— Поглянь на себе. Ти синій, наче корінь осоки, і худий, наче загнаний вепр. Який з тебе робітник?
Та й чоловік для Хіхі нікудишній. Бери свій документ і йди собі...
Завдав Бубу на спину Гого довідку. І той посунув. Знесилений і вбитий розпачем. Кудись подався і пропав...
Летів час. Якийсь закоханий винайшов бронзову сокиру і бронзові таблиці.
А вчені уже пізнішої, паперової, доби знайшли кам’яну брилу. Під нею лежав скелет. А на брилі було викарбувано:
«Гого. Син рудобородого Хохо, внук Хаха із Кривої печери».
І прийшли до єдиної думки, що останки і надмогильна плита належать якомусь вельможі кам’яної доби.
1969

ОСТАННІЙ ІЗ МОГІКАН

Не за Фенімором Купером, не за Павлом Добрянським і не за Миколою Білкуном

Він стояв з гордо піднесеною головою. Дивився зверхньо на всіх. Йому єдиному з цього натовпу були відомі всі істини. Для нього не було загадкою, чому Оріон підійшов до сузір’я Діви. Його не мучила проблема літаючих тарілок. Для нього не існувало питання походження квазарів і загадковості слова «кропива».
Натовп тягнувся до нього. Плазував біля його ніг. Пожирав його багатотисячними поглядами. Сивоголові академіки, док
тори, кандидати наук, другорядна наукова когорта дивилися на нього, як на бога. Діячі мистецтва й літератури не могли від нього відірвати погляду. Навколо нього танцювали фоторепортери. Кореспонденти радіо раз по раз тицькали йому під ніс мікрофони:
— Коли ви народилися?
— Точно не знаю. Мама казали, чи перед тим, як у сусіда згоріла хата, чи після того.
— Скільки вам тепер?
— Точно не знаю. Лишень від Івана Куцого я старший на цілу зиму.
— Ви коли-небудь писали щось?
— Ніколи, — відповів гордо.
— А може, складали пісні?
— Ні. Я тільки співав.
— На сцені?
— Ні. За столом.
— В газети також ніколи не писали? Ну хоча б скарги?
— А чого мені скаржитись? Хвала Богу, здоровий. Є хліб і до хліба.
— Чи не цікавили вас коли-небудь проблеми, ну хоча б: чому дзижчать мухи, а горобці цвірінькають?
— Ги-ги-ги, — засміявся він. — За кого ви мене маєте? Я серйозний чоловік.
— Мабуть, треба було великої сили волі і витримки, щоб отак вистояти все життя?
— Я не тільки стояв. Я і сидів, і лежав. Відомий вчений підсунув йому свій блокнот:
— Поставте мені, будь ласка, свій автограф.
Він узяв вузлуватими пальцями огризок олівця. У блокноті вченого старанно вивів хрестик.
Сотні рук потяглися до нього по автографа.
Я торкнув за плече довгов’язого парубка, що, наче гусак, тягнув свою довгу шию до трибуни:
— З ким зустріч?
Подивився на мене, як на викопну істоту:
— Як з ким? Ти що, не знаєш? Це єдина людина серед цього кагалу, яка зберегла свою дурість у чистій, первозданній формі.
1969

ДИХАЙТЕ-ДИХАЙТЕ
Моршинські образки

Якось в автобусі Стрий — Болехів їхало подружжя з Польщі, що гостювало на Львівщині. Коли автобус наближався до Моршина, чоловік поспіхом глянув у вікно й крикнув жінці:
— Дихай, Франю! Юж Моршин...
Не всі чоловіки дбають, щоб їхня «Франя» дихала чистим курортним повітрям. Як і не всі жінки дбають, щоб дихали їхні чоловіки.
Та є такі відчайдухи, що кажуть:
— Ну добре. Раз уже так приперло, їдь на той курорт. Подихай свіжим повітрям. Тільки дивись — май голову на плечах.

Основне — дихати

На курорті нема ні директора, ні секретарки, ні голови колгоспу, ні доярки. Тут усі одним миром мазані — «відпочивальники».
Кожному відпочивальнику рекомендується дихати свіжим повітрям. І чим більше він дихає, тим краще для нього.
Буває, що відпочивальник індивідуально дихати не може.
Одна відпочивальниця до того була хирлява й знеможена, що благала чергову сестру:
— Принесіть мені їжу в палату. Бо ледве дихаю...
Та за хвилину зустріла в коридорі такого ж кволого й хирлявого відпочивальника, який теж «ледве дихав». Осміхнувся він до неї вставною щелепою:
— Може, підемо подихаємо?
Вона відповіла такою енергійною усмішкою, що з глибоких борозен на лиці посипалася пудра. І схвильовано прошепотіла:
— Я зараз...
Подихали відпочивальники якихось пару годин у весняному лісі, назбирали пролісків. І вже повертаються з піснею:
Полюбила, полюбила,
И не надо мне другого...

