ПРАВОСЛАВНА МОЗАЇКА США

Для того, щоб зрозуміти достеменніше, що коїться нині в Українській Православній Церкві у США, треба повернутися до першовитоків її. Але перед цим доречними будуть кілька зауваг щодо характерних ознак Українського Православія взагалі. Досить чітко їх сформулював проф. Пантелеймон Ковалів (Українське Православіє та його основні ознаки. – Українська Православна Церква в США, Бавнд Брук, 1971), виокремивши найголовніші ознаки, властиві саме Українському Православію. Серед них такі:
Соборність – найперша риса, яку автор розуміє не тільки як єдиність, зібраність самої Церкви, а й як міцне пов’язання її з народом.
Незалежність не тільки від інших церков, а також і від держави; втрата незалежності після приєднання її до Москви – прикра аномалія, виняток із правил.
Ідеологія – це ще одна риса, за якою можна відрізнити Українську Православну Церкву від Московської: у них різне Православіє; характерними ознаками ідеології є побожність і моральність, які одвічно були притаманними українському народові.
Мова як засіб національного молитовного спілкування з Богом, розроблений ще апостолом Павлом; Українське Православіє має свою церковну мову – навіть стара богослужбова мова, іменована московським духовенством як церковнослов’янська, насправді є староукраїнською: в ній вимова слов’янського тексту завжди була українська.
Національність. Універсальне за змістом Православіє завжди національне за формою; Українська Церква має національний характер, національну ієрархію, національні оздоби – рушники, килими, хустки, квітки тощо.
Традиція, яка завжди пов’язана з національністю; в нашому випадку – це зв’язок Церкви з державою, освітою, наукою, творчістю, мистецтвом, моральністю.
Звичаєвість і культура, породжені Українським Православієм, мають національний колорит, просякнуті українським духом.
Церковна наука свідчить про інтелектуальні сили і рівень церковної ієрархії; літописи, “житія”, твори з богослов’я, світові імена вчених – все це складає своєрідну і впливову київську наукову школу.
Школа і книги – це один з найбільших набутків Українського Православія, початок якого ведеться з часів Ярослава Мудрого.
Монастирі і чернецтво, які стали надійними підвалинами, основою збереження Українського Православ’я.
Святі. З давніх-давен УПЦ мала своїх святих: Афанасій Берестейський, Іов Почаївський, Афанасій Лубенський, святі Києво-Печерської лаври Антоній і Феодосій, тепер ось і Петро Могила тощо.
Українські свята. Поруч із грецькими святами в Україні досить рано розвиваються й національні – Покрова, Перенесення мощів Миколая Чудотворця, Спаса, Храмове свято та інші.
Мистецтво, яке завжди було тісно пов’язане з духовним життям, має українське забарвлення і національний колорит – від малярства до архітектури.
Церковний спів – виражає душу українського народу, який співав і в радості і в горі; церковний “київський наспів” поширився по всіх східнослов’янських землях.
Ці ознаки треба мати на увазі у нинішній ситуації, бо перехід під омофор Константинополя, куди бавнд-бруцькі провідники тягнуть Українську Православну Церкву в США, загрожує їх втратою, іншими словами може її повністю денаціоналізувати. На цю загрозу вказує й журнал “Українці Америки за Київський Патріархат”, який редагує невгамовна й енергійна Оксана Хомчук і в якому бере активну участь голова Українського Братства святого Петра Могили Іван Деркач. Саме цей часопис веде велику просвітницьку роботу, несе віруючим історичні знання і викриває підступний замір бавнд-бруцьких владик. Зокрема, стаття Івана Деркача “Сучасний стан Української Православної Церкви в США” в одному з чисел часопису (січень-березень 1998 року) якраз і порушує проблему поєднання православних юрисдикцій в діаспорі довкола Київського Патріархату.
