Тоді вся спілка тулилась в кімнатах-закапелках на другому (і останньому) поверсі старосвітського будиночку на площі Калініна (а перед тим — Думська площа, а ще була площею Жовтневої революції, а тепер — Майдан Незалежності).

Щосереди та п'ятниці, по роботі, у холі спілки малювали натуру. У закутку ставили два щити для об'яв — роздягалка готова. Будь ласка — роздягайтесь і марш голяка на подіум. Ентузіасти приходили заздалегідь, щоб зайняти добре місце.

Відвідувачі цього рисувального збіговища поділялись на ентузіастів —  серед них найславетніший-славний блаженний Сергій Отрощенко; "золотарів" — (тепер їх називають "вуаєристами" — (вони не стільки малювали, скільки ковтали слину від споглядання жіночої наготи); і випадкових клієнтів, часто навіть на піддатті, як от добрий рисувальник Тарасенко. Одного разу навіть з'явився вальяжний Микола Петрович Глущенко (клікуха в системі НКВД — "Ярема"). Стояв під стіною, щоб ніхто не зазирнув. Він і коли підраховував, що і за скільки в нього купили з чергової виставки, так само ставав у глуху оборону, щоб ніхто не міг зазирнути в його записну книжку.

Натура була головним чином жіноча, хоча траплялась і чоловіча.  Була одна особливість у поведінці натури — чим була гірша модель, тим вона акуратніше приходила на сеанси.

Т. Я. проходила по першому розряду: зросту високого, бліде лице, очі зелені, чорне волосся важко падало на тугі білі плечі. Любила стояти, якмога сильніше виламавшись в талії. Але ще більше любила позувати лежачи.  Викрутить своє багате тіло, прикриє очі рукою, ніби від яскравого світла сафіту, і з-під ліктя вивчає, хто і як на її голизну вибаньчився. А як надибає якогось "золотаря", що ще й ніби випадково, просто на нього, коли міняє позу, стегна розтулить... Добре піддатий Тарасенко одного разу, вздрівши такий фокус, про срамне тіло Т. Я. виголосив: "Ннну, обєз'яна..."

Зрозуміло, що Т. Я. завжди спізнювалась і завжди через якусь неймовірну історію... Ну, звичайно ж, їй вірили, вибачали і чекали... Бо вона таки добре позувала. Позувала і в інституті. Якось Мобуту мені жалівся, що вона позичила в нього зі стипендії та й по тому... Я ж не можу поскаржитись на неї, бо не мав з нею ніяких стосунків.
Отож зрештою, про справу. Я спізнився того разу і прогавив кульмінацію події. Але мені детально про все розповів старий Шамович. Він приповзав раніше всіх, не дивлячись на свою серцеву задуху. Потім він і старостою був нашої студії, коли цей будинок на площі зламали і ми малювали в одній із кімнат худфонду на подвір'ї зруйнованого Михайлівського монастиря.  Як на диво, Т. Я. прийшла раніше, навіть раніше деяких ентузіастів. А тут якраз почали збиратись члени спілки на засідання секції. Прийшов і "Співак". Деякі уточнення — "Співак" невеликого зросту, руденький, з великими залисинами, очі блакитні, вирячені. Мав сильний і чистий голос.  Особливо вражаюче в нього виходило, коли на повну силу легень у нічному парадному співав арію Ріголетто із словами: "Партізани, ісчадьє ада, спрятать куда успелі?.."
Т. Я. стояла в купці ентузіастів і розпускала чернуху про те, як вона потрапила в авіаційну пригоду. "Співак" піднявся у спілку і, побачивши Т.  Я., привітався з нею. Вона не відповіла. Він вдруге привітався. Тоді Т. Я.  зовсім відвернулась від "Співака". Тоді він смикнув її за руку і вже в лице їй: "Ти чого не хочеш зо мною розмовляти?.." Т. Я. вишкірилась: "Та пішов ти!.." — і врізала "Співакові" по пиці...

"Співаку" стало млосно. Його поклали на канапу і відпоїли валокардіном.. Мені ця веремія зіпсувала настрій. Тим пак, що я перся через усе місто на малюнок. Адже ні майстерні, ні своєї кімнати в мене ні тоді, ні ще багато років по тому, не було, і до всього, в чому тут справа? Чому Т. Я. врізала нашому "Співакові"? І, взагалі, все це мало неприємний присмак — я захоплювався малюнками "Співака" ще зі школи. Коли в майстернях виставляли на худраду, ми, молоді, бігали помилуватись на "співакових" натурниць. Робив він малюнки сангіною або вугіллям на великих аркушах рулонного паперу. Я пильно придивлявся до його вправ. Він так хвацько передавав всі звиви і опуклості жіночої плоті. Я дивився і запам'ятовував. Потім, багато років пізніше, мені його прийоми прислужилися.