Подих дитинства

Діти дуже люблять гратися у дорослих. А дорослі — в дітей. Щоправда, діти при цьому обходяться без сторонньої допомоги. Вони ділять ролі самі:
— Ти будеш мама, я буду тато, Оленка буде наша дитина, а Петро буде корова...
У тат і мам так просто не виходить. Їм неодмінно потрібен підштовхувач. Для цього на кожному курорті є масовик— витівник. Тати й мами сидять півколом, сором’язливо затиснувши колінами долоні, а масовик-витівник командує:
— Права половина — 1 «А» клас. Ліва половина — 1 «Б». Хлопчик з 1 «Б», он крайній! І дівчинка з 1 «А» — крайня зліва — вийдіть на середину.
Лисий, вусатий «хлопчик» з 1 «Б» виносить на середину свій солідний живіт. Сивоголова «дівчинка» з 1 «А» змахнула руками, як крильцями, й випурхнула до «хлопчика».
— Ви будете, — каже масовик «хлопчикові», — Вовк, а ви, — каже «дівчинці», — Червона Шапочка. Завдання Вовка упіймати Червону Шапочку і з’їсти. За це одне очко. Раз, два, три! Гайда!
Червона Шапочка кокетливо крикнула «ай» і рушила з місця. Вовк кинувся за нею.
Якусь хвилину в залі чути було тільки жалісливий стогін паркету і важке сопіння. Потім знову дуже кокетливе «ай». Вовк Червону Шапочку упіймав.
— Їж! — кричать йому з 1 «Б» класу.
Вовк окинув поглядом із ніг до голови широку постать Червоної Шапочки, подивився з розпачем на свій клас, роззявив рот і тицьнув пальцем у єдиний зуб:
— Нема чим, — відповів майже крізь сльози.

Хіба дихнеш?

Я побачив її за сніданком. Перше, що почув:
— Негідник чоловік. Не дозволив узяти святкового одягу.
До обіду вона з’явилася в наймоднішому одязі. Знову віддала належне своєму чоловікові:
— Хвала Господу, що я хоч на місяць здихалася його. Уявляєте, замкнути в шафі усі мої сукні...
До вечері зодягнула щось спереду розстебнуте, а ззаду зав’язане. Ще не встигла взяти ложку:
— Ні! Щоб далі я з таким телепнем жила? Уявляєте, не дати дружині на курорт її найкращі сукні...
До сніданку прийшла в чомусь ззаду розстебнутому, а спереду зав’язаному:
— Сьогодні написала йому листа. Або хай висилає мені моє вбрання, або я подам на розлучення...
До обіду прибула в чомусь затягненому в талії і підперезаному широким білим поясом. Ще не встигла розтулити рот, як я її запитав:
— Ви, напевне, працюєте модельєром, що так прекрасно, зі смаком зодягаєтеся, маєте такий широкий вибір...
Вона засяяла, як дитина. Більше чоловіка не лаяла.

Дихання з навантаженням

— То як ви відпочиваєте?
— Ой, не питайте. Дихнути ніколи. Оце вчора поїхала до Стрия на товчок. Убила цілий день. Ледве притягла ноги. Сьогодні від ранку стояла в черзі, поки взяла оце покривало. Ви не знаєте, де можна купити польські чоботи?
— Знаю.
— Де?
— У Польщі.
— Хо-хо-хо! Ви завжди жартуєте. Зараз побіжу в галантерею. Зайняла чергу. Щось будуть давати.
— А як у вас із водою?
— З якою водою?
— Ну з мінеральною! Яку ви приїхали пити!
— Вода — дурниця. Води напитися завжди встигну. А покривала дають не щодня...

Здихалися

— Ні. Ви таке бачили? — він тряс перед моїм носом щойно прочитаним листом. — Рідна жінка. Рідні діти. Ви бачили? Прочитайте. Ось тут прочитайте.
— Що ви! Навіщо мені читати чужі листи!
— Ні. Ні. Ви прочитайте. Або слухайте: «Дорогі тату! — Це доця. Рідна доця пише! — Просите прислати вам грошей. Не вишлемо. Досить ви вдома на чотирьох находилися. І так люди сміються. Мало тут належалися по калюжах та грязях, то ще й на курорт поїхали по грязеві ванни.
Коли мама пішла на роботу взяти вашу зарплату, то їй сказали:
— Ми йому вже дали ту безплатну путівку, щоб трохи від нього відпочити.
Дільничний уповноважений зустрів якось маму й питає:
— А де ваш чоловік, Семенівно? Щось його у витверезнику давно не було.
— Слава Богу, — каже мама, — знайшлися добрі люди, відправили на курорт. То хоч із дітьми трохи повисипаємося за той місяць.
Отаке-о. Ви тільки там ні в кого не позичайте, бо я вас знаю. Вип’єте, то ще можете втопитися в тих грязях. Маєте хліб і до хліба, то дихайте чистим повітрям... »
Ви чуєте? Ви бачите, що то за виховання? Ви бачите, що то за молодь пішла? Ну стривай-но мені. Приїду, то я тобі покажу чисте повітря!

