ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР

У сучасних вітчизняних словниках тлумачення терміну "інформаційне поле (простір)" ще не відображене: у наш динамічний час лінгвістика не встигає за філософією, тим паче за політикою. Якщо ж виходити із латинського значення слова "інформувати” –  це “зображати, складати уявлення про що-небудь", то неважко додуматися, що "інформаційне поле” якраз і означає те поле чи простір, в якому існує, циркулює, обертається інформація. І це поняття не космічне (хоча повітряний і космічний простір можуть входити і входять до складу інформаційного поля), не географічне (хоча територія є його невід'ємною частиною), це поняття – соціально-політичне  і вбирає в себе як територіальний, так і космічний фактори, а надто – людський, оскільки суспільна інформація призначається для людини, людина – її  споживач, і без людини вона втрачає свій сенс.

Отож, коли йдеться про інформаційний простір держави (а кожна держава його має), то його межі ототожнюються з її кордонами, охоплюючи національні територію, акваторію і повітряний простір. Саме у цих сферах діють засоби інформації, які й інформують, тобто повідомляють, зображають, складають про що-небудь уявлення. А от що саме повідомляють, як саме зображають і яке саме уявлення складають – це  вже належить до сфери політики і залежить від інформатора. Наприклад, українське телебачення і радіо та московське про одну і ту ж подію нерідко розповідають по-різному. Ні дивуватися цьому, ні тим більше обурюватися не варто: українське телебачення має виражати інтереси української держави, московське ж виражає – російської, а вони, як відомо, не збігаються. А от дивуватися і обурюватися тим, що чужоземний інформатор використовує наш національний інформаційний простір в інтересах своєї держави, варто і потрібно.

Державний інформаційний простір – надзвичайно  важливе політичне поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей можна поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян. Якщо вона цього не зробить, то цей інформаційний простір буде використаний проти неї самої. І це ми бачимо на власному досить сумному прикладі.

До розпаду Союзу на всій його території, з Україною включно, був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалась жодна інформація, яка не вкладалась у рамки пануючої ідеології. З цією метою і була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Україна стала незалежною, створена самостійна держава, а в інформаційному її просторі безкарно і безперешкодно хазяйнують інформатори іншої країни. У перші роки незалежності наша держава зі свого дірявого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування.

Цю ситуацію можна пояснити рудиментами комуністичної ідеології, певною традиційністю у сприйняті українським обивателем Москви як столиці колишнього Союзу, тривалою російськомовною експансією, метою якої були денаціоналізація і зросійщення нашого народу, але жодним чином її не можна виправдати. Держава, якщо вона себе поважає, має опікуватися своїм інформаційним полем, охороняти його, обробляти, як дбайливий господар, засівати державотворчими ідеями, щоб потім пожинати той урожай, на який сподівається національна держава.

Сьогодні сусідня Росія всіляко намагається використовувати український інформаційний простір у своїх інтересах, для поширення неоімперіалістичних ідей, для антиукраїнської інформаційної обробки наших громадян. Книжковий ринок заполонений сексороманами, детективами та іншим "легким" російськомовним чтивом (це коли національне книговидання на ладан дише). У ґазетно-журнальному морі, як гриби по дощу, виникають видання "для читающих на русском языке" (тоді як національна українська преса знаходиться на грані загибелі). По телебаченню і радіо всуціль передаються кінофільми, пісні на "общепонятном".

Це не абищиця, на яку можна не зважати, це – відкрита  інформаційна агресія сусідньої держави в український інформаційний простір. Недооцінка  цієї агресії надзвичайно небезпечна – аж  до .втрати національної державності. Адже через інформацію формується суспільна свідомість, спрямовується громадська думка. Націлено добрана, замаскована під об'єктивність інформація дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю – у  цьому Москва має (і вміло використовує) досвід компартійної пропаганди. Розглянемо найтиповіші форми російської інформаційної експансії в Україну.

