Відсутність державної ідеології

Як не парадоксально, але Україна впродовж десятиріччя своєї незалежності так і не виробила чіткої державної ідеології. А без цього державі, як судну без стерна і навігаційних приладів, неможливо прокласти правильний курс у безмежному житейському морі. Хоч дехто з новітніх політиків, наприклад, один з небезвідомих теоретиків проросійської орієнтації нової України та єдиного євразійського простору Володимир Гриньов стверджує, що у нас нібито відбулося “поспішне зречення комунізму на користь націоналізму” і що “проголошення національної ідеї й розпалювання націонал-“патріотичної” пропаганди з яскраво вираженим антиросійським забарвленням уявлялося для “партії влади” (мається на оці президентство Л.Кравчука – В.К.) дуже зручним ідеологічним прикриттям, що й зумовило її симбіоз з політичними колами відверто націоналістичної орієнтації” [1] .

Коли б це справді було так, то нині не доводилося б говорити про відсутність державної ідеології в Україні, так само як і про відсутність чіткого визначення, що ж є українською національною ідеєю. Ми і досі перебуваємо під колишнім чужим ідеологічним впливом. Переляканий українофоб побачив біди молодої держави в наявності націоналізму саме тоді, коли ці біди полягають саме в його недостатності. Ще Микола Міхновський поставив діаґноз нашої найбільшої хвороби: “Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу її”. [1] З того часу ця проблема не тільки не була розв?язана, але й під дією різних факторів ще більше ускладнилася.  

Здавалось би, що з проголошенням незалежності, з відродженням української національної держави, буде вироблена відповідна державна ідеологія, в основі якої лежатиме українська національна ідея, і українська нація візьме на себе відповідальність за долю і доброжиток усіх громадян країни. Без цього нашим провідникам завжди бракуватиме цілеспрямованості і вони в розгубленості вестимуть суспільство навпомацки, натикаючись на перешкоди і набиваючи лоба. Пригадаймо бодай слова, сказані ще 1993 року з трибуни Верховної Ради тодішнім Прем'єр-міністром України Леонідом Кучмою:“Скажіть мені, що будувати, і я буду будувати” [1] . Потім, уже в ранзі Президента України, той же Леонід Кучма публічно заявить, що в Україні національна ідея нібито не спрацювала. Насправді ж, це не так. Не національна ідея не спрацювала, а не працювали на національну ідею нова-стара політична еліта та той же Леонід Кучма з його оточенням, що за обов?язком, за вповноваженнями держави мали б клопотатися про утвердження української національної ідеї.

Для деяких науковців-прислужників це стало своєрідним сигналом, їх наче з ланцюга спустили – заднім числом вони стали “обґрунтовувати науково” хибний постулат Президента. Чи не найбільше за інших старався академік Петро Толочко, виступаючи в різних російськомовних – ні, не наукових, а в загально-політичних – виданнях, з піною на губах доводячи, що національна ідея в Україні таки не спрацювала. Тому, що “у нас немає цієї самої ідеї”, бо й “української нації як державно-політичної спільноти ніколи не існувало”  [1] . Академік дуже оригінально розуміє поняття “корінний народ, титульна нація”. Він відмовляє українцям у праві називатися корінною нацією у своїй державі, як на нього, то всі національні меншини є “корінними”. Пан Толочко не бачить різниці між нацією корінною і національними меншинами, не хоче визнати, що корінна нація, як правило, є більшістю в державі (хоч і не обов?язково), що на цій території вона проживає з діда-прадіда, що вона є титульною нацією, і, зрештою, те, що корінна нація не має іншої, крім власної, держави, що її етнічні групи, що живуть і інших державах, є національною меншиною по відношенню до корінної, титульної нації держави проживання. [1]  Все це дозволяє зробити висновок, що “Толочко голосно, цинічно демонструє і популяризує свою антидержавну, антинаціональну, антиукраїнську світоглядну позицію” [1] .

Ще далі пішла секретар Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики Олена Мазур, публічно заявивши: “Я часто произношу слово «русский». Русские – это люди, которые живут на русской земле. У нас более ста национальностей, и все мы русские [1] ”. Як бачимо, в розумінні дами з мандатом, української нації не існує, а українська земля – “русская” і всі сто нацменшин, які живуть на ній – також “русские”. Можна було б не зважати на цей явно нездорове марення, але ж воно іде не від пересічного обивателя, а від депутата, ще й не рядового, вищого законодавчого органу України. Є над чим замислитись українцям, які обрали до Верховної Ради таких депутатів, чи не так?