Подих весни

Дрімав під сонцем весняний ліс. На зеленому моріжку лупали синіми оченятами фіалки. Пташки щебетали хвалу природі.
Утоптаною стежиною повагом ішли він і вона.
Він повернув голову. Ніжно подивився їй в очі. В його погляді було стільки ласки й ніжності! На обличчі стільки щастя! Вуста ледь-ледь здригались. Шукали того слова, якого так чекала вона. І несміливо мовили:
— У вас гастрит чи холіцистит?
Вона вдячно повернула до нього свого напудреного носика. Очі її, як дзеркало, відбивали ласку й ніжність його очей. Напомаджені вуста відповіли:
— І коліт. — Потім несміливо спитали: — А ви аналізи вже всі здали?
Він відчув, що в них є щось спільне, щось їх єднає, і задоволено відповів:
— Ще завтра маю здати шлунковий сік.
Ступали далі. Сонце крізь гілки дерев, наче крізь сито, сіяло на них весняне проміння. Він ніжно взяв її за руку. Вона ніжно погладила своїми пальчиками його вузлуваті пальці. Радісно заявила:
— Нарешті мені зробили промивання шлунка!

Він, окрилений щастям, мовчав. Та все енергійніше гладив її тендітну ручку...
На деревах заливалися пташки. На зеленому моріжку лупали синіми оченятами фіалки. Бубнявіли під сонцем бруньки весняного лісу.

Ніби примітка

Читач спитає:
— А як дихав автор оцих рядків?
Найповнішу характеристику його дихання дала санітарка, коли вперше прийшла мастити тіло автора цілющими грязями:
— Господи! Яке воно худе! Ледве дихає. Немає куди навіть жменю грязюки покласти.
1970

МАГІЧНА СИЛА

Він царственою ходою вийшов на арену. Ніс гордо патлату голову. Владно і впевнено ставив могутні лапи. Навіть хвіст із китицею на кінці тримав з гідністю.
— Лев! — шелеснуло в рядах публіки. — Цар звірів.
Приборкувач ляснув гарапником позаду.
Він повернув голову. Показав зуби. Гаркнув: «Ну! Ну! Делікатніше! Бо як лясну... »
Побачив перед собою палаючий обруч. Зі злості стрибнув через вогонь.
Навколо заляпали в долоні. Почулося захоплене:
— Ти диви, який покірний! Приборкувач молодець!
Приборкувач підійшов до нього. Простягнув руку.
Звір подумав: отак тільки клацну щелепою — і твоя рука хрусне, як соломинка. Та згадав, як та рука кидає йому телятину. Облизався. Примружив очі.
Рука вчепилася в його патлату гриву. Друга взяла нижню щелепу.
Звір нічого не міг зрозуміти. Приборкувач встромив йому голову в пащу.
Публіка завмерла. Сусід шепнув сусідові:
— Ні! В цього приборкувача справді магічна сила... Царя звірів перетворив на домашню кицьку...

В лева нестерпно зсудомило зуби. Стиснулися на лапах пазурі. Кров у жилах обернулась на вогонь. Зараз він покаже, яка з нього домашня кицька. Зараз він здавить щелепи, голова мага лусне, мов качине яйце...
Та враз кров із вогню обернулася на лід. Пазурі сховалися в м’які подушечки. Зуби ніби затерпли. А щелепи ще більше розтягнулися, щоб не пошкодити зачіску приборкувача...
... Бо пригадав клітку, наївні очі маленького левенятка.
1970

З ЖИТТЯ НАЙПРОСТІШИХ

Амеба зустріла Евглену-Зелену:
— Чула? Тухолька заміж вискочила?
— Здохнути можна! — відповіла заздрісно Евглена-Зелена. І здохла.
Зібралася висока комісія. Докопуються. Від чого здохла Евглена-Зелена.
Встановили: «Евглена-Зелена околіла від інфаркту».
Скориставшись випадком, один з членів комісії написав дисертацію: «Про вплив заздрощів на здоров’я».
На захисті дисертації вченому зауважили:
— Не може бути інфаркту в Евглени-Зеленої. Бо в неї нема серця.
— Може! — сказав твердо вчений.
І довів, що в найпростіших усе може бути.
1970

