Мовна політика

Найбільше зросійщеними в Україні стали східно-південні реґіони, і цьому є своє пояснення: це наслідок “тривалого періоду геноциду українського народу”, який, власне, й призвів до “звиродніння та зросійщення східних теренів” [1] . Мовний ренесанс, який розпочався з проголошенням незалежності, дуже швидко вичах, і нині на вулицях навіть столичного граду Києва, частіше почуєте російську мову, ніж державну українську. Та що Київ – Львова, цього українського П?ємонту, не обминула російська мовна експансія, що набирає часом фанатично жорстоких форм: пригадаймо, бодай, убивство на цьому ґрунті відомого українського композитора Ігоря Білозора. 

Тому проблема національної мови в Україні, незважаючи на те, що їй конституційно надано статус державної, виявилась не тільки не розв?язаною, а ще більше загострилась. Перевидання у наші дні відомої, тридцятирічної давності, праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, виявилося своєчасним, оскільки чимало порушених у ній проблем, зокрема й мовна, на жаль, і нині є злободенними. Автор намагався переконати передусім тодішніх комуністичних керівників України (саме їм він написав листа і додав своє дослідження), що не може бути більшого морального падіння, “як зневага до власної мови і культури”, адже “мова так органічно пов?язана з найглибшими джерелами і найтоншими виявами духовного життя і особистого, і суспільного, що відречення від неї, мовна асиміляція, масовий перехід на іншу не можуть пройти безслідно ні для особистості, ні для суспільства” [1] .  

Як відреагувала система, відомо: праця Івана Дзюби була оголошена антирадянською, а сам автор опинився за ґратами. А через тридцять років, готуючи твір до перевидання, Іван Дзюба, який у страшні репресивні часи радянщини не втрачав надії на відродження української духовності загалом, у передньому слові до книги уже в незалежній Україні розпачливо написав: “Не хочеться більше говорити про українську мову. Печаль. Стидоба. І часто – безнадія”. Проте тут же уточнює: “А втім – говорити доводиться. Попри безнадію. І не тільки, звичайно, про мову. Болить багато що” [1] .  

Так, болить багато що, і болить багатьом. Адже українська незалежність не всім до вподоби – і в нашій державі, і за її межами. Найзапекліші українофобські напади ведуться в царині мови. Адже мова – історичний код народу, в ній спресований досвід поколінь, вона є тією силою, що злютовує індивідумів у плем'я, етнос, народність, націю. “Поки живе мова – житиме й народ, яко національність. Не стане мови – не стане й національности: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом” [1] . Звідси – зворотній процес: щоб денаціоналізувати народ, треба його обезмовити, підтяти історичне коріння нації, замість рідної мови, нав?язати замінник. Тому завойовники, щоб повністю підкорити українців, всіляко намагалися їх зросійщити, полонізувати, романізувати, змадьярщити тощо. 

Найбільших успіхів у цьому, як ми знаємо, добилася російська імперія – спочатку царська, а потім радянська. Досить згадати безпрецедентні мовні утиски царату, всілякі валуївські циркуляри, емські укази та інші заборони рідної мови, далі – “мудру” ленінську національну політику, яка на словах визнавала права і свободи поневолених народів, а на ділі використовувала всі засоби примусової денаціоналізації – від стимулювання російської мови у шкільництві до хитрої міґраційної політики з метою розчинити корінні етноси російськомовним елементом, не кажучи вже про депортацію і фізичне винищення цілих народів.

Те, що Україна, незважаючи на орди завойовників, що прокотились її теренами впродовж століть, всупереч мовним утискам і дискримінації, знаходила сили протистояти чужинцям, зберегла свою мову, культуру, духовність, звичаєвість, – все це свідчить про життєстійкість української нації. [1]

Відновивши державну незалежність, український народ полегшено зітхнув: здавалося, тепер розпочнеться – і так мало статися – український національний ренесанс. Всупереч логіці та історичній справедливості не сталося. Доки українські націонал-демократи, підточені століттями прищеплюваним почуттям меншовартісності, позначені рудиментами тривалого зросійщення, що привело до ослаблення національного менталітету, – доки вони перебували в ейфорії, радіючи безкровній національній революції і визнанню світом молодої Української держави, владу перехопили інші, а точніше, її не випустили зі своїх рук ті, що утримували її до цього. І влада, – а це переважно злегка перефарбована колишня компартійна номенклатура – і не збиралася закріпити законодавчо здобуте, враховуючи тяжку спадщину зросійщення, взятися за відродження української мови. Скорше навпаки: спираючись на рівень зросійщення, влада перетворила мовну проблему в розмінну політичну монету, в елемент загравання з Росією та так званим російськомовним населенням в Україні. Ось саме в цій царині найпомітніше виявляються антиукраїнські тенденції.

