ЗМОВА СТАЛІНА З ЦЕРКОВНИКАМИ

Розгром сталінською репресивно-каральною системою Української Автокефальної Православної Церкви на початку 30-х років логічно випливав з ідеології і політичної практики марксизму-ленінізму, яка вкладалась у поняття войовничого атеїзму. Релігія – опіум для народу, – вважали комуністи і діяли відповідно, виходячи з цього постулату. Висаджували в повітря найвеличніші храми – духовні святині народу, вилучали (точніше – грабували) церковні цінності, примусово закривали самі церкви, перетворювали їх у клуби і складські приміщення, переслідувались священики. І, як завжди, у Києві діяли за принципом: коли в Москві нігті стригли, тут пальці обтинали. Ось витяг із протоколу №37 засідання Політбюро ЦК КП(б)У від 14 квітня 1922 року, підписаного Д.Мануїльським (присутні: Петровський, Фрунзе, Затонський, Косіор та інші):

“Слухали: Про вилучення цінностей з церков…
Ухвалили: а) Призначити під головуванням т. Скрипника центральну комісію по вилученню цінностей з тт. Єрмошенка, Манцева і Владимирова, на яку покласти персональну відповідальність за успішне проведення цієї роботи.
б) Надати центральній комісії всі повноваження і права аж до адміністративного арешту і передачу під суд за невиконання її розпоряджень і бездіяльність, доручивши т. Петровському провести в радянському порядку.
в) Доручити комісії розіслати на місця від імені ВУЦВКу і РНК телеграму про накладення на осіб, винних у приховуванні церковних цінностей або інвентарних списків, важкої кари, аж до вищої міри покарання.” (Чорна книга України. Київ, Видавничий центр “Просвіта”, 1998, с.49).

Коментарі тут зайві.
Намагаючись ослабити духовний вплив церкви на народ, комуністичний режим силоміць виривав у людей віру в Бога, насаджуючи натомість догму про світле майбутнє, підрізав під корінь християнські моральні цінності, намагаючись замінити їх т.з. моральним кодексом будівника комунізму. Все це не приживалося, люди чинили йому внутрішній опір, а якщо й спостерігалося найменше просування в цьому напрямі, то це були кроки до зневіри та обездуховлення суспільства.
Народна мудрість спостережливо підмітила: мужик не перехреститься, доки грім не вдарить. Під час нацистської навали спостерігалось різке зростання релігійності людей. Вище радянське державне керівництво наочно відчуло, яку роль може зіграти церква у зміцненні морально-політичної єдності суспільства. Сталін, колишній семінарист, а потім найбільший безбожник, звертається по радіо до народу, як звертаються духовні пастирі: Дорогі браття і сестри!
 Сталін збагнув, що потрібні певні корективи в державній політиці щодо церкви. Тим більше, що німці на окупованих територіях терпимо ставилися до релігійних почуттів населення і не чинили перешкод відкриттю православних церков, чим в очах людей вигідно відрізнялися від більшовицьких войовничих атеїстів. Тому, не змінюючи атеїстичної сутності своєї політики, Сталін вирішив скористатися релігійним піднесенням в країні під час війни, щоб спрямувати духовні почуття народу в потрібне йому русло. Для цього довелося дещо змінити ставлення до ієрархів Російської Православної Церкви, виявом уваги та матеріальними благами привернути їх на свій бік, а простіше – купити їх оптом і на пні й цим підпорядкувати інтересам режиму. Як це відбувалося практично, досліджує на підставі архівних документів доктор Іван Білас у своїй монографії “Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953” (Книга перша. Київ, “Либідь” – “Військо України”, 1994, с.297–308).
Восени 1943 року, коли ще гуркотіла війна, але вже намітився у ній перелом на користь Червоної армії, Сталін у присутності Берії та Маленкова поставив кілька запитань полковникові держбезпеки Карпову, спеціально для цього викликаного на дачу вождя, які стосувалися Російської Православної Церкви. Сталіна цікавили особи митрополитів Сергія (Страгородського), Алексія (Симанського) і Миколая (Ярушевича) та їхнє матеріальне становище; зв’язки РПЦ із закордоном; хто є патріархами Вселенським та Єрусалимським; яка кількість парафій РПЦ і загальна чисельність єпископату тощо.