На жаль, невизначеність в ідеологічному сенсі вищого керівництва держави, відсутність у його повсякденній діяльності національного стержня, не сприяє консолідації суспільства, вносить розбрід в суспільну свідомість, сіє еклектику в законотворення. В новій Конституції України, яка хоч і була ухвалена під тиском і поспіхом Верховною Радою у червні 1996 року протягом однієї ночі, проте стала значним кроком у напрямку демократії порівняно із латаним-перелатаним основним Законом Української РСР, що діяв до того, тим не менше у ній міститься немало непродуманих, половинчатих, а то й зовсім хибних положень. Одним із таких є положення загалом добротної та прогресивної статті 15, яка декларує багатоманітність політичних, економічних та ідеологічних засад суспільного життя, про те, що “жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов‘язкова” [1] .

Можна лише здогадуватися, що це положення ухвалювалося, по-перше, як компроміс між різними політичними силами, представленими у Верховній Раді, а по-друге, – щоб запобігти повторення минулого сумного досвіду, коли ідеологія однієї партії – комуністична, – як і сама партія, стала єдиною, панівною та одержавленою. Отже, стосовно окремої політичної партії процитоване положення можливо й виправдане, але без спеціальної обмовки про це воно сприймається буквально, і з нього випливає, що Україна не мусить мати своєї засадничої, домінантної, себто державної ідеології, без якої практично жодна держава існувати не може. Адже така ідеологія, незалежно від того, задекларована вона чи ні, сприймається як річ сама по собі зрозуміла, визначає магістральні напрямки розвитку держави, головні морально-духовні цінності, на які зорієнтоване громадянство, принципи захисту суспільних інтересів та самої держави від руйнації. 

Тому практично кожна держава виробляє власну ідеологію: Франція – французьку, Німеччина – німецьку, Швеція – шведську. Це абсолютно не суперечить ні самій ідеї, ні принципам демократизму. Професор Косик із Парижа показував мені свій паспорт французького громадянина: у графі “національність” написано “Франція”, у графі “місце народження” – “Галичина”; в українському ж паспорті графу “національність” знято зовсім.

Багатоетнічні Сполучені Штати Америки у цьому плані – визнана цитадель західної демократії – є чи не найбільш заідеологізованою державою: тут над усе дорожать державними символами, на кожному кроці вивішують державні прапори, гордяться американським пашпортом для закордонних поїздок, при наданні американського громадянства виставляються досить жорсткі умови, зокрема такі, як необхідність п‘ятирічного проживання в країні, знання англійської мови та історії США, принесення присяги громадянина державі. Все це є ні що інше, як окремі елементи єдиної державної ідеології. До речі, ні в Америці, ні в жодній з європейській демократій не прийнято виступати проти власної держави, її суверенітету та незалежності, як це вільно робиться в Україні, навіть у Верховній Раді – найвищому законодавчому органі, де нерідко звучить недержавна мова та лунають заклики до реанімації покійного Союзу і входження України до нього складовою частиною.

При виробленні молодими державами власної ідеології неможливо обминути таке помітне явище, як націоналізм і проігнорувати історичний досвід європейських та інших демократичних країн. Загальновідомо, що “Французька революція була першою маніфестацією націоналізму. Небавом він поширюється у цілому світі… ХІХ століття – це доба націоналізму в Європі. В ХХ ст. націоналізм стає могутнім фактором в Азії й Африці” [1] .  

Додамо до цього, що в 90-х роках ХХ століття саме національно-демократичні визвольні рухи стали одним із вирішальних факторів, що привели до розпаду інтернаціонально-колоніальної радянської імперії під назвою СРСР і утворенню на базі колишніх союзних республік низки самостійних, незалежних національних держав. Зрозуміло, що новоутворені державні структури у зв‘язку з цим, виробляючи власну ідеологію, мусили б передусім враховувати національні інтереси. Там, де рішуче порвали з комуністичною ідеологією і обрали національні орієнтири, наприклад, у прибалтійських країнах, там і успіхи державотворення та життєві стандарти населення на порядок вищі, ніж там, де, не виробивши національної ідеології, наприклад, в Білорусі та Україні, продовжують барахтатись у морі посткомуністичних реалій, доводячи свій люд до повного зубожіння. 

Тим часом досвід Європи свідчить, що курс на забезпечення національних інтересів, коли сама “держава стала індентифікуватися з нацією, а цивілізація – з національною цивілізацією [1] ”, в поєднанні із загальнолюдськими цінностями та правами людини, є найперспективнішим. У нас же, на жаль, ще й досі плутають націоналізм із шовінізмом та нацизмом. Тимчасом треба чітко розрізняти націоналізм поневоленого народу, який бореться за свої людські та національні права (саме поневоленим був тривалий час український народ), і націоналізм, який прагне до підкорення інших народів і поневолює їх (таким є націоналізм російський, який називають імперським шовінізмом). А від великодержавного шовінізму один крок до людиноненависницького нацизму, який інші нації вважає нижчими, недорозвиненими і відмовляє їм у людських правах та в самому існуванні.

