Віталій КАРПЕНКО
АНТИУКРАЇНСЬКІ ТЕНДЕНЦІЇ
в  УКРАЇНСЬКІЙ  ДЕРЖАВІ

СПРАВИ ЦЕРКОВНІ

Церква в Україні, хоч офіційно і відділена від держави, має надзвичайну вагу у державотворенні. Її вплив на консолідацію нації, згуртування народу, на його самосвідомість, моральність, духовність незаперечний. Тому поняття Церква-Народ-Держава становлять нерозривну єдність, у якій кожна із її складових тісно взаємопов‘язані та взаємозалежні [1] . Не дивно, що українці, волею долі після Другої Світової війни опинившись на чужині, складаючи цент до цента, пфенінг до пфенінга, передусім будували храми. Вони нагадували їм про рідну землю, ставали осередками спілкування, допомагали зберегти своє українське коріння та національний патріотизм, не забути рідну мову в чужемовному середовищі.

Церква є стрижнем суспільної моралі, виразником громадських настроїв; вона утверджує загальнолюдські цінності, віру в Бога, у справедливість, любов до ближнього і своєї Батьківщини, вселяє в душу спокій і віру в майбутнє, зміцнюючи усім цим підвалини держави.

Тому не дивно, що вороги української незалежності робили і роблять усе можливе і неможливе, аби ослабити вплив церкви на суспільну свідомість. Так було до жовтневого перевороту за царської імперії; так було й після, за часів більшовицького тоталітаризму, коли всупереч проголошеному войовничому атеїзмові церковнослужителів, які залишилися живими після винищення духовної еліти, було поставлено на службу режимові; так є і нині, у незалежній тепер Україні. Суть одна і та ж, тільки шляхи досягнення мети різні. Щоправда, в усі часи залишався дієвим принцип: поділяй і владарюй.

То ж і намагаються наші недоброзичливці передусім роздрібнити, розчленити українську спільноту у будь-який спосіб і будь-якими засобами. В тому числі: територіально – штучно поділяючи, акцентуючи на деяких відмінностях, на східняків і західняків; адміністративно – нав‘язуючи реґіоналізацію, що може призвести до розчленування єдиного державного організму; політично – стимулюючи створення безлічі дрібних політичних партій і розколюючи на частини ті, котрі більші, (нині в Україні налічується понад сто партій); духовно – розчленивши українське православ‘я на кілька гілок, підримуючи різні секти, використовуючи місіонерів з інших країн, включаючи й темношкірих, яким щедро надається теле- і радіоефір і які вчать ламаною російською мовою українців, народ з тисячолітніми християнськими традиціями, християнської віри.

На жаль, саме у духовній сфері, найважливішій для національної монолітності, чи не найбільшу спостерігаємо роздрібненість. І не в тому біда, що в Україні діє 68 церков і релігійних формувань різних конфесій – нехай собі діють, це демократично, бо будь-який громадянин з найрізномінтнішими поглядами може задовольнити свої духовні потреби чи забаганки. Біда в тому, що розчахнуте на окремі гілки українське православ‘я. Сьогодні в державі є такі православні громади: Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ(КП), Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), філія Московського Патріархату під назвою Українська Православна Церква (використовуватимемо у скороченні її фактичну назву УПЦ(МП)). Додаймо до цього ще громади Російської Православної Церкви, Старообрядницької Православної Церкви, Російської вільної Православної Церкви, Грецької Православної Церкви тощо – матимемо теперішню мозаїку нашого православ‘я.

Якщо ж говорити про християнство взагалі, то не можна не згадати Української Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков, які після успішного візиту в Україну 2001 року Папи Римського Івана-Павла ІІ отримали сильний імпульс до саморозвитку, подальшого утвердження та посилення впливу, а також – десятків різних християнських відгалужень: євангельських християн-баптистів, євангельських християн, християн-молокан, п‘ятдесятників, адвентистів сьомого дня, адвентистів-реформаторів, свідків Ієгови, лютеранів і багато інших [1] .

