Віталій КАРПЕНКО
АНТИУКРАЇНСЬКІ ТЕНДЕНЦІЇ
в  УКРАЇНСЬКІЙ  ДЕРЖАВІ

ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА

Здавалося б, що ще треба – живи і радій: мрії багатьох поколінь здійснилися. Та чомусь радості особливої не відчувається. Збайдужілий люд, пригнічений безкінечними негараздами, якось охолов до самої ідеї незалежності: одні гострять око на закордон, щоб хоч там будь-якою ціною збити такий-сякий капіталець та зажити, нарешті, по-людському; другі пропивають останню копійку, заглушуючи душевний біль алкогольним дурманом; треті, і цього не маючи, йдуть христарадничити з простягнутою рукою, а ті, яким жебрачити природня цнотливість на заваді, переривають удосвіта, щоб ніхто не бачив, сміттєві контейнери, вишукуючи їстівні відходи… Четверті, які зуміли награбастати мільйони і мільярди за цих десять років, роз‘їжджають у дорогих іномарках і крізь затемнені стекла впритул не бачать ні перших, ні других, ні третіх…

І це – в одній із найбагатших країн світу, яка має чудесну природу, наймасніші чорноземи, якнайширший набір корисних копалин і, що найцінніше, – умілий, талановитий, працьовитий народ! Зарубіжні фахівці після розпаду Радянського Союзу шанси України на соціально-економічне відродження серед усіх колишніх республік ставили найвище. І от маємо – не тільки прибалти, а й Росія за рівнем доброжитку залишили нас далеко позаду. Та що говорити – у світовому рейтингу щодо соціальної захищеності громадян Україна ділить останні місця з найвідсталішими країнами Африканського континенту. Згідно з офіційними матеріалами Міністерства праці, підготовленими для парламентських слухань, за 9 місяців 2000 року в Україні 26,7% населення належить до категорії бідних, а 14,75 – до жебраків [1] . Можна лише здогадуватися, що насправді ці цифри набагато більші – принаймні, в українській пресі повідомлялося, що понад 70% населення України перебуває за межею бідності.

Щоправда, за окремими показниками наша держава значиться у перших рядах серед країн світу, але… зі знаком «мінус». Так, за рівнем корупції та організованої злочинності вона 2000 року за індексом  Transparency International вибралась на треттє місце cеред 90 країн; 2001 року має вже певний “прогрес” – перемістилась аж... на 9 місце серед 91 країни, після неї йдуть лише Азербайджан, Болівія, Камерун, Кенія, Індонезія,Уганда, Нігерія, Бангладеш [1] ; щоправда, невідомо, чи то в Україні зменшився рівень корупції, чи то він зріс у перечислених країнах, що стоять за нею у рейтингу За відсутністю свободи слова та за порушеннями прав людини – також у світових лідерах, а нашого Президента демократичні журналістські організації ось уже другий рік відносять до десятка найзліших ворогів преси разом з такими одіозними постатями, як Саддам Гусейн, Мілошович, Лукашенко… 

Сумно і прикро від такого лідерства…

Відразу ж знаходятьтся розумники – за північно-східним кордоном та й всередині країни, – готові списати все це на незалежність: хотіли – маєте. Насправді ж, наша нинішня незаможність іде не від незалежності, а від браку її. На жаль, попри зовнішні атрибути незалежності, Україна така ж далека від справжньої незалежності, як і, в тепер уже досить далекому, 1991-му році. І в політичному, і надто в економічному плані. Тому важко не погодитись з висновком Євгена Марчука, зробленим у той час, коли він протистояв Леонідові Кучмі в президентських перегонах, а не перебував у його команді, як тепер:“За роки “реформ” Україна потрапила в повну фінансову й економічну, отже, і в політичну зовнішню залежність” [1] , а за останні 5 років, з 1994 по 1999, “не утвердила незалежності, а втратила її по всіх визначальних позиціях” [1] .

