СЕКРЕТАР ФІЛАРЕТА

Високий, ставний, з симпатичною чорною борідкою ігумен Димитрій виконував роль секретаря Патріарха. У багатьох людей, та ще вихованих в радянській атмосфері войовничого атеїзму, склався хибний стереотип сприйняття ченців. Їхня переконана стриманість бачиться як замкнутість; їхній певний аскетизм, що його вимагає сан, вважається мало не ханжеством; їхня небагатослівність розцінюється як обмеженість. А їхня обов’язкова відмова від подружнього життя є, м’яко кажучи, незрозумілою для невтаємниченого в церковні канони обивателя. Цю загалом непривабливу картину доповнюють чорні ризи, що надають постаті ченця не стільки загадковості, скільки якоїсь трагічності.
Ми, світські члени делегації, що супроводжувала Патріарха, з повним розумінням і належним пошануванням ставилися до отця Димитрія – єдиної духовної особи в оточенні Патріарха. Але, відверто кажучи, придивлялися дещо з підвищеною увагою – що за людина ігумен Димитрій?
А він допомагав Патріархові в усьому: брав участь в урочистих літургіях, панахидах та інших видах богослужінь, супроводжував Предстоятеля УПЦ КП в усіх його офіційних візитах, брав участь у переговорах, приймав віруючих, вів необхідні записи, читав молитву перед трапезою, виконував усі доручення свого патрона. Словом, був тінню Патріарха і його незамінним помічником. У готелях вони навіть жили у суміжних кімнатах.
Коли випадала вільна хвилина, ми спілкувалися з отцем Димитрієм в неофіційній обстановці. І зробили для себе відкриття: отець ігумен виявився привітною, ерудованою і приємною людиною. Він знав достеменно багато речей, надто з церковної історії та духовного життя, про які ми мали досить приблизне уявлення. На наші, іноді не зовсім грамотні запитання, він реагував терпеливо, без найменшої тіні невдоволення, розтлумачуючи те, чого ми не розуміли – його відповіді були вичерпні, чіткі і лаконічні.
Нам було приємно, що ми з отцем Димитрієм виявилися колегами – він є редактором “Православного вісника”, і сам непогано пише. Перед від’їздом до Америки він передав до “Вечірнього Києва” критичну статтю про спектакль Віктюка “Соломея” – його позиція з огляду на духовність і релігійні почуття діаметрально відрізняла від колективно-похвального хору багатьох засобів масової інформації. Відгук був жорстким, написаний майстерно, не без гіркого сарказму, і газета його надрукувала.
В неофіційній обстановці ігумен охоче спілкувався з нами, журналістами, слухав наші бувальщини і розповідав свої смішні історії. Розумів і цінував гумор, на бенкеті міг пригубити фужер вина. Найбільше мене вразила здатність отця Димитрія сміятися так безпосередньо, якось по-дитячому щиро та заразливо, що мимохіть уста присутніх при цьому розтягувались у посмішку.
Якось у Воскобійників, приїхавши з купання в океані, ми залізли у теплий басейн з підігрітою водою. Двері кімнати, в якій жив ігумен, виходили безпосередньо до басейну. Я перший залишив басейн і запитав в о. Димитрія, чи можна скористатись його душем.
– Звичайно, будь ласка, прошу, – відгукнувся ігумен.
Обтираючись рушником після душа, я почув веселий регіт у басейні – отець Димитрій та Олександр Дикий заливалися від сміху. Вийшовши надвір, я запитав, у чому річ. Замість відповісти обоє зареготали ще дужче. Як з’ясувалося, я не зачинив двері до кімнати і крізь них у велике дзеркало на всю стіну було видно, як я, вийшовши з-під душа, обтирався рушником. Та сміялися вони не тому, що бачили мене, в чому мати народила, а тому, що ігумен сказав: “Він думає, що ми його не бачимо!” – і засміявся. Обидва продовжували реготати так, що, дивлячись на них, і я приєднався.
Отець ігумен має добру пам’ять, запам’ятовує все до подробиць, і я користався цим, прохаючи його пригадати якісь моменти, які не занотував до записника. Отець Димитрій згадував усі події погодинно.
Уже прибувши до Києва і готуючи ці замітки, я відчув прогалину: адже я відділився від делегації і не був з Патріархом у Клівленді та Детройті. Розпитую у Дикого, він пропонує свої диктофонні записи літургій, промов та виступів, що мене не зовсім влаштовує. Звертаюсь до ігумена:
– Хочу взяти у вас інтерв’ю – що було під час відвідин Клівленда і Детройта?