Через кілька днів здибався я із Заїкою. Заїка, то особлива тема. Він належав до одного з найсильніших художніх кланів. Навіть у ті часи, коли їх "батько" був уже не на горі, вони мали і закупки з виставок, і заробіток у худфонді. Заїка завжди знав найсвіжіші новини про всякі художні та біляхудожні справи. Пам'ять у нього була чудова, почуття гумору відмінне. Ці дві якості його не покидали навіть тоді, коли був упитий вщент.
—  Вожатий! — Кажу я йому (бо він був піонервожатим нашого класу, коли я вчився у художній школі), — Може ти знаєш чому Т. Я. вмазала "Співакові"?
—  Т-т-тттти ппппправильно пи-пи-пи-таєш. В-в-в-вона у-у-у-ууу ннас нна К-ккинь Г-г-г-грусті к-к-кккрутилась...

Тут я зрозумів, що Заїка випив щонайменше пляшку оковитої і треба набратись терпіння, щоб дізнатись про причину ляпаса.  Заїка пояснював так довго, що я, з ним розмовляючи, підпав під його сугестію і теж почав заїкуватись.

Отож, якщо відкинути загикування, то справа виглядала так. "Співак" був степендіатом творчих художніх майстерень. І "Борець" теж був стипендіатом тих майстерень.
Ті майстерні, то був справжній рай для нашої художньої братії.  Безкоштовне приміщення, стипендія, художні матеріали, натура — безкоштовно, ще й майстер-друкар тобі б до послуг і друкарські верстати, якщо ти графік.  У тих майстернях "Співак" малював "большіх" і "малєнькіх ленінов" та ще кращих, ніж в інституті, оголених натурниць.
Що малював "Борець" — не знаю. Певно щось про страйки революційних робітників початку століття. Ну, і як завжди, тягав пудові гирі, м'язи розкачував. І ось наш Борець щось заметушився, зашарпався. Збігав до магазинчику, притяг дві пляшки шампанського і здоровенний кульок цукерок "Мішка". Може кілограмів зо два. Ходить "Борець" по майданчику між майстернями і десятикілограмовими гантелями біцепси наганяє. "Співак" виходить із друкарської майстерні і питає: "Чого це ти такий веселий?"
—  Сьогодні до мене Т. Я. прийде! Зрештою умовив! Помалюємо, а потім ми її оприходуємо. Вона от і шампанського і "Мішок" замовила. Це вже точно, цього разу прийде,.. не підведе...
—  Теж мені подія, — каже "Співак", — кому вона тільки не давала!
—  Може ти хочеш сказати, що ти теж її шворив?!
—  А як же!
—  Сказати можна що завгодно...
—  Потрібні докази?! — "Співак" теж завівся.-Так знай, коли вона почне кінчати, то почне швидко-швидко проказувати: "та-та-та-та-та!" Як завжди, Т. Я. спізнилась, але вже ж прийшла. "Борець" помалював її.  А потім, коли вона наїлась "Мішок" і видудлила пляшку шампанського, то зляглась із "Борцем".
І справді, як її вже розібрало, то вона затріскотіла, як заведена:
"та-та-та-та-та-та..."
"Борець" не витримав розреготався.
Т. Я. враз протверезіла і спинилась: "Чого регочеш?"
А "Борець" і скажи, що його "Співак" попередив про оту її примху.
Т. Я. встала, вдяглась і, як "Борець" її не умовляв, пішла геть.  А всі деталі "Заїка" тому так добре знав, бо він ще на той час, по протекції свого знаменитого дядька, виконував службу і коменданта, і інтенданта того хитрого художнього будиночку у вишневім ряснім саду.  Із сумом згадую свого піонервожатого. Жива була душа — п'яний, як чіп, а почнеш говорити з ним про мистецтво, а він тобі хоч яке завгодно місце з Гололя процитує. Чи порівняє якийсь фрагмент з "Двох грошів надії" з "Кубанськими козаками". Хоч як він пив до кінця своїх коротких днів, та розуму не пропив, а от тіло знищив.

Далі