Найперше – це поширення суто московських періодичних видань на терені України, зокрема, цент­ральних російських ґазет, традиційно відомих тут ще з часів Союзу, коли російська преса домінувала по­всюдно. У ті часи найтиражніші московські часописи друкувалися безпосередньо на українських поліграфічних підприємствах і поширювались місце­вою робочою силою. Зі здобуттям Україною незалежності ця справа для Росії дещо утруднилась, оскільки за друк треба було немало платити, а довозити з Моск­ви так багато ґазетної продукції також обходилося не дешевше. І тоді російські видавці, використовуючи не­досконале українське законодавство та поблажливість вищого українського чиновництва, пішли на хитрість: додавши до традиційної назви часопису слова "Україна" чи "в Україні", реєстрували їх ніби українські підприємства. Українська держава не тільки за допомогою еко­номічних важелів не створює серйозних перепон перед проникненням чужоземної, як правило, не дружньої до неї друкованої продукції, але й реєструє її, як ніби­то українську періодику, по суті, ставлячи ці видання у кращі умови. Таким чином, на українському ринку з'явили­ся ґазети "Известия", "Комсомольская правда", "Аргументы й факты", "Труд" і навіть “Московский комсомолец” з припискою "В Украине" чи просто "Украина". Це їх і формально, і по суті прирівнювало до вітчизняних видань, дозволяло на тих же умовах, використовувати поліграфічні потуж­ності, послуги зв'язку в Україні. Фактично роблячи ґазети у Москві та маючи дешевий для них російський папір, росіяни успішно конкурують з українськими ви­даннями на українській території, обминаючи еко­номічні труднощі, які стільки клопоту завдають тутешній пресі.

При занепаді видавничої справи в Україні загалом ці часописи мають відносно величезні наклади. Так, ґазета "Аргументы й факты.Украина" друкується ти­ражем 170 тис.примірників, "Труд.Украина" – 185 тис., "Комсомольская правда" в Украине" – 195 тис., "Известия. Украина" – 528 тис. примірників [1]  . Це при тому, що середній тираж таких всеукраїнських видань, як "Молодь України", "Літературна Україна", "Демократична Україна", "Вечірній Київ" коли­вається у межах 10-40 тисяч примірників. Запитання: “то чий же вплив на українського споживача більший?” звучить суто риторично. Тим більше, що практично нічого українського, крім приписки "Україна" та "в Україні" у цих часописах не знайти. А от антиукраїнське подибується в різній оболонці скільки зав­годно. Це помічає кожен вдумливий і мислячий читач. Петро Черевичний у "Незалежному погляді" ділиться власними спостереженнями: "Читаю ґазету "Труд", в якій говориться про безперспективність цукрової промисловості в Україні, бо в Бразилії й інших країнах цукор дешевший.... В іншій статті говорить­ся про безперспективність українського автомобіле­будування і. т.д.” [1]  

До того ж, Україні завдається пряма економічна шкода. Так тільки за рахунок діяльності ґазети “Комерсантъ” в Украине” річний збиток державі та юридичним особам в Україні досягає 70 млн. грн., ґазети “Комсомольская правда” в Украине” – 33,85 млн. грн. [1]

Друга типова форма експансії традиційна: завезення друкованої періодики безпосередньо з Москви. Чого тільки не побачиш у комерційних кіосках та на приватних розкладках у Києві та обласних центрах – і  "Независимую ґазету", і "Купеческое дело", й "Экспресс-ґазету", і багато інших. На станціях київського метро, на численних розладках та на прилавках приватних кіосків, розташованих в найлюдніших місцях столиці, цілодобово в продажу є московські ґазети, українських же тут практично не буває. На спроби з'ясувати чому так?, відповідь стандартна: не користуються попитом. Але за всім цим стоїть тонко продумана політика і покровительство місцевих чиновників чи то із світоглядних, чи то із суто меркантильних міркувань .

Третя форма інформаційного проникнення в Ук­раїну – насичення  національного книжкового ринку чу­жомовною продукцією. Московські ідеологічні стратеги точно визначили слабкі місця в царині українського книгодрукування і, користуючись політичною короткозорістю чи свідомою позицією державного чиновництва, буквально заполонили країну різноманітною російськомовною літературою. Вра­хувавши дефіцит української дитячої книжки, українським дітям пропонується у яскравих обкладинках російськомовна продукція. Вигода подвійна: політична – підтримується  тенденція зросійщення на перспективу; фінансова – виймаються  останні гривні з майже порожнього гаманця українського обивателя.

