Свобода слова

У будь-якому суспільстві взаємини між владою і засобами масової інформації складаються не просто. Існують об'єктивні причини для певних колізій і конфліктів, оскільки інтереси сторін часто не збігаються, а то й прямо суперечать од­ні одним. Засоби масової інформації, перш за все орієнтуються на інтереси суспільства, а не влади. Тому вже в цьому закладені елементи їхньої опозиційності до владних інституцій. Тому пресу (в широкому розумінні) і називають образно четвертою владою після законодав­чої, виконавчої та судової, хоч жодних легітимних і ре­альних владних функцій у суспільстві вона не виконує. Але вона може впливати на життєві реалії силою гро­мадської думки. В демократичному правовому суспільстві громадське схвалення чи громадський осуд мають велике значення не тільки для пересічного гро­мадянина, а передусім для представника будь-якої владної гілки, оскільки він, цей представник, перебу­ває на службі у суспільства, відчуває відповідальність перед ним і прагне в його очах завжди бути в позитив­ному світлі.

Із центральної функції мас-медіа – відображати життя таким, яким воно є, – випливають і головні за­сади та принципи їхньої діяльності: об'єктивність, гласність, відкритість, плюралізм. Не секрет, що є речі, які влада з різних міркувань не хотіла б піддава­ти випробуванню гласністю. На цьому ґрунті виникає реальна колізія, живильним середовищем для якої є розбіжність в інтересах: преса завжди зацікавлена в то­му, щоб донести до свого споживача те, що влада воліла б приховати.

Україна отримала у спадок від тоталітарного режи­му не тільки систему засобів масової інформації, ним поро­джену і сформовану, а й систе­му принципів і правил у ставленні влади до мас-медіа, рудименти підцензурності і підпорядкованості преси владі (раніше – одержавленій партії в особі її керівних структур). І це зрозуміло, бо фактично в усіх гілках влади залишились кадри старої системи. І якщо нині законодавчо скасовано цензуру, унеможливлений прямий адміністративний тиск на пресу, анахронізмом став гнівний окрик, то це ще не означає, що влада позбулася колишніх ком­партійних звичок "командування" пресою, використо­вуючи інші доступні їй засоби. Тому звичайні в демократичних країнах тертя і непорозуміння, які трапля­ються в силу розбіжностей інтересів, в Україні набира­ють форми гучних скандалів та гострих конфліктів.

Почасти це пояснюється недосконалістю ук­раїнського законодавства, що регулює взаємини суспільства і мас-медіа, та більшою мірою органічно випливає з характеру самої влади, точніше кадрів, які її репрезентують. Президент Леонід Кучма визнав публічно "значні перекоси в економічній, соціальній, політичній сферах", у них він убачає "коріння ко­рупції, якою вражена значна частина нашого держав­ного апарату" [1] . 

Нинішній стан засобів масової інформації в Україні, їхні взаємини з владою примушують серйозно замисли­тися: чи є у державі четверта влада? І багато жур­налістів – і не тільки журналістів – змушені констату­вати: хоч Україна й вирвалась із лабет комуністичної однопартійності, вона, на жаль, не має справді вільної, справді незалежної преси за світовими демократични­ми мірками.

Преса і влада – одна з найпекучіших проблем нинішньої України. Останнім часом вона стає не менш помітною, ніж енергетичні чи соціальні проблеми, невиплата зарплатні та пенсій тощо, від її розв'язання значною мірою залежать такі атрибути демократії, як гласність, свобода слова і друку, плюралізм думок. “Без свободи слова не те що демократії не буде, а нормальна держава існувати не зможе” [1] .

