Нострадамус
ЦЕНТУРІЇ

Переклад зі старофранцузької і коментарі Оксани ЗАБУЖКО

ОДКРОВЕННЯ (І, 1—2)1

З тайнописом вночі засядь на самоті,
Поклавши книгу на триніг мосяжний;
Непевний полумінь із пустки заряхтить
І справдить те, що марновірству недосяжне.
Триніг жезлом надвоє перетни,
Край убрання й ступні зволоживши водою;
Це страх, це дрож, це голос із пітьми:
Божисте сяйво. Бог сидить з тобою.

1 Тут і далі перша (римська) цифра означає порядкове число центурії, друга (арабська) — катрена.

Перші два катрени «Центурій» не є пророцтвами: це — опис Нострадамусової методики входження в стан пророчого нестяму, методики, зрештою, не оригінальної, а запозиченої в античного філософа-неоплатоніка Ямвліха з Халкіди (між 245 та 280 — бл. 330), котрий учився в халдейських оракулів і сам розробляв різні теургійні практики. «Тайнопис», що його згадує Нострадамус,— то якраз і є книга Ямвліха «Про єгипетські містерії», видрукувана в Ліоні 1547 р. Нострадамус називає передумови, необхідні для контакту із всезнаючою божистою силою: цілковите усамітнення, найліпше о нічній порі; відповідні атрибути — триніг (древній, наявний в усіх культах символ єдності трьох світів — горішнього, долішнього й, серединного), причому зроблений з міді або мосянжу (мідь належала до т. зв. алхімічного квадріуму — чотирьох обов'язкових елементів алхімічної процедури), а також жезл, базовий символ єдності «верха» й «низу». Згадана в другому катрені вода у Ямвліха виконувала дуже важливу функцію — чаша з водою ставилась на триніг, і візіонер вдивлявся в гладеньку поверхню доти, доки вона не бралася туманом, аби відтак явити його зору низку запотребованих картин. Нострадамус чинить інакше: він «надихається», читаючи Ямвліха («непевний полумінь», що починає проблимувати нізвідки, «із пустки», і є світлом духа), а зволожуючи при цім холодною водою ноги та край одежі — так вправляли, себе в одержимий стан пророчиці славетного храму Аполлона в Дельфах,— він немов остаточно позбувається фізичного почування власного тіла, знеприсутнюється: душа виходить за межі тіла («страх» і «дрож» — характерні симптоми переходового стану), зливається з «божистим сяйвом», і Нострадамус готовий провіщати.

СМЕРТЬ ГЕНРІХА II (І, 35)

Старого лева подолає молодий:
В однім з двох зіткнень, на плацу, в двобої
Він вийме очі з лоба в клітці золотій,
І той сконає смертію страшною.

Один із найславніших катренів — перше справджене (ще за життя Нострадамуса) пророцтво. Французький король Генріх II загинув від рани, нещасливо завданої йому графом де Монтгомері під час лицарського турніру: з'їхавшись докупи за першим разом, противники виявились рівними силою — обоє вдержалися в сідлі, тож звиклий до перемог Генріх наполіг на другому «зіткненні». Від сильного удару у графа де Монтгомері зламався спис, кінець якого, відскочивши, крізь забороло позолоченого шолома вцілив Генріха в око. Важко поранений король агонізував майже два тижні Помер 10 липня 1559 р., в досить статечному, як на ті часи, сорокалітньому віці (Монтгомері був на сім років молодший). Лев належав до улюблених емблем Генріха II.

НАЩАДКИ КАТЕРИНИ МЕДІЧІ (VI, 11)

Сім павітей було — зостанеться лиш три,
Найстарші рано вмруть, а з решти двоє
Поринуть всім єством у братовбивчі гри.
А змовники вві сні наложать головою.