Під час других президентських виборів один з кандидатів – Леонід Кучма – явно обстоював проросійські інтереси. Ставши Президентом, колишній секретар парткому Дніпропетровського “Південмашу” і колишній Прем'єр-міністр України здійснив перший публічний антиукраїнський крок: у своїй інавгураційній промові він висловився за запровадження в країні двомовності, пообіцявши надати російській статус офіційної мови. В подальшому через шквал різкої критики з боку націонал-патріотичних сил всередині країни та української діаспори із-за кордону і завдяки потужним протестним діям йому не вдалося узаконити цей намір, та його слова наробили великого лиха в Україні. То була не просто помилкова теза, а відверта антиукраїнська акція, що й підтвердив наступний розвиток подій.

Виступ Президента за двомовність завдав величезної шкоди національним інтересам, оскільки був сприйнятий виконавчою вертикаллю за вказівку до практичної деукраїнізації на місцях. Так, Донецька, Луганська, Миколаївська, Одеська ради народних депутатів надали російській мові на своїх територіях фактично статусу державної мови, що було опротестовано місцевими прокуратурами як незаконні акти, однак вони не скасовані й досі ні самими цими радами, ні Верховною Радою України [1] . Та й як могла Верховна Рада скасувати незаконні рішення, коли в ній справляють бал комуністи, які самі з трибуни найвищого законодавчого органу користуються чужою мовою і вимагають офіційно проголосити її другою державною. В той же час, фахівці на основі аналізу історичного досвіду інших країн доводять і серйозно застерігають: “Офіційне ж закріплення в законодавстві українсько-російської двомовності на загальнодержавному рівні в умовах теперішнього явного переважання другої з цих мов означатиме для української мови фактичний занепад” [1] . У специфічних умовах України нібито демократична і рівноправна двомовність, зрозуміло, надасть безсумнівні переваги мові, яка насильницьки нав?язувалась впродовж століть і ставила в невигідне і жалюгідне становище мову корінного народу. 

В той же час не викликає найменших сумнівів та істина, що в національній державі провідною, себто державною, мовою має бути мова титульної нації. І національна держава всіляко захищає, в тому числі й законодавчо, державну мову. Наприклад, у Франції та Іспанії, де немає такої смертельної загрози їхнім національним мовам, яка є для мови української в Україні, ухвалено протекціоністські закони, які ставлять заслін іншомовній експансії і передбачають штрафні санкції проти порушників, які використовують чужомовні запозичення, передусім з англійської, якщо є відповідники рідною мовою. Польща також ухвалила закон про польську мову, який захищає державну мову і реґламентує порядок її застосування в повсякденні У багатьох країнах західних демократій однією з наріжних вимог при наданні громадянства чужинцям є вимога знання мови цієї країни. 

Та ж сама Росія, яку наші державники часто механічно мавпують не в кращому розумінні, розробила цілу програму зростання ролі, утвердження й поширення російської мови. І не тільки в Російській Федерації, а й на терені СНД. На Міжпарламентській конференції у Києві член Державної Думи Росії Владімір Лопатін в число пріоритетних поставив “вопрос защиты русского языка как языка межгосударственного общения и создания механизма и институтов для его свободного использования, как это записано в конституциях наших трех государств» [1] . А рада з питань зовнішньої та оборонної політики Росії визначила одним із головних завдань цілеспрямовані зусилля щодо збереження позицій російської мови, розширення за державний кошт підготовки фахівців із сусідніх держав у вищих навчальних закладах Федерації. 