Перед тим, як перейти безпосередньо до проблеми свободи слова в Україні, варто зупинитися на існуючій у державі системі засобів масової інформації. Ця система, що дісталась у спадщину від радянської доби, у часи незалежності трансформувалася, враховуючи нові обставини. Так, збереглись державні засоби масової інформації: 1991 року вони досягали 30%, нині – приблизно 10% із загальної кількості. Це зовсім не означає радикального зменшення кількості державних ЗМІ, хоч і відбувся певний перерозподіл їх, надто електронних, на користь приватного сектора, а просто зменшилась питома вага державної частки в загальній системі завдяки бурхливому виникненню нових органів масової інформації. Існування державних загальнополітичних ЗМІ є нонсенсом у демократичному суспільстві, воно характерне лише для слабкої влади та тоталітарних режимів і аж ніяк не спроможне забезпечити свободу слова. В українській реальності і недержавні ЗМІ, на жаль, далекі від свободи слова, оскільки серед їхніх власників бачимо

або олігархів, які складають президентське оточення і обслуговують “ґаранта Конституції”, або вищих державних службовців, які роблять те ж саме.       

Погляньмо на український телевізійний простір, хто там господарює.

УТ-1. ТРК “Ера” охоплює сигналом 100% території України. Основні власники, інвестори та керівники: Б. Березовський (Росія), Б. Бірштейн (Швейцарія), 3.Кулик, В.Лешик, В. Долганов (Україна), В. Рабінович (Ізраїль). Державна телекомпанія - обслуговує переважно Президента Ук­раїни. На УТ-1 особливо хижацький метод подачі «матеріалів» демонструють п. Долганов і п. Лапікура. 

УТ-2. “Студія 1+1” охоплює сигналом 100% території України. Основні власники, інвестори та керівники: Б. Березовський (Росія), Р. Лаудер (США), Г. Луганський (Росія), В. Рабінович (Ізраїль), О. Роднянський (Україна), А. Фуксман (ФРН).

 УТ-3. “Интер” охоплює 70% території України. Основні власники, інвестори та керівники: Б. Березовський (Росія), В. Мироненко (Росія), В.Горбулін, І. Плужников, О. Зінченко (Україна). Мовлення ведеться виключно російською мовою. 

УТ-4. “ІСТV” охоплює сигналом 50% території України. Основні власники, інвестори та керівники: П.Гєрві (США), М. Фрідман (Росія), Ю. Плаксюк (Україна). Мовлення ведеться російською та українською мовами.

Супутникове телебачення. “СТБ”, “ТВ-6” охоплюють сигналом 50% території України. Основні власники, інвестори та керівники: В. Алікперов (Росія), Б. Березовський (Росія), С. Лісовський (Росія), В.Пустовойтенко, В. Сівкович (Україна). Мовлення ведеться на СТБ – двомовно, на Т-6 виключно російською.

Супутникове телебачення “Новий канал”. Основні власники, інвестори та керівники: Б. Бірштейн (Швейцарія), В. Гусинський (Росія), В. Рабінович (Ізраїль), М. Фрідман (Росія), З. Кулик (Україна). 

У газетному просторі маємо таку ситуацію. А. Деркач, син колишнього керівника СБУ, є власником газет: “Комсомольская Правда” в Украине”, “Т'руд” в Украине», “Московский Комсомолец” в Украине”. Бакай є власником газет “Киевский Телеграф”, “Сегодня”. Г.Суркіс і В. Медведчук контролюють “Киевские Ведомости” (крім того очолювана ними партія СДПУ (о) видає “Нашу Газету плюс”, яка на 2-ге півріччя 2001 року буде мати передплатний тираж 430 тис. прим. Пінчук контролює багатотиражну російськомовну газету “Факты” [1] .

Прізвища нинішніх власників, інвесторів, керівників найважливіших українських недержавних ЗМІ можуть пояснити багато чого з того, що діється в інформаційному просторі держави сьогодні. А те що діється за суттю мало чим відрізняється від того, що діялось з самого початку незалежності, хіба що форми стали іншими – де закумуфльовані під демократію, а де просто жорстокі.

