МІСТО НАД ОЗЕРОМ

Із Флориди до Чикаґо кілька годин лету. Приземлилися ми не у велетенському міжнародному аеропорту – чи не найбільшому в Америці – а на летовищі внутрішніх авіаліній, що, тим не менше, також своїми розмірами вражає уяву, оскільки в кілька разів перевищує наш Бориспіль. Як і повсюди, де вже довелось побувати до цього, ми відразу потрапили в сердечні обійми схвильованих українців. Їх у Чикаґо велика колонія, розсіяна по околицях, але на відміну від інших міст тут є цілі квартали, компактно заселені нашими одноплемінцями. В так званому Укрейніен Віладж (Українському Селі) на вулиці ми часто чули українську мову.
У Чикаґо та найближчій окрузі налічується 11 українських греко-католицьких та 7 українських православних церков і відповідно – парафій. У самому місті чимало різних українських установ та організацій: Український культурний центр, українська кредитівка “Самопоміч”, очолюваний відомим адвокатом Юліаном Кулясом український банк “Певність”, товариство “Рідна школа”, Українська учительська громада, Український Інститут модерного мистецтва, Український Національний музей ім. д-ра Мирослава Сіменовича, школи українознавства при церквах, українська книгарня, український ресторан. Цей далеко неповний перелік може справити на декого враження – і не безпідставно, – що в далекому заокеанському Чикаґо чи не більше українського, ніж у самій Україні. І слід віддати належне нашим землякам в Америці: тут, у чужих краях і в чужомовному середовищі, за багато десятиліть вони зуміли зберегти українську мову, українську духовність і, власне, українську душу.
Нас поселили в готелі системи “Ромада”, власниками якого було подружжя Тищенків, це миль за сорок–п’ятдесят від Чикаґо. Тому дорога з аеропорту до готелю зайняла мало не стільки, скільки сам переліт з Купер-ситі до Чикаґо. Далекі відстані створювали певні незручності, але вони цілком компенсувались гостинністю господарів готелю та внутрішнім відчуттям української солідарності, стрижнем якої був широко відомий вислів – свій до свого по своє.
Чикаґо – одне з найбільших міст Америки, яке за чисельністю населення та обсягами промислового виробництва поступається хіба що Нью-Йорку. Зведений 1803 року на південному березі озера Мичиґан у гирлі невеликої річки Чикаґо, форт Дирборн завдяки своєму вигідному географічному розташуванню швидко виріс у потужне місто. Сьогодні це головний транспортний вузол країни – крім двох великих летовищ, одного з найбільших на Великих озерах портів, звідси віялом розбігаються по просторах Центральних рівнин численні залізничні магістралі, не кажучи вже про традиційну для Сполучених Штатів густу мережу добротних шосейних доріг. Таке винятково вигідне транспортне становище міста перетворило його у великий торговельний центр і головний ринок одного з найбільших сільськогосподарських реґіонів. Чорна металургія, сільськогосподарське машинобудування, хімічна та м’ясоконсервна промисловість, нафтопереробна, електротехніка та електроніка – все це характерне для столиці штату Іллінойс та її околиць.
 Місто з околицями нараховує понад 8 мільйонів жителів. Та у години пік, коли навіть на добротних автострадах утворюються трефіки-закоркування, складається враження, що автомашин тут більше, ніж людей.
Та чи не найсильніше вражає уяву хмаросяжний центр міста – це справжнє диво будівельної індустрії. Саме будинки-хмародери формують силует міста, і їх тут найбільше в Америці – після Нью-Йорка. Але якщо в Нью-Йорку висотні споруди ніби придушують і гнітять психіку, то у Чикаґо сприймаються як приємне диво. Хмаросяги – а це не для красного слівця мовлено, бо пасмурної днини верхотура висоток пронизує низько навислі хмари і ховається в них – так розташовані, що не заважають один одному, а один одного взаємно доповнюють. Серед них не почуваєшся, як на вузькій нью-йоркській Вол-Стріт, де навіть сонячного дня ідеш, як по дну глибокої і крутої ущелини – стіни стрімко нависають над тобою, і бачиш вгорі тільки вузьку смужку неба. Серед хмарочосів Чикаґо приємно, цікаво і невтомливо.
Дивуватися і справді тут є чим. Я побував у квартирі одного мільйонера: підйомник доставив нас в автомобілі в гараж на восьмому поверсі, де його залишили, а в просторі апартаменти на 58-й поверх ми піднялися швидкісним ліфтом. Багатоповерхових гаражів, поєднаних із житловими квартирами, у центрі міста багато – земля тут надзвичайно дорога і люди полізли в небо. І це не таке вже й перебільшення, як може здатися на перший погляд. Адже саме в Чикаґо стримить у поза хмари 110-поверхова Башта Сирса, найвища споруда в Америці – 443 метри. Від туристів відбою немає, хоч квитки недешеві: кому не хочеться з такої висоти оглянути місто! Та ще коли пощастить з погодою!
Я здивувався, побувавши в гостях на 58-му поверсі, де навіть шуму вулиці не чути – тихо, як у вусі, не долітає мошкара і не піднімається пилюка. Але ж люди живуть ще вище: є у Чикаґо Башта Лейк-Пойнт – 70-поверховий житловий дім висотою 195 метрів. А чого варті Кукурудзяні Качани – два циліндричні висотні будинки оригінальної архітектури, що справді нагадують здалеку велетенські початки з повздовжніми разками кукурудзяних зерен.
Та не тільки зовнішній вигляд міста вражає оригінальністю і масштабами – так само вражає і насиченість його культурного життя. Крім славнозвісного Чиказького університету, тут є ще близько 60 вищих навчальних закладів. Широко відомі у Сполучених Штатах Чиказький музей науки і промисловості, Музей природної історії Філда, прекрасний симфонічний оркестр, багата картинна галерея та популярний серед жителів і гостей міста грандіозний акваріум Шедда. Ми викроїли кілька годин між богослужіннями, офіційними зустрічами та урочистими прийняттями й одного дня побували в ньому з Патріархом.
Їхати до акваріуму довелося через усе місто – він споруджений у мальовничій місцині на березі Мичиґану. Звідси добре продивляється центр міста, забудований величними хмарочосами. Особливо в сонячну погоду, коли видно, як білі шапки хмар чіпляються за верхівки будівель. На туристських фотосвітлинах найчастіше фіксується саме ця частина міста і саме з цього місця – це вже стало типовим і традиційним силуетом Чикаґо, його своєрідною візитівкою.
Шедд (Shedd) – один із найбільших, відомих в усьому світі закритих акваріумів. Велика невисока білокам’яна споруда привертає увагу своїми простими, чіткими формами – нічого зайвого, жодних архітектурних надмірностей. Тут можна перебувати з ранку до вечора, обходячи гігантські басейни з водою, спостерігаючи крізь прозорі оболонки життя різних морських істот, і не відчувати незручностей. Як і скрізь в Америці, тут відмінне обслуговування, все продумано до дрібниць, щоб людина почувалася зручно: необхідні комунікації, ресторан, сувенірний магазин, мальовничі куточки для відпочинку.
Акваріум – це ще й складний технічний комплекс, начинений автоматикою, електронікою, регуляторами температурного режиму, циркуляції води тощо. Не дивно, що штат цього великого і складного закладу нечисельний: тут працює тільки два десятки вчених та спеціалістів. Щоправда, їм допомагають вести спостереження та обслуговувати морських тварин ще 50 помічників-добровольців.
Ми обійшли обидва поверхи акваріуму, зупиняючись то біля одного, то біля іншого басейну, довго милуючись то грайливістю морських котиків, то стрімкістю білих китів-білуг, то розглядаючи чудернацьких мешканців морських глибин. Нам пощастило побачити, як спортивної статури жінка у гідрокостюмі та кисневій масці плавала поряд з акулою, годуючи її дрібною рибою, яку діставала із сачка. Акула ліниво, ніби спроквола розкривала пащу і жінка рукою вкладала в неї їжу.
Патріарх жваво цікавився живими експонатами музею-акваріуму, дивувався, наскільки тут все продумано і доцільно подано для відвідувачів: і схеми циркуляції води, і лаконічні надписи-пояснення, і численні монітори, на екранах яких можна переглянути ту чи ту програму, що розкриває подробиці морського життя.
Ми потрапили в акваріум Шедда, так би мовити, під сенсацію: Чикаґо в той час жив звісткою про те, що дві білі самки-білуги мають дати потомство, і персонал акваріуму мало не на вухах стоїть, з великою осторогою дбаючи про майбутніх матерів. Про це писала місцева преса. Білугам по 12 років, вони мають достатню вагу – понад півтонни, і, здавалось би, хвилюватись нічого, тим більше, що в акваріумі створені умови часом кращі, ніж у відкритій морській стихії. Та річ у тім, що цей вид китоподібних має певні специфічні особливості відтворення потомства, які не залежать від того, де він живе – на волі, у відкритому океані, чи у такій закритій водоймі, як чиказький акваріум. Як правило, матері-первістки, представниці цього сімейства, найчастіше втрачають малят або під час першої – навіть не знаю, як правильно сказати: тільності, кітності, вагітності – або в перший рік після народження. Так сталося з 16-річною білугою Мауяк у цьому ж акваріумі, що теж важила десь півтонни, маля якої прожило тільки три місяці після народження. Воно було слабким і не могло плавати.
Тому фахівці Шедд-акваріуму з такою засторогою та уважністю ставляться до білуг – майбутніх матерів, готуючись спостерігати за розвитком плодів в материнській утробі на екрані монітора, використовуючи найпрогресивніше і найбезпечніше на сьогодні ультразвукове обстеження. Уже тепер вживається ряд заходів для отримання здорового потомства: спеціальне харчування, активні вправи тощо.
Білуга народжує одне маля вагою 45–50 кілограмів і довжиною до півтора метра. На волі деякі білі кити-білуги доживають до 30-ти років – як правило, самки живуть довше, ніж самці. До речі, в чиказькому акваріумі живе два самці – дванадцятирічний Налурак та 16-річний Інук – вони і є батьками майбутніх китинят.
Цікаво була спостерігати, як пірнають білуги – вони можуть затримувати дихання до 20-ти хвилин – і слухати, який широкий діапазон звуків вони видають із ніздрів та щілин для дихання. Недарма їх часто називають за це “морськими канарейками”. На жаль, якісного фото зробити не вдалося – чи то недостатнє було освітлення, чи то заважала товща води, що відділяла об’єктив від живого об’єкта, який до того ж швидко рухався. Та хоч як би там було, ми мали велике задоволення від побаченого.

