МОСКВА ПРОТИ КИЄВА

Українська Православна Церква пройшла кілька історичних етапів свого розвитку. Перший – від її заснування до татарської навали (988–1240); другий – від занепаду Київської держави до поділу Київської митрополії на київську і московську (1240–1458); третій – період існування УПЦ в польсько-литовській державі; четвертий – період підпорядкування Київської метрополії Московській патріархії (1458–1686); п’ятий – від Першої світової війни й революції 1917 року до відновлення Української незалежної держави в 1991 році. З часу розпаду радянської імперії та проголошення Україною незалежності розпочинається шостий, новітній етап розвитку Української Православної Церкви та відродження Київського Патріархату. На жаль, він позначений драматизмом і гострими колізіями. Є сили в Україні, а ще більше поза її межами, які мріють про повернення імперських часів, які не хочуть становлення Української національної держави, а відповідно – й відродження Української Православної Церкви.
Як не парадоксально, але сьогодні, маючи єдину Українську незалежну державу, ми не маємо єдиної Української Помісної Православної Церкви. Однак ця ситуація лише на перший погляд здається дивною. Насправді ж вона логічно випливає з імперської політики Москви, задля якої завжди використовувалась церква як найефективніший інструмент впливу на маси. І хоч Україна ніколи не входила – і понині не входить – до канонічної території Московської Церкви, це не заважає Московському Патріархатові нахабно розглядати її як власну вотчину і утримувати під своєю рукою чимало церковних громад. Попри існування Української Православної Церкви Київського патріархату та Української Автокефальної Церкви Москва створює ще одну церкву на чолі з Сабоданом, яка називається Українською Православною, але підпорядкована їй. Таким чином, українське православ’я штучно роздрібнене, і цей стан московське попівство постійно підтримує, всіляко чинячи опір створенню єдиної Помісної Української Православної Церкви. Бо Москва хоче мати свій вплив на український народ і найбільше боїться утвердження незалежної Української національної держави. Бо московське попівство не хоче втратити щедру українську годівницю – називалася така цифра: 1996 року за ризи і церковне начиння Москва отримала з України $200 мільйонів.
Варто звернути увагу ще на таку характерну деталь: сабоданівська церква в Україні сором’язливо уникає уточнення, що вона є в підпорядкуванні Московського Патріархату – і на офіційних бланках, і у виступах її ієрархів вона скромно іменується просто Українською Православною Церквою. Не дивно, що в багатьох парафіях цієї церкви віруючі не знають, що вони фактично належать до Московської Церкви і вважають себе вірними церкви української. На жаль, державні засоби масової інформації, надто державне телебачення, підтримують цю фальшиву версію, що нібито сабоданівська церква є українською, – себто при висвітленні релігійних подій (а тут пріоритет віддається московській церкві) у них немає жодної згадки, що так звана Українська Православна Церква перебуває під юрисдикцією Московського Патріархату. Таким чином, замовчується правда і вводяться в оману глядачі та читачі державних ЗМІ.
Останнім часом стало модним відділяти Церкву від політики. Це справедливо лише почасти, в тому розумінні, що Церква не повинна безпосередньо втручатися в політику, а політики не мають нав’язувати Церкві свої погляди. Однак, за великим рахунком, духовна сфера суспільства тісно пов’язана зі сферою політичною. Адже впродовж двох тисячоліть в усіх країнах Церква і Держава не тільки взаємодіяли, а й взаємно проникали одна в одну. І чим тісніші були ці взаємодія і взаємопроникнення, тим могутнішими ставали держави.
Зв’язок церкви і політики можна простежити і в недалекому минулому, і в новітні часи. Відділення церкви від держави, проголошене більшовиками, було лицемірним кроком, викликаним утвердженням войовничого атеїзму. Але ж і в ті часи, винищивши цвіт духовенства, більшовицька держава через НКВД – КДБ фактично підпорядкувала священнослужителів своїм ідеологічним потребам.