ПРИРЕЧЕНИЙ

Згасав сонячний день літнього місяця кам’яного віку.
Мугу-Аба сидів на скелі над Долиною Мамонтів. Догризав корінця. Думав: «М’яса б. Уже й смак його забув. Ось воно чалапкає в долині. Підняло догори хобота. Двома руками таке одоробло не вхоркаєш. Піду збирати громаду». Пришкандибав до печери Угу.
— Ходімо! М’ясо в Долині Мамонтів пасеться...
Та завжди привітний Угу насупив брови і відвернувся:
— Іди, чоловіче добрий, і більше не переступай поріг моєї печери. Я тебе не знаю.
Здивований Мугу-Аба стенув плечима. І подався до печери Ква-Ква. Але переступити її поріг не встиг.
Побачивши здалеку Мугу-Аба, Ква-Ква загатив камінцями вхід.
Каменем здавило серце Мугу-Аба. Не міг збагнути, що сталося.
Прийшов до печери Коко.
Той щось показав йому на мигах і потягнув у найтемніший куточок.
— Слухай, Мугу-Аба! Молю тебе, не приходь до мене...
— Коко! — здивувався Мугу-Аба. — Ти ж мій друг...
— Тс-с-с, — перелякано затулив рота Коко. — Мугу-Аба, бійся дракона. Не кажи нікому, що ми друзі. У мене — діти...
Мугу-Аба ще довго ходив від печери до печери. Всі його чомусь боялися, як чорта. А лукавий Цяма навіть нахабно виштовхав його. Це остаточно збентежило Мугу-Аба. Бо Цяма завжди плазував перед ним і славословив: «Мугу-Аба — ти найрозумніший, найспритніший, найсильніший». Сьогодні ж він зверхньо кричав: «Ти — найдурніший, найслабший і найбільш неповороткий».
Спантеличений і розбитий Мугу-Аба причвалав до своєї печери.
— Що сталося? — спитав дружину, яка сиділа в кутку печери і хникала. — Чому всі мене цураються?
— Три дні тому, як ти пішов шукати їжу, надпечерний старійшина Чвака убив вождя племені Кваку. Зайняв його печеру. І місце.
— Ну то й що? — здивувався Мугу-Аба. — Я ж не був ні братом вождя, ні сватом.
Дружина сказала пошепки:
— Але ж вождь Квака тебе раз похвалив, що ти найкращий мисливець, найсильніший і найрозумніший...
У Мугу-Аба похолонуло в п’ятах. Чоло його вкрилося холодним потом.
1970

ВОВЧА СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Байка в прозі

Після святкової демонстрації звірів у лісі з нагоди свята весни Зайця викликав Вовк:
— Чий портрет ви несли на демонстрації?
Заєць лупнув очима. Пропищав:
— Забув. Їй-же-їй, забув.
А сам подумав: «Чорт його знає, чий портрет я ніс. Перед початком демонстрації ми з Ховрахом так врізали, що всі портрети на одне лице змахували. Але скажи про це Вовкові — то все одно, що підпиши собі смертний вирок... »
— Хто вам давав цей портрет?! — суворо спитав Вовк.
Заєць напружив мізки: «Хто ж мені давав цей портрет?
Пам’ятаю, що ми з Ховрахом випили по пляшці... Потім ще... Але хто давав що нести... Та й признайся, що був на демонстрації косим...»
— Мовчиш?! — перейшов на «ти» Вовк. — Зараз ми тобі наступимо на хвоста, то заговориш.
Вовк викликав двох Шакалів. Зайцеві наступили на хвіст. І куций пригадав:
— Завгосп Борсук видавав нам портрети...
Витягли з нори Борсука.
— Який портрет ви видавали Зайцю на демонстрацію?
Борсук погортав засмальцьовану книгу.
— Інвентарний номер тринадцять.
— Я вас не питаю інвентарний номер! — стукнув лапою по столу Вовк. — Я вас питаю, чий це був портрет!
Борсук лупав очима.
— Не пам’ятаю...
А сам думав: «Хіба їх усіх запам’ятаєш? Для ревізії основне, щоб по книзі грало. Але признатися Вовкові, що не знаєш, хто на якому портреті, все одно, що петлю собі на шию закинути... »
— Не пам’ятаєш? — посміхнувся єхидно Вовк. — Зараз ми тобі наступимо на хвоста, то пригадаєш.
Борсукові наступили на хвоста. І перед його очима почали вимальовуватися риси портрета, який він давав Зайцю.
— Згадав! Здається, портрет Носорога! — зрадів Борсук.
— Носорога, — передражнив Вовк. — А ти знаєш, йолопе, де тепер Носорог?
Борсук подумав: «Скажи, що не знаю, то тільки загуде за тобою». І він пробубонів:
— Знаю...
— Знаєш! — злорадно посміхнувся Вовк. — І даєш портрети його на демонстрацію? Значить, ти навмисне... Значить, ти заодно з Носорогом!
— Прошу вибачити, — пояснив тремтячим голосом Борсук. — Але в мене все правильно... Інвентарний номер сходиться...
— Зате ми з тобою розійдемося! — сказав грізно Вовк і наказав: — Взяти! Спустити шкуру!..
З Борсука спустили шкуру. За те, що не знав, кого дає. Із Зайця спустили шкуру за те, що не дивився, кого бере. А Ховрахові дали під хвіст за те, що все знав, усе бачив, та не сказав кому слід.
1970

