ГОСТИННЕ ПОДРУЖЖЯ БУРТИКІВ

Іван Буртик, мій давній приятель, разом з дружиною панею Олею зустрів мене в аеропорту Нью-Варк. Невисокий, худорлявий, не по літах жвавий чоловік енергійно обійняв мене, весело мовивши:
– Радий знову вітати тебе, пане докторе, на американській землі…
Дуже полюбляють у діаспорі всілякі титули. Вони, власне, нерідко заміняють імена. І вже наче перед тобою не жива людина, індивідуальна й неповторна, з власним іменем і прізвищем, а – пан професор, пан редактор, пан маґістр, пан адвокат, пан інженер. Оце пане докторе або пане редакторе у звертанні до мене чув постійно в Америці, і не лише від Івана.
Ми коротко бачилися з Буртиком два тижні тому в Нью-Йорку, коли українська громада зустрічала делегацію Київського Патріархату, але у велелюдді і поспіху ледь устигли перекинутись кількома фразами. А перед цим зустрічалися в Україні влітку 1987 року під час Всесвітнього форуму українців. Іван тоді вперше за п’ятдесят з лишком років приїхав на рідну землю, і був цим надзвичайно зворушений та розчулений. На той час він уже розшукав свого брата, якого доля закинула аж у Караганду, дуже хотів його відвідати в далекому Казахстані, але ще більше йому не хотілося летіти через Москву, в якій для нього уособлювався одвічний ворог України. Я заспокоював Івана, запевняючи, що сьогодні це вже не та, колишня Москва – царсько-імперська чи більшовицько-імперська – і особливої небезпеки немає. Буртик погоджувався:
– Не та, звичайно, не царська і не більшовицька… – і додавав скрушно і, на жаль, небезпідставно: – Та все одно ж – імперська…
Мені заперечити було нічим, крім запевнень, що добереться він до Караганди без пригод. Але в Борисполі, проводжаючи Івана до літака, я все таки застеріг:
– Будь уважний: Москва – це не Кліфтон, а Росія – не Америка…
Поїздка відбулась загалом благополучно: Буртик зателефонував, а потім і листа надіслав уже з дому. Брата він розшукав, і цілком задоволений, майже щасливий. Але був вражений до глибини душі, хоч і до цього начуваний, свідченнями очевидців про жорстоку дійсність комуністичних ГУЛагів та їхніми слідами, що дійшли до наших днів. Особливо ж приголомшила його трагедія Кінґуру, коли доведених до відчаю політв’язнів, які зачинились в таборі і вимагали поліпшення нелюдських умов, роздушили танками. Не зупинились навіть перед жінками.
У Казахстані був знятий за мотивами цієї трагедії двосерійний фільм, але він, здається, не йшов на екранах ні Росії, ні Казахстану, ні, тим більше, України. Буртик передав в Україну дві відеокасети з цим фільмом, але їх і слід простиг. Я переглянув цю кінострічку на відеомагнітофоні у Буртиків, і всю ніч не міг заснути, приголомшений страшною правдою, відбитою на екрані.
Після повернення від брата Іван Буртик прямо “захворів” Казахстаном. Він розповідав людям, виступав у пресі (кілька його статей на цю тему було оприлюднено у “Вечірньому Києві”). Він з властивою йому енергійністю взявся за організацію гуманітарної допомоги українцям у Казахстані і добився значного успіху. Люди надсилали гроші, речі, продукти, а Буртик, з ніг збиваючись, відправляв це все до Казахстану. Ось і незадовго до мого приїзду Іван відправив до Казахстану контейнер на 13 тонн з одягом, книжками, продуктами. Десь на кордоні його затримали російські митники, й Іван мусів по телефону з’ясовувати, пояснювати, просити, вимагати, аж доки не дали дозволу відправити вантаж до Казахстану. А все це – час, нерви, зусилля і гроші, бо телефонувати доводилось за власний кошт.
Пані Оля, Іванова дружина, незлобиво, швидше за звичкою, дорікає йому, що він надто багато часу й зусиль віддає громадській роботі: хати не тримається, з онуками не пограється, дітям уваги не приділяє – все для людей і для людей. Іван не заперечує, не огризається, слова дружини в одне вухо влітають, в друге вилітають, а він продовжує своє. Така вже натура, така звичка – бути завжди серед людей, перейматися громадськими справами, виконувати конкретну суспільну роботу. Тому він завжди в активістах, завжди захоплюється кожною новою справою, не забуваючи про вже розпочаті. Він був одним з ініціаторів створення Фундації Українського Вільного Університету, членом управи якої є і донині. Сам греко-католик, він організував автобус і людей, незалежно від їхнього віросповідування, на зустріч Патріарха Філарета в нью-йоркському аеропорту Кенеді. Він є членом різних українських громадських організацій, і віддає їм чимало зусиль, енергії та часу.
Власне, я й познайомився з Іваном як з активістом ООЧСУ – Організації Оборони Чотирьох Свобід України. 1996 року ця організація з не зовсім звичною для нас назвою відзначала свій піввіковий ювілей. Як редактор “українського патріотичного і дуже цінного часопису “Вечірній Київ” я отримав запрошення взяти участь в ювілейних торжествах. Відверто кажучи, я дотоді не чув про ООЧСУ, та й не знав особисто ні редактора Євгена Гановського – тодішнього голову організації, ні Володимира Мазура – голову ювілейного оргкомітету. Щоправда, Володимир Мазур, перебуваючи в Україні, заходив якось до редакції, але мене не застав, оскільки я перебував у відпустці. Він був постійним читачем і шанувальником “Вечірки”, іноді писав і телефонував до редакції.
Відмовлятися від запрошення було б не тільки нечемно, але й нерозумно. Не тільки тому, що всі витрати приймаюча сторона брала на себе (звичайно, дещо принизливо, але що поробиш, коли наші статки такі, що не дозволяють розкоші поїхати за океан). А ще більше тому, що вабила ця невідома в колишньому Радянському Союзі організація, програмовими засадами якої стали чотири основні тези, сформульовані президентом США Ф.Рузвельтом, що лягли в основу Атлантичної Хартії:

Свобода слова
Свобода совісті
Свобода від страху
Свобода від злиднів.

Звичайно, переломлюючись з американської дійсності на українські реалії, ці основоположні принципи набирали великої практичної актуаль-
ності. Тим більше, що на час заснування організації на західноукраїнських землях ще точилась визвольна боротьба, діяла Українська Повстанська Армія. Українські патріоти в Америці, які об’єднались в ООЧСУ, якраз і ставили перед собою конкретні завдання: правдиво інформувати світ про українські справи; знайомити українські громади в США з перебігом визвольної боротьби в Україні; морально й матеріально підтримувати борців за волю в Україні; консолідувати на цій основі українську еміграцію.
Словом, я прийняв запрошення і не пошкодував. Це був конкретний вияв однієї із форм громадського життя братів-українців у Сполучених Штатах. До того ж познайомився з цікавими людьми – діячами української діаспори, точніше – бандерівського її крила. На час перебування в Нью-Джерзі, – а саме в цьому штаті планувались урочистості – мене зголосилися взяти до себе Буртики. Так я познайомився з цим патріотичним, привітним і по-українськи гостинним подружжям.
Буртики живуть у Кліфтоні, у скромному акуратному будиночку на тихій, зеленій вулиці, де білки перекочуються по підстриженому газону і, не боячись, перебігають тобі дорогу. Живуть, як і більшість сімей в Америці: діти відділені, навідуються лише в гості або при потребі залишають внуків. Двір від вулиці не огороджений, стригти газон, підмітати опале листя восени – то справа господаря. Прихатня територія у відданні газдині – внутрішній дворик, де традиційно розбивається маленька грядочка під зелень та кілька кущиків помідорів – живуча давня українська звичка. У світлиці чисто і затишно. Українські вишивки, картини живопису та сімейні світлини на стінах. Великий, як аеродром, обідній стіл, м’які меблі, світлий килим на підлозі. Кухня по-американськи механізована: все тут є для того, щоб полегшити працю господині.
Дорогою до Кліфтона Буртики розпитували про перебіг архіпастирського візиту Філарета, про зустрічі в українських громадах та самі розповідали про місцеві новини. Власне, Іван, зателефонувавши до Чикаґо, повідомив, що у Нью-Йорку планується багатолюдна панахида, приурочена до 65-ї річниці голодомору в Україні 1933 року, і запитав, чи не зміг би взяти участь у ній Патріарх Філарет – це мало б добрий поголос по всій Америці. Я відповів, що навряд це можливо, оскільки Патріарх у цей день має відправу і таку ж панахиду у храмі святого Стефана під Клівлендом, і про це вже сповіщено. До того ж, якби він навіть був вільний цього дня, то погодився б узяти участь у відправі панахиди в Нью-Йорку тільки за умови, якби мав запрошення і від парафіян, і від священиків. Це я уже з’ясовував, оскільки телефонував адвокат Віктор Рудь і повідомив, що управа його парафії вирішила запросити Патріарха для спільної служби Божої у їхньому храмі, і саме таку відповідь дав Філарет.
– Зрозуміло, – засмутився Буртик, і тут же запропонував: – Але ж ти нічим особливо не зв’язаний. З Патріархом залишаться твої колеги, а ти приїзди – тобі як журналістові цікаво й корисно побувати на панахиді. Та хоч трохи погомонимо – ми з Олею скучили за тобою. Майнемо в гори, на “Верховину”, провідаємо професора Василя Барку – йому щойно 90 років стукнуло, він тебе, до речі, дуже поважає. То як – о’кей?
Мене особливо умовляти не треба було, я пообіцяв переговорити з Патріархом і, якщо він не заперечуватиме, то я залюбки приїду на кілька днів раніше. Філарет підтримав цю пропозицію, тим більше, що справді треба було дещо владнати щодо його перебування в Нью-Йорку та Нью-Джерзі.
Ми сиділи у затишній світлиці Буртиків за вечерею, коли потелефонував Віктор Рудь і повідомив, що православний священик дуже боїться і без дозволу Бавнд Бруку не сміє правити службу з Філаретом. Зв’язатися ж ні з митрополитом Константином, ні з архієпископом Антонієм не вдається – без них же ніхто вирішити питання не може.
– У мене взагалі таке враження, – сказав адвокат, – що владика Антоній дав указівку ні з ким із нас його не з’єднувати. Тому ми облишили задум із спільною службою вирішили влаштувати прийняття Патріархові на громадському рівні – то в наших силах, і ніхто перешкодити нам не зможе. Уже збирався комітет, розподілили обов’язки: пан Білобронь займеться організацією бенкету…
Буртик скрушно похитав головою, коли я переказав йому розмову:
– Я знав, що так буде: Бавнд Брук, як вогню, боїться спілкування православних з Філаретом. Але ось що... – Іван на хвильку замислився і рішуче додав: – А що як спробувати запросити його до греко-католицької церкви? Як гадаєш – Філарет погодився б відправити службу з греко-католицьким священиком?
– А чому б ні? Патріарх толерантно ставиться до греко-католиків, завжди наголошує, виступаючи, що заради України треба єднатися усім патріотам, незалежно від релігійної приналежності.
– Ну то я переговорю з управою та нашим священиком…
Після переговорів Буртик прийшов засмучений.
– Розумієш, вся управа за, а от священик боїться взяти на себе відповідальність, – ділився Іван. – Каже, треба порадитись із єпископом. Я йому: а що там радитись, Ви ж з православними священиками служили разом… А він мені відповідає: але ж тут не рядовий священик, а сам Патріарх, та ще з іншої країни – треба порадитись. Ой, боюсь, що каші не зваримо, ради-поради не дадуть бажаного результату: єпископ обов’язково потелефонує до Бавнд Бруку, а там, сам знаєш, що скажуть.
На жаль, передбачення Буртика справдилося: єпископ прямо ніби й не відмовив, але поставив таку умову, яку язик не повернеться передати Філаретові.
– Уявляєш, він сказав, що Патріарх мав би сам звернутися і попросити дозволу. – Буртик аж кипів від обурення. – Все поставив з ніг на голову: замість за честь мати запросити таку особу, він пропонує, щоб Патріарх просив дозволу у єпископа… Я сам потелефоную єпископу і скажу все, що з цього приводу думаю…
Обурення чоловіка повністю поділяла й пані Оля. За майже півстоліття подружнього життя вони чудово розуміли одне одного і мали спільну позицію з усіх принципових питань.
Газдиня все переживала, щоб я, боронь Боже, не був голодний. Завжди припрошувала до страви і питала, чи смакує мені.
– Якщо щось не до смаку, то кажіть, пане Віталію, що б хотіли.
– Не переймайтеся, пані Олю, все гаразд, все смачно, і взагалі не зважайте на мою присутність, – заспокоював я жінку. – Я хочу побути на американських харчах, і буду їсти все, що вживаєте ви.
На мої слова вона не зважала, бо продовжувала бідкатися: їй все здавалося, ніби я не доїдаю.
Загалом же, у Буртиків було добре, як тільки буває добре у близьких за духом людей. Ми часто разом обговорювали актуальні проблеми, слухали українське радіо вранці, яке організував у діаспорі Ігор Длябога, обмінювалися думками. Іван приділяв мені дуже багато уваги: ми з ним цілими днями гасали на автомобілі: то мчали до Нью-Йорка, щоб взяти участь у засіданні проводу Українського Конґресового Комітету Америки, членом якого був Буртик, то на нараду управи Фундації Українського Вільного Університету, то розшукували нове приміщення редакції газети “Свобода”, куди вона недавно перебралась, то на цілий день виривались до Ґлен Спею, де українська громада мала своє літнє селище, щось на кшталт наших дачних масивів. Незабутні зустрічі з цікавими людьми, палкі дискусії на злобу дня, пам’ятні місця штату Нью-Джерзі, Нью-Йорка та околиць, неповторні враження – все це пов’язане з Буртиками і надовго залишиться в пам’яті.