ПАТРІАРХ НЕ ЗНАЄ СПОЧИНКУ

Так уже Бог на душу поклав, що я почав цей розділ з розповіді про місто та відвідання екзотичного музею-акваріуму, і в читачів може скластися враження, що ми тільки те й робили, що, мов туристи, оглядали визначні місця та екскурсували по Чикаґо. Насправді ж, відвідання Шедд-акваріуму, на жаль, єдина наша вільність і єдина екскурсія: за богослужіннями, літургіями, діловими візитами, зустрічами з громадами, урочистими прийняттями, як кажуть, угору ніколи було глянути. Звичайно ж, найбільше навантаження, починаючи із зустрічі на летовищі і до самих проводів, випало на святійшого Патріарха Філарета. Він брав безпосередню участь у всіх церковних заходах, виступав з проповідями, відбував великі й малі зустрічі, проводив бесіди зі священиками та головами парафіяльних управ, з керівниками громадських організацій, робив офіційні візити, приймав віруючих, благословляв їх, відповідав на численні запитання тощо. Він не відмовлявся від жодного запрошення, завжди намагався йти назустріч людям, і сам мав задоволення від спілкування з ними. Навіть ми, молодші, біля нього з ніг збивалися, а він, здавалося, зовсім не відчував втоми – був однаково спокійним, немарнославним, небагатослівним, однаково уважним до кожного. І ми, дивлячись на Патріарха, відганяли втому та спокусу перепочити, і намагалися не відставати від нього, допомагаючи йому у цьому непростому візиті. Відчували, що це було не зайвим, бо ми, як журналісти, виконуючи свої професійні функції, могли діяти, запитувати і говорити так, як не міг Патріарх з огляду на його духовний сан і офіційний статус. До того ж ми мали змогу дивитися на все, що відбувалося, не тільки з позиції патріаршої делегації, а й, так би мовити, з протилежного боку. Патріарх один і не всі бажаючі могли перемовитись з ним, отже, люди охоче “накидалися” на нас – і як на представників України, і як на членів делегації, і як на журналістів.
Тому ми мали інформацію також і на рівні житейсько-обивательському. Нас розпитували не тільки про Україну і Київ, не тільки про відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря в столиці, на який і тут збираються добродійні внески, а й про наш побут в Америці: де побували, як нас зустріли в Бавнд Бруку, де ще планується бути. Так ми дізналися про численні чутки, якими обростав візит Патріарха Філарета. Його так давно і з таким нетерпінням чекали, що кожен день очікування породжував найнеймовірніші вигадки. Нас запитували: чи правда, що святійшому не хотіли видавати візу, тому він так довго не приїздив? чи правда, що у нього викрали закордонний паспорт і тому після приземлення в Нью-Йорку відправили назад в Україну? чи правда, що дехто не хотів, щоб Патріарх прибув до православних Чикаґо і нас спеціально посадили не в той літак? що членів делегацію насильно відділили від Патріарха, щоб ізолювати його? Звичайно ж, усе це пусті балачки, і нічого схожого не було в дійсності.
Візит Патріарха Київського і всієї Руси-України викликав значний інтерес і в представників засобів масової інформації. Про нього писали не тільки численні українські, а й англомовні газети, надто місцеві. Що цікаво, – у США досить густа й розгалужена мережа українських радіостанцій – знову ж таки переважно регіональних. У Чикаґо, наприклад, є дві радіопрограми: одну веде Марія Чечула, другу – Марія та Михайло Климчаки. Обидві передавали інтерв’ю з Патріархом, але цього виявилося замало і радіожурналісти залучили ще й нас із Олександром Диким. Головний редактор україномовної газети у Чикаґо Анатолій Гороховський також звернувся до нас як до колег, з проханням організувати зустріч зі святійшим для інтерв’ю, що й було зроблено.
Нам, журналістам, було легко говорити з американськими українцями: нас сприймали як своїх, близьких і рідних. Тим більше, що Олександра Дикого добре знали як керівника всесвітньої служби радіо “Україна” та з його авторських, популярних тут, передач “Поштова скринька”, а мене – через газету “Вечірній Київ”, яку тут також добре знають і шанують. Головний критерій в оцінці людей з “материкової” України тут – це їхня українськість, патріотизм та державницька позиція. За цими показниками, скажу без зайвої скромності, ми з Диким були зараховані до справжніх патріотів.
Ніну Бай тут знали менше, бо газета “Україна і світ сьогодні”, яку вона представляла, ще зовсім нова, до того ж є виданням Народно-демократичної партії, яка вважається партією влади і тому особливою пошаною в діаспорі не користується. Але цю прогалину Ніна швидко компенсувала, презентуючи збірку своїх поезій під промовистою назвою “Я – українка” та аудіокасету із записами пісень на її вірші. А після того, як кілька пісень передали по місцевому радіо, то при зустрічах їй нерідко розчулено наспівували, демонструючи, що чули, знають і шанують її творчість:

Я – українка. Я – українка.
Я народилась українкою на світі.