ХАТХА-ЙОГА

Ситий не розуміє голодного. Здоровий не розуміє хворого, а той, хто має міцну будову тіла, не відає болів і переживань, — того, в кого ноги як дві вузлуваті тички, груди запалися, мов невикисла паляниця, й руки висять, наче батоги.
Не розуміє він і того, хто нишпорить по книжках, газетах і журналах, вишукує кваліфіковані поради, щоб себе вдосконалити.
То чи дивно буде, що, побачивши в кіно вправи індійських йогів, я вигукнув:
— Хатха-йога — моє життя!
До того як вигукнути цю сакраментальну фразу, я добре все обдумав. Вправи йогів створені ніби спеціально для мене. По-перше, вони виконуються в повільному темпі. Я хоч і холеричного темпераменту, але темпи люблю флегматичні. По-друге, вправи йогів виконуються сидячи або лежачи. І всі вони короткочасні. Як холерик, я терпіти не можу дов— готривалості одного заняття. Хоч як людина, що має нахили до флегматичних темпів, можу терпляче пролежати й цілий день.
Скористався з того, що вдома не було дружини. Поїхала кудись переймати досвід. Одразу ж приступив до тренування.
Почав із дихання. Кладу перед собою годинник. Руку на пульс — видих, і — раз, два, три...
А найменшенький мій:
— Тату, дяй голсцик.
Дав. Погладив по голівці. Знову видих, і — раз, два...
Старшенький:
— Тату, а корова їсть горіхи?
Пояснив.
Ще видих. Раз, два...
Найстаршенький:
— Тату, що ви робите?
— Дихаю.
— Для чого?
— Щоб довше жити й вас годувати.
Він підстрибнув:
— Гі! Наші тато дихають!
І гайнув на вулицю.
Довелося приступити до вправ на зосередження уваги. Йоги вважають, що для цього найкраще дивитися на свічку.
Повиганяв дітей з хати. Засвітив свічку, поставив на стілець, а сам сів на підлогу, заплівши ноги, як турецький султан. Зосереджуюсь.
Коли це в шибку — шкряб-шкряб. Глянув — там їх із десятеро. І мої, й сусідські. Попритуляли носики до шибок, пороззявляли ротики, а очі аж світяться...
Надвечір приходить сусід. Так ласкаво:
— Чи важко без жінки? Коли вона приїде? Не бери до серця. Все вляжеться.
Наступного ранку вибрав момент, коли дітлахи вибігли на вулицю. Сів на підлогу, ногу за шию — не йде. В дитинстві це мені вдавалось одразу. Значить, і тепер піде. Тільки треба напружитись.
Ривок. У сідниці щось хруснуло. Мене зігнуло в дві погибелі. Але заклав. Тепер основне не зупинятися на півдорозі, закласти другу.
Вхопився за ступню. Ривок. В очах потемніло, але заклав.
Тепер мене носом притиснуло до підлоги. Чую, що не витримаю. А ноги скинути з шиї не можу...
Вбігає до хати найменшенький.
— Клич Василька, — благаю найменшенького.
— Со?
— Василька клич!
— Со?
Вбіг до хати середульший. Глянув на мене. Сів на підлогу.
Ноги за шию, бриць-бриць — і сидить.
— Ти, — стогну, — чого? Ану, встань зараз же!
— Ага, а ти сидиш...
— Встань, карбованця дам... Поклич Василька.
Вбігає найстаршенький з цілим виводком сусідських.
— Васильку, — прошу, — ти, Семенку (це сусідський). Ану, легенько беріть за оту ногу — й до себе.
Взяли.
— Куди, іроди! Не в той бік! — заревів я, бо в очах аж вогнем блиснуло. — Біжи, Васильку, поклич дядька Данила. Він, здається, вдома сьогодні.
Вибіг Василько на поріг.
— Дядьку Даниле! Дядьку Даниле! Ходіть сюди, бо наші тато замоталися в ногах!..
Прийшов Данило. Аж присвиснув:
— Може, на тебе шафа впала?
— Не питай, — молю, — допоможи.
— Не можна, — каже Данило глибокодумно. — Не можна по-кустарному. Треба по-вченому. До лікаря треба. Стривай, я зараз...
За кілька хвилин прибіг Данило, взяв мене на руки, виніс на подвір’я й посадив у вистелену сіном тачку.
— Поїхали, — каже. — Бо поки дочекаєшся «швидкої», то швидше дуба вріжеш...
Везе мене вулицею. Юрба дітлахів вистрибує навколо тачки, галасує. Люди стоять у воротах і співчутливо кивають головами. Василько на їхні запитання авторитетно пояснює, що «тато замоталися в ногах».
У поліклініці мене розмотали. Правда, підвестися одразу я не міг. Щось там порозтягувалося.
А лікар сказав:
— Щастя, дядьку, що ви опановували тільки хатха-йогу, себто першу сходинку. А то б вас і сам Бог не розмотав.
1971