Вислухавши вичерпні пояснення начальника відділу НКДБ СРСР, що займався питаннями релігії в країні, полковника Карпова, Сталін висловив думку про доцільність створити спеціальний орган, який би здійснював зв’язок з керівництвом церкви, а держава через нього могла б контролювати діяльність РПЦ і спрямовувати її в потрібному напрямі. Таким чином була задумана Рада у справах Російської Православної Церкви при Раднаркомі СРСР. Її першим головою і став полковник держбезпеки Карпов. Але ще того ж дня, 4 вересня 1943 року, за першим покликом митрополити Сергій, Алексій і Миколай прибули до Кремля і були прийняті Сталіним. Останній сказав, що уряд знає про патріотичну роботу церкви з перших днів війни, вдячний за це її керівництву, і запропонував владикам висловити міркування щодо наболілих питань.
Митрополит Сергій скористався цим і попросив, щоб уряд дозволив зібрати архієрейський Собор, який би обрав патріарха та Синод із 5–6 архієреїв як дорадчий орган. Це дало б змогу централізувати керівництво Церквою – адже в країні з 1935 року відсутній Синод. Митрополити Алексій (Ленін-
градський) та Миколай (Київський і Галицький) підтримали цю пропозицію, лицемірно підкрес-
ливши, що вони вважають цілком канонічним обрання патріарха на архієрейському Соборі, адже церкву незмінно очолює протягом 18 років патріарший місцеблюститель митрополит Сергій.
Отже, сценарій політичного спектаклю під виглядом архієрейського Собору був розроблений органами держбезпеки під пильним оком “вождя народів”. Митрополити взяли в ньому активну участь. На запитання Сталіна, який титул матиме патріарх, митрополит Сергій висловився за титул “патріарха Московського і всієї Русі” і вождь на це погодився.
Щодо запитання про терміни проведення Собору, то владики вважали, що підготовка може зайняти місяць. Сталінові нетерпеливилося, і він запитав, чи не можна проявити “більшовицькі темпи”? Карпов зрозумів вождя правильно і запевнив, що при наданні урядом літаків для доставлення єпископату, можна впоратись за 3–4 дні. Тут же було вирішено, що собор збереться через чотири дні, 8 вересня 1943 року. Це влаштовувало обидві сторони – в обох були свої причини поспішати. Митрополит Сергій у цьому разі терміново ставав патріархом, а очолювана ним Церква зайняла б привілейоване становище в країні; Сталін прискорено отримував кишенькову Патріархію, а Церква стала б ґвинтиком державного механізму.
Однак на цьому торги не завершились. Митрополити виговорили дозвіл відкривати курси для підготовки церковних кадрів при деяких єпархіях, але Сталін пішов далі, запропонувавши відкрити при потребі духовну академію та семінарії. Митрополит Алексій посмілішав настільки, що попросив надати право священнослужителям бути членами виконавчих органів церков, завдяки чому вони могли б прямо впливати на розподіл фінансів церковних кас. А ще – щоб єпархії могли відраховувати безпосередньо грошові суми у касу центрального церковного апарату на його утримання. Митрополит Миколай запропонував надати єпархіям право відкривати власні свічкові заводи. Сталін усі ці пропозиції підтримав. Більше того, заявив: якщо треба тепер чи в майбутньому, держава зможе виділити відповідні субсидії церковному центру.
Знав “вождь народів” слабинку владик Російської Церкви, тому впевнено начіплював необхідного живця на гачок: адже був небезпідставно переконаний, що від субсидій не відмовляться, а, отже, відслужуватимуть. І він пішов ще далі, сказавши, що знає, в яких несприятливих умовах живуть владики: квартири тісні, з транспортом сутужно, продукти доводиться купувати на базарі. Відразу ж і пропозиція: скажіть, які маєте потреби і що ви хотіли б отримати від уряду. Митрополит Сергій попросив приміщення колишнього ігуменського корпусу Новодівочого монастиря під резиденцію Московської патріархії, не відмовився також від допомоги транспортом, а щодо продуктів, то вирішив не зариватись – їх можна купувати й на базарі.