Практично всі ці названі і неназвані християнські, а ще й нехристиянські церкви, лояльно ставляться до Української держави і не є загрозою для її незалежності. УПЦ(КП), УАПЦ, як і УГКЦ твердо стоять на ґрунті Української Державності, підтримують українські духовні цінності і відстоюють українські національні інтереси. Реальну загрозу становить УПЦ(МП), точніше ієрархи цієї, однієї з найчисельніших і найаґресивніших церков, яка, по суті, є п‘ятою колоною Москви у нашій державі.

Не будемо заглиблюватись у суперечності між УАПЦ та УПЦ(КП) – вони не є непереборними і підігріваються штучно певними силами, в тому числі й державними чинниками. Але поставимо запитання так: чи потрібно Україні три православні церкви, які називаються українськими? Звичайно, ні. Кому ж це вигідно? В першу чергу Москві, бо саме вона, втрачаючи з розвалом Союзу свій вплив у колишній союзній республіці, спровокувала розкол, і всіма силами противиться об‘єднанню українського православ‘я, особливо якщо таке об‘єднання відбудеться не під егідою Московської Патріархії, а, не дай Бог, навколо ненависного їй Київського Патріархату.

Нині в Україні склалася дивна, щоб не сказати парадоксальна ситуація: маємо незалежну соборну державу, та не маємо єдиної Національної Помісної Церкви. І це на святій київській землі, де першопоштовх Христовій вірі надав ще святий апостол Андрій Первозваний, на тій землі, народ якої понад тисячу років тому прийняв християнство і звідси воно розповсюдилось на схід. Від самого початку, ще з часів князя Володимира, Українська Православна Церква була автокефальною, впродовж 700 років мала безпосередній канонічний зв‘язок з Церквою-матір‘ю – Царгородською Патріархією. За цей час вона пережила трагічні сторінки своєї історії: вистояла в чорні дні татаро-монгольського іга, боролась за свою легалізацію за часів Польсько-Литовської держави, протистояла унії. 1458 року стався поділ Української Церкви на Київську та Московську митрополії, остання з 1589 року стає патріархією. В 1685 –1686 роках сталася гранично несправедлива метаморфоза, передумовою якою була військово-політична угода гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем, яка обернулася повним поневоленням України, – московські ієрархи хитрістю та підкупом царгородських духовних владик добилися перепідпорядкування Київської Митрополії Московській Патріархії. 

Власне, з цього часу практично впродовж всієї своєї історії Українська Церква боролась за незалежність від Москви, і часто ця боротьба набирала драматичних, а часом і трагічних, надто за більшовизму, форм. Відроджена на початку 20-х років Українська Автокефальна Православна Церква митрополита Василя Липківського була зліквідована за сценарієм Головного Політичного Управління (ГПУ) уже наприкінці 20-х років, а більшість ієрархів та священиків репресована. Розстріляний більшовицькими катами за постановою так званої “трійки” від 20.11.1937 року і сам предстоятель УАПЦ митрополит Василь Липківський [1] . Так само була розгромлена по Другій Світовій війні УГКЦ у Західній Україні. З того часу панівною в Радянському Союзі стала поставлена під контроль влади і підгодовувана нею Російська Православна Церква. [1]

В 1990 – 1991 роках, з початком розпаду Радянського Союзу, виникли передумови для відродження Української Православної Церкви і унезалежнення її від Москви. Першим із церковних ієрархів осягнув цю ситуацію тодішній екзарх України, митрополит Київський і Галицький Філарет – він першим порушив питання про створення окремого церковного управління в Києві на базі екзархату РПЦ – то був правильний на той час, поступовий і безболісний шлях до автокефалії. Розгублені перед лицем національно-демократичних рухів та “парадом суверенітетів”, московські ієрархи змушені були погодитись з Філаретом і надати у жовтні 1990 року УПЦ певну автономію в управлінні та дозволити українським ієрархам самим обирати главу цієї Церкви, сподіваючись на тимчасовість таких поступок. Після ухвалення Верховною Радою Акту про державну незалежність України питання незалежності УПЦ постало ще з більшою гостротою – скликаний з ініціативи митрополита Філарета восени 1991 року Помісний Собор проголошує автокефалію УПЦ. Філарет добре розумів, що незалежній Українській державі потрібна незалежна Українська Церква, і сподівався дістати на це згоду Москви, дотримуючись толерантності: весною 1992 року він виносить на Московський архієрейський Собор прохання: “встановити історичну справедливість – надати повну канонічну самостійність Українській Православній Церкві” [1] . Це була та краплина, що переповнила чашу терпіння московського попівства – ієрархи РПЦ зрозуміли, що Філарет надто далеко зайшов, незалежність УПЦ зовсім не вкладалася в плани Москви. З цього моменту активізується антиукраїнська діяльність верхівки Московської Патріархії, проти “розкольника” Філарета розв‘язується кампанія шельмування та очорнення, всупереч логіці і канонічним нормам його позбавляють духовного сану, а згодом оголошують йому анафему. 