А взяти нинішній день. Коли силові структури держави нещадно побивають мирну похоронну процесію біля святої Софії – хіба це не вияв певної політичної лінії керівництва цієї держави? Коли храми, ці українські святині, створені працьовитими руками наших предків, передаються церкві іншої держави – хіба це не є політичною орієнтацією нинішніх державників? Коли верхівка виконавчої влади разом з президентом, проголошуючи, що церква в Україні не повинна бути державною, а всі релігійні конфесії є рівними, в той же час всіляко підтримують церкву, підпорядковану Москві – хіба це не є чистої води політикою? Коли Московський Патріархат нагороджує українських державників своїми найвищими нагородами, а ті з задоволенням їх приймають, – хіба це не за політичні заслуги перед Москвою робиться?
Такі сумні, на жаль, реалії. Останнім часом, здається, президент України Леонід Кучма дійшов до розуміння справжнього значення церкви у житті держави, заявивши, що держава покликана виступити оборонцем і опорою церкви, а церква – духівником і охоронцем держави. А також він однозначно висловився про необхідність мати в Україні єдину православну церкву. Але, проголошуючи правильні слова про необхідність єдиної православної помісної церкви, президент не договорює головного – що ця церква має бути не тільки єдиною, не тільки православною, не тільки помісною, а ще й українською. І підтримує негласно церкву чужої держави в державі українській. А чуже, якщо й не вороже, то все ж чуже.
Логіка Москви випливає з експансіоністської політики нинішньої московської держави щодо України. А от логіку Києва, себто вищих державних чиновників, збагнути важко. Замість опиратися на національну Українську Православну Церкву, держава в їхній особі підтримувала і підтримує філію Московського Патріархату в Україні. Ось лише один з останніх фактів.
Московський “митрополит Київський і всієї України” Володимир офіційно звернувся з листом до прем’єр-міністра України Валерія Пустовойтенка, суть якого зводилася до того, що оскільки ні держава, ні місто не має коштів на відбудову Успенського собору, то Сабодан і просив “розглянути питання про передачу на баланс релігійній громаді чоловічого монастиря – Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі – залишків споруди Успенського собору для подальшої відбудови на власні кошти церкви”.
Тут чистої води лицемірство. Адже ж, по-перше, якщо ці кошти є (ще не відправлені до Москви), то вони є коштами українських віруючих. По-друге, якщо ці кошти є, то чому ж сабоданівська церква не розрахується з містом, якому заборгувала на той час понад 2 млн. гривень за тепло, воду, комунальні послуги? По-третє, якщо ці кошти є і є бажання відбудувати собор, то чому їх не внести у благодійний Фонд відродження пам’яток старовини цільовим внеском саме на відбудову Успенського собору?
Отже, не важко здогадатись, що за листом Сабодана стоїть не палке бажання відбудувати Успенський собор як такий, а загарбати його у власність російської церкви, для початку прийнявши на баланс руїни.
У Київській міській адміністрації, куди переадресували цього листа, зібралась авторитетна нарада керівників зацікавлених сторін, яка категорично відхилила домагання Сабодана. Єдина структура, якій за обов’язком слід опікуватися нашою духовністю, – Держкомрелігії в особі заступника голови комітету – однозначно висловилася за те, щоб передати Московській Церкві залишки Успенського собору. І це – незважаючи на складні міжконфесійні колізії в нашій державі, ігноруючи факт існування справді Українських Православних Церков – Київського Патріархату та Автокефальної, – нехтуючи українською і світовою суспільною думкою. То якої ж держави інтереси відстоює цей Держкомітет – української чи московської? Чому ж він, замість бути мудрим арбітром в міжконфесійних відносинах в Україні, відверто стає набік церкви, яка не є українською? Відповідь лежить на поверхні: наш Держкомрелігії виконує замовлення вищої влади. А вища влада не є українською за духом і сутністю, що доведено не раз її діями.