НЕ ХОЧУ БУТИ СВОЇМ

Це вже як кому на роду написано. Кожному в житті своя поличка, й кожному на тій поличці своє місце.
Я, наприклад, усе життя скрізь посідаю місце свого.
Пам’ятаю, ще в дитинстві потягнувся до пиріжка. А мати так лагідно:
— Синочку, візьми краще картопельки. Бо прийдуть до хати чужі люди, то не буде що на стіл поставити...
Потім, коли вже парубкував, пішов на весілля до двоюрідного брата. Тітка, що розтицькувала за стіл гостей, лагідно попросила мене:
— Івасику, встань, голубчику. Тут хтось із чужих сяде. А ти свій. Де-небудь притулишся.
Я притулився під кущем у саду. Стріляв листочками до вечора. Та ніхто мене не помітив. Тоді я, щоб не образити нікого, крадькома подався додому.
Коли женився рідний брат, усі зібралися їхати до нареченої. Дядько щось ворожив на подвір’ї біля машини, розсаджував кого куди. А тоді заявив:
— Гості хай сідають у машину, а свої ідіть пішки. Сім кілометрів не така далечінь...
Я, зодягнутий у все парадне, в полудневу літню спеку чалапкав у сусіднє село. І за кожним кроком згадував брата. Снаги мені надавало усвідомлення того, що я йду до цього села раз, а брат ходив два роки майже щодня. Тоді я собі й дав слово, що ніколи не оженюсь так далеко від дому.
Опівночі на весіллі почалася бійка. В шарварку хтось крикнув:
— Бий своїх, щоб чужі боялись!
І врізав мене по носі.
Потім з’ясувалось, що мене справді стукнув свій. Троюрідний брат. Бо йому з п’яної голови видалось, нібито я чужий...
Якось я зайшов до чайної.
— Зозулько, — кажу буфетниці, — мені пляшечку пива.
— Нема пива.
— Як нема? Он переді мною дала чоловікові.
— Так то чоловік не наш. Гість. Із сусіднього села. А ти свій...
— То мені, виходить, треба йти в сусіднє село?
— Переб’єшся...
Перебився. Й ще не раз. Тільки так уже кортить мені в гості!..
1971

НЕ СХВАЛИВ

Після того, як поета Цвіркуненка на зборах нашого літоб’єднання звинуватили, що він відірвався від свого трудового колективу, я задумався. Зі мною так не повинно статися.
Першу свою гумореску, написану після критики на адресу Цвіркуненка, я вирішив прочитати двірникові.
— Ви мені даруйте, — кажу, — що турбую. Але хотів би почути вашу думку.
Двірник терпляче вислухав. Тоді сказав:
— Скарга хороша. Написано грамотно. Без лайки...
Наступного разу я вирішив запросити двірника до себе.
Поставив пляшку.
Я читаю. Він чаркує й слухає.
Коли я закінчив, він стукнув кулаком по столу й сказав:
— Їй-богу, ви пишете, як прокурор!
Пізніше він завітав сам. І ще з порога:
— Ну, на кого написав нову скаргу?
Я, наповнюючи чарки, довго й терпляче пояснював йому, що пишу не скарги, а гуморески. Фантазія, мовляв. Отак у голову лізе, а ти пишеш. А йому, мовляв, читаю для того, щоб не відриватись від народу.
Прощаючись, він заспокоїв мене:
— Ви не переживайте. Це по молодості. Ці художества пройдуть. Із моїм племінником гірше було. Буянив. Шість місяців просидів. А це юринда... Це пройде...
Якось мені вдалося переконати його, що я чиню добре діло. Й показав йому газету, де було видрукувано мою гумореску.
— І скільки за таку статейку дають? — спитав він.
Я пояснив двірникові, що для мене не важить, скільки дають, а важить, що друкують...
Цінитель мого художнього слова сміливіше налив собі ще чарку. І, закусивши цибулиною, порадував мене:
— Коли тобі треба буде щось допомогти, то ти не соромся, звертайся... Можу підсобити фактами...
Він приходив щовечора. Ще з порога владно вимагав:
— Ану, давай будемо читати твої фантазії!..
Потім став навідувати мене ще й ранками.
Я витратив усі свої заощадження. Зате радів, що ніхто мені не зможе закинути того, що закинули Цвіркуненку. Ніхто мені не скаже, що я відірвався від мас.
Одного ранку, коли двірник прийшов приймати черговий літературний опус, у мене на столі пляшки не було.
Він зовсім не слухав, що я йому читав. Нервував, тарабанив пальцями по столу. А виходячи, сказав:
— Щось не в той бік ви повернули. Досі у вас було все правильно. А тепер — не в той бік...
Тоді я вирішив на кілька днів утекти з дому. Ночував у знайомих. За той час у газеті було видрукувано мою нову гумореску. Я завітав у редакцію, щоб подякувати за увагу. Та завідуючий відділом простягнув мені листа:
— Ось прочитайте. Відгук на вашу гумореску.
На клаптику з учнівського зошита було виведено: «Писатель Бабочка відірвався від мас. Його писательства народ не схвалив!!!»
1971