Українська влада завжди всіма силами намагалася приборкати мас-медіа – кого бато­гом, кого пряником, – щоб убезпечити себе від критики. Новій Україні дістались від радянщини не тільки колишні закони, а й сама законодавча система та її кадри. Старі закони замінюються новими швидше, ніж кадри, які треба виховувати і навчати ро­ками. Тому в тих самих прокурорсько-судових кабінетах зали­шились ті самі люди, себто кадри, підготовлені мину­лою системою: зі старими звичками, схильностями, з рецидивами того самого сумнозвісного “телефонного” права, коли долю людини вирішував не закон, а вказівка по теле­фону зверху.

У незалежній Україні, як і в радянській, влада для залякування і шантажу опонентів продовжувала за тра­дицією використовувати прокурорські органи, вони, як і колись, мають право нагляду за дотриманням законо­давства. Першою газетою, яка потрапила на зуби про­куратурі (Генеральній), була газета "Вечірній Київ". Редакція отримала за підписом в.о. Генерального про­курора В.Дацюка короткого листа про те, що Генераль­ною прокуратурою України порушено "кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого статею 126 Кримінального кодексу України" [1]  з лицемірним проханням оприлюднити його (вочевидь з розрахунком залякати передусім редакцію "Вечірки" та й інших).

Суть полягала в тому, що газета під рубрикою "Дискусійна трибуна" опублікувала два протилежні за змістом листи: в одному з них компартія різко критикувалась, як злочинна організація, в другому захищалась, хоча критикувались такі її високі функціонери, як Борис Єльцин та Леонід Кравчук, які, на думку авторки В. Єрофеєвої (до речі, колишньої працівниці міської прокуратури), стали дегенератами, зрадивши свою партію. Саме ці слова були сприйняті Генпрокуратурою "як образливі вислови на адресу президентів України і Російської Федерації Кравчука Л.М. і Єльци­на Б.М., що принижують честь і гідність глав суверен­них держав" [1] .

"Вечірній Київ" оприлюднив цього листа з Генпрокуратури, і на сторінках га­зети розгорнулася дискусія: друкува­лися повідомлення про хід розслідування, листи чи­тачів, коментарі юристів, які переконливо доводили, що кримінальна справа шита білими нитками, бо насправді є спробою політичної розправи над незалежною газетою, що закон порушила не редакція, опублікувавши думку читачки, і не читачка, скориставшись своїм правом на свободу слова, а прокуратура, здійснюючи тиск на газету і її авторів, порушує законодавство України. Звичайно, ця надумана кримінальна справа попри палке бажання покуратури лопнула, мов мильна булька.

“Вечірній Київ”, крім названого, витримав ще кілька наскоків прокуратури з порушенням або погрозами порушення кримінальних справ, низку судових процесів, в тому числі з тодішнім міністром оборони В.Шмаровим, незчисленні преревірки податківців, пожежників, працівників санепідемстанції, яких підключали з метою розправи над часописом. З цього починався тиск влади на опозиційну пресу через прокуратуру, суди, контролюючі фінансові та податкові органи, який невзабарі переріс в епідемію і набув нинішньої гостроти. Згодом влада розперезалася зовсім. Через суди були закриті опозиційні газети “Опозиція” (інкрімінувався наклеп на Президента України), “Політика” (нібито за розголошення державної таємниці), зупинено випуск газети “Правда України” за наказом міністра Кулика, чим грубо порушено законодавство. Зазнали переслідувань з боку влади газети “Фінансова Україна”, “Дніпровська Правда”, “Полтавська Думка”, “Кіровоградська Правда”, “Дружковский Рабочий”, “Сільські Вісті”, “Свобода”, “Інформбюлетень”, “Антена”, телеканал СТБ та багато інших – перелік репресій проти преси може бути дуже довгий. Застосовуються такі випробувані методи з підключенням силових структур, податкової адміністрації, контролюючих органів, як намагання запровадити політичну цензуру на загальнодержавному і регіональному рівнях; тиск органів державної влади на ЗМІ з метою зміни їхнього політичного курсу; нищення ЗМІ за допомогою невиправдано великих сум відшкодування моральних збитків через суди; маніпулювання масовою свідомістю; вибіркової підтримки ЗМІ з боку державної влади та створення нерівних умов для діяльності інформаційних суб‘єктів.

