Під час опалювального сезону батареї в моїй кімнаті аж шкварчали. Тому малювати оголену натуру було і приємно, і легко. Бо в теплій кімнаті якось легше вмовляти гостей на жертви заради мистецтва. Гості до мене або самі підіймались, або я по них спускався на четвертий, жіночий, поверх. Одна з особливостей інституту, де всі вони вчились, полягала в тому, що там готували як перекладачів з російської мови на інші, так і з мов республік на російську. Тому до моїх послуг, вважайте, були всі "дівчата нашої країни" (тобто СРСР'у). Хоча вони й були до моїх послуг, але... треба було з ними роззнайомитись, не наступаючи на мозолі їхнім фраєрам, зробити портрет, а тоді вже роздягати і малювати.
З тюркомовними дівчатами стосунки склались чудові. Якщо делікатно і наполегливо вмовляти, то згоджувались.
Угро-фінська мовна група або без всяких там портретів і довгих умовлянь роздягалась, або навідріз відмовлялась. Подальші контакти були безплідні.  Кавказькі дівчата перший рік гуртувались і тримались сторожко і агресивно, як у бойовій зоні. До себе близько не підпускали. Відокремити когось із компанії було неможливо. Якщо хотів намалювати портрет однієї, доводилось запрошувати з нею двох-трьох подруг. Але далі портретів у перший рік навчання справи не просувались.
Та на другий рік навчання горянки наче показились. Познаходили собі якихось напівкомерсантів чи напівбойовиків. Може тому ці зелені горянки лягли під бойовиків, що майже всі вони хизувались шрамами, здобутими в джихаді... Одним словом, тут підходить імперський вираз: "Восток — дєло тонкоє...". Вони то милувались зі своїми палестинськими федаїнами та лівійськими нелегалами. То ходили зі здоровенними синцями через усе "шамаханське" личко. То тікали від своїх комерсантбойовиків і ховались за ще не оприходуваних подруг. То гордо відкидали прохання про замирення своїх крутілів. А потім, правда, через якийсь час самі ж до них і приповзали.  Так що мені нема чим хвалитись — горянок я не помалював.
Навіть Фузу, яка одного разу до мене прийшла.
Якось я піймався в ліфті разом із Фузою. Був я з гостинцями із ЦДЛ'у. В одній редакції мені трошки рублів підкинули.
Не втримався і влаштував собі в буфеті ЦДЛ'у банкет - заливна осетрина, бутерброд з горбушею, пиріжок із яблуком і подвійна кава. Та ще й додому, здається вдруге у своєму житті, купив здоровенну шишку ананасу. Кажу я Фузі:
— За годину приходь. Чаю вип'ємо... як буде час — помалюю. Добре?
Фуза, ніби на згоду, сіпонула гострим підборіддям і гордо вийшла з ліфта на своєму поверсі.
Як підійшов час, нарізав я на блюдечко скибочки ананасу і в похідний мисливський стопарь націдив кубанської ізабелли.
Тут і Фуза пошкрябалась у двері.
Запросив до столика.
Фуза сильно потягла повітря своїм довгим носом. Чи то запахом ананасу чи ізабелли насолоджувалась. Взяла одну скибочку ананасу.
Аж тут хтось загарлав у коридорі, щоб я біг на кухню. Я полишив Фузу і вискочив до кухні — підгорало моє тушковане м'ясо.
Коли впорався з каструлею і повернувся до своєї кімнати, двері були щільно закриті.
Відімкнув замок і хотів зробити Фузі зауваження, що треба обережніше поводитись із цими підступними замками. Та Фуза щезла. На блюдечку не було ані скибочки, а порожній стопарь лежав на підвіконні.
Коли ж я знов зітнувся з Фузою в ліфті і сказав, щоб вона прийшла до мене на малюнок, вона оскаженіло гарикнула мені в обличчя: "Я не продаюсь!.." І прожогом вискочила з ліфта на чужому поверсі.
Потім, по роках, мої московські знайомі розповідали, що Фуза після закінчення інституту на Кавказ не повернулася. А пила і тинялась по гуртожитках у земляків. Як ото хтось із кавказців говорив: "Без вісті пропавшіє на асфальтє..."
Та ще дурніша пригода в мене вийшла з однією дипломанткою. Ну таке в неї було монголоїдне лице, такий жовтий колір шкіри, таке смоляне лискуче волосся і така туга постава, що я не втерпів і майже силою затяг її до себе.
Умовляв дуже довго, аж самому набридло. Моїх, може двохгодинних, зусиль вистачило тільки на те, щоб вона зняла блузку та бюстгальтер. Сиділа напружено, наче задерев'яніла. Стискала той бюстгальтер і не хотіла його кудись сховати.