Отець Димитрій відразу збагнув, що я від нього хочу, і запропонував:
– Я напишу і передам вам. Два дні потерпить?
– Звичайно, – зрадів я і подякував.
Отець Димитрій виконав обіцянку і за два дні передав мені кілька аркушів комп’ютерного тексту:
– Ось мої побіжні замітки про перебіг подій у Клівленді і Детройті. Гляньте, чи влаштують вас.
Далі розповідь ведеться з уст отця Димитрія.

КЛІВЛЕНД

Літак до Клівленда летів півтори години. Найкращий і найпотужніший вид транспорту в Америці – повітряний. На летовищі можна спостерігати, як щохвилини піднімаються і приземляються літаки.
Клівлендська українська громада зустрічала Святійшого Патріарха привітно. Протопресвітер Степан Посаківський, настоятель парафії святого першомученика Стефана в Брунсвіку (Огайо), протоієрей Роман Яцьків, настоятель парафії Святої Трійці в Пармі (Огайо), та ієрей Володимир Немиря, настоятель ще однієї парафії Святої Трійці, представники і голови цих парафіяльних громад вітали Святійшого владику на клівлендській землі. Тут зосереджено найбільше парафій Української Православної Церкви Київського Патріархату, які свого часу виявили бажання і надалі, як і раніше, залишатися в єдності з дорогим кожному українцю золотоверхим Києвом.
Після привітальних слів делеґація на чолі зі Святійшим Патріархом Філаретом розмістилася в готелі і мала урочисту вечерю в оселі протопресвітера Степана Посаківського.
7 листопада, в суботу, Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійшого Патріарха Філарета радо зустрічали парафіяни, церковний актив на чолі із протоієреєм Іваном Наконечним, настоятелем храму святого рівноапостольного князя Володимира УПЦ в США. Після урочистого входу до храму, у присутності Святійшого Патріарха Філарета, а також єпископа УГКЦ Роберта Москаля, який також вітав високого гостя, протоієрей Іван Наконечний та другий священик храму святого Володимира ієрей Володимир відслужили молебень до Господа Ісуса Христа про об’єднання усіх православних в Україні в єдину Українську Православну Церкву. По закінченні молебня було виголошено многоліття Святійшому Патріарху та всім присутнім.
Зі словом привітання до Святійшого Патріарха звернувся настоятель парафії протоієрей Іван Наконечний. Його промова була заздалегідь надрукована, а потім роздана членам делегації, журналістам, які повинні були висвітлити прийом святійшого Патріарха Філарета в парафії, що належить до УПЦ в США. Слово, виголошене протоієреєм Іваном Наконечним, несло побажання в майбутньому бути єдиними, налагодити наші стосунки в дусі миру, не розпалювати ворожнечі.
Для тих, хто не знає суті, я мушу пояснити те, чого в силу свого офіційного статусу не може сказати ігумен Димитрій. Річ у тім, що бавнд-бруцькі владики з усіх священиків своєї Церкви тільки одному протоієрею Івану Наконечному, наближеному до архієпископа Антонія, дозволили запросити у свою парафію Патріарха Філарета. Це трапилося після того, як стало відомо про енергійний і рішучий тиск на Наконечного з боку віруючих, які вимагали запросити Київського Патріарха. Щоб не дати розгорітися конфліктові, Іванові Наконечному було дозволено поспілкуватися з Філаретом і не заперечувати проти його зустрічі з парафіянами. Тим більше, що сам протоієрей був цілком надійним прихильником позиції Бавнд Бруку і під його пильним оком мали розвиватися події. Тому то отець Іван Наконечний і роздрукував своє вітання для журналістів, в якому кожне слово було осмислене і виважене. І попередив: від його тексту не відступати.
На закінчення святійший Патріарх Філарет подякував протоієрею Івану Наконечному та парафіяльній управі за запрошення відвідати храм святого Володимира і звернувся до присутніх із словом, в якому наголошував на необхідності єдності всього українства з Україною і Києвом. Святійший владика розповів про релігійну ситуацію в Україні, подякував всім за раніше складені пожертви на Свято-Михайлівський монастир.
Із вдячними словами Святійший владика звернувся і до єпископа Роберта Москаля, який виявив бажання зустрітися з Патріархом Київським, і висловився за продовження діалогу любові між православними і греко-католиками як в Україні, так і за її межами.