Досвід функціонування двох і більше офіційних мов в таких державах, як Люксембург чи Швейцарія накладати на українські реалії, як це полюбляють робити затяті українофоби або відверті невігласи, щонайменше некоректно, оскільки в названих країнах в одну державу об'єдналися кілька корінних етносів, які одвічно проживають на своїх територіях. До того ж у тій же Швейцарії багатомовність реалізується тільки на рівні центральних державних органів, а в межах складових частин Федерації функціонує як офіційна мова корінного етносу.

Позиція Президента Леоніда Кучми у мовному питанні послужила сигналом для іґнорування української мови в управлінських структурах, не тільки закріпила, а й стимулювала тенденцію зросійщення. Підвела голову п'ята колона, різні “русскіє общіни” стали вимагати для російської мови статусу другої державної, країну заполонила московська та власного виробництва книжкова продукція та періодика. Більше ніж за радянських часів у суспільну свідомість став насаджуватись стереотип про нібито непрестижність української мови. Все це спонукало націонал-демократів з усією гостротою ставити питання, абсурдне для будь-якої нормальної країни, – про українізацію України, порятунок української мови в незалежній українській державі. Націонал-патріотичним силам ціною неймовірних зусиль вдалося закріпити конституційно державний статус української мови. В Основному законі чітко задекларовано: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України” [1] . Щоправда, тут же зроблено відповідний реверанс у бік русофілів: “В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України” [1] . Годі й говорити, що в результаті такого компромісу в Конституцію внесене нечітке і суперечливе положення, яким применшується значення новели про державність української мови і надається простір для маневрів адептам подальшого зросійщення України.

Найпоширенішим арґументом зросійщувачів – як московських політиків, так і українських підспівувачів, як неприхованих русофілів, так і доморощених хохлів, – є твердження, що нібито “так історично склалося”, що в Україні одвічно використовують дві мови – російську та українську. Цю наскрізь брехливу сентенцію переконливо розвінчав відомий громадський діяч, професор Анатолій Погрібний у вже згадуваній книзі “Якби ми вчились так, як треба... Розмови про наболіле”, в основу якої покладено цикл його патріотично полум?яних радіобесід на захист української ідеї, української культури та освіти, української мови. Тих, хто хотів би детальніше ознайомитися з актуальними роздумами А.Погрібного, відішлю до названої праці, зокрема до розділів “Відколи у нас “двуязычие” та як облаштовуються з мовою у світі” і ”Ця “легчайшая” зброя – “обрусение”, в якій переконливо доводиться, що зросійщення України почалося тільки з часів Катерини ІІ – за царату, і не менш інтенсивно тривало за радянської імперії. Для нинішніх комуністів-інтернаціоналістів, які й досі сповідують “мудру ленінську національну політику”, для ілюстрації цієї політики наведу коротеньку цитату про те, як під час перепису населення у 20-х роках на заселеній переважно українцями Кубані “траплялися непоодинокі випадки, коли під дулом пістолета український селянин мусив відповідати на зщапитання: “Ты русский или петлюровец?” – і зрозуміло, що з того часу кількість росіян на цій території зросла на сотні тисяч” [1] . 

Це тільки один, але який красномовний факт, як воно насправді “історично складалося”. До речі, і тепер, коли Україна де-юре стала незалежною державою, Москва за давньою традицією втручається у мовні проблеми нашої держави. Досить згадати численні заяви російських політиків і державних інституцій з надуманих приводів “примусової українізації” та “захисту російськомовного населення”. На жаль, українська влада на цю, м'яко кажучи, безцеремонність або сором'язливо мовчить, або реагує настільки безхребетно, що ця реакція схожа не на серйозний дипломатичний демарш, як і мало б бути, а на чергове вибачення перед “старшим братом”.

Так було і влітку 2001 року, коли віце-прем‘єр Росії Віктор Христенко – зверніть увагу: не пересічний політик, а високопоставлений представник вищої виконавчої влади – грубо втручаючись у внутрішні справи суверенної України, висунув майже вимогу надати російській мові у нашій державі статусу другої державної. Як завжди в подібних випадках, цього разу також цей московський шовініст з українським прізвищем не отримав гідної відсічі ні від Президента Кучми, ні від офіційних державних інституцій України.

