Євген ДУДАР
Вибрані твори
ГУМОР САТИРА

ІМ’Я, ЩО ПРОКАЗУЄ САМЕ ЗА СЕБЕ

Здається, письменник живе в Дударі відтоді, коли він уперше себе усвідомив. Наголошую: саме письменник передусім, а вже потім — дипломований журналіст, багатолітній працівник «Перця», організатор щорічних «Вишневих усмішок» у столичному палаці «Україна», громадянин з українською пропискою в серці, а не в паспорті, заслужений діяч мистецтв України, засновник легендарного «хутора Мозамбік», з якого він надси­лає світові свої сатиричні привіти й інвективи, і так далі. Бо саме в письменницькому слові Євген Дудар щасливо знайшов своє істинне призначення і в ньому ж, слові, витворив сам себе в усій повноті власного єства, власної Долі.

Його неможливо уявити ні слюсарем, ні диригентом, ні спортсменом, ні бухгалтером чи науковим працівником — хоча в кожній із названих «личин» він безсумнівно був би фахівцем неординарним. Тим більше неможливо уявити Євгена Михайловича Дударя в кріслі директора заводу чи народного депутата. Те все — не його. Бо все заступило, став­ши найголовнішою заповіддю життя, служіння Слову. І він служить йому — рідному і єдиному, а через нього й рідному українському родові, народові — самовіддано, беззастережно й по-доброму затято.

Письменницький талант вимірюється й поціновується не літературними критиками й ваговитістю відпущених ни­ми компліментів та епітетів, не кількістю літературних пре­мій та іменних статей у довідниках і енциклопедіях: його мірилом завжди був і залишається читацький інтерес до сподіяного письменником. У цьому сенсі Євген Дудар — один з найуспішніших літераторів нашої доби. Його шалена популяр­ність одних захоплює, других стимулює до творчого змагання, третіх змушує заздрісно шкребти потилицю, а в декого ви­кликає чорне роздратування й сверблячку до написання «дружніх» пасквілів. Проте нікого не лишає байдужим. Але найдивовижнішим є те, що ця популярність абсолютно не прилипає до сатирика, і хоч він нібито ходить у її ореолі,однак  його єство не сприймає, відштовхує її, як перо криж­ня — болотяну воду.

Дудар геть однаковий (точніше — природний і впізнава­ний) у будь-якому товаристві: чи в гурті побратимів-письмен— ників, чи серед людської веремії Сорочинського ярмарку, куди полюбляє наїжджати майже щоліта, чи на сцені сільського клубу під час читання власних творів, чи на фестивалі народної пісні або відкритті виставки робіт когось із друзів— художників. Сатирик і гуморист від природи, він ніколи не дозволить собі знічев’я кпити, легковажно жонглювати словесами «задля піднесення настрою», і вже тим більше — підлаштовуватися під чиєсь зубоскальство. Навколо Дударя просто фізично відчувається силове поле його людської гідності, чесно заслуженого письменницького реноме, світла аура інтелігентності й лицарства. Як справжній (на щастя, зовсім не рафінований) інтелігент, він за натурою — чоловік неконфронтабельний. Але як справжній (знову ж таки на щастя, — не реєстровий і не «професійний») патріот, він без вагань та завбачливого озирання може здетонувати відчутний і результативний емоційний вибух тоді, коли йдеться про зневажувану будь-ким честь і славу його Батьківщини — Укра­їни. Вона для нього — найвища святість і доблесть.

Його творчий шлях, що зрештою привів до всеукраїнського визнання, легким аж ніяк не назвеш, бо йому якщо хтось і протегував у житті, то хіба тільки янгол-охоронець. І воднораз на тому шляхові не траплялося ні трагічних вибоїн, ні дра­матичних кюветів. Зате була одна посутня обставина: за часів панування тоталітарної системи, на які припав період становлення Дударя-письменника: гумористам доводилося реалізовувати своє натхнення на куценькому клаптику суворо дозованих тем і героїв (п’яний кум, злодійкуватий завферми, непохмелений ЖЕКівський сантехнік, сварлива теща... та й, либонь, усе). І багатьох це влаштовувало. Дудар же завжди й недвозначно позиціонував себе як гострий, уїдливий, не­зручний і неручний, без тіні пристосовництва сатирик, та ще й з демонстративно підкресленим національним харак­тером. Його норовлива Муза постійно вирізнялася передозу­ванням сатирично-критичної маси, а це вельми дратувало компартійних трубадурів «небачених досягнень радянсь­кого способу життя», через те лаври, титули й почесті цього письменника «благополучно» обминали.