ШТУРМ ПІКУ НАДІЇ

Найкращий відпочинок — альпінізм. У цьому нарешті мене переконав плакат, що три роки висів на фасаді нашого будинку. В себе на заводі я організував команду відчайдухів, і ми сказали: «Не йде гора до Магомета, то ми підемо до гори».
Великих гір поблизу не було. Проте в Україні, мабуть, нема району, де б не було якщо не скелі Кохання, то бодай каменя Кохання.
Стримить така скеля і в нас. Посеред річки Ікавки. Чималенька. Близько п’ятдесяти метрів. Така крута, що чорт голову зламає. Назвали ми цю скелю умовно піком Надії. Попросили одного рибалку, щоб нас перевіз до її підніжжя, й задумалися: «З чого починати?»
— Мабуть, із пляшки, — сказав начальник цеху Соломаха. — До вечора далеко. Гора ж невисока, подолаємо!
— Ні, — заперечив я. — Давайте спочатку складемо план, візьмемо зобов’язання.
— Так, то й так. Ти профорг, тобі видніше, — згодилися всі.
— В кого які пропозиції? — спитав я. — Може, хтось хоче виступити з якоюсь ініціативою?
— Я, — сказав слюсар Дирунець. — Я закликаю всіх узяти пік у скорочені строки і беру на себе конкретне зобов’язання на п’ятнадцять метрів понад план...
Ініціативу Дирунця було схвалено. Одноголосно. Й ми дружно приступили до питання, поставленого на порядок дня начальником цеху Соломахою.
Випили. Закусили. Роздягнулися... Благодать! Сонечко світить. Водичка — як сльоза.
Заспівали «Червону руту». Розповіли масу анекдотів.
Задрімали.
І раптом дрімоту порушив голос начальника цеху:
— Хлопці! Полундра! Горить план! Уже сонце заходить...
Зодягнули швидко на себе альпіністське спорядження.
Об’єдналися вірьовкою. І вгору.
Я поліз першим. Видерся на найближчий виступ.
— Давай! — кричу. — За мною! — І почав дертися вище.
Вже проліз майже половину гори. Відчуваю, хтось мене донизу тягне. Оглядаюсь — начальник цеху Соломаха висить і ніби підошви об скелю точить.
— Вбивай гак! — кричу йому.
— Вбивав уже. Не лізе. Отой чорт, — кивнув униз на слюсаря, — виготовив гаки з низькопробної сталі.
Щойно Соломаха зачепився за кам’яний виступ, щойно я проліз трохи догори, як ізнизу, де замикаючим був постачальник Козюля, долетіло:
— Що ж ти, ідіоте, не тягнеш! У мене вже руки терпнуть.
Оглянувся я вниз. Слюсар Дирунець вперся ногами в кам’яний виступ і пускає димові кільця.
— Ти що, збожеволів? — ревнув я. — У такі хвилини перекур!
У цю мить моя нога ковзнулася по каменю. В останню мить
я зачепився льодорубом за виступ. Хочу дотягнутися ногою до найближчої сходинки — й очі поп’ялися на лоба: сокирище вже на сантиметр вилізло з льодоруба.
— Соломаха, — благально зойкнув я. — Підстраховуй.
На щастя, намацав ногою якусь зачіпку. Вмостив надійно ногу. Серце тріпоче, як баранячий хвіст. Ноги тремтять. А до вершини добрих десять метрів.
— Агов! — гукаю вниз. — Як ви там?
— Давай проведемо невеличку нараду, — просить начальник цеху Соломаха.
— Хлопці, — подав несміливий голос завпостач Козюля, — на вірьовку не дуже надійтеся. Вона близько десяти років у коморі пролежала.
— Шлямбури, — додав начальник цеху, — я не встиг погартувати.
— Драбину краще не чіпайте, бо я забув пофіксувати дюралеві сходинки, — докинув слюсар Дирунець...
Я витер піт із чола.
— Хай вам грець! Раз ви такі, то відв’язуйтесь від мене й лізьте самі.
— Що-о-о? — заревли трьома голосами. — Ти профспілка, ти нас і веди. До половини витягнув, а тепер у кущі?..
Я собі подумав: «Де я від вас подінуся? Подряпає хтось носа, то мені відповідати доведеться...»
До заходу сонця ми таки видерлись на вершину.
Козюля відразу ж висік на камені: «Ми тут були».
— А як тепер злізти? — заскімлив начальник цеху Соломаха.
Ми поглянули вниз і охнули. Прірва. Поглянули на своє
альпіністське спорядження, і всі троє зітхнули.
Схід сонця зустріли на вершині.
Захід теж.
Наступного ранку кинули у воду останню пляшку з останньою запискою:
«Юні слідопити! Всі, всі, всі, хто знайде цю пляшку! Рятуйте нас! Ми на піку Надії!»
1971