Однак повернімося до Конституції. Попри те, що у статті 10 декретовано державний статус української мови, державною вона так і не стала. Влада не використала конституційний привід для відновлення історичної справедливості і не стимулювала розвиток і утвердження державної мови на всій території України, як записано в Основному Законі. Скорше навпаки – вона вперто і нахабно іґнорувала статтю 10. Такий правовий нігілізм дуже характерний для України років незалежності. І, як завжди в таких випадках трапляється, риба загниває з голови. Не виявилося політичної волі передусім у Президента. Наведу для ілюстрації такий приклад.

У грудні 1996 року Конґрес української інтелігенції вирішив “підштовхнути” ґаранта Конституції до активної дії, звернувшись до нього з листом, підписаним головою КУІну І.Драчем та мною, як головою його Київського відділення, до якого було додано проект Указу Президента. У постановчій частині проекту “з метою втілення в життя ст.10 Конституції України, якою закріплено державний статус української мови на всій території України, а також розглядаючи державну мову як засіб консолідації суспільства, забезпечення цілісності і неподільності держави, єднання особового складу силових структур і народу, як дійове знаряддя зміцнення української національної держави та створення високоосвіченого і висококультурного громадянського суспільства, виховання патріотизму” було передбачено реалізувати кілька вузлових проблем. А саме: 

1)забезпечити практичне використання української мови в діловому спілкуванні в усіх структурах виконавчої влади, державних та управлінських установах, Збройних Силах України, Службі безпеки України, Міністерстві внутрішніх справ України, Національній гвардії України, Прикордонних військах України;

2)провести атестацію всього керівного складу міністерств і відомств, усіх державних службовців, офіцерів силових структур, викладачів вищих і середніх спеціальних цивільних та військових навчальних закладів, шкіл та дитячих установ на знання державної мови. Особам, які на час атестації не виявили достатнього знання української мови, визначити термін, але не більше одного року, для опанування державною мовою і провести повторну атестацію. Незнання державної мови на кінець визначеного терміну унеможливлює перебування особи на державній службі;

3)створити Державний комітет з питань мовної політики з відповідними структурами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах України. Покласти на Держкоммови вироблення оптимальної мовної політики в державі, виходячи з положень і норм ст.10 Конституції України, та контроль за втіленням у життя ст. 10 Конституції України;

4) забезпечити в усіх навчальних закладах України високопрофесійне викладання української мови, привести у відповідність до вимог ст.10 Конституції України навчальні програми, розробити і видати необхідну літературу щодо вдосконалення вивчення української мови, підготувати кадри і навчальну літературу для широкої мережі спеціальних мовних курсів для державних службовців усіх рангів; Кабінету міністрів передбачити кошти для фінансування таких курсів;

5) розробити з широким залученням наукової громадськості державну програму "Розвиток української мови як засобу консолідації суспільства на період 1997-2027 років;

6) внести пропозиції щодо державного протегування із конкретним економічним стимулюванням (через систему державних замовлень та послаблення податкового тиску) книговидання, видання періодики та діяльності засобів масової інформації державною мовою. [1]

Можна критикувати ці пропозиції, не погоджуватися з деяким, на погляд обережних політиків, радикалізмом окремих положень, але не можна не визнати, що вони могли б стати стимулом для кардинального зрушення з місця мовної проблеми. Однак зворотнього зв'язку не було. Жодного доброго, як і жодного критичного слова. Цей лист і внесені пропозиції були просто проіґноровані Президентом. І це не звичайний вияв бюрократизму, байдужого до будь-якої думки, якщо ця думка виходить не з бюрократичного середовища, це – позиція, явно не українська, першого керівника Української держави, його особиста поведінка і особистий приклад, далекі від національних інтересів українського народу. 

Ніхто інший, як Президент країни свого часу запропонував Верховній Раді зняти із проекту закону про вибори народних депутатів положення про те, що кандидат у депутати українського парламенту обов‘язково має володіти українською мовою. Що й було зроблено. На жаль і голосами деяких націонал-демократів, які пішли на такий компроміс буцімто для того, щоб врятувати законопроект в цілому, який передбачав змішану систему виборів.