Думаю, тоді Дударю найбільше стали в пригоді дві риси, що генетично перейшли йому у спадок від багатьох поко­лінь: українська впертість і українська працьовитість. Постій­но й неухильно, від книжки до книжки, тривав процес на­рощування літературних м’язів. Один за одним до читачів приходять його талановиті дітища (до переліку написаного й виданого ним ми ще повернемося). Виробляється інди­відуальна стильова манера письма — суто дударівська, ні на чию не схожа й органічна тільки для цього автора. Він уникає розлогих описів, довжелезних діалогів, банального розжовування «моралі» твору, менторської пози «розумного» письменника щодо читача, котрому треба все тлумачити й нав’язувати власне «резюме». Письмо Дударя — лаконічне, лапідарне, зримо виразне й точне. Кілька коротких речень (часом навіть з одного слова), кілька фраз — і постає ціла картина, всебічний портрет героя чи вимальовується ситуація у всій повноті обставин і мотивацій авторської думки.

Ось як у «Здрастє!»:

Йду по вулиці.Дихаю весною. Впиваюся тихим надвечір’ям.. І прагну чогось такого, що сам не знаю якого.
Раптом іде. Богиня — не богиня. Ангел — не ангел. Диво двадцятого віку.
Пришвартовуюсь. Намагаюся не відставати. Бо, може, якраз моя доля чеше.
— Дівчино, ви любите квіти?
—Шо такоє?
— Квіти любите?
— Здрастє!
— Здрастє! Так любите?
— Шо такоє?
— Квіти.
— Здрастє!..

Гумор і сатира Євгена Дударя — завжди конкретні: ось як у щойно наведеному уривку з гуморески, де об’єктом дослід­ження є людська обмеженість, безкультур’я в поєднанні з агресивністю, бездуховність і атрофація почуття національної гідності.

Феномен комічного у цього письменника ніколи не був самоціллю, приходячи до читача виключно в обрамлення думки. Через те у Дударя практично немає творів, тексти яких можна поверхово пробігти самими очима або читати знічев’я десь у транспорті, аби згаяти час. Комічна ситуація для нього як обов’язковий атрибут жанрової специфіки — то своєрідна наживка, на яку має «клюнути» читач, а вже далі сатирик непомітно, але послідовно й неухильно, виведе його на орбіту своїх розмислів, болінь, терзань на теми невлаштованості нашого світу, життя, буття кожного з нас зокрема і країни та громади загалом. Сатира Дударя — гостропроблемна й через те постійно затребувана на всіх рівнях суспільної свідомості. Маємо хіба додати: це суто дударівська сатира, де напрочуд органічно поєднано зміст і форму, де ідейна суть не «нависає» по-диктаторському над «темою», а формується насамперед на ґрунті художницького, мистецького осмислення дійсності засобами слова, можливості якого — справді безмежні для того, хто має до нього небайдужий слух. Творчий досвід Євгена Михайловича нас у цьому переконує сповна.

Дудар-сатирик конкретний у називанні численних явищ і фактів «ненормальності» українського сьогодення, і в цьому він — безкомпромісний та безжалісний навіть до самого себе (прочитайте бодай його «Автопортрет з натури»). Так само конкретний він і в адресуванні своїх громадянських претензій до реальних постатей нашого політикуму — від президентів, спікерів та голів уряду до «свинарки Астраущенко з хутора "Мозамбік"». І такими ж конкретними (хоча й вигаданими) постають його герої — мешканці згаданого «хутора» Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, дід Тимоха, баба Улька...

Здається, до Дударя в українській гумористиці ніхто не додумався населяти твори короткого жанру постійними персонажами. Завдяки цьому письменник досягає цілковитої виразності зображуваного, робить його зримим, зрозумілим і близьким для читача. Породжені уявою автора, картини та епізоди «хутірського» життя набувають всеукраїнського, вседержавного масштабу, а відтак доростають до узагальнень на рівні свідомості всього суспільства.