Сталін знову робить широкий жест: приміщення, які попросили, не впорядковані, потребують ремонту; уряд надасть цілком пристойний триповерховий особняк, що його займав раніше колишній німецький посол; буде виділено також 2–3 автомобілі з бензином; та й продукти купувати на базарі незручно й дорого – забезпечуватимуться продуктами від держави і за державними цінами.
Владики продалися дуже просто, і коли Сталін завів мову про Раду у справах Російської Православної Церкви, вони легко заковтнули і цю наживку, сердечно подякувавши урядові й особисто товаришеві Сталінові за таку прекрасну ідею.
Далі все відбувалося за сценарієм. На ієрархів московської церкви посипались щедрі подачки: приміщення для резиденції, приватні дачі, персональні автомобілі, харчування з кремлівського розподільника на рівні з вищими партійними й державними чиновниками, ордени і можливість спілкуватися з “вождем народів” телефоном.
Отут і виникає закономірне запитання: то хто ж такі керівники Російської Православної Церкви – покликані Богом пастирі людських душ чи куплені Сталіним звичайні номенклатурні одиниці партії і держави?
Висновки робіть самі, знаючи, як і що відбувалось насправді.

ВОСКРЕСІННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Змова Сталіна з ієрархами Російської Православної Церкви ставила останню в залежність від тогочасного тоталітарного режиму: хочеш – не хочеш, а духовенству доводилось “відпрацьовувати” блага, які воно отримало від держави, що від неї церква конституційно була відділена. Іншими словами, РПЦ в Радянському Союзі, як і в давньоцарські часи, фактично стала одержавленою, хоч це всіляко приховували обидві сторони. Це суттєвий момент, оскільки прояснює ту методологічно-практичну спільність у поглядах і діях російських церковників і російських державників щодо України. Незалежно від того, хто очолював РПЦ та який режим панував у Росії, незважаючи на значні “тертя” між світськими та духовними владиками, що час від часу виникали між ними на різних відтинках історії, а моментами – утиски других першими, – незалежно від усього цього їхню глибинну спільність щодо України помітно неозброєним оком. Вона полягала в тому, що Росія в особі правлячої верхівки віками не визнавала (і тепер не визнає) права українського народу на власну державну незалежність, а церковна ієрархия, підступно (і підкупно) підпорядкувавши Московській патріархії Київську митрополію, після цього не визнавала (і тепер не визнає) права українського народу мати свою, незалежну помісну церкву.
Ось та спільна точка, в якій, як у фокусі, збігаються інтереси російських світських правителів і російських церковних ієрархів. У перших ці інтереси полягають у політично-економічному підкоренні України, у других – у духовному. У перших і других це підкріплюється не стільки теоретично-ідеологічними переконаннями, скільки цілком прагматично-матеріальними мотивами. Адже маючи в сусідах не самостійну державу, а фактично колонію, можна безкарно і безмірно експлуатувати як природні багатства цієї території, так і народ, який її населяє. Ось чому найбільшою загрозою для Москви було прагнення українців до самостійності й незалежності – політичної, економічної, духовної. Ось чому найменший вияв такого прагнення жорстоко придушувався силою – аж до фізичного винищення носіїв таких “крамольних” ідей.
Передумови для здобуття Україною державної незалежності почали визрівати з кінця 80-х – початку 90-х років. Ні ҐУЛАГи, ні мілітарна сила, ні репресивні органи, ні облудна ідеологія, ні послаблення тоталітаризму під назвою “перестройка” не могли вже порятувати новітню радянську імперію: відцентрові сили, викликані нестримним потягом поневолених народів до волі, виявились неспинними. Законодавчі органи колишніх союзних республік один за одним проголошують державний суверенітет, щоправда, поки що у рамках ще існуючого Радянського Союзу. Тодішні керівники того Союзу цей процес назвали іронічно “парадом суверенітетів”, не підозрюючи і не вірячи, що він стане незворотною реальністю.