Відповідальність за ненормальну і драматичну ситуацію, що склалася в релігійному житті держави, має взяти на себе державна влада. Декларуючи нібито однаково рівне ставлення до різних релігійних конфесій, насправді державна влада України підтримує церкву, яка перебуває під юрисдикцією Москви. Їй передають українські релігійні святині, зокрема, будови Києво-Печерської лаври, її священиків нагороджують вищими президентськими відзнаками, їм створюють привілейовані умови, допомагаючи будувати нові церкви та відбираючи храми у вірних Київського Патріархату. При цьому блокуються будь-які ініціативи УПЦ КП на об’єднання православних конфесій, на створення єдиної Української Помісної Церкви. Навіть проведення Всеукраїнської Міжнародної Асамблеї, присвяченої 2000-літтю Християнства, яку зініціював Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет і яка знайшла широку підтримку в Україні і за її межами, – навіть таку богоугодну справу влада зігнорувала тільки тому, що ініціатива виходила від Української Православної Церкви Київського Патріархату. Заздалегоди знаючи про тему і терміни асамблеї, Держкомрелігій на чолі зі своїм головою Віктором Бондаренком, щоб зірвати цей захід, призначив саме на цей день засідання Ради церков. Звичайно ж, і сам участі в Асамблеї не взяв.
Ніяк не хочуть збагнути українські державники: єдина Українська Помісна Православна Церква – це вимога часу, здорового глузду й історична необхідність. Така, зрештою, логіка національного державотворення й суспільного розвитку. І тому в протистоянні Церкви Московської і Церкви Української наші державники негласно підтримують Москву. У цьому велика помилка, бо така позиція спрямована проти своєї ж держави й історично є неперспективною. Скоро чи пізно її чекає крах.

БІЛОКАМ’ЯНА НЕ ПРОЩАЄ… 

Впродовж останніх трьох з половиною століть такого не було – щоб Москва мала такий головний біль з Україною і понад сім років нічого не могла вдіяти із самостійністю ще недавньої колонії. Власне, всі ці сім з лишком років у печінках сидить Москві політичній – незалежність Української держави, Москві попівській – самостійність Української Православної Церкви. А ще, здається, зовсім недавно ніщо не загрожувало “союзові нерушимому”, навіть, коли ще тільки-но розпочався процес розпаду, не вірилося: мовляв, нехай потішаться оперетковим “парадом суверенітетів”, все повернеться назад. Не повернулося… Україна крок за кроком долала і продовжує долати шалений опір Москви на шляху до повного унезалежнення від неї – політичний тиск, економічний шантаж, ідеологічну експансію.
Протистояти Москві, ба, навіть просто заїкнутися про самостійність було небезпечно чи то за самодержавного, чи то за радянського режимів. Збройні виступи проти московського панування закінчувалися кривавими репресіями. Згадаймо мазепинські часи: до тла був зруйнований і до ноги винищений Батурин, а Україна потрапила у ще жорстокіші лещата неволі. Згадаймо період Другої світової війни: десятирічний спротив Української Повстанської Армії дорого обійшовся українському народові: море пролитої крові, сотні тисяч людей, винищених комуністами або розсіяних по сибірах.
Російська Церква діяла в унісон з російською імперією. Гетьман Іван Мазепа, великий патріот України, був оголошений мерзенним зрадником і проклятий у Святотроїцькій церкві Глухова, як “антихристів предтеча, лютий вовк, овечою покритий шкурою, і потайний злодій, посудина зміїна…”. Великомученик і полум’яний патріот України митрополит Василь Липківський, який насмілився відродити Українську Автокефальну Православну Церкву, був знищений більшовицьким режимом, а його творіння зруйноване. Російська Церква, хоч і сама зазнала утисків від безбожної системи, мусила в особі своїх ієрархів, заляканих репресіями і підкуплених матеріальними благами, служити і прислужувати тій же системі.