З сімох дітей Генріха II й Катерини Медічі четверо старших — Франсуа, Елізабет, Клод і Шарль — померли в молодому віці, так що перший рядок провіщення справдився вже в 1574 р. — на той час залишилися в живих Генріх III, Маргарита Наваррська («королева Марго») та герцог Алансонський. Драматичні перипетії боротьби за владу між Генріхом та його братом відомі нашому читачеві з історико-авантюрних романів А. Дюма-батька. Партію прибічників герцога Алансонського очолював герцог де Гіз — він та його брат були підступно вбиті вдосвіта у власних спальнях за наказом Генріха.
Катерина Медічі відвідала Нострадамуса, коли подорожувала Провансом 1564 р. На її прохання, він склав гороскопи для всіх її дітей і, між іншим, провістив юному Генріхові Наваррському, що належав до королевиного почту, французьку корону,— хоч у королеви тоді було ще троє синів, троє живих нащадків правлячої династії Валуа. Через чверть століття Генріх Наваррський став Генріхом IV, засновником нової династії — Бурбонів.

ІНКВІЗИЦІЯ І МАЙБУТНЄ АСТРОНОМІЇ

Найбільш тямущих у науці про зірки
Цькуватимуть невігласи-владики,
Судитимуть судом, мов зарізяк яких,
Де лиш знайдуть — втинатимуть їм віку.
(IV, 18)

Багато буде астрономів — чи ж прирік їх
Бог на утиск: від Святого суду,
По буллі в тисяча шістсот і сьомий рік,
Ніхто в безпеці чутися не буде.
(VIII, 71)

Бурхливий розвиток астрономічної науки в другій половині XVI — в XVII ст. не міг не викликати лавини репресій з боку «Святого суду» — інквізиції, покликаної боронити, між іншим, і давній геоцентричний світопогляд: в другій половиш XVI ст. в самій тільки Італії вона засудила до страти 78 науковців. 1600 р. було спалено Джордано Бруно; Галілео Галілей, рішенням інквізиції, з червня 1633 р. перебував під домашнім арештом. «В тисяча шістсот і сьомий рік» папа Урбан VIII заборонив, під страхом відлучення від церкви, видавати астрономічний альманах.

АНГЛІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ І СТРАТА КАРЛА І

Над Темзою впаде фортеця в час,
Як буде в'язнем в ній король запертий.
Його ще коло мосту вгледять раз,
В сорочці білій, сам на сам зі смертю.
(VIII, 37)

Проти Антверпена — Брюссель і Гент; сенат
Засудить короля у Лондоні до страти;
Вино і сіль собі примусять ціну знать,
І уряд через них стерно правління втратить.
(IX, 49)

Громадянська війна (між королем і парламентом) в Англії, розпочавшись 1642 р., закінчилась остаточним розгромом роялістів у 1648 р. — Карл І, який утік до Шотландії, був виданий парламентові («сенату») в грудні 1648 р. й ув'язнений у колишній монархічній твердині (фортеці, що, отже, справді, можна вважати, «впала») — Віндзорському замку над Темзою. Страчений за вироком суду, публічно, 30 січня 1649 р. (не випадково відповідний катрен з IX сотні — 49-й: характерний приклад Нострадамусової числової символіки!), причому на ешафот, споруджений неподалік від Лондонського мосту, Карл І дійсно піднявся в білій сорочці. Дрібна буржуазія («вино і сіль», за трохи зневажливою формулою неприхильного до демократії Нострадамуса), здобувши політичну вагу, домоглася радикальних реформ: у лютому 1649 р. скасовано «стерно правління» — Палату лордів, а в травні Англію проголошено республікою. (Згадка в цьому контексті про Антверпен — проти «Брюсселя й Гента», ймовірно, покликана допомогти скоординувати в часі названі події: в 1648 р. всі названі міста входили до театру воєнних дій — іспанський король Філіп IV намагався відвоювати собі назад уже проголошену незалежною Голландію, яка вступила в Тридцятилітню війну проти Габсбургів, таким чином виявившись втягненою у війну на два фронти.)
Монархію в Англії було реставровано аж 1660 р., одначе спроби Стюартів повернутись до давніх порядків успіху не мали й закінчилися другою, так званою «Славною» (безкровною) революцією, фактично переворотом: верхівка парламенту закликала на престол (потай привізши до Лондона (з Голландії) зятя короля Джеймса II, Вільгельма Оранського, одруженого з Марією Стюартівною. В лютому 1689 р. Вільгельма й Марію короновано як об'єднаних монархів. Ці події провіщено в іншому катрені:

Таємну змову проти свого короля
По морю тридцять лондонців влаштує;
Не схоче смерті той; рожденний між фризлян
З білявкою на троні запанує.
(IV, 89)

«Тридцять лондонців» тут — це ті, хто підписав петицію до Вільгельма з закликом посісти англійський трон. «По морю» її доставив віце-адмірал флоту — назад до Лондона він повертався вже з майбутньою царственою парою на борту. Джейм II «не схотів смерті»: без будь-якого опору він утік до Франції. «Фризляндія» — одна з голландських провінцій, що з неї й походив Вільгельм.