Фактично Україна не може проводити самостійну політику, бо по-старому залежить від Москви, яка постійно здійснює політичний тиск та економічний шантаж, спекулюючи на нафто-газовій трубі. Водночас наша держава має заглядати в рота світовим фінансовим монстрам, що їх уособлюють Міжнародний Валютний Фонд, Світовий Банк тощо, які також, спекулюючи на наданню кредитних позик, диктують свої умови. На свої внутрішні ринки нас не пускають ні США, ні Європа, ні Росія – згадаймо, бодай, як свого часу американський уряд перекрив шлях добротним і конкурентноспроможним жіночим пальтам українського виробництва або ще й досі свіжі факти, коли Росія обмежила квоту ввезення на свою територію українських труб, водночас різко підвищивши ввізне мито на цю продукцію. 

Причини того незавидного становища, в якому опинилася молода українська держава по десяти роках проголошення незалежності, слід шукати передусім в неукраїнських, а точніше – антиукраїнських, тенденціях, які супроводжують нашу країну від самого відлікового, 1991 року. Причому цими тенденціями вражені практично всі сфери суспільного життя, в тому числі й економіка.

Після розпаду Радянського Союзу Україні дісталася хоч і деформована, хоч і з застарілими фізично і морально основними фондами, але потенційно досить сильна економічна макроструктура. Звісно, промислове виробництво було перенасичене енергомісткими, екологічно шкідливими виробництвами. Звісно, явно помітним був крен у бік військово-промислового комплексу (наприклад, у Києві питома вага мілітарної продукції досягала 80 відсотків усього промислового виробництва). Та загалом все це разом складало величезне багатство, яким слід було по-хазяйськи розпорядитися.

Чи не з перших днів незалежності було проголошено курс на проведення радикальних економічних реформ, хоча ніхто толком не знав, що ж конкретно стоїть за цією абстрактною формулою. Наші тодішні державники сліпо змавпували ситуацію в Польщі, де запровадили так звану шокову терапію, повністю відпустивши ціни, відмовившись від їх державного регулювання. В Україні повторили те ж саме, але двічі підряд, отримавши замість шокової терапії два шоки без терапії, що відразу більшу частину населення відкинуло за межу бідності. Гіперінфляція сягнула понад тисячу відсотків. Віктор Пинзенник, відомий економіст і політик, який посідав свого часу посаду віце-прем?єра, визнав: “Стрімке зростання цін на житлово-комунальні послуги, зумовлене вкрай напруженою бюджетною ситуацією перших років незалежності і жорстким експериментом по розкручуванню інфляції (підкреслення моє – В.К.), зробило неможливим для багатьох сімей, в тому числі працюючих сімей, оплату житла” [1] . То хтось таки, виявляється, ставив експеримент, хтось та розкручував інфляцію! 

Звичайно, такі кроки, чи то усвідомлено зроблені, чи то ненавмисно, через непрофесіоналізм провідників, означали ніщо інше, як антиукраїнську тенденцію, оскільки отримано результат, який ішов усупереч саме інтересам українського народу. Те, що сталося далі, важко кваліфікувати як випадковість. Замість негайно вийти із рубльової зони, запровадивши власну валюту, як це, приміром, зробили естонці, тодішнє керівництво закликало населення покласти в ощадбанк усю наявну готівку. Тодішній лідер нації Леонід Кравчук, звертаючись до народу по телебаченню, запевняв під особисту ґарантію, що так буде краще, що жодної копійки населення не втратить, а навпаки… В результаті зібрано і відправлено до Москви навіки-вічні величезну суму готівкової маси, а всього з України вилучено понад 80 млрд. рублів, або за тодішнім курсом понад 120 млрд. доларів. Таким чином, практично все населення, яке звикло вірити своїм лідерам, було обібране до нитки. Людям і досі не повернуто їхні кровні збереження за всі роки “реального соціалізму”, і коли будуть – та й чи будуть – повернуті, невідомо. Віктор Пинзеник наводить такі цифри: Річний бюджет держави на 1998 рік був затверджений у сумі майже 30 млрд. гривень. Із нього “на погашення вкладів передбачено 370 млн. гривень. За таких масштабів погашення триватиме 370 років. [1] ”

До цього слід додати згоду українського керівництва на так званий нульовий варіант при розподілі активів і закордонної нерухомості колишнього Радянського Союзу, внаслідок чого Україна фактично подарувала Росії свою частку, яку фахівці оцінюють в астрономічну суму – понад 40 млрд. доларів США. [1]  