Одним із тих, хто насмілився відродити самостійну Українську Православну Церкву, скориставшись національно-демократичним рухом в тодішніх радянських республіках, був митрополит Філарет, на ті часи високий духовний сановник Російської Церкви. Для цього треба було мати неабияку мудрість і розум – щоб правильно визначити напрям історичного розвитку суспільства; національну самосвідомість – щоб обрати чітку патріотичну позицію; неабияку особисту мужність – щоб, знаючи, яка ворожість, ненависть, нападки чекають на нього, безстрашно стати на шлях боротьби. Отримавши від Алексія ІІ і архієрейського Собору РПЦ восени 1990 року автономію для Київської митрополії і благословенну грамоту бути Предстоятелем найбільшої церковної структури, до того ж уже напівзалежної, митрополит Філарет ще до Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року на Помісному Соборі УПЦеркви ставить питання про необхідність відділення від Москви. У квітні 1992 року, уже після референдуму з його вражаючим результатом, відлітаючи до Москви на архієрейський Собор РПЦ, який мав розглянути прохання (як дипломатично сказано!) “надати повну канонічну самостійність Українській Православній Церкві”, Філарет (уже без дипломатії) говорить журналістам відверто і прямо: “Це питання треба вирішити негайно, оскільки в незалежній державі повинна бути самостійна православна церква”.
Подейкують, ніби на Філарета намагалися вплинути погрозами ще на початку його шляху від білокам’яної. Прибулий емісар, якого митрополит добре знав, як давній доброзичливець став радити йому не відриватися від Москви: за нею сила, а проти сили дарма іти. Та побачивши, що наведені аргументи не діють, і переконати Філарета не вдається, “доброзичливець” кинув останній козир: натякнув, що Москва такого не прощає, не дасть йому спокою, а головне – розкриє його зв’язки з КГБ. На це Філарет спокійно відповів: про зв’язки Російської Православної Церкви з КГБ уже загальновідомо, кожному священику можна це закинути – така була система; не було б зв’язків – не було б самої церкви; до речі, і він сам міг би дещо цікавого додати: в 60-ті роки був ректором Московської духовної академії та семінарії і знає трішки більше, ніж інші ієрархи.
Було це насправді чи просто поголос, я не запитував святійшого. Не тільки через делікатність теми, а через розуміння самої суті проблеми. Адже КГБ, ця радянська політична поліція, не зводила пильного ока з жодної інституції, що мала бодай найменше відношення до світогляду людини, не кажучи вже про церкву, вплив якої на духовну сферу, попри войовничий атеїзм у тодішній панівній ідеології, був незаперечний. Та й, зрештою, сьогодні набагато важливіше не те, ким ти був у минулому, а те, ким ти є в теперішньому; не те, чи робив помилки, а те, чи усвідомив їх і виправляєш.
Знаючи тодішню систему, Філаретові, можливо, й можна закинути про зв’язки з КГБ, так само, як і приналежність до Російської Православної Церкви, до її керівної верхівки. І при бажанні можна познаходити його висловлювання в дусі тодішньої політики РПЦ, які, м’яко кажучи, не зовсім стикуються з сьогоднішніми переконаннями відомого ієрарха. Але цього не можна ставити йому на карб, оскільки він рішуче відійшов від Москви, усвідомив історичну перспективу української національної ідеї і став її палким прихильником. Так само, як не можна звинувачувати гетьмана Мазепу, який змушений був служити Петрові і славословити його, але ж у вирішальну хвилину зробив рішучий крок від Москви, виступивши проти нею збройно.
Та в одному емісар-доброзичливець, якщо він був насправді, мав рацію – Москва такого не прощає. За “викриття” зв’язків Філарета з КГБ взялася московська преса, зокрема журнал “Огонёк”, редагований відомим тоді “прорабом перестройки” Коротичем, а за ним – і деякі видання в Україні. Витягували на світ Божий і інший, так званий компромат – те, що було, і те, чого не було. Все те треба було пережити, витерпіти, та не зламатись і не відступити.