 16 липня 1990 року, коли ще комуністична партія перебувала при владі, Верховна Рада, тоді ще Української УРСР, прийняла Декларацію про державний суверенітет України – також у рамках ослабленої, але ще існуючої імперії. Це стало поворотною віхою в історії української державності. Після невдалого путчу комуністичної верхівки, метою якого було за допомогою сили зберегти режим, Декларація про державний суверенітет була закріплена Актом проголошення незалежності України, прийнятого Верховною Радою 24 серпня 1991 року й одностайно підтриманого народом на Всеукраїнському референдумі 1 грудня цього ж року.
Першим із церковних ієрархів в Україні, що збагнув нову ситуацію, яку можна використати для унезалежнення Української Церкви від Москви, був тодішній екзарх України, митрополит Київський і Галицький Філарет. Використовуючи послаблення московського впливу, він, тоді за авторитетом і становищем фактично друга особа в Російській Православній Церкві, порушив питання про створення окремого церковного управління в Києві на базі екзархату РПЦ. Це був єдино правильний на той час – поступовий, поетапний і найбезболісніший – шлях до автокефалії. Москва за тих політичних умов змушена була піти на поступки і погодитись на певну автономність церкви в Україні, вважаючи це явищем тимчасовим. Так само тимчасовою вважав автономію і владика Філарет. Різниця лише в тому, що розуміли сторони цю тимчасовість по-різному. На думку Москви з часом усе має повернутися на круги своя, в розумінні ж Філарета автономія церкви в Україні – перший важливий крок до повної її автокефалії. А тимчасовий перехідний період потрібен для того, щоб підготувати віруючих, переважно зросійщених, до нового статусу церкви та привчити єпископат до самостійності, позбувшись запобігання перед Москвою, дати духовенству і зміцнити якісно новий ідеологічний стрижень, щоб у формуванні принципово нової церковної політики було на кого зіпертися.
Філарет давно виношував думку про відродження Української Національної Церкви, але тоді ще не було передумов для її реалізації. Під час поїздки з Патріархом по Америці я зустрівся з жінкою, яка в 1990 році була серед численних демонстрантів, які протестували проти Філарета, який приїхав до США як офіційний представник РПЦ. Їй тоді вдалося, разом з іншими, вигукуючи рішучі гнівні слова, впритул наблизитись до автомобіля, в якому їхав Філарет, і той, опустивши скло на дверцях, проказав неголосно в галасуючий натовп: “Буде Українська Церква, буде… Потрібен час.” Жінка розчула цю фразу, і була вражена нею. При нагоді я запитав Патріарха, чи пам’ятає він той епізод. “Так, – відповів Філарет. – Я не міг тоді відкрито підтримати вимоги демонстрантів щодо унезалежнення від Москви Української Церкви, хоч внутрішньо поділяв їх”.
Московські ієрархи змушені були погодитись з Філаретом: архієрейський Собор у жовтні 1990 року визначив Українську Православну Церкву як автономну, незалежну в управлінні і дозволив главу цієї Церкви обирати українським ієрархам, які в свою чергу обираються Священним Синодом і від нього отримують архієрейські хіротонії. Московський Патріарх Алексій ІІ видав першоієрарху УПЦ митрополиту Філарету благословенну Грамоту, яка підтверджувала і деталізувала рішення архієрейського Собору РПЦ. Забігаючи наперед, скажемо, що згодом Московська Патріархія зневажила свої ж рішення, оскільки Філарет пішов занадто далеко в унезалежненні від Москви, і доручила керівництво УПЦ слухняному і покладистому митрополиту Ростовському і Новочеркаському, керуючому справами РПЦ Володимиру (Сабодану), провівши для цього підступний і неканонічний Харківський собор.
Після проголошення самостійності Української держави питання незалежності української церкви постало ще з більшою гостротою. У новій ситуації автономія, тобто неповна самостійність, уже не влаштовувала. Єдино прийнятною була автокефалія, оскільки тільки вона усувала різні недоречності з погляду канонічних норм та створювала реальні передумови для об’єднання українського Православ’я в єдину національну Помісну Православну Церкву.
