Тарас СОБКО
АНАТОМІЯ ХРУНЯ

Дещо про опришків, або
 «Партизанка – FOREVER!»

А Ви помітили, що про опришків нам оповідають якось так перелякано і пошепки, а укро-совкові історики стверджують, що наші опришки – банальні бандити. Звідки вони це взяли? Хто писав про опришків у старі часи? Про опришків писали поляки, австріяки, мадяри, румуни – попросту окупанти. Що доброго може окупант сказати про повстанців? Австрійці, котрі окупували Італію, вважали лідера повстанців Джузеппе Гарібальді також розбійником, а його багатотисячні загони чорносорочечників зграями кривавих зарізяк. Та і взагалі, де у світі хоч один окупант чи паразит не називав повстанців головорізами та не трактував себе визволителем і цивілізатором? Ото ж бо й воно!
Найбільше в Галичині дісталося від опришків орендаторам, економам, управителям, корчмарям, лихварям – суцільний тобі антисемітизм. Та і вірмени заслужили своє. Це і є та причина, чому про опришківство в Україні так легонько – ніби щось там десь було, а може і не було. Російський публіцист В.Кєльсієв, у 60-х роках 19 століття подорожуючи по Галичині, зробив собі висновок, що опришківство ніби й існувало, але з’явилося просто так – «від бездіяльності і нудьгування гуцулів». Це ж треба до такого додуматися і безсоромно сказати вголос. Москаль – він і в Африці москаль. Але головною причиною замовчування опришківства є те, що УПА є природнім продовженням справи опришків. Прадіди-опришки своїми генами передали Дух Воїна онукам-бандерівцям. І діди, і онуки робили чоловічу роботу – боронили свій Край, свою хатину, свою родину від окупанта і паразита. Ходили тими ж таємними плаями, тими ж лісами та хащами, ховалися у тих самих предвічних печерах, били ворога з тих самих засідок і так само були катовані та карані на горло. І німці, і поляки, і австріяки, і москалі залякували непокірну Галичину нелюдськими муками повстанців, показовими стратами та екзекуціями, але партизанка жила і не давала спокою окупанту. Абсолютна більшість повстанців гинула в молодому віці, не клякнувши перед окупантом і віддаючи своє життя за те найдорожче, що дарував Господь, – за Свободу.

Перша письмова згадка про мобільні загони опришків датується 1498 роком. А скільки вони існували до цієї згадки? Останнім опришком Карпат був Микола Шугай, його стратили у 1921-му році. Всього через 21 рік народилась УПА – як Український Фенікс з попелу опришків. УПА – це всього лиш продовження постійно діючої партизанки Західної України. Новий окупант – нова повстанська формація. Назвіть мені ще один повстанський рух у світі, котрий би безперервно діяв зо п’ять століть?
Будь-яка партизанка неможлива без потужної підтримки місцевого населення. Народ чітко відчував різницю між повстанцями і бандитами. Про опришків, як і про УПА, в народі складено багато пісень, легенд, переказів. Про бандитів пісні не складають. Вся опришківська розвідка, як і розвідка УПА, базувалася на інформації отриманій від населення. Глибока конспірація, гірська місцевість, тактика блискавичних ударів гарантували галицькій партизанці усіх часів успіх, а окупанту – жах.
Гори слабаків не люблять. Неможливо жити в горах і не бути бійцем. Це зараз горівцуня гуцула притисла і за гаргачку тримає, а колись було не так:

«На високій полонині зародили рижки,
Закохав я в собі силу та й пішов в опришки».

Опришкам треба було протистояти військовим частинам і каральним загонам, смолякам і гірським стрільцям, тобто професіоналам (!!!), тому говорити, що збідованих і голодних кріпаків приймали в опришківські компанії – брехня. В опришках були кращі. В опришках були вишколені бійці. На опришківських бойових вишколах молодь вчили володіти списом, герлигою, стрільбою з лука, куші (арбалета), пізніше з’явилася вогнепальна зброя, котра у опришків була не дуже в пошані, бо стріла летить тихо. Про бій голіруч і казати не треба. Символом опришків була бартка, якою вони філігранно володіли та на якій присягали. В опришки брали після серйозних випробувань, як фізичних, так і психічних. В опришки гниляків і лайдаків не брали. По селах доходило до того, що парубок не міг оженитися, якщо не був в опришках, або хоча б на опришківському вишколі. Дівчата таких не визнавали. Як не був у опришках – то значить хворий. Весною з отарами на полонину виходило дуже багато хлопців і зайшлі люди дивувалися, для чого так багато чабанів? Але все село знало, що ті хлопці ішли до опришків, на бойовий вишкіл, де після всього відбувався відбір до ватаги.