Той же Президент, керуючись особистими інтересами, напередодні його другої президентської передвиборної кампанії став загравати з так званим російськомовним населенням і видав розпорядження, яким зобов‘язав Міністерство освіти і науки забезпечити складання вступних іспитів до вищих навчальних закладів за бажанням абітурієнтів російською мовою. Численні протести з цього приводу патріотично налаштованих українців, пікетування Адміністрації Президента представниками Конґресу української інтеліґенції, Всеукраїнського товариства “Просвіта”, Всеукраїнського педагогічного товариства імені Г.Ващенка не вплинули на рішення ґаранта Конституції. Що йому праведний гнів і протести патріотів, коли на носі президентські перегони, і треба за будь-яку ціну залучити голоси, на жаль, численної раті русофілів, українофобів і безхребетних хохлів.  

Не підлягає сумніву, що перша особа держави має бути її першим патріотом. Це означає – бути провідником національної справи, звіряти кожен крок з національними ідеалами свого народу, повсякденно працювати на благо цього народу, знати його мрії і сподівання, вловлювати кожен порух його душі і, звичайно ж, чесно і наполегливо виконувати його волю. Тільки тоді прийдуть загальна повага, любов і визнання – непідробні і щирі.

Саме цього завжди бракувало й бракує Президентові Л. Кучмі. Так, він вивчив, хоч і недосконало, українську мову, але послуговується нею для проформи, для того, щоб хоч з чимось українським показатися на люди; у побуті ж, у повсякденні користується такою ж покаліченою російською, а в спілкуванні з найближчим оточенням, якщо сприймати на віру касетні записи майора Мельниченка, – московськими, даруйте, матюками. Так, він оволодів національною лексикою, чого раніше за ним не спостерігалося, але то також на показ, бо, як правило, Президент говорить одне, а робить зовсім інше. 

Інакше чим пояснити, що на словах ставлячи дуже високо українську культуру й духовність, на ділі ж спокійно спостерігає як жовта преса паплюжить нашого Пророка й Апостола Тараса Шевченка та інші вершинні постаті духовного життя народу – такі, як Іван Франко, Леся Українка? 

Чим пояснити, що на дорогі кожному українцеві Шевченківські дні накладається масове, переважно російськомовне шоу під назвою “Чєловєк года”, яке освячує своєю присутністю Президент і фігурує на ньому як політик року, (щоправда, останнім часом цього звання йому вже не присвоюють, оскільки і сліпому видно штучність, ненатуральність, блюдолизність такої акції? 

Чим пояснити, що урочисте засідання, присвячене дню народження Тараса Шевченка, скромно проводять у престижному, але невеликому залі Національної опери, а для названого шоу виділяється багатотисячне приміщення Національного Палацу культури “Україна” з багатогодинною прямою телетрансляцією?

Чим пояснити, що перша леді Людмила Кучма, яка так часто мелькає на телеекранах, принципово розмовляє російською і лише перед такими важливими кампаніями, як президентські чи парламентські вибори з натугою силується зв‘язати кілька українських слів?

Чим пояснити, що сам Президент залюбки бере участь у ще одному явно, пропагандистському російськомовному шоу акордеоніста Яна Табачника під претензійною назвою “Честь імєю пригласіть”, де, підстроюючись під публіку, перед телекамерами говорить російською, п‘є горілку і співає російських пісень?

Чим, зрештою, інакшим пояснити, що в українській національній (а чи національній насправді?) державі під президенством Л.Кучми створюються спеціальні багаторічні державні програми розвитку мов і культур національних меншин (наприклад, російської, єврейської, тощо) тоді, коли мова і культура титульної нації практично перебуває на грані загибелі. Хай би створювалися, процвітали і розвивалися такі програми для нацменшин, але у руслі всієї української національної культури. Бо ж чи справедливо ставити інтереси титульної нації нижче від потреб нацменшин?