Я ЧИ АНТИ-Я

Наука зробила у мені переворот. Досі я не підозрював, що у слона може бути інфаркт. Або що у космосі літають сотні тисяч метеоритів і кожен з них будь-коли може шльопнутися на голову. Тепер іду по вулиці і крадькома зиркаю в небо. Від долі не втечеш, але береженого Бог береже. Дивлюсь у зоопарку на слона і думаю: «Яка несправедлива природа! Такій махині дала тільки одне серце. А дощовому черв’якові — аж п’ятеро. І навіщо? У тих, хто повзає, інфарктів не буває». Правда, Ваня Молдаван доводить: це, мовляв, для того, що на черв’яка будь-коли і будь-хто може наступити. А спробуй наступити на слона!
— Зате, — кажу, — найбільш високорозвиненій і найбільш гуманній істоті — людині — природа дала невичерпні резерви. На кого не може наступити, того доведе до інфаркту...
А оце вичитав про матерію та антиматерію. Виявляється, ще не доведено: ми і навколишній світ з матерії чи з антиматерії?
Цілий вечір стояв перед дзеркалом. Прикидав. З чого я? Бо якщо я з матерії, то моя дружина — з антиматерії...
Прийшов на роботу. Мої колеги, як завжди, у стелю дивляться, дим пускають, у шашки і шахи грають.
— Хлопці, — кажу, — я знаю, що ви атеїсти. Бога не боїтеся. Але совість у вас є?
— Ти що, — питають, — колекціонуєш пережитки минулого?
— Ні. Я шукаю скриті резерви... Бо язиком прискорюємося, а толку нема...
Накинулися на мене:
— Ти що, лакмусовий папір? Тебе що, устромили у наш колектив, щоб показував, що є, а чого нема?.. Інородне ти тіло у нашому колективі!..
— Ще не доведено, — кажу, — може, це колектив інородний. Про матерію та антиматерію читали?
Таке закрутилося!
— Ти що, — кажуть, — кидаєш тінь на наш колектив! Та ми як на тебе кинемо тінь колективну!.. Ти хоч розумієш, що таке колектив?..
Уже зрозумів. Уже сиджу вдома і читаю наукові статті. Виявляється, мурахи чують одне одного по запаху. А терміти з’їдають усе, що потрапляє у термітник...
1971

СУСІДИ НЕ ДРІМАЮТЬ

Десь о другій годині ночі мене розбудив дитячий сміх. Я підвів голову. Моє десятимісячне чадо сиділо в ліжечку й заливалося.
— Жінко, спиш? — торкнув ліктем дружину.
— Так, як і ти.
Словом, сон як рукою зняло. Підвівся я. Увімкнув світло.
— Що ж його робити?— питаю дружину. — Щоб час даремно не гаяти.
— Відремонтуй, — каже, — стола. Того, що гості в неділю поламали.
— Не можна. Стукати не можна. Сусідів побудимо.
— Тоді лови мух. Ніхто не почує. Та й вони зараз сонні.
Ці слова дружини я зрозумів як жарт. І почав перебирати в пам’яті: на що мені найбільше бракує часу?
Магазини вночі не працюють. А то пішов би, накупив би чого треба, щоб удень не простоювати в чергах.
— Знаєш що, жінко? Давай попилососимо в кімнаті.
— А це хіба сусідів не розбудить?
— Маєш рацію... На машинці клацати — теж тріскотня.
Пральну машину теж не ввімкнеш... Я зняв телефонну трубку.
— Ти кудись зібрався дзвонити?— здивувалася дружина.
— Пригадав собі, що Петро вічно нарікає: «Ніколи не зайдеш, ніколи не подзвониш».
— То серед ночі? Людина, може, спить...
— А може, так, як і ми... Подзвоню. Коли не візьме трубку, значить, спить, коли візьме — не спить...
Набрав номер. Почувся хрипкий Петрів голос.
Я тихенько, щоб не розбудити сусідів:
— Алло! Це ти? Привіт! Що? Чого я не сплю? А ти чого не спиш? Бо я розбудив?.. На добраніч... Спи спокійно...
— Тепер він уже ніколи не буде скаржитися, що ти йому не дзвониш, — посміхнулася дружина...
— А ти не дорікай... Краще он зодягни дитину. Підемо на вулицю, погуляємо. Саме раз. Машини не їздять, повітря чисте. Ми не спимо, воно не спить.
— Слушно, — зраділа дружина моїй пропозиції.
За кілька хвилин ми тихенько випхали в коридор дитячий візочок. На пальцях пройшли за ним до вхідних дверей. Двері так тихенько відчинили, що не тільки сонні сусіди, а й їхні пси не почули.
Викотили на вулицю. Добряче погуляли. Потім так само тихенько й непомітно повернулися, повкладались.
Вранці нам ніби на голову впала бомба: весь будинок гудів про нашу нічну вилазку. Одні твердили, що ми сновиди. Інші запевняли, що ми в забороненій секті й отруюємо свідомість свого дитяти. Треті казали, що в дитячому візочку цієї ночі ми везли не дитя, а щось крадене...
Дружина плакала. Дорікала, що винен у всьому я. А мене тішило тільки одне: з такими сусідами не пропадеш. Вони ніколи не дрімають.
1972

Далі

До змісту Євген ДУДАР ВИБРАНІ ТВОРИ