Психологічний тиск підкріплювався й іншими, так би мовити, організаційними заходами – і досить жорсткими, щоб не сказати жорстокими. Бо такого Москва справді не прощає нікому й ніколи. Розуміючи, до чого йдеться, Москва відразу, тільки-но Філарет вирішив від неї відректися, відбирає у нього Київську катедру, через якийсь час усуває його з Предстоятеля Церкви, позбавляє духовного сану, зводячи до рангу “простого монаха”. Філарет не злякався і не поступився. Рішення Москви він не визнає – уже практично є Українська Православна Церква – Церква незалежної держави, у внутрішні справи якої негоже втручатися. Москва ж несамовитіє, і крок за кроком жорсткішає її ставлення до Філарета. У грудні 1994 року Собор єпископів РПЦ вирішує накласти анафему на “ченця Філарета”, якщо він не припинить своєї священницької діяльності. Філарет не припиняє, і ієрархів РПЦ остаточно “заносить”: на початку 1997 року вони відлучають його від Церкви, до якої він уже давно не належить!
Постать Філарета, як і кожної непересічної людини, не однозначна і до певної міри суперечлива. Щоб зрозуміти його сутність, треба пильніше глянути на його життєвий шлях, бодай в головних штрихах знати його біографію.
 

ФАКТИ ІЗ ЖИТТЄПИСУ

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (в миру Михайло Антонович Денисенко) народився 23 січня 1929 року в с. Благодатному на Донеччині в робітничій родині. По закінченні середньої школи 1946 року вступив до Одеської духовної семінарії. Такий життєвий вибір існуючим режимом не заохочувався, і треба було мати відповідне родинне середовище та відчути поклик Всевишнього, щоб обрати саме цю дорогу. Юнак мав неабиякі здібності, вчився добре – семінарію закінчив з відзнакою. Відразу ж вступив до Московської духовної академії. Навчаючись на другому курсі, 1 січня 1950 року прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарет. Невдовзі по цьому – 15 січня 1950 року – був висвячений у сан ієродиякона, а через якийсь рік, улітку 1951-го – у сан ієромонаха.
Закінчивши 1952 року духовну академію і захистивши дисертацію кандидата богослов’я, був призначений викладачем Нового Заповіту в Московській духовній семінарії. Водночас виконував обов’язки благочинного Троїце-Сергієвої лаври.
З 1953 року молодий здібний богослов стає викладачем своєї альма-матер – Московської духовної академії й отримує вчене звання доцента. Того ж року призначений старшим помічником інспектора академії.
1956 року Філарет призначається інспектором Саратовської духовної семінарії з одночасним зведенням у сан ігумена. Через рік переводиться на посаду інспектора Київської духовної семінарії, а 12 липня 1958 року отримує сан архімандрита і призначення на посаду ректора Київської духовної семінарії.
1960 року призначений керуючим справами Українського Екзархату і настоятелем Володимирського катедрального собору в Києві. Нетривалий час – з червня 1961 по січень 1962 року – обіймає посаду настоятеля подвір’я Російської Православної Церкви при Олександрійському Патріархаті (ОАР).
12 січня 1962 року був обраний єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії, з дорученням керувати Ризькою єпархією. А 4 лютого у Ленінграді відбулася хіротонія на єпископа за участю митрополита, архієпископа та чотирьох єпископів.
Того ж року молодому єпископові знову випало працювати за кордоном – з червня по жовтень виконує обов’язки Екзарха Середньої Європи. А після утворення в жовтні 1962 року на терені Австрії єпархії РПЦ призначений єпископом Віденським і Австрійським.
Наприкінці 1964 року повертається із-за рубежу і стає єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії і ректором Московської духовної академії та семінарії.
З 1966 року починається новий, і, як виявиться згодом, визначальний період у житті Філарета: 14 травня, ставши архієпископом, він призначається постійним членом Священного Синоду, Екзархом України, архієпископом Київським та Галицьким. 25 лютого 1968 року удостоюється права носити дві панагії.