Наступний антиукраїнський крок – це так звана приватизація загальнонародної власності за майновими сертифікатами. Все майно, що перебувало в загальнонародній власності, всі промислові підприємства були “оцінені” в грошовому вираженні і розділені на кількість населення – на кожну душу, сущу в Україні, припало аж... 1 млн. 50 тисяч купонокарбованців, на той час це була сміхотворно мала сума, що на нинішні гроші дорівнювала б 10 гривням. Звичайно ж, це був великий обман, бо реальне багатство України насправді у тисячі разів перевищувало суму оцінки. Свого часу балансова вартість 3700 промислових підприємств Польщі, наприклад, були оцінені в 50 млрд. доларів США. Якби набагато потужніший промисловий потенціал України був оцінений такою ж сумою, то й тоді на кожного громадянина припало б щонайменше по 1000 дол. США [1] . Уже цей факт яскраво засвідчив, що приватизація в Україні була проведена не в інтересах українського народу – вона не була соціально спрямованою, не була демократичною і справедливою, вона, по суті, перетворилася у “прихватизацію” небагатьох за рахунок усіх. У своїй книзі “П‘ять років української трагедії”, що побачила світ під час передвиборної президентської кампанії 1999 року, Євген Марчук з усією відвертістю зазначив: “Велика приватизація здійснюється в Україні з міркувань, ворожих інтересам національного господарства та українського суспільства” [2] .

Довершило справу “прихватизації” створення так званих трастових компаній. Залишається таємницею, чия конкретно це була ініціатива, але декрет Кабінету Міністрів “Про довірчі товариства” 17 березня 1993 року підписав тодішній Прем'єр-міністр України Леонід Кучма, якому Верховною Радою було делеговане право видавати декрети з неврегульованих економічних проблем. Саме цим декретом був відкритий шлях для створення трастів, фінансових пірамід, інших шахрайських структур, які безсоромно фактично грабували довірливих громадян.  До того ж, як стало згодом відомо, існувало два примірники трастового декрету, обидва підписані Кучмою, які мали деякі текстові розбіжності. Це зайвий раз засвідчило, що справа зі створенням трастових компаній не зовсім чиста, і наслідки, до яких це призвело, не можна пояснити лише безневинною випадковістю.

Трасти, довірчі товариства, які після кучмівського декрету, стали рости, як гриби по дощу, займалися, по-перше, скуповуванням у населення майнових приватизаційних сертифікатів, нібито з метою їх доцільного вкладення при приватизації, а по-друге, – збиранням у населення коштів, переважно у твердій валюті, під фантастично високі проценти. У першому випадку, люди, які не знали, що робити далі з приватизаційними папірцями, охоче віддавали їх за символічною ціною; у другому випадку – спокушені щедрими відсотками, ставали в чергу, щоб викласти заощаджені про чорний день кількадесят доларів з надією швидко їх примножити. Це було вже тоді, коли в сусідній Росії такі ж самі трасти, побудовані за так званою “пірамідою”, скандально лопались, як мильні бульки. Ніхто в Україні не зробив з цього відповідних висновків, і вітчизняні трасти продовжували процвітати. Закінчилось же все такими самими, як і в Росії, скандалами. Трасти зникали так само блискавично, як і виникали, їхні керівники, як сумнозвісний Юфа, опинилися з разом награбованими грошиками за кордоном, а обібраним людям нічого іншого не залишилось, як безрезультатно протестувати під стінами Верховної Ради та Кабінету Міністрів.

Не всі ті, хто нажився завдяки трастам, опинилися в Ізраїлі чи США, дехто залишився в Україні і, прикритий депутатским мандатом, і досі безкарно засідає у Верховній Раді, так і не повернувши тисячам і тисячам обманутих людей їхні кровні збереження.

Після того як трастова афера спливла на поверхню, в Україні все настійливіше почали говорити про недоліки приватизації за майновими сертифікатами, про необхідність проводити її за живі гроші на конкурсній основі. Як кажуть у Москві, хотіли, як краще, а вийшло, як завжди. Технологія такої “приватизації” була відпрацьована до філіґранності: підприємство доводилось до повного занепаду, працівники скорочувались, або самі залишали виробництво, бо місяцями не працювали, потім основні фонди оцінювались у символічну ціну і опинялись у приватних руках. Так, уже 2001 року стало відомо, що нібито через аукціон були продані три теплові електростанції Донбасу. Причому, як подейкують, набагато нижче реальної ціни. Це було настільки очевидно, що 14 червня 2001 року Міністерство Юстиції України видало наказ скасувати результати цього аукціону. Про це повідомив журналістів перший заступник прем’єр-міністра України Олег Дубіна. Але залишились таємницею за сімома замками імена тих спритників, які зуміли провести цю оборудку.