На противагу УПЦ на чолі з Філаретом Москва створює свою церкву, також з назвою УПЦ, але під своєю юрисдикцією, і ставить предстоятелем митрополита Володимира (Сабодана). Та зупинити українське духовне відродження Москві не вдається. Влітку 1992 року на Всеукраїнському Соборі УПЦ (Філарет) та УАПЦ (Мстислав) об‘єдналися в єдину церковну структуру Українську Православну Церкву Київського Патріархату, Патріархом був обраний Мстислав. З цього часу церковна Москва, не гребуючи найбруднішими засобами, посилює агресивну війну проти Київського Патріархату.

Існування в Україні філії Московської Патріархії, названої для одурманювання віруючих Українською Православною Церквою, є найбільшим злом, бо має відверто нахабну антиукраїнську спрямованість. Приховуючи свою справжню сутність українською назвою, ця Церква є частиною РПЦ і повністю залежить від Московського Патріархату, а митрополит Володимир (Сабодан) є членом Священного Синоду РПЦ. Отже, ця Церква захищає в Україні інтереси чужої держави, нав‘язує віруючим російську мову та молитви за російських ієрархів. Кошти, зібрані з українських віруючих, які у значній своїй частині за традицією відвідують храми, не відаючи, що вони належать Московській Церкві, йдуть до першопрестольної. Ієрархи і священики УПЦ(МП) постійно паплюжать Київський Патріархат, підбурюють віруючих проти українських священослужителів, не зупиняються перед брутальними провокаціями. Досить нагадати бодай силове захоплення музейних приміщень Києво-Печерської лаври (тільки за три останні роки монахи московської церкви захопили сім корпусів Національного заповідника –на сьогодні власності Української держави); побиття Патріарха Філарета і його прихильників в Маріуполі; відмова сплачувати місту Києву за електрику, тепло, комунальні послуги, спожиті московськими священослужителями-мешканцями лаври; захоплення російськими силовими структурами центру Київського Патріархату у Російській Федерації, кафедрального собору та звіряче побиття віруючих у підмосковному містечку Ноґінську; численні захоплення церков УПЦ(КП) в Україні тощо.

В російських та українських засобах масової інформації з‘явилося чимало матеріалів про аморально комерційну діяльність РПЦ. Наводяться цікаві факти. При підтримці російської влади РПЦ стала одним з 10 найбільших імпортерів сигарет в Росію (1996 рік), не виплативши казні близько 55 млн. доларів податків. Вона володіє 40 відсотками акцій нафто-експортної компанії, контролює чимало банків, зокрема “Народний банк” і “Пєрєсвєт”. За даними російської прокуратури один тільки Ніколо-Угрешський монастир, безпосередньо підпорядкований Патріархові Алексію, в 1995 – 1996 роках виручив від реалізації алкоголю не менше 350 млн. американських доларів [1] . А 2001 року оприлюднена в пресі інформація про заснування РПЦ уже в Україні так званого Православного флоту, на чолі якого поставлено колишнього  начальника Чорноморського пароплавства “Бласко” Кудюкіна, засудженого за економічні злочини, який щойно вийшов з тюрми.