ПАНАХИДА У НЬЮ-ЙОРКУ

Повідомлення про те, що 8 листопада в одному з найбільших храмів Нью-Йорка – католицькому костелі Сан-Петрик (святого Патрика) відбудеться панахида, присвячена жертвам голодомору в Україні 1932–33 років, облетіло всю Америку. Про це повідомляло українське радіо в Нью-Джерзі, українські й американські газети, а головно – поширювалось із уст в уста, безпосередньо і телефонічно. Тому про цю нерядову подію знала не тільки українська діаспора, а й широка американська громадськість.
Одна з найсерйозніших проблем Нью-Йорка, особливо центральних його районів – це проблема паркування: можна годинами курсувати по евеню і стріт, доки знайдеш вільне місце, де можна залишити авто. Тому на масові заходи, що проводяться у економічній столиці США, вважається за краще добиратися автобусами, а не власними автомобілями.
Українці Кліфтона, що зібралися на панахиду, сходилися до церкви. Тут на них чекало два великих автобуси, і розпорядник – непосидючий Теодор Марчівський – згідно зі списком заздалегідь зголошених розсаджував людей і збирав гроші за проїзд. Обидва автобуси заповнились досить швидко, і тут, як це часто трапляється, виявилося, що бажаючих поїхати до церкви більше, ніж може вмістити замовлений транспорт: хтось не зумів попередити завчасно, хтось вирішив їхати в останню хвилину. Іван Буртик заздалегідь подав замовлення на трьох, тому наші місця були вільні. Але за дверима ще залишались бажаючі їхати, та автобус не гумовий. Однак ніхто з них не ображався: “правила гри” були зараня відомі, тому пеняти треба тільки на себе.
Дорога від Кліфтона до Менхеттена – центральної частини Нью-Йорка – може зайняти 20 хвилин, а може – всі дві години. Все залежить від того, як завантажена автострада: чи відносно вільна, чи потрапиш у трефік – час пік, коли десятки тисяч працівників з навколишніх містечок Нью-Джерзі у власних авто поспішають на роботу або повертаються з неї.
Наші автобуси доволі швидко подолали відстань – була неділя, не робочий день. Дороги, як і скрізь, широкі, рівні, добротні. Буртик киває у вікно на величезну чашу стадіону, багатоповерхові будинки, якісь великі приземкуваті склади, що біжать нам назустріч:
– Колись тут був болотистий пустир, куди звозили сміття з усієї округи. А тепер бачиш, що на смітті виросло?
Справді, це, як і багато чого в Америці, подиву гідне. Людський розум і людські руки здатні чудеса творити, якщо забезпечити їм відповідні умови.
На платних ділянках дороги та перед в’їздом до тунелю по-під Іст-Рівер треба пригальмувати і заплатити за проїзд чи взяти з автомата рахунок, який оплачується наприкінці платного відтинку. Час – гроші, тому американці роблять все для того, щоб не втрачати без потреби жодної секунди. На багатьох недорогих платних ділянках монети в будь-якому наборі водій кидає в бункер-прийомник, і шлагбаум перед машиною піднімається автоматично. Навіть там, де треба подати куп’юри в руки службовцю, можна проїхати без затримки: працюють тут швидко й уважно. А якщо на лобовому склі вашого авто прикріплена електронна кредитна картка, проїжджаєте без зупинки – плата з вашої картки зніметься автоматично.
Проїхавши довгий туннель під рікою, опиняємося в Менхеттені – так називається і міський район (один з п’яти, найбільший), і острів, на якому він розташований. Це, власне, центр Нью-Йорку, звідси починалося місто, тут сконцентрована більша частина ділових установ, банків, офісів. Острів Менхеттен простягнувся на 21 кілометр з півночі на південь понад Гудзоном порівняно вузенькою смугою, ширина якої ледь досягає 4-х кілометрів. На площі 58 квадратних кілометрів зосереджено стільки всілякого, що диву даєшся. Тільки населення тут нараховується понад півтора мільйона, а було на початку століття 2,34 млн. чоловік.
На вулицях Нью-Йорка майже немає дерев – тільки асфальт, бетон, скло та протяги гуляють між висотками, як в ущелинах. Тому невеличкий парк на південному кінці острова, розбитий на місці, де була розташована “Батарея”, що прикривала новозасноване поселення з боку моря (звідси походить і назва – Беттері-парк), сприймається як диво. Тут були зведені перші будинки міста, тут на місці захисного валу пролягла відома нині в усьому діловому світі Волл-стріт, що в перекладі означає Валова вулиця. Від Беттері-парку бере початок найдовший проспект, що перетинає весь Менхеттен, – Бродвей (українською – Широка дорога).
Через скупченість у Менхеттені дуже висока земельна рента, тому так багато хмаросягів. Найбільші з них: 102-поверховий Ейпайрстейт-
білдінґ висотою 381 метр та 110-поверховий Міжнародний торговельний центр висотою 400 метрів.
Цей район Нью-Йорка забудований так раціонально й прагматично, що навіть людина, яка вперше потрапила в ці кам’яні джунґлі, нікого не розпитуючи, знайде будь-яку адресу. Для цього треба тільки знати систему забудови та назв вулиць. А вона дуже проста і зрозуміла. Крім Бродвею, тут тягнуться поздовж острова ще 11 евеню (проспектів), які пронумеровані від Іст-Рівера до Гудзону. Їх перетинають близько 200 стріт (вулиць), що майже паралельно одна до одної перетинають острів впоперек і пронумеровані одна за одною з півдня на південь. Уважно читаючи на кожному розі порядкові номери евеню та стріт, легко вийти в потрібну вам точку Менхеттена.
Нью-Йорк – чи не найбільша міська агломерація світу. В його муніципальних межах проживає до 10 млн. населення. Але він практично злився з десятками навколишніх міст і містечок, утворюючи так званий Великий Нью-Йорк, населення якого перевищує 18 млн. чоловік. Тут зосереджено десятину обробної промисловості США, четвертину оптової торгівлі і близько половини банківських оборотів.
Наші автобуси підкотили майже до самого собору св. Патрика, і треба було швидко вийти, щоб звільнити місце для інших машин. Білокам’яний величний костьол стрімкими шпилями тягнувся так високо в небо, що для того, щоб він умістився в об’єктив фотоапарата, мені довелося відійти на два квартали. Але на задньому плані ще вище здіймався хмарочос, і на його плоскому, всуціль заскленому фасаді Сан Петрик мав вигляд хоч і вишуканий, але надто тендітний і незахищений.
Автобуси із різних кінців країни все прибували і прибували. Біля костелу, на його широких сходах, по обидва боки вулиці вирував багатотисячний натовп. Симпатична молодичка-україночка роздавала “літучки” численним перехожим, в яких лаконічно повідомлялося, який і з приводу чого проводиться нині захід.
Широкі двері собору вбирали в себе безперервний людський потік. Всередині храм був ще величніший, ніж зовні: височезні зводи, різноколірні вітражі, позолота розписів, величезна зала, що вміщає десь тисяч із п’ять, не менше, людей, розділена на чотири прямокутні площини, заставлені масивними, відполірованими лавами – все це начеб підкреслювало незначність щоденних людських марнот перед вічністю Бога та Неба і малість самих людей перед їх недосяжною величчю. Негри-розпорядники з радіотелефонами біля вух хазяйновито розподіляли людські потоки, пильно стежачи за порядком. Пройти ближче до іконостасу нам не дозволили. Пояснень Івана Буртика про те, що я журналіст і мені, щоб виконувати свої функціональні обов’язки, треба бути ближче, негри навіть не дослухували, кивали в дальній закуток собору – там, мовляв, місце для преси. І лише обійшовши з іншого боку, ми по центральному проходові підійшли якомога ближче, зумівши пояснити розпорядникові, що я з України, де й було виморено голодом мільйони людей, яких сьогодні поминають: тоді він змилостився і пропустив нас уперед.
В діаспорі – і в Америці і в Європі – прийнято щоосені правити панахиди по заморених голодом українцях. То була страшна трагедія українського народу, запланована більшовиками в Москві і виконана їхніми підручними в Україні. Хоч урожай 1932 року був цілком достатній, у селян силоміць відібрали все до зернини, залишивши їх на голодну смерть. Люди пухли з голоду і вмирали. Їхали в міста, щоб дістати кусень хліба, але їх знімали з поїздів, вивозили автомашинами з міст у поле і викидали там на загибель. Виїхати з України було неможливо – до кордонів, справжніх і уявних, були стягнуті війська.
Сьогодні цей геноцид українського народу широко відомий у світі і в самій Україні. Але десятиліттями факт голодомору заперечувався компартійною пропагандою. Хто ж смів тільки рота відкрити про це, відразу потрапляв у розряд “ворогів народу” з усіма наслідками, що з цього випливали. Зарубіжним журналістам влаштовували поїздки по “потьомкінських селах” і показували успіхи сталінської колективізації, де ніякого голоду, звичайно ж, не було. І зарубіж мовчав.
Іван Буртик розповів цікаву і загадкову історію, коли одному журналістові із чиказького часопису вдалося побувати в Україні і побачити правду, записати свідчення дівчинки і опублікувати в одному з чисел газети. Люди дізналися, що ж насправді діялося в Україні. Та ненадовго. Наклад газети дивно і безслідно зник. Сьогодні навіть у бібліотеці Конґресу США, де є все, саме цього числа газети немає. А що вже казати про інші книгозбірні! Випадково його знайшли у паперах однієї довгожительки після її смерті. У ксерокопіях цей унікальний матеріал розійшовся по людях, несучи їм і правду про голод, і правду про те, що були чесні журналісти, які його зафіксували.
Нині вже й в Україні опубліковано чимало матеріалів, спогадів, документів про голодомор 32-33-го років. Кров у жилах холоне, волосся на голові дибом стає від тих жахних, чорних днів, які пережив український народ. Про голод знали організатори – високі компартійці в Москві й Україні: до них доходили численні листи від населення й офіційні донесення. Ось що писав 14 березня 1933 року під грифом “цілком таємно” на адресу політбюро ЦК КП(б)У та на ім’я його тодішнього вождя Косіора нарком землеробства УРСР Одинцов про становище на Київщині (цитую мовою оригіналу по “Чорній книзі України” – Київ, “Просвіта”, 1998, с.182):
“Голодание, с его последствиями, имеем в 32–34 районах. По 16 районам имеем 123 зарегистрированных случая людоедства и трупоедства (в том числе 64 случая трупоедства).
По Белоцерковскому району опухло 9603 человека (в том числе лежит 1525 чел.).
По Букскому району голодает 3878 чел. (в том числе лежит 3736 чел.). За февраль и март умерло от голода 742 чел.
По Смелянскому району остро голодает 404 человека ( в том числе опухло 203 человека).
По Переяславскому району опухло 1113 человек. Умерло от голода 238 человек.
По Богуславскому району голодает 1931 хозяйство.
В с. Севастьяновка Христиновского района опухло 250 человек.
По Лисянскому району голодает 57 хозяйств (в том числе опухло 96 человек).
Эти данные являются лишь иллюстрацией, собранной по разным материалам. Учета не ведется…
По Киеву на улицах подобрано трупов: январь – 400; февраль – 518; за 10 дней марта – 248. В последние дни родители подбрасывают детей в среднем по 100 человек”.
Розказував мені дід у селі Голяківці (нинішня назва Веселівка) Черкаської області, якому вдалося пережити голод, про настільки ж типовий, наскільки і дикий випадок. У селі трупозбирачі об’їжджали возом вулиці, витягуючи мертвих із хат. Зайшли до нього, що лежав опухлий і ледь живий, і стали волокти до воза. “Облиште, я ж іще живий…”– благав чоловік. А йому у відповідь один із двох, що зайшли: “Все одно помреш. Не заїжджати ж нам ще й завтра…” Та в другого проснулась у серці жалість: “Хай полежить поки-що…” Таким чином чоловіка залишили, і йому дивом вдалося вижити.
Такі факти. Страшні у своїй злочинній оголеності. І ніхто за цей злочин проти цілого народу, проти гуманності не відповів і досі. А доморощені неокомуністи, які проголосили себе спадкоємцями КПСС, знову тягнуться до Москви, сумують за минулими часами та ігнорують державну мову у вищому законодавчому органі держави.
На жаль, в Україні не стало традицією відзначати сумну подію голодомору так, як відзначають її в діаспорі. Навіть 1998 року – року 65-річчя української трагедії – їй не надано належного звучання на державному та й широкому громадському рівні (указ президента про відзначення голодомору запізнився у часі). І це при тому, що голодомор за найскромнішими підрахунками (і визнанням міжнародної комісії) забрав із життя щонайменше 8 мільйонів українців. Жоден з народів не знав такого геноциду і жоден з народів не мав таких втрат.
Євреї, за їхніми підрахунками, під час Другої світової війни втратили 6 мільйонів чоловік – це дуже багато, і весь світ, в тому числі й українці, їм по-людськи співчувають. І євреї – українцям би у них повчитися – пам’ятають ці втрати, відкривають музеї жертвам холокосту, випускають книжки, починають навчальний рік у школах згадками про цю трагедію, вишукують і досі винуватців її та виконавців. І правильно роблять.
А українці ладні сором’язливо мовчати про свідоме винищення народу за вказівкою з Москви, про мільйони свої співвітчизників, розсіяних по сибірах і казахстанах, про сотні тисяч розстріляних і замучених у катівнях НКВД–КГБ. Та невже це наша планида така – жаліти ображеного і не пам’ятати власну гірку обиду; співчувати чужим втратам і забувати наглу загибель кровних нам людей; вимагати кари злодієві, що завдав лиха комусь, і прощати злочинця, який відібрав життя у рідного брата? У Києві і досі стоїть пам’ятник Косіорові, який був провідником волі Москви і якому був адресований процитований лист. Чи не блюзнірство? Адже і досі ще не увічнено пам’ять багатьох українських патріотів-борців за волю і незалежність, а катам нашого народу, цим, “жовтим дияволам”, за Баркою, пам’ятників понаставлено…
Урочисто-сумною була відправа й молебень у Нью-Йорку за душі безвинно виморених земляків наших. Просторий храм переповнений – близько п’яти тисяч людей прийшло сюди. Український Конгресовий Комітет Америки подбав, щоб ця гірка річниця не залишилась непоміченою широкою громадськістю. І це вдалося: з цієї нагоди зробив заяву президент США Клінтон. Для панахиди винаймано найбільший храм Нью-Йорка. Розділити траур української громади прийшло чимало американців в тому числі й посадові особи. Зі словом до присутніх звернувся голова УККА Лозинський, колишній посол США в Україні Міллєр, представник України в ООН Єльченко. Від мера Нью-Йорка було зачитане послання. Враховуючи змішаний склад учасників панахиди, молебень правився і виступи звучали англійською мовою. А от пісні у виконанні хору нью-йоркської української громади “Думка” виконувалися українською. Незабутнє і хвилююче враження було, коли п’ятитисячний церковний зал підвівся в єдиному пориві і підхопив “Молитву за Україну”, дружно підтримуючи хористів:

