ЗІ СЛЬОЗАМИ НА ОЧАХ

Дві з половиною години лету з Нью-Арку на Флориду виявились такими швидкоплинними, що ми оговтатись не встигли, як приземлилися в аеропорту Форт Лаудердейл. Вочевидь, тому, що жили свіжими враженнями від недавніх зустрічей та очікуванням нових, приємних знайомств з парафіянами, які вирішили поєднатися духовно з Києвом, отже, були нашими однодумцями. Оптимістичного настрою додавали спокійна впевненість і невтомність Патріарха та прекрасна сонячна погода, що стояла в Нью-Йорку, а тепер у Лаудердейлі.
Знову урочиста зустріч в аеропорту, де біля виходу з літака Патріарха чекали настоятель парафії святого Миколая в Купер-ситі протопресвітер Степан Біляк, голова парафіяльної управи Леонід Гусак, голова сестрицтва святої рівноапостольної Ольги Єфросинія Бережна, протопресвітер з Брунсвіку Степан Посаківський, відоме подружжя Воскобійників – Галина та Олексій. Традиційний український хліб-сіль, ікона Богоматері в обрамленні вишитого українського рушника, яскраві осінні квіти, сльози розчулення на очах у людей.
Аеропортні служби в Америці працюють оперативно і чітко. Не встигли ми перезнайомитись та перемовитись словом із зустрічаючими, як у багажне відділення надійшли наші валізи. Патріарха Філарета, отця Димитрія та Ніну Бай запросили до себе Воскобійники, а мене і Олександра Дикого взяв на постій Анатолій Яцюк – високий, худорлявий, посріблений сивиною чоловік.
Америка, складається враження, – це суцільна автострада. Дороги справді тут відмінні: широкий добротний асфальт, багатосмуговий рух, численні шляхові розв’язки на різних рівнях, максимум придорожної інформації для водіїв, численні сервісні служби і для автомобілів, і для людей. Незважаючи на інтенсивний рух, більш-менш досвідчений водій впевнено почувається навіть у місцині, куди потрапить вперше. Головні траси перетинають Америку з півночі на південь і зі сходу на захід. Помітивши наше захоплення шляхами сполучень, Анатолій Яцюк підтвердив:
– Це справді велике багатство Сполучених Штатів – дороги. Але машин тут стільки, що в години пік навіть на цих великих магістралях трапляються трефіки, себто закоркування, коли рухаєшся зі швидкістю пішохода.
У цей час дорога була вільна і ми досить швидко опинилися на острові Рів’єра Біч, де в невеликому містечку мешкають Яцюки. До речі, відстань, яку доводиться долати автомобілем, американці вимірюють не милями, якими на відміну від європейців користуються як мірою довжини замість кілометрів, а часом, необхідним для подолання відстані.
– Чи далеко нам ще їхати? – запитую в Яцюка.
– Ні, – відповідає, – якихось півгодини.
Другодні вранці в комфортному кадилакові Яцюка ми так само швидко долаємо відстань у зворотному напрямі – з Рів’єри Біч до Купер-ситі: тут, у церкві святого Миколая має відбутися Божественна літургія за участю Патріарха Філарета.
Біля церкви уже чимало людей очікує Патріарха. Великий заасфальтований майданчик з розміткою для паркування машин вщерть заповнений легковим автотранспортом. Небо синє, як океан, сонце яскраве і тепле, що на нашу осінь дуже незвично. Люди одягнені святково, але по-літньому, і на жінках, і на чоловіках переважно вишиванки. Традиційні для такого випадку ікона та хліб-сіль, багато квітів. На фронтоні церкви транспарант, на якому жовтим по синьому напис: “Вітаємо святійшого Патріарха УПЦ-КП Філарета!” У всіх на обличчях неприховане радісне чекання.
Та ось по натовпу прокотилося притишене: “Їде, їде…”. До церкви повільно підкотив лімузин. Патріарх вийшов з машини і неспіхом, статечно попрямував до людей. В його спокійній, твердій ході вчувалась гордість за Україну і святий престол у древньому Києві, які він представляє тут, на американській землі, внутрішня сила переконання і віра у справу, якій служить. Це був справді духовний лідер, мудрий і далекоглядний, врівноважений і впевнений в собі.
Прийнявши хліб-сіль та благословивши людей, Патріарх, а за ним прихожани попрямували до церковних дверей. Тут до присутніх схвильовано звернувся з вітальним словом настоятель храму
о. Степан Біляк, людина дуже поважного віку:
– Ваша святосте, владико наш Патріярше Київський і всієї Руси-України, дорогі гості, всечесні і високо преподобні отці ігумени, протопресвітери, протоєреї, гості з Чикаґо, Клівленду, Норт Порту, Маямі та інших місцевостей, парафіяни і прихожани церкви святого Миколая!
З Божої ласки маємо свого рідного святійшого отця-владику Філарета, Патріярха Київського і всієї Руси-України. Святійший владика наш Патріярх Філарет покликаний Богом, щоб об’єднати всіх патріотів вільної України в одну Помісну Українську Автокефальну Православну Церкву. Радіємо і дякуємо Богові, що маємо свого рідного Патріярха. Наш святійший Патріярх Філарет, учений і визначний Богослов, духовний провідник і будівничий церковного життя в Україні, мудро керує Українською Православною Церквою. Девізою нашого святійшого Патріярха Філарета є: служити Богові та українському народові.
Відомий історик Православної Церкви проф. Біднов глибоко окреслив ролю Української Церкви для народу: “Коли поневолений народ зберігає свою Батьківщину, віру, свою мову, свою культуру і міцно їх тримається, то він у своїх руках тримає ключі від своєї в’язниці; ключами тими він зможе відкрити двері своєї в’язниці і вийти на волю. Загубивши свою віру, мову, культуру, він позбавляється ключів до визволення і завжди буде невільником”.
Я дослівно навів фрагмент священикової промови, щоб передати і зміст, і стиль, і емоційну наснагу думки віруючих, які зустрічали Патріарха, їхні настрої і переконання. Бо скрізь, де доводилося побувати Філаретові, різними словами висловлювали однакову суть: велику повагу до особи Патріарха, до рідної української землі, посланцем якої він є, глибоку віру в те, що сила українців – у духовному єднанні. Це говорили люди, які на власному досвіді переконалися, що означає духовна єдність. Церква для них, волею долі закинутих на чужину, стала духовною опорою в чужім краю, допомогла зберегти українську звичаєвість, рідну мову та культуру.
Храм святого Миколая в Купер-ситі новий, збудований на доброчинні внески віруючих. Розпис його здійснив художник з України Іван Балдуха – симпатичний молодий чоловік з чорними козацькими вусами, – а оплатило повністю подружжя Воскобійників.
У всіх церквах під час служби Божої Патріарх Філарет промовляв до віруючих і скрізь його слухали з благоговінням і внутрішнім трепетом. У храмі ж святого Миколая в Купер-ситі Патріарх виконав ще й іншу, надзвичайно важливу для парафіян місію – він освятив іконостас і всі інші розписи, виконані Іваном Балдухою, та висвятив у диякони Віктора Полярного, який згодом має замінити настоятеля отця Степана Біляка, вік якого чи то підбивається під 80, чи то перевалив за цю межу. Як перше, так і друге дійство Патріарха мало принципове значення. Освячення ікон надавало канонічної докінченості храмові, а висвячення Віктора Полярного – перспективи духовному життю парафії, бо проблема національних священицьких кадрів для української діаспори в Америці є нині однією з найгостріших.