Іван Деркач слушно зауважує, що термін “УПЦ в США” можна розуміти двояко: і як назву однієї з найбільших українських православних церков, і як сукупність українських церковних тіл, себто – як Українське Православіє загалом в Сполучених Штатах Америки. На жаль, Українське Православіє тут не є монолітним, воно роз’єднане з багатьох причин. Сьогодні це:
1. Українська Православна Церква в США, яка бере свій початок від УАПЦ митрополита Липківського. Ще 1924 року Липківський послав до Америки архієпископа Подільського й Вінницького Івана Теодоровича, якого на Соборі в Йорктоні одноголосно обрано головою “Української Православної Церкви в Злучених Державах і Канаді”. Влітку 1946 року архієпископ Теодорович висловив бажання залишити Канаду й зостатись на чолі Української Православної Церкви в США. А 1947 року зі згоди Собору єпископів УАПЦ архієпископом Вінніпегу і всієї Канади був обраний на Надзвичайному Соборі Мстислав Скрипник, який до цього виконував обов’язки єпископа Української Православної єпархії в Західній Європі.
З грудня 1994 року УПЦ в США з легкої (чи тяжкої) руки її керівництва переходить під канонічну юрисдикцію Константинополя, а 1995 року в неї вливається УПЦ в Америці. Тепер вона нараховує близько 100 парафій, має трьох архієреїв – митрополита Константина, архієпископів Антонія та Всеволода.
2. Українська Автокефальна Православна Церква (Соборноправна) в США з центром у Детройті (Мичиган). Має чотири парафії і трьох архієреїв: архієпископа Петра та єпископів Олександра і Єлисея. Ще 1993 року ця Церква стала складовою частиною УПЦ КП, прийнявши зверхність Патріарха Київського і всієї Руси-України.
3. Українська Автокефальна Православна Церква (Єпархія Гюстону і всього Тексасу), незалежна ні від Константинополя, ні від Києва, але орієнтована на розбудову Київського Патріархату та об’єднання всіх українців діаспори з Київським Престолом. Очолюють її єпископ Макаріос та вікарний єпископ Тимофій – обидва зустрічали і супроводжували Патріарха Філарета.
4. П’ять автономних церков, настоятелі яких з різних причин давно відійшли від адміністративних осередків названих вище церков; майже в усіх цих храмах поминають Патріарха Київського і всієї Руси-України.
5. Шість церков з дванадцятьма священиками, що відокремились від УПЦ в США після того, як вона прийняла грецький омофор, бо не визнають його і зорієнтовані на Київський Патріархат.
6. Три церкви з сімома священиками, які належать до юрисдикції архієпископа Лазаря в Канаді (Київський Патріархат).
Загалом, за підрахунками Івана Деркача, сукупна кількість діючих українських православних храмів у США досягає 115, парафіяльні громади яких налічують від 10 до 180 родин кожна. Українське духовенство тут представлене 8-ма архієреями та 136-ма священиками.
 І хоч Українське Православіє США є важливим чинником для України як історична нерозривність тутешніх УПЦерков з Материнською Церквою в Україні, як моральний і матеріальний фактор для її підтримки, Іван Деркач слушно зауважує, що Українське Православіє в Америці доцільніше називати розколом Українського Православ’я в Америці. У світлі цього аналізу дивними здаються заяви бавнд-бруцьких владик, що вони ладні підтримати УПЦ КП, якби Православна Церква в Україні не була роздрібненою на три галузки: мовляв, спочатку об’єднайтеся, а потім будемо говорити… На це Київський Патріарх спокійно відпарирував:
– На жаль, роздрібленість – біда не тільки українська. Тому дорікати Православній Церкві в Україні роз’єднаністю так само некоректно, як і колоти очі цим Українській Православній Церкві в Америці.
А от причини роздрібненості православ’я в Україні й Америці різні. Якщо в Україні вони в основному є наслідком підривної роботи Москви, яка не хоче втратити свій вплив на українську церкву і успішно використовує для цього неукраїнську державну владу, то у США причини розколів слід шукати передусім у діях ієрархів впродовж повоєнних і надто 90-х років. І, звичайно ж, – в активізації Константинопольської Церкви після приходу Варфоломея І (одним із результатів цього стало приєднання до Істамбулу УПЦеркви в США) та її відвертому підіграванню Москві.