Боже великий, єдиний!
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни…

Виходили з храму урочисті й просвітлені, схвильовані й розчулені. Почували себе українцями, відчували нерозривний зв’язок із рідною землею. Пом’янули померлих – дідів, батьків, братів і сестер, просто одноплемінців – і стало легше на душі. Петро Палюх, відомий в діаспорі громадський діяч і бізнесмен, православного віросповідання, мовив, звертаючись до мене:
– Грандіозно, чи не так?
– Цілком, – погодився я. – Нічого подібного не доводилось бачити раніше…
– Але дуже прикро, що наші владики з Бавнд Бруку не взяли участі у відправі, – скрушно продовжив Петро. – Панахида – це святе діло, а я щось жодного священика православного не запримітив у церкві. Шкода... Не найкращий приклад для віруючих.

ВАСИЛЬ БАРКА

Петра Палюха можна зрозуміти: перед лицем смерті всі рівні, пам’ять про покійних священа. Не залежно від того, чи ти православний, чи греко-католик, чи римо-католик. І йому справді прикро, що православні владики проігнорували такий великий, гуманістичний і духовний захід.
Панахида не виходила з голови. Ми обговорювали її перебіг і в Буртиків удома, і в авто, коли їхали в гори, на Ґлен Спей.
Погода стояла як на замовлення: тепла й сонячна. Виставлені біля будинків на тихих вулицях Кліфтона жовтобокі гарбузи та вирізані з них маски підкреслювали небуденність обстановки. Це традиційне осіннє свято під назвою Галавин, гарбузи мають відганяти від обійстя злих духів. Дітвора, як у нас колядники, ходить по-під хати, весело звертаючись до господарів: “Трик ор трет!”, що означає: “Подай щось, а то погано буде”. І господарі радо подавали дітям солодощі на превелику їхню радість.
До “Верховини” – дачного селища української діаспори, де й літній будиночок Буртиків, – їхати кілька годин, здебільшого по гірській серпатиновій дорозі. Краєвиди чудесні: гірські схили, порослі лісом, багряніють ще не зовсім опалим осіннім листом. Зупиняємось над гірською річкою, щоб сфотографуватись на пам’ять на тлі тамтешнього мальовничого ландшафту.
Напівдорозі, в невеликому селищі зупиняємося перекусити біля популярного ресторанчика з німецькою кухнею. Тут подають традиційне пиво та сосиски, можна також замовити яєшню з беконом і духм’яну каву. І все це – швидко, смачно й дешево.
І далі в путь. Іван кермує, приятелька Буртиків паня Олена за штурмана, а ми з панею Олею та граблями для згортання листя на задньому сидінні. І знову заходить мова про голодомор та панахиду. Тим більше, що Василь Барка, який тривалий час уже живе в горах і 90-ліття якого щойно було відзначене громадськістю як у США, так і в Україні, написав роман “Жовтий князь”, в якому правдиво, випукло і реалістично, як ніхто інший, змалював голодомор 33-го року.
Роман був виданий в Нью-Йорку ще 1968 року, а в Україні побачив світ лише 91-го – у видавництві “Дніпро” з передмовою Миколи Жулинського, накладом 30 тис. примірників на поганенькому папері. Звичайно ж, така кількість не задовольнила ні ідеологічних потреб, ні читацьких запитів, і книга за короткий термін стала бібліографічною рідкістю.
Роман написаний талановитим пером, матеріал перепущений через патріотичне серце, картини голоду змальовані так зримо, а характери персонажів пророблені так глибоко і рельєфно, що хоч сьогодні знімай по ньому фільм, як по готовому сценарію. Читаєш і бачиш перед очима виснажені голодом постаті селян, головного персонажу Мирона Катранника – батька трьох дітей, – у яких вимітають все до зернини з хати і які перебиваються з капустяних корінців на залишки гнилих бурячків з перебраного кагату. Не можливо спокійно читати, як батько із сином, що залишився ще живий (один уже помер голодною смертю вслід за бабусею), ловлять горобців, виливають з останніх сил ховрашка, невдало намагаються піймати шпака, щоб хоч на час втамувати голод.
Люди мерли, як мухи. Мирон Данилович, заглянувши в одну з хат, побачив вимерлу сім’ю: “Батько біля лави, близько покуття; мати при стіні, а діти, скорчені, недалеко від печі. Сама ж стіна, при якій сконала жінка, була вся на віддалі простягнутої руки обколупана, а пальці, забруднені в глину, яку ця душа видряпувала і їла перед смертю”.
І тут же став свідком страшної картини: під’їхав до причілка віз, запряжений ребристою конячиною, і два ослаблі дядьки з довгими жердками з крюками на кінці, витягують один за одним трупи з хати, потім, простромивши їх вилами, з натугою висаджують на воза.
На цьому тлі не видаються містикою пророцтва подорожнього дідка про сатану і звіра-виконавця в жовтій одежі, в якій він князює: вусатий сатана сидить у Кремлі, а жовтий звір порядкує на українській землі.
Родину Катранників, як і всю Україну, спіткало велике лихо: вимерла майже вся родина – бабуся, двоє діток, мати, сам Мирон Данилович, який із безрезультатних заробітків повертається додому, щоб померти на рідному порозі. Дивом вижив один тільки Андрій і в ньому – оптимістична надія на краще майбутнє України та її багатостраждального, але невмирущого народу. Ідучи в світи на пошуки мами, якої вже немає в живих, Андрій зазирає до оселі пічника, де надійно схована золота чаша із розореної більшовиками сільської церкви. Та чаша, за яку терпів батько-мученик і який на допиті не видав таємницю і не спокусився обіцяним борошном, яке, можливо, порятувало б його сім’ю від голодної смерті. Залишаючи вимерле село, Андрій ще раз озирається на садибу пічника і ніби бачить видиво: “там, над скарбним місцем, підводилося полум’я з такою великою і променистою сполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпучого горіння, ніби там могутності ненашого життя стали і підносять коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі”.
Такою промовистою, хоч і дещо містичною картиною завершується роман, підкреслюючи примат духовності над матеріальним життям і віщуючи попереду відродження українського духу, української сили, українського безсмертя.
Цей твір висунуто на здобуття Державної Шевченківської премії 1999-го року.
Василь Барка не лише великий майстер слова – і поет, і прозаїк, – але й філософ, богослов, вчений-філолог. Він захоплювався Данте, навіть наслідував форму його “Божественної комедії” в своїх монументальних творах “Свідок для сонця шестикрилих” та “Океан”. Божественні мотиви звучать у багатьох його творах. Біблійними притчами просякнуті його книги “Трояндний роман” та “Псалом голубиного поля”, він перекладає на українську фрагменти улюбленої “Божественної комедії” Данте та “Одкровення св. Йоанна Богослова” для україномовного видання “Біблії”, пише роздуми на духовні теми “Вершник неба”.
Тимчасом в’їжджаємо в селище. Будиночок Буртиків недалеко від центральної вулиці заховався під кронами старих дерев. Роботи щодо підготовки дачі до зими не так багато, і ми досить швидко впоруємося. Доки Іван випускає воду із системи, ми з жінками відгортаємо від будиночка опале листя. Закінчивши, Буртик телефонує до Барки, запитує дозволу відвідати його разом з редактором “Вечірнього Києва”. Телефони в Америці добротні, стоячи поряд з Буртиком, чую слабкий голос Барки:
– О, звичайно, приходьте з Карпенком, радий бачити вас обох…
Я багато чув про Василя Барку з розповідей і дещо читав з його творів, та особисто побачити його випало несподівано у цьому ж селищі кілька років тому. Ми їхали з Буртиками машиною центральною вулицею, назустріч прямував невисокий худорлявий чоловік – простоволосий, з коротко підстриженою у вигляді лопатки сивою борідкою, із синіми, як небо, очима.
– Це ж Барка! – вигукнув Буртик.
– О, зупини, Іване! – вхопив я його за руку, та він і без того звернув на узбіччя, натиснувши на гальма.
Ми вийшли з авто, Буртик, привітавшись, відрекомендував мене:
– Це пан Карпенко з Києва, пане професоре.
– Карпенко? Віталій? Редактор “Вечірнього Києва”? – скоромовкою перепитав Барка і, звертаючись до мене, щиро мовив: – Я вас знаю заочно, по газеті. Добру газету робите, як читач дякую вам. І приємно познайомитися з вами безпосередньо.
– Мені також дуже приємно, – так само щиро відповів я. – Бо я вас також заочно знаю давно – по ваших творах.
Ми ще поговорили хвилин з десять, аж професор спохопився:
– Ради Бога даруйте, мушу йти, бо домовився з чоловіком, з яким маємо їхати до пошти в нагальній справі.
– То давайте підвеземо, пане професоре, – запропонував Буртик.
– О ні, дякую, я звик пішки – тут недалеко.
– Тоді ми вас супроводимо, – знайшовся я, бо дуже хотілося побути з Баркою довше.
Всі разом попростували вулицею, жваво розмовляючи. Біля садиби, куди прямував Барка, ще трішки постояли і розпрощалися.
– Щасливої дороги, пане редакторе, – побажав Василь Барка. – Кланяйтесь Україні.
І ось тепер ми знову на “Верховині”. Розшукали будинок, де знайшов притулок професор Барка, але двері були зачинені. На дзвінки ніхто не озивався.
– Мабуть не може зійти з другого поверху, бо дуже слабкий, – висловив припущення Буртик. І виявився близький до істини, хоч і ми дзвонили не в ті двері – треба було зайти з іншого боку і піднятись на другий поверх: там було відчинено. Що ми й зробили.
Барка нас чекав. Був він справді ослаблений – не так давно йому зробили операцію на серці, і він ще не очуняв остаточно. Та й вік патріарший. Худий, аж хилиться, він підвівся з натугою, щоб привітати нас.
– Радий, дуже радий вас бачити, – звернувся привітно і додав: – Вибачте, я ще не набрав належної форми… Хоч уже двічі спускався на перший поверх. Правда, з перепочинком.
Професор сидів на ліжку, до якого був приставлений письмовий стіл, я примостився поруч на стільці і дістав диктофон.
– О, ні, не треба на диктофон, – запротестував Барка. – Моя мова тепер не така досконала, і я не хотів би, щоб відтворювали мій голос. Нотуйте до записника.
Я заховав диктофон і розкрив блокнота. Розмовляли неспіхом, щоб не втомлювати Барку. Він мав світлий розум, говорив спокійно і складно, згадував минуле з яскравими подробицями, ґрунтовно відповідав на запитання.
Я розповів про архіпастирську поїздку Патріарха Філарета по американських парафіях Київського Патріархату, і це дуже зацікавило Барку. Він активно підтримав розмову, і я попросив його висловити міркування щодо порушеної теми. Професор погодився, а я попросив дозволу все-таки увімкнути диктофон. Тепер уже Барка не заперечував, і тихим голосом став розмірено говорити:
– Найперше, що я хотів би переказати, звертаючись до наших людей в Україні, – це готуватися до духовного відродження народу. Без такого відродження всяке інше неможливе. Дивіться самі: 70 років без моральної перебудови, без духовного відродження хотіли побудувати рай на землі, а обернулося пеклом. Отже, маючи такий гіркий досвід, треба справу починати із євангельських слів Христа: “Шукайте царства небесного і його істини, а все інше буде вам додано”. І ви дивіться, яка правда Христових слів: як тільки в останній час почали навертатися до Христа, то як з неба впала самостійність, без єдиного пострілу. Зо триста років лилася кров, величезні жертви клали без успіху, і раптом, як з Божої руки, несподівано дано незалежність. Це й підтверджує: де є правда життьова і де є вільна дорога з нею. І тільки почали нею іти – раптом найвищий дар: державна незалежність. І це нам є приклад, і жива наука: що треба починати духовне відродження зі світлом євангельського вчення.
І ще дуже важливо: три чверті століття народ жив без покаяння, без спокути; хмари, страшні хмари неспокутуваних гріхів нависли над країною, і вони затруюють життя. Це ніби якась північ духовна.
Так що найбільша справа тепер – це все ж таки повна відбудова християнської віри. Не тільки в тому значенні, що ставимо нові церкви, а в тому, щоб будувати Церкву як невидиму Христову будівлю, як містичне тіло Його, до якого ми належимо як частки. Будувати цю вічну, земнонебесну Церкву, і кожному стати ніби апостольським учнем. Цим переможеш – колись було дано Константину такий знак хресний у небі. Цим переможе український народ, так як перемагав силами Запорозької Січі. Отже ще раз повторюю: тільки коли керуватимемся світлом євангельського вчення Христового, нам відкриється добра історична дорога. Без того – катастрофа за катастрофою, така, як сьогодні, народ обвалено в якусь яму історичну.
У минулому склалося так, що один час Візантія була під зверхністю Іраклійського державного центру. І тоді кожне призначення Патріарха Константинопольського мусило бути дане з руки і при благословенні Іраклійського митрополита. І далі це може повторитися. Коли сходить на престол новий патріарх, то він дістає жезл від Іраклійського ієрарха, як від свого зверхника. То коли настане, як би сказати, якась репресія супроти нас, то аби бути у зв’язку із Вселенською Церквою, можемо приєднатися до Іраклійського митрополита як до зверхника над самим Царгородом, – молитовно приєднатися.
Українська Патріархія і ціла Українська Церква повинна бути залежна від українського Патріарха. Я думаю, що благословення на це було дане ще від апостола Андрія Первозванного, який виступив на київську гору, благословив і сказав, що тут буде велике світило духовне – великий город, – на всі дальні краї. Так що ми маємо благословення на окрему Українську Церкву, незалежну ні від Москви і ні від кого, але від апостола Андрія, навіть попереду від Візантії. Від апостольської руки благословляючої іде наше право на свою Церкву Українську. І ніхто цього права не може відняти.
Я знаю одно – що все-таки Україна перебуває під покровом Матері Божої і архангела Михаїла. І перемога буде за нею, так як була перемога за Січчю Запорозькою і Богданом Хмельницьким.
На мою думку, якщо вже дозволено звище нам мати свій Патріархат, очолений Патріархом Філаретом, то цілком виправдано і побажано, щоб ми, православні, все таки прийшли до пастирської руки нашого українського Патріарха. Ми маємо на це історичне право. І тут дана щаслива нагода нам – через духовну силу нашого Патріархату сильніше об’єднатися нам в усякому іншому відношенні. Щоб наші сили не були такі розпорошені і не потерпіли поразку на суспільній арені. Бо все ж Патріарх благословить нас і укріпить нашу духовну і душевну силу триматися разом, об’єднатися, бути єдиним народом.
Ми не могли зловживати добрим ставленням професора Барки до нас і надто його перевтомлювати. Тепло попрощалися і залишили його наодинці. І тільки приїхавши до Кліфтона та забравши фотоплівку після проявлення, я побачив, яка прикрість мене спіткала. Я не помітив, що плівка скінчилася ще до нашого візиту і автоматично перемоталася – фото на згадку ми робили не заправленим апаратом. Єдина втіха – записаний на магнітну тасьму голос професора Василя Барки. Фрагменти цього запису я використав, виступаючи на бенкеті на честь Патріарха. Присутні відреагували на них тривалими оплесками. Мудрі слова, які сказав добре знаний ними філософ і богослов, були співзвучними їхнім власним переконанням.
На цьому можна було б поставити крапку і закінчити розділ. Але по прибутті в Україну я отримав листа від професора Барки. Нерівними літерами – певно, нетвердо вже рука тримала перо – він писав:
“Високоповажний п. В.Карпенко!
Через старечу слабкість я не зміг підготуватись до інтерв’ю, як належить, тому моя мова розкидана і калічна.
Отже: ні одного рядка з неї, якщо я попереду не перевірю машинковий передрук, – не може бути опубліковано. Категорична незгода.
Але як одержу машинопис, то, крім поправок, – ще додатково опрацюю і додам дещо.
Поверну негайно повітряною поштою.
Наперед дякую за допомогу у цій справі: звільнитися мені від скандальності при невдалому із моєї сторони інтерв’ю.
З великою пошаною до Вас В. БАРКА”.
Звичайно, я не міг проігнорувати це категоричне звернення: по-перше – це був Барка; по-друге, мене підтискували строки – я писав нотатки прямо в номер і вже наближався до розділу про зустріч з професором. Тому відклав усе, розшифрував запис, дещо підправивши усну мову і з супровідним листом відправив до Ґлен Спею. Незабарно отримав відповідь:
“Високоповажний і дорогий п. докторе В.Карпенко!
Дякую за нагоду: виправити мої старечі недоладності в усній мові.
Я особливо вдячний за числа “Вечірнього Києва”: це, при моїй тяжкій недузі (по трьох операціях) єдине пресове “вікно” – безпосередньо поглянути на події в Україні.
Повертаю справлений текст.
З найбільшою пошаною до Вас В.БАРКА”.
Ось такі два листи в такий короткий термін. На них можна було б не зупинятися, бо в наведеному інтерв’ю Василь Барка зробив лише кілька незначних правок: розставив по-своєму деякі знаки пунктуації та помітив пропущену частку не. Це лише зайвий раз засвідчує ясний розум і тверду логіку письменника в усній мові. Але я навів ці листи дослівно з двох причин. По-перше, тому, що це – БАРКА. По-друге, щоб передати ту високу самовимогливість справжнього Майстра до слова – не важливо писаного чи усно мовленого. У такому віці, при такому слабкому здоров’ї ця виняткова людина так високо тримає свою письменницьку марку, що не може навіть припустити, що його мова через старечу слабкість може дійти до читача “розкиданою і калічною”.
Нам би усім таку вимогливість до самих себе, таке бережне ставлення до рідної мови, таке загострене відчуття відповідальності за точність і відшліфованість слова!