На початку листопада 1991 року в Києві з ініціативи митрополита Філарета скликається Помісний Собор Української Православної Церкви, який і проголошує її автокефалію. Українські ієрархи ще сподіваються, що Москва зрозуміє цей крок, тому й роблять спробу пояснити його у зверненні до Алексія ІІ, та з огляду на це ухвалюють постанови з реверансами у бік Москви. Філарет, глибоко розуміючи, що незалежній Україні потрібна самостійна православна Церква, сподівається ще, дотримуючись толерантності, дістати згоду Москви. У квітні 1992 року він виносить на Московський архієрейський Собор прохання “встановити історичну справедливість – надати повну канонічну самостійність Українській Православній Церкві”.
Але ці сподівання, хоч і були викликані толерантністю та шляхетністю Філарета, його орієнтацією на чесний і відкритий шлях, виявились наївними і нереальними. Надто далеко зайшов Філарет у напрямі незалежності, що абсолютно не вкладалося у плани Москви. Камінь із пазухи Московської Патріархії був витягнутий назовні: проти нього розв’язується кампанія шельмування та очорнення. Ціла низка єпископів, що підтримали Філарета на Соборі, стала на шлях зради. Церковна Москва, щоб перешкодити відродженню Української Православної Церкви, пішла на крайнощі – всупереч здоровому глуздові і канонічним нормам позбавила митрополита Київського і всієї України духовного сану.
Однак засушити зерна українського духовного відродження уже було неможливо. Та дечого добитися противникам української духовної єдності вдалося: на початок 1992 року в Україні практично було аж три православні церкви – Українська Православна Церква на чолі з митрополитом Філаретом, новоутворена, яка називалася “Українська Православна Церква”, але була під юрисдикцією Москви (митрополит Володимир Сабодан), та Українська Автокефальна Православна Церква під керівництвом Патріарха Мстислава.
25–26 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на якому УПЦ (Філарет) та УАПЦ (Мстислав) об’єдналися в єдину церковну структуру – Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Попри розколи і провокації (прибічники Сабодана навіть намагалися захопити Свято-Володимирську катедру та резиденцію митрополита Філарета) Собор, в якому взяли участь 104 делегати з усіх єпархій України, утворив Священний Синод та Вищу Церковну Раду об’єднаної Церкви, Патріархом обрав Мстислава. Собор, враховуючи вік Патріарха (94 роки) та його перебування за межами України (у США), запровадив за аналогом УАПЦ митрополита Липківського посаду заступника Патріарха, на яку обрав митрополита Філарета.
Створення єдиної Помісної Української Православної Церкви виявилась справою непростою, воно зіт-
кнулось зі значними об’єктивними та суб’єктивними труднощами, в тому числі зі спротивом українофобів і п’ятої колони. Уже наприкінці 1992 року архієпископ Петро та протоієрей Володимир (Ярема) заявили про свій відхід від УПЦ КП; їх підтримала незначна кількість парафій і вірних. 11 червня 1993 року після смерті Патріарха Мстислава в Америці вони утворили ще одну церкву з назвою УАПЦ. Деякі історики церкви між тим, що сталося, проводять паралелі з 20–30-ми роками, коли для роздрібнення духовного життя та зруйнування УАПЦ Липківського тодішні “компетентні органи” практикували створення паралельних до неї структур.
Всеукраїнський Православний Собор після смерті Мстислава обрав новим Патріархом Київським і всієї Руси-України владику Володимира (Романюка) – багаторічного в’язня сталінських ҐУЛАГів, сучасного великомученика за віру та Україну. Але тиск доморощених і зарубіжних українофобів на УПЦ КП не тільки не припинявся, а всіляко посилювався. І Патріархові Володимирові та його заступникові митрополитові Філаретові доводилося докладати неймовірних зусиль, щоб зберегти Церкву та її єдність.