Остаточну прихильність в українських громадах Ніна Бай здобула, читаючи перед ними свій свіжий, написаний під час поїздки твір “Київський Патріархат”, в якому вона закликала:
І маєм плідно працювати,
Свої зусилля об’єднати,
Одна в нас зоряна стежина,
Де рідний дім, де ненька Україна.
Один в нас батько – наш Дніпро,
Що освятив народ наш на добро,
І нині ми сильніші є в стократ,
Бо маєм Київський святий Патріархат.

Перефразовуючи слова одного з більшовицьких класиків про тодішнього агітаційного поета, можна сказати: не знаю як щодо поезії, а щодо ідеї – дуже добре. Людям це подобалося, бо було співзвучно до їхніх власних думок, і вони винагороджували поетесу рясними оплесками.
Ми намагалися встигати за Патріархом і бувати скрізь, де бував він. Разом відвідали Українську кредитну касу “Самопоміч” – її діяльність надзвичайно зацікавила Патріарха. Адже кредитні спілки, що зародилися на території Західної України ще на початку століття, перенесені на американську землю, допомогли українцям економічно вижити у складних умовах чужини. Нині українська кредитівка “Самопоміч” в Америці успішно розвивається, розширює свій вплив, міцніє фінансово і не тільки допомагає своїм членам позичками, а й сприяє розвиткові кредитних спілок в Україні та бере активну участь у благодійницькій діяльності.
Делегація відвідала Генеральне консульство України в Чикаґо. Це одна з перших дипломатичних установ у США. Українська громада з радістю зустріла звістку про відкриття консульства і на перших порах надала для нього приміщення в Українському культурному центрі. Нині Генконсульство розташоване в невеликому, але добротному особняку в центрі міста. Першого Генерального консула п.Олійника замінив на цьому посту п. Кирик, а тепер ось після його відкликання до Києва внаслідок звичної ротації обов’язки Генерального консула виконує пані Протасова. Ця приємна чорнява жінка – професійний дипломат, працювала в апараті Міністерства закордонних справ України, у Представництві нашої держави в ООН, а тепер ось – у Чикаґо.
Людмила Михайлівна люб’язно показала нам апартаменти консульства, розповіла про роботу наших дипломатів, Патріарх навзаєм проінформував про мету візиту та його перебіг.
– Завдання нашої поїздки сюди, – підкреслив Філарет, – це, з одного боку, відвідати парафії, які відійшли під омофор Київського Патріархату, підтримати їх духовно, а з другого – сприяти єднанню діаспори з Україною і єдності тут, між собою. І в майбутньому ми будемо дотримуватись цієї лінії.
Скориставшись нагодою, я задав кілька запитань Людмилі Михайлівні і вона охоче на них відповіла.
– Скажіть, будь ласка, ви віруюча?
– В душі – так.
– До якої конфесії належите?
– Я вважаю себе православною.
– Ви тут недавно, з середини літа, але люди відгукуються про вас позитивно. Як вам вдалося так швидко увійти в довір’я?
– Це не моя заслуга, а моїх попередників, зокрема, Віктора Андрійовича Кирика. Це вони заклали добрі традиції, а я їх лише підтримую.
– Люди звертають увагу, що у вас добра англійська, майже немає акценту, ви говорите суто по-американськи. Ви мову вивчали де?
– У Києві. У нас добрі вчителі у міністерстві.
– А українську де вивчали?
– Українська – моя рідна материнська мова. І освіту здобувала в Києві.
– Приміщення це вже наше?
– Так, ми майже його викупили. Залишилось якусь дещицю внести, і це ми зробимо на початку наступного року.
– Коштів, які заробляє консульство, вистачає для його утримання?
– В принципі так.
– Самі розпоряджаєтесь заробленими коштами?
– Ми їх заробляємо, але не розпоряджаємось.
– Раніше якусь частину залишали консульствам…
– Тепер також – 15 відсотків.
– Із чиказькими властями добрі стосунки?
– Так, у нас традиційно досить добрі взаємини. Вони ще попередниками напрацьовані.
– Не знаєте, чи будуть відновлені прямі авіарейси Київ – Чикаґо – Київ?
– Це прерогатива міністерства транспорту та керівництва наших авіакомпаній. Півтора року уже таких рейсів немає. Як на мене, проблему можна розв’язати просто: хоча б раз на тиждень продовжити рейс Київ – Нью-Йорк до Чикаґо.
– Не скучаєте за Києвом?
– Відверто кажучи, тягне додому…
– Дякую за розмову.
Як бачите, відповіді цілком дипломатичні – нічого зайвого…
На урочисте прийняття на честь Патріарха ми вирішили поїхати дещо раніше, щоб устигнути оглянути Український Культурний Центр. І добре зробили: у Центрі якраз експонувалась виставка творів живопису молодого художника Володимира Подлєвського з Чернігова. Тут же познайомились з самим майстром, і він залюбки взявся показати свої полотна.
Володимир народжений на Житомирщині, закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, успішно працює в ділянці малярства та монументального мистецтва. Незважаючи на молодість, він учасник міжнародних, республіканських, обласних та персональних виставок, його твори можна побачити в музеях України та приватних зібраннях у багатьох країнах світу.
Патріарх з інтересом оглянув виставку, відзначивши своєрідну художню манеру  майстра.
Ще на одну деталь варто звернути увагу – високий рівень телефонізації у США: вона практично суцільна. Ми не подибували жодного обійстя, жодної квартири, де б не було телефона. Причому, телефонні компанії, конкуруючи між собою, із шкіри пнуться, щоб догодити абонентам: поліпшують обслуговування, знижують ціни, влаштовують всілякі конкурси-заохочення. Чітко поставлена інформаційно-довідкова служба. Розшукати по телефону будь-кого не складає жодних труднощів. Наприклад, Зиновій Туркало, давній симпатик “Вечірнього Києва”, щойно повернувшись з Каліфорнії, розшукав мене по телефону під час служби Божої в церкві святої Софії. Радіожурналістка Марія Чечула “виловила” мене в готельному номері і тут же по телефону провела інтерв’ю. І зовсім незнайомий чоловік, службовець муніципалітету невеличкого містечка, підняв мене із-за обіднього столу в їдальні церкви святої Покрови і попросив кількахвилинної авдієнції – у важливій справі негайно. Я погодився, і за якихось півгодини ми вже розмовляли на вулиці біля храму. А справа у нього була така: вони з дружиною вдочерили дівчинку з України, і йому дуже хотілося, щоб я, а при можливості й Олександр Дикий, побували у нього вдома й побачили, в яких чудових умовах живе дитина. Він навіть відбитки фотографій привіз із собою.
– За вами в готель заїде автомобілем моя дружина. І потім назад відвезе. Я по телефону попереджу вас, гаразд?
А чому б ні – нам пропозиція здалася цікавою, і ми погодились. Але чоловікові, вочевидь, не вдалося нас застати на місці, а нам відповідно побувати у нього вдома. Навіть прізвища його не запам’ятали. Єдине, що нам залишилось на пам’ять, то це відбитки фортокартки дівчинки.
 