Саме це й викликало ланцюгову реакцію спротиву православних віруючих в українських парафіях Америки.
 

ЩЕ РАЗ ПРО КАНОНИ

Вище уже говорилося про те, що всі розмови про неможливість об’єднання українських православних церков навколо Київського Патріархату та молитовного єднання з ним українських православних церков в діаспорі нібито через неканонічність УПЦ КП є безґрунтовними і не витримують жодної критики. Однак, коли вже зайшла мова про канони, доречно придивитися, як же їх дотримуються “найканонічніші” ієрархи. Той же Іван Деркач арґументовано звинувачує самого Патріарха Константинопольського Варфоломея, який приєднавши Українську Православну Церкву в США, свідомо порушив низку канонічних правил, що реґламентують взаємини між православними церквами світу. Серед них такі:
8-е правило ІІІ Вселенського Собору та 22-ге – Антіохійського, які забороняють єпископові поширювати владу на єпархії, що ніколи не були під його чи його попередників владою. Діаспорна ж УПЦерква в США ніколи не була в юрисдикції Константинополя – вона є дочірньою Церквою Української Автокефальної Православної Церкви, життя якої було врегульоване рішеннями Всеукраїнських Церковних Соборів 1921–1927 років та наказами Всеукраїнської Православної Церковної Ради.
33-є Апостольське Правило та 13-й канон ІУ Вселенського Собору, які забороняють приймати єпископів іншої Церкви без відпускної грамоти.
Апостольське 34-е Правило, що передбачає владу єпископа лише у власній єпархії, а також визначає національну основу побудови Церкви – знати єпископам всякого народу першого з них.
Друге Правило ІІ Вселенського Константинопольського Собору, що забороняє єпископам поширювати свою владу поза межами їхньої області та змішувати Церкви.
Таких канонічних порушень можна поставити на карб Патріархові Варфоломею чимало; перелік їх такий довгий, що виливається в дуже серйозну проблему – недостатність канонічно-правної підстави створення Української Церкви Константино-
польського Патріархату в США. Чим же тоді, як не цинізмом, можна назвати докори Константинополя Київському Патріархатові в неканонічності? Чим же тоді, як не лицемірством, є, м’яко кажучи, неправдива інформація для громадськості Патріарха Варфоломея щодо нібито поєднання ним “всіх православних українців в діаспорі” та представлення відходу УПЦеркви в США під його омофор, як можливість для українців діаспори, нарешті, “мати власний духовний центр”?
Правда ж полягає в тому, що Константинопольська Патріархія своїми діями грубо втрутилась у внутрішні справи Української Православної Церкви в США. Це не тільки відітнуло від УПЦ Київського Патріархату найбільшу діаспорну українську церкву, а й обмежило Київський Патріархат в територіальних межах України. Більше того, Україні, якій після здобуття незалежності така потрібна духовна підтримка православних американської діаспори, надто в протистоянні Москві, втратила цю підтримку. Адже Константинопольська Патріархія, під омофор якої бавнд-бруцькі владики потягли УПЦ в США, танцює під дудку Московської, а Московська – не визнає УПЦ КП як таку, яка нібито є неканонічною.
Правда полягає також у тому, що приєднання УПЦ в США до Константинополя розкололо Православіє в Сполучених Штатах, поділивши віруючих на тих, хто примирився із зверхністю Патріарха з Істамбулу, і тих, хто не визнає її.