ЦЕРКВА І ЛЮДИ

Як і раніше, так і дотепер храми Божі є центрами громадського і духовного життя діаспори. На чужині, в іншомовному середовищі вони мають принципове значення для збереження національної духовності, культури, звичаєвості і, безперечно ж, рідної мови. Рідко де у Сполучених Штатах – хіба що у Чикаґо, Детройті, під Нью-Йорком – можна подибати відносно компактні місця проживання українців. В основному ж українські оселі віддалені одна від одної на кілька десятків, в кращому разі на кільканадцять миль. Щоб побачити сусіда, не перескочиш через перелаз і не перебіжиш через вулицю, як в Україні. Тож найчастіше люди спілкуються за допомогою телефона або безпосередньо в церкві. Тому біля кожного храму, як правило, передбачається майданчик для паркування автомобілів, простора зала-їдальня, розрахована на кількісний склад парафії, кухня та буфет, де можна з’їсти сендвіч чи взяти гарячий обід, випити кави або чаю.
Утримується все це досить складне господарство зусиллями і на кошти переважно церковної громади. Парафіяни платять фіксовані внески, збирають цільові пожертви, виручають певні кошти за продаж свічок та церковної символіки, виготовляють і продають у замороженому вигляді традиційні українські вареники, які мають попит не тільки серед українців. Значною фінансовою підмогою для церкви є так зване бінґо – своєрідна гра на гроші, що нагадує наше лото. Бінґо досить популярне і серед літніх людей, і серед молоді, бо всі знають, що участю у грі допомагають церкві, а, коли пощастить, то можуть виграти ще й певну суму грошей. Влаштовувати бінґо дозволяється лише церквам та благодійницьким організаціям – американська держава звільняє бінґо від оподаткування, принципово підтримуючи будь-які вияви доброчинності.
Зрозуміло, що українські церковні парафії є самоуправними. Священик-настоятель має скорше моральний авторитет, до його слова прислухаються, без його участі не приймаються важливі рішення. Але парафія має свою, демократично обрану управу, утримує священика, при потребі має право його замінити. Парафіяльна управа є органом внутрішнього управління громади, а її голова обирається з найавторитетніших парафіян. Як правило, при церкві створюється й суто жіноча громадська організація – сестрицтво; вона працює в тісному контакті з управою, але має своє управління на чолі з головою, свої завдання, свої внески і пожертви, свою добродійну діяльність.
Звичайно, українські церковні громади стикаються з непростими проблемами і труднощами. Сьогодні вони тримаються виключно на ентузіазмі старшого покоління – людей, які складають політичну еміґрацію, які безпосередньо боролись за волю України і змушені були рятуватися від більшовицького винищення на чужині. Для них близьке і рідне все, що стосується материзни. Але старше покоління поступово відходить. Молодше – діти і внуки – це люди, народжені громадянами іншої країни, вони уже не відчувають того нерозривного зв’язку з Україною, який відчувають їхні батьки й діди, у них ослаблене відчуття національної ідентичності, вони і мову батьківську знають гірше, а третя ґенерація взагалі її слабо розуміє. Тому у нинішньої молоді українського походження не такий сильний потяг до української церкви, як у їхніх батьків і дідів. Щоб залучити молоде покоління до духовного життя, в багатьох парафіях починають правити службу також і англійською мовою. Таким чином, українська церква в Америці – і православна, і греко-католицька – поступово американізується.
Нова хвиля українських еміґрантів з України не є політичною – вони, так звані юки, приїжджають сюди, щоб, підзаробивши грошей, повернутися назад, додому, або сховатися тут назавжди від українських негараздів та злигоднів. Зрозуміло, що політична еміґрація ставиться до таких неприхильно: мовляв, ми тут опинилися волею долі, рятуючись від смерті, ви ж маєте незалежну Україну і ваші руки та розум потрібні їй там, а не в чужих краях. Відчуваючи таку настороженість, нові еміґранти якщо й шукають духовного опертя, то в російській церкві, тим більше, що більшість цих новоприбулих українців мають ослаблений національний імунітет, а часто й самою мовою українською погано володіють.
І все-таки українські церковні громади в діаспорному житті мають велику вагу і значущість. Власне, саме парафіяльні громади, які прийняли юрисдикцію Київського Патріархату, й запросили Патріарха Філарета і всю нашу делегацію відвідати Америку, взяли на себе усі витрати на цей візит й організацію нашого перебування у Сполучених Штатах. Скрізь, де делегація перебувала, починаючи з Купер-ситі, влаштовувались урочисті прийняття, на які приходили українці, незалежно від віросповідання – і православні, і греко-католики. Приходили, щоб засвідчити повагу до київського Патріарха, до очолюваної ним делегації, щоб послухати земляків, поспілкуватися з ними. Хоч коштувало це певних коштів – від 30 до 50 доларів США на одну людину.
Парафія храму святого Миколая в Купер-ситі нараховує всього кілька десятків членів, але на Божественній літургії церква була переповнена. Та й на бенкет записалося кілька сот чоловік. Люди поприїздили із ближніх і досить таки віддалених міст. Василь Луценко, коренастий та енергійний чолов’яга родом з Полтавщини, прибув разом з однодумцями автобусом із Сарасоти, за 150 миль від Купер-ситі. Він належить до того типу не байдужих людей, яким до всього є діло. Працював в американській автоіндустрії, коли бачив неполадки в організації праці, не вважав зайвим написати керівництву компанії – і, як правило, на його зауваги і пропозиції зважали. Писав він критичні листи і вищому українському керівництву, але відповідь отримав тільки від колишнього голови Верховної Ради Олександра Мороза.