У 70–80 роки митрополит Філарет веде активну церковно-громадську діяльність, бере участь у роботі багатьох вітчизняних і міжнародних комісій, конференцій, у роботі ІІ спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН із роззброєння, обирається віце-президентом Всехристиянських мирних конгресів у Празі.
Водночас знаходить час для наукових досліджень: написав низку богословських праць, захистив докторську дисертацію. Удостоюється ступеня почесного доктора богослов’я Будапештської реформаторської духовної академії, Пряшевського богословського факультету, богословського факультету Яна Гуса (Прага).
Наприкінці 80-х років митрополит Філарет стає помітною постаттю на ієрархичному Олімпі Російської Православної Церкви. Після смерті Патріарха Пимена Священний Синод, а потім і Архієрейський Собор обирають його Місцеблюстителем Патріаршого Престолу. Він балотується і на Патріарха РПЦ. Але ієрархи її, вочевидь, уже тоді остерігались послідовності, незалежності мислення, а можливо помітили “націоналістичну червоточину” Київського митрополита – їхній вибір випав на Алексія.
Сьогодні важко сказати, як би справа обернулась, якби Філарета обрали Патріархом Московським, якою була б його позиція щодо Української Православної Церкви. Чи визрів би він до розуміння історичної необхідності надання їй автокефалії? А якби визрів – то чи дозволили б московські ієрархи і державники йому зробити цей крок? Хтозна. Я схильний думати, що Філарет і в Москві неминуче прийшов би до того логічного висновку, до якого він дійшов у Києві: незалежній українській державі потрібна незалежна українська церква. Тому спроби пояснити національно спрямовані дії Філарета і його рішучий крок від Москви особистою образою (не обрали, мовляв, Патріархом) можна вважати абсолютно неспроможними. У нього досить мудрості, знань, досвіду, розуміння історичної перспективи, щоб перебороти особисті образи, переступити через власну амбіційність і поставити на перший план велику справу. Подальші дії Філарета, його послідовність і безстрашність тільки підтверджують висновок – українська спільнота в його особі має духовного лідера справді співзвучного добі і здатного самовіддано відстоювати інтереси Української держави, українського народу, української духовності.

МІЦНІЄ КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

Головна ідея, яку висунув Філарет ще до Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, де народ підтвердив вибір України, – це ідея незалежної помісної православної церкви в незалежній українській державі. Цю ідею він послідовно відстоює впродовж усіх років незалежності. Шлях її реалізації пролягає через українську духовну єдність. Сьогодні попри значні економічні, соціальні, екологічні, демографічні та інші проблеми України найголовнішим завданням все-таки є консолідація суспільства, єдність нації. Зцементувати українське суспільство здатна духовна єдність народу. Ось чому на перший погляд суто релігійне завдання – створення єдиної Української Православної Помісної Церкви – набирає неабиякої політичної ваги і всенародного значення. І саме на це спрямовані зусилля УПЦ Київського Патріархату на чолі з Філаретом. Ось стислий перелік ініціатив УПЦ КП, поданих “Православним Календарем–1999” (с.103), які спрямовані на об’єднання українського православ’я:
– Українська Православна Церква на своєму Помісному Соборі під головуванням Філарета проголошує автокефалію.
– У Києві проводиться Всеукраїнський міжрелігійний форум.
– Всеукраїнський Православний Собор проголошує об’єднання Української Православної Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви в єдину Українську Православну Церкву Київського Патріархату.
– Утворюється Комісія Священного Синоду УПЦ КП для налагодження контактів з УПЦ МП з визначенням умов об’єднання.
– У Києві скликається наукова конференція, яка ухвалює положення про релігійне замирення в Україні та звернення до православних віруючих про єдність.
– Філарет звертається до Предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана) та Предстоятеля УАПЦ Димитрія (Яреми) про єднання та проведення спільного Всеукраїнського Православного Собору.
– Вища Церковна Рада УПЦ КП звертається до українського народу з нагоди прийняття Конституції, де підтверджується ідея створення єдиної Української Помісної Православної Церкви.