ТРИНАДЦЯТИЙ РЕДАКТОР

Це вже стало для мене неписаним правилом: буваючи в Америці, ніколи не проминати найменшої нагоди відвідати колег по перу. В цьому не тільки професійний інтерес, а й звичайна людська допитливість і цікавість – як живе і виживає українська преса в чужомовному середовищі? Звичайно ж, на першому місці завжди стояла “Свобода” – найдавніша у Сполучених Штатах і найвідоміша у світі україномовна газета.
Я добре знав багатолітнього головного редактора цього часопису Зенона Снилика, людину по-своєму легендарну, відомого у свій час не тільки в українській діаспорі спортсмена, кілька разів відвідував його. Нам було про що поговорити, але завжди бракувало для цього часу. Коли я бачив його, схиленого над рукописом, коли він, відповідаючи на мої запитання чи розпитуючи мене про Україну, нетерпляче косив оком на щойно принесені газетні білки, що їх треба негайно прочитати, – в такій ситуації я намагався якомога менше заважати. Згадував власні редакторські будні: коли вгору ніколи глянути, коли підпирає графік, коли під загрозою зриву своєчасний вихід газети, то, відверто кажучи, тоді не зовсім до візитерів. І я, керуючись придуманим у газетній поденці афоризмом, що найкращий гість той, який довго не затримується, знаходив привід своєчасно попрощатися.
“Свобода” в Америці, як і “Вечірній Київ” в Україні, переживає не кращі у фінансовому відношенні часи – тільки причини цього різні. Старше покоління українських еміґрантів, які жили Україною і кров проливали за її волю, поступово відходить у світ, як кажуть англійці, мовчазної більшості; розгорніть ту ж “Свободу” – на її сторінках щономера рясніють траурні хрести некрологів. Молода ґенерація – то люди народжені в американській державі, мають ослаблений національний імунітет, й Україна та все українське їм не болить так, як батькам і дідам. Тому найбільша проблема для української преси в діаспорі – катастрофічне звуження читаючої аудиторії. Звідси – складні й фінансові проблеми. Та ж сама “Свобода” змушена була трансформуватися із щоденника в тижневик, бо стояла на краю загибелі.
А це ж одна з найстаріших українських газет. Перше число її побачило світ ще в ХІХ столітті – 15 вересня 1893 року. Задум трьох священиків реалізував отець Грушка, її перший редактор. Він же визначив її статус як народної газети. Український Народний Союз, який утворився майже водночас зі “Свободою”, через кілька місяців по заснуванню газети, став її фінансовою підпорою. І досі ці дві інституції працюють невідривно одна від одної.
На відміну від українських видань радянського періоду, де редактори довго не трималися через свавілля керівних компартійних комітетів, у “Свободі” дотримувались консервативних принципів. За всю 105-літню історію часопису ним керувало тільки 12 редакторів – дванадцятим був Снилик. Тринадцятим редактором “Свободи” – уже тижневика, а не щоденника – стала єдина за всю історію газети жінка – Раїса Галешко.
Відверто кажучи, я ще з Києва планував при першій же нагоді відвідати “Свободу”. По приїзду до США редакторка часопису через Івана Буртика передала запрошення – не обминути редакцію. Для зустрічі у нас в обох були підстави: свого часу Раїса Галешко була кореспондентом редагованого мною “Вечірнього Києва”.
Раїса народжена по війні в селі Колом’є Славутського району на Хмельниччині. Закінчила факультет журналістики й редагування Львівського поліграфічного інституту. До “Вечірнього Києва” працювала кореспондентом газети “Молода гвардія”, а після – журналу “Україна”.
Галешко вирізнялася нестандартним поглядом на дійсність, вона уникала оспівування “ударної праці будівників комунізму”, як того вимагала від преси партія, не любила газетної оперативки, віддаючи перевагу “узбічним” темам взаємин між людьми та моралі. Можливо саме тому її до певної міри вважали “білою вороною” у “Вечірці”, і на цьому ґрунті виникали певні зіткнення, які я вважав неминучими в творчому колективі і ставився до них по-філософськи терпимо. Але, думаю, Раїса, вочевидь, через це перейшла на спокійнішу працю в журнал “Україна”. Та вже 1989 року вона еміґрувала до Канади – офіційною версією виїзду з СРСР перебудовного періоду була хвороба її малої доньки Зої; принаймні мені свій намір вона пояснювала саме цим.
У Канаді Галешко заснувала гумористичний журнал “Всесміх”, який у початковий період надсилала мені як колезі по перу не стільки для ілюстрації своїх творчих пошуків, скільки для їх моральної підтримки. Я при нагоді позитивно відгукувався, і це видавця тішило. Журнал знаходив попит і, певно, давав сяку-таку можливість для прожиття в чужих краях. По мірі зміцнення “Всесміху” у Раїси відпала потреба надсилати його до “Вечірнього Києва”, і в останні роки вона була поза полем мого зору.
Аж якось улітку 1998 року мені зателефонував чоловік, який відрекомендувався одним із функціонерів УНСоюзу, і запитав, як я охарактеризував би Раїсу Галешко, яка свого часу працювала у “Вечірньому Києві”. Я сказав по правді:
– В той час, як вона працювала у нас, – позитивно.
– Ми хочемо запропонувати їй посаду головного редактора “Свободи” – пан Снилик іде на відпочинок. Як Ви гадаєте, впорається?
– Цілком. Вона здібна журналістка, до того ж, наскільки мені відомо, має досвід редакторської роботи – успішно випускає гумористичний журнал.
– Дуже дякую, пане редакторе, – закінчив чоловік розмову.
Невдовзі, у вересні, ми отримуємо “Свободу” – уже тижневик, зменшеного формату, підписаний новим головним редактором – Раїсою Галешко.
Тепер я уважніше переглядав часопис і помічав позитивні зміни: поліпшилась верстка, коротшими стали матеріали, дещо змінилась тематика. Словом, “Свобода” осучаснювалася і тематично, і поліграфічно. Я щиро радів успіхам Галешко: як не як, вихідець з “Вечірнього Києва”.
Тому приїхавши до Кліфтона, я попросив Івана Буртика, знайти час і завітати до “Свободи”.
– Неодмінно, – відразу погодився Іван. – Мені самому цікаво, оскільки і УНСоюз, і редакція перебралися з Джерзі-ситі на околицю в нове приміщення, а я ще там не був.
І ось ми вже мчимо в білому Івановому “Форді” мальовничими дорогами Нью-Джерзі, розшукуючи новий офіс УНСоюзу та “Свободи”. Він виявися набагато скромнішим, ніж попередній у центрі столиці штату; переїхати сюди керівництво УНСоюзу змушене було через фінансові труднощі. Попередній дім продали дорожче, новий купили дешевше – і на деякий час зарадили труднощам.
Галешко зустріла нас привітно: рада бачити мене, земляка з України, й Буртика – постійного автора “Свободи”. Показала ті кілька кімнат, які займає редакція. Зібралися всім колективом – всього п’ятеро – за чашкою кави. Відрекомендувала нас з Буртиком, про мене сказавши:
– Це мій колишній шеф, але тепер я його не боюся.
– Невже такий страшний був? – підтримав я жарт.
– У ті часи редактора всі мали боятися. Але я не нарікаю на Вашу вимогливість: вона була непричіпливою, а справедливою…
– Дякую красненько…
Представляючи працівників редакції по іменах, хтось уточнив про одного з них, маючи на оці широку знаність його дружини, відомої правозахисниці:
– Це чоловік Надійки Світличної, – на що той дотепно відпарирував, викликавши дружний сміх:
– Навпаки: Надійка Світлична моя дружина…
Ми говорили про журналістське життя, про візит Патріарха Філарета до Америки та розголос про нього, про події в Україні. До нас приєдналося керівництво УНСоюзу і бесіда потекла ще жвавіше. Високий худорлявий чоловік, назвавшись, стискуючи мою руку, нагадав:
– То я вам телефонував у Київ… – Я зрозумів його і запитав:
– Не шкодуєте, що прислухались?
– Ні, навпаки – вдячні…
Ніхто, здається, не зрозумів, про що йдеться, крім нас двох.
Тут уже знали про те, що готується бенкет-прийняття на честь Патріарха Київського і всієї Руси- України у Кліфтоні, і голова УНСоюзу та головна редакторка “Свободи” мали намір взяти в ньому участь.
За час спілкування з Раїсою Галешко під час нашого візиту, телефонних розмов та короткої зустрічі на бенкеті я зрозумів, що їй нелегко дається нова робота. По-перше, дуже багато відбирає часу – доводиться засиджуватися до дев’ятої–десятої вечора. По-друге, Раїса людина вдумлива й обережна: вона хоче і традиції газети зберегти якнайповніше, і новації запровадити, які б більше відповідали вимогам часу. Зокрема, як мені здалося, Галешко – і не тільки її – тривожить доля української діаспори. Щоб зберегти усталені форми її існування з усіма інституціями, пресою тощо, потрібна “свіжа кров”, себто, треба уважніше і прихильніше поставитись до нової еміґрації. Звичайно, нове еміґрантське поповнення вносить нові мотиви в українське громадське життя. Це – реалії, незалежно від того чи подобається це кому, чи ні. Тому недоцільно відштовхувати цих людей від громади, слід привітніше приймати до свого середовища, не “клювати” на кожному кроці за їх зросійщену мову – результат совітської системи, – а допомогти стати на ноги, прилучати до активного громадського життя. Тільки таким чином можна протистояти неминучій асиміляції.
Це нові тематичні мотиви, які хоче запровадити Раїса в редагованому часописі. І не тільки тому, що сама відноситься до нової, сучасної еміграційної хвилі, а більше тому, що відчуває глибше і гостріше за інших нову ситуацію. Хоча розуміє, що у цій справі потрібна зваженість, послідовність і непоспіх – адже далеко не всі в діаспорі нині поділяють такі погляди.
 Мені пригадався 90-річний ювілей “Вечірнього Києва”, коли ми у газеті надрукували список доброго півтора десятка журналістів, які працювали в газеті, а за останні десять років стали головними редакторами, очолили інші редакційні колективи. Тоді ще тривалий час лунали дзвінки: а мене забули, а мене не згадали… Що ж, це також характерна риса київської “Вечірки” – вона завжди була кузнею журналістських кадрів. Далеко від України, за океаном, мені приємно було зустріти ще одну журналістку, яка пов’язана з “Вечірнім Києвом”, і тут, у Сполучених Штатах, гідно підтримує імідж нашої газети.
Що ж, хай щастить їй у творчих пошуках, хай міцніє і квітне українська “Свобода” на американській землі.
 

НА ДИПЛОМАТИЧНОМУ РІВНІ