Ось така подвійна мораль московського попівства: з одного боку проповідь заповітів Божих і моральності, з другого – споювання людей алкоголем та отруювання тютюном, неперебірливість у засобах добування коштів. І, як бачимо, представники цього попівства претендують на роль духовних пастирів в Україні.

До речі, провідники і РПЦ, і УПЦ(МП) показали своє справжнє обличчя, свою імперську пиху під час історичного візиту Папи Римського в Україну у червні 2001 року, виступаючи з різкими непримиренними заявами, організовуючи демонстрації та пікети протесту своїх віруючих. Представники УПЦ(МП) єдині із релігійних конфесій, які проігнорували зустріч Папи з Радою Церков у Національній філармонії. Усім цим вони показали перед світом свою справжню сутність.

І тут постає закономірне запитання: чому ж так вільготно почувається московська церковна філія в Україні, чому хазяйнує тут, як у власній вотчині, чому поводиться з такою самопихою і нахабністю? Відповідь проста: тому, що українська влада, беручи приклад з Президента Л.Кучми та першої леді, і досі ламає шапку перед Москвою, протегує чужим ієрархам, вірнопіддано заглядає їм у рота. Це при тому, що на словах декларується від імені держави рівне ставлення до всіх релігійних конфесій. На ділі ж бачимо зовсім протилежне. Щоб не бути голослівним, наведу лише кілька промовистих, щоб не сказати кричущих, фактів.

Перший. День 18 липня 1995 року увійшов в історію як “чорний вівторок”. Вища українська влада на догоду Москві не дозволила поховати на території Святої Софії – давньої пам‘ятки української духовності – українського патріота, Патріарха УПЦ(КП) Володимира (Романюка). Багатотисячна траурна процесія у літню спекоту багато годин терпляче чекала рішення уряду, яке він ніяк не міг ухвалити. Перед заходом сонця нічого не залишалось робити, як ховати Патріарха під мурами Софії. І тут ворота розчинилися і на скорботних людей накинулися відповідно епікіровані спецпідрозділи міліції. Прикриваючись пластиковими щитами, били гумовими палицями усіх підряд: старих і молодих, жінок і чоловіків, священослужителів і депутатів, журналістів вітчизняних і зарубіжних. Пролилася кров в нічому не винних людей. [1] А винуватців і виконавців цієї трагедії так і не виявлено. Прокуратура, яка під тиском громадськоського обурення змушена була порушити кримінальну справу, благополучно її закрила. На своїх постах залишилися і міністр внутрішніх справ Кравченко, і мер Києва Косаківський, і глава уряду Марчук, і Президент країни Кучма.

Другий. У столиці та в реґіонах з легкої руки владних структур УПЦ(МП) передаються не тільки храми і монастирі, а й найбільші релігійні святині. Києво-Печерська лавра уже на 70% московська, Почаївська – повністю.

Третій. Місцева влада не тільки сприяє, а часто й фінансує з бюджету спорудження нових храмів для російської церковної філії.

Четвертий. Вище чиновництво України з Президентом і його дружиною включно залюбки приймає з рук митрополита Володимира (Сабодана) нагороди московської церкви в Україні – відзнаки за заслуги (перед ким – Російською імперією, Московською Патріархією?). До речі, слід віддати належне Сабоданові – він уміло застосовує подачки у вигляді всіляких орденів для української політичної та бізнесової еліти, яку, виявляється, без особливої винахідливості легко спокусити всілякими брязкальцями. Навзаєм Президент України не залишається в боргу – нагороджує своїми відзнаками московських попів, вручаючи ієрархам УПЦ(МП), а не тільки владиці Сабоданові, ордени “За заслуги”. Так, наприклад, за “благодійницьку і миротворницьку діяльність” орденом “За заслуги” ІІІ ступеня нагороджений єпископ Білоцерківський Серафим. А “заслуги” його перед Україною справді великі: підпорядковане йому духовенство “з церковних амвонів сіє розбрат серед віруючих, заперечуючи і українську мову в богослужінні, і право “хахлов” на державу” [1] . Таким же орденом і за те ж нагороджений архієпископ Лазар, що керує Сімферопольсько-Кримською єпархією, – саме той, що гостинно зустрічав відомого шовініста і українофоба мера Москви Лужкова, захоплено аплодував, коли той проголошував Крим назавжди російською територією. А Сабодан зі свого боку вручає орден Нестора-літописця екс-главі адміністрації президента Дмитрові Табачникові – чи не за блокування намірів патріотів створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву? [2]