Широко представлена література російською мовою з давнього і недавнього історичного минулого звісно ж, у московській інтерпретації, книги енциклопедичного змісту з домознавства, садівництва, психології, медицини тощо. Звичайно, чільне місце посідає те, що найбільше цікавить обивателя та не зміцнілу в ідеологічно-моральному плані молодь: низькопробні детективи, романи жахів, пригоди суперменів, сексуальні сюжети. Якщо додати до цього значний масив порнографічної російськомовної періодики на кшталт таких видань, як "Интим", "Только вы", "Супер-зрос", "Он и она" та інших, то стане зрозумілою і нинішня політична па­сивність значної частини української молоді, і засилля російської мови на вулицях українських міст. Із 70 млн. примірників книг, які споживаються в Україні щороку, тільки 20 млн. видається на її території, 10 млн. потрапляє до нас із-за рубежу легально, а 40 млн. книжок – це контрабанда, внаслідок якої вітчизняні фінансові втрати сягають 700 млн грн. [1]  

Книговидання в Україні, як і інші сектори економіки, придушене податковим пресом (на відміну від Росії, де ця галузь практично звільнена від оподаткування) і занепадає. “Сьогодні на одного жителя України виускається лише 0,36 книжки проти 3,6 у 1989 році. Для порівняння: у Російській Федерації видається на одного жителя 3,9 книжки, або у 10,8 раза більше, ніж у нас; у Польщі – 9,5 книжки (в 26,4 раза більше), а в Німеччині – 12 книг, що в 33,3 раза більше, ніж в Україні” [1] .

Четверта форма російської експансії в інформаційний простір України внутрішня, тобто та, яка має досягти все тієї ж мети ізсередини, – заснування і видання української періодики російською мовою. Йдеться не тільки про такі традиційно зросійщені реґіони, як Донбас, Південь, Схід, але й про інші місцевості України, надто про столицю. Склався сте­реотип не без умілого сприяння державних чинників чи, принаймні, при їхній пасивно-споглядальній по­зиції, що видавати періодику російською мовою в Україні престижніше та вигідніше, ніж українською. Хоча яка є потреба є видавати, наприклад, "Теленеделю", а не "Телетиждень", "Анекдоты", а не "Анекдоти", "Киевские" та інші "ведомости", а не "відомості", "Новости", а не "Новини"? Чому справді дуже потрібний український журнал мод має виходити російською мовою? Чому різні рекламні листки, бізнесову періодику, рекламу в столиці вважається престижним видавати мовою північного сусіда, а не українською? Чому, приміром, єврейська громада не видає свої ґазети на ідіш чи івріті або, в усякому разі, державною, а видає російською? Таких запитань можна задавати багато, а от задовільну відповідь на них знайти важко.

Тому й склалася в нашій державі ненормальна ситуація, коли “на 100 етнічних українців нині припадає 7 примірників видань рідною мовою, а на 100 громадян російської національності – 54! За статистикою дві третини громадян нашої держави – українці. Росіян – близько 11 мільйонів” [1] . За останні роки ситуація на краще не змінилася: на 1 січня 2001 року за даними Держкомінформполітики в Україні було офіційно зареєстровано 10200 друкованих видань, реальне співвідношення між російськомовними та україномовними виданнями – як 80 до 20 відсотків на користь перших. [1]   Для повнішої картини додайте до цього 807,5 тис. прим. суто московських ґазет “Аргументы и факты. Украина”, “Труд. Украина”, “Известия. Украина”  [1] .

Засну­вання і випуск російськомовних періодичних видань аж ніяк не можна вважати справою патріотичною: об'єктивно во­ни працюють проти національної держави, ігноруючи корінні інтереси української нації, оскільки звужують сферу функціонування української мови, підтримують процес зросійщення, зневажають українську духовність. Це не можна виправдати жодними міркуваннями про нібито піклування про задоволення потреб російськомовного населення, оскільки розраховані такі видання на вседержавну аудиторію, а не на реґіони компактного проживання росіян. Російськомовне населення - поняття значною мірою штучне, оскільки рідною мовою людини вважається мова материнська, отже, тут на перше місце має висуватися фактор національний.