Василь Луценко й інші американські українці, просто таки накидалися з розпитами на нас, свіжих людей з України. Та Василь на відміну від інших не проминав сказати критичне слово й про американську дійсність:
– Так, ми тут не голодуємо, у магазинах є все, чого душа бажає. І все можна купити. І хто вперше побуває в Америці, диву дається: ото живуть люди… Та не кожен знає, що часто криється за зовнішнім лоском, за святковим блиском. Так, тут практично кожен має авто – це одна з найперших потреб. Більшість середніх американців має власну квартиру або будинок. Але далеко не кожен знає, що за всім цим стоїть… страх. Бо середній американець живе зазвичай у борг. Дім треба виплачувати в кредит, автомобіль – також. Ціле життя іде навиплат. І не дай Боже, втратити роботу – тоді можеш втратити все… Тому й страх перед завтрашнім днем…
Нам стільки доводилося відповідати на запитання, що на розпити просто часу бракувало. Під час бенкету у церковній залі підходило чимало людей, припрошувало до своїх столів – а за кожним по 10 осіб – кожен вважав за необхідне познайомитися з нами ближче і нас познайомити з відомими діячами діаспори. А були серед них справді легендарні постаті. Представник славетної родини Воскобійників, відомий історик, професор Михайло Воскобійник, який у 1989–1992 роках очолював Українську Національну Раду, прибув на прийняття в інвалідській колясці. Він переніс інсульт, внаслідок чого у нього відібралися ноги, але ветеран націоналістичного руху, незважаючи на стан здоров’я та поважний вік (за кілька днів йому виповнювалося 80), захотів обов’язково особисто привітати Патріарха. Нас з Олександром Диким відразу підвели до цієї легендарної особи познайомитись. Михайло Григорович мав світлий розум, коротка розмова з ним була цікавою та змістовною. Понад сімдесят років існував Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі (на вигнанні), роль парламенту УНР виконувала Українська Національна Рада: вона обирала президента та віце-президента, формувала уряд УНР. І лише з проголошенням Незалежної України Державний Центр Української Національної Ради припинив своє існування. Українська Національна Рада, останнім головою якої і був Михайло Воскобійник, весною 1992 року ухвалила: передати Грамоти, Заяви, Президентську відзнаку – клейнод гетьмана Мазепи, – Президентські печатку і прапор всенародно обраному президентові незалежної України Леонідові Кравчукові, що й було зроблено під час святкування першої річниці незалежності України 1992 року.
Прийняття з таких урочистих нагод, як зустріч Патріарха, мають свої ритуали і звичаї. Обов’язково має бути головний стіл – своєрідна президія, – за який запрошують разом з почесними гостями найшановніших людей. Їх обов’язково відрекомен-
довують присутнім. Під час бенкету називаються найвідоміші постаті, які є в залі; їх вітають оплесками. Ведучий – у нашому випадку це був голова парафіяльної управи Леонід Гусак, жвавий і веселий чоловік – надає слово для коротких привітань. Бажаючих сказати таке слово дуже багато, тому всіх просять бути лаконічними. Оскільки виступити всі бажаючі не мають змоги, то завжди бувають ображені. Не обмежували в часі лише Патріарха – всі ладні були слухати його так довго, як довго він міг говорити. Однак, слід віддати належне Філаретові, він завжди знав міру і не зловживав регламентом.
Був такий цікавий випадок під час прийняття в Купер-ситі. Від сестрицтва імені святої Ольги Патріарха палко вітала його голова – рухлива, жива як ртуть, Єфросинія Бережна. Вона мала написаний текст і читала його жваво і виразно, поспішаючи, щоб вкластися у визначені регламентом 3 хвилини. Раптом жінка запнулася – мені здалося, що вона переплутала нею ж написані аркуші, – та за хвильку взяла себе в руки і закінчила без папірця: так же бадьоро і складно, як почала.
Мені сподобався виступ пані Бережної, і при нагоді я попросив у неї його текст. Жінка зраділа і скоромовкою стала пояснювати:
– Ви знаєте, від хвилювання мені стало погано, думала, що знепритомнію. Адже мені уже вісімдесят і маю сердечний стимулятор. Тому я й запнулася. І трапилась прикрість – я не встигла сказати про жертовну діяльність нашого сестрицтва. То ви виправте цей промах. Адже ми заопікувалися дітьми, що потерпіли від чорнобильської біди, і вислали допомогу на суму близько 13 тисяч долярів. І на відбудову Золотоверхого Михайлівського монастиря зібрали 4100 долярів. А ще наша світлої пам’яті сестриця Посипайло в посмертному заповіті залишила 15727 долярів на стипендійний фонд в Україні… То, як будете писати, додайте те, що я не сказала…
Я пообіцяв обов’язково про це написати і кивнув на Олександра Дикого, що якраз нагодився на цю розмову:
– А Олександр навіть може записати на диктофон ваш голос, і тоді по радіо всі почують те, що ви не встигли сказати.
Пані Бережна зраділа і тут же надиктувала зі свого аркуша недомовлену на бенкеті сторінку. Зав’язалася жвава розмова. Жінка поцікавилася станом здоров’я відомої співачки Раїси Кириченко, мистецтво якої дуже шанує. Олександр відповів, що, на жаль, після операції артистка почувається не кращим чином, треба бути постійно під наглядом лікарів і постійно лікуватися. Єфросинія Бережна тут же пообіцяла, що очолюване нею сестрицтво зробить пожертву для Раїси Кириченко. Вона виконала свою обіцянку, зайвий раз засвідчивши співчутливість і благодійницький порив жінок української діаспори.