Кульмінаційною точкою шалених атак на УПЦ КП з метою її зруйнування і деморалізації стало криваве побиття спецпідрозділами міліції мирної похоронної процесії на майдані біля святої Софії під час поховання Патріарха Володимира 18 липня 1995 року. Документальних підтверджень немає (їх і бути не може), але подейкують, що то було бажання московського Патріарха Алексія ІІ, підтримане московським правителем Єльциним, – щоб в жодному разі не поховали Патріарха УПЦ КП на території святої Софії. Бо це утвердило б в очах людей авторитет Київського Патріархату, бо це додало б сили Українській Православній Церкві, бо це означало б визнання владою собору святої Софії українською національною святинею і її приналежність до української національної Церкви.
Це бажання українська влада (точніше – влада в Україні) задовольнила, не зупинившись навіть перед застосуванням сили до ні в чому не винного народу. Та це не тільки не зруйнувало УПЦ КП, а навпаки – віднесло її до рангу великомучениць, підвищило її духовний авторитет, ще тісніше згуртувало навколо неї вірних. Що й дало митрополиту Філаретові підстави образно сказати, що святійший Патріарх Володимир своєю смертю, можливо, зробив більше, ніж своїм життям.
20 жовтня 1995 року зібрався Всеукраїнський Православний Собор – його представляли 173 делегати та понад 150 гостей, в тому числі близько п’ятдесяти з діаспори. А перед тим митрополит Філарет зробив чергову спробу об’єднання, звернувшись відповідно до митрополита УПЦ МП Володимира (Сабодана) та Патріарха УАПЦ(н) Димитрія (Яреми): “…покладемо край нашим чварам та розладу! Єднаймося в Єдину Українську Національну Помісну Соборну Церкву в ім’я Бога й України!… Станьмо до спільної молитви на Святому Всеукраїнському Православному Соборі!” (Цитується за “Православним Церковним Календарем–1999”, с.101).
Голос Філарета не був почутий. Принаймні, жодної реакції на звернення від владик Володимира та Димитрія не було: на словах вони ніби й не проти єднання, але на ділі нічого з цього не виходило: або кожен з них це єднання розумів по-своєму, або вони не вільні були у власному виборі. Собор відбувався без участі представників цих Церков. Патріархом Київським і всієї Руси-України був обраний митрополит Філарет: 160 делегатів проголосували за нього, 4 – проти, 9 – утримались.
Перефразовуючи відомий вислів, з усією певністю можна стверджувати, що митра Патріарха така ж нелегка, як і шапка Мономаха. Предстоятелю Української Православної Церкви, главі Київського Патріархату доводилось працювати у складній атмосфері. З одного боку – постійні нападки українофобів. З другого – зловісні підступи п’ятої колони. З третього – при зовнішній декларації вищим керівництвом держави принципу рівного ставлення до всіх церковних конфесій, влада у центрі та місцях явно підігравала Церкві, що перебуває під Москвою. З четвертого – плодяться різні сектантські осередки, з українського телеефіру, купленого на чужі гроші, лунають голоси заїжджих з далеких країв проповідників: негри ламаною російською мовою або англійською в перекладі на російську вчать українців, які мають тисячолітні християнські традиції, любити Ісуса Христа. І все це – на тлі людської зневіри від нужденного життя, духовного розбрату та церковних розколів. Але відроджена, можна навіть сказати, воскресла після більшовицького знищення Українська Православна Церква зі своїм духовним центром Київським Патріархатом живе, розвивається, набирається сили.
 
 

СВЯТІСТЬ КИЇВСЬКОЇ ЗЕМЛІ

Взаємини між Московською та Київською Церквами завжди були непростими і напруженими – вони породжені імперським способом мислення та імперськими діями, що тримаються на теорії “Третього Риму”. І жодна логіка, жодні аргументи не сприймаються московськими ієрархами – імперіалістична полуда засліплює їх. Так було в давнину, так є нині. Саме тому Москва відмовляє українському народові навіть тепер, коли він проголосив свою незалежну державу, мати свою незалежну церкву.