Це було офіційно визнано Верховною Радою у Постанові, ухваленій за результатами Днів уряду на початку 1999 року, в якій, зокрема, констатувалося: “За участі органів виконавчої влади, а також Генеральної прокуратури України і деяких судів поширюється практика переслідування опозиційних та інших критично налаштованих щодо органів виконавчої влади засобів масової інформації, їхніх керівників... З‘явились акти висунення органами прокуратури юридично необґрунтованих, навіть явно абсурдних звинувачень проти редакторів газет, авторів публіцистичних і літературно-художніх творів. Різними засобами в Україні фактично здійснюється політична цензура” [1] .

Цю ж ситуацію змушена офіційно визнати також Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова: ,“В боротьбі зі свободою думки і слова, з альтернативними виданнями, окремими редакторами і журналістами владні структури, їхні посадові особи дедалі ширше використовують такі підступні “законні” форми тиску, як цілеспрямовані перевірки від податкових, фінансових, правоохоронних органів, пожежних та санітарно-епідемічних організацій і особливо судові позови щодо захисту честі, гідності і ділової репутації” [1] . 

Судові позови на захист честі й гідності стали справжньою епідемією. Вдаються до них, як правило, високі державні чиновники з міністрами включно, та грошові мішки. При цьому виставляються величезні до абсурду суми відшкодування нібито завданої моральної шкоди – і суди приймають ці позови. Свого часу тодішній голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Іван Чиж оприлюднив такі цифри: 1999 року в суди України було подано 2257 позовів до преси на загальну суму 90 млрд. грн., що перевищує три річні бюджети України [1] .

А недавно був створений ще один предивний судовий прецидент: Мінський райсуд  столиці від 7 червня 2001 року виніс вирок щодо позбавлення волі Олега Ляшка умовно на 2 роки за статті, написані у 1997 році, та заборонив йому продовжувати виконувати професійний обов’язок головного редактора газети “Свобода”. З цього приводу  міжнародна громадська організація “Репортери без кордонів” висловили свій рішучий протест у  листі на ім?я прокурора міста Києва Юрія Гайсинського. Бо заборона журналістові займатися професійною діяльністю є неприйнятною і суперечить усім демократичним нормам. Тільки Іран і Ємен на сьогодні застосовували подібне покарання. Та ще колись Тарасові Шевченкові волею царя було заборонено писати й малювати. 

Іншого відомого журналіста Олега Єльцова буквально терзає Слідче управління Служби безпеки України, порушивши кримінальну справу за фактом розголошення "відомостей, що становлять державну таємницю" у статті про родину Деркача-батька, колишнього голови Служби безпеки, та його сина-депутата, розміщену на сайті Інтернет-газети, в якій стверджується, зокрема, про зв'язки родини Деркачів з російською мафією [1] .

Приховувати ситуацію з відсутністю свободи слова в Україні стало неможливим через широкий розголос, у тому числі й міжнародний. Верховна Рада кілька разів з цього приводу влаштовувала парламентські слухання, останні – “Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України” відбулися 16 січня 2001 р. Вищий законодавчий орган країни дійшов висновку, що “виконавча влада, Президент Леонід Кучма пішли у відкритий наступ на свободу слова, використовують будь-які засоби, аби знищити опозиційні мас-медіа” [1] . 

Попри всю нелюбов між Верховною Радою і Президентом діаґноз і причини хвороби визначені точно – як у народі кажуть, видно, звідки ноги ростуть. 