Ґазета "День", що з'явилась як україномовне видан­ня, під впливом політичної кон'юнктури та все того ж фальшивого розуміння престижності починає дублюватися на російську. І незабаром з ґазетних кіосків Києва майже зникає український варіант часопису і замінюється російськомовним. Що ж дивуватися, що ця ґазета не тільки сама практично сповідує двомовність, а й обґрунтовує її доцільність у своїх публікаціях?

Про відверто антиукраїнські видання й говорити годі. Симоненківський "Коммунист", вітренківські "Досвітні вогні", виходячи російською, або подаючи публікації як українською, так і російською, об'єктивно працюють проти України і за формою, і за змістом. Окремі російськомовні ґазети у південно-східних реґіонах буквально пашать шовіністичним шалом.

Загалом же в українській періодиці явно намітилася тенденція занепаду. Попри те, що кількість нових видань зростає, загальний наклад їх зменшується. Так, за 1985-1999 рр. кількість друкованих видань збільшилась з 1799 ґазет і 206 журналів до відповідно 2551 і 1374, а їхній загальний річний тираж зменшився більш ніж на третину – з 4608 тис. до 3024 тис. прим. На 1 жителя у нас припадало 1999 р. 60 прим. періодики, а за визначеннями Юнеско найнижчий показник має становити 100 прим. на одну сім‘ю. [1]  За даними опитування Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова через безгрошів?я більшість українських громадян (62,4%) друкованих періодичних видань не передплачують [1] , якщо ще кілька років тому на середньостатистичну родину в Україні припадало 3 – 4 періодичних видання, то нині – лише 0,71 видання.

Прикро, що на ґрунті деградації української преси домінує преса неукраїнська (а часто й антиукраїнська) – московська та доморощена російськомовна, що становить серйозну загрозу для титульної нації в нашій державі і самій державі.

Незалежні, справді національні за духом часописи гинуть, притиснуті фінасовими труднощами або продаються олігархам. Так, припинили своє існування “Східний часопис” на Донбасі, “Юг” в Одесі, ось уже кілька місяців не виходить “Вечірній Київ”, з кількамісячними перервами протягом року отримують передплатники “Літературну Україну”, перестав бути незалежним відомий львівський часопис “За Вільну Україну”. Влада практично залишила напризволяще незалежну опозиційну українську пресу. Держкомінформполітики виробив свою концепцію щодо незалежної преси, її оприлюднив голова Іван Драч: “Незалежна преса – це насамперед не опозиційна преса, як переконують громадськість доморощені горе-теоретики від журналістики. Незалежна преса й влада – це партнери, які мають спільну мету [1] ”. І це говориться тоді, коли всьому світові стало відомо, що в Україні не все гаразд у взаєминах влада – засоби масової інформації, коли на пресу здійснюється шалений тиск, коли журналістам відрізають голови. Про яке партнерство може бути мова? 

Той же Іван Драч переконує, що нібито “Держкомінформ стоїть на тому, що незалежна преса в демократичній державі виконує суспільну функцію, а відтак держава має бути зацікавленою в утриманні якомога більшої кількості періодичних видань, що забезпечують якнайширшу різноманітність думок [1] ”. Правильно звучить теоретично, а на практиці виходить зовсім інше. Свого часу, якби Держкомінформ підтримав фінансово “Вечірній Київ”, можливо незалежний часопис вижив би. Цього не було зроблено, хоч на звернення редакції до уряду була позитивна резолюція Прем?єра Віктора Ющенка. Доручення голови уряду голова Держкомітету не виконав: чи то “Вечірній Київ” налякав націонал-демократа своєю опозиційністю, чи то Іван Драч, який свого часу дуже високо цінував цей часопис, образився на нього за критику його власного угодовства.