На моє переконання, Євген Дудар — найсерйозніший ук­раїнський гуморист. І в тому сенсі, що він найсолідніше і найглибше «копає» й докопується до суті порушуваної, дале­кої від дріб’язковості, проблематики. А ще й у тому, що коли читати його твори, зумисне пропускаючи в них «смішне», то можна хіба уявити, якої напруги й інтенсивності тривала робота думки й душі письменника під час творчого процесу, який огром життєвого матеріалу впродовж років та років робить він об’єктом свого аналітичного дослідження. Йдеться про художницьке й громадянське осмилення цілих епох, та ще й яке осмислення, на яких почуттєвих регістрах, з виходом на які теми й узагальнення! Хто хотів би в цьому пересвідчитися, тих відсилаю, зокрема, до двотомника творів Є. Дударя «Галерея чудотворців». Та й не тільки до цього видання.

Сьогодні лунає багато нарікань на те, що сучасна українська література розтеклася вшир і стала мілководою, що в ній надто мало письменників і творів, якими б захоплювалися найширші читацькі кола. Опонуючи нарікальникам, без ва­гань протиставмо їм як переконливий арґумент їхньої по­милковості творчий доробок та саме ім’я Євгена Дударя. Це ім’я нині широко відоме в усій Україні, його знають у містах і селах, на Сході й Заході, у столиці й «глибинці», у Канаді й Австралії. Дудар уже давно популярний не менш, ніж був свого часу артист Андрій Сова, а нині — всенародний улюбленець Анатолій Паламаренко. Але якщо натхненником їхньої ар­тистичної Музи є текст, так би мовити, чужий, то Дудар читає написане самим собою. І прекрасно читає! Бо воно — вистраждане, пропущене через небайдуже серце, сто разів передумане й переболене, до всього ж — рідне, українське, а найголовніше — високомайстерне й талановите.

Євген Дудар — ім’я, що не потребує додаткових особливих характеристик; воно самодостатнє, воно промовляє саме за себе й посідає своє законне, помітне місце в гурті сучасної національної еліти. Воно несе людино— й державотворчу енергетику, ще раз потверджуючи ту істину, що найперше було Слово. І не біймося у контексті цієї біблейської метафори згадувати також і письменника. Тим більше — коли він справжній.
***
Людину формує родина, час та епоха, природне й духовне довкілля. Це уповні стосується і творчої особистості, навіть якщо її значною мірою, починаючи з найпершого свідомого кроку і слова, «запрограмовано» Господом.

Дудар Євген Михайлович з’явився на світ 21 січня 1933 року. У всіх його подальших біографічних довідках фігуруватиме дата 24 січня — день похрещення новонародженого. Дуалізм життєвих трафунків супроводжуватиме Дударя упродовж усіх подальших літ. Він двічі одружуватиметься, двічі вступатиме до вищого навчального закладу, з другої спроби надрукує свій найперший твір у армійській газеті, зробить два «походи» на «Перець», дві частини його рідні належатимуть до двох різних церковних конфесій: тітки ходитимуть до церкви римо-католицької, а дядьки — греко-католицької. В часи панування «керівної та спрямовуючої» компартії сатирик називатиме себе православним атеїстом, ховаючи від допитливих поглядів натільного хрестика під сорочкою-вишиванкою.

Місце народження — село Озерна, нині Зборівського району Тернопільської області. Ясна річ, у родині не обходилося без теми українського повстанського руху, до якого мав певну причетність Євгенів батько — сільський кравець Міхал, уже за самим родом діяльності людина не просто комунікабельна, а популярна серед односельців. Довгими осінніми й зимовими вечорами до оселі Дударів сходилися люди: хто на примірку чи по виконане замовлення, а хто й по веселі, дотепні оповіді господаря, чиїми «університетами» були, зокрема, співомовки Степана Руданського, гуморески та фейлетони Остапа Вишні, народні анекдоти.

Логічно припустити, що перші зародки почуття смішного, комічного з’явились у малого Євгена саме під впливом батька. Згодом він про це тепло напише у своєрідних біографічній хроніці «Спогади про себе».