П‘ятий. Силові міністерства та Митниця України підписали з Сабоданом угоди про співробітництво. Співпраця з відвертими ворогами Української державності, керованими із зарубіжного центру, що це – державна сліпота? міністерська недалекоглядність? свідоме українофобство? чи державна зрада? Вирішуй сам, читачу.

Шостий. Відбудований 2000 року за гроші українських платників податків Свято-Успенський собор у Києво-Печерській лаврі, висаджений у повітря за вказівкою з Москви, доручили освячувати, незважаючи на численні протести громадськості, члену Священного Синоду РПЦ Сабодану. Вищий цинізм і блюзнірство – інакше важко прокоментувати цей факт.

Сьомий. Держкоморелігій – орган державної виконавчої влади у релігійній сфері, який за своїм статусом не повинен віддавати перевагу жодній із конфесій та іґнорувати будь-яку, – явно симпатизує і підіграє сабоданівській церкві, підпорядкованій Москві, і приховано недолюблює Київський Патріархат. Цей Держкомітет під орудою Віктора Бондаренка, покликаний опікуватися нашою духовністю, єдиний із зацікавлених структур підтримав свого часу клопотання митрополита Сабодана передати на баланс очолюваної. ним церкви залишків (фактично – руїн) Успенського собору, по суті приватизувати цю святиню на користь московської церкви. Той же Держкомітет спробував зірвати Всеукраїнську міжнародну Асамблею, присвячену 2000-літтю Християнства, що її зініціював Київський Патріархат, не тільки неучастю у цьому заході, а й зумисним призначенням на цей день засідання Ради Церков. Зрештою, той же Держкомітет, виконуючи настанови Банківської [1] , на словах нібито підтримує ідею створення єдиної Помісної Православної Церкви, а на ділі перешкоджає будь-якій ініціативі Київського Патріархату в цьому напрямку. Втаємничені подейкують, що саме завдяки зусиллям Бондаренка ієрархи УАПЦ відкликали свого часу свій підпис з меморадуму про наміри об‘єднатися з УПЦ(КП).

Було б наївним звинувачувати в усьому особисто Віктора Бондаренка: він призначений на посаду Президентом України і, звичайно ж, проводить ту політику, яку визначає глава держави. На його місці так само чинив би й інший, якщо на знак протесту доброхіть не подав би у відставку. Отже, головні вузли релігійної політики зав‘язуються на Банківській. І вина за те, що ця політика проводиться не в інтересах Української національної держави й українського народу, лягає на Президента і його найближче оточення. Знову ж таки на особистий приклад Леоніда Кучми орієнтується вся інша чиновницька рать – від столиці до периферії. А цей приклад не є найкращим. Адже відомо всім, що саме з легкої руки Президента проголошується рівне ставлення держави до всіх релігійних конфесій, а перевага віддається Церкві, підпорядкованій Москві. Відома також особиста симпатія Леоніда Кучми і його дружини до митрополита Сабодана та інших ієрархів УПЦ(МП), відвідування ними зібрань, які проводить ця митрополія з нагоди релігійних свят – на прийняттях у Київському Патріархаті за всі роки його існування ніхто не бачив цієї подружньої пари.

Восьмий. Відбудований за гроші українських платників податків – і головно киян – історичний собор святого Володимира у Херсонесі (Крим) було доручено освячувати попам московської церкви. Це саме по собі свідчило, що храм передається не українській, а чужій церкві. А те, що відбувалося це в присутності Л.Кучми та В.Путіна під скандування фанатів Московського Патріархату “Росія! Росія!”, тільки підкреслювало це, як доконаний факт. Подейкують, що таким робом Леонід Кучма вирішив ублажити гнів Патріарха Алексія за запрошення до України папи Івана-Павла ІІ. 