Правда ще полягає в тому, що приєднання УПЦеркви в США до Істамбулу, надзвичайно ускладнює її нинішнє становище, а ще більше – майбутнє. Насильницький розрив її молитовно-євхрастійної єдності з материнською Українською Православною Церквою, загрожує деградацією і виродженням. По-перше, УПЦ в США, приєднавшись до Константинополя, втратила свою автокефалію: відтепер її вищим органом є не Собор, як до приєднання, а Константинопольський Патріарх як канонічний глава; вона не може самостійно обирати митрополита і єпископів, проводити Собори та Конференції без погодження з Вселенською Патріархією. По-друге, Українська Православна Церква у США приречена перетворитись спочатку в Українську Православну Церкву США, а потім – просто в Православну Церкву США без означення національної приналежності. Уже тепер помітне розмежування українських і неукраїнських елементів у Церкві, витіснення української мови і поступове занглійщення молодих віруючих.
Про те, що бавнд-бруцькі владики “не туди пішли”, що приєднання до Константинополя заради сумнівного здобуття канонічності об’єктивно має антиукраїнське спрямування, свідчать подальші події.

ОДЕСЬКА ПРОВОКАЦІЯ

Наприкінці вересня 1997 року остаточно виткнулися ослячі вуха змови Москви і Константинополя проти України. В Одесі зустрілися Патріарх Московський Алексій ІІ та Патріарх Константинопольський Варфоломей І. Офіційно все ніби легітимно і пристойно – в рамках міжнародної конференції “Релігія. Наука. Екологія”. Насправді ж це була хитро задумана провокація – все зроблено (і подано громадськості) так, ніби Московський Патріарх, як у себе вдома, приймав Патріарха Константинопольського. Але ж це була територія незалежної держави Україна, а не Московщини! Тому цією акцією демонструвалась не тільки неповага до нашої держави, а й давалося зрозуміти, що московські емісари, як і раніше, почуваються в ній господарями.
Неофіційна мета цієї зустрічі, за версією оглядачів, передбачала зняти напруженість між Москвою і Константинополем, викликану з одного боку визнанням Варфоломеєм національної Естонської Церкви, яка відділилась від РПЦ, а з другого – переговорами між Москвою і Ватиканом поза спиною Константинополя. Варфоломей вирішив на вівтар примирення з Алексієм кинути інтереси Української Православної Церкви Київського Патріархату. І тут він, знаючи вороже ставлення московської ієрархиї до УПЦ КП, буквально викладався, щоб підспівати Москві і сподобатися Алексію. Зокрема, Варфоломей наголосив, що визнає в Україні “лише Українську Православну Церкву під юрисдикцією Московського Патріархату, яку очолює митрополит Володимир (Сабодан)”. Така заява, зроблена на території України, була підступним ударом ножем у спину УПЦ КП.
Але й цього Варфоломею здалося замало – він в інтерв’ю для преси роз’яснив: “Розколи і схизми в Церкві приносять значну шкоду і ми мусимо докласти всіх зусиль, щоб ті розколи усунути”. При цьому, звісно ж, схизма приписувалась Київському Патріархатові.
Та Варфоломей іде ще далі, додавши, що для вирішення проблем в українському православ’ї багато може зробити Патріарх Московський: “це в його силах і владі”.
Кожна тверезо мисляча людина неозброєним оком помітить у цих словах слабо приховане підбурювання і заохочення Алексія до втручання у внутрішні справи Церкви іншої держави, чим той не гребував і раніше. А звертаючись до митрополита Володимира (Сабодана), Предстоятеля УПЦ МП, Варфоломей ще й того вирішив підбадьорити: “Ми всі на вашому боці”.
І свої запевнення Константинопольський Патріарх підкріпив ділом: він навідріз відмовився зустрічатися з делегаціями УПЦ Київського патріархату та УАПЦ. Понад 1000 одеситів – прихильників Київського Патріархату підписали петицію-звернення до Варфоломея, в якій, зокрема, говорилось:
“Царгород, на жаль, сам фактично зрікся своєї дочірньої Церкви, ні разу за більш ніж 300 років не згадавши ні про свої обов’язки перед нею, ні про свої на неї канонічні права. В усі часи, в періоди найстрашнішої скрути, в боротьбі з польськими чи московськими наїзниками, наш народ і наша Церква були залишені напризволяще…
Ми волаємо до Вашого милосердя і справедливості: не покладіть в наші благаючі руки замість хліба – камінь і замість риби – гадюку!”