– Патріарх Філарет підписує Меморандум християнських конфесій України про неприйняття силових дій у міжконфесійних взаєминах.
– Священний Синод УПЦ КП оприлюднює заяву щодо підписання названого Меморандуму та утворює комісію для переговорів з УПЦ МП.
– Всеукраїнська Міжнародна Християнська Асамблея “Заповідь нову даю вам: любіть одне одного” (до 2000-ліття Різдва Христового) приймає послання до українського народу, в якому висловлюється історична необхідність утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви.
Ідея духовної єдності знаходить дедалі ширшу підтримку серед української спільноти. Більше того, ця підтримка виливається у конкретні організаційні форми. Значну надію вселяє в православні серця Фундація духовного єднання України, започаткована генеральним директором акціонерного товариства “Київгума” Миколою Кравцем. Неабиякий організатор, людина наполеглива і послідовна, з великим життєвим досвідом, він весь свій талант і небайдуже серце вкладає в задуману справу – створення в нашій державі Єдиної Української Автокефальної Помісної Православної Церкви Українського (Київського) Патріархату. Його зусилля, постійні листи і звернення до Вселенського Патріарха Варфоломея І, до їєрархів різних церковних конфесій в Україні, до московського Патріарха Алексія, президента України Кучми дають уже перші результати. Принаймні, не без його допомоги був підписаний Меморандум Патріархами Київським і всієї Руси-України Філаретом та Української Автокефальної Церкви Димитрієм, налагоджено діалог і встановлено контакти між представниками різних конфесій в Україні, не виключаючи й греко-католиків та вірних церкви, що перебуває під юрисдикцією Московського Патріархату.
Словом, крига непорозуміння скресає, а з нею воскресає віра у можливість досягнення духовної єдності українського народу, відродження українського національного духу, становлення української нації. Ця ідея уреальниться тим швидше, чим швидше і глибше вона проникне у маси, до широкого загалу, оволодіє суспільною свідомістю. Хочеться вірити, що час цей не за горами.
Зруйнувати, бодай ослабити Українську Православну Церкву Київського Патріархату Москві не вдалося. Навіть за допомогою українських владних структур. Жорстоке побиття спецзагонами міліції мирної процесії під час поховання Патріарха Володимира на Софійському майдані чорного липневого вівторка 1995 року, спрямоване проти УПЦ КП, не тільки не підірвало авторитету Української Церкви, а ще тісніше згуртувало навколо неї національні патріотичні сили. Віруючі потягнулися до Київського Патріархату.
Виступаючи перед українськими громадами в Америці, Патріарх Філарет підкреслював ці позитивні зрушення, які в останні роки відбуваються у суспільній свідомості української спільноти. Він розповідав, що Київський Патріархат міцніє з дня на день, набирається сили, посилює свій вплив і авторитет. При цьому він посилався на свідчення російських соціологів, яких навряд чи можна запідозрити в проукраїнських симпатіях, і тому ці свідчення звучали особливо переконливо і вагомо. А полягали вони ось у чому.
Московський науковий і культурно-просвітницький журнал “Полис” у числі №4(46) за 1998 рік оприлюднив статистичні соціологічні дані про релігійні конфесії в Україні. Хоч якби неприхильно ставився журнал до УПЦ КП, але й він змушений визнати, що до Київського Патріархату належить значно більше віруючих, ніж до Московського.
Журнал наводить такі промовисті цифри: на правобережжі України заявили себе віруючими 79 відсотків опитаного населення, а на лівобережжі – лише 56. Ось які рудименти комуністичної ідеології доводиться пожинати українському суспільству ще до сьогодні.