Можна зрозуміти мовчазне задоволення з цього приводу російського президента, але як зрозуміти мовчазну присутність при цьому дійстві президента українського? Вона свідчила про його мовчазну згоду на те, що відбувалося. Інакше як плювок в обличчя українського народу і Української держави, зрозуміти важко. 

Українську громадськість, м‘яко кажучи, дуже здивувало також те, що Леонід Кучма у поїздку в Єрусалим на торжества з нагоди 2000-ліття Різдва Христового взяв із собою предстоятеля підпорядкованої Москві церкви Сабодана. Так само з ним він здійснив поїздку на місце однієї з найбільших танкових баталій під селом Прохорівкою, давши цим зрозуміти, що державне визнання в Україні має саме УПЦ(МП). З цього приводу у листі Всеукраїнського громадського об‘єднання “Україні – Єдину Помісну Православну Церкву” до Президента Кучми, підписаному його головою Павлом Мовчаном, дано жорстку, але справедливу оцінку: “Ваші поїздки в Єрусалим та на історичне місце битви під Прохорівкою з предстоятелем УПЦ (МП) митрополитом Володимиром підтвердили, що він очолює не Церкву, а лише підрозділ Російської Церкви (РПЦ) і, фактично, супроводжував не Президента України, а Московського Патріарха, і, відповідно, Президента Росії чи її представника (як це мало місце в Єрусалимі). Такий стан речей, на перший погляд, є пониженням гідності України та її Президента” [1] .

Аналогічного листа Президентові направив також Комітет захисту українських святинь. Як і треба було очікувати, реакції з Банківської ніякої.

І все-таки ідея про необхідність створення єдиної Української Поміcної Православної Церкви з центром у Києві не тільки оволоділа суспільною свідомістю, а й, здається, від загальних розмов перейшла у практичну площину. Уже й Президент Л.Кучма неодноразово у публічних виступах визнавав, що Україні потрібна єдина Помісна Православна Церква, щоправда, він жодного разу не уточнив, що ця Церква має бути не тільки єдиною, не тільки Помісною, а головно Українською Національною. 

Та найважливіше те, що кардинально змінилася позиція Вселенського Патріарха Варфоломея  у ставленні до проблем українського православ?я. Ще восени 1997 року він був зголосився на провокативну пропозицію Москви зустрітися з Патріархом Алексієм в Одесі, де все було обставлено так, ніби Московський Патріарх приймав Патріарха Константинопольського, як у себе вдома, і де Варфоломей І, запобігаючи перед Москвою, публічно заявив, що визнає в Україні “лише Українську Православну Церкву під юрисдикцією Московського Патріархату, яку очолює митрополит Володимир (Сабодан)” [1] . А вже у листопаді 2000 року Вселенський Патріарх, приймаючи Президента Кучму, “підтвердив, що об'єднання українського православ'я в одну Помісну Церкву повинно стати справою всіх духовних центрів світового православ'я, а особливо – Московського і Константинопольського патріархатів” [3] . Треба здогадуватися, що Московський Патріархат згадувався заради дипломатичної коректності, бо насправді Вселенський Патріарх вже до цього висловлювався про неканонічність приєднання свого часу Київської митрополії до Московської Патріархії, про повернення статусу канонічності Київському Патріархатові та створення Української Помісної Церкви навіть без участі УПЦ(МП), якщо вона не захоче піти на об?єднання. 