У нашій країні ще й досі спостерігаються рудименти комуністичної ідеології, коли саме слово “націоналізм” та ще з означенням “буржуазний” сприймалося в кращому випадку щонайменше як лайливий, а нерідко як ворожий термін, а носії цього поняття розцінювалися як “вороги народу” з усіма наслідками, які з цього випливали. І тільки в роки незалежності, слава Богу, націоналізм починає сприйматися так, як і має сприйматися – як “загальноєвропейський рух, що визволив десятки поневолених і упосліджених націй, що утворив великі національні культури і літератури”  (за М.Міхновським). На жаль, не тільки тепер, а й в минулому “цей рух світла і волі українська інтеліґенція, подурена і запаморочена усякими московськими теоріями, вважала нічого не вартою дурницею на радість москалям і на свою і на народу свого погибіль. Дорогою ціною довелося їй платити за своє духовне рабство” [1] .

На прикладі України особливо наочно видно, до чого доводить відсутність державної ідеології, зорієнтованої на реалізацію національної ідеї та національних інтересів. У внутрідержавному житті бачимо економічну стагнацію, розшарування населення на купку надбагатіїв-олігархів та більшість, яку кинуто за реальну межу бідності, брутальне порушення прав людини, відсутність демократії та свободи слова, ігнорування чинного законодавства. У зовнішній політиці проголошена сумнозвісна багатовекторність, згідно з якою уже названо добрих півтора десятка “стратегічних партерів”, а насправді – Україна не має власної чіткої міжнародної політики і шарахається між Сходом і Заходом, між Москвою і Європою. Її лідери публічно висловлюються за європейський вибір, а на ділі всією душею тягнуться до Росії і всіляко сприяють посиленню її впливу на Україну. 

Правовий нігілізм наскрізь пронизав політичну систему держави. Безкарність стимулює організовану злочинність та корупцію. Зневіра простих громадян у справедливість і законність сіє песимізм і розчарування в суспільстві. Вище керівництво в державі, щоб утримати ситуацію під контролем, намагається сконцентрувати основну владу в одних руках – Президента, – все більше штовхаючи країну до авторитарного режиму, від якого недалеко і до тоталітаризму.

Якщо держава не має власної ідеології, їй нав?язують чужу – сфера політики, як і природа, порожнечі не терпить. Тому не правильно було б говорити, що в Україні відсутня ідеологія взагалі. Вона є, але – не українська, а часто – антиукраїнська. Під прапором нібито демократії, плюралізму і свободи слова поле суспільної свідомості засівається зернами явного українофобства, громадськості нав?язуються у науковоподібній формі такі антиукраїнські старі й новітні міфи, як “теорія” єдиної колиски для трьох слов?янських народів, недержавності (і нездатності до державності) української нації, неможливості існування України без Росії, спільного євразійського простору, ідея двомовності тощо. [1]  

Останнім часом набрала обертів пропаганда, починаючи з Верховної Ради, так званого союзу трьох слов‘янських держав – Росії, Білорусі й України. 1999 року у Києві при підтримці тодішнього голови Верховної Ради України Олександра Ткаченка було проведено міжпарламентську конференцію “Білорусь, Росія, Україна: досвід і проблеми інтеґрації”, на якій приховані і явні українофоби чи то завуальовано, чи то прямим текстом проводили цю ідею. Якщо депутат українського парламенту Володимир Тропін намагався хоч якось обґрунтувати, чому “необходимо создать Союз наших государств” [1] , то його колега з Російської Думи Александр Тягунов заявив з усією прямолінійністю: “мы всегда считали, что самым лучшим подарком для Союза Беларуси и России будет присоединение к нам Украины” [1] . І якщо комуністи, не криючись, створюють у Верховній Раді депутатську групу ЗУБР (за Україну, Білорусь, Росію), то так звані центристи з числа олігархів справжні наміри прикривають словесною еквілібристикою, висуваючи ідею “До Європи – разом з Росією”. 