Стратегічні виробництва, на приватизацію яких була накладена заборона, скоро також були виставлені на так званий тендер. Згодом, як виявилось, безпосередньо або через підставні фірми вони опинялись під контролем російського капіталу. Так трапилось з Миколаївським глиноземним, Лисичанським нафтопереробним заводами та деякими іншими великими і прибутковими підприємствами. 

Зрозуміло, що це все робиться аж ніяк не в інтересах української держави та українського народу. В Кабінеті Міністрів України є перелік стратегічних українських об?єктів, поданих російським урядом, в приватизації яких хотіла б узяти участь Росія. За президента Путіна стратегія Росії щодо України помітно змінилася на гірше для останньої: акцент зроблено на економічний прагматизм, який передбачає захоплення російським капіталом ключових економічних позицій у нашій країні. Таким чином, за розрахунками московських політиків, наша національна економіка потрапляє в повну залежність від російського капіталу, якій все більше зростається з кланово-олігархічним капіталом в Україні. І це є чи не найсерйознішою сьогодні загрозою нашій незалежності.

Відомо, що багато проблем виникає у сфері енергетики. Москва, використовуючи залежність України від постачання енергоносіїв з Росії, час від часу використовує цей фактор для економічного тиску і шантажу. Єдиний вихід – знайти альтернативні джерела постачання нафти й газу, щоб унезалежнитися від північної сусідки. Ще на зорі української самостійності постало питання про будівництво Одеського нафтового терміналу, який би дозволив значною мірою розв'язати цю проблему, а дещо згодом – про спорудження трубопроводу Одеса – Броди – Гданськ. Однак у верхніх ешелонах української влади з Верховною Радою включно все робилося для того, щоб Одеський термінал не був побудований, або, принаймні, щоб максимально загальмувати його спорудження. Результат відомий: на десятому році незалежності термінал, як і названий нафтопровід, так і не стали до ладу. 

Проросійська політика Президента Кучми набрала нового прискорення під час його дніпропетровської зустрічі з російським лідером Путіним у лютому 2001 року. Тоді саме у розпалі був так званий касетний скандал, і на Л.Кучму впали звинувачення в причетності до вбивства журналіста Гонгадзе, фальсифікації президентських виборів та інших злочинів. Навзамін за підтримку з боку Путіна у складній для Кучми ситуації, той почав відверто здавати Україну Росії. Саме так були розцінені в національно-демократичних колах дніпропетровські домовленості щодо співпраці двох країн у галузях енергетики, ракетобудування та інших. У різкій з цього приводу Заяві громадсько-політичного об‘єднання національно-демократичних сил “Українська правиця” підкреслювалось, що внаслідок цих домовленостей Україна потрапляє у ще більшу залежність від Росії в енергетичній, військовій, інформаційних сферах, як і в сферах приватизації об‘єктів стратегічного значення та міжнародних стосунків. Економічне підкорення України північною сусідкою вийшло на новий, небезпечний для нас виток. Розпорядженням Президента Кучми створено комітет щодо прискорення економічної інтеграції з Росією. Військовим керівництвом обох країн досягнуто домовленостей про створення спільного пункту командування та спільної ескадри з кораблів українських Військово-морських сил та Чорноморського флоту Росії, а також – російсько-українського полку у Криму. Москва отримала фактичний контроль над Чорним морем.

Звичайно, далеко не все, що діється в економіці нашої держави, стає відомим загалові. Більшість оборудок покрито таємницею. Але й за окремими фрагментами, що випорскують на поверхню, видно, що діється воно не в українських інтересах. Громадяни України і досі не знають у чиїх конкретно руках опинилася загальнонародна власність. Як не знають, у чиїх руках опиниться чи не найголовніше багатство – земля, приватизація якої розпочалась і, незважаючи на офіційну заборону, йде шалене неофіційне скуповування земельних паїв у селян. На думку економістів, широко розрекламована кампанія розпаювання землі 2000 року “практично виявилася актом створення класу сучасних латифундистів з числа колишніх голів колгоспів та партійних діячів. Вони одержали у приватну власність колгоспно-радгоспну землю і все майно. Якщо раніше вони були просто великими вельможами, то тепер стали необмеженими володарями на законній основі, щось подібне до злодіїв у законі. Майже все сільське господарство ввійшло в тінь” [1] .