Ці волання залишились голосом волаючих в пустелі. Звернення не зуміли передати адресатові: представників громади УПЦ КП навіть не впустили до Успенського монастиря, де відбувалася зустріч, і петицію не прийняли також.
При потуранні властей, а точніше – при їхньому активному сприянні, Московський Патріарх почувався в Одесі, як у себе вдома. Та він і не приховував цього, назвавши Одеську єпархію 61-ю єпархією Московського Патріархату. І вручив губернаторові Одеси, в минулому компартійному секретареві Руслану Боделану орден святого Володимира.
Одеська, підкреслено провокаційна антиукраїнська акція з одного боку ще більше загострила і без того складну міжконфесійну обстановку в Україні, з другого – викликала хвилю обурення як у нашій державі, так і в світі. Негативно оцінили одеські події національно-демократичні засоби масової інформації; Спілка письменників України, “Просвіта”, Всеукраїнське педагогічне товариство імені Г.Ващенка, інші громадські організації оприлюднили свої заяви-протести з цього приводу, розцінюючи зустріч і висловлювання Патріархів в Одесі грубим втручанням у внутрішні справи України. Завирували українські православні громади в діаспорі – Сполучених Штатах Америки, Австралії, Європі. Якщо частина вірних УПЦ в США, введена в оману заявами своїх владик, до зустрічі в Одесі ще щиро вірила в те, що приєднання їхньої Церкви до Константинополя було здійснено задля визнання національної Української Православної Церкви, то після неї марновірних залишилося значно менше.
Занепокоєння з цього приводу українських громад в Америці наростало так бурхливо, що архієпископ Антоній зі священиком Іваном Наконечним терміново вилетіли до Істамбулу, щоб отримати інформацію про одеські події з перших рук, яка б заспокоїла людей. Та заспокоїти їх було нічим, про що засвідчила й заява Собору єпископів УПЦ в США для преси. Ієрархі у цій заяві вимушені були констатувати, що Варфоломей “повторно підтвердив… що, згідно з сучасною церковною дійсністю, єдина визнана церква в Україні – це та, яка є складовою частиною церкви Московської”, що він “у рамках канонічного порядку” визнає “юрисдикцію Московського Патріархату за канонічну юрисдикцію”.
Далі єпископи у своїй заяві починають звично вихляти. З одного боку, на словах вони запевняють, що нібито не приймають мовчазно “колоніальне і неканонічне підкорення Церкви в Україні (зауважте: і тут владики вірні собі, вживаючи термін “Церкви в Україні” замість “Української Церкви”. – В.К.) Московському Патріархатові, що існує до цього часу”. З другого боку – вони туманно говорять про “шлях канонічних правил”, яким треба йти, та що шлях цей забере чимало часу, “поки окремі юрисдикції та окремі особи в Україні схочуть розв’язати те, що їх ділить, і забажають знехтувати особистими амбіціями й стремліннями, які вони, можливо, мають”. Як кажуть, приїхали! Як, виявляється, просто уникнути відповідальності за власну позицію і дії, що шкодять Україні, поставивши заради невідомо яких “канонічних правил” все з ніг на голову, тобто переклавши вину за невизнання національної української Церкви на “окремі юрисдикції і окремих осіб” в самій Україні.