Обґрунтовуючи необхідність Україні мати єдину Помісну Православну Церкву, Патріарх Філарет у доповіді на скликаній з його ініціативи в лютому 1998 року до 2000-річчя Різдва Христового Всеукраїнській міжнародній християнській асамблеї справедливо зазначив: “Російська Православна Церква зробила у 1992 році стратегічну помилку, коли втрутилась у внутрішні справи Української Право-
славної Церкви, провівши неканонічний Харківський собор, який розділив ук-
раїнське православ’я на частини. Помилка полягає в тому, що Московська Патріархія підбурила російське православ’я проти українців, а українців – проти російського православ’я. А треба було б погодитися з рішеннями Помісного Собору УПЦ від 1–3 листопада 1991 року, що проголосив у Києві волю до автокефалії. Російська Православна Церква і Українська Православна Церква стали б рівними Помісними Церквами, між якими панувала б, як і має бути, братерська любов”. (“Православний Церковний Календар – 1999”, с.92).
Що ж, це не перша, на жаль, і, мабуть, не остання помилка Москви. Такою ж помилкою є невизнання УПЦ КП через її нібито неканонічність. Патріарх Філарет досить переконливо у тій же доповіді розтлумачив, що є канонічність (див. там же, с. 92 – 93). Канон – грецьке слово, що означає правило, норма, взірець. Вживати це слово стосовно церкви некоректно, оскільки в православному богослов’ї поняття “канонічна церква” або “неканонічна церква” просто не існує. Якщо навіть вжити слово канон щодо УПЦ КП, то відразу постають резонні запитання: чи відповідає УПЦ КП нормам Православної Церкви, чи зберігає вона православне віровчення, чи дотримується церковних канонів, чи має апостольську спадкоємність? В кожної тверезо мислячої людини відповідь буде однозначна: так! Адже УПЦ КП сповідує православну віру, дотримується церковних норм, її ієрархія має апостольську спадкоємність. Отже, вона відповідає всім засадам Православної Церкви.
То може вона незаконно проголосила автокефалію, тобто, не опираючись на православні канони? Але ж не існує канону утворення автокефальних церков – всі Помісні Церкви, які тепер вважаються канонічними, проголошували свою автокефалію самостійно, не чекаючи поки хтось зі сторони її дарує їм. Так, до речі, діяла і Російська Православна Церква, яка впродовж майже півтори сотні років не визнавалась канонічною, однак існувала.
Цікава з цього приводу думка керівника єпархії Української Православної Церкви у Західній Європі, на жаль, нині уже покійного, владики Анатолія (Дублянського), висловлена в листі до мене після нашої зустрічі у його квартирі в Новому Ульмі (ФРН):
“Апостольське 34-е правило каже, що “єпископам кожного народу належить знати першого між ними і визнавати його як голову”, а ряд інших канонів Православної Церкви говорить, що адміністративний поділ між Церквами має відбуватися згідно з поділом державним. А що він збігається і з національним, то особливо в ХІХ столітті постав чи відновив свою діяльність ряд таких авто-
кефальних Церков, як Елладська, Сербська, Болгарська, Румунська, а в цьому сторіччі – Албанська, Православна Церква в Польщі” (Віталій Карпенко. Українські студії під небом Баварії. Київ, 1998, с.93).
З приводу ж амбіційних претензій РПЦ на роль Матері-Церкви щодо УПЦ, хоч насправді, як ми вже переконалися, вона є для неї дочкою-церквою, то варто нагадати ще й таке. Ще до відділення нинішньої Московської Церкви від Київської митрополії, так само як і після цього, саме до Києва, Києво-Печерської лаври та інших київських святинь ішли на прощу віруючі – аристократи і міщани, цивільні і військові, купці і селяни. Ішли, як християни до Єрусалима, а магометани до Мекки. Ішли саме до Києва, хоч у країні були й інші значні центри богомілля. Ішли, бо саме київські місця славилися у  найвіддаленіших куточках своєю святістю, богоспасенністю, чудодійністю. А нинішні недоброзичливці кажуть про неканонічність УПЦ, на яку, мовляв, не сходить Божа благодать.