На правобережжі належать до тієї чи іншої церкви 63 відсотки опитаних, а на лівобережжі – лише 28 відсотків. Це означає, що половина людей, що проживають на лівому березі Дніпра і які назвалися віруючими, не відвідують церкву і, отже, залишаються поза її впливом. Саме, виходячи з цього показника, можна зробити висновок, що від питомої ваги віруючих серед українського громадянства залежить і рівень національної самосвідомості. Не дивно, що Захід України патріотичніше налаштований, ніж зросійщений і збільшовичений Схід. Стають також зрозумілішими і результати парламентських виборів 1998 року – у східних районах комуно-соціалістичні кандидати здобули найбільше голосів.
Як же, за даними тих же соціологічних опитувань, розподілилися віруючі між релігійними конфесіями?
Журнал “Полис” свідчить, що до УПЦ Київського Патріархату на правому березі належить 46,5% віруючого населення – у відношенні до всіх жителів це становить 29,4 відсотка. До УПЦ Московського Патріархату відноситься 12,8% віруючих, і ще 1,3% – до Російської Православної Церкви. Отже, Московський Патріархат всього має 14,1% прихильників серед віруючих правобережного регіону, або тільки 9 відсотків серед загальної кількості жителів. 29,4 і 9 – ось яке співвідношення впливу відповідно Київської і Московської Церков на правобережжі нашої держави.
На лівому березі дещо інша картина. Тут УПЦ МП має 13,6% вірних і РПЦ – 28%. Разом – Московський Патріархат має тут 41,8 відсотка прихильників, що знову ж таки є результатом багаторічної політики зросійщення, яку проводила Москва щодо своїх колоній взагалі і України зокрема.
До Київського Патріархату на лівобережжі належить дещо менше віруючих, ніж до Московського – 38,9%. У співвідношенні до всього населення регіону питома вага віруючих УПЦ КП становить 10,9%, а віруючих двох церков Московського Патріархату – 11,9%. Різниця становить всього-навсього один відсоток. Враховуючи рівень зросійщення, цей результат можна однозначно трактувати на користь Київського Патріархату.
В цілому ж по Україні (по обидва береги Дніпра), як свідчать оприлюднені у Москві дані, значну перевагу має Київський Патріархат над Московським.
Дослідження російських соціологів загалом збігаються із статистичними даними вибіркового опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології. Вивчалася громадська думка серед населення всіх областей України. 2175 респондентам ставилося одне запитання: “До якої церкви Ви належите?”. 23 відсотки опитуваних назвали УПЦ Київського Патріархату, 10,8% – РПЦ і 6% – УПЦ МП. Таким чином, разом прихильники Московського Патріархату становлять 16,8 відсотка опитаних. Решта церков має значно меншу кількість віруючих: УАПЦ – 2%, УГКЦ – 7%. Не належать до жодної з церков – 42,5% (дуже багато) і 5% не змогли визначитись.
Отже, хоча б хто що говорив, а Київський Патріархат бере гору і значно переважає обидві московські церкви в Україні, не кажучи вже окремо про УПЦ МП. Та ось тут стикаємося з таким парадоксом: Київському Патріархатові в Україні належить десь три тисячі храмів і молитовних будинків, а Московському – удвічі більше. Таке становище створене штучно, і саме воно переконливо доводить, кому протегує влада в Українській державі – Московській Церкві. Можна наводити скільки завгодно фактів, коли українські національні святині передаються церковній структурі, яка перебуває під юрисдикцією Москви – наприклад, ті ж, дорогі серцю кожного українця, споруди Києво-Печерської лаври. Так само можна наводити численні факти, коли місцева влада під різними надуманими приводами відмовляється реєструвати громади віруючих Київського Патріархату, відбирає в них храми на користь Московської Церкви.
Звичайно, тривати таке довго не може – правда і справедливість неминуче переможуть. Влада в Україні під тиском реального становища змушена буде повернутися обличчям до національної української церкви. Саме ці реалії і дозволяли Патріархові Філаретові на виступах перед українцями у Сполучених Штатах Америки висловлювати тверду впевненість: “Буде в Україні єдина Українська Помісна Православна Церква під егідою Київського Патріархату, яка об’єднає український народ для утвердження своєї сильної і незалежної національної держави.