 

ТЯЖІННЯ СЕРДЕЦЬ – ДО КИЄВА

Із схвильовано-урочистих зустрічей нашої делегації, із щирих прийнять, із церковних богослужінь та численних бесід з віруючими я дійшов трьох висновків. Перший – українців у діаспорі підтримувала, живила і наснажувала Віра; другий – тут, на американській землі, яка їх пригорнула, вони постійно відчували потребу в національному духовному лідерові; третій – серцем вони постійно тяжіли і тяжіють до Києва. Це особливо було відчутним у Чикаґо. Цим визнанням не хочу применшити значення інших регіонів та інших парафій – сила ідеї полягає не лише в масовості її підтримки, але й в чіткості її спрямування та духовній напрузі. Однак то правда: у Чикаґо та штаті Іллінойс православних прихильників Київського Патріархату, мабуть, більше, ніж будь-де в Америці. Власне, тут створено чи не перший комітет громадського руху “Українці Америки за Київський Патріархат”. Тут видається одноіменний журнал, який редагує Оксана Хомчук – ерудована, енергійна і рішуча жінка. Тут створене Українське Православне Братство Святого Петра Могили, ініціатором і промотором якого став Іван Деркач – його голова. Тут під юрисдикцію Київського Патріархату перейшли дві православні парафії – церков святої Софії, де настоятелем протоієрей В’ячеслав Ільчук, та святої Покрови на чолі з архімандритом Питиримом. Дозріла до такого ж кроку була одна з найбільших парафій Андрія Первозванного, але прихильникам Бавнд Бруку різними процедурними хитрощами вдалося її утримати. Та чи надовго?
В Чикаґо, як і в інших містах, Патріарха Філарета тепло зустрічали не тільки палкі його прихильники, такі, як священики Ільчук та Питирим, голова парафіяльної управи святої Софії невтомний Василь Косогор – голова громадського комітету “Українці Америки за Київський Патріархат”, члени цього комітету Тарас Кохно, брат уже відомого нам Валентина Кохна, та головний редактор одноіменного журналу Оксана Хомчук і багато інших. Протоієрей Петро Бойко – приємний, привітний, завжди усміхнений чоловік, колишній диктор українського радіо в Києві – приїхав аж із Канади, щоб побачити Патріарха і разом з ним відправити службу Божу.
Але з не меншою сердечністю його вітали і православні тих парафій, які ще офіційно не відійшли під омофор Києва, і греко-католики, серед яких були такі помітні в діаспорі люди, як юристи батько і син Куляси – засновники відомої адвокатської фірми, і віруючі з досить віддалених від Чикаґо штатів. Наприклад, ми не могли відвести очей від колоритних постатей ченців – митрополита Макаріоса, архієпископа Тимофія та архімандрита Іннокентія з монастиря Чотирьох євангелістів у Ґюстоні (штат Тексас або по-нашому – Техас). Їхнє чорне вбрання, примітні бороди та гарні голоси привертали загальну увагу на богослужіннях.
Більше того, настільки несподівано було побачити у храмі святої Софії серед українського люду високого негра середніх літ, що я після літургії, улучивши хвильку, підійшов познайомитись. Як з’ясувалося, це був православний з арабської церкви Михайло Филипс, що спеціально приїхав до Чикаґо з міста Нью-Орленс, щоб помолитись разом із владикою з далекого Києва. Парафіяни, з якими ми вже встигли познайомитись, побачивши мою зацікавленість, пояснили, що негри серед православних у США – не дивина: серед вірних Американської Православної Церкви їх досить густо.
У церкві святої Софії святійший Патріарх Філарет брав двічі участь у богослужіннях – вечірньому та ранковому, і на обох було стільки люду, що яблуку ніде впасти. Віктора Полярного, який у Купер-ситі був висвячений у диякони, у святій Софії отримав сан священика.
 Патріарх щоразу звертався до віруючих з короткою проповіддю, і ті жадібно ловили кожне його слово. Говорив він просто, логічно і переконливо. Про те, що незалежній Україні потрібна незалежна церква, про те, що Київ одвічно був духовним центром православ’я, про необхідність єдності усього українства в Україні і поза нею сущого, про духовне насичення повсякденного життя. Атмосфера була така сердечна, що люди, які зібралися у храмі, і духовний пастир з Києва щоразу сприймалися як органічне ціле.
Якось, звертаючись до віруючих, Патріарх доречно згадав євангельську притчу про сівача і зерна, які той сіяв край дороги. Одні зерна впали на узбіччя – і пташки налетіли й повидзьобували їх. Другі – лягли на кам’янистий ґрунт, де земля було неглибока, і вони, швидко прорісши, так само швидко й зів’яли при першому сонці, доброго коріння не мавши. Інші потрапили в терен, і той, вигнавшись, поглушив їх. А ще інші, посіявшись у добру землю, зросли і зродили: одне в сто раз, друге в шістдесят, а те утридцятеро.
Притча ця вияснялась так. Для кожного, хто слухає слово істини, але не розуміє, приходить лукавий і краде заронене в серце його – це те, що посіяне понад дорогою. А посіяне на кам’янистому ґрунті, – це той, хто слухає слово і з радістю зараз сприймає його, але кореня в ньому нема глибокого, тому він непостійний, і, коли утиск або переслідування настають за слово, то він зараз спокушується. А між терен посіяне – це той, хто слухає слово, але клопоти повсякденні та омана багатства заглушують слово, і воно зостається без плоду. Посіяне ж у добрій землі – це той, хто слухає слово і його розуміє, і плід він приносить, і дає один у сто раз, другий у шістдесят, а той утридцятеро.
І мені тоді здалося, що слова Патріарха, мов би добротне зерно, лягає в добру землю душ людських. Бо це було зерно істини.
Трохи згодом, під час однієї з поїздок в автомобілі, Патріарх, відповідаючи на запитання водія Володимира – сина Василя Косогора, сформулював цю істину стисло, ємко й афористично: “Одна Україна – одна Православна Церква в ній – один Патріарх. Хто проти цього – той проти України”. Я передав дослівно, бо відразу занотував до блокнота – настільки мене вразили ці короткі фрази вагомістю правди та логічною переконливістю. І збагнув тоді: ось та стрижньова причина поїздки Патріарха до Америки, ось джерело його натхненної невтомності, ось та ключова фраза, що пояснює сердечність і зворушеність усіх українців при зустрічах Патріарха. Люди, волею долі відірвані від рідної землі, болісніше і глибше переживають все те, що відбувалося і відбувається на материзні. Позбавлені можливості ходити по землі України, дихати її повітрям, слухати її солов’їв, ловити всім єством промені її сонця, вони всім серцем своїм, всім розумом своїм і душею своєю тяжіли і тяжіють до України і до Києва.