У кожного з нас колись щось бува вперше. Першою літературною спробою Дударя був школярський вірш про весну — як виконане старанним учнем домашнє завдання, що його загадав учитель української мови та літератури Євген Ми­хайлович Макух (звернімо увагу на оце «Євген Михайлович»; іще один приклад двоїни невипадкових випадків у долі пись­менника). Утім самої лишень старанності для написання вірша увіч не досить; очевидно, маємо справу з першим про­блиском літературного хисту, пробудженого поетичними творами, що їх чув Євген із батькових уст, і тонко виявленого та підтриманого педагогом. Успіх віршара не залишився не­поміченим, його почали вирізняти з-поміж інших школярів молоді, прислані зі Східної України вчительки історії та біології, даючи для прочитання книжки поза навчальною програмою. Хоча, звісно, тоді важко було говорити про якесь літературне майбутнє простого сільського хлопця. Тим біль­ше, що й сам він у нього не дуже вірив. Бо з атестатом про середню освіту ні сіло ні впало подався до Києва вступати «на артиста».

На вступному іспиті до Київського інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого пошуковець акторської слави читав поетичну антифашистську інвективу Максима Рильського — вірш «Вогонь, залізо і свинець», де були рядки: «Чого ви прагнете, грабіжники з пустелі? Чого ви лізете в радянський наш город? Чи ви надієтесь, що славний наш народ подасть вам хліб і сіль на золотій тарелі?.. » Читав — і зображував на обличчі й у голосі таку люту ненависть до «грабіжників з пустелі», що члени приймальної комісії тремтіли з переляку, після чого... одностайно відмовили юнакові в артистичному хисті.

А тут саме приспіла пора строкової військової служби. Відбував її у далекому азербайджанському місті Баку й надіслав до армійської газети «На страже» віршований фейлетон — дошкульну сатиру на лихослова-каптенармуса, чий лексикон складався переважно з добірного «інтернаціонального» матюка. Прийшла відповідь за підписом «литработник ефрейтор Евгений Евтушенко» (чи не той самий, котрий згодом став відомим російським поетом, а поки що відробляв солдатську кашу в редакції специфічного періодичного видання?). Відповідь, на подив Дударя, негативна: «Ваш фельетон политически слабий». На що український Євген відгукнувся саркастичним катреном такого змісту:

Согласен я, что мой памфлет
Был «слабым политически»...
Но почему же Ваш ответ
Такой бюрократический?

Наступний фейлетон солдатського дописувача таки з’явився в газеті. Може, саме тоді Дудар уперше повірив у силу сатиричного слова.

У тодішній Країні Рад саме тривали господарські й усілякі інші реформи, проголошені партією в особі її першого сек­ретаря Микити Хрущова. Під реформування потрапили також і збройні сили — їхню чисельність було різко зменшено. Демобілізували і Євгена Дударя. Він повернувся додому, в рідну Озерну, де йому знайшлася робота на посаді завідувача сільського клубу. А наступного (1957-го) року він стає студентом факультету журналістики Львівського державного університету імені І. Франка, маючи на меті зосередитися на суто сатиричних газетярських жанрах. Такого спецкурсу на факультеті не виявилось, отож довелося його самому собі «начитувати» — писати курсові роботи та реферати, виробляти базові принципи й наукову термінологію. За основу цієї роботи бралися дослідження сатири Костя Котка (Аркадія Любченка), інших письменників-гумористів.

Студентські роки — період остаточного вибору Дударем власних літературно-творчих уподобань на користь гумору й сатири. На останніх двох курсах навчання він редагував сатиричне «Жало» — 5-метрову стендову газету, що розміщувалася на так званій Стометрівці, улюбленому місці прогу­лянок львів’ян. Випускали «Жало» студенти факультету журналістики та художнього інституту. Критикували, незважаючи на чини й посади, та ще й безстрашно. Для Євгена то була добра практика з усіх поглядів — збирання й перевірки матеріалу, розумного його дозування, поваги до людини й нещадності до нелюдів.