Тим часом прибула з Детройта наша делегація. Ми з Буртиком та провідниками української діаспори в Нью-Джерзі зустріли її на летовищі Нью-Варк. Патріарха Філарета та ігумена Димитрія організатори зустрічі відвезли до готелю у Кліфтоні, а Олександра Дикого та Ніну Бай розібрали по оселях. Спочатку обох мав залишити в себе Петро Палюх, але трапилася біда – несподівано померла його мати – і його клопоти щодо влаштування побуту гостей з України взяли на себе інші.
Ще в Чикаґо Патріарх висловив думку, що, перебуваючи в Нью-Йорку, слід би зробити візит ввічливості до Постійного Представництва України в ООН. Виконуюча обов’язки Генерального консула в Чикаґо Людмила Протасова підтримала, пообіцявши перетелефонувати Представникові Володимирові Єльченкові. Тому ще до прибуття делегації з Детройта був погоджений день і час нашого візиту до Представництва.
Ми – світська частина делегації – приїхали дещо раніше, щоб зустріти Патріарха вже на місці. Представництво наше тепер розташоване в зручному й симпатичному особняку в центрі Нью-Йорка, який було викуплено в якогось збанкрутілого банку. Ще кілька років тому воно розміщувалось в колишньому приміщенні Представництва СРСР, яке було побудоване на паях фундаторами ООН – Радянським Союзом, Українською РСР та Білоруською РСР. Фактично цей будинок на третину належав Україні (така її частка у фінансуванні будівництва) та плюс 16% їй мало належати після розпаду СРСР, але Росія, проголосивши себе єдиною спадкоємницею покійного Союзу, наклала лапу на весь будинок, виділивши для України в ньому тільки два поверхи. Мені доводилося бувати там – для цього треба було проходити принизливу процедуру перевірки в російської охорони. Звичайно, ж, наші дипломати почувалися там гірше, ніж у гостях. Усі візити, всі переговори, а не виключено, що й усі розмови відбувалися на очах (і при вухах) далеко не дружнього сусіда. Тому нове приміщення нашого Представництва дуже потішило нас, українців.
До того ж не обійшлося без приємної несподіванки. Цілком випадково ми зустріли Оксану Бойко – колишню працівницю “Вечірнього Києва”, яка свого часу завідувала міжнародним відділом редакції, а потім була запрошена на роботу в Міністерство закордонних справ України; звідти потрапила на дипломатичну службу до Нью-Йорка. Правду-бо кажуть: тісний світ.
Ми ледь встигли обмінятися кількома фразами, як під’їхали Патріарх та ігумен Димитрій і майже водночас ввійшли до просторої прихожої керівник Представництва Володимир Єльченко та його заступник Юрій Бугаєвський. Вони відрекомендувалися Патріарху, а ми, вітаючись, називали їм себе.
– Я вас знаю, – сказав Єльченко, коли я представився.
– Я вас також – заочно. Правда, працював з вашим батьком, в його бутність секретарем ЦК КПУ та першим секретарем Київського міськкому. А нам стрічатись безпосередньо, здається, не доводилось…
– Маєте рацію. Але ми тут, у Нью-Йорку, стежимо за українською пресою і читаємо “Вечірній Київ” в Internet…
Невзабарі я переконався, що це була правда, а не звичні слова ввічливості, характерні для дипломатів. Розмовляючи з Юрієм Бугаєвський, я відзначив, що він справді добре орієнтується в українській пресі, знає багато проблемних публікацій “Вечірнього Києва”, навіть розказав, про що писала “Вечірка” того самого п’ятничного дня, коли нас приймали у Постійному Представництві.
Зустріли нас дуже привітно, провели по поверхах, показали апартаменти, познайомили з працівниками. Потім Володимир Юрійович запросив чи то до свого робочого кабінету, чи то до невеличкої вітальні для гостей. Ми розсілися за довгим полірованим столом. По один бік його торця – синьо-жовтий Державний прапор України, на протилежній – політична карта світу, а під нею менший стіл з мініатюрними прапорцями держав – членів ООН.
Патріарх розповів про мету і перебіг нашої поїздки по Америці, про яку наші дипломати уже дещо знали з преси. Керівники Представництва поділилися своїми спостереженнями про роботу найбільшого центру світової політики, розказали про свої будні. Розмова вийшла невимушена, довірча й відверта.
Володимир Єльченко – третій за ліком Представник незалежної України в ООН і десятий за всю історію існування цієї міжнародної організації. Він молодий, але уже досвідчений дипломат. Робота в ООН не така проста, як може здатися на перший погляд. Її видимій частині – внесенні пропозицій, голосуванню, оголошенню декларацій тощо – передують великі, невидимі для невтаємничених зусилля, контакти, переговори.
Єльченко вважає, що головування на Генеральній Асамблеї Геннадія Удовенка 1998 року значно підвищило імідж України в світі. В той же час непродумана активність може завдати шкоди. Скажімо, ініціатива, яка не має позитивного результату, себто не приймається, не додає авторитету країні, від імені якої вноситься. Так, наприклад, не дістала схвалення пропозиція Білорусі створити без’ядерну зону в Центральній і Східній Європі, явно внесену з подачі Москви. Якщо деякі країни третього світу і, зрозуміло, Росія її підтримали, то країни самої Європи і США виступили проти. Україна у цій непростій для неї ситуації мудро утрималась.
Звичайно, Сполучені Штати відіграють домінуючу роль в ООН. У час нашого візиту вирішувалось питання застосування сили проти Іраку. Рішення ще не було прийняте, але дипломати напевно знали, що бомбардування цієї країни буде здійснене. Садам Хусейн припинив контакти з комісією ООН, і це стало обґрунтуванням необхідності застосування сили проти нього. Ірак вимагає спочатку зняти санкції проти себе, а вже потім погоджується співпрацювати з міжнародними комісіями з контролю; супротивна сторона вимагає протилежного. Підходи до проблеми діаметрально розійшлися. Хоч як би там було, але вогневі удари по Іракові в грудні 1998 року викликали загалом негативну реакцію серед рядової світової громадськості, в тому числі і серед простих громадян України. Політика з позиції сили завжди аморальна, хоч би якими високоморальними міркуваннями її намагалися виправдати.
Нам цікаво було дізнатися про роботу Ради Безпеки. Вона має п’ятеро постійних членів з правом накладати вето і 10 непостійних без такого права, які періодично міняються. На 1999 рік Україна балотується на непостійного члена Ради Безпеки. Раптом у неї виявився конкурент – 1997 року висунула свою кандидатуру також Словаччина. Це дещо ускладнило ситуацію, і дипломати не хочуть прогнозувати розвиток подій.
Дуже цікаве, непомітне для широкого загалу протистояння намітилося між Україною та Росією на, так би мовити, мовному фронті. Російська мова, як відомо, визначена однією з робочих мов в Організації Об’єднаних Націй. Звичайно ж, за існування Радянського Союзу члени ООН Україна, Білорусь та країни Східної Європи – члени Варшавського пакту традиційно користувались російською. Ця традиція збереглась і після розпаду Союзу, принаймні, її дотримувались дипломати України, Білорусі та країн СНД. Це цілком нормально, але зберігалось принизливе відчуття колишньої залежності.
Наші дипломати вирішили перейти на іншу робочу мову в ООН – англійську. Це дещо шокувало російських колег, вони не могли приховати свого здивування: “Что произошло?”. А нічогісінько – просто так зручніше, бо англійська набагато поширеніша.
– Ми підрахували, – ділиться Єльченко, – останнім часом з 52 виступів наших дипломатів у різних інституціях ООН 49 були англійською мовою. За нами потягнулися й інші країни СНД.
Можна тільки здогадуватись, як це не подобається Росії, але дорікнути нічим – все в рамках загальноприйнятих оонівських норм.
Нас цікавить, як посуваються справи з реформуванням Ради Безпеки, про яке свого часу багато говорилося, а тепер дещо притихло. Справді, пояснює Володимир Єльченко, ще кілька років тому у нетрях скло-бетонної споруди ООН визрів задум розширити цей найважливіший орган – Раду Безпеки, надто кількість її постійних членів. Адже від того часу, коли вона була створена, змінилося реальне співвідношення сил у світі: крім США, Англії, Франції, Китаю та СРСР (а після його розпаду Росії), які є постійною п’ятіркою у Раді Безпеки, на перші ролі у світовій політиці, а отже – і в Раді Безпеки, стали претендувати такі економічні надпотуги, як ФРН, Японія, та й до певної міри Канада, в якій заінтересовані Сполучені Штати. В принципі цю ідею підтримує багато країн, суперечки точаться тільки навколо питання – чи надавати новим постійним членам право вето, чи зберегти його виключно за п’ятіркою фундаторів. Останнім часом дебати з цього приводу справді дещо притихли, але це зовсім не означає, що ідея заглухла назавжди.
Непомітно розмова перейшла на тему фінансового становища ООН. Питома вага внеску США у бюджет організації набагато більша, ніж будь-якої іншої країни: 20 відсотків до регулярного бюджету та 30 відсотків на миротворчі операції. Це в абсолютному вираженні дуже багато, оскільки тільки регулярний бюджет становить мільярд доларів на рік. Та останнім часом Сполучені Штати відмовляються платити значну частку своїх внесків. Від цього в ООН створюється фінансова напруга.
Цікаво, а як виглядає Україна на фінансовому тлі ООН?
Виявляється, членство в ООН обходиться нам не дешево – борг України складає 240 млн. доларів, з них 5–7 млн. регулярних внесків, решта – на миротворчі операції. Такі високі внески не є справедливими: їх Росія нам нав’язала (а наші державники, певно, вухами хлопали). На думку Єльченка, реальна наша частка в названому борзі має становити тільки 50–60 млн. доларів, а дві третини його перекладені на плечі України Росією. Тому наша країна ставить питання про перегляд норми внесків для неї і корекцію цієї норми в бік справедливості. Але поки що доводиться платити. За роки незалежності Україна внесла вже 100 млн. доларів, в тому числі в 1997 році – 23 мільйони, в 1998-му – 15 мільйонів.
Я поцікавився: платячи такі внески, чи делегує Україна своїх громадян на службові посади в апараті ООН? Так, підтвердили співрозмовники, наші працюють в ООН – тільки в центральному апараті у Нью-Йорку їх нараховується 17 осіб.
Ми не пошкодували, що завітали до Представництва: візит був корисним і цікавим. Наші дипломати справили приємне враження. Хотілося побути з ними довше, але наш час жорстко регламентований. Тому, підтримавши тост за Україну, ми попрощалися. Та, як часто трапляється, прощання, бува, передбачає зустріч попереду. З’ясувалося, що другодні і ми, і Єльченко маємо бути на відкритті художньої виставки родини Воскобійників.
– Побачимось завтра, – пообіцяв український дипломат, проводжаючи нас до виходу.