Біля пам’ятного знака жертвам голодомору 33-го року в Україні Святійший Патріарх Філарет разом із духовенством проспівав “Вічну пам’ять”. Потім відвідав українську школу при парафії святого Володимира, директором якої є п. Катерина Немиря, побував у класах, де саме по суботах займаються діти, вивчаючи українську мову, історію України, катехизис. На закінчення святійший Патріарх зробив запис у книзі почесних відвідувачів, що знаходиться в бібліотеці школи.
Цього ж таки дня святійший Патріарх відвідав ще одну суботню українську школу, яка розміщується у звичайній американській школі. Він звернувся з повчальним словом до дітей, благословив їх, а також дав інтерв’ю місцевій українській радіостанції.
Увечері святійший Патріарх Філарет відвідав парафію святої Трійці в Норт-Роялтон, де його радо вітали настоятель протоієрей Роман Яцьків та голова парафіяльної управи п. Анатолій Рожнятовський. Святійший владика молився за урочистою вечірнею, яку звершували протопресвітер Степан Посаківський та настоятель храму протоієрей Роман Яцьків. До віруючих по закінченню вечірні з повчальним словом звернувся святійший Патріарх, і після уставних многоліть відбувся урочистий прийом на честь високого гостя в церковній залі, куди зібралося багато українців із клівлендських околиць. Багато щирих привітань від українців і українок, від православних і греко-католиків. І знову – промова святійшого Патріарха Філарета, яку всі уважно слухали.
Наступного дня, 8 листопада, в неділю, святійший Патріарх Філарет у співслужінні численного духовенства звершив Божественну літургію в храмі святого першомученика Стефана в Брунсвіку (Огайо). Настоятелем цієї церкви є протопресвітер Степан Посаківський, адміністратор Київського Патріархату в США. Його парафія першою заявила про перехід до Української Православної Церкви Київського Патріархату, правильніше сказати, вона ніколи не зрікалася тієї Церкви, якою свого часу керував Патріарх Мстислав. Це постійно підкреслював протопресвітер Степан Посаківський, вказуючи на те, що він і його парафія ні від кого ніколи не відходили, а залишались вірними золотоверхому Києву.
Перед початком богослужіння святійший владика також освятив розпис цього величного храму, в якого є добрий господар і настоятель. Сам розпис виконано в дуже тонкому стилі. У світлих тонах виписані євангельські сцени земного життя Спасителя. Дивлячись на цей розпис – відпочиваєш.
У храмі було багато віруючих. Лавки, які є традиційними для всіх православних храмів в Америці, не вміщали всіх, і тому багато вірних стояло в проходах і навіть на паперті храму.
По закінченню літургії святійший владика виголосив повчальне слово і на відзнаку відвідин приніс в дар ікону Почаївської Божої Матері. За заслуги перед Помісною Українською Православною Церквою святійший Патріарх Філарет вручив Орден святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІ ступеня протопресвітеру Степану Посаківському, ІІІ ступеня – п.Анатолію Рожнятовському, голові парафіяльної управи церкви Святої Трійці в Норт-Роялтоні п.Іванові Михайлюкові, п.Роксані Посаківській. Благословен-
ними патріаршими грамотами були нагороджені диякон Тимофій Білинський з дружиною, п.Галина Голосніченко, голова сестрицтва святої Ольги, п.Михайло Лазаревич, п.Вікторія Герасимчук, доктор Ярослав Мигальчук, п.Федір Кашкадан, скарбник парафії Святої Трійці, пп.Тед і Лі Калемби. Святійший Патріарх звершив також і заупокійну літію, за якою молився за спокій заморених голодом в Україні в 1932–1933 роках.
На закінчення відбувся урочистий прийом у церковній залі храму святого першомученика Стефана. На цю зустріч прибули на чолі з генералом Роєнком і канадські українці, які вболівають за долю Української Православної Церкви в Канаді, а також протоієрей Петро Бойко, який несе своє пастирське служіння в одній із парафій УПЦ в Канаді. Багато привітань цього дня склали українці святійшому Патріарху Філарету. Вітання від місцевої парафії, а також символічний ключ від міста вручив представник місцевого уряду. З проникливим і давно очікуваним словом до присутніх на прийомі звернувся святійший Патріарх.