ЛЕГЕНДАРНІ ВОСКОБІЙНИКИ

Тиждень нашого перебування на Флориді був не тільки напруженим – зустрічі, виступи, дискусії, – але й по-своєму приємним і незвичним. Адже ми відразу із похмурої, слякотної київської осені потрапили не в спекотне, а в тепле, сонячно-ніжне літо. Плюс 22—25 градусів у Купер-ситі за Цельсієм – це зовсім не те, що 0–+ 3 у Києві. До того ж поруч теплий Атлантичний океан, прибережні води якого відчувають теплий подих Гольфстріму.
Патріарха Філарета, ігумена Димитрія та Ніну Бай забрало до себе, як уже згадувалось, подружжя Воскобійників. Власне, флоридські апартаменти українських мільйонерів в Америці цілком вмістили б всю нашу делегацію, але то вже до певної міри нагадувало б гуртожиток, що зовсім не в характерах Галини та Олексія. До того ж, нам з Олександром Диким навіть було краще на Рів’єра Біч у гостинних Яцюків: до Воскобійників ми все одно їздили, як не на обід, то на вечерю, отже бачили їхній побут і відчували їхню привітність, а перебування в Яцюків додавало нових вражень, та й почувалися ми як удома, а не як у гостях.
Мешкають Воскобійники – вочевидь, наїздами, здебільшого взимку, у найсприятливішу курортну пору – у містечку Бока Ратон (район, де мешкають багаті і дуже багаті американці, ця місцина називається ще Сентуарі, що в перекладі означає заповідник). Проїхати автомобілем туди можна тільки через шлагбаум, попередньо назвавши охороннику себе та прізвище того, до кого їдеш, і після з’ясування по телефону, чи чекають тебе там. Тоді шлагбаум піднімається і – будь ласка.
Особняк Воскобійників – такий собі невеликий, архітектурно вишуканий палац з мальовничим штучним фонтаном при вході. Хоч двері не замкнуті, але обов’язково слід натиснути кнопку дзвінка і зачекати, доки хтось не вийде назустріч. Прислуги як такої ми не бачили, окрім куховарки негритянки Рубі, яка до речі навчена варити цілком пристойний, хоч і ріденький та не наваристий, український борщ (на американський кшталт, де чи не найбільше уникають жирних харчів). Виходили самі господарі – пан Олексій або пані Галина – і люб’язно запрошували до господи.
Переступивши поріг, відразу потрапляєш в особливий, зачарований світ вишуканості і мистецтва. Величезні пухнасті персидські килими (звичайно ж, дуже дорогі) встеляють кам’яну (шліфований граніт чи мармур) підлогу. На стінах зі смаком добрані рідкісні дорогі картини. Коли заходили духовні особи, то відразу ж підходили до великої ікони Богоматері, здається, Чернігівської, хрестилися і цілували її.
Не можна сказати, що помешкання Воскобійників вражає розкішшю. Так, тут немає пересічних речей, тут дорогі меблі, рідкісні сувеніри, справжні шедеври живопису. Але все дібрано з таким смаком і підкресленою скромністю, що навіть думка про якусь пишність, надмірність чи просто зайвину була б недоречною.
Поки пані Галина клопочеться біля обіднього столу, пан Олексій запрошує в дальній куток просторої світлиці, до бару, розсаджує гостей в м’які крісла, сам стає по той бік стійки і власноруч розливає в келихи напої, цікавлячись що кому смакує. Ми скромно кажемо: на ваш смак, бо, відверто, слабо орієнтуємося в дорогих коньяках, горілках, винах, яких не тільки коштувати, а й бачити в українських крамницях не доводилось.
Невимушено зав’язується розмова. З широкого вікна видніється просторий басейн з голубою прозорою водою, частина каналу, де застигла пришвартована біла яхта, екзотичні для нас субтропічні дерева, білі плями дальніх будинків на тлі густої зелені.
Та ось газдиня запрошує до святково сервірованого столу. Дорогий фарфор, прибори – витвори мистецтва, на наїдки вже й уваги не звертаєш. Господарі тримаються просто й привітно, все підкреслює невимушену й дружню атмосферу, тому ми досить швидко “акліматизуємося” в цьому світі вишуканого багатства.
У Воскобійників чимала родина – у Нью-Йорк на фамільну виставку шедеврів українського мистецтва, якою переймалася в основному Галина, приїхали сини й дочки з десятьма(!) внуками. Обоє займаються бізнесом – кожен своїм. В Олексія своя, в Галини своя фірми. В Америці, як, власне, і скрізь у цивілізованих суспільствах, не прийнято заглядати в чужий гаманець, і ми, попри журналістську цікавість до всього, обминали цю делікатну тему. Але всі знають, що Воскобійники – мільйонери. Однак ніхто не скаже, і ми також можемо це підтвердити із власних спостережень, що тут кидають гроші на вітер. Навпаки, напружена праця, природні розум та кмітливість і не в останню чергу заощадливість, повага до кожного заробленого цента дозволили цій родині досягти таких визначних фінансових успіхів.
Олексій – відомий в Америці будівельник, споруджені його компанією будинки можна подибати в різних куточках Сполучених Штатів. Як можна було зрозуміти з розмови, має певні інтереси в промисловості й аграрному секторі. Намагається робити добрі справи й в Україні, інвестуючи свій капітал в промисловість для сільського господарства. І хоч при наших порядках важко мати елементарний зиск – а саме він є рушійною силою будь-яких капіталовкладень, – Олексій Воскобійник не поспішає, як деякі інші, згортати свій бізнес в Україні: не лише у власному прибутку, а передусім в утвердженні незалежної й економічно сильної української держави він бачить смисл своєї діяльності.
– Передусім я українець, – буденно, без зайвого пафосу, а як про річ самозрозумілу, говорить Воскобійник і спокійно підкреслює: – Тому я хочу дещицю зробити і для нашої молодої держави. Тим більше, що можу…
Заходить розмова про життя в Україні, про пресу, і Олексій досить професійно розпитує про економіку газети. Приховувати нічого – кажу так, як є: в інформаційному просторі України хазяйнують неукраїнці, певні сили в самій країні і за її межами зацікавлені в денаціоналізації та деукраїнізації й обездуховленні нашого суспільства – звідси такий високий ступінь його зросійщення, зокрема, за допомогою російських та російськомовних засобів масової інформації. Не дивно, що національна українська преса, придушена економічно, задихається від непосильних податків і ледь животіє.
– А як “Вечірній Київ”? – цікавиться Воскобійник.
– Не виняток.
– Виживете?
– Намагаємося, але ось уже місяць газета виходить в борг та ще й на позиченому папері, – не драматизуючи, кажу правду.
– Але таку газету, як “Вечірній Київ”, Україні не можна втрачати. Скільки треба паперу, щоб протриматися?
– Хоча б вагон. Це тонн сорок – сорок п’ять.
Воскобійник ставить кілька лаконічних, конк-
ретних запитань: де купуємо папір, за якою ціною, які його технічні характеристики. Помовчавши хвильку, каже:
– Ми вам трохи допоможемо. Принаймні, придбати вагон паперу. Треба тільки продумати, як це краще зробити.
Пані Галина на ці слова схвально киває головою. Мені, зворушеному таким несподіваним поворотом справи і простягнутою рукою допомоги, не залишається нічого іншого, як сердечно подякувати.
Для Воскобійників характерно викласти кілька тисяч доларів на розпис церкви, влаштування виставки творів українського мистецтва чи допомогу національній демократичній незалежній газеті, але це зовсім не означає, що вони ліку грошам не знають. Скорше навпаки: навіть будучи небідними людьми вони не витрачають зайвого цента на те, що можна придбати дешевше. Якщо потрібна фотоплівка чи тасьма до диктофона, то краще купити це оптом: так дешевше і все одно згодом пригодиться. Коли уже з Києва я телефонував Олексію Григоровичу у справах, він радив:
– Коли набираєте номер, кажіть, що за наш рахунок: телефонувати з Америки до України втричі дешевше, ніж навпаки…
Я не з’ясовував, чи це справді так, бо вже не дивуюся таким українським абсурдам, та й не вірити досвідченому Воскобійникові немає жодних підстав.
Подружжя Воскобійників оточило зворушливою турботою не тільки Патріарха Філарета, ігумена Димитрія та Ніну Бай, які жили під їхнім дахом, але й нас із Олександром Диким не залишили поза увагою. Раз у раз ми отримували запрошення як не на обід то на вечерю, й Анатолій Яцюк, автомобілем якого ми постійно користувалися, був постійно з нами і вважався таким же бажаним гостем у них, як і ми. Хоча, слід зазначити, Воскобійники не приймають будь-кого. Якось до мене звернулися власники фірми “Укрейнет” Вальтер Конд та його дружина Марія (фірма спеціалізується на поширенні в електронних мережах Internet української інформації та інформації з України) з проханням дозволити їм отримувати інтернетівський варіант “Вечірнього Києва” на своєму сервері з тим, щоб споживачі на американському континенті брали її безпосередньо від них, що має значно прискорити проходження інформації. Я радо погодився, а Вальтер з Марією пішли далі: попросили звести їх з Патріархом, щоб домовитись про розміщення в Internet інформації Київського Патріархату. Філарет погодився, треба було тільки домовитись про місце зустрічі.
Я запитав у Воскобійника, чи зручно було б влаштувати таку зустріч у його домівці, на що Олексій Григорович почав детально розпитувати, що то за люди, де і як я з ними познайомився, чи, бува, не авантюристи, яких і тут, в Америці, не бракує. Переконавшись, що це ділові і порядні люди, Воскобійник дав згоду, і Вальтера та Марію можна було не один раз бачити в нашій компанії у Воскобійників. До речі, питання про тематичну сторінку Київського Патріархату в Internet було успішно вирішене.
Перебування у Воскобійників суттєво доповнили наші приємні враження про Флориду. Господарка опікувалася нами, як малими дітьми. То на океан відвезе, щоб скупались, то басейн запропонує і сама подає нам напої, щоб могли втамувати спрагу, не виходячи з води. А тривалі бесіди про українське мистецтво й українську духовність, які вона ініціювала, були для нас і цікавими, і повчальними.
Всі ми були зворушені гостинністю господарів і запрошували їх в Україну. Звичайно, ми не маємо можливостей організувати такий же рівень сервісу, але можемо гарантувати такі ж гостинність, щирість та привітність – чи не єдине, чим Україна може пишатися у наші непрості часи.