ВИСТАВКА ВОСКОБІЙНИКІВ
 

Про художню виставку творів українських художників з приватної колекції широко відомих меценатів мистецтва та культури Олексія та Галини Воскобійників, презентація якої планувалася на 12 листопада для американської публіки і на 14 листопада – для української, ми знали давно. Під час перебування на Флориді, в оселі її фундаторів цю тему часто обговорювали. Пані Галина – промотор і натхненник цієї справи – жила і марила нею. Вона й запропонувала нам відкласти на кілька днів повернення в Україну, щоб ми могли побувати на відкритті виставки. В розмові з Патріархом ми дружно висловилися “за”, і Філарет, вислухавши наші резони, погодився. Коли це було оголошено за обідом, господиня аж підстрибнула від радості і заплескала в долоні:
– Це прекрасно. Для нас це велика радість. Я сама полагоджу справу з перенесенням дати вашого відлету.
Звичайно, ми, журналісти, скористалися нагодою і на правах першопрохідців попросили у пані Галини інтерв’ю. Вона погодилась, і ми тісною купкою оточили її, посадивши її в центрі кутового дивана. Записував на диктофон як професіонал Олександр Дикий, а ми по черзі задавали запитання. Із люб’язної згоди Дикого я подаю фрагменти розшифрованого аудіозапису. Передусім ми попросили хазяйку сформулювати мету цієї виставки. Пані Галина Воскобійник почала:
– Мета виставки – представити історію, релігію, духовність українського народу. Я давно кохаюсь у живопису і мала вже чималу збірку, коли зайшла якось до Івана Балдухи в студію і побачила його “Чорнобильську мадону”, триптих “Розп’яття Христа”, “Зруйнування церков. 37-й рік”. Я відразу йому сказала: “Іване, це ж музейні речі”. Тоді в мене й зародилася ідея показати світові цей величний триптих, історію України, і наш Чорнобиль у художньому відтворенні.
І до цього я збирала картини, але думала, що для родини лише. Не вийшло так. І рік тому назад почала працювати, щоби виставити в Сполучених Штатах ці художні полотна. Мені вдалося договоритися з Українським Інститутом Америки в Нью-Йорку, що знаходиться напроти Метрополітен-музею, щоб узяли цілий будинок під виставку.
– Отже, Ви хочете познайомити американську громадськість з українським мистецтвом?
– Так, передусім хочу показати американській публіці нашу багату духовність,  познайомити її з історією і трагедією України – державою, яку тут і досі ще знають менше, ніж вона того заслуговує. Ще якихось десять років тому мало хто з американців показав би на мапі, де Україна знаходиться. Все казали: Росія, Болгарія, Унгерія, але не Україна. Аж коли Чорнобиль вибухнув, тоді дізнались, що це – Україна.
– Це Ваша ідея – влаштувати таку виставку?
– Так. І це відбирає стільки часу, зусиль і фінансів, що я й не сподівалася. Та відступати нікуди. Я вірю, що ця виставка зміцніє і піде по всій Америці і Канаді.
– Хто вам допомагає її влаштовувати?
– Родина. Я одна не впоралась би: це стільки часу і праці відбирає. І добір картин, і оформлення приміщення, і підготовка каталогу, і друкування та розсилання запрошень, і багато-багато іншого.
– Пані Галино, Ви звідки родом?
– З Дніпропетровщини, є таке село – Кам’янське.
– Чи бували після того, як виїхали з України, у рідному селі?
– Ні, на жаль, ніколи не була – все часу бракує. Ми завжди в русі, завжди щось робимо, комусь допомагаємо, вирішуємо в Україні різні справи. Я тільки мрію, щоби повернутись і походити стежками дитинства.
– Пані Галино, Ваша родина відома і в Америці, і в Україні. Ви так багато робите для нашої культури, для нашої духовності – що спонукає Вас до цього?
– Треба побувати на чужині, щоб розуміти, чому нас так тягне до України. Бо ти ніхто, як не маєш рідної країни. За 48 років ми маємо більше друзів в Україні тепер, ніж в Америці або в Канаді. Ми маємо фабрику у Черкасах. Книжки випускали для дітей. У нас у самих 10 онуків, і коли я кинулась купляти книжечки для дітей, то побачила, що їх обмаль у Києві. То ми видали 5 книжечок для дітей, всі безкоштовно роздали. І пані Кучмі виділили десь 5 тисяч роздати по школах.
– Цікаво, чи Ваші діти та внуки знають українську мову?
– Так, мої діти говорять по-українськи, і внуки деякі говорять. Тільки одна родина, мій молодший син, він жонатий на американці, і їхні діти, вже у віці, але прагнуть вивчити українську мову. Шестеро внуків досить добре говорять і пишуть по-українськи.
– Що для Вас сьогодні незалежна Україна?
– Це – здійснена мрія. Це – великий Божий дар.
У день відкриття виставки ми приїхали до Українського Інституту Америки заздалегідь, але вже людей було стільки, що яблуку ніде впасти. Інститут розташований в невеликому ошатному особнякові у самому серці Нью-Йорка. Три поверхи його зайняті під виставку. Цього вечора тут можна було побачити весь цвіт української діаспори Нью-Йорка, Нью-Джерзі та округи: політики, дипломати, письменники, художники. Найняті кельнери з ніг збились, розносячи напої та канапки.
Відкрив виставку – і це символічно – Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Його участь у цьому неординарному заході в культурному житті не тільки діаспори, а й Америки тільки підкреслила вагомість і унікальність виставки. Філарет сказав, звертаючись до численної публіки, що оточила його:
– Ми дуже раді, що Господь привів нас сьогодні на відкриття цієї виставки  українського мистецтва. Ми маємо Україну, але Україну ще не всі знають у світі. І тому ця виставка буде відкривати очі не тільки американцям, а й усім, хто відвідає її, що є не тільки українська держава, а є багата українська культура, витоки якої починаються ще з часів Трипільської цивілізації, а потім – з доби великого князя Володимира. І тепер, хто хоче знати, що ж представляє собою сьогодні духовність України, може побачити тут, на цих полотнах, де представлена історія нашого народу. А історія ця     багатостраждальна. Не можемо ніколи забути і роки штучного голодомору в Україні в 32–33 роках. Ні сталінських репресій, під час яких загинули мільйони людей в Сибіру і в інших концтаборах Радянського Союзу. Все це ми повинні знати і пам’ятати: без минулого немає майбутнього.
Ми дуже вдячні, пані Галино, Вам, що Ви взяли на себе таку велику працю – зібрати таку кількість предметів українського мистецтва і показати їх світові. Користуючись нагодою, я хотів би від імені нашої Української Православної Церкви Київського Патріархату відзначити Вас за Вашу працю орденом Святого рівноапостольного Великого князя Володимира другого ступеня.
Бажаю, щоб Господь і надалі давав Вам здоров’я і надихав Вас на таку працю, яка б підносила нашу рідну Україну в цілому світі. Нехай Господь благословляє Вас і Вашу родину на цю плідну працю.
А виставлена колекція полотен справді велична – впродовж багатьох років зібрані твори представляли різні художні школи і різні історичні періоди. В експозиції твори українських художників Віктора Зарецького, Олександра Івахненка, Олени Звягінцевої, Анатоля Буртового, Софії Гминюк, Івана Балдухи, Миколи Грищенка, Єви Біс, Миколи Варениці, Катерини Корнійчук, Миколи Журавля та багатьох інших. Виставка захоплює. Але подивимось на неї очима перших відвідувачів.
Професор Тарас Гунчак: Те, що ми бачимо, – це поєднання духовності і мистецтва. Це поєднання України і діаспори. Ми вийшли з України і наше коріння в Україні. Але, щоб воно проростало, треба, щоб Україна нами цікавилася, а ми України ніколи не забували. Добре, що Патріарх нашої Української Церкви Київського Патріархату освятив своєю присутністю і своїм словом оцю чудову імпрезу.
Іван Балдуха, художник: Приїхав, щоб виконати розпис церкви у Купер-ситі на Флориді. Робота практично закінчена. Освятив ікони Патріарх Філарет. А сьогодні ми знаходимося у центрі Нью-Йорка, на Менхеттені, майже поруч з музеєм “Метрополітен”, у цьому красивому будинку, який побудований в минулому столітті. Місце чудове, люди чудові, і враження мої найкращі. Українців зібралося з різних кінців Америки, і з України. І судячи з усього, виставка їм сподобалась. Тут виставлені твори багатьох художників, які жили, живуть і працюють сьогодні в Україні. Без зайвої скромності скажу, що потенціал у художників України дуже високий. Пройшов по галереї,     подивився, і мені дуже приємно, що мої праці також виставлені. І дякую всім моїм  друзям, товаришам, професорам Київського художнього інституту, у кого я вчився: це мені дуже і дуже допомогло в моїй творчості.
Моя тема має духовне спрямування. Це пов’язано з тим, що я багато працюю по розпису і відновленню церков в Україні. За останні 14 років я розписав десятки храмів і соборів, сотні ікон намалював. Зокрема, закінчив розпис нижнього храму Хресто-Воздвижинської церкви у Києві, на Подолі. Робота ця у мене зайняла 8 місяців, понад 400 квадратних метрів живопису виконав. Доводилось працювати, як кажуть, з чистого листа, але, слава Богу, роботу закінчив. Перед цим я працював на Вінниччині, де багато розписав церков у районах. А також у містах Хмельницької, Вінницької, Одеської, Київської областей.
Отже, виставлені тут мої полотна до певної міри є моїм творчим звітом, підсумком багатолітньої роботи.
Сергій Козак, головний редактор газети ”Українські вісті”:
– Я приїхав із Детройта спеціально оглянути цю експозицію – і не шкодую. Дуже повчальна виставка, яка засвідчує високий рівень українського національного живопису. Дивлюсь і ловлю себе на думці: який обдарований, який багатий талантами наш український народ! Нам є чим гордитися.
Обходячи галерею, звертаюсь до колеги Олександра Дикого, керівника Всесвітньої служби радіо “Україна”:
– Слухай, Сашку, ми з тобою беремо інтерв’ю в різних людей – це наша робота. А мені цікава думка мого колеги – скажи кілька слів для “Вечірнього Києва”.
– Залюбки, – відповів Олександр. – Хоч я знав про цю експозицію зараня, але вона мене вразила. Скільки праці, нервів і зусиль виклала пані Галина Воскобійник разом з чоловіком Олексієм, щоб вона відбулася і відбулася саме так – переможно й урочисто. Щодо самої виставки, то я бачу тут два аспекти: перший – вона виразно демонструє можливості і потенціал українського мистецтва; другий – придбання такої широкої колекції є неабиякою фінансовою підтримкою нашого національного малярства.
Навряд чи треба до цього ще щось додавати. Я також перебував під сильним враженням від виставки. І думав: як добре, що відроджується українське меценатство, дотла зруйноване більшовиками. І як добре, що є на світі такі подвижники, як подружжя Воскобійників. Уточнюю: українська родина, яка, хоч і живе в Америці, дихає Україною.