Цього дня Комітет Українських Злучених Організацій в Пармі проводив акцію поминання жертв голодомору в Україні. Від греко-католицького храму святого Йосафата відбувся хресний хід до православного храму святого рівноапостольного князя Володимира, де знаходиться пам’ятний знак жертвам голодомору 1932–33 рр. Біля нього було відслужено заупокійну літію, яку очолили Києво-Вишгородський екзарх, єпископ Василій Медвіт (УГКЦ) та єпископ Роберт Москаль (УГКЦ) і настоятель храму святого Володимира протоієрей Іван Наконечний. З благословення святійшого Патріарха, який у той час звершував Божественну літургію в храмі першомученика Стефана, в заупокійному богослужінні взяв участь ігумен Димитрій (Рудюк), а потім передав патріарше благословення та виступив перед українською громадою.
У наступні дні, перебуваючи в Клівленді, святійший Патріарх спілкувався з багатьма представниками української громади. Провів зустріч з архієпископом Миколаєм (Білоруська Автокефальна Православна Церква). У понеділок увечері святійший Патріарх відвідав ще одну парафію Святої Трійці; відслужив там молебень, сказав повчальне слово. На честь відвідин Святійшим Патріархом храму Святої Трійці парафіяльна управа влаштувала прийом, під час якого було виголошено багато привітальних слів.
У вівторок святійший Патріарх Філарет у супроводі протопресвітера Степана Посаківського та протоієрея Романа Яцьківа і членів патріаршої делегації відбув на зустріч з українською громадою до Детройта.

ДЕТРОЙТ

Детройт – місто, що межує з Канадою, розташоване на півночі США. Тут існує досить велика українська громада, на запрошення якої святійший Патріарх, змінивши маршрут, прибув до Детройта. В храмі святого апостола Андрія Первозванного Святійшого владику радо вітав єпископ Олександр Биковець.
Архієпископ Олександр Биковець – постать настільки ж колоритна, наскільки й неоднозначна. Та хоч би як хто його сприймав, але він одним із перших привів свої парафії до Київського Патріархату. Ось як він розповів про це радіожурналісту Олександру Дикому.
Я – єпископ Олександр Української Автокефальної Православної Церкви (Соборноправної) у Сполучених Штатах Америки. Належимо від грудня 1993 року до Київського Патріархату. Детройтська парафія особлива, бо багато новоприбулих осідають саме тут, оскільки знаходять чимало співзвучного із Батьківщиною, з традиціями, з парафіянами. Так що ми дивимося в майбутнє з надією: будемо існувати, як дасть Бог, до другого пришестя Христового.
– Як ми приєдналися до Київського Патріархату? Ми завжди вважали себе частиною церкви в Україні, навіть, коли її там ще не було. Аж коли з’явилася, ми почали налагоджувати з нею зв’язки. У грудні 1993 року в Чикаґо ми зібрали нараду представників парафій. Вислухали інформацію про Всеукраїнський Собор, який обрав патріархом Володимира Романюка. Виступив Валентин Кохно, що представляв Братство імені митрополита Василя Липківського. На закінчення говорив я. Я сказав: “Це – наш Патріарх. Це – наша Церква”. Ухвалили резолюцію, в якій зверталися з проханням прийняти нас до Київського Патріархату на автономних засадах. І також ми писали, що хочемо зберігати і нашу назву, яка нам дуже дорога, і наші якісь відмінності організаційного характеру, зокрема соборноправництво. Святійший Патріарх Володимир зараз же відповів, що він вітає нашу церкву з приєднанням до Київського Патріархату. Він знає, що наша церква мала, але що вона перша, і за нею підуть інші церкви.
На жаль, не так легко було. Через це, що Предстоятель Української Православної Церкви у США митрополит Мстислав був обраний свого часу Патріархом, то всі парафії, духівництво вірили, що вони також автоматично стали частиною Київського Патріархату. Але, коли помер Патріарх Мстислав, то почалися всякі заяви, що ми мовляв не належали до Київського Патріархату. То тільки наш Предстоятель належав, а ми – ні.
Видно, що в цей час були якісь уже потаємні ходи, почали зв’язуватися із Царгородом, зокрема, в цьому, на мою думку, був дуже-дуже активний єпископ царгородської орієнтації Всеволод. Митрополит, пізніше Патріарх, Мстислав не хотів слухати його порад, а коли Мстислава не стало, то його духовні діти, мабуть, почали прислухатися до Всеволода. Незважаючи на це, все ж таки в 93-му році частина духівництва, і зокрема архієпископ Антоній присутні на Соборі. Соборна атмосфера любові, зближення, братання і перебування на дні святої Софії сприяло тому, що навіть, незважаючи на певні ідеологічні розходження із архієпископом Антонієм, ми говорили, що, повернувшись до Америки, скличемо спільну нараду і будемо спільно працювати. Та відповіді від архієпископа Антона я так і не одержав.
