Замість резюме:

деякі узагальнення, висновки, прогноз

Проголошення Верховною Радою 24 серпня 1991 року України незалежною демократичною державою та одностайне схвалення цього історичного кроку українським народом на референдумі 1 грудня 1991 року означало відновлення Української державності після трьох з половиною століть бездержав?я. Ще ніколи за весь цей складний і трагічний для нашого народу період неволі, попри безперервну боротьбу багатьох поколінь за самостійність, Україна не утримувала так довго – цілих 10 років – свою державну незалежність. Це на сьогодні найбільше, справді визначальне досягнення.

Однак безкровна національно-демократична революція кінця 80 – початку 90 років не закінчилася в серпні – грудні 1991 року, а здобута незалежність не стала доконаним фактом, як помилково вважала сп?яніла від ейфорії націонал-демократична українська еліта. Серцевиною визвольного руху була, безумовно, національно-демократична домінанта, але національна лінія не стала стрижневою, як, скажімо, у прибалтійських країнах, державотворення. Націонал-демократія, чиїми зусиллями, власне, вдалося здобути незалежність, програла корінне питання будь-якої революції – питання влади. Тому й була усунута від управління державою, точніше не допущена до нього; біля керма залишилася компартійна номенклатура, тому воля українського народу, висловлена на референдумі, не була закріплена законодавчо, а вороги нашої незалежності не поставлені поза законом. Звідси якраз і випливають антиукраїнські тенденції, які з роками набрали сили і охопили практично всі сфери суспільного життя від матеріального виробництва до духовного творення. Вони й привели до того, що український народ, практично усунутий від контролю над владою, обібраний до нитки, веде нужденне існування. Надії на краще життя, на розквіт самостійної, незалежної, соборної України не справдалися. У цьому найбільша трагедія новітньої України. Суть її, висловлюючись фігурально, криється в тому, що живемо на нашій, але не своїй землі, маємо свою, але не нашу владу. 

Чому склалася така ситуація, в чому корені наших негараздів? 

Цьому є своє пояснення і є свої причини: об?єктивні, незалежні від волі українського народу, і суб'єктивні, яких можна було і треба було уникнути.

Відсутність державної ідеології

До об'єктивних причин слід віднести: 

по-перше, це понад трьохсотлітнє бездержав'я, внаслідок чого не виховано національну політично-управлінську еліту;

по-друге, результат насильницької денаціоналізації і зросійщення протягом цього ж історичного періоду, що підірвало етнічну стійкість, значно ослабило національний імунітет народу;

по-третє, геноцид українського народу, фізичне винищення, виморення голодом, розсіяння по сибірах комуністичним режимом радянської імперії нашої національної еліти – інтелігенції, найталановитішої частини селянства, самого осердя української нації. Підраховано, що людські втрати України за 70 років більшовицького панування, враховуючи невиправдані жертви Другої світової війни, становлять понад 50 мільйонів.

по-четверте, рудименти і стереотипи облудної комуністичної пропаганди, які насаджувались десятиліттями, глибоко проникли в національний менталітет і не дають можливості випростатися, розгорнутися національним началам, зміцнитися національній волі, повстати здоровому національному гонорові нашого народу.

Суб'єктивні причини антиукраїнських тенденцій в Українській державі, попри їх безумовну тяжкість, не є фатальними і невідворотними. Ми розглянули лише окремі сфери суспільного життя, обминувши цілу низку не менш важливих, таких як: наука, культура, освіта, кадрова політика тощо. Однак наявний аналіз та названі факти, розглянуті у взаємодії та взаємозв?язку, наштовхують на думку про невипадковість усього того, що відбувається в Україні та з Україною. Надто продумано, системно і цілеспрямовано ведеться робота проти України як національної держави та проти української нації.    