А якою була фізична підготовка!? Це ж не просто пробігти горами який десяток-два кілометрів з амуніцією і зброєю, напасти на ворога, перемогти і бігом до схову. Та ще й здобич за плечима. Ось тут загадка. В народних переказах оповідається, як після кросу перед боєм опришки лягали на землю, 33 рази читали «Отче Наш», набиралися від Землі Сили і повністю відновлювалися. Так говориться в легендах, але дослідники знають і про «помічне»: допінги, бойові наркотики, ковальська вода, в якій гартували залізо і т.д. Ну, як у порядних бойовиків усіх часів. В старі часи багато карпатського люду служило в римському війську (легіонер-легінь), звідси і професійне відношення до бойової школи у опришків.
Є легенда про те, як опришки насипали лихварю у чоботи горячого вугілля і заставили його танцювати. Не так все було. Спробуйте насипати в чоботи каміння і їх взути. Не вийде, чобіт на ногу не налізе. Співставляючи легенди і спогади, дослідники змалювали іншу картину: опришки на жаринах від згасаючої ватри босі танцювали аркан і запросили до себе в коло босого корчмаря. Він попікся, а вони ні – мольфарили, хлопці, мольфарили! А воно й не дивина, бо у багатьох народів є цей феномен, ходити по розпеченому вуглю.
Коли Височан в Отинії збирав військо, там відбулося багато дружніх герців між опришками і козаками. Всі до одного герці виграли опришки. Можна зробити висновки, щодо військових шкіл і якості вишколів. У козаків взагалі не було навчання бою зі скрученими ззаду руками, науки звільнятися від пут та багато іншого. Якщо по сучасному, то козаки – це військо, опришки – спецназ. Врахуйте, що ще Хведір Вовк констатував той факт, що серед українців найвищий зріст мають гуцули. А ще згадайте 1919 рік: 1-й Український Гуцульський полк морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського. Адмірал набирав у свій полк тільки здорованів. Там служили виключно гуцули.
Нам оповідають про малочисельні групи опришків, а в 1621 р. опришки здобули фортецю Пнів. Під час визвольної війни 1648-1654 рр. опришки взяли штурмом королівські замки у Новотанці та Сяноці. 1744 р. захопили Богородчанську фортецю. Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. на Великій Україні – лозунг «Схід і Захід разом» аж ніяк не новий. У 1653 р. в Молдові, при війську Тимоша Хмельницького, під орудою Харачка було 2000 опришків. А нам розказують тільки про невеличкий загін Олекси Довбуша.

Емблемою, фірмовим знаком ранніх опришків був Хрест богині Дани – древній український символ, що вважався оберегом Оратанії-України. В стародавньому розумінні цей магічний знак несе жіночий аспект – стихію Води (звідки назви рік: Данастр, Данапр, Данай) і використовувався як магічний патерик у древніх жерців.

Такий свастичний хрест зберігається і в Коломийському музеї Гуцульщини. У музей цей патерик потрапив з Коломийської церкви 19 ст. Оце Вам приклад синтезу християнства і язичництва.
В старих книжках згадується, що знак Дани опришкам випікали на грудях, з лівого боку, під час ініціації. Ніхто з чужих не повинен був цей хрест бачити. Це був тогочасний знак-ідентифікатор для своїх. Присутність хреста Дани в опришківстві підказує, що, по аналогії з іншими стародавніми повстанськими рухами, початок опришківству міг дати якийсь древній клан жерців-воїнів. Вони попросту боронили свою Батьківщину, свою Святу Землю-Матінку.

Замість того, щоб піднімати в галичанських дітях опришківський і бандерівський дух, заставляти дітей займатися спортом, виховувати здорових і розумних патріотів, захисників Галичини, по школах збираються читати курс «Толерантність». Мовляв, на своїй землі, у своїй хаті треба терпимо ставитись до хамів, хуліганів, нелегалів, комуністів, тарганів, сатаністів, паразитів, педерастів, окупантів і всіх-всіх! Вчителі ж не пояснять дітям, де межа тої толерантності бо і самі цього не знають. Інструкціїї не було. «Толерантність» – це курс лекцій, як швидко і правильно стати на коліна.
Говорив з одним місцевим можновладцем про те, як підтримати секції бойового гопака, як підняти гуцульський рукопаш, стрілецький спорт, як зробити так, щоб молодь пам’ятала про честь і совість, вчилася боронити себе, свою родину, свою Галичину. Часи ж непевні – воювали усі республіки союзу і ні одна з них не була готова до випробувань, бо усі були впевнені, що «ніц не буде». Начальник з того всього упрів, заслинився, йому умкло, а потім у перелякано-пацифістичному пориві випалив: «Я проти зброї взагалі! Категорично! Я... я не люблю зброю!»
Як хлоп не любить зброю, то є велике підозріння, що він любить... іншого хлопа!
Спортивна стрільба повинна бути Галицьким національним видом спорту, це зумовлено нашою історією, а може і майбутнім. Арістотель неспроста сказав: «Про військові вправи громадян треба турбуватися не заради того, щоб когось поневолити, а заради того, щоб самим не стати рабами». Еге ж, Центральна Рада також не любила зброї і чим то все закінчилось?...

І насамкінець мушу сказати, що мені мало віриться в те, що наша «українська» русскоязычная армія буде захищати галичан у лиху годину. Ну, хіба що пару западенських підрозділів. Того й приходить думка, що споконвічні народні традиції та звичaй треба підтримувати і леліяти: «Партизанка – forever!»

Собко Тарас.
Івано-Франківськ
2008р.

P.S. А пам’ятника першоджерелу повстанських рухів в Галичині, опришкам, в нашій області немає. І чого би то? Комусь страшно? Десь на закапелках пам’ятник Довбушу є, але то тільки одному Довбушу.

До змісту Тарас СОБКО АНАТОМІЯ ХРУНЯ

Далі