Це було видно і на урочистому бенкеті в Українському Культурному Центрі, де зібралося близько 500 чоловік, – було накрито 50 великих круглих столів, за кожним вміщалося по 10 осіб, – і під час зустрічі з громадою другодні, на яку прийшло багато із тих людей, що не змогли потрапити на прийняття, і про яку було оголошено заздалегоди. На цій зустрічі Патріарх виступив з доповіддю: як завжди, говорив він просто, переконливо й толерантно, намагаючись не образити необережним словом ні греко-католиків, ні православних УПЦ у США, які ще не перейшли під омофор Києва, ні своїх прихильників, ні своїх опонентів. Опоненти, звичайно ж були, з деякими я розмовляв. І що цікаво: ті, що прийшли на зустріч, здавалось би, непримиренними до позиції Філарета, розходилися якщо не повними прихильниками цієї позиції, то, принаймні, симпатиками самого Філарета. Це дивовижна здатність Патріарха “перемагнічувати” людей. В цьому його сила як духовного лідера і проповідника.
Не дивно, що духовного лідера з Києва вітали не тільки православні, а й греко-католики, прості віруючі і люди, які мали значну вагу у фінансовому й громадському житті Америки. І тут же робили пожертви на духовну семінарію, на відродження Михайлівського Золотоверхого монастиря і просто на Київський Патріархат.
Молодий енергійний диякон Володимир Гордіїв зі штату Колорадо вручив Філаретові оригінальний подарунок – ритуальний посох індіанців – аборигенів Америки. Це було по-своєму символічним, бо, по-перше, йшло від аборигенів; по-друге, ніби застерігало: пильнуйте, українці, щоб не опинилися, як ми, на своїй землі в резервації; по-третє, посох – довга, викривлена й сучкувата палиця з рідкісного дерева, загадково вирізьблена й оздоблена, – був справжнім витвором мистецтва. Ігумену Димитрію випало по всій Америці носитися з цим посохом і скрізь люди звертали на нього увагу. А в аеропорту Кенеді, коли ми поверталися додому і в залі для офіційних гостей очікували оголошення про посадку в літак, до нас підійшов середніх літ американець і попросив продати йому цю річ. Отець Димитрій жартома запитав, скільки б він за неї дав. Чоловік, не задумуючись, відповів:
– 450 доларів.
– Вибачте, – сказав ігумен, – але це подарунок Патріархові з Києва і тому не продається.
Чоловік подивився довгим уважним поглядом і мовив:
– Зрозуміло. Це справді дуже рідкісна річ – ритуальна. Таких у продажу не буває. Тому й дорога. Везіть до Києва, і хай вам щастить. Ґуд бай!
В неофіційній обстановці, у колі своїх прихильників та однодумців Філарет не був таким стриманим та обачним у висловах; він говорив з тією ж логікою, але відвертіше і пряміше, називаючи речі своїми іменами. На обіді у Василя Косогора знову зайшла мова про національну українську єдність, якої найбільше бояться і якій найбільше перешкоджають вороги України. Філарет, пригублюючи сухе червоне вино, неспіхом розмірковував уголос:
– Росія не уявляє себе без України. Адже історично відомо: хто володів Україною, той мав уплив в Європі. Чому Москва – цар, до речі, був ініціатором – доклала всіх зусиль, щоб прилучити Київську митрополію до Московської патріархії? – щоб Україні було важче відділитися. Чому Московська Церква прокляла гетьмана Мазепу? – бо той прагнув унезалежнитися від Росії. Чому нині Московська Патріархія так противиться створенню єдиної Помісної Української Православної Церкви? – бо знає, що це зміцнило б незалежну Українську державу. Тепер ось Бавнд Брук прагне відійти під Константинополь, чим об’єктивно ллє воду на московський млин. Бо це денаціоналізує діаспору і послаблює єдність українства. Звичайно, від цього українці не стануть греками, але з часом можуть перестати бути українцями. Тому ваша орієнтація на Київ є історично перспективною і єдино правильною. Хоч цей процес як такий не можна розцінювати однозначно. Якщо одиниці виходять з парафій, цілком виправдано прагнучи до Києва, то це означає, що позиції Бавнд Бруку в цих парафіях зміцнюються, оскільки зникає опозиція. Так, до української єдності треба прагнути постійно. Дуже важливо не розсваритися всередині, бо тоді все почне валитися.
Ця заувага була доречною: на жаль, і в діаспорі, як і Україні, один і той же мікроб підточує український організм, одна і та ж хвороба заганяє національну монолітність в могилу – розбрат, амбітність, гетьманізм. І це, мов іржа залізо, роз’їдає єдність, розпорошує сили, ослаблює національний імунітет. Як і в Україні націонал-демократи – себто люди, які обстоюють незалежну демократичну Україну – порозбігалися по настільки ж дрібних, наскільки й численних, партіях-кошарах, так і в діаспорі націоналісти – люди, які сповідують українську ідею, кров проливали за незалежну Україну і однаково ненавидять комунізм-більшовизм, – поділилися на бандерівців, мельниківців, уердепівців, гетьманців, двійкарів тощо, і кожен тягне на свою стежку, замість того, щоб іти, якщо не однією дорогою то, принаймні, в одному напрямку.
Звичайно ж, все це – нам на горе, ворогам на радість. І з розпачем думаєш: та невже те велике спільне, яке має єднати нас, українців, в легіон, не здатне пересилити егоцентризм та невгасиму амбітність, що підтинають високі ідеали, розпорошують зусилля, зводять нанівець боротьбу цілих поколінь? Невже така вже планида наша? То за що ж нас карає Всевишній настільки жорстоко, що забуваємо про головне – ми українці?
Чикаґо – не виняток. Хоч тут і найвищі хмаросяги, це не наближає українців до Господа. Іноді здається, що навіть однодумці говорять різними мовами, як покарані Богом будівельники Вавилонської вежі. Що казати, коли навіть православні – прихильники Київського Патріархату, себто однодумці – пересварилися між собою. Причина до примітиву банальна: не зійшлися позиції щодо того, де розмістити Патріарха, куди його запросити, хто з членів громадського комітету має право бути ближче до нього.
Звичайно ж, це дрібниці. І дурниці. Хоч як приховували від Патріарха ці незгоди, він, мені здається, відчував їх, але з властивою йому мудрістю вигляду не показував. І правильно. Бо кредо Філарета – єдність: і в Україні, і в діаспорі. Іншого не дано. Патріарх вловлював загальний настрій, загальний потяг до Києва – і саме в цьому вбачав історичну перспективу.