Ще випукліше це виявилося в листі митрополита Константина, архієпископів Антонія та Всеволода і єпископа Паісія до духовенства і віруючих від 14 жовтня 1997 року, в якому відчувається глибоке їхнє занепокоєння нищівною критикою знизу і протестами щодо запланованого візиту істамбульського Патріарха до Бавнд Бруку, де йому почали готувати бучну зустріч. “Ми змушені Вам ясно сказати, – писали ієрархи, – що ми більше не бажаємо бути “козлами відпущення” і покутувати за те, що наші брати в Україні не здібні прийти до якого-небудь порозуміння й співпраці один з одним, щоб оминути жахливу трагедію розподілу Церкви Христової”. Знову за рибу гроші, знову тільки брати винні. Але ж “козлами” владики стали не через відсутність єдності церковних конфесій в Україні, а через приєднання до істамбульської Церкви, глава якої однозначно підтримав ворожу українській справі Московську Патріархію і разом з нею виступив проти УПЦ КП, перешкоджаючи створенню єдиної Помісної Української Православної Церкви!

НА КРИТИКУ – РЕПРЕСІЇ БАВНД БРУКУ

Загасити критику віруючих на свою адресу бавнд-бруцьким владикам, незважаючи на всі зусилля, не вдалося. Сама їхня позиція і їхні дії були проти них – вони не сприймалися багатьма парафіянами. Чимало парафіяльних управ, громадських організацій, окремих віруючих писали, телефонували, факсували до бавнд-бруцької консисторії і вимагали скасувати візит Варфоломея, не приймати його, оскільки він підтримує Москву проти України.
“Заяви Патріарха Варфоломея, зроблені 24 вересня в Одесі на зустрічі з Московським Патріархом Алексієм, про визнання в Україні лише юрисдикції Московського Патріархату та “влади” Алексія, відмова навіть відкрити двері перед делегацією Української Православної Церкви Київського Патріархату на нашій українській землі, розводить назавжди інтереси УПЦ в США і діаспорі та Константинопольської Патріархії…” (З телеграми голови Братства святого Петра Могили Івана Деркача, голови Всеукраїнського комітету об’єднання парафій діаспори за Київський Патріархат Василя Косогора, головного редактора журналу “Українці Америки за Київський Патріархат” Оксани Хомчук до митрополита Константина, посланої від імені 68 парафіян).
“Вселенська Православна Патріархія в особі Патріарха Варфоломея відкрито увійшла до спілки з Московською Патріархією, схваливши і визнавши в Україні лише ту Церкву, яка є ставленицею Москви в Україні, тобто УПЦ МП, найбільшого антиукраїнського і денаціоналізуючого чинника в історії українського народу. Ставлення Вселенської Патріархії до національних Церков в діаспорі останнім часом нагадує традиційну імперську політику Московської Патріархії щодо незалежних національних Церков. Політику, яка спрямована на ліквідацію іншої національно-церковної окремішності та віддалення від національних Церков їхнього походження…
Ідучи за своїм призначенням та особливим післанництвом, Українська Православна Церква за межами України повинна стати на активний цілеспрямований шлях допомоги Українській Православній Церкві в Україні, невід’ємною частиною якої, згідно з заповітом першого Патріарха України Мстислава І-го, ми були, є і повинні бути!” (Із Заяви Української Демократично-Республіканської партії, підписаної головою секретаріату Олексієм Коновалом та секретарем Василем Олійником).
“Ми, американські православні українці, закинуті емігрантською долею над далеким Тихим океаном, заклали організацію “Каліфорнія й Арізона за Київський Патріархат”.
Закликаємо всіх владик і священство Української Православної Церкви в Америці переглянути своє відношення до Київського Патріархату, а також – зобов’язання, взяті в Константинополі майже три роки тому.
Закликаємо всі парафії Української Православної Церкви в Америці засновувати комітети-організації для підтримки наших братів і сестер в Україні”. (Із звернення, підписаного Ю.Сиволопом, М.Савеленком, Т.Гнипом, Р.Дикуном, М.Андріяновим).
“Тепер є найкраща нагода для проводу нашої Церкви в США пригадати Патріарший протокол №937, параграф 5, де Вселенський Патріарх дає запевнення Московському, що приєднання української діаспори до нього стане корисним Москві, і зробити з цього відповідні висновки.” ( З відкритого листа до керівництва Бавнд Бруку, прийнятого на вічі парафії св. Миколая в Купер-Ситі, підписаний головою віча Леонідом Гусаком та секретарем Іваном Богдановим).