Нарешті, п?ята за ліком, та чи не перша за значенням форма російської інформаційної експансії – заво­ювання українського телеефіру. Після витіснення Громадського російського телебачення (ГРТ, абревіатура російською – ОРТ) з першого національного каналу Українського телебачення, де во­но домінувало, не сплачуючи ні копійки, було створено спільну українсько-російську (точніше російсько-ук­раїнську) телекомпанію “Интер”, яка не менш успішно робить ту ж справу, що робило раніше ГРТ, на третьому державному українському каналі, де телеглядачів у неї, правда, менше. Однак справа не тільки і не стільки в "Интере", скільки в самій системі українського телебачення в цілому, яка працює на руку Москви. Нині в Україні зареєстровано 791 телерадіомовну організацію ( з них 513 приватних, 29 державних). Сотні приватних телекомпаній в реґіонах України, створених не без сприяння російського капіталу, ведуть передачі, як правило, російською мовою. Ні реґіональні, ні цент­ральні телекомпанії, які отримали ліцензії на роботу в українському телеефірі, не дотримуються вимоги зако­ну, яка передбачає, що не менше половини телепродукції має бути виготовлена в Україні. Деякі компанії (як, наприклад, київська "ЮТАР") взагалі спеціалізу­ються на ретрансляції передач російського телебачення. Сьогодні вже неозброєним оком видно, як “через телеекрани відбувається ідеологічна інтервенція в соціум України, ллється потік бруду й дезінформації в кожну сім?ю” [1] . Про те, хто править бал в українському телеефірі, йтиметься нижче. Тепер же слід лише додати, що мос­ковські, як, до речі, і польські, телевізійні передачі легко пробиваються до українського глядача через кабельне телебачення, яке бурхливо розвивається і функціонування якого в Україні не врегульовано в до­статній мірі законодавчо.

Держкомінформполітики, керований Іваном Драчем, не маючи законодавчих важелів, змушений обмежуватися словесними демаршами з приводу російської інформаційної аґресії в національний телерадіопростір України – в додрачівський період навіть словесних заяв не робилося. Так, з приводу тенденційної передачі телеканалу “Интер”, присвяченій сутичкам міліції з учасниками антикучмівської демонстрації 9 березня 2001 року біля пам?ятника Тарасові Шевченку та біля Адміністрація Президента, яка спрямовувала громадську думку в площину міжнаціональних стосунків, чітко сказано, що телеканал “Интер”, “є філією російського ГРТ (Общественного росссийского телевидения)”, що “демонстрація тенденційних передач – постійна практика “Интера” і що такі провокаційні передачі “з?являються в ефірі в період загострення політичної боротьби в нашій державі” [1] . 

Як бачимо, оцінка чітка і зрозуміла, такі речі не потерпіла б жодна демократична держава. Коли Іван Драч був призначений головою комітету, який виробляє лінію державної інформаційної політики, націонал-демократи сподівалися, що тепер ось справи у цій галузі підуть на краще, себто в українських інтересах. Та не так сталося, як гадалося – бракувало законодавчої бази, щоб рішуче втручатися в ситуацію, яка створилася в інформаційному полі, до того ж йому не давали змоги це робити, та й, очевидно, він сам не дуже горів таким бажанням. Тому далі заяв, які для владної олігархії були, що горохом об стіну, справа не пішла. 

Так, наприклад, як вийшло з ліцензуванням телерадіоорганізацій України. Держкомінформполітики визнав, що “типовою ознакою телерадіопростору України є засилля іноземної продукції, легковажні, сумнівної якості ведучих програм”; що  “на загальнонаціональному каналі УТ-2 здійснює мовлення на кращих відрізках часу комерційна телекомпанія “1+1”, а на каналі УТ-3 – Українська незалежна телевізійна корпорація “Интер”; що не зареєстрована в Києві периферійна “радіокомпанія “Нова Хвиля”... перемогла у конкурсі на право мовлення в столиці, а місцева державна компанія, яка всебічно висвітлює життя міста й області впродовж 5-ти років, чітко дотримується законодавства, що регулює інформаційну сферу, програла [1] ”. Можна підтримати справедливе обурення з приводу таких аномалій, але що далі? Держкомінформполітики якось утрутився в ситуацію? оскаржив у суді порушення законодавства? звернувся до Верховної Ради та Президента з пропозицією закликати до порядку Національну Раду з питань телебачення і радіомовлення, яку вони призначають на паритетних засадах? Ні. Натомість визначальник інформаційної політики в державі безсило розвів руками: “В Держкомінформі сподівалися, що серед десятків російськомовних станцій, які здійснюють інформаційну діяльність в діапазоні частот 100 – 108 МГц нарешті зхнайдеться хоча б одна, яка буде вести мовлення у повній відповідності до чинного законодавства” [1] .