БРИТАНСЬКА ІМПЕРІЯ (X, 100)

Пребуде Англія у понад трьох віках
Імперія велична та могутня.
Здолають море й твердь пройти її війська.
А лузітанам доведеться скрутно.

Колоніальна експансія Англії почалася ще в XVI — XVII ст. — у XVIII, після опанування величезних територій в Індії та Північній Америці, вона виявилась найбільшою в світі колоніальною імперією — й зберегла цей статус навіть утративши в 1783 р. частину північноамериканських колоній у Війні за незалежність Сполучених Штатів: натомість було захоплено Австралію й Нову Зеландію, у XIX ст. розгорнулася широка британська експансія в Азії та Африці — підсумковий третій рядок катрена звучить, немов цитата з Кіплінга. Оскільки засвідчений уже аж нашим століттям розпад Британської імперії виявився таким самим поступовим, тяглим процесом, як її становлення, то приблизність Нострадамусового формулювання — «у понад трьох віках» — виявляється якраз, парадоксальним чином, точністю. Лузітанія — давня назва Португалії. За життя Нострадамуса Португалія чи не енергійніше за Англію провадила колонізацію заокеанських земель: під ту пору їй уже належали Бразілія й Мозамбік, низка територій на північноафриканському узбережжі та Південно-Східній Азії, тож припустити, що за які сто літ вона потрапить під фактичний англійський протекторат, міг хіба що пророк-візіонер.

МІСІЯ УКРАЇНИ (ІІІ, 95)

Гряде новий, стокрот привабніший звичай
Старому, бусурманському на зміну.
Де мова тішить слух, там Борисфенів край
Початок здвигам покладе, злама рутину.

Це — єдиний катрен у «Центуріях», де мова йде про Україну (Борисфенів, тобто Дніпровський, край) та її вирішальну роль у якихось серйозних історичних подіях. Проте, за браком яких-небудь вказівок на час, неможливо з певністю сказати — чи провіщене справдилося й Нострадамус мав на оці історичну місію, виконану в першій половині XVII ст. козацькою армією, коли «над Борисфеном», «де мова тішить слух», отже, в низинах Подніпров'я (Січ?), було виставлено заслін супроти агресії Османської імперії («бусурманського звичаю») в Європу (наприкінці XVII ст. імперія почала розпадатись),— а чи йдеться про майбутні, ще не знані нам події. Все питання в тому, який зміст вкладено Нострадамусом у поняття «бусурманський звичай», в оригіналі «lа lоі Моriquе» — більшість коментаторів погоджуються на тому, що Моriquе означає «мусульманський», або «мавританський», в кожному разі «нехристиянський» закон, але, як не раз траплялося в історії, неясний термін у Нострадамуса може виявитися власною назвою або анаграмою, котра легко розшифровується,— шкода тільки, що встановити це можна лише роst factum. Катрен цікавий і як характерний зразок Нострадамусового «темного стилю», і як дуже точна спроба описати ніколи не бачений ним народ — географічно (в оригіналі «les Воristhenus», тобто «борисфенці», «придніпровці»), і етнічно — через мову (чужоземні, зокрема й європейські, мандрівники, що «відкривають» Україну через сто літ після Нострадамусових пророцтв, одностайно відзначають приємне враження від милозвучності місцевої мови, тож неважко уявити, що й Нострадамуса могло мило здивувати її лагідне звучання).

ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Над міру добрі і часи, й монарх —
Все нагла необачність вщент порушить;
Обмовлять королеву, і вона
Піде на смерть через свою шляхетну душу.
(X, 43)

Наприкінці XVIII ст. — власне перед революцією — Франція була не лише найбільшою, але також і однією з найбагатших європейських держав. Закидаючи «над міру доброму монархові» — безвільному й піддатному на різні сторонні впливи Луї XVI — «необачність», Нострадамус виявив надмірну делікатність: точніше було б говорити про неспроможність, невдатність до державних справ. Марії-Антуанетті, котра загалом була дуже непопулярною правителькою, інкримінувалося насадження корупції, участь у шахрайських операціях по розкраданню державної скарбниці (скандальна «справа про діамантове кольє») тощо. «Обмову» цю, однак, не можна вважати доведеною. Заарештована в серпні 1792 р., Марія-Aнтуанетта була страчена 16 жовтня 1793 р. за вироком Революційного трибуналу. Смерть вона зустріла мужньо і явила справді «шляхетну душу», простивши перед стратою своїм ворогам.
1792 рік для Нострадамуса взагалі межовий — у листі до Генріха II, короля Франції, він писав, що монархія «протриває до року тисяча сімсот дев'яносто другого, котрий уважатися буде за початок нового віку» (Республіку проголошено 21 вересня 1792 р.). Ця нова, зроджена з крові Французької революції, доба скінчиться аж 1999 р., коли епоху Риб остаточно змінить епоха Водолія. Впродовж цих двох століть дух революції — дух насильства й терору — гаруватиме над людством, тож не дивно, що ним інспіровано чимало Нострадамусових провіщень. Щоправда, більшість із них надто загальні, аби можна було чітко розмежувати, в котрих мовиться про Французьку революцію, а в котрих — про її російського двійника, більшовицьку революцію 1917 р. (див. нижче): вперто й послідовно повторювані Нострадамусом визначальні моменти — страта монарха, розправа над невинними (революційний терор), захоплення влади «новою сектою» і навіть червонобарвний символ — однаковою мірою стосуються і якобінської, і більшовицької диктатур. Ось приклади таких амбівалентних катренів:

Червона Владарка — злочин її тяжкий:
Невинна кров дівчат і вдів проллється;
Облудним ідолам палитимуть свічки,
Всіх жах пойме, й ніхто не ворухнеться.
(VIII, 80)

Оплот великий ще до заколоту впав,
І царствений загин оплаканий і наглий.
Неправий цей порід: хто в більшості — уплав
Рікою крові, що всякти у землю прагне.
(II, 57)

Більшість дослідників, щоправда, схиляються до того, щоб ототожнювати «Червону Владарку» з першого катрена з Жовтневою революцією в Росії (особливо заманливо виглядають у цьому контексті «облудні ідоли»!), а 57-й катрен II сотні пов'язують із її французькою посестрою: перший рядок —про штурм Бастілії («оплоту великого»), другий — про страту Людовіка XVI й Марії-Антуанетти, «неправий порід» (в оригіналі «nау іmparfait» щось, уроджене недосконалим) — про вродини нової доби. Проте, всі ці характеристики легко прикладаються й до Росії: «Оплот великий», в даному випадку трон, «упав» ще в березні 1917 р., «загин» Миколи II з родиною був не менше трагічним, ніж у французького монарха, ну, а щодо «породу», то за претензіями на сотворення нового світу російська революція далеко перевищила французьку, до того ж тоді стають зрозумілі ті, «хто в більшості»,— більшовики. Загалом же така двоїстість, багатозначність дуже типова для «Центурій».

НАПОЛЕОН

Що збитків немалих імперії завдав
Коло Італії рожденний імператор;
Ще й його спільників опінія згада;
Різник, а не монарх,— так будуть повторяти.
(І, 60)

Такого жаху хто нагнав би, як не грім
З ім'ям, французьким королям раніш не знаним,
До чужоземок надто ревний; перед ним
Тремтіли Англія, Італія й гішпани.
(IV, 54)

Із порту скореного владу обійме
Такий, що голить лоба; у вигнання
Нікчем, противників майбутніх, прожене
Й на чотирнадцять літ залишиться тираном.
(VII, 13)