Московська Церква і її філія в Україні, звісно ж, чинять шалений тиск на Константинопіль, щоб не допустити об'єднання українського православ'я під егідою Київського Патріархату. Влітку 2000 року 35 ієрархів УПЦ(МП) звернулися до Вселенського Патріарха з листом, в якому переконували, що “втягування Вашої Святості в український конфлікт нічого доброго не дасть – це не тільки поглибить наявний розкол, а й призведе до нових розколів” [1] . Вселенський Патріарх попри його високу толерантність все-таки поставив на місце безцеремонних авторів листа, вказавши їм, що “ієрархи Помісних Святих Церков спілкуються з церковних проблем через своє церковне керівництво”. Далі нагадав слова Ісуса Христа, “що всякий, хто зумисне розділяє братів, не може перебувати серед них, а повинен бути відлучений від церкви (Мф.18,17). Прикре розділення українського народу на теренах Української держави залишається проблемою, яка не знайшла свого вирішення ні державою, ні місцевим церковним керівництвом ось уже протягом майже дев?яти десятиріч”.  І нарешті, звертаючись до Сабодана, Варфоломей І пропонує, “щоби надісланий нам за підписом 35 українськиї архиєреїв текст був знову ними вивчений і щоби Ви звернули їхню увагу на неприпустимість його змісту з канонічної точки зору та спонукали кожного з них зійти з помилкової дороги...”  [4]

Як видно з листа крізь стиль східної дипломатичності, Константинопольський Патріарх виявив характер і вичитав єпископів УПЦ(МП), які перебрали міру. Його позиція щодо Українського православ?я кардинально змінилася на користь Києва. Цьому може бути два пояснення: перше – офіційний Вашінгтон почав прихильно ставитися до православної громади в Константинополі і надавати їй моральну підтримку, що звільнило Варфоломея І від синдрому запопадливості перед нахабством Москви; друге – амбіції Алексія ІІ перейшли всякі межі, Москва стала претендувати на перші ролі у світовому Православ?ї, намагаючись відсунути на задній план Константинопіль. Саме для того, щоб ослабити її позиції, і слід вирвати з-під її впливу Україну, створивши єдину Українську Помісну Церкву. 

Отже, питання про визнання канонічності Київського Патріархату від розмов, теоретизувань і дискусій перейшло до практичної реалізації. Цьому передувала велика попередня підготовча робота. Замість Президента з листом-проханням про створення Української Помісної Церкви звернувся до Варфоломея І тодішній Прем'єр-міністр Віктор Ющенко. До Константинополя на переговори їздили віце-прем'єр Микола Жулинський, патріотично налаштовані народні депутати України, делегації Київського Патріархату та УАПЦ. Восени 2000 року в Константинополі представники УАПЦ(КП) та УАПЦ (по три від кожної Церкви, що складали делегації від своїх Церков до Вселенського Патріархату) підписали вельми важливий документ – “Домовленості”, – в якому визначено передумови майбутнього об?єднання, зокрема, створення Змішаної комісії “для вивчення шляхів досягнення єдності”. Після підписання “Домовленостей” делегації прийняв Вселенський Патріарх, який підкреслив ще раз, що “Українська Православна Церква з точки зору святих канонів та історичного її буття має право на автокефалію”. Один із підписантів документу єпископ УПЦ(КП) Димитрій так прокоментував ці події: “Зустріч у Константинополі засвідчила, що, попри різкі протести з боку Московської Патріархії і спробу зірвати об?єднавчий процес в українському православ'ї, цей процес розпочався під егідою Вселенської Константинопольської Церкви. Тим самим було вкотре підтверджено, що відокремлення від Константинополя Київської митрополії (1686 рік) було незаконним і що Вселенський Патріарх має повне право надати томас про визнання автокефалії Української Церкви” . [1]

Влітку 2001 року відбулося чергове засідання Змішаної комісії і, за свідченнями преси, процес об?єднання посувається вперед.

Таким чином, створення Української Помісної Православної Церкви з центром у Києві поставлено в порядок денний. Передбачалось, що остаточні деталі цієї справи будуть вирішені під час візиту Константинопольського Патріарха Варфоломея І в Україну. Однак, схоже, що цей візит відклався на потім у зв?язку з приїздом у нашу країну Папи Римського Івана-Павла ІІ. Не виключено, що так було задумано навмисне, щоб перебити чи відтягнути справу із впорядкуванням українського православ'я. Однак Українській Помісній Православній Церкві бути, незважаючи на спротив Москви та антиукраїнські тенденції всередині України Це – життєва необхідність. Цього вимагає історична справедливість. Без цього неможлива сама незалежна національна держава Україна