Такий стан української економіки, схоже, цілком влаштовує олігархічні клани – принаймні вони збагачуються шаленими темпами, тоді як мільйони українців стають безробітними, безпритульними, жебраками. Ніхто не сумнівається, що свої грошові мішки “нові українці” набили незаконними, кримінальними методами. Феномен Павла Лазаренка, який обікрав Україну на сотні мільйонів ам. доларів, відомий усьому світові завдяки розслідуванням у Швейцарії та США. А скільки таких лазаренків перебуває при владі, обіймає високі посади, захищені депутатськими мандатами? Боротьба з організованою злочинністю, корупцією, масовим розкраданням національних багатств не дає позитивних результатів, оскільки дії олігархів потураються (прикриваються) найвищими посадовими особами. Якщо екс-президент стає довіреною особою одного з олігархів під час виборів Київського міського голови, – то це про щось та говорить. Народні депутати Григорій Омельченко та Анатолій Єрмак неодноразово в листах до Президента, Генерального прокурора, у депутатських запитах називали прізвища високих посадовців, наводили факти і документи, які підтверджують їхні зловживання і, м‘яко кажучи, нелади із Законом, але такі звернення не розслідувались і навіть відповіді на них автори не отримували. 

Скажімо, оприлюднені факти про те, що на особисті валютні рахунки у Бельгії небезвідомого народного депутата Олександра Волкова і рахунки його фірм з 1993 по 1997 рік надійшли кошти на загальну суму понад 15 млн. дол. та майже 8 мільйонів бельгійських франків, і за цей же період пан Волков зняв з банківських рахунків готівкою понад 43 млн. бельгійських франків. Називалися інші факти, які вимагають ретельної перевірки [1] . За звинуваченнями у відмиванні тіньових коштів бельгійські власті заморозили рахунки Волкова і його фірм. Однак в Україні колишній радник Президента і нинішній нардеп Олександр Волков поза підозрою, більше того – Леонід Кучма щедро нагороджує його президентськими відзнаками за заслуги. 

Капітал українських олігархів тісно зв‘язаний з російським капіталом, отже, в українських кланів і російських спільні інтереси, тому не дивно, що українські олігархи, незалежно від того, декларують вони це чи ні, орієнтуються на Росію і тягнуться до неї. Заради такої інтеграції вони готові пожертвувати самою державною незалежністю. Деякі вітчизняні науковці, на кшталт академіка Петра Толочка, про якого ще йтиме мова, відчувши потреби грошових мішків, із шкіри лізуть, щоб своєчасно підтакнути їм. Так, Віталій Іларіонов, завідувач відділу академічного Інституту економіки, не червоніючи, заявляє “Как известно, суверенитет – это бревно, которое лежит поперек дороги интеграции” [1] . Далі економіст вважає, що країни (Білорусь, Росія, Україна – В.К.) “идут на взаимные строго увязанные уступки свох суверенитетов и учреждают наднациональные органы, обеспечивающие эффективное функционирование общего рынка” [3] . Чим не колишній Союз в завуальованій і для початку в дещо урізаній формі. 

Російські законодавці не менш відверті, голова комітету Думи з питань економічної політики Георгій Тихонов ставить питання з безсоромною прямотою: “ надо идти на общую валюту, надо идти на общий бюджет” [1] . 

Отак поступово і проковтне російський удав українського кролика: спільна валюта, спільний бюджет, а там і спільний московський правитель. Звичайно ж, на дорозі цим замірам колодою лежить суверенітет. Тим більше українцям треба його берегти, як зіницю ока, і щоденно зміцнювати всіма доступними засобами.

            Як бачимо з наведених прикладів і фактів, економічна політика незалежної Української держави проводиться, на жаль, не в інтересах українських громадян. Можливо саме у цій галузі найбільше, хоч і приховано, розвиваються антиукраїнські тенденції, які, власне, й довели більшість населення до зубожіння