БЕНКЕТ У КЛІФТОНІ

Прибувши до Нью-Варку, Патріарх Філарет прийняв запрошення громадського комітету руху “Українці Америки за Київський Патріархат” у штаті Нью-Джерзі зустрітися з нешироким активом. Бавнд Брук територіально належить до цього штату, і має тут чи не найбільший вплив. Та водночас тут сформувалась чи не найсильніша й найактивніша опозиція курсові бавнд-бруцьких владик. Люди підібралися досить молоді, з другої генерації – у них вдало поєднується традиційний український патріотизм з цілком сучасним американським мисленням.
Мабуть, некоректно виділяти окремі постаті, бо всі вони – і поміркований раціоналіст Петро Палюх, і фанатична прихильниця Київського Патріархату енергійна Рома Лісович, і старші віком їхні однодумці пани Величко й Білобронь – непересічні й авторитетні в місцевих православних громадах особистості. Та стрижнем, душею цієї кількісно невеличкої, але надзвичайно згуртованої й дружної групи був, безумовно, адвокат Віктор Рудь. Власне, він став, як у нас сказали б, неформальним лідером опозиційного руху, він визначав його стратегію і тактику, він, зрештою, як делегат недавнього 15-го Собору УПЦ в США, відкрито виступив з аргументованою критикою позиції офіційного Бавнд Бруку щодо Києва і Константинополя.
Невисокий, але зграбний, з густою щіткою русявих вусів, зі спокійним уважним поглядом світлих очей, Рудь викликає симпатію з першого погляду. Говорить розважливо, логічно й переконливо – дається взнаки адвокатська практика. В демократичній Америці, де над усе цінується Закон, а всі конфліктні ситуації вирішуються в судовому порядку, професія адвоката висувається на чільне місце, є однією з наймасовіших, найпопулярніших і найоплачуваніших. У мене склалося таке враження, що для Бавнд Бруку найнебезпечнішим серед опозиції є саме адвокат Рудь: молодий, енергійний, авторитетний і головно – юридично підкований. Він, як кажуть, знає, де що лежить і як його взяти.
Невимушена й відверта розмова активістів – прихильників Києва – з Патріархом Філаретом була розважливою й конструктивною. Ні в кого не виникало сумнівів, що на роздоріжжі між Константинополем, за фасадом якого видніються обриси московського Кремля, і золотоверхим Києвом треба обирати останній. Погоджувались також і з тим, що дуже важливо не розколювати далі американське православ’я, а навпаки, всіляко зміцнювати єдність не тільки православних віруючих, а й усієї української діаспори. Але ж бавнд-бруцький провід уже відкрито став не на ту стежку, і намагається свою позицію видати за позицію очолюваної ним Церкви. Рудь підкреслював: треба, щоб віруючі усвідомили, що не Українська Православна Церква в США відійшла під Константинополь, як це намагаються подавати, а відійшли її ієрархи. Церква залишилась такою, якою й була, більшість віруючих вважають її нерозривно пов’язаною з Україною і Києвом.
Однак справа дуже не проста. Оскільки ж за цим конфліктом стоять не тільки амбіції владик і їхнє прагнення до ілюзорної канонічності, а цілком реальні матеріальні інтереси – нерухомість та інша власність українських православних парафій, яка оцінюється не одним десятком мільйонів доларів, – то не виключено, що справу доведеться вирішувати через суд. На жаль, як вважає Віктор Рудь, це дуже дорога, марудна і тривала справа, в Америці – тим більше.
Тим часом, – розповідали активісти, – підготовка до урочистого прийняття Патріарха в Кліфтоні, яке має відбутися через день, практично завершена. Інтерес громадськості до цього заходу дуже великий. Про організаційний прорахунок вони не стали говорити, але я, маючи тут чимало приятелів і контактуючи з багатьма, знав: кількість людей, які хотіли б взяти участь у бенкеті, виявилась значно більшою, ніж міг вмістити замовлений ресторанний зал. Пан Білобронь з ніг збився, намагаючись якнайкраще полагодити справу. Уже домовився з власником ресторану зняти розбірну стіну, та місць все одно катастрофічно бракувало. З усіх усюд телефонували люди, просили прийняти замовлення, в Нью-Йорку, наприклад, назбиралось бажаючих на цілий автобус, – але багатьом доводилось відмовляти через брак місць. Найняти інший, більший ресторан уже не було можливості.
Бенкет у Кліфтоні мало чим відрізнявся від подібних прийнять в інших містах Америки. Таке ж велелюддя, такий же звичний головний стіл-президія для делегації та почесних гостей, такий же традиційний фужер сухого вина для кожного, таке ж представлення відомих людей, такі ж схвильовані вітання віруючих. І – виступи членів делегації та промова Патріарха, яку всі очікують і заради якої, власне, й прибули на прийняття – такі ж.
Та були й певні відмінності. Найперша – це добірність самої публіки: Патріарха вітали представники багатьох громадських організацій української діаспори – як всеамериканських, так і місцевих. Були тут делегати Українського Конгресового Комітету Америки, Українського Народного Союзу, Організації Оборони Чотирьох Свобід України, Союзу Українок Америки та багатьох інших. Взяла участь у прийнятті відома уже нам Раїса Галешко – головна редакторка головної української газети в діаспорі “Свобода”. А знімав усе, що відбувалося в ресторанному залі, на відео- та фотокамеру відомий в діаспорі митець, фотомайстер та кінооператор Ярослав Кулинич.
По-друге, тон усім промовам задала невелика доповідь адвоката Віктора Рудя: своєю гостротою, глибиною, концептуальністю й аналізом дій бавнд-бруцького керівництва у співставленні з історичною правдою та логікою розвитку українських громад в Америці. Вона відбивала позиції значної групи делегатів недавнього 15-го Собору і від їхнього імені була виголошена: а для присутніх були роздані тези. До цього ми ще повернемося, щоб якомога повніше передати зміст і рівень арґументації Рудевої доповіді.
По-третє, це була остання урочиста зустріч нашої делегації з українською громадою та ще й у штаті її найбільшого скупчення. Патріарх Філарет, де б не виступав, не користувався жодними записами чи тезами – він імпровізуючи говорив на теми, які найбільше цікавлять людей. Теми сталі, але слова різні. Доки дійшло до Кліфтона, то відшліфувалась схема виступу, викристилізувалися наріжні положення, та й на прощання Патріарх говорив емоційно, з натхненням і глибокою переконаністю. Тому на цьому бенкеті його виступ частіше, ніж в інших містах, переривався тривалими оплесками схвалення.
І, нарешті, ще одна суттєва відмінність: на прийняття у Кліфтоні прийшли представники місцевої та центральної влади. Можливо, це було викликано навіть не стільки інтересом до Предстоятеля Української Церкви з далекого Києва як такого, скільки врахуванням чисельності та впливовості тутешньої української громади, ігнорувати яку неприпустимо. На відміну від нашої дійсності, виборні посадові особи в Сполучених Штатах прислухаються до голосу виборців і враховують їхні інтереси постійно, а не тільки напередодні і під час виборів. Демократія тут досить дієва й ефективна: голоси електорату залежать від його симпатій, а симпатії – від ставлення влади до його запитів.
Та хоча б як там було, а приємно, коли мер Кліфтона містер Джеймс Анзалді виголосив тепле привітання і вручив Патріархові Філаретові символічний ключ від міста. Учасники бенкету мали змогу зайвий раз побачити і обраного по цій окрузі конгресмена містера Білла Паскарела. Виголосивши коротку енергійну промову, він передав Патріархові пам’ятну грамоту від Конгресу США.
Звичайно ж, прибувши на цей урочистий бенкет, і мер Кліфтона і член Конгресу Сполучених Штатів не тільки продемонстрували вихованість та ввічливість господарів до шанованих гостей, але й виявили повагу до своїх виборців українського походження. Немає сумніву, що цим вони прихилили до себе їхні серця і набрали політичних очок. Це було ще й надзвичайно важливо тому, що бавнд-бруцьке керівництво не зуміло чи не захотіло влаштувати Київському Патріархові таку зустріч, якої вимагає його сан. Тому на тлі некоректності владик із Бавнд Бруку, які, фігурально висловлюючись, зачинили перед Києвом браму очолюваної ними Церкви, вручення Патріархові символічного ключа від Кліфтона та пам’ятної грамоти Конгресу США сприймалось присутніми, як визнання американськими владними чинниками рідної їм Української Церкви з центром у Києві, і водночас, як заслужений урок зарозумілому бавнд-бруцькому церковному керівництву.
От кого не було на бенкеті, то це православних священиків. Жодного. Ходили чутки, що кожному був попереджувальний телефонний дзвінок з Бавнд Бруку з категоричною забороною зустрічатися й спілкуватися з Філаретом, тим більше брати участь в урочистому прийнятті на його честь. Спробуй-но не послухатися! Можеш без кусня хліба лишитися. І священики не прийшли. Але “збунтувалися” деякі паніматки: вони на порушення загальноприйнятого етикету прийшли на бенкет без всечесних отців – своїх чоловіків. Паніматка Селапина не крилась – вона вдова, а декотрі намагалися зайвий раз не потрапляти на людські очі. А от паніматка Желихівська почувалась впевнено: прийшла – та й годі. Чоловік за дружину не відповідає.
Словом, бенкет попри заборони владик удався на славу. Все тут створювало надзвичайну атмосферу – по-справжньому емоційно-урочисту, дуже щиросердну і привітну. Зрозуміло, що й наші виступи були сприйняті позитивно. Але всі чекали слова Патріарха. Коли Філарет підвівся, величезний зал затих, і, тамуючи подих, прислухався до кожного слова. Говорив Філарет, як завжди, спокійно й розважливо, але з таким внутрішнім піднесенням і такою переконливістю, які властиві справжнім митцям. Всі сорок хвилин його слухали з неослабною увагою, бурхливо реагуючи на ті слова, які знаходили найбільший відгук у серцях. Про деякі положення, які висловлював Філарет у своїх виступах, йшлося в попередніх розділах. Тут же я відновлю за диктофонним записом канву його виступу, намагаючись по можливості уникнути повторів, але зберігши найважливіші акценти та вузлові моменти.