У ці ж роки обласна газета «Вільна Україна» систематично друкує його фейлетони, гуморески, замальовки з натури, об’єктом викривальної уваги яких є переважно потворні явища світового імперіалізму. Їх охоче передруковує «прогре­сивна» зарубіжна преса. Проте коли в об’єктив погляду молодого сатирика потрапляють негативні реалії «по цей бік кордону», йому недвозначно дають знати, що в Радянському Союзі недоліків немає, а тільки точиться наполеглива «бороть­ба гарного з іще кращим». І офіційної цензури теж не існує — зате коли гуморист подає до видавництва рукопис своєї першої книжки, її обрізають аж на дві третини обсягу.

Літературний первісток Євгена Дударя «Прошу слова» виходить у Львові 1967 року. Хто вперше тримав у руках власне дебютне книжкове видання, тому добре відомі авторські почуття. Нічого дивного, що тішився та радів з першого серйозного успіху також і новонароджений письменник. Хай там що, хай збірка пішла до масового читача у скороченому варіанті — зате його тепер знатимуть, поважатимуть (у ті часи письменник і справді був шанованою постаттю в суспільстві), а може, навіть — і цитуватимуть, як колись його батько, сільський кравець, цитував Руданського та Остапа Вишню.

Проте радість тривала недовго. Незагайно на «Прошу слова» з’явилася друком розгромна рецензія, автор якої Ігор Моторнюк не знайшов у книжці ані того, ані сього, ані третього-десятого. Практикувався тоді такий літературно- критичний підхід: оцінювати не те, що є у автора, а чого нема. А не було, звісно ж, ані гостроти сатиричного жала, ані злободенних тем, ані письменницької відваги в обстоюванні правди — одне слово, перший бублик удався надто глевкий. Де вже було знати рецензентові, що якраз гостроту та зло­боденність і відсіяли з рукопису пильні видавничі редактори-цензори! Так би мовити, «відредагували» сосну до форми та змісту телеграфного стовпа.

Одначе все те буде згодом. А тим часом випускникові фа­культету журналістики (1962 р.) лежить шлях зі Львова до Хмельницького, де його чекає вакантне місце завідувача відділу обласної молодіжної газети «Прапор юності». Аж тут накочується нова хвиля реформ: створюються раднаргоспи, гряде адміністративно-господарське укрупнення, партійні та комсомольські періодичні видання починають виходити не в кожній області, а регіонально — на три області (територіаль­но — раднаргоспи) одна. Перестає існувати «Прапор юності», отож Євген Дудар опиняється «за штатом» і повертається до Львова, де йому пропонують посаду редактора університетського видавництва.

І знову щось не так! Видавництво — установа ідеологічна, а Євген — безпартійний, а це ж непорядок, від якого один крок до крамоли. Його хутко приймають кандидатом у чле­ни партії і настановляють директором студентського клубу університету, де спостерігається хронічне занедбання «ідейно-виховної роботи». Та щойно він узявся до діла й дав усьому лад, як почали навідуватися «куми» з компетентних органів: а чого ви, мовляв, тавруєте світових імперіалістів, а під боком виявів українського буржуазного націоналізму упритул не помічаєте?.. То добре було б, аби ваше гостре перо прохромлювало, наприклад, ось такого та ще ось такого добродія «з душком». Ну, а ми зі свого боку відповідно.

Директор клубу не погоджується. І скоро його починають шантажувати тим, що він буцімто поширює серед молоді «заборонені» вірші Василя Симоненка. Як мовиться, над ним збирається чорна хмара. Дударя запрошує на розмову секретар університетського партійного комітету товаришка Смирнова, яка рекомендувала його на редакторську посаду, і дає добру пораду — шукати роботу поза університетом, а ще краще — поза Львовом. Порада цілком слушна, адже в жодній редакції, куди молодий журналіст звертався у пошуках місця, щастя йому не всміхнулося. Він зрозумів, що втрапив до списку проскрибованих. І тоді згадав про «Перець».