То ж чи варто дивуватися, що у незалежній Україні на кожному кроці подибуємо символи комуністичної доби: бронзові, гранітні та бетонні зображення більшовицьких вождів, у назвах міст, сіл, вулиць використані їхні імена? Навіть у столиці маємо вулиці Червоноармійську, Артема, Косіора, Мельникова та пам?ятник Ленінові у центрі міста, в якому той ніколи навіть не бував. Указ першого Президента України Леоніда Кравчука про ліквідацію комуністичної символіки не виконувався при його президенстві, не виконується, тим більше, за часів Леоніда Кучми. Мер Києва Олександр Омельченко пообіцяв свого часу на зустрічі з представниками Київського відділення Конґресу української інтелігенції прибрати з вулиць і майданів комуністичних ідолів, звести їх в одне місце і відкрити музей символів тоталітаризму під відкритим небом, але слова свого не дотримав: чи то кишка виявилась тонкою, чи то йому не дозволила це зробити вища влада. 

Професор Іван Белебеха наводить кричущі факти комунізації суспільного життя на Харківщині уже за часів незалежності. Так, Харківська міськрада ухвалила рішення про встановлення пам‘ятника (і встановила!) Г.Жукову, який разом з Берією підписав зловісний наказ про примусове виселення з України українців, яким випала недоля перебувати під німецькою окупацією; та ж міськрада відхилила рішення виконкому й рекомендації топонімічної комісії перейменувати площу Рози Люксембург на площу Соборності України; Сахновщинська райрада вирішила спорудити в райцентрі пам‘ятник Леніну – і пам‘ятник був поставлений. [1]

Так привчають український народ до терпимості до тих, хто його гнобив і знищував. 

Водночас антиукраїнськими силами ведеться активна робота, щоб ідеологічно обезброїти українське суспільство. Один з напрямків цієї роботи – приниження національної гідності українців, заміна національної культури космополітичним сурогатом, ревізія національної історії, паплюження таких українських національних святинь та символів, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Особливо на цьому набила руку антиукраїнська, як правило, російськомовна періодика, серед якої виділяється особливою українофобською агресивністю газета “Киевские ведомости”, що її контролюють сумнозвісні українські олігархи. Публікації у ній опусів журналіста О.Бузини, історика Я Тинченка, письменниці О.Забужко викликали масові протести української патріотичної інтелігенції та відсіч національно-демократичної преси. [1]    

 Такі нападки на наші національні символи, наші святині, знакові постаті в нашій історії не випадкові: адже поваливши стовпи української духовності, моральності, істинного патріотизму, легко позбавити світоглядної опори українську націю. Бо ідеї, висловлені у творах Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки можуть і мають бути покладені в основу національної ідеології Української держави. Харківський професор, доктор економічних наук Іван Белебеха детально розглядає ці проблеми в книзі “Честь України”. Із зрозумілим болем він змушений констатувати: що, на жаль, українська “державна влада не спромоглася створити таку політичну систему, а в ній ідеологію, яка б захищала інтереси українського народу, української незалежної державності. Поки що панує політична безсистемність, різновекторність, дезорганізація, дезорієнтація нашого суспільства” [1] . 

На тему національної ідеї сьогодні є вже значний масив наукової літератури. Та годі шукати єдину і вичерпну дефіницію, що ж таке національна ідея. Скрушатися з цього приводу нічого: досвід інших народів доводить, що “в жодному з них національна ідея не висловлена новою елітою у вигляді єдиної концепції” [1] .  Звичайно, наука має досліджувати, розробляти і утверджувати проблеми національної ідеї в теоретичному і методологічному планах. Але якщо практика чекатиме на теоретичні визначення і концепції, то це надовго загальмує становлення національної держави. Треба виходити з практики, яку й має узагальнювати теоретична думка. А на практиці національна ідея включає всі кроки і дії, які спрямовані на розвиток нації, на перетворення її в державну націю, на захист національних інтересів, розвиток національної духовності, звичаєвості, утвердження національної гордості і національної відповідальності за вільний культурно-духовний розвиток національних меншин у державі. 

В Україні сьогодні широко використовуються означення “національний, національна”, але форма не наповнюється національним змістом. Маємо національні академії, університети, театри, навіть Комітет з Державних премій імені Тараса Шевченка перйменовано в Комітет з Національної премії. І цей Комітет, до складу якого входять такі відомі націонал-демократи, як Микола Жулинський, Іван Дзюба, Іван Драч, якраз після перейменування відмовляє в присудженні Національної Шевченківської премії і професорові Анатолію Погрібному за патріотичну, написану кров?ю серця, широко знану книгу на захист української нації, української культури, української мови “Якби ми вчились так, як треба...”, і відомому публіцистові Сергієві Білоконю за фундаментальне дослідження “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. А перевагу віддано посібникові з історії України члена-кореспондента НАНУ Мирослава Поповича, виданого на гроші Д.Сороса, в якому з космополітичних позицій потрактовується і перекручується історія нашої держави. Всі три праці були представлені в одній номінації. Це типовий приклад того, як у нас національна форма наповнюється далеко не національним змістом. 