СЛОВО ПАТРІАРХА

– Дорогі брати і сестри! Ми дуже зворушені цією теплою зустріччю з нашими земляками-українцями. Приємно, що тут знаходяться не тільки православні, а й греко-католики. Це переконує, що ми у тих випадках, коли потребує наша Батьківщина, забуваємо про наші віросповідні різниці і єднаємось у захисті нашої Української держави.
Хочу подякувати за ті пожертви, які склало українство на відбудову наших національних святинь, зокрема Святого Золотоверхого Михайлівського монастиря. Не тільки українці в Україні, а й українці за її межами дбають про відродження наших національних святинь, які зруйнували комуністи-безбожники. Сьогодні ці святині відроджуються досить швидко. І споруджуються нові. За роки незалежності в Україні побудовано більше 1300 храмів. І ще 2000 будується. І це – у складних економічних умовах. Без відродження духовності держава не може бути міцною. Тільки на засадах духовності будуються держави.
У 1991 році Україна мирним шляхом стала незалежною, але впродовж історії за її волю загинули мільйони українців. І ми не повинні ніколи забувати ці жертви. Тому що на їхній крові, на їхніх могилах постала незалежна Українська держава. Якщо ми забудемо про цих людей, про їхню любов до своєї рідної землі, то ми будемо недостойними їхніми нащадками. Ось чому в ці дні і тут, на американській землі, і у нас, в Україні, відправляються панахиди жертвам голодомору і сталінських репресій. Зверніть увагу, що і Київський Патріархат і Українська Греко-католицька Церква відправляють ці панахиди. А ось Московський Патріархат не бере в цьому участі. І вони, навіть нині розповсюджують серед своїх прихильників неправду, що ніякого голодомору і не було.
Для того, щоб нам зберегти Україну, а вона є і буде навіки-віків незалежною державою, ми повинні мати в цій державі незалежну Українську Православну Церкву. Без єдиної Православної Церкви наша держава постійно буде відчувати небезпеку. Це добре розуміє Москва. І тому її зусилля спрямовані на те, щоб не тільки підривати нашу економіку, а й не допустити існування в Україні незалежної Православної Церкви. Кому вигідно розділяти українське Православіє? Україні, українському народові, Українській державі? Чи нашим супротивникам, нашим ворогам? Православіє і розділяють для того, щоб володіти і нашими душами, і нашою землею, і нашою державою. За 300 з лишком років панування російської церкви в Україні ми втрачали свою рідну українську мову, втрачали свою національну культуру. І нам насаджували чуже. Сьогодні відроджується і наша національна культура, і українська мова. Сьогодні в Українській Православній Церкві Київського Патріархату богослужіння ведуться українською мовою. Все більше і більше в Україні відкривається українських шкіл. І це є запорукою того, що ми відродимо в Україні не тільки мову, а й нашу національну культуру.
Сьогодні найзапеклішим противником Київського Патріархату є Московський Патріархат. Там, у Москві, вони не можуть відверто виступити проти утворення в Україні єдиної Православної Церкви. Бо хіба повернеться язик, щоб сказати ніби Україні не треба багато православних церков? Але Москва робить все для того, щоб такої Церкви не було. Їй байдужі інтереси Української держави; вона відстоює інтереси імперські, інтереси єдіной і недєлімой. В цьому розходяться наші шляхи. Віра у нас одна – православна, але інтереси у нас різні. Київський Патріархат стоїть на національних державницьких позиціях, а Московський Патріархат стоїть на позиціях імперських. І, до речі, вони і до сьогодні не відмовились від тих своїх намірів відносно України і Української держави. Вони не раз намагались схилити мене, щоб я покаявся. В чому каятися? В тому, що я служу своєму народові, своїй державі, своїй Церкві? І той архімандрит, якого підсилали до мене, казав: “Владико, покайтесь, і ми вас знову приймемо”. Я відповів: “Ні”. І звернувся до нього з такими словами: “Ви ж отче – архімандрит України. Чому ж захищаєте інтереси Москви?” А він у відповідь: “Тіло у мене українське, а душа – русская”. Ото таких  русских душ в Україні ще багато, і на них поки що тримається Московський Патріархат.
Я не один раз звертався до митрополита Володимира Сабодана з пропозицією: давайте зустрічатися, почнемо діялог, будемо шукати компроміси для того, щоб поєднати   українське Православіє. Але саме цього вони не хочуть. З ієрархиєю російською в Україні ми, як кажуть, каші не зваримо. Вони бояться тіні своєї. Сам митрополит Володимир, коли йому пропонували іти на діалог, проговорився: “Тоді зі мною буде те саме, що з Філаретом”.
Тобто, вони не здатні відстоювати інтереси народу, який їх породив, який їх годує. Їдять вони український хліб, а служать інтересам російським. Ми відкинули можливість єднання з ієрархиєю Московського Патріархату, але це не значить, що ми не поєднаємо українське Православ’я. Ми його поєднаємо. Ми розкриваємо очі людям, до якої церкви вони належать. Назва, Українська Православна Церква, яку привласнила собі Російська Церква в Україні, не відповідає дійсності. Тому, що нічого у них українського немає: ні мови, ні книжок, ні історії, ні виховання. І коли ми звертаємось до простих людей і кажемо їм, що ви належите до московської церкви, то вони дивуються: “Як до   московської? Ми ж українська церква”. Ми їм кажемо: “А кого ви поминаєте на богослужіннях – Київського Патріарха чи Московського?” Відпові-
дають: “Московського”. “Ну, якщо московського, то ви і є московська церква”. І тоді люди розуміють, що вводять їх в оману тією назвою українською, і поступово переходять на бік Київського Патріархату. І ми сьогодні маємо в Україні великий успіх. Сьогодні Київський Патріархат по кількості віруючих удвічі більший від Московського.
Чого нам не вистачає для того, щоб утворити вже сьогодні, якщо не єдину Церкву, то, принаймні, найбільшу?
Бракує лояльного ставлення місцевих органів влади. Коли громада хоче перейти до Київського Патріархату і вимагає передати їй нею ж побудований свого часу храм, то голови колгоспів, голови сільських рад гальмують: що ми скажемо, якщо прийдуть наші? А протистоїть місцева влада процесові єднання тому, що наше вище керівництво на словах декларує рівне ставлення до всіх конфесій, а фактично підтримує Московський  Патріархат.
Та історичного розвитку не зупинити: в Україні вже визріли ті сили, які ніколи не дадуть приєднати Україну до Росії. Виходячи з цього, ми впевнені, що Україна є і Україна буде.
А якщо є Українська держава, то в цій державі буде і єдина Церква. Тому що жодна держава ніколи не терпіла і не потерпить на своїй території чужої церкви. Це нас переконує в тому, що прийде час с буде єдина Церква, яка відстоюватиме інтереси своєї держави, інтереси свого народу.
Тепер я хотів би торкнутися українства в Сполучених Штатах Америки, і не тільки. Де б не жили українці – чи в Канаді, в Західній Європі, Австралії, Латинській Америці – вони повинні знати, що у них є Україна, є Золотоверхий Київ, є Київські гори, є багата історія і велика культура. І що від цього нікому не дозволено відриватися, і ніхто не  повинен відривати українця від України, від Києва.
Ми не приїхали сюди для того, щоб розділяти українство. Ми приїхали для того, щоб єднати його, гуртувати ті сили розрізнені. Ми не хочемо, щоб українство відійшло поступово від Києва, від України. Американська земля – гостинна земля. Свободолюбна. І ви зберегли тут свої життя, і вона дала вам усе. Ви вдячні цій державі і цій землі. Ви є добрими громадянами Сполучених Штатів Америки. І повинні й надалі залишатися такими ж. Але не повинні забувати, якого ви кореня, хто ваші батьки і пращури. Не забувати, що батьки багатьох із вас лежать у Сибіру, згноєні в тюрмах. Багато мільйонів загинули під час голодомору...
Не можна забувати своєї рідної землі, своєї батьківської хатини, свого Києва. Бо Київ не тільки для українців, а й для інших слов’янських народів є тим другим   Єрусалимом, про який ніколи не треба забувати.
Нас сьогодні не визнають як Українську Автокефальну Церкву. Вважають, що вона нібито не канонічна. Той, хто це проповідує, не може пояснити нікому, що таке  канонічна, а що таке не канонічна церква. Ніби Христос може бути канонічний, а може бути не канонічний. Нам не треба ніякої канонічності заради канонічності – нам потрібен Христос і своя рідна Церква. І все це у нас є. А більше нам нічого не потрібно. Не хочете нас визнавати як автокефальну церкву – ваша справа. Але нас 35 мільйонів православних українців. Це одна третина всього православія. Не хочете єднатись з цією силою, з 35-ма мільйонами, ми будемо існувати без вас, але з Христом.
Сьогодні є шість православних Церков: Константинопольська, Олександрійська, Єрусалимська, додамо Антіохійську, хоч вона не грецька, а арабська, Кіпрську, Еладську. Вони об’єднують лише 13 мільйонів віруючих. А нас 35 мільйонів! То хто кому потрібен? Вони нам, чи ми їм? Я думаю, що ми їм потрібні. І коли в Україні об’єднається все  православ’я в одну Церкву, я думаю, нам запропонують, щоб ми з ними поєднались для того, щоб самим їм підсилитись.
Коли зайдете в Константинополі у церкву і подивитесь скільки в храмі людей віруючих, то побачите, що там порожньо. І зайдіть у наші, не тільки міські храми, а в церкви звичайного села – і ви побачите там повно людей. А нам кажуть: ви не канонічні, Бог ваші молитви не чує і благодаті вам не посилає. І таке говорять люди, які носять на собі благодать священства і єпископства, богослови...
Скажіть, до того, як приєднали ієрархию Української Православної Церкви в  Сполучених Штатах Америки до Константинополя, все духовенство було канонічне, чи не канонічне, законне чи незаконне? Приєднання це показало, що було законне. Бо не пересвячували ні єпископів, ні, тим більше, священиків. Бо, якщо незаконні єпископи, то і духовенство незаконне. Але ж пересвяти ні тих, ні других не було. Значить, до приєднання в порядку було — і благодатні, і канонічні були. А що змінилось? Нічого не змінилось. Змінилась тільки влада. Якщо раніше ви мали свою незалежну церковну владу, то тепер її не маєте. Тепер ваша влада сидить у Стамбулі. Ото що скажуть звідтіля, оте й будуть виконувати ваші владики. І вся ваша незалежність тут уже пропала.
Не забуваймо про те, що Патріарх Мстислав був Патріархом Київським і в той же час митрополитом Української Православної Церкви в Сполучених Штатах Америки. І об’єднував усіх. І була одна церква. І служили разом. А тепер, що сталось? Помер  Патріарх Мстислав, помер Патріарх Володимир – і що благодать кудись поділась?
Згадаймо: і ви, і ваші батьки за яку церкву боролись? За автокефальну. Є в Україні ця Автокефальна церква? Є. Якої ще треба автокефалії? Від Константинополя? Але саме тут ви втрачаєте свою автокефальність, бо з цього приєднання до Константинополя  Українська Церква в Америці перестає бути автокефальною. Вона вже є в складі іншої автокефальної церкви – грецької, константинопольської, а не української. І це треба  розуміти. І триматися треба того, що було. Єднатися між собою, і єднатися з Києвом.
Константинополь сьогодні нічого доброго нам зробити не може. Він уже показав своє обличчя в Одесі, коли заявив, що в Україні він визнає тільки Московський Патріархат. А Київський? А Київський, каже, це схизматики, незаконні. І вдруге за історію продають константинопольські греки Українську Церкву Москві. Перший раз продали в 1686 році: за сорок соболів і двісті золотих віддали Київську митрополію Московському Патріархатові. А тепер за що продали? А тепер продали за те, щоб налагодити стосунки з Москвою, бо дуже її бояться. Як вона подивиться, яким оком: чи добрим, чи сердитим. І тому приїхали в Одесу, на нашу землю, два чужі Патріархі і вирішують за нашою спиною нашу долю. При чому, ви зверніть увагу на таку деталь – прийшли наші священики і миряни в Одесі до пароплава зустрічати Вселенського Патріарха і просили благословення. Та він не благословив, до нього навіть не допустили. Хіба таким має бути ставлення Патріарха, і взагалі духовної особи, до людей, які просять благословення? В Євангелії сказано: хіба знайдеться серед нас людина, якщо хто попросить хліба – дасть тому камінь, або якщо попросить риби – то дасть гадюку? Не знайдеться серед вас таких, каже Господь. А в Одесі знайшлися. Бо люди просили благословення, а дали їм те, що – продали. Продали нас – Українську Церкву – Москві.
Ми не звертаємо на це великої уваги. Ми робимо свою справу, будуємо Українську Церкву. Переконані в тому, що ніхто нам не допоможе: ні Константинополь, ні Москва. Ми самі, українці, спочатку повинні побудувати одну Церкву, а потім визнання прийде саме собою. Оцим шляхом ми йдемо. І досягнемо своєї мети. І будемо мати і незалежну державу могутню, і велику Українську Церкву.
І ми віримо, що в цьому нам допоможе Бог. Бо ми працюємо не для своєї слави, а для свого народу. Багатостраждального народу, який витерпів більше, ніж витерпів якийсь інший народ. І як по Біблії кров невинного Авеля волає до Бога, так і кров наших мучеників, загиблих під час голодомору, в Сибіру і на полях битв, волає до Бога. І вони є нашими молитовниками перед Богом. І завдяки їм ми маємо Україну, і маємо незалежну державу.
Слава Ісусу Христу!
Слава Україні!