У ЯЦЮКІВ НА БЕРЕЗІ ОКЕАНУ

Ще в аеропорту Форт Лаудердейл, коли Анатолій Яцюк, відрекомендувавшись, сказав, що забирає нас з Олександром Диким до себе і запросив у свою машину, один із зустрічаючих, Яцюків приятель, сказав нам не без гордості:
– Вам пощастило: побачите, яка багата бібліотека у пана Яцюка.
Анатолій трохи ніяково посміхнувся, але нічого не відповів. Тому, приїхавши до Яцюкової хати, ми передусім захотіли поглянути на його книгозбірню. Вона справді виявилася не тільки багатою, але й унікальною як для діаспори: суцільні книжкові полиці його просторого кабінету заставлені вибагливо відібраними томами української літературної класики, енциклопедичними виданнями, численними словниками та довідниками. Все це – переважно українською мовою. Все це – видане в різні роки в Україні і за кордоном. Тому, не виходячи з хати, можна вивчати історію, літературу, культуру українську за книгами майже незаідеологізованими. І книги, які Яцюки збирали протягом усього сумісного життя, виставлені не для краси, не для демонстрації, не для годиться. Вони жили цими знаннями, що їх сконденсували кращі українські уми, вони сприймали їх серцем і розумом. Анатолій Яцюк – інженер за освітою, але свою ерудицію, свою високу культуру й освіченість здобув не в коледжі, а з цієї зібраної ним бібліотеки.
Хата у Яцюків непримітна, одноповерхова й приземкувата, як і більшість житлових будинків на цьому півострові, куди нерідко налітають з океану жорстокі вітри – можливо, й приземкуватість житла для того, щоб краще протистояти їм, – але всередині все до дрібниць продумано для зручності людини. Нас з Олександром розмістили по окремих кімнатах, до кожної примикає душова з туалетом. З меблів – нічого зайвого, тільки те, що потрібне у повсякденні. Кухня має вихід у столову, де за великим столом ми збиралися на трапезу.
З вулиці – кілька пальм з важкими ґронами великих зелених кокосових горіхів, кущ бамбуку та зелений, ретельно підстрижений газон. Внутрішній двір – невеликий садок цитрусових дерев з пахучими жовтими плодами, які ми зривали прямо з віток, та традиційна для української садиби в Америці грядка з цибулею, помідорами, кропом.
Океан – через дорогу за якусь сотню-півтори кроків. В ті дні він був неспокійний, накочував на берег двометрові хвилі, і його могутній рокіт було чути вночі. Звичайно ж, океан для нас – найбільша екзотика, тому господар відразу ж повів нас на берег. Що може бути кращим, ніж скупатися в океанських хвилях. Яцюк лише попередив, щоб були обачними, бо хвиля не тільки викидає на берег, але й відкочує в океан. У таких випадках не слід панікувати, а триматися течії понад берегом – і обов’язково випливеш.
Вода в океані під час такого хвилювання дещо скаламучена і засмічена водоростями – та хіба звертаєш увагу на такі дрібниці, коли перебуваєш на хвилях справжнього Атлантичного океану! Та й вода лагідної Гольфстрімівської течії, та ще підігріта осіннім сонцем, була теплішою від повітря, і виходити на берег не хотілось.
На світанні, щойно прокинувшись, я тихцем виходив надвір і ранковою прохолодою прямував назустріч океанському рокотові. Приємно підтюпцем бігти по мокрому піску, відчувати як солона хвиля своїм спіненим язиком омиває босі ноги і зализує твої сліди на піску. Над океаном витикається і повисає великий червоний диск сонця, все оживає навкруг, понад берегом планерують повільно пелікани, визираючи згори рибні косяки. Місцеві рибалки знають – якщо пелікани кружляють над водою, можна закидати спінінги – риба тримається берега. Одного разу я спостерігав, як один такий рибалка витягував рибину за рибиною, закидаючи велику сріблясту блешню на кінці ліски у хвилі не далі 10–15 метрів від берега. Рибини були товсті та жирні, не менше 2–3 кілограмів кожна, і пластикове вудлище згиналося в дугу, коли рибалка підводив свій улов до берега. Гачок із жорстких губ хижака йому доводилося виривати плоскогубцями.
Вранці чимало людей приходить на берег океану. Чоловіки і жінки, молодь і літні, білі і негри, поодинці і парами – легко дихається свіжим океанським, вологим і солонкуватим повітрям. Матері приводять дітей, незважаючи на ранню пору. Одна матуся з зусиллями тягнула по піску візка з річним синочком – аж біля дитячого майданчика висадила хлопчика і той навкарачки поповз до гірки.
В осінньо-зимову пору на теплу Флориду з’їжджаються люди, здебільшого поважного віку, відпочити, погріти кості, підлікуватись чи просто перебути холоди. Виходячи на пенсію, багато хто купує тут житло і зупиняється напостійно. Так, власне, опинилося на острові Рів’єра Біч у Вест Палмі подружжя Яцюків – Анатолій та Мінодора, або просто пані Дора. Господиня, привітна й мила жінка, прекрасно – не по-американськи, а по-українськи – готує страви і все бідкається, що ми погано їмо. Ми ж цілком ситі і дещо стримуємо свої апетити, щоб не набрати зайвої ваги за час таких щедрих гостин. Та й у Яцюків ми тільки снідали – обідати та вечеряти нерідко доводилось поза домівкою під час безперервних подорожей в автомобілі, чим пані Дора була відверто розчарована. Анатолій годинами не полишав керма, і, певно, що втомлювався, навіть незважаючи на прекрасні автостради.
Дорогою ми гомоніли на різні теми, ба, Анатолій просив нас говорити, щоб не задрімати за кермом. Кожен розказував якісь смішні чи драматичні епізоди зі свого життя, і таким чином ми коротали час, потрібен на поїздку в те чи інше місто.
Яцюк поцікавився, чи вперше ми в Америці і які наші враження від неї. Я сказав, що не вперше тут, але перше сприйняття завжди дуже сильне. Вражає все: багатство країни, добротні шляхи сполучення, переповнені товарами магазини, гарненькі одно- двоповерхові чистенькі містечка з акуратними, облицьовані пластиком будиночками, чітка й раціональна, продумана до дрібниць, організація побуту. І те, що американці над усе цінують час, недарма від них пішло: час – це гроші. І справді подиву гідне, як усе тут спрямоване на те, щоб зекономити людині час. Не виходячи з автомобіля, ви можете отримати готівку з банкомату за допомогою пластикової картки або дістати обід від Макдональдзу. Автостради – особлива американська гордість: в будь-яку точку країни можна дістатися просто і без проблем. По дорозі прекрасний сервіс: автозаправні станції, де на будь-який смак вибір пального, де вам підпомпують шини, помиють машину, де можна випити кави чи перекусити. Треба заночувати – до ваших послуг гарні мотелі, яких чимало на автошляхах. Трапилась поломка – доберіться до телефона, яких на трасі доволі, зателефонуйте і миттєво прибуде технічна допомога. Водієві в Америці не обов’язково знати будову автомобіля, не кожен з них навіть капот піднімає; його справа лише, як кажуть у нас, баранку крутити. І це насправді так: автомобілі тут досконалі, напхані автоматикою, в багатьох навіть швидкості перемикати вручну не треба, а на добрій дорозі вмикаєш автоводія і машина сама витримує задану швидкість. Тому наш водій, який сам розмонтовує колеса, клеїть камери, регулює карбюратор, ремонтує коробку швидкостей, почувається серед американських колег професором своєї справи.
Принагідно я пригадав, як під час першої поїздки в Америку виручив господаря, в якого зупинявся – ерудовану людину, працівника комп’ютерної фірми, справжнього інтелігента, який у звичайній життєвій ситуації виявився безпорадним. Якось недільного дня, уже підвечір, він повернувся додому пішки і скаржиться дружині:
– Розумієш, один квартал не доїхав додому – колесо спустило. І техдопомогу пізно викликати, доведеться зачекати до ранку.
Я наївно запитав:
– А що запаски немає?
– Та є…
– Немає чим підважити, домкрата немає?
– Та має бути…
– Монтировок, ключів гайкових немає?
– Нібито є.
– Ну то ходімо, замінимо колесо…
Господар здивувався і неохоче повів мене до машини. Справді, в багажнику виявилося все, що треба, і за кілька хвилин я замінив йому колесо. Господар сяючий приїхав додому. Після того я ще тиждень жив у нього і він щоразу мене відрекомендовував своїм гостям так:
– Це – редактор газети “Вечірній Київ”, депутат Верховної Ради України. Але…– зробивши значущу паузу, додавав із справжнім захопленням: – Але він може власноруч замінити колесо в автомобілі…
І це звучало так, що ніяке редакторство, ніяке депутатство в жодне порівняння не йшло із вмінням відгвинтити і переставити автомобільне колесо…
Яцюк щиро засміявся і підтвердив:
– Для Америки це властиво…
Анатолій розповідав про себе, про дочок, зятів і внуків, які живуть по різних кутках Америки, а лише зрідка приїжджають у гості. За всю поїздку нам з Олександром Диким ніде не доводилося більше бути так довго в родині, як у Яцюків. Ми відчували щиросердну гостинність Воскобійників, нам прекрасно було у них, але там ми були все-таки в гостях. У Яцюків ми були, як удома. Таке відчуття склалося навіть не тому, що Яцюки були привітніші чи щиросердніші – до нас скрізь ставилися надзвичайно зичливо і любовно. Просто такий наш менталітет: відчуття рівності з людьми, приблизно один соціальний статус з ними створює просту й домашню обстановку…