В ГОТЕЛІ У ТИЩЕНКІВ

Звичайно, зупинитись можна було б і в самому Чикаґо: і готель був би не набагато дорожчим, і рівень обслуговування не гірший, і гостям було б зручніше. Та коли Патріарха запитали, де краще – у самому місті в першому-ліпшому готелі чи за містом, але в українця, – Філарет відповів:
– Треба підтримати свого.
Так ми опинилися у панства Тищенків – Тамари та Івана.
Готель як готель – типовий, придорожній. Назва “Рамада” є не власною назвою цього готелю, вона означає систему таких закладів, які мають відповідати стандартам, прийнятим для цієї системи. Власники, звичайно ж, Тищенки. Вони мають два готелі – в другому хазяйнує син, а батько лише наглядає. У нашому ж, крім батька й матері, працюють ще дві доньки – висока і міцна Надя та тендітна і гнучка, мов лоза, Ніна. Я не обмовився, коли сказав: працюють. Тут працюють усі: і батьки, і діти, не гребуючи ніякою роботою. Звичайно, в готелі і в готельних ресторані та барі є обслуга, але й Тищенки-батьки і Тищенки-діти при потребі стають до каси, приймають і розселяють клієнтів, беруть у руки розноси і виконують роль офіціантів. Діти, як і інші наймані працівники, отримують за свою роботу платню. Кожен, як і належить в Америці, має своє авто; тож, коли збираються разом, п’ять різних марок автомобілів припарковується біля готелю.
Це дуже симпатична і вродлива пара – Іван і Тамара. Іван – високий та стрункий, з густою, ледь посрібленою чуприною, завжди підкреслено ввічливий, часто особисто обслуговував нашу делегацію під час трапези, і робив це вміло й вишукано. Йому допомагала донька Надя. Дружина Тамара, красива кароока, з пишною зачіскою жінка, сиділа з нами за столом і пасла оком – чи все гаразд, чи не допущено якоїсь похибки. А коли виникала потреба, також підводилась і допомагала чоловікові.
Тамара гостра на язик, в кишеню за словом не лізе, тому з нею завжди було цікаво говорити. В одному з інтерв’ю газеті “Час і події” на запитання, хто верховодить у її родині, Тамара відповіла: “Звичайно, Іван. А я – помічниця, його права рука”.
Думаю, Тамара по-жіночому мудро злукавила, щоб зробити приємне Іванові. Насправді ж, не тільки у мене склалося враження, що саме вона – головна постать у родині. Ні, вона не покрикує на інших, не командує, не роздає вказівок наліво й направо. Але на неї зважають, до неї придивляються, до її голосу прислухаються, їй догоджають. Бо люблять і поважають – і чоловік, і діти.
Тамара народилася в Ганновері (Німеччина), в таборі для переміщених осіб, де перебували її батьки. Звісно, з дитинства довелося вивчати німецьку. Потім, коли родина переїхала до Бразилії, довелося братися за іспанську. Через 12 років опинилися в Америці і змушена була студіювати англійську. Але з колиски вслухалась в материнську мову, запам’ятовувала мелодійні мамині пісні, і пишається тим, що любов до рідного слова увібрала в себе з материнським молоком. Тому українською Тамара говорить зовсім чисто, як говорять у материковій Україні, без того своєрідного акценту, такого властивого українцям, що на довгі роки були вирвані з рідного мовного середовища. Діти так говорити по-українськи не можуть, чоловік, до речі, також. Ерудована, співуча, контактна, Тамара кохається у мистецтві, любить оперу і симфонічну музику, радо відвідує естрадні концерти. Якщо забиваються в ці краї знамениті співаки з України, Тамара вважає за обов’язок прийняти їх у своєму готелі, – тут зупинялися, зокрема Тарас Петриненко та Павло Дворський. Зрозуміло, що така багата й емоційна натура приречена бути в родині духовним стрижнем.
Тищенки робили все для того, щоб ми почувалися у них, як удома. Вони оточили особливою увагою й піклуванням Патріарха Філарета. Часом у цьому перебирали міру. Де б не перебувала наша делегація, ні Патріархові, ні будь-кому із нас не загрожувала жодна небезпека. І раптом ми дізнаємося, що для Патріарха найнято професійних охоронців. Наші кімнати розташовані по один бік коридора, тільки рипнеш дверима, як відразу прочиняються двері навпроти номера Патріарха, і пильне око спостерігає: хто заходить, хто виходить.
Охорона супроводжувала скрізь: її машина не відставала від того авто, в якому їхав Патріарх, в церквах охоронці стояли серед парафіян і пильнували, на зустрічах і прийняттях спостерігали віддалека, в готелі снідали і вечеряли за одним з нами столом. Навряд чи подобалось Філарету те, що його охороняли, але він не втручався, дотримуючись правила, що в чужий монастир зі своїм статутом не ходять.
Коли ми познайомились з охоронцями ближче, з’ясувалося, що це хлопці з України: Олександр Кульчицький зі Львова та Андрій Кривко з Черкас. Обидва рослі, спортивні, треновані. Служать в компанії “Метро секюріті форс”, заробіток погодинний, жити можна. До цього працювали на різних роботах. Обидва мають вищу освіту. Обох до Америки привела неможливість реалізувати себе в Україні. Коли я запитав, як це розуміти, Олександр коротко розповів про себе:
– Я педагог за фахом. Мовник. Коли з’явилась можливість вільного підприємництва, зайнявся бізнесом. Відкрив ресторан, створив друкарню. Та швидко зрозумів: в Україні я нікому не потрібен. Держава через податки відбирає все, роздягає догола. Чесність не в пошані. Щоб вижити, маєш давати хабарі: податківцям, пожежним, міліції, сан-
епідемстанції. І нема числа тим, що беруть. Тому й виїхав. Тут теж не з медом, але стабільні і відомі правила, які ніхто не змінює по ходу гри… Якщо маєш роботу, житимеш по-людськи.
Не знаю, чия це ідея – найняти охорону, – але, її наняли. Зрозуміти господарів можна: Чикаґо має славу бандитського міста, а тут такий гість... Краще перестрахуватися, щоб нічого прикрого не трапилось – адже береженого і Бог береже.
Іван Тищенко втішений тим, що Патріарх зупинився в нього – це дуже висока честь, це добрий імідж в очах православної української громади. Тим більше, що час осінній, коли попит на готелі зменшується.
Тищенки – жертовні люди. Так само й по-американськи парадоксальні. Можуть з одного боку, не шкодуючи, пожертвувати тисячу-другу доларів на духовну семінарію в Києві, можуть влаштувати за власний кошт щедру прощальну вечерю на п’ятдесят-сімдесят осіб, а з другого – економити якісь центи. Така риса американського життя – уміти рахувати гроші, бути ощадливим. Бо справді не легко дається кожен цент...
Сюди, до готелю, щоб зустрітись з Патріархом, приїздили різні люди. Ті, що зблизька, впоравшись, від’їжджали додому; ті, що здалеку, зупинялися, на ніч; але і ті, й інші, як правило, трапезували разом з делегацією, і за столом текла спокійна бесіда.
Будівельник-дорожник Олександр Полець з дружиною Валентиною приїхав за 400 миль з Міннеаполіса (штат Міннесота), щоб зустрітися з Патріархом. Гість розповів, що його парафія святого Михаїла ще не належить до Київського Патріархату, але до цього йдеться, бо прихильників Києва тут чимало.
– Ми маємо бути з Україною, – твердо підкреслював п.Полець. – Я вжахнувся, коли дізнався, що наші владики без нас женили нас, тягнучи всіх під Константинополь. Треба, щоб наші парафії були дружніші і єдиніші у прагненнях. Я навіть статтю написав “Станьмо церквами-побратимами…”
Тут же, в готелі, відбулося засідання громадського комітету руху “Українці Америки за Київський Патріархат”. Відкрив його голова комітету Василь Косогор – небагатослівний, дещо навіть флегматичний чоловік, який, проте, працював наполегливо й послідовно, тягнучи лямку громадської роботи, як віл воза. Розмова була відверта і принципова про те, що діяти та як розвиватимуться події в УПЦ у США. Ось деякі висловлені думки.
Георгій Сиволап (Каліфорнія): Нас невелика група, але спокійно і послідовно ведемо справу до того, що маємо бути разом з Київським Патріархатом.
Тарас Кохно (Іллінойс): Є два шляхи: або через Істамбул, куди нас тягнуть бавнд-бруцькі владики, працювати на Москву, або відходити до Києва і працювати на Україну.
Священик Ярослав Шеметько: Я належу до Київського Патріархату і альтернативи цьому не бачу.
Тарас Гнип (Каліфорнія): Гірко за бавнд-бруцьких владик, які повернули оголоблі не в той бік. А нас просто обдурили. Тому наша група твердо вирішила – з Бавнд Бруком нам не по дорозі.
Диякон Володимир Гордіїв (Колорадо): Наша позиція чітка. Я зачитаю резолюцію поширеного засідання управи та контрольної комісії парафії Свято-Покровської церкви в Денневері. Отже:
1. Для уникнення поділу і розбиття УПЦ у США пропонуємо скасувати рішення єпископату і попереднього Собору про підлеглість нашої Церкви Константинопольському Патріархові, залишивши її в попередньому статусі незалежної Української Православної Церкви у США на чолі з митрополитом.
2. Якщо ж 15-й Собор висловить необхідність належати до якогось Патріархату, то таким Патріархатом має бути тільки Київський Патріархат, приналежність до якого ми й рекомендуємо на затвердження 15-им Собором УПЦ у США.
Патріарх Філарет, як завжди, стримано і виважено висловився з порушених проблем. Зокрема він сказав:
– Щодо прийняття парафій Української Православної Церкви у США під омофор Київського Патріархату скажу відверто: ми не хочемо, щоб нас звинувачували у втручанні у внутрішні справи УПЦ в США. У нас немає наміру розділяти українську діаспору, ми хочемо зберегти її в єдності. Стимулювати штучно відхід парафій від УПЦ у США некорисно, бо створить напругу між Києвом і Бавнд Бруком. Ми хочемо, щоб українська діаспора була духовно єдина і молитовно поєднана зі своїм історичним національним духовним центром – Києвом.
Водночас ми приймаємо під омофор Київського Патріархату ті парафії, які не хочуть підпорядковуватися Константинополю, а хочуть бути з Києвом. Вони, власне, Бавнд Бруком через це відкинуті. Ми не можемо у цей відповідальний для них час вибору залишити їх наодинці, без духовної і моральної підтримки.
Українці тут є громадянами США – і це слід цінувати й бути добрими громадянами. Але треба зберегти любов до своєї материзни – адже кров і ґени у вас українські.
Ще раз хочу наголосити: через відсутність єдності нас постійно поборюватимуть. Ось чому свої погляди, своє особисте, свої амбіції слід підпорядковувати українським національним інтересам. І я твердо переконаний: в Україні буде єдина національна помісна православна церква – це Українська Православна Церква Київського Патріархату. І ніякого Московського Патріархату на території незалежної України не буде. Це детерміновано самою історією, і справа тільки часу, коли це станеться.