Потік таких сигналів не вщухав. Та провід УПЦ в США робив вигляд, що не чує і не бачить. Залежний від Константинопольського Патріарха, відступити він уже не міг, скасувати візит Варфоломея не наважувався. Тоді опоненти на знак протесту вирішили бойкотувати урочисте прийняття на честь Варфоломея, квитки на яке пропагувались і продавалися заздалегоди. Деякі парафії (у Вашинґтоні, Блумінґдейлі), за свідченням журналу “Українці Америки за Київський Патріархат”, заборонили настоятелям своїх храмів брати участь у бенкеті, а деякі священики (з Джамейки, Чикаґо) на знак протесту не приїхали самі. Загальний настрій в українських громадах віддзеркалив католицький журнал “Патріярхат”, звертаючись безпосередньо до небажаного для багатьох гостя з Істамбулу:
“Ваша святосте Варфоломею, Ваша порада для наших Церков (звертатися до Московського Патріярха. – Ред.) серйозно захитала нашу віру у Вас як Вселенського Патріярха, бо Ви виявились більше ополітичною людиною, ніж Христовим пастирем. Цей факт багатьох українців, не тільки католиків, але й православних, змусив відмовитись від привітальної зустрічі з Вами і бенкету на Вашу честь. Жаліємо, що мусили так зробити, але бажаємо хоча б у такий спосіб запротестувати проти Ваших, святосте Варфоломею, не християнських посягнень”.
За свідченням учасників зустрічі Варфоломея у Бавнд Бруку, половина присутніх на бенкеті гостей була з неукраїнських православних юрисдикцій. Чимало місць залишилося незаповненими. Щоб не зганьбитися остаточно, організатори вирішили відчинити двері навстіж для всіх бажаючих задарма, хоч квитки продавались по 125 доларів.
На цьому тлі зовсім недоречний вигляд мала делегація з України, серед якої виділялась одіозна постать голови Державного комітету у справах релігії Віктора Бондаренка. Мало того, що сама присутність державного чиновника у тій ситуації компрометувала Україну в очах діаспори, а ще й зовсім несподівано пан Бондаренко вискочив, як Пилип з конопель, у ролі адвоката істамбульського Патріарха-українофоба, коли у своєму виступі, за свідченням газети “Національна трибуна” “вніс роз’яснення до справи зустрічі між Вселенським Патріярхом Варфоломеєм і Московським Патріярхом Алексієм”. Цього кроку ніяк не могли збагнути українці в Америці. Чому, – запитували вони, – український уряд посилає свого представника пояснювати поведінку чужих Патріархів в Одесі? Зробити це міг би сам учасник сумнозвісної зустрічі Варфоломей, а замість нього несподівано висунувся державний чиновник України – він що за сумісництвом ще й Варфоломеєві служить? Запитання ці залишилися без відповіді…
 Зате відповідь-реакція офіційного Бавнд Бруку на опозицію до себе серед священнослужителів УПЦеркви в США не забарилася. На початку 1998 року, як повідомив журнал “Українці Америки за Київський Патріархат”, архієпископи Антоній і Всеволод видали розпорядження про заборону п’ятьом священикам та одному диякону “виконувати будь-які священичі функції”. Що нагадують такі репресивні методи боротьби з інакше думаючими? Так, саме ті, сумновідомі більшовицькі часи в Україні, з тією тільки різницею, що в демократичній Америці за погляди не можна позбавити життя чи заслати до Сибіру. Під репресивний тиск Бавнд Бруку потрапили якраз ті священики, які не побоялися вголос сказати, що між чужим Стамбулом і рідним Києвом слід обрати останній, що віддати перевагу треба незалежності перед васальною підпорядко-
ваністю. І так думає багато священиків, та не всі є такими відчайдухами, як шестеро “відлучених”. І не варто їх картати за це: не кожен здатен переступити через реальну загрозу позбутись роботи і матеріального забезпечення. А це, за свідченням журналу “Українці Америки за Київський Патріархат”, має цілком реальні обриси: “1720 дол. на місяць, плюс родини-хрестини, будинок, бензин до авта, комп’ютер, медична страховка на всю сім’ю, плюс до неї – 1000 дол. на рік…” Не кожен ладен задля віри і правди пожертвувати цим…
То кого ж владики Бавнд Бруку викинули геть зі своєї Церкви?