Таких запитань, по суті риторичних, бо відповідь на них самозрозуміла, можна ставити безліч. В Україні проводиться неукраїнська мовна політика. Тому й хиріє та занепадає рідна українська мова, а домінує, процвітає чужа. Село – ще донедавна невичерпна скарбниця й останній оплот української мови – вимирає. Старше покоління відходить, а молодь, як ніколи, тягнеться до міста, де, намагаючись прижитися, какає-штокає суржиком, псуючи як материнську, так російську мови, перейнявшись хибним, уміло нав‘язаним стереотипом про нібито меншовартісність однієї і престижність іншої. У державних установах, від провінційних до столичних, не тільки в тотально зросійщених раніше східних, а й у центральних, навіть почасти у західних, найбільш національно свідомих, реґіонах вперто ігнорується державна мова. В інформаційному просторі української держави українська мова майже витіснена як у книготоргівлі, друкованій пресі, так і в електронних засобах масової інформації, але про це далі. Тут же тільки зазначимо, що в усіх сферах культури все більше домінує російська. У національному Палаці “Україна” все більше хазяйнують московські гастролери; якось навіть у святий день Незалежності особистий гість президентського подружжя небезвідомий Іосіф Кобзон потоптався по національній гордості українців, прославляючи матушку-Росію та принижуючи Україну-неньку, шкодуючи, що вони тепер розділені кордоном. У національній опері ставиться західноєвропейська класика у перекладах на російську. Масові шоу на кшталт уже згадуваного “Чєловєка года” чи “Золотої фортуни” у прямій телетрансляції конферансьє ведуть двома мовами. Нещодавно європейські футбольні матчі, які збирають біля телеекранів сотні тисяч фанатів, почали коментуватися двомовно двома спортивними журналістами. Феномен колишнього радянського сатирично-гумористичного дуету Тарапунька – Штепсель, надзавданням якого також було приниження української мови, поставлено на серйозну основу як інструмент подальшого зросійщення.

Як бачимо, ідея двомовності, яку проголосив свого часу Леонід Кучма, попри спротив українських патріотів і всупереч Конституції, при потуранні і мовчазній підтримці Президента нахабно і послідовно реалізується на практиці. Такого натиску зросійщення не знали навіть за часів Щербицького. Російські шовіністи, які живуть в Україні вимагаючи двомовності, насправді самі не хочуть вивчати українську мову: “…говорячи про двомовність, вони мають на увазі подальше зросійщення України. Їм потрібна Україна, але з російськими українцями” [1] .

Отже, над українською мовою, яка вижила насильницькі заборони і гоніння за царату, більшовицькі репресії і підступність комуністичної ідеології, нависла реальна загроза виродження і загибелі у незалежній Україні за демократичної системи. Дехто пояснює цей факт тим, що при утисках і гоніннях народ виявляв спротив, а мова – свою живучість, а тепер, коли офіційних мовних заборон не існує, зник спротив і ослабився національний імунітет. До певної міри, можливо, з цим можна погодитися, надто якщо аналізувати спротив. Уже у другій половині ХХ століття, коли радянська система ще міцно трималася на ногах, Олекса Гірник на знак протесту проти політики повального зросійщення рішився на акт самоспалення у найсвятішому для кожного українця місці – у Каневі, на могилі Тараса Шевченка. Якби Олекса Гірник міг воскреснути, він удруге пішов би на самоспалення, бачачи, що зробили з рідною мовою не в радянській, а в незалежній Україні. Я далекий від закликів до таких крайніх і відчайдушних кроків, але сьогодні таких патріотів, як Олекса Гірник – не за радикалізмом, а за напругою душі і силою переконань, готових ціною власного життя заплатити за національні ідеали, за рідну мову, – на жаль, не видно. 

Та справа не тільки і не стільки в тому, що немає спротиву і жаги національного виживання, бо немає тиску і гонінь, скільки в хитрій, підступній, витонченій антиукраїнській політиці, спрямованій на витіснення з обігу національної мови. Проти української незалежності відкрито немало фронтів – лінія одного них проходить в царині мови. Власне, мовної проблеми не існувало б, а якби не вдалося її уникнути повністю, то, принаймні, вона не набула б такої гостроти, якби не стала розмінною монетою у політичній грі, яку веде в українській державі не українська, не національна за духом влада на чолі з Президентом Леонідом Кучмою. Тільки збагнувши цю істину, можна побачити, у якій площині слід шукати розв‘язку. Звичайно ж, для цього треба схаменутися і мати відповідну волю.