ДИВОВИЖНА КАТЕРИНА

Специфіка журналістської професії передбачає якомога ширше спілкування з різними людьми. Розмови з ними дають багатий матеріал для роздумів. Те, що заварилося в Українській Православній Церкві у США з вини керівників Бавнд Бруку, сколихнуло не тільки православну, а й греко-католицьку українську діаспору в Америці (і не тільки в Америці). Очевидно, є різне ставлення до дрейфування Бавнд Бруку у бік Константинополя: комусь байдуже, до кого тяжіти – до своїх чи чужих; хтось обманутий владиками і не знає істини. Але нам здебільшого траплялися справжні патріоти, які принципово не могли примиритися з підступним кроком Бавнд Бруку, бо всім серцем були з Україною і Києвом. Це й зрозуміло: ми приїхали з України, і в їхніх очах уособлювали її; нашу позицію знали із газет та радіо і поділяли її; нарешті, ми належали до оточення Патріарха, отже, це підносило нас в очах людей до рівня духовної близькості.
Хоч як би там було, але більшість людей, з якими нам доводилось стикатися під час поїздки, негативно ставились до переходу УПЦ в США під юрисдикцію Константинопольського Патріарха і різко критикували за це бавнд-бруцьких владик. До таких належить і чимала родина Кохнів, палких прибічників УАПЦ митрополита Липківського – про Валентина з Норт Порту (Флорида) уже згадувалось, а його брат Тарас запросив нас із Олександром Диким побувати у нього вдома. Тим більше, що до нього приїхала сестра Катерина із Вашингтона і є нагода познайомитись. Ми охоче погодились, бо знали – всі Кохни цікаві, неординарні люди.
Та не одні Кохни підтримують орієнтацію на Київський Патріархат і критикують Бавнд Брук – це стало типовим для громадської думки української діаспори загалом. Окремі її представники надто радикальні і критичні в оцінці того, що сталося, і висловлюються відверто й рішуче, не дуже добираючи слів. Наприклад, архіпресвітер Сергій Кіндзерявий-Пастухів публічно заявив, що єпископи “своєю поведінкою демонструють неповагу до старших і мудріших, поводяться ароґантно з тими, яким зобов’язані служити (зустрінути київського Патріарха з’явився білоруський митрополит Ізяслав, а наші єпископи прислали тільки авто з водієм!)… Прилюдно признаюся: мені соромно за наш “духовний провід”. Тільки подумати: у важливий момент становлення Матері-церкви (української, київської) покинули її і поповзли в обійми (“під омофор”; придумати ж таке!) імперської політики римів. В Україні – до єретичної Москви…а тут – до Патріарха Варфоломея в Істамбулі” (“Сіяч”, №178).
К.Гордієнко ще різкіше висловився у листі до митрополита Константина і єпископа (так у листі. – В.К.) Антонія, адресованому до Бавнд Бруку:
“В цей час, коли Україна стала незалежною державою, Ви відвернулися від неї і пішли в найми до греків, Ви ж зрадники УАПЦ, ганьба Вам!”.
І це я вибрав з листа найтолерантніші вислови, відкинувши, м’яко кажучи, найбільш експресивні слова.
Дещо парадоксально і не без сарказму за формою, але глибоко за змістом висловився православний Микола Міщенко, вітаючи парафіян греко-католицької церкви святого князя Володимира і Ольги в Чикаґо з нагоди 30-річчя її заснування:
“Як ви знаєте, паралелі – це рівнобіжні лінії, розділені простором, які не перехрещуються. Однак наша лінія перехрещена православієм, а ваша – католицизмом. Ми всі є нащадками колись могутньої держави кн. Володимира Великого. Тільки у вас Володимир Великий – католик, у нас – православний. Ви маєте церкви римо-католицькі, греко-католицькі, а ми маємо – Вселенського Патріархату, Московського Патріархату, Київського Патріархату, канонічні, неканонічні, автокефальні соборноправні, ще й розкольницькі. Ви маєте Папу Римського, а ми маємо Патріарха Вселенського Істамбульського… Ви радієте, що служите містком з Риму на Схід, а ми радіємо, що служимо містком з Істамбулу на Захід.
То може вже час працювати над тим, щоб зблизити ці дві паралельні лінії в одну і щоб вона була перехрещена українським Патріархом!”
На найкрутіших поворотах історії, у найнапруженіші моменти, коли суспільна думка збентежена якоюсь подією і концентрується на ній, у людей виникає потреба висловитись якомога сильніше й образніше. І тоді вони звертаються до найпроникливішої зброї – поезії, хоча, можливо до цього не заримували жодного рядка. П. Меланик написав “Державну пісню” – не більше не менше – і є в ній такі, можливо не дуже майстерні, але дуже щирі слова:

Україно, Україно –
Наш багатий рідний край!
Боже милостивий, рідний
Ти нам єдність всім подай!

Ну й, звичайно ж, як і завше в таких випадках, прокидається народна творчість: не зовсім, можливо, толерантна, але дотепна і суттєва. Кілька таких народних епіграм мені потрапило до рук:
 
 

ВАРФОЛОМІЙ НА ЛАНЦЮЖКУ В АЛЕКСІЯ

Мелхезедек облесливий
З чорним піднебінням.
Турок Царя Небесного,
Перший із двох рівних.

ПРИРОДА ЕТНІЧНОГО ФІЛЕТИЗМУ

Етно-філетизм в натурі –
Твориво мистецьке;
Тут вселенський грецький турок,
Або грек турецький.