В галузі економіки робиться все для того, щоб позбавити український народ власності. Під виглядом іноземних інвестицій потрапляють до рук чужинців найбільші і найперспективніші промислові підприємства. Через так звану приватизацію за безцінь скуплено найкращі виробництва. Земля – багатство всього українського народу – розпайовано лише серед його частини – селянства: щоб легше було прибрати до рук. Все це робиться тишком-нишком, щоб не привертати пильної уваги, та прикривається демагогічними запевненнями про турботу про народ. Таким чином, за бортом опинилися мільйони трудівників, позбавлених своєї частки власності, а отже, перетворених у дармову робочу силу. Багато чого прояснилося б, якби народ дізнався: у чиїх конкретно руках опинилася його власність, компанії яких країн і громадяни яких держав та хто у самій Україні став господарем національних українських багатств.

В етнічному плані українцям нав?язується ідея політичної нації, без етнічного забарвлення, яку мають складати представники усіх національностей, сущих у державі. Сюди ж прив'язують права людини, іґгноруючи права нації, ніби одне другому суперечить. Таким чином, зусилля наших недоброзичливців спрямовуються на денаціоналізацію народу, для цього навмисне принижується, висміюється, паплюжиться все національне, для цього намагаються замінити рідну мову мовою чужою.

У сфері духовно-культурній навіч помітні намагання  знецінити народну мораль, традиційну звичаєвість, а натомість нав'язати сумнівні принципи вседозаволеності, аморальність, прищепити культ грубої сили, жорстокості неповаги до людини, словом обездуховитти суспільство.

В ідеологічній царині докладаються зусилля, щоб позбавити народ національного стержня та чітких національних орієнтирів державотворення, нав'язати невизначеність історичної перспективи.      

В молодіжній та освітній політиці робиться акцент на тому, щоб відірвати молоде покоління від національних коренів, позбавити історичної пам'яті, прищепити космополітизм та нігілізм.

В галузі масових комунікацій триває захоплення українського інформаційного простору, триває справжня інформаційна аґресія проти України, ведеться справжня інформаційна війна – і тут українці демонструють своє повне безсилля і невміння давати відсіч аґресії.

Для досягнення цих цілей використовуються всі можливості і засоби. Найбільше зацікавлена в українському факторі Росія, російські політики відверто заявляють, що без України у складі Росії велика Росія неможлива. І Росія з перших днів української незалежності розробила чітку стратегію взаємин з нашою державою, вносячи в неї поправки й уточнення, які диктуються ходом історичного поступу. Україна щодо Росії такого стратегічного плану не має.

Очевидно, що російська політика щодо України включає широкий арсенал впливу: економічний тиск, політичний шантаж, інформаційну експансію, а при потребі не зупиняється і перед безпосереднім втручанням у внутрішні справи України при мовчазному терпінні останньої.

Не абищиця у цій стратегії – посилення активності п'ятої колони на терені нашої держави в особі комуністів-інтернаціоналістів, попів московської Церкви, численної групи російських військових пенсіонерів та службовців, які потрапили в Україну завдяки цілеспрямованій міграційній політиці за радянських часів і пізніших, метою якої було якомога більше розрідити українську націю російським елементом. Тому останнім часом інтенсивно створюються різні “рускіє общини”, організації “защитніков руского язика” тощо, проводяться різноманітні зібрання, пікети, протести.

Особлива ставка робиться на роз'єднаність та роздрібненість українського суспільства: поодинці легше впоратись, з монолітом же боротьба безперспективна. Тому підтримуються всілякі розколи – політичні, релігійні, професійні; тому стимулюються дезінтеграційні рухи в українському соціумі; тому підкидається хмиз у ледь жевруючі міжетнічні суперечки.

Все це робиться для того, щоб Україна ніколи не стала міцно на ноги як могутня і квітуча держава: антиукраїнським силам дуже хотілося б мати на її місці територію, а не державу. Все робиться для того, щоб українці не стали сильною, сформованою нацією, а залишались просто населенням, найліпше – рускоязичним. Набагато легше хазяйнувати на території, ніж у державі, де можуть і не дозволити це. Набагато вигідніше мати справу з мовчазним населенням, ніж з національно гордим народом на кшталт чеченців, який при потребі може поставити на місце будь-якого недоброзичливця.