В міжчассі Святійший Синод засідав і кілька разів розглядав наше прохання. Звичайно, ми дуже далеко від Києва, від нас вимагали певних документів про канонічне походження наших єпископів. І коли ми задовольнили всі ці вимоги, то 30 листопада 1994 року Священний Синод прийняв нашу Українську Автокефальну Православну Церкву (Соборноправну) до складу Київського Патріархату на автономних правах. Про це з благословення святійшого Патріарха Володимира повідомив нас керуючий справами протоієрей Власенко. Ми відразу це подали до преси із нашим відповідним закликом до всіх архіпастирів, пастирів і вірних українських церков в Англії, Австралії, Південній Америці, США, Канаді із закликом, що ось нас прийняли, ми закликаємо і вас приєднатися до Києва. На жаль, ми на цей братерський заклик не одержали відгуку.
Тим часом, це був 1994-й рік, з Бавнд Бруком уже велись якісь переговори Вселенським патріархом, з’явилися ті “Пункти згоди”, які викликали дуже велику незгоду у парафіях цієї юрисдикції, що тривають до сьогоднішнього дня. Маємо наслідки, що деякі парафії рішуче відмежувалися від Бавнд Бруку і приєдналися безпосередньо до Київського Патріархату.
Ми сьогодні були свідками присутності святійшого Патріарха не тільки в цих чотирьох парафіях, але також і трьох наших парафіях. Це не всі, які він міг відвідати, і зокрема, не міг відвідати нашого Монастиря Преподобного Антонія Печерського в місті Нокс (штат Індіана) і центр Київського Патріархату, який ми заснували в 96-му році, а в цьому 25 липня урочисто освячували і піднесли на щогли національні прапори України і США в присутності американських ветеранів. Було найбільше зворушливим те, що американські ветерани салютували українському прапорові, коли лунав український національний гімн.
Відрив Бавнд Бруку від Києва дав негативні наслідки, бо сталось це в той час, коли постала українська держава, а в ній Українська Церква, за що ми молимося всі ці роки, знаючи, що тільки в своїй державі знову автокефальна церква може бути провідною в державному, культурному і духовному відродженні сплюндрованих душ нашого народу тією безбожною пропагандою і вихованням. Отже – це були одні причини.
Дехто пояснював крок архієпископа Антонія образою, що його не обрали патріархом Київським. Він кандидував і привіз групу людей, які агітували за нього, але побачив, що не виграє, і тоді, на Соборі уже зняв свою кандидатуру, мотивуючи це тим, що згідно зі статутом кандидатом може бути той з єпископів, який належить до Київського Патріархату, а я, мовляв, до нього не належу.
Хоч як було, але дії Бавнд Бруку привели до розколу УПЦеркви в США.
Того ж дня, у вівторок, відбулася спільна вечеря, на якій було багато українців. Основні урочистості було заплановано на середу.
О 12-й годині в храмі святого апостола Андрія Первозванного було відслужено молебень, який очолив святійший Патріарх Філарет у співслужінні єпископа Олександра (Биковця) та численного духовенства. Храм був переповнений віруючими. По закінченню святійший Патріарх виголосив слово. У своєму храмі Предстоятеля Української Церкви тепло вітав єпископ Олександр (Биковець). Усі вірні підійшли до Патріарха під благословення.
За годину в культурному центрі відбувся урочистий прийом, на якому були присутні і привітали святійшого Патріарха багато представників українських політичних і громадських організацій в США і, зокрема, в самому Детройті. З подячним словом перед українською громадою Детройта виступили святійший Патріарх Філарет та члени делегації.
Того ж таки дня, ввечері, святійший владика на запрошення протоієрея Олега Кулика, відвідав храм Святого Духа (Детройт). Ця парафія складається з новоприбулих емігрантів, і протоієрей Олег Кулик займається місіонерською працею. При зустрічі із святійшим Патріархом його парафія виявила бажання бути у складі Київського Патріархату.
Спільною вечерею завершилися візит і спілкування з українською громадою Детройта. Наступного дня, вранці, святійший владика і члени делеґації відлетіли до Нью-Джерзі. З летовища Нью-Варк знову було видно високі хмарочоси Нью-Йорка. Завершальним етапом візиту святійшого Патріарха до США стала зустріч із українською громадою в Кліфтоні, неподалік від Бавнд Бруку. Всі ці містечка входять до штату Нью-Джерзі, який безпосередньо межує із величним Нью-Йорком.