Якось вже я надряпав кульковою ручкою невеличкий малюночок. Думав, що збільшу цей сюжет для наступного, головного сеансу і собі полегшу роботу. Та не так вийшло-наступного дня відключили батареї. І коли я повернувся з лекцій, в кімнаті було прохолодно. Тому, поки не зігрілося від сонця приміщення, до дипломантки не підходив.
Аж ось і нагода трапилась — давали стипендію. Ну, підійшов. Щось вона була насуплена і ледь промимрила у відповідь на привітання. Мені б треба було відійти без зайвих слів, а я візьми та й спитай, коли ми зможемо продовжити малюнок.
—  Ви мене образили!
—  Я?! Та ні вам і нікому про вас жодного поганого слова не сказав.
—  Для чого слова? Мене роздягли — і це значить не образили?! Ми горді люди! Ми з негідниками не дружимо!..  Крутнулась і пішла геть. Отакої!..

Того самого дня, опівночі спускався я пішки з сьомого поверху, бо ліфт відключили, до чергової. Роману було погано із серцем і він попрохав мене зателефонувати до невідкладної.
Коли ми з черговою, дебелою Фаїною, додзвонились, зрештою, до медиків, настав мені час тьопати, ні, звиняйте, це сьогодня тьопаю, а тоді — стрибати!
І наздогнав я десь між другим і третім поверхами нашого марксиста — Міхаіла Івановіча Зарбабова. Цей головатий недомірок зосереджено ступав на засмічені сходинки. На його коротких ніжках були чистенькі домашні капці з помпончиками.
Він вже вліпив мені трійку з марксизму. І її завізували і він не міг її виправити на двійку, тому я не був коректний до його русофільської мімікрії
і нагадав йому про це дуже чемно:
—  Добрий вечір, вельмишановний Мікаеле Оганесовичу! — Він аж шарпонувся. Ну я не став називати ще й Зарбабяном, а просто спитав — Що сталося? Ще хтось вам не здав іспит?
—  А ну вас! Таке скажете! Іду до Р-ої, хай вона негайно закриє вікно! І негайно припинить!
—  А чого їй закривати вікно? І що вона має припиняти?
—  Тому що вона танцює!
—  Та хіба тільки вона одна танцює? Та нехай собі танцює!
—  Ще чого не вистачало?! У мене діти, син і дочка! Їм з вікна все видно!.. Вони все бачать!..
—  Господи, — кажу я. — Так не тільки ж Р-на танцює! Там біля ліфта справжній танцмайданчик влаштували.
—  Та як ви не можете зрозуміти — вона гола танцює! Їй затвердили диплом — от вона й влаштувала кардебалет на радощах... Залізла на стіл і танцює.. І штори, ви уявіть собі, не закрила!..
Мені не стало повітря, від сміху мені аж живота спазмами взяло. Я спинився і плакав від сміху.
Зарбабов подивився на мене з такою люттю, що, якби знов була його сила, я мав би з марксизму одиницю.
—  І чого ви смієтесь?!!
—  Михайле Івановичу. (Пожалів я його мімікрію.) Це я над своєю помилкою сміюсь... Їй-богу!
Не знаю, чи повірив цей кавказький марксист моїй божбі, але слухати мене не став і, видряпавшись на майданчик четвертого поверху, швиденько потупотів по коридору.

Далі