Прискіпливий читач, перегорнувши останню сторінку цих роздумів, з чимось погодиться, а з чимось, можливо, і ні, але в нього неодмінно виникне питання: а далі що? Чухати потилицю і плакатись в рукав: ой, як нам погано? А яким же чином переломити ситуацію? викорінити антиукраїнські тенденції з нашого життя? Чи така вже наша, українців, планида – жити на своїй землі і не мати своєї держави? Що треба зробити, щоб збудити український дух народу, реалізувати його історичне і природне право на щасливе і заможне життя у своєму унікальному домі? 

Запитання цілком закономірні. З будь-яким злом можна успішно боротися, якщо знати його природу, якщо бачити його корені. Проаналізувавши розкриті тут і нерозкриті, але існуючі в реальності негативні тенденції, спрямовані проти всього українського, можна побачити звідки вони проростають і чим живляться. Висновок напрошується один: за всі роки незалежності Україна не мала української влади. Тобто український національно свідомий, патріотичний елемент у владних структурах, від регіональних до загальнодержавних. ніколи не мав ще такої питомої ваги, не набирав необхідної критичної маси, щоб реально впливати на політику, на всі сфери життя. Окремі ж особистості погоди не роблять. Яскравий приклад – зміщення найбільш українського за всі роки і найбільш успішного уряду Ющенка: національно-демократичним колам забракло сил відстояти його. 

В неукраїнській владі, як ми бачимо на прикладах, якраз і криється корінь зла. Отже, найголовніше завдання замінити владу – кланово-олігархічну на демократичну, космополітичну на національно патріотичну, злодійську на чесну й порядну, авторитарну на підконтрольну суспільству, загалом же – неукраїнську на українську. 

Яким же робом цього дибитися? Звичайно, конституційним шляхом. Це не просто, але ще можливо. Передусім треба переступити через роздрібненість української націонал-демократії. Коли Україна в небезпеці – а нині так воно і є, – слід відкласти з‘ясування всіх суперечностей до досягнення головної мети – здобуття влади. Сьогодні поділ політичних партій    на правих, лівих, центристських є штучним і не відповідає реальній ситуації. Сьогодні структуризація суспільства йде по лінії: українська ідея – антиукраїнське засилля. Тому всі сили, незалежно від партійної приналежності, які протистоять олігархічно-кримінальному режимові, які хочуть будувати національну Українську державу, в якій має бути добре всім громадянам незалежно від національності, які ладні працювати на благо української народу, перетворюючи його в міцну, відповідальну державну націю, – всі ці сили мають діяти заєдино. Тільки так можна перемогти. 

Тому слід терпиміше ставитися на даному етапі до попутників, навіть якщо вони з лівого крила українського політикуму. Критерій має бути один – справжнє, а не удаване вболівання за національну державу, за національні інтереси, за доброжиток українського народу. Ліва ідея, якщо вона національна, якщо вона не спрямована проти нашої державності, не складає небезпеки для України – навряд чи вона може бути підтримана більшістю української спільноти. Ліві в Європі успішно працюють задля своїх національних держав і задля своїх націй.

Особлива мова про таких українських лівих, як комуністи різних мастей, що вважають себе спадкоємцями КПСС, як прогресивні соціалісти, які, мов яблуко від яблуні, недалеко відкотилися від комуністів-інтернаціоналістів, – з ними не може бути ніякого єднання, жодного компромісу, з ними українцям не по дорозі. Досить згадати 70 років комуністичного засилля, голодомори і репресії, геноцид українського народу, винищення квіту нашої нації, пограбування нашої багатющої землі – досить все це згадати, щоб зробити правильний вибір.