В ГОСТЯХ У… ГРАФ-ОМАНА

На бенкеті у Купер-ситі мені пощастило сидіти за одним столом з поетесою, яку знав заочно, захоплювався її поезіями, але ніколи не зустрічався раніше – з Ганною Черінь. Так, та сама Ганна Черінь, справжнє прізвище якої було Галина Грибінська, а нині по чоловікові – Галина Паньків.
Як молода синьоока поетична блондинка Галина стала Ганною – статечною, прозаїчною дамою, якщо не сільською бабусею з таким підкреслено побутовим прізвищем – Черінь, що означає звичайний собі під сільської печі? А все почалося із жарту, які так полюбляла поетеса в молодості і яких не цурається й нині. В Берліні 1942 року, який уже чув вибухи бомб, вісімнадцятирічною дівчиною Галина кілька віршів підписала псевдом Ганна Черінь і надіслала до редакції однієї з українських газет, натякнувши в листі, що вона – бабуся і клопочеться внуками. Їй повірили і, незважаючи на пізніше приємне розчарування, цей псевдонім ніби прилип до неї на все життя. Та й сама вона не хотіла його міняти: бо, по-перше, псевдонім потрібно було мати – адже в Україні залишалися рідні і не можна було ставити їх під удар; по-друге, Галина обрала собі це, не зовсім красиве, приземлене, чи правильніше – “припічнене” ім’я в піку молодим поетам, які полюбляли високі, красиві і звучні псевдоніми: Славутич, Іскра, Скеля. І в цьому – вся Ганна Черінь.
Отже, знайомство було несподіваним і приємним. Тим більше, що й Ганна добре знає газету “Вечірній Київ” і шанує її. Нам було про що поговорити, Ганна прекрасна співрозмовниця – шляхетна, іронічна, дотепна, – та на святковому бенкеті не розговоришся. Ледь встигли обмінятися кількома фразами та книжками. Ганна на титульній сторінці добротно виданої збірки своїх поезій “Квіти добра і зла” не без вишуканої, суто жіночої іронії написала: “Їх Київській Вечірності п. Редакторові Віталієві Карпенкові. Ганна Черінь”. Небагатослівно, дотепно, з властивим їй гумором – у цьому також Ганна Черінь.
Домовились при нагоді зустрітися, а коли та нагода трапиться? Та трапилася вона раніше, ніж можна було сподіватися. До нас із Диким підійшов коренастий, зі жвавими чорними очима чоловік і відрекомендувався:
– Я – Валентин Кохно, голова Українського Православного Братства імені митрополита Василя Липківського з Норт Порту. А вас я знаю обох – слухаю Всесвітню службу радіо “Україна” і шаную патріотичну газету “Вечірній Київ”. І багато хто у Норт Порті знає вас заочно. Ви мусите у мене побувати: я маю унікальні матеріали про митрополита Липківського. Познайомлю вас з цікавими людьми. Не здумайте відмовлятися. Це не так далеко – якихось три з половиною години їзди. З паном Яцюком я вже домовився – він вас привезе. По телефону уточнимо день і час. Обіцяйте, що будете.
Перед таким напором ми з Олександром встояти не змогли. Тим більше, що час у нас був, чому б не пізнати ближче Флориду, та й чоловік нам сподобався своєю наполегливою рішучістю.
Невзабарі Валентин Кохно потелефонував до Яцюків і сказав: завтра я чекаю вас у себе, на вечерю з’їдеться десятків зо три вишуканого товариства. А позавтра в церковній залі наші гості виступлять перед громадою. Домовились? О’кей?
Нам з Олександром нічого не лишалося, як відповісти “О’кей”, тим більше, що все вже було вирішено і полагоджено. Невдовзі по цьому ще один дзвінок Яцюкові – тепер уже від Ганни Черінь:
– Знаю, що завтра ваші і наші гості будуть у Кохнів. Я вас дуже прошу перед тим заїхати хоч на півгодини до мене. Всього на півгодини, але перед тим. Це по дорозі. Обіцяйте.
– Що казати? – звернувся до нас Яцюк. Ми відповіли:
– Обіцяйте.
– О’кей, – сказав у телефон Анатолій Яцюк.
Другодні ми виїхали в тривалу, але приємну подорож. Перед цим я заглибився в Ганнину поезію з подарованої збірки. Гарні, сповнені глибокого філософського змісту вірші:
Де б не були ми, куди б не пішли,
Щоб заховатись від куль і стріли,
Нас зустрічають скрізь і завжди
Квіти добра, квіти біди.
Хочете папороть квітку вхопити?
Можна за неї й життя загубити:
Може своє, може твоє,
Зло чи добро ця квітка дає?

Вічна поетична тема – сутність добра і зла, – та як просто поетично вирішена. В цьому вірші ключ до всієї збірки. І далі – філософсько-поетичне узагальнення:

З одного кореня зросли добро і зло;
Чорти і янголи – з одної школи.
Що важливіше: те, що вже було,
Чи те, що й бути не могло ніколи?

Що ж до вагомості слова, зокрема, поетичного, то Ганна Черінь вірна своєму гуморові, в якому цілком серйозний зміст:

Недодумане слово загине,
Поки вилізе вам на язик.
Ліпше слово знайдіть на заміну,
Щоб співбесідник ваш не утік.