І справді у нинішній ситуації, коли інформаційний простір України має сім няньок (крім Держкомінформполітики, є ще Держкомзв'язку, Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, Національна телекомпанія та Національна радіокомпанія), важко добитися кардинальних змін. Іван Драч, замість ставити питання про уточнення і розширення повноважень очолюваної ним структури, хоче мати ще одну, головну няньку, пропонуючи створити Координаційну раду при Президентові України, яка б кооррдинувала б роботу решти няньок [1] .

Останнім часом Москва за допомогою телеефіру стала практикувати безпосереднє втручання у внутрішні справи нашої країни, відповідним чином коментуючи ті чи ті події в Україні, формуючи у глядачів симпатії чи антипатії до тих чи тих українських політиків. Щоправда, часто при цьому не обходиться без допомоги українських олігархів.

Особливу огиду і протест в українських патріотів викликала брудна кампанія очорнення і шельмування найбільш українського за всі роки незалежності і найбільш реформаторського, який вперше добився конкретних позитивних результатів в економічному і соціальному житті суспільства, уряду Віктора Ющенка. Виконуючи замовлення президентського оточення і, як можна здогадуватися, самого ґаранта, чи не найаґресивніше у цій брудній справі вправлялося державне телебачення і особисто керівник Національної телекомпанії Вадим Долганов. Пересмикування фактів, відверта дезінформація і брехня, одностороння заанґажованість у подачах інформації – все це нагадало українській спільноті методи роботи комуністичної пропаганди і викликало широке обурення. З відповідними заявами виступила низка національно-демократичного спрямування політичних партій та громадських організацій. У заяві Народного Руху України, наприклад, відверто наголошувалось, що “замість об'єктивного висвітлення подій інформаційні програми УТ-1 вводять в оману співвітчизників. Яскравим свідченням цьому стали репортажі з місця подій, які відбувались у стінах парламенту і навпроти Верховної Ради, коли у квітні обговорювалася доля уряду”. Тому НРУ поставив вимогу “створення механізму громадського контролю за діяльністю Національної телекомпанії України..., надання ефіру всім, хто виступає за Українську державу, демократію й добробут” [1] .

Громадський комітет “Український Севастопіль” у розісланому через Internet протесті відзначив, що “спроби дискредитації прем?єра В.Ющенка проводяться шляхом розгнузданої інформаційної війни із застосуванням найбрудніших технологій “ і тому заслуговують не “лише морального осуду” [1] .

Якщо до того, що виробляв В.Долганов на УТ-1 додати недержавні телекомпанії, залежні від олігархічних кланів, яких не влаштовував Ющенко, та їхні ж друковані органи інформації, то можна уявити яких розмахів набрала кампанія, розрахована на знищення Віктора Ющенка, як керівника Кабінету міністрів. 

Але антиукраїнським силам видалося, що цього замало. І тут до ганебної справи була підключена Москва. В ефір випустили програму відомого своїм українофобством журналіста Леонтьєва “Однако”, в якій на Ющенка “начепили всіх собак”: мовляв, його дружина Катерина є американським аґентом, сам прем?єр під каблуком дружини, отже, виконує американські настанови в Україні, і далі в такому ж дусі. 

На перший погляд може здатися: а що українцям до того, що показує російське телебачення в Росії? Але вся суть в тому, що телеканал “Интер” повторює цю програму на українську аудиторію. Другодні вся преса коментує цю передачу. Мети досягнуто – “компромат” пішов на маси.

Чим закінчилися атаки на Ющенка, відомо: найефективнійший за всі незалежні роки прем'єр був зміщений. І без перебільшення можна стверджувати, що вирішальну роль у цьому зіграли інформаційні технології, застосовані правлячими олігархічними кланами.