Звичайно ж нині, на порозі наступних парламентських виборів, як ніколи актуальна проблема єдності національних сил. Не потрібні Україні три Рухи, три християнські партії тощо. І взагалі чи потрібні десятки партій, які вважають себе національно-демократичними і які мають програми-близнюки, тільки написані різними словами? Треба, використовуючи різні форми, гуртуватися в єдину силу, національну – зближуватися, блокуватися, зливатися воєдино. 

Наші недоброзичливці сіють зневіру в можливість міжпартійного об‘єднання, підкидаючи ще один міф про те, що де два українці, там три гетьмани. Не треба абсолютизувати цю рису, властиву не одним тільки українцям, – така абсолютизація йде від антиукраїнських кіл і манкуртів. Слава Богу, ми вже бачимо навіч, що процес об‘єднання розпочався. Українська Народна партія “Собор” (Матвієнко), Українська Республіканська партія (Лук‘яненко), Українська Християнсько-демократична партія (Сергієнко) утворили єдиний блок. Цей блок разом з партією “Батьківщина” (Тимошенко) та іншими партіями об‘єдналися в ширший передвиборний блок “Форум Національного Порятунку”. Це вже – сила. 

Екс-прем‘єр Віктор Ющенко також зробив заяву про створення широкого національно-демократичного блоку “Наша Україна”, куди, очевидно, увійдуть принаймні два Рухи – костенківський та удовенківський, – ПРП Пинзеника. Ведуться консультації також з іншими партіями. За словами Ющенка, “Наша Україна” не виключає участі в блокові лівих націоналів – і це може бути не тільки цікавим, а й перспективним поворотом.

Блок Ющенка ще не визначив чітко свої орієнтири. Але засторога його лідера про те, що блок не мусить бути опозиційним до нинішньої влади, багатьох насторожує. Якщо не опозиційним, то яким – прокучмівським? Яка ж тоді перспектива для України?

Вочевидь, все проясниться ближче до виборів. Ющенко має значний запас довіри у суспільстві – тільки б не розгубити. Тому можна уявити, а уявивши, потішитися – яка б то була сила, якби всі праві, в тому числі й блок “Форум Національного Порятунку” об‘єдналися в “Нашій Україні”! Це була б запорука перемоги, це був би надійний підмурок справді нашої України!

Зрештою все залежить від виборців. Думається, що вони добре навчені сучасними технологіями брехні, фальсифікацій, підкупу й залякування, щоб правильно зорієнтуватися і цього разу не промахнутися. За кого голосувати – визначитися просто. Якщо націонал демократи будуть підтримані масово, результати виборів важко сфальсифікувати. А маючи реальну більшість в парламенті, можна успішно рухатися далі.

Як бачимо, попри глибоку прірву, в яку потрапила наша держава, попри прикрі антиукраїнські тенденції, які, на жаль, стали провідними у сучасному суспільному житті України, ще далеко не все втрачено, негативні процеси не є незворотніми. Крутий поворот можна здійснити, якщо українці знатимуть, що робиться у них під носом, куди їх ведуть, звідки йдуть наші негаразди. І якщо громадяни незалежної держави у переважній більшості перестануть бути хохлами, коли питома вага справжніх українців набере критичної маси, здатної переломити ситуацію, тоді буде Україна – Українська національна держава, міцна, квітуча, рівноправна у світовому співтоваристві народів. Ні Схід, ні Захід нам кардинально не допоможуть – надія на власні сили, на власну волю, на власний розум, на власні руки. А от коли ми нашу землю зробимо своєю, а свою владу нашою, українською, тоді нас змушені будуть поважати, з нами змушені будуть рахуватися і Схід, і Захід.

Хочу закінчити ці роздуми на оптимістичній ноті. Українці, тримаймося разом – і вистоїмо; єднаймося в національні шеренги – і переможемо; кріпімо національний дух, плекаймо національну гордість, згадаймо національний гонор – і заживемо щасливо.

До змісту