Перший, кому заборонено “виконувати будь-які священичі функції”, – це В’ячеслав Ільчук, священик із 26-річним стажем бездоганного служіння. Він одразу і без вагань приєднався до Всеукраїнського комітету об’єднання парафій діаспори за Київський Патріархат, підписав “Декларацію” за незалежність УПЦ в США, не зняв біля дверей храму вивіску з написом “Українська Автокефальна Православна Церква”, завжди поминав і поминає на всіх богослуженнях імена київських Патріархів – Мстислава, Володимира, Філарета.
Кара владик упала також на священиків церкви святого Миколая Бориса Забродського, Курта Ентоні Шпенґлера та диякона Йосифа Гавлика. Настоятель храму о. Борис, священик з 1960 року, після смерті митрополита Івана Теодоровича перейшов до єпископа Андрія Кущака в УПЦ Америки, був деканом при єпископові Всеволодові. Після проголошення незалежності України, коли, замість підтримати Автокефальну Церкву в Україні, єпископ Всеволод першим подався під грецький омофор, о. Борис разом з кліриками та парафіянами свого храму залишився вірним саме Українській Церкві.
Ще один “опозиціонер” – настоятель церкви святого Стефана отець Стефан Посаківський. Заборона богослужіння надійшла йому якраз напередодні його 50-річної служби в сані священика – адже він був висвячений ще 1948 року в таборах Німеччини. Людина відома і авторитетна в діаспорі, о. Посаківський за особливі заслуги отримав 1994 року від митрополита Константина право носити два хрести. А через чотири роки архієпископ Антоній відсторонює його від Церкви – дещо нелогічно, чи не так? Але ще нелогічнішим, навіть анекдотичним є той факт, що єпископ Всеволод уже один раз виключав отця Посаківського зі “священного духовенства” за те, що той перейшов свого часу до “неканонічної” УПЦ в США, яку очолював перший Патріарх незалежної України Мстислав.
Репресії Бавнд Бруку проти непокірних священиків – прихильників материнської Церкви в Україні не дали очікуваного результату. Опозиційний рух в українських православних громадах ширився, критика бавнд-бруцьких владик не вщухала. Крім створеного і очоленого Іваном Деркачем Братства святого Петра Могили, яке стоїть на позиціях прихильників Київського Патріархату, в різних штатах виникають Комітети об’єднання парафіян за Київський Патріархат. Нищівній критиці піддається проект нового Статуту Української Православної Церкви в США, який провід Бавнд Бруку розіслав для обговорення перед 15-м Собором. У проекті порівняно з діючим Статутом були передбачені такі зміни, які б остаточно закріпили б підпорядкування УПЦ в США Константинопольській Патріархії.
Коли зібрався Собор, владики побачили, що опозиція настільки сильна, що її не здолати. І вирішили, щоб не ризикувати, питання затвердження Статуту не виносити на обговорення. Та все одно на Соборі розгорілися неабиякі баталії між прихильниками орієнтації на Константинополь та тими, що тягнулися до материнської Церкви в рідній Україні. Саме на вимогу делегатів від понад сорока парафій із 76 представлених на Соборі провід Бавнд Бруку був зобов’язаний офіційно запросити Патріарха Філарета і провести з ним переговори про майбутнє єдиної Помісної Української Православної Церкви. Що, як ми знаємо, й було виконано і завдяки чому наша делегація побувала в Бавнд Бруку.