Наполеон Бонапарт (Наполеон І — «ім'я, французьким королям раніш не знане») народився на о. Корсіка 1769 р., за два роки по тому, як цей острів «коло Італії» став французьким. Завдані ним Франції «збитки» стосуються не лише величезних людських втрат у численних війнах — втрат, за які європейська шляхта презирливо йменувала його «різником» (битва при Ейлау, найкривавіша з-поміж усіх, увійшла в історію під назвою «різниці в снігах»): варт, однак, згадати й те, що після Віденського конгресу (вересень 1814 — червень 1815 рр.) переможена Франція не тільки втратила всі свої завоювання, а й позбулася частини колоній, якими володіла перед 1792 р. Наполеонова прихильність «до чужоземок» — ще одна притча во язицех: обидві його дружини — креолка Жозефіна та Марія-Тереза Австрійська — були чужинками, можна згадати й «польський роман» імператора з Марією Валевською. Щодо «спільників», згаданих у першому з наведених катренів, то це, найімовірніше, брати Наполеона, яким він, незважаючи на «опінію», надав своєю владою королівських титулів (одному — короля Голландії та Вестфалії, другому — Неаполя й Іспанії). Не випадковий перелік в одному ряду Англії, Італії й Іспанії як об'єктів Наполеонового гніву: коли в 1806 р. Наполеон запровадив супроти Англії континентальну блокаду, то папа римський і король Португалії відмовились підтримати ембарго на торгівлю з Британськими островами — у відповідь Наполеон заарештував папу і, під претекстам походу на Португалію, ввів війська до Іспанії. «Скорений порт» — Александрія, звідки Бонапарт, що на той час (1799 р.) очолював французьку колоніальну експедицію в Єгипті, потай вирушив до Франції, аби здійснити державний переворот і встановити свою диктатуру «на чотирнадцять літ» (з 19 листопада 1799 р. по 6 квітня 1814 р.).
Виняткові своєю ясністю й точністю, наведені катрени належать до найвідоміших у «Центуріях». Взагалі Наполеонові — та й іншим європейським диктаторам — Нострадамус приділив немало уваги. Ось, наприклад, опис битви при Ватерлоо (1815):

Готовий битись — зрадить, а відтак
Ворожий ватажок здобуде перемогу.
Зведеться ар'єргард супроти всіх атак,
Слабкі ж між білих піль доручать душі Богу.
(IV, 75)

«Готовий битись» — маршал Груші, що командував французькою кавалерією,— спершу зволікав, а далі й зовсім перестав виконувати Наполеонові накази. «Ворожий ватажок» — головнокомандувач англійської армії А.-В. Веллінгтон, «ар'єргард», який справді стояв на смерть, становила знаменита, непохитно вірна своєму імператорові Імператорська гвардія. Останній рядок — алюзія до людських втрат у невдалій російській кампанії 1812 р.: ввівши в Росію сімсоттисячне військо, Наполеон вивів із неї насилу 30 000 — решта зосталася в снігах, «між білих піль». Дещо складніше виглядає та сама битва в наступному катрені:

У третій місяць, проти сонця,
Кабану Із Леопардом буть на ратнім полі.
Втомившись, Леопард ввись поглядом сягнув —
Аж там ширя орел у сонячному колі.
(І, 23)

Леопард — геральдичний різновид Лева — символізує Англію, Кабан — символ Блюхера, головнокомандувача прусського війська (250 000 чоловік), яке вкупі з англійським (100 000) виступило проти Наполеона «у третій місяць» його другого правління («ста днів»), отже, рахуючи від його появи в Парижі після втечі з о. Ельба 20 березня,— в червні 1815 р. Дуже цікавий концентрований полісемантизм дає загадкова обставина «проти сонця»; тут і натяк на сонцестояння, тобто уточнення дати (битва при Ватерлоо відбулася 18 червня 1815 р.), і можливість прочитати «Сонце» як класичний символ французького трону (тоді «третій місяць проти Сонця» — це третій місяць протистояння Наполеона Бурбонам), і, нарешті, ще одна цікава деталь — союзники (Кабан із Леопардом) займали «на ратнім полі» позицію обличчям на південь («проти сонця»). Орел — знак імператорської влади; зображувався на наполеонівських штандартах, так що останній рядок досить наочно малює французькі позиції з погляду супротивника.

Далі