Автор невідомий, та видно досить освічений. Але передається з вух у вуха – значить, уже народна творчість. І не судімо суворо: козаки також писали листа турецькому султанові, не дуже стидаючись.
Та повернімося до родини Кохнів. Тарас у релігійних справах категоричний і безкомпромісний:
– Маємо єдиний шлях: парафія за парафією відходити від Бавнд Бруку і приєднуватись до Києва.
На цьому ґрунті відбуваються драми і розколи не тільки в громадському, але також і в родинному житті. Тарасів сват разом із зятем, які також є парафіянами церкви святого Андрія Первозванного, стоять на бавнд-бруцьких позиціях. І хоч більшість парафії спочатку висловилась за Київський Патріархат, що надзвичайно настрахало керівництво Бавнд Бруку, потім, завдяки різним процедурним хитрощам та індивідуальній обробці віруючих, вдалося проголосувати навпаки. Це і внесло напругу в сімейні відносини: свати спочатку перестали бувати один в одного, а потім стали взагалі уникати спілкування.
– Бавнд Брук особливо цупко утримує парафію святого Андрія Первозванного, – пояснює Тарас. – По-перше, це одна з найбільших парафій, і її перехід під Київський Патріархат викликав би ланцюгову реакцію в усій УПЦеркві в США. По-друге, храм зовсім новий, недавно побудований, і обійшовся парафіянам у три мільйони доларів – от і бояться випустити такий ласий шмат.
Тарас, як і його брат Валентин, також інженер-будівельник. Очевидно, саме тому в його добротному будинку продумано все, щоб було зручно й приємно. Якщо Валентин має дім на березі каналу, то Тарас біля хати викопав чималий ставок, розчистивши природні джерела, обклав береги дубовими обаполами, зарибив цю свою водойму. Порибалити нам було ніколи, щоб навіч пересвідчитися, що водиться тут  о-такенна риба, тому довелося вірити господареві на слово.
Тарас і його дружина Ліда живуть самі: син Юрій та доньки Наталка й Марта давно відділені. Але цього дня в домівці Кохнів було весело й гамірно. Найбільше шуму зчиняли п’ятнадцятирічний внук Алекс та сімдесятирічна сестра Катерина, яка спеціально прилетіла з Вашингтона, щоб побачити Патріарха Філарета. В характері обох родинні кохнівські риси – непосидючість та гамірливість. Підліток не вгаваючи, задавав запитання, звертаючись далеко не чистою українською мовою, але по-американськи на “ти”: ти звідки приїхав? з Києва? з Патріархом? а хочеш побачити мій намет? Катерина ж запитань не задавала, але сама строчила, як з кулемета – літературно правильною мовою, не без ораторського хисту.
О так, українці, де б не були, мають дбати про Україну. Ми православні – навіщо нам греки? навіщо нам турки? навіщо нам Москва? у нас є Київ; у нас є свій Патріарх.
Катерина – унікальна особистість: ерудована, грамотна, активна громадська діячка, науковець і політик. Народилась у Млієві на Черкащині, як вона сама каже – біля козацької столиці Чигирина. Хрещена у хаті нині відомого всім українського селекціонера і мецената Симиренка (“Поклали мене на покутті, де сидів колись Шевченко”).
Батько – отець М. Кохно був репресований і розстріляний в концентраційному таборі під Хабаровськом. Діти жорстоко переслідувались. Катерина почала здобувати вищу освіту під час війни на окупованій території: в 1942 році у Харкові, а потім у Вінницькому медінституті. При наступі Червоної Армії емігрувала на захід – місця для дітей “ворога народу” в Радянськім Союзі не було. В 1945–1950 роках завершувала освіту в Українському Вільному Університеті у Мюнхені, де успішно захистила докторат з філософії. 1950 року виїхала до Америки. Її докторська дисертація “Критичний аналіз основ комунізму та совітської освітньої системи” здобула визнання і була перекладена на англійську мову. З 1952 по 1956 рік студіювала у знаменитому Колумбійському університеті, який тоді очолював також знаменитий генерал Ейзенхауер.
Коли Ейзенхауер став президентом, Катерина була призначена дорадником Конгресового комітету по дослідженнях комуністичної агресії. З того часу вона не залишає державну службу, належить до близького президентського оточення, не припиняє наукову і творчу працю. Двадцять п’ять років вона викладає в найзначніших університетах Америки, бере участь в актуальних наукових дослідженнях, українські проблеми в радянський період висвітлені в книзі “Народовбивство в Україні”. Та чи не найбільших успіхів Катерина досягає у передвиборних президентських кампаніях.
Катерина не по літах жваво підхоплюється, дістає свою архівну теку, показує фотографії, де вона зафіксована з президентами Рейганом і Бушом, грамоти і подяки з президентськими підписами. 1981 року отримала нагороду Перемоги від президента Рейгана, а 1982 року – виняткову нагороду (“Presidential Achievent Award”) від нього ж. Коли Рейган був обраний президентом на другий термін, Катерина Кохно була відзначена спеціальною золотою нагородою (“Golden Award”).
Досвідчений оратор на найвищих форумах, відомий науковець, загартований організатор виборів, Катерина хвилюється до сліз, коли згадує Україну.
– Вперше після еміграції я відвідала Україну через 54 роки, – розповідає розчулено жінка. – Уявляєте – вперше на святій землі Софії Київської, яка знала митрополита Липківського! Поклонилася могилі Патріарха Володимира. Потім пішла до директорки заповідника і попросилась помолитися у святій Софії. Впала на коліна і стала крізь сльози радості від того, що на рідній землі, у рідній Софії, казати українською мовою “Отче наш”…
Трохи заспокоївшись, Катерина додала:
– То як же ми можемо відмовитись від наших українських святинь? Як же ми можемо піти під Константинополь? Ми так довго чекали незалежності, ми так настійливо боролися за неї! І тепер, коли Україна стала самостійною, коли їй, як ніколи потрібна моральна підтримка світової української діаспори, – зрадити, піти під грека? Та треба розум, совість і почуття патріотизму мати…
Ми переночували у Кохнів, а вранці Тарас одвіз нас на летовище. Тут наша делегація розділилась: я з благословіння Патріарха мав летіти до Нью-Варка – потелефонували мої приятелі зі штату Нью-Джерзі і запитали, чи не погодиться Патріарх Філарет відправити панахиду по жертвах голодомору у православному храмі разом із бавнд-бруцьким священиком та взяти участь у бенкеті, який вони хочуть організувати на його честь? Патріарх у принципі не заперечував, але нагадав, що дав обіцянку владикам Бавнд Бруку служити спільно тільки тоді, коли буде запрошення як від парафіяльної ради, так і від настоятеля храму, і порушувати свою обіцянку не може. Я зголосився поїхати раніше до Нью-Джерзі і на місці простежити, щоб усе робилося так, щоб не поставити Патріарха в делікатне становище. Тим більше, що у мене був і свій інтерес у тих краях: мав запрошення побувати на масовій такій же панахиді по жертвах голодомору в Нью-Йорку, яку організовував Український Конгресовий Комітет Америки, та відвідати дев’яносторічного хворого Василя Барку в Ґлен Спей (Glen Spey) – знаного в світі письменника, філософа, богослова.
Філарет погодився, щоб я змінив маршрут. Решта ж делегації дотримувалась заздалегідь погодженого плану і летіла до Клівленда та Детройта відвідувати парафії Київського Патріархату.