Ми заблукали, бо Галина за поетичною розсіяністю подала Яцюкові неповну адресу, вважаючи, що дім Ганни Черінь можна з напівнатяку відшукати. Довелося телефонувати, уточнювати. Галина підказала, як доїхати, пообіцяла зустріти. І справді вийшла сама на вулицю містечка і чоловіка послала, щоб нас перейняти, та, як водиться в гумористів, ми розминулися: дім виявився без господарів і на замку. Але господарі швидко знайшлися і за кілька хвилин ми вже опинилися в чепурній світлиці, завішаній власноруч вишитими рушниками.
Галина показала помешкання, пан Степан Паньків – субтропічний садок біля хати: дерева обвішані плодами папаїв та цитрин. Посиділи за тістечками та кавою. Говорили про церкву, віру і поезію.
Ганна Черінь виявилась близька нам за духом. Сама з Київщини, народилася в родині особи духовної (батько – закінчив духовну семінарію, в якій навчався із славнозвісним потім співаком Іваном Козловським, брав участь у відомій капелі Кошиця, за це разом із соцпоходженням потрапив в немилість тодішньої влади). Навчання на філологічному факультеті Київського університету перервала війна. Щоб не зарахували у “зрадники родіни” за те, що була на окупованій території, зважується залишити рідну землю. Поневіряння по закордонах, по таборах для переміщених осіб, нарешті еміґрація за океан.
Життя письменниці – у її книгах. Збірки поезій “Крешендо”, “Чорнозем”, “Небесні вірші”, “Вагонетки”, “Квіти добра і зла”, повість “Українська кров”, роман у віршах   “Слова”, книжка гуморесок “Хитра макітра”, тритомник подорожніх репортажів, низка творів для дітей – ось неповний спектр творчості Ганни Черінь. Без цього імені сьогодні важко уявити нашу національну літературу як діаспорну, так і “материкову”.
Мені найбільше імпонує філософська насиченість і природна дотепність художнього слова Ганни Черінь. Уміння покепкувати над самим собою свідчить про здоровий критичний глузд і великі життєві сили художника. Навіть у подорожніх репортажах (а Галина багато мандрувала, починаючи з 60-х років, коли статки стали дозволяти), вона залишається Ганною Черінь – влучною, дотепною, насмішкуватою. Перша книжка репортажів претензійно закликає “Їдьмо зі мною”, друга лише підкреслює цю претензійність – “Їдьмо зі мною знов!” Звідки такі назви? З дитинства, з відомої народної пісні, в якій козаки умовляють: “Їдьмо, Галю, з нами…” То ж їдьмо і не пошкодуємо. Бо вже й квиток у кишені, а “Це вже так, як синиця в жмені (Але ще в небесах журавель)”. Їдьмо і побачимо небайдужими очима письменниці Гаваї та Італію, Бразилію і Францію, Австралію та Японію… Побачимо Афіни, де “греків не видно за туристами”, збагнемо, чому у Мексиці “чим бідніші люди, тим багатші церкви”, а коли будемо пильними, то разом із письменницею “по шматочках складемо загадку – Україну розкидану скрізь” по світах.
Поетеса надарувала нам книжок і розповіла про свою нову гумористичну витівку – вона стала Граф-Оманом. І це не просто мила містифікація, а передусім дотепно-поетичне викриття типового явища в літературі – графоманства. Перевтілившись у Граф-Омана, поетеса висміює життєвий негатив, використовуючи повний арсенал засобів – від легкої іронії до їдкої сатири. Пори року досить таки спостережливому Граф-Оману бачаться своєрідно:

Весни в осоті,
Літо в траві,
Осінь в болоті,
Зими в ті-ві (TV)

А скільки сарказму вихлюпує Граф-Оман на адресу моторних і винахідливих полювальниць за чоловіками:

Блиснуло, стрілило, свиснуло:
Мислила, числила, вислала,
Хапнула, стиснула, злапала.
От тобі й на! Ми одружені,
Силою сексу подужані…

Пригадуєте фразу нашого відомого політика, що стала крилатою: “Маємо те, що маємо”. Порівняйте з іскрометною скоромовкою-безглуздицею Граф-Омана:
 

Ми маємо те, що маємо,
Не маємо того, що не маємо,
Ми хочемо того, що не маємо,
Не хочемо того, що маємо,
Бо маємо те, що не маємо,
І маємо, і не маємо –
Залежно хто що – всі це знаємо…

Які словесні викрутаси, яка глибокодумна пустота…
Ось такий наш короткий візит до відомої поетеси. Нічого особливого не стоїть за цим запрошенням – лише півгодини поетичної забаганки. Посидіти, поспілкуватись, перепочити. І ми вдячні Ганні Черінь за це – ті домашні півгодини невимушеної розмови часто дають для душі більше, ніж багатогодинні офіційні зустрічі.

КРОКОДИЛИ БІЛЯ ХАТИ

Валентин Кохно і його дружина Раїса так щиро зраділи нашому приїздові, що носилися з гостями з України, як з писаною торбою – не знали де посадовити та чим частувати. Доки не почали сходитись люди, запрошені на вечірку, господар вирішив показати свій архів.
Валентин походить з побожної родини, його батько, Микита Кохно – протоієрей Української Автокефальної Церкви, першим митрополитом якої був Василь Липківський. Тому сам Валентин – палкий адепт цієї церкви, він якраз і очолив Українське Православне Братство імені митрополита Василя Липківського. З цією церквою і постаттю митрополита пов’язаний сімейний архів Кохна.
Братство чимало зробило для поширення правди про УАПЦ, для донесення до широкого загалу вчення Василя Липківського та увічнення пам’яті цього українського великомученика. Зокрема, зусиллями Братства видано “Матеріали до історії Української Автокефальної Православної Церкви”, “Мартирологію українських церков”, “Проповіді митрополита Липківського” та його “Листи (1933–1937)”. З 1957 по 1977 роки виходив журнал “Церква і життя”, що його видавало Братство.
Отже, Валентин Кохно – відомий в діаспорі релігійний діяч. Як палкий прихильник УАПЦ він не міг стояти осторонь руху “Українці Америки за Київський Патріархат” – він входив до громадського комітету цього руху та до редколегії одноіменного журналу. Тож так радо зустрічав Патріарха Філарета і очолювану ним делегацію, тим більше, що сам був одним з організаторів цього візиту.
Валентин за фахом будівельник, мав добре оплачувану працю, у справах своєї фірми побував у багатьох країнах світу. Його родина мешкала поблизу Чикаґо, та з виходом на пенсію глави сім’ї, як і Яцюки, перебралася на Флориду. У невеличкому містечку Норт Порт (близько 30 тисяч жителів) Кохно звів добротний дім на березі каналу.
Норт Порт курортне місто, славиться своїми мінеральними джерелами. До озера, багатого на сірководень, справжнє паломництво – ходять легенди про його цілющість: мовляв, заходить в озеро каліка, а виходить здорова людина. Всі знають, що такого не буває, але повторюють небилиці. Правдою є те, що сюди приїжджає багато хворих на ревматизм, і постійне та наполегливе лікування часто дає помітне полегшення.
Жителі Норт Порту тішаться тим, що у місті практично немає шкідливих виробництв, повітря тут справді чисте, а значить – цілюще. Забудовані одноповерховими котеджами міські квартали густо покраяні прісноводними каналами, в яких водяться алігатори. Будинок Валентина Кохна стоїть якраз біля одного з таких каналів. Запитуємо, чи правда про крокодилів.
– Звичайно, правда, – стверджує господар. – Зачекайте трішки і самі пересвідчитесь.
– Та тут же страшно жити, – нероблено жахається Олександр Дикий. – Вони ж можуть і в хату залізти…
– В хату не залізуть, – заперечує господар, – але пильнувати треба. Алігатори дуже полюбляють ласувати котами, собаками і маленькими дітьми…
Мав рацію Валентин: не довго довелося нам чекати – двохметровий крокодил повільно підплив до берега і застиг непорушно у воді. Я попросив господиню дати якогось харчу, щоб кинути хижакові. Пані Раїса сказала, що заборонено годувати алігаторів, але як виняток винесла шматок тушеної курки. Я підійшов метрів на сім і почав кидати по шматочку м’яса. Хижак лежав із заплющеними очима і ніяк не реагував навіть тоді, коли кинутий мною шматочок вдарявся об верхню частину голови. Та тільки м’ясо пролітало збоку, тварина різко скидала голову і спритно його ловила, гучно клацаючи щелепами. Нарешті алігаторові набридла ця гра, він повільно, ніби підводний човен, пішов донизу, занурився і безслідно зник під водою.
Не минуло й півгодини, як ще один алігатор, а може той самий, приплив до берега, виповз на підстрижений газон і завмер, підставивши широку спину під осіннє сонце. Я тихо зайшов до кімнати, взяв фотоапарат і навшпиньки підкрався, так близько, як вважав для себе безпечним. Клацнув затвор і це налякало хижака – він з незвичайною для такої туші спритністю ковзнув у воду.
Тимчасом з’їжджалися гості. Хоч господиня й готувала на стіл, та гості приходили зі своїми наїдками. Людей було стільки, що простора світлиця не могла всіх вмістити – довелося ставити столи ще й у суміжній кімнаті.
Легко зав’язувались бесіди. Ми з Олександром Диким почувалися як у рідному середовищі: всі, хто прийшов цього вечора, добре знали газету “Вечірній Київ” (хто читав друкований варіант, а хто – електронний в Internet ) і слухали Всесвітню службу радіо “Україна”. Тому говорили про відомі всім речі: найцікавіші публікації у “Вечірці” та радіопередачі, надто ті, що йшли у прямому ефірі. Без зайвої скромності скажу, що було приємно чути таку високу оцінку наших публікацій тут, на американській землі.
І звичайно ж, у центрі уваги була головна подія: єдність української православної церкви, її значення для незалежної України та візит Патріарха. Люди говорили теплі слова подяки, висловлювали свої побажання, проголошували щирі тости. Правда, щоб ораторів було чути всім, доводилося виходити з-за столу і ставати поміж двох кімнат. А хто не встигав чи не міг з якихось причин виступити, то писав кілька розчулених слів на поштовій листівці чи на аркушику паперу. Ось одна з найменш емоційних записок:

Дорогенькі!
Прийміть від мене найщиріші побажання у Вашій такій корисній праці для нас усіх. Нехай Вам Бог буде в помочі. Вітаю Вас щиро в нашій Флориді.
З пошаною до Вас
        Володимир Шипілка.

Кожен хотів сказати нам добре слово, переговорити особисто і особисто почути відповідь на свої запитання. Одному з присутніх спілкування у домі Кохнів виявилось недосить – він наполегливо запрошував до себе додому:
– Я тут зовсім поруч, прошу зайти хоч на хвильку, це дуже важливо…
Говорилось це таким тоном, ніби від того, побуваємо ми чи ні у нього вдома, залежить щонайменше доля людини. Ми з Олександром, врешті, здалися: гості вже порозходились, і ми вирішили, що не завадить пройтися після вечері нічним містом.
Чоловік справді жив недалечко – у просторому, добре умебльованому будинку один-однісінький. Розповів, що лишився вдівцем, показав свої апартаменти, запропонував води. Ми сушили голови, що ж хотів чоловік, що так настирливо нас запрошував до себе. Олександр напівжартома, але з підтекстом запитав:
– То може вам наречену в Україні напитати?
– Ні-ні, що ви, я женитись не збираюсь.
Ми подякували чоловікові за запрошення і стали прощатися. Той навзаєм розчулено дякував нам:
– Як добре, що ви зайшли до мене. Тепер я буду усім розказувати, що ви були в моїй хаті.
Ми з Диким тільки перезирнулися.
Другого дня перед нашим виступом у церковному залі перед громадою завітав до Кохна, попередньо потелефонувавши, Атанас Кобрин – вільний кореспондент, себто, майже наш колега, – і запропонував оглянути місто та заодно пообідати в місцевому Ківаніс-клубі (Kiwanis club), членом якого він був. Ми охоче погодились.
Ківаніс-клуб працює при ресторані “Старий Світ” і об’єднує міську еліту за інтересами. Збираються пообідати в компанії, поспілкуватися, розігрують традиційну клубну лотерею. Тобто, кожен квиток коштує два долари, з вирученої суми половина йде на потреби клубу, друга половина випадає на виграш. Атанас купив кожному по квитку, виграш становив 21 долар, але нікому з нас не випав.
Кожен член може запросити із собою гостей і, як правило, відрекомендовує їх. Атанас представив кожного з нас і кожного присутні вітали оплесками, демонструючи свою привітність. А були цього разу на обіді шеф місцевої поліції, редактор міської газети, кілька бізнесменів і кілька пенсіонерів. Дехто зацікавився тим, що ми з України, і підходив потиснути руку.
За якусь годину ми попрощались і пішли. Нас знову ж таки проводжали оплесками.
На парковому майданчику Кобрин звернув нашу увагу на номерний знак свого автомобіля: замість звичних цифр і літер стояло його ім’я українською мовою АТАНАС. Виявляється, в Америці може номерним знаком слугувати прізвище, ім’я чи будь-яке інше облюбоване власником слово – тільки коштує це додатково 15 доларів на рік.
Передній номерний знак на автомобілі не обов’язковий, хоч місце для нього передбачене. Щоб використати це місце, можна замовити будь-який напис. У Атанаса значилось англійською: УКРАЇНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКІ ВЕТЕРАНИ. Зліва від напису тризуб, праворуч – знак американських ветеранів. Внизу девіз: КОМУНІЗМ – ПОНЕВОЛЮЄ, ДЕМОКРАТІЯ – ЗВІЛЬНЯЄ.
У нас залишилось часу тільки доїхати до церкви. На зустріч зібралось добрих півтори сотні людей – для такого невеликого міста це багато: з’їхались з усієї округи. І як завжди, громада не ділилася на греко-католиків і православних: це були – українці. Їх цікавило все: яка ситуація в Україні? хто може стати президентом держави? чому у Верховній Раді говорять російською мовою? чому святині Києво-Печерської лаври віддають московській церкві? що заважає українським демократам об’єднатися? коли в Україні буде українська влада? про що говорили владики Бавнд Бруку на переговорах з Патріархом Філаретом? що потрібно для того, щоб в Україні була єдина православна церква, об’єднана навколо Київського Патріархату?
Питання, як бачите, не з простих, нерідко вони ставились пристрасно і категорично, від нас вимагались відповіді, які б задовольняли аудиторію. І не робилось скидки на те, що ми тільки журналісти, а не представники влади. Для української громади, яка зібралась на зустріч, ми були повноважними посланцями України і відповідальними за все, що діється на нашій землі.
Нас не відпускали зо три години. Здавалося, запитання неможливо вичерпати. І лише головуючий припинив, нарешті, наш допит, пославшись, що час вийшов. Ми хоч і були втомленими, але почувалися щасливими – з такою патріотичною аудиторією приємно працювати, бо відчувалась спорідненість душ і спільність позицій по багатьох питаннях. А категоричність тону зрозуміла – вона від болю за Україну.