Притягальну силу київських пагорбів і святинь, на них розміщених, Олексій Братко-Кутинський відносить до другого за ліком із семи названих ним див чи феноменів України. І пробує пояснювати це науково, посилаючись на гіпотезу трьох, до речі, московських авторів – Н.Ф.Гончарова, В.С.Морозова, та В.М. Макарова – про залежність життя нашої планети та людності від структури її силових полів. За їхнім твердженням, Земля має ікосаедро-додекаедричний силовий каркас, який проектується на її поверхню у вигляді мережі з величезних трикутників і п’ятикутників. Система силових полів цієї мережі якраз і визначає у її певних вузлах найсприятливіші умови для розвитку живого – ці вузли є осередками поширення флори і фауни, центрами світових максимумів і мінімумів атмосферного тиску та сонячної радіації. З лініями і вузлами системи збігаються геологічні структури, поклади корисних копалин, шляхи міграцій птахів. За цією мережею розміщуються й усі відомі вогнища цивілізації, етногенезу, мовотворення. У центрі європейського трикутника якраз і розміщений Київ.
За десятиліття ця гіпотеза ніким спростована не була; навпаки, вчені – історики, археологи, філологи – знаходять лише їй підтвердження. Зрештою, й індійські йоги виявили в районі Києва наявність особливо чистих полів високих енергій. А вчені Інституту фізіології рослин (Т.П.Решетникова) експериментально довели, що з найдавніших часів наші історично найдальші предки уже використовували космічну енергію для розв’язання земних проблем. Вчені того ж Інституту (В.С.Стеценко та Т.П.Решетникова) виявили, що мумії святих Києво-Печерської лаври і сьогодні випромінюють цілющу енергію, трансформуючи її з космосу, і лікують так само, як живі екстрасенси. Бо ця енергія благотворно впливає на живі організми, захищає їх від радіації. Отже, є всі підстави вважати, що саме цей феномен, а не вигідна місцина на торговельному шляху “з варягів у греки” обумовила заснування Києва та забезпечила йому роль центру формування українського етносу. (Див. Олексій Братко-Кутинський. Феномен України. Київ, 1996, с.19–20).
Було б містикою чистої води пов’язувати виживання Київського Патріархату, піднесення його авторитету у нинішніх складних обставинах лише з вищесказаним. Але, певно, є в цьому і воля Божа: Українська Православна Церква, всупереч твердженням її ворогів, є єдиною законною і благодатною Церквою українського народу. Сьогодні УПЦ КП має понад 3000 парафій в Україні, 2 духовні Академії, 5 духовних семінарій, Богословський факультет при світському університеті, 5 духовних училищ – загалом у цих навчальних закладах налічується майже 2000 студентів та учнів. Патріархат видає богословську та богослужбову літературу, церковний календар-щорічник, календар-альманах, 7 журналів, 11 газет, 6 бюлетенів. Має 33 архієреї та 2800 священнослужителів.
УПЦ КП, наперекір опонентам всередині країни і поза нею, не зігнулась, не занепала, а, навпаки, значно зміцніла та посилила свій вплив. Про це свідчить і недавнє вибіркове опитування дорослого населення всіх областей України, Криму й Києва, проведене Київським міжнародним інститутом соціології на переломі 1997–1998 років. За даними цього дослідження Українську Православну Церкву Київського Патріархату підтримує 23,3% всього населення, УПЦ МП – 6%, Українську Греко-Католицьку Церкву – 7%, УАПЦ – 2%, інші церкви – 2,9%. Не визначилось у своїй прихильності 5% опитаних, а 42,5% сказали, що не належать до жодної церкви – яскравий рудимент багаторічної войовничо-атеїстичної пропаганди комуністичного режиму.
Ці факти зрозумілі без будь-яких коментарів. Вони лише підтвердять власні спостереження кожної об’єктивної людини. І цей процес – процес згуртування православних українців навколо Київського Патріархату – безсумнівно, приведе до логічного завершення: створення єдиної Української Національної Помісної Православної Церкви. Це історично закономірно і неминуче.