У «Перці» він проходив студентську практику. Сам напросився, й хоча взяли його не вельми охоче, він довів, що практикантський хліб, нехай і далеко не солодкий, їв чесно. Неодноразово їздив у відрядження з посвідченням (щоправда, тимчасовим) найпопулярнішого і наймасовішого українського журналу, привозив «з місць» гостропроблемні матеріали, набував досвіду, заводив знайомства. У Черкасах заприятелював з Василем Симоненком — «витязем молодої ук­раїнської поезії» (Олесь Гончар). Ця зустріч стала для Дударя поштовхом до переосмислення власної авторської позиції. Після щирих розмов з автором безсмертних «Лебедів мате­ринства», прочитання його віршів «Дід умер», «47-й рік», «Порада товаришеві з КДБ» та інших гуморист почав ставати сатириком, нарощувати м’язи мужності й сміливості, чого йому часто бракувало раніше. Бо досі за ним стояла тінь батькового минулого, та й власного теж, пов’язаного з подіями визвольних змагань на землях Західної України посеред жорстокого 20 сторіччя. Так чи інакше, а психологічно-во­льове тектонічне зрушення у Євгеновій свідомості відбулося. Практика скінчилася, але враження від унікальної творчої аури в журналі залишилось.

1965 року воно знову привело безробітного львів’янина на поріг перчанського колективу. Головний редактор Федір Юрійович Маківчук — жива легенда тодішньої української журналістики (тридцять три роки пробути в керівному кріс­лі — то вам жарт?!) — зустрів колишнього практиканта без особливого захоплення: «Де ви були два тижні тому? Тоді в нас була вакансія, а в даний час нема!». Дудар виявив готовність, не перебуваючи у штаті, виконувати ті самі доручення редакції, що й будь-який штатний фейлетоніст. Півроку жив у готелі, мотався по Україні, писав добротні матеріали, які зрештою розчулили серце Федора Юрійовича, і ставку Євгенові таки знайшли.

Можна зрозуміти, чому так вабив молодого гумориста єдиний в Україні сатиричний часопис. На ту пору духовне осердя його творчого колективу визначали такі відомі майстри «веселого цеху», як працівники редакції Микола Білкун, Дмитро Молякевич, Юрій Кругляк, Іван Немирович, Олег Чорногуз, художники Валерій Зелінський, Анатолій Арутюнянц. Добре товариство їм складали «позаштатні» Степан Олійник, Анатолій Косматенко, Микита Годованець, Сергій Воскрекасенко, Олесь Жолдак, Павло Глазовий, Володимир Іванович. «Перець» був епіцентром національної гумористики, і хоч він офіційно (але неафішовано) мав статус друкованого органу ЦК Компартії України, у ньому ніколи не пригасав дух вольниці. Інколи опубліковані шар­жі та фейлетони балансували на межі дозволеного. Час від часу з партійного олімпу на редакцію сипалися стріли роз­дратування та гніву — тоді Маківчук вирушав у кабінети ЦК і всі удари приймав на себе, вигадливо й по-народному хитро заспокоюючи пильнувачів ідеологічної цноти. Про такі випадки лишилося безліч переказів та анекдотів.

Цілих п’ятнадцять років правдою і вірою служив Дудар улюбленому часописові, а головне — тій справі, квінтесенцію якої закарбував один із класиків української гумористичної літератури у словах: «задля добра супроти зла». Дударевих приїздів у будь-яке місто чи село боялися недолугі місцеві керманичі, хабарники, бюрократи, хапуги, нехлюї, окозами­лювачі, губителі природи — одне слово, всіляка гидь та нечисть у людській подобизні. Його численні фейлетони, опубліковані на сторінках «Перця», завжди конкретні, доказові, уїдливі, заряджені сильною «профілактичною» енергетикою, а від­так — результативні. Єдине, чого він так і не навчився писа­ти, — це так звані позитивні фейлетони, метою яких була не гостра критика посадових чинуш, а гумористична похвальба провідників найпередовішого у світі радянського способу життя.

Воднораз активно триває процес становлення Євгена Дударя як письменника відчутно сатиричного спрямування. Не секрет, що журналістика — погана подруга літературної творчості. Це дві сфери творчої діяльності, за всієї зовнішньої подібності, передбачають кардинально відмінні підходи в освоєнні та осмисленні одного й того самого життєвого матеріалу, відмінний мовно-стильовий інструментарій, само­достатню в кожному разі організацію естетичної сугестії твору. Зауважмо: Дудар-письменник з часом значно переріс Дударя-фейлетоніста. Очевидно, він і сам це вчасно відчув — і по-доброму попрощався з «Перцем».