При занепаді української друкованої періодики надзвичайно зростає вплив на соціум електронних засобів масової інформації – вони практично доступні кожній родині завдяки теле- і радіотрансляційним мережам, які дісталися нам у спадок від радянської системи. Спритники – доморощені і зарубіжні – врахували цю особливість і, використовуючи недосконалість українського законодавства, доклали всіх зусиль, щоб прибрати до рук цю важливу ідеологічну галузь. З цього приводу “Вечірній Київ” ще 1998 року оприлюднив цикл статей-роздумів президента Української телевізійної спілки Володимира Цендровського, в яких той кваліфіковано аналізує цю проблему. Посилаючись на досвід європейських країн, де телебачення є національним “за власністю (засновництвом), за керівними кадрами, за програмним наповненням, за мовою; і саме для національного телебачення віддаються 100%  каналів ефірного мовлення, більше 50% каналів кабельного мовлення, і майже 90% всіх рекламних та бюджетних ресурсів, які реалізуються в галузі телерадіомовлення” [1] , автор змальовує зовсім протилежну картину в телеефірі України. За його підрахунками, загальнонаціональні та близькі до них за глядацькою аудиторією мовники мають таке охоплення населення України: УТ-1 100%; "1+1" (100%); “Интер” 65%; ОРТ 85% з прикордонним прийомом, ефірною й кабельною ретрансляцією; далі йдуть телекомпанії ІСТУ, СТБ, РТР, НТВ – по 35-40% . Всі вони репрезентують відповідно голландських, німецько-американських, російських, американських, американо-російських, російських і знову ж таки російських власників, які з урахуванням таких компаній, як "1+1", “Интер”, ІСТУ, СТБ отримали ліцензійну монополію на 80% загальнонаціонального частотного ресурсу України. Це й дало В.Цендровському підстави стверджувати: "за два роки сталося так, що сьогодні господарі доларових та нафто-ґазових вентилів контролюють майже 90% глядацької аудиторії України саме за ознакою майнових та ліцензійних прав щодо каналів та суб'єктів мовлення" [1] . Висновок із цих роздумів випливає далеко не оптимістичний: "За умов впровадження багатоканальних засобів розповсюдження телесигналу та формування у Верховній Раді України стійкого лобі із співвласників, генеральних ди­ректорів, генеральних продюсерів ТРК "Гравіс", СТБ, “Интер” тощо... та за інформаційної підтримки провідників чужих інтересів, ця ситуація повністю і остаточно вийде з-під контролю нашої держави, суспільства і українства в цілому" [1] .

Крім політичних дивідендів, що виражаються в про­думаному ідеологічному впливові на населення країни, в чиєму інформаційному просторі хазяйнують іноземні компанії, вони мають також чималий фінансовий зиск. Що це практично дає інформаційним "благодійни­кам" України, говорять цифри, наведені В.Цендровським: компанії Рабіновича, Фуксмана та Лаудера отримали 1997 року в Україні 89 млн. дол. чистого прибутку . А останнім часом у зарубіжній пресі з'явилися публікації, які засвідчують, що іноземні “інвестори” проникали в український інформаційний простір не завжди чесним шляхом. Так, інтернет-газета “Українська правда” подала статтю Р.Боннера з газети “Нью-Йорк Таймс” у якій стверджується, що “за інформацією юристів і згідно з документами міністерства юстиції, компанія, власником якої є косметичний спадкоємець і колишній претендент на пост мера Нью-Йорка Рональд Лаудер, знаходиться під розслідуванням за обвинуваченням у передачі хабарів офіційним українським особам за цінну телевізійну ліцензію у розмірі 1 мільйона доларів”  [1] .

За три роки, що минули від публікацій В.Цендровського у “Вечірньому Києві”, змінились частково власники телекомпаній, додались, зокрема, до їх списку українські можновладці (про це в наступному розділі), та не змінилась суть явища, себто напрямок телемовлення. Тому висновки із наведеного випливають такі:

1. Україна все більше витісняється із свого інформаційного простору, в якому все більше хазяйнують чужинці, при цьому грубо порушуючи українське законодавство.

2. Тисячі журналістів та операторів позбуваються робочих місць і змушені застосовувати свій талант і фахові знання не для користі своєї держави, а для збагачення чужоземних  грошових мішків.

3. При порожньому державному бюджеті з України викачуються за кордон десятки мільйонів доларів.

4.Через національний інформаційний простір України ведеться цілеспрямована робота щодо денаціоналізації, деукраїнізації населення через його зросійщення, та  обездуховлення за допомогою низькопробної, розрахованої на ниці інстинкти телепродукції.

5. Вищі державні чиновники України є співучасниками цього антиукраїнського процесу, оскільки за їх сприяння якраз і розбазарюється інформаційний простір України.