Чи не тому у нас ігнорується національна ідея, національні інтереси, національна ідеологія, національні кадри, що все це передбачає демократію, підконтрольність влади народові, прозорість внутрішньої й зовнішньої політики? А оскільки не вироблено нової ідеології, то замість неї користаються старою, не афішуючи це особливо: адже святе місце порожнім не буває. І в країні все помітніші рецидиви колишніх радянських часів у різних галузях суспільного життя: командування економікою, тотальний контроль над засобами масової комунікації через економічний шантаж і фізичне знищення опозиційних журналістів, брутальний тиск на опозицію і розправа з нею через адміністративні важелі та силові й судові структури, насаджування культу особи через підконтрольні електронні та друковані засоби масової інформації. Зрештою, як сказав один з відомих політиків, безсило розвівши руками: маємо те, що маємо (Л.Кравчук). А маємо, на жаль, ось що, як сказав інший відомий політик в пориві передвиборної відвертості (Є.Марчук), ніби заочно сперечаючись із сумно відомим третім державником, який ніяк не міг втямити, що ж будувати (Л.Кучмою): 

“Замість суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави в Україні побудоване дивне і жорстоке суспільство, де офіційно виголошені слова мають протилежний зміст, а державні дії – протилежний результат.

Творення такого суспільства супроводжується величезним і стрімким його просуванням в минуле” [1] .

Україні як національній державі потрібна національна ідеологія, якщо хочемо мати не просто Україну, а Україну українську. Бо, тут важко не погодитись із всесвітньо відомим правозахисником, головою Української Республіканської партії, видатним політиком-патріотом нової України, який 27 років відсидів у радянських контаборах, Левком Лук?яненком: “Немає інтересів вищих за національні. Вони вершина, вищої від якої нема” [1] .

На жаль, і в питаннях утвердження української державної ідеології, і в питаннях виховання у громадян України національних почуттів, пробудження національної самосвідомості, національної гордості далеко не кращий приклад подає сам Президент України Леонід Кучма. Влітку 2001 року в Криму він продемонстрував таке принизливе плазування перед політиками з Москви, яке може допустити лише безвільна маріонетка. Де ж це видано, щоб глава Української держави промовчав, коли одіозний мер Москви і відомий українофоб Лужков уже вкотре публічно заявив, ніби плюнувши в обличчя українського народу і його Президента, що Крим був і є російським. І хіба можна вважати прийнятним для Президенти України бучно святкувати разом з Путіним день Російського Чорноморського флоту, фактично відібраного в України разом із севастопольською базою, і проігнорувати свято своїх рідних моряків, яке відбулося лише на день пізніше після російського? Що це – холопська запопадливість перед московським паном? брак національного духу? відверта зневага свого, українського? чи цілком свідома політична лінія на знедержавлення власної країни? Хай читач сам робить відповідний висновок.

Отже, ясно, як Божий день: якщо ми хочемо мати самостійну державу, а не територію, якщо ми хочемо мати український народ, а не населення, Україні потрібна національна державна ідеологія як система політичних, економічних, правових, філософських, моральних, естетичних поглядів – невід‘ємна складова частина суспільної свідомості, своєрідний компас державотворення. У нас є що покласти в основу державної ідеології: це – тисячолітні традиції та звичаєвість українського народу, це – життя і творчість його Апостола Тараса Шевченка, це, зрештою, – воля українського народу, одностайно висловлена на референдумі 1 грудня 1991 року і спрямована на побудову незалежної, самостійної, суверенної, соборної Української держави. На жаль, за десять років такої ідеології не створено. Не тому, що наша політична еліта недолуга, а тому, що вона не патріотична. Тим, хто нині керує державою, національна ідеологія не потрібна. А тих, кому потрібна, до влади не допускають. У цьому якраз і полягає одна з найсильніших і найруйнівніших антиукраїнських тенденцій в Українській державі. Тому сьогодні доречно нагадати всім: воля народу є священною, вона не може ігноруватися, тим більше перекреслюватися чи переглядатися жодним, хай найвищим, законодавчим чи виконавчим державним органом, жодною політичною партією, громадською організацією чи населенням окремого реґіону. І заради майбутнього нашої держави і нашого народу треба законодавчо тепер закріпити результати референдуму, якщо цього не було зроблено по гарячих слідах, передбачити кримінальну відповідальність за порушення волі народу. І будь-які дії, що йтимуть всупереч цій волі, треба розцінювати як антинародні, антидержавні і такі, що стоять поза законом.