Ним написано й видано цілу бібліотеку сатирико-гумористичної літератури. Після згадуваної дебютної збірки «Прошу слова» вийшли друком книжки «Вуглеводи і віники» (1968), «Операція «Сліпе око»» (1970), «Сусіди не дрімають» (1973), «Коза напрокат» (1974), «Дисертація» (1976), «Сеанс гіпнозу» (1978), «Робінзон з Індустріальної» (1981), «Профілактика со­вісті» (1981), «Шедевр за вуаллю» (1981), «Директор без порт­феля» (1985), «Антифас» (1987), «Дон Жуан у спідниці» (1988), «Рятуймо жінку» (1989), «Штани з Гондурасу» (1993), «Хунта діє» (1993), «З публічних марафонів» (1993), «Плацдарм» (1996), «Українці мої, українці» (2001), двотомник «Галерея чудотворців» (т. 1 — «Профілактика розуму»; т. 2 — «Профілак­тика совісті») (2003), «Чума в Україні» (2010).

Творчість Євгена Дударя стала предметом аналітичного дослідження літературних критиків Ореста Сливинського, Івана Пасемка, інших фахівців у галузі «рухомої естетики». Його заслуги в царині художнього слова та національного духовно-культурного відродження відзначено літературно— мистецькими та іншими преміями: імені Остапа Вишні, імені Микити Годованця, імені Пилипа Орлика, імені Петра Сагайдачного, імені Івана Кошелівця, Нобельською премією (відзнака всеукраїнського фестивалю сатириків-гумористів, що відбувається щороку в селі Нобель, на берегах озера Нобель, на Рівненщині).

В 1990 і 1996 роках письменник подорожував містами Австралії та Північної Америки, де провів низку творчих виступів перед місцевими українськими громадами.

Євген Дудар — заслужений діяч мистецтв України, кавалер ордена Ярослава Мудрого 5-го ступеня, член Ради та Президії Національної спілки письменників України, почесний член Національної спілки художників України. 1985 року у бол­гарському Габрово він від України, яка ще не була незалежною державою, поставив свій підпис під установчим документом про створення Всесвітньої асоціації сатириків і гумористів. Отакі «труди і дні» людини, творче і життєве кредо якої формулюється просто: світ буде порятовано сміхом, і наше українське суспільство має шанс на очищення — так само через сміх. Ця позиція принаймні чесніша й реальніша, ніж програми незліченних в Україні політичних партій.

***

Насамкінець не можу не сказати про таке. Є у Євгена Дударя невеличка сатирична повість «Хата». І стоїть та «Хата» дещо обіч усього його творчого ужинку, адже це єдиний розлогий («Спогади про себе» в даному разі до уваги не беремо — вони є белетризованою автобіографією), по-справжньому художній твір на тлі добре відомих читачам гуморесок— «короткометражок». Може — це виняток, що потверджує кожне правило. А може — авторська демонстрація того, що йому до снаги і великі прозові жанри. І мені особисто жаль, що Дудар не написав ще жодного сатиричного роману. То, безперечно, було б явище в нашій літературі. Однак не побиваймося за тим, чого немає. Натомість констатуймо доконаний факт, що все сподіяне письменником упродовж інтенсивного, насиченого, плідного й чесно перейденого літературного шляху вже є явищем. І літературним, і загальнонаціональним.

Дудар збагатив вітчизняну сатиру яскравими спалахами своєї «вольтової дуги», в якій спопеліла велетенська копа лиха на людські голови — і воднораз нею ж стягувалася, злютовувалася крихка ще й сьогодні споруда української дер­жавної соборності. В обстоюванні українства письменник лишається запеклим і несамовитим (вкладаю у ці слова якнайбільше позитивного змісту). Можливо, аби таким бути задля утвердження високих національних ідеалів, він свідомо пожертвував суто художницькою площиною своїх літера­турних шукань. Не докоряймо йому за це. Подякуймо долі, що живемо з ним в один час, на одній землі, в одній країні. І якщо вона гордо називається незалежною Україною — пам’ятаймо: є в тому й чимала заслуга видатного сатирика і гумориста Євгена Дударя.

Віктор БАРАНОВ, заслужений діяч мистецтв України.

Далі

До змісту Євген ДУДАР ВИБРАНІ ТВОРИ