 Про свободу слова в Україні говорять багато і всі, з Президентом Л.Кучмою включно, та свободи як не було, так і нема. Тож має рацію відомий політик, голова Української народної партії “Собор” Анатолій Матвієнко в тому, “що не може бути подвійної моралі, подвійних стандартів свободи слова для Європи й для України”, що, як тільки ми це збагнемо, то “відразу ж наповнимо поняття європейського вибору й свободи слова для України значно реальнішим змістом. [1] ” 

Паралельно з репресіями проти преси в країні розв?язаний справжній терор проти журналістів. Першою жертвою ще 1992 року став гострий тележурналіст, ведучий популярної передачі “Гарт” народний депутат Вадим Бойко – загинув у власній квартирі при загадкових обставинах: винних не виявлено, кримінальну справу закрито. Серед білого дня був розстріляний редактор одеської вечірньої газети Борис Дерев?янко. Національна Спілка Журналістів України 1997 року оприлюднила кілька десятків випадків, коли журналісти і редактори були забиті або померли при загадкових обставинах [1] . Як правило, винних у цих смертях також не було виявлено.

З кожним роком насильство над журналістами наростає. Якщо за офіційними даними Міністерства внутрішніх справ за перші п?ять років незалежності проти журналістів було скоєно 73 злочини [1] , то за один тільки 2000 рік “близько сорока журналістів зазнали нападу та були побиті невідомими особами” [1] , а “за п?ять місяців 2001 року в Україні зафіксовано 51 випадок порушень прав журналістів, тиску на ЗМІ з боку влади, цензурування медіа. У тому числі 20 випадків залякування, погроз фізичної розправи” [1] . У переліку названо три убивства за за цих 7 місяців: редактора миколаївського тижневика “Час” Володимира Смирнова, луганського видавця газети “ХХІ век” Олега Бреуса, директора телерадіокомпанії “ТОР” з Донбасу Ігоря Александрова.

Та найбільшого розголосу в Україні і світі завдяки оприлюдненим таємним магнітним записам, зробленим майором Мельниченком в кабінеті Президента Л.Кучми, які скромно назвали “касетним скандалом”, набуло вбивство засновника гострої опозиційної інтернет-газети “Українська Правда” журналіста Георгія Ґонґадзе. Георгій зник 16 вересня 2000 року, написавши перед цим заяву до Ґенпрокуратури про те, що за ним влаштували стеження з машини працівники МВС. Через два місяці у лісі під Таращею знаходять обезглавлений труп, в якому друзі Ґонґадзе по прикрасах та інших прикметах упізнають тіло свого товариша. Керівники правоохоронних органів явно розгублені, демонструють власну неспроможність чи некомпетентність у розслідуванні, роблять нелогічні і брехливі заяви – нібито знайдене тіло перезимувало, тобто не може належати Георгієві, що самого журналіста нібито бачили живого тощо. Загальна розгубленість посилюється, коли депутат Олександр Мороз оприлюднює у Верховній Раді записи майора Мельниченка, в яких голосом, схожим на голос Л.Кучми, йдеться про журналіста Ґонґадзе і дається порада позбутися його. Ось фрагмент розшифрованого аудіозапису:

“Кучма: Ні, мені справа не потрібна... (веде розмову з невідомим чоловіком) - "Українська Правда", ну це просто вже… (ненормативна лексика – тут і далі в дужках втручання у текст моє – В.К.), оборзєлі. Подонок... … (ненормативна лексика) Грузін, грузін.

Невідомий: Гонгадзе?

Кучма: Гонгадзе. Ну, кто же его фінансіруєт?...

Невідомий: Ну, він активно співпрацює з цим, з Морозом, з "Гранями". Я в суботу його ... з Матвієнко.

Кучма:  В суд може, тут нардеп, хай би юристи подали в суд. Це ж до прокуратури, да?

Невідомий: Нєт, пусть Кравченко скажет на мєня и єщьо на (незрозуміле слово - Горбанєєва чи Компанєєва ) і Халандовіча.

Кучма: Просто ... (ненормативна лексика) есть какая-то, сука... (ненормативна лексика). Департіровать його... (ненормативна лексика) в Грузію і викінуть там на... (ненормативна лексика).

Невідомий- Отвєзті єго в Грузію і кінуть там.

Кучма - Чєчєнцев надо, чтоби укралі єго і викінулі” [1] . 

Ці записи дали підстави Морозові звинуватити Л.Кучму в замовленні вбивства. Дві експертизи доводять, що таращанське тіло належить Ґонґадзе. Влада продовжує поводитись нелогічно: то заявляє, що записи – фальшивка, то під тиском свідчень нардепів, голоси яких також були на плівках і вони їх визнали, змушена заявити, що записи таки велися; то відмовляє визнати родину журналіста потерпілою, то визнає її такою; то скрушається, що слідство зайшло в глухий кут, то заявляє, що журналіста убили наркомани, яких також немає у живих. Все це лише утверджує громадську думку в тому, що влада у цій справі явно не чиста. Опозиція використовує ситуацію для проведення масових протестних акцій. Увага світової преси та громадськості прикута до України. 

Справа набирає всесвітнього резонансу. Американський Комітет захисту журналістів (Нью-Йорк) знову повертає Кучму до списку 10 “ворогів преси”, в якому той обіймав 6-е місце 1999 року. Тепер український “ґарант” опиняється знову в компанії таких світових політичних лідерів, що несуть відповідальність за найбільш серйозні порушення свободи преси в світі, як іранський Верховний Лідер Аятолл Алі Хаменей, президент Китаю Цзян Цземінь, президенти Ліберії Чарльз Тейлор, Зімбабве Роберт Мугабе, Росії Володимир Путін, Куби Фідель Кастро тощо [1] .

Сумна картина, а для українських журналістів по-справжньому трагічна – вони змушені або зрадити професійні принципи і підспівувати владі, або труситися від страху, але ризикувати писати і показувати правду. Відома, критично налаштована до влади журналістка Тетяна Коробова, оглядачка газети “Грані плюс” визнає: “Те, що коїться сьогодні, має ознаки яскраво вираженого терору” [1] . Досить лояльний до влади телеведучий Микола Вересень (телекомпанія “1+1”) слушно зауважує: “Наша безпека – це питання системи, а не охорони” [1] .

Справді, справа в системі, яка все більше за суттю, та й за формою, перетворюється в тоталітарний режим. Його все більше не влаштовує правда, відкритість, прозорість – невід?ємні принципи й атрибути демократичного суспільства. Звідси – ставлення до свободи слова, засобів масової інформації і журналістів. Та й не тільки до журналістів. Як тільки Віктор Ющенко обрав відкритість і прозорість у роботі Кабінету міністрів, як тільки очолюваний ним уряд повернув тіньові потоки коштів у бюджет, наступивши на мозоль олігархам, так його відразу й відправили у відставку. Це лише зайвий раз підкреслює зрощення криміналітету з вищими владними структурами. Народ же, не маючи історичних демократичних традицій, пригнічений зубожінням і негараздами, обманутий демагогією державників, здебільшого мовчки терпить. Ґарант же, по суті, служить олігархічним кланам, не ймучи сорому, говорить правильні речі, а робить зовсім протилежне. Тому висновок один: живемо в поліцейській державі, просякнутій метастазами корупції і злочинності, в багні брехні і дезінформації, де про права людини, свободу слова і преси тільки говорять, де добитися правди неможливо. 

Шукати винних – справа безнадійна: самі винні. Маємо таку владу, на яку заслуговуємо. Вихід може бути тільки один – міняти всю систему влади разом з ґарантом. Доки все це буде – не